Алла Тютюнник. Острови навпроти міста
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9
Алла Тютюнник. Острови навпроти міста
Зелений намет він помітив іще два дні тому. По-
вернувся із вранішньої риболовлі — а намет стоїть.
Зовсім близько від його хатини на крихітній галявці
з пеньком посередині, де вони з Рудим так люби-
ли посидіти увечері,
Його не цікавило, хто оселився в крихітному зе-
леному наметі. Хто б не був — усе одно погано.
Цю місцину обрав за житло у надії мати нарешті
спокій. Колись тут мешкав бакенщик із великою
й, мабуть, галасливою сім'єю. Бакенщик холодної
вітряної ночі знайшов спокій на річковому дні.
Якийсь час вогні на Конці запалювала його дру-
жина. Потім автоматика зробила зайвою цю важ-
ку, а восени й небезпечну професію. Діти бакенщи-
ка повиростали, роз'їхалися по світу. Останньою
полишила хатину їхня мати. Та й то продала її вже
тоді, коли почали обсідати хвороби.
Йому ж самотня оселя на острові видалася чи
не найщедрішим дарунком долі. Це було перше
житло, де почувався господарем. Давши волю юна-
цькому захопленню столярством, він впродовж
одного літа обладнав дві невеличкі кімнати, кух-
ню та веранду так, немовби оце тільки починав жи-
ти і готувався привезти сюди молоду дружину.
Дерев'яне ліжко та лискучі лаковані полиці че-
рез усю стіну були змайстровані за порадами жур-
налу «Наука і життя». Рипучу дощану долівку в
обох кімнатах вкривали однакові чорно-червоні
паласи. їх він купив у обвішаної неймовірною кіль-
кістю прикрас дебелої хитроокої циганки, не кло-
почучись ні ціною, ні узором: просто любив узим-
ку ходити по хаті босим. У магазині придбав тільки
холодно-лискучий письмовий стіл з двома тумба-
ми. Навіщо — і сам не міг би сказати, бо ніколи
ним не користувався, навіть у численні шухля-
ди нічого не клав. Щоразу, згадуючи, як віз його
моторкою, а навколо всі аж хід стишували, аби роз-
дивитись, що то стримить—лискуче і темне—на
човні, він усміхався: іще й не так подивувались би,
вздрівши тепер, що від столу тільки й користі —
тримати вазу із квітами влітку та гіллячками кали-
ни взимку.
Але в хаті, відколи він тут оселився, ніхто, окрім
Рудого, не бував. Коли ж влітку у вихідні дні спи-
нявся поблизу човен з веселою ватагою городян, го-
сподар хатини або виїжджав на цілий день риба-
лити, або зачинявся у колишньому хлівці, а нині
майстерні, де із різноколірної соломи виклеював
на чорному картоні невеличкі картинки: хата і
сосна над нею, пара горобців на промерзлій гілляч-
ці, рибальський човен в очеретах.
Зелений намет з'явився в будень, і це його дра-
тувало.
Чоловік виклав із човна рибу у тазок, засипав сіл-
лю, переодягнувся у чисте і гукнув Рудого. Відча-
люючи, поглянув у бік галявки — нікого. Тільки про-
зорий дим від вогнища повільно стелився над водою.
— Почекаємо,—сказав до собаки.— Як приїха-
ли, так і поїдуть.
Смикнув шворку на двигуні й повернув до міста.
У крамницях о цій порі було спокійно. Він по-
вільно переходив від прилавка до прилавка, від
полиці до полиці, від одних дверей до інших, аж
поки простора дорожня валіза не виповнилася
бляшанками, бляшаночками, пакетами, коробоч-
ками й пакунками. Потім зайшов на пошту. Знайо-
ма дівчина, видаючи пенсію, усміхнулася співчу-
тливо:
— Жарко?
Він витер спітніле чоло й попросив:
— Дозвольте, я коло вас речі залишу, мені тре-
ба в одне місце зайти.
— А чого ж, лишайте,—запхала під стіл валізу
дівчина.
У прохолодному залі бібліотеки довго переби-
рав книжки, відходив від спеки — поспішати все
одно не було куди.
Поверталися з Рудим надвечір. Вода була тиха-
тиха і ледь жовтувата—сідало сонце. Після ви-
парів зігрітого асфальту і розпашілих машин сві-
жу вологість ріки хотілося не вдихати, а пити. Він
випростався, повів плечима, несильно стиснув Ру-
дому загривок. Собака покинув стежити за саміт-
ною чайкою, що в призахідному промінні наче аж
світилася, і повернувся до господаря.
— Шкода мені тебе,—усміхнувся той винувато,—
отак і помреш, не знаючи, в якому гарному світі
жив.
Він десь прочитав, що собаки не розрізняють
кольорів, окрім білого й чорного, і відтоді часом з
недовірливою цікавістю придивлявся до Рудого:
прикро було усвідомлювати, що пес бачить світ не
таким, як він.
Човен м'яко вдарився об стару автомобільну ши-
ну біля невеличкого причалу. Рудий скочив на дош-
ки й нашорошив вуха.
— Не зважай, — сказав чоловік.
Роздратовано подумав, що потім, либонь, дове-
деться визбирувати порожні пляшки й бляшанки
під кущами та палити брудний папір. Потім! А те-
пер ховайся у хаті, мов і не твій це острів, не твій
двір...
Повечеряли смаженою ковбасою та яєчнею. Ру-
дий розніжено вилягся на порозі, а він сів пити чай.
Пив довго, повільно, зазираючи у книгу на столі.
Але читати не виходило: був якийсь неуважний,
дослухався до звуків на річці та час від часу шко-
дував, що Рудий не тямить у міцному гарячому
чаєві.
На світанку йому не спалося. З порога дивився,
як тануть над водою клапті туману. Річка тремтіла
і вкривалася сиротами, мов жива. З очеретів на
чисту воду повагом вийшла сіра чапля, постояла
на одній нозі, тоді на другій, змахнула крилами й
ліниво полетіла над водою. Він ще постояв, дослу-
хаючись до вилясків пташиного галасу у деревах,
і раптом згадав, що усі старі люди, яких йому ви-
пало знати, скаