Алла Тютюнник. Тридцяте літо

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11

Алла Тютюнник. Тридцяте літо
Юлія скрадається темним коридором. Дзвінок
дзижчить над самою головою.
— Хто там? — різко питає вона.
Дзеленчання вривається.
— Міліція. Відчиніть!
Юлія клацає замком, ледь прочиняє двері. Під
самими дверима — міліціонер, трохи осторонь— ще
один, далі—Галина мати й два насурмонених мо-
лодики. І цей почет, напевне ж, встигли вже поба-
чити всі сусіди.
— Що таке? — про всяк випадок Юлія підпирає
двері ногою і плечем.
— Надійшла заява,—міліціонер киває на Га-
лину матір,—що ви переховуєте неповнолітню донь-
ку громадянки Степчук.
Юлія вдихає на повні легені повітря і раптом ви-
бухає.
— Ця жінка третій день не дає мені спокою! Вже
двічі нишпорила по моїй квартирі й урешті-решт
почала мене ображати...
— Вона бреше!..—Галина мати хапає міліціо-
нера за рукав.— Галя туті Мені сусіди казали...
Юлія намагається не дивитися па спотворене лют-
тю обличчя жінки, вона не зводить очей з міліціо-
нера, який стоїть найближче до дверей. І раптом
помічає в ньому таке, що її трохи заспокоює.
— У вас ордер на обшук є?— питає вона нетерп-
ляче.
Він знітився.
— Зрозумійте, я зобов'язаний перевірити будь-
чию заяву.
— Отже, ордера нема?
На радощах Юлія глибоко зітхає, відхиляється
від дверей. Яка необачність! Один з молодиків ті-
єї ж миті кидається вперед. Навіть не усвідомивши,
що коїться, Юлія рвучко налягає на двері зі свого
боку. Клацання замка, тиша. Можна перевести по-
дих. Але це ще не все! Вона збирається на силі і
майже декламує:
— Завтра я з'ясую, як ваше прізвище, шановний,
і за яким правом ви мало не серед ночі вриваєтеся
до людей у квартири.
— Ми не вриваємось, — голос миліціонера зву-
чить спокійно, майже втомлено. — Але ви, як жін-
ка, могли б зрозуміти хвилювання матері, у котрої
пропала донька. Чого б вам не впустити нас і не
покласти край непорозумінню?
Юлії холодно стояти босими ногами на підлозі,
вона роззирається довкола себе, шукаючи капці,
аж тут жахається: треба щось придумати! Вона
вже бозна-скільки мовчить, і це може викликати
підозру. Від страху Юлія майже кричить:
— Кажу ж вам, я двічі лише з милосердя впус-
кала цю особу в квартиру. Спитайте її, чи знайшла
тут кого-небудь? А опісля ще й назвала мене та-
кими словами, які й повторити неможливо! Чого
ви хочете? Вона місяць шукатиме свою Галю, а я
щодня муситиму терпіти її відвідини? Мені вже
соромно із сусідами зустрічатися, такого вона їм
наплела.

— У тебе нема сорому, звіднице! — від лементу
Галиної матері Юлія зіщулюється: сусіди...—Двох
неповнолітніх дітей до розпусти призводиш! Я тебе
під суд віддам...
Жінка під дверима ридає, кілька голосів неви-
разно заспокоюють її. Юлію обсідає байдужість.
— От бачите,—кволо скаржиться міліціонеро-
ві, — як я можу її впустити?
— А мене можете?
Юлія шепоче прокльони, тре пучками скроні. І чо-
го серед літа підлога в квартирі така холодна?
Треба купити у коридор якийсь килимок... Та що
ж це вона?!
— Ви таки хочете зробити обшук? — їй здаєть-
ся, що голос прозвучав доволі в'їдливо.— Будь лас-
ка, вас я впущу, але буду скаржитись.
На мить Юлія відчуває себе переможцем. Браво,
Юліє Гаврилівно, усміхається вона вимучено і на-
слухає тишу за дверима.
— Припустимо, я хочу всього-на-всього переві-
рити у вас документи.
Він теж усміхається.
— Але спершу приготуйте свої, — крижаним го-
лосом попереджає Юлія.— І накажіть вашому па-
чету зачекати на вулиці!
Вона нарешті бачить капці, рішуче тупцяє до
них, взувається. За дверима — шарудіння, голоси.
«Нахаба! Накажіть їй! Цяцькаєтесь!..» Юлія по-
правляє зачіску. На сходах чути кроки, гупають
вхідні двері.
— Можна відчиняти?
— Коли ваша ласка...
Юлія знову визирає в щілину — справді, пішли
всі, окрім міліціонера, з яким вона говорила крізь
двері. Нервово розчахує їх.
— Прошу!

Руки в кишеньки, щоб не тремтіли, вище голову,
Юліє, адже ти ображена безглуздими підозрами, і
не обертайся, не поспішай, нехай охоронець поряд-
ку побачить спершу забиті книгами полині від під-
логи до стелі, нехай роздивиться завалений калька-
ми стіл, стоси технічних журналів — тут не притон,
а квартира ділової жінки. Ой, лишенько—розкла-
дачка! Треба ж було забутії про неї...
— Сідайте, — глухо пропонує Юлія, спинившись
біля столу.
Але він стоїть, позирає на розкладачку.
— Що ж, покажіть документи...
Ох, та вдавана ввічливість, це приховане глузу-
вання, як тут стримати дріж у руці?..
— Прошу!
І що там можна так довго вивчати? Юлія знову
пхає руки в кишеньки.
Навіщо прикидатися, що його справді цікавлять
документи?
— А на фото ви зовсім інша.
От иапасть, лається подумкн Юлія, іще браку-
вало, аби вона з ним обговорювала зміни у своїй
зовнішності... І раптом помічає, що міліціонер, бі-
лявий рум'янощокий хлопець, років на п'ять мо-
лодший за неї. Юлії стає майже весело.
— Сподіваюсь, не настільки інша, щоб запідоз-
рити мене у підробці документів?
І куди це її тільки заносить? Хлопець нарешті
зводить очі, і Юлії стає зовсім незатишно. Хіба мо-
жуть бути такі чорнющі, пронизливі очі у такого
білявого хлопчиська? І доки ж він буде її пропі-
кати ними?
— Так, значить, Галі Степчук у вас нема?
І виразний погляд у бік розкладачки. Юлія стис-
кає у кишені кулачки і, примружившись, наступає
на міліціонера:

— Ага! Ви мені не вірите! — Рвучко обертається
до вікна і піднімає край портьєри: — Дивіться! Не-
ма?—Розчахує двері на балкон:—Нема? Але па-
м'ятайте—це вже обшук!—Ханає його за рукав,
тягне до іншої кімнати. — Зараз і шафи покажу,
і під ліжком...
Вирвався,став у коридорі.
— Припиніть. Я не роблю обшуку.
Юлія не може вгамуватися — їй страшно.
— Робите! — дверцята шафи грюкають об сті-
ну.-— А що ж оце, по-вашому, ви робите?
— Заспокойтесь,—голос лагідний, але все одно
трохи насмішкуватий.—Документи у вас в поряд-
ку. До побачення.
Юлія ледве стримує зітхання: треба ж іще ви-
провадити гостя за двері! Вона призно усміхаєть-
ся до хлопця, він теж усміхається, ховає усміх в
пшеничних вусах:
— Так, кажете, Галі Степчук у вас нема?
І зникає за дверима...

Вона ледве спромоглася одірватися від стіни, важ-
ко ступаючи коридором. По дорозі смикнула за-
сувку на ванній, не обертаючись, пройшла на кух-
ню і там стала біля вікна. З ванної вислизнули дві
тонкі тіні, стали у темряві за її спиною. Одна по-
шепки спитала:
— Пішли?
Юлія мовчки дивилася, як унизу вимахують ру-
ками невдахи-шукачі. Потім усі пішли, а Галина
мати всілася на лавці навпроти будинку і задерла
голову на їхнє вікно—Юлія аж сахнулася. Знеси-
лено опустилася на табурет і тільки тут завважила,
що цокотить зубами.
Одна тінь обережно підступила до вікна й одразу
ж відскочила.

— Твоя мати, здається, надумала тут усю ніч
просидіти, — прошелестіла друга тінь.
— Але навіщо, навіщо?
— Матері у таких випадках рідко здатні логічно
мислити, — озвалась Юлія. — Вона просто відчуває,
що ви тут...
— Моя мати—відчуває?! Та ви про неї надто
високої думки. У моєї матері нюх тільки на гроші!
Ви звернули увагу, у що зодягнутий мій женишок?
— Так то був Костя? — Юлія згадала високого
показного парубка, котрий ломився у двері,—він
справді був вичепурений у все дороге, яскраве, ім-
портне.
— Аякже—моряк! Рейси в Італію, Францію!
А я втекла... Думаєте, матінка оце за мене пережи-
ває? Якби ж то! їй страшно, що женишкові набрид-
нуть пошуки або він згадає про чоловічу гордість.
А тоді—прощавайте, французькі лахи, прощавай-
те, моряцькі грошики!
Юлія втомлено зітхнула.
— Не треба так про матір. Вона, може, спочат-
ку й думала про вигоду, а зараз...
— Та ви ж її не знаєте! А я — знаю. Оце якби
впіймала мене отут — зв'язала і до загсу потягла б!
— О господи! — Юлія хруснула пальцями, сту-
пила до вікна.— Сидить... Що ж робити?
— Нічого,—гостро відказала Галя.—Всю ніч
не сидітиме. Я її знаю.

«Що ж воно тепер буде, що? Дурнішого стано-
вища й не вигадаєш. Четверта ніч на поролоновому
матраці в кухні, голова під раковиною, ноги під сто-
лом: сміх, та й годі. Спровадити з дому цих дітла-
хів? Але куди? Славка вітчим може просто відлуп-
цювати, а Галю... Може, вона перебільшує? Діти
завжди перебільшують... Але ж синці від матери-

них кулаків і досі не зійшли, боляче дивитися на
дівчину.
Слава богу, хоч вода поряд. І чого так палить?
Друга склянка, а спрага не минає...
Сидить. Про що вона думає зараз? Згорбилась,
обхопила плечі руками — мабуть, прохолодно.
А вранці треба буде вийти з дому і прошмигнути
повз оцю лаву...
А якби справді схотіла спровадити, то як? «Про-
бачте, любі, мені дуже прикро, я й рада б вам до-
помогти, але...» Припустимо, можна знайти з деся-
ток переконливих «але», та як вони вийдуть з дому?
Ці дурнуваті родичі можуть влаштувати цілодобо-
ве чергування, ще й з міліцією. «Розтління непов-
нолітніх». А коли й справді за це притягають до
суду? Хіба доведеш, що стелила їм в окремих кім-
натах? Жах!
...І аптечка поряд. Скільки це вже крапель? У тем-
ряві не видно...
Ну, гаразд, вічно ховати їх не буде потреби. Га-
лі через три місяці виповниться вісімнадцять. Але
на який гріш жити ці три місяці? На сто п'ятна-
дцять карбованців? А їдять вони за чотирьох...
Щастя, міліціонерчик ввічливий. «Так, кажете,
Галі Степчук у вас нема?» Славко, роззява, міг би
й прибрати після себе розкладачку, а то обоє — ні
за холодну воду...
А як романтично все починалося! Прийшло на
роботу нещасне, безпорадне: посварилося з вітчи-
мом, ніде перечекати кілька днів, доки той заспо-
коїться. Як було не пустити? Син колишньої най-
дорожчої подруги, виріс, вважай, на очах. Нагоду-
вала, дала ключ, пішла на роботу, а повернулася —
в хаті вже двоє втікачів. Однокласники! Десять
років не помічали одне одного, а на випускному ве-
чорі він її запросив танцювати, потім зустрічали

світанок на Дніпрі, слухали, як прокидалося птаст-
во, збирали квіти n росі... Нові Ромео і Джульєтта,
здається, знайшли собі няньку? А нянька сама б
оце зараз куди-небудь чкурнула, та тільки нема
куди...
Спи, стара, сьорбни ще трохи валер'янки і спи,
бо в твоєму віці безсонні ночі не минаються без-
слідно.
Та доки ж вона сидітиме? Пів на четверту, скоро
сірітиме. Таки треба хоч трохи поспати. Ну й не-
зручно на цьому матраці, хай йому грець!
Василь... Завтра... ні, вже сьогодні Василь має
повернутися з відрядження. Цікаво, як він псе це
сприйме?
Спи, завтра дізнаєшся. Тобто сьогодні. Спи. Твоя
права нога важка й тепла. Правда ж, вона тепла?
Спи!
...Хтось пройшов унизу чи здалося? Так і є — во-
на пішла! Ну хоч одна проблема відпала. А те-
пер — спи!
— Слухаю вас...
У відділі тільки Юлія відповідає на телефонні
дзвінки «слухаю вас», і це стало для Василя паро-
лем. Коли озивається хтось інший, він просто кла-
де трубку. І від неї вимагає конспірації. Іноді Юлія
дратується: навіщо? Вона бозна-відколн розлучена,
а він і взагалі вільний козак, то чого критися? «Все
гарне треба добряче пильнувати, аби не вкрали», —
жартує Василь.
— Петро Пилипович просив передати, що о вось-
мій, коли не заперечуєте, він завезе вам креслен-
ня...
Це означає, що о восьмій слыд чекати Василя в
гості.
— Ні, — тa.мyючи хвилювання, одмивляє Юлія.
— Ви кажете, після роботи самі заберете? — не
вгаває Василь. Тон у нього лукавий, мов у хлоп-
чиська.
— Так, заберу сама.
— Ну то я попереджу Петра Пилиповича, щоб
він чекав на вас, гаразд?
— Гаразд, — погоджується Юлія не надто впев-
нено.

Як завжди, він чекав її у найглухішому куточку
парку, як завжди—з букетом квітів, і, як завжди,
у Юлії аж подих перехопило — такий гарний стояв
проти вечірнього сонця. І досі не вірила, що оці
усміхнені карі очі, оці трохи іронічні, твердо випи-
сані вуста, оці зграбні, хоча й ледь завеликі, руки,
брови, ніс, шия — усе її, для неї.
— То що там у тебе скоїлося? — був веселий,
безтурботний, аж Юлії трохи заздрісне стало.
Взяла букет і засміялася — просто так, від пов-
ноти почуттів.
— А як тобі їздилося?
Вони повільно вийшли з парку, рушили тихою ву-
личкою. Говорили про щось таке, що одразу й за-
бувалося, бо не слова, а тільки голоси, інтонації
мали значення. І стільки ніжності було в тих голо-
сах, у стримуваних рухах, що висхлі бабусі у білих
хустках під деревами примовкали і проводжали ї
довгими поглядами.
Аж у кінці вулички Юлія схаменулася, стала пе-
ред маленьким скляним магазинчиком, зігнала з
обличчя щасливий вираз.
— Зайдемо. Скупитися треба. — І вдавано тяж-
ко зітхнула: — Приготуйся.
Василь теж зітхнув і рушив до дверей. Юлія лед-
ве стримувала усміх: варто було їм переступити пи-
ріг, як знуджена зграйка продавщиць біля одного
з прилавків нараз вклякла, а потым дівчата одна по
одній виструнчились і поспіхом рушили кожна до
свого відділу. Юлії завжди видавалося кумедним,
що жінки, забачивши Василя, одразу міняли вираз
обличчя і ходу. Особливо це було помітно у мага-
зинах: продавщиці ставали такі привітні та ввіч-
ливі, якими не бувають навіть під час декади куль-
турного обслуговування.
— І хто це все їстиме? — поцікавився, коли Юлія
почала напаковувати видобуту із сумки об'ємисту
торбину.
Вона промовчала й перейшла до сусіднього при-
лавка.
— Півкіло сиру, будь ласка.
Василь пошепки спитав:
— Купимо шампанського?
Юлії не хотілося псувати йому настрій: сказати
«ні» — означало б, що сьогодні вона не зможе за-
просити його в гості, а пояснювати щось тут, у ма-
газині, було неможливо. Вона сказала:
— Як хочеш.
Василь пильно глянув на неї, пішов купувати вино.
Аж на вулиці удав обуреного;
— Ти довго ще збираєшся випробовувати мою
цікавість? Можу я нарешті дізнатися, як ти плану-
єш відзначити моє повернення з небезпечних манд-
рів, повних фантастичних спокус...
— ...і спокусниць, — перебила Юлія.
— Не має значення. Головне — я тут, і хочу, щоб
мене оточили увагою і турботою. Будь-яка жінка
вже розтанула б від радості.
— А я й тану,—знов перебила Юлія.—Хіба ти
не бачиш?
— Я бачу, що ти від мене щось приховуєш!
Юлія зітхнула:
— І не тільки від тебе, на жаль.
— Хм... — Василь почав нетерпеливитися. — Це
говорить особа, яка вже ось понад рік переконує
мене жити так, щоб не було чого приховувати від
людей?
— Еге ж,—засміялася Юлія,—і саме ця особа
ось уже п'ятий день безсовісно бреше цілому гурту
людей. А вчора обдурила ще й міліціонера.
— Orot Я за цілий рік не спромігся навчити тебе
хоч потроху прибріхувати начальству, а тут—мі-
ліціонери!
— І як брехала! — Вчорашні події раптом ви-
далися Юлії кумедними. — Коли б ти почув і по-
бачив, то просто вжахнувся б...
І в щонайвеселіших тонах змалювала йому події
останнього тижня.
— На жаль, він випручався, коли я саме зі-
бралася затягти його під ліжко! — засміялася
дзвінко.
— Так ти, виявляється, легковажна авантюрист-
ка!—веселився разом з нею Василь.—Хто б міг
подумати! Але яка витримка, яка винахідливість!
Та я ж не знав тебе досі.
Так само раптово безтурботні веселощі Юлії ур-
валися. Вона сумно сказала:
— Я й сама себе не знала. От не прийшли б до
мене ховатися ці дітлахи, не виникло б цього дур-
ного конфлікту, я й далі думала б про себе, що —
правдива,серйозна.
Василь не озивався, вповільнюючи ходу, і Юлія
раптом завважила, що вони прийшли.
— А зараз що думаєш? — спитав Василь.
— Що непогано було б запросити тебе в гості,
але...
— Вони ж дорослі люди! І потім — ти не зобов'я-
зана перед ними звітувати, — в голосі чулися драж-
ливі нотки.
— Не в тім річ,—м'яко озвалася вона.— Я мо-
жу запросиги тебе на годину-півторн, але потім...
Вони ж зовсім діти!
Василь на крок відступив, зачудовано похитав
головою.
— Ходім, я на них подивлюся, — сказав рішуче.
(А накурили — задихнутись можна! Квартиру те-
пер і за місяць не провітриш).
— Добрий вечір.
(Ого! Та це дівча не з надто скромних — нап'я-
ло крепдешиновий халат і всілося просто на підло-
гу! Зачекай! Це ж вони рилися в шафі — на Слав-
кові купальний халат. Як удома! Та хіба вдома во-
ни посміли б отак порозлягатися на підлозі, чадіти
цигарками і чуманіти під магнітофон?)
— Так ви довго не протягнете, — сердито сказа-
ла Юлія і кинулася відчиняти балкон: там на швор-
ці тріпотиш випрані речі втікачів.
— Прекрасно! — вигукнула вона, зриваючи май-
же дитяче плаття, сорочку та шкарпетки.— Коли
й сьогодні нагряне міліція, мені нічого не лишить-
ся, як самій на себе писати заяву.
— Ой! — винувато сказала дівчина. — Я на ва-
шому халаті дірочку пропалила...
(Мамин подарунок! На бузковому тлі фіолетова
вишивка гладдю. Шістдесят карбованців. Усього
двічі одягала...)
Юлія постояла, зціпивши зуби, потім розвішала
мокрі речі на стільцях і холодно спитала:
— Ви що-небудь їли?
— М'ясо смажили, — так само винувато озвалася
Галя.
Юлія зазирнула в холодильник. Так і є: від пів-
торакілограмового кусня м'яса залишився малень-
кий — з долоньку шматочок.
— А суп? Я ж вам цілу каструлю супу лишила.
— Нам супу не хотілося,—сказав Славко не роз-
плющуючи очей: магнітофон видавав соло на бубні.
(Дим, бубон, м'ясо, халат... Хіба це можна довго
витримати?
Юлія мовчки заповнила холодильник продуктами
і пішла на кухню. Звідти гукнула:
— Причепуріться! У нас буде гість. Та повідчи-
няйте вікна — дихати нічим.
Бубон умовк. Скоро на кухню придибала Галя.
Халат був задовгий на неї, і напівпрозорі вишивані
поли волочилися по підлозі.
— Може, вам допомогти? — спитала дівчина.
— Ні, я сама.
Славко теж приляпав до них босими ногами, вхо-
пив з-під рук у Юлії немитий помідор, відкусив по-
ловину.
— Отак кілограмів п'ять з'їв би! —заявив радіс-
но.
(Діти. Просто нерозумні безтурботні діти).
— Дітям не можна,—сказала Юлія, коли Ва-
силь відкоркував пляшку з шампанським.
Той примружився і спитав у Славка:
— Ану признайся, коли вперше скуштував вина?
Славко змовницьки гигикнув:
— У шостому класі.
— А ти? — звернувся до Галі.
— А я у восьмому,-—трохи знітилася дівчина.
— Ось бачиш! — сказав переможно, так що Юлія
зрозуміла: це «ось бачиш» стосується і попередньої
розмови.
На якусь мить їй стало страшно і водночас схо-
тілося негайно з'ясувати, що то були за випадки.
Може, просто дитяча недосвідченість, вплив інших.
Підсвідоме вона сподівалася почути щось заспокій-
ливе, зрозуміле — таке, що легко виправдані.

Славко розповів.
Гуляли вони з другом по пляжу. Ішли собі, нога-
мя пісок гагрузили, коли — п'ятак лежить. Біля са-
мої Славкової ноги: вигріб, значить. Далі вже не
гуляли—під ноги дивилися. Майже карбованця
навигрібали під вечір. А ноги боліли—ледве додо-
му приплентали. Наступного дня знову, потім ще
і ще. Ну й робота була! Потім зробили відкриття:
грошей найбільше трапляється там, де сидять під-
пилі компанії. Все пішло як по маслу! Вдень при-
мічали, де п'ють, а ввечері йшли по тих місцях із
ситечком. Ситечко самі зробили із банки з-під ма-
ринованої кільки. Цвяхом дірки пробили—і ситеч-
ко. Технічна творчість—велике діло! Бувало, по
три карбованці за вечір висіювали... Ну от, сидять
вони, трусять сито, аж глядь — ланцюжок і медаль-
йон на ньому. Товариш каже: золотий. А страх про-
бирає— куди з ним? Прийшли у двір, сіли на лав-
ці. Навпроти Колька-таксист мотоцикл ремонтує.
Показали йому. Колька присвиснув, медальйон у
кишеню, а їм—трояка. А що їм ця троячка? Вони
щодня кожен по стільки мали. Поговорили з ним —
дав іше десятку. І записку написав: «Прошу відпус-
тити моєму синові п'ять пляшок вина». Продавщи-
ця спитала тільки: «Що у вас—весілля вдома?»—
«День народження», — сказав Славко.
Отак вони й напилися усім двором. Навіть тре-
тьокласникові дали попробувати. Дали на свою го-
лову! Коли б не він, ніхто нічого й не знав би. Прав-
да, Славко сам ледве у двері втрапив, але тут-таки
зачинився у ванній. Думав, усі кишки повивертає.
Мати з вітчимом кіно по телевізору дивилися, так
що в цей час і здохнути можна було— не поміти-
ли б. Але нічого, постояв під душем — минулося.
А той дурний Вітько вдома реготав, плакав, заї-
кався—ну справжній тобі п'яниця! Мати його зля-

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11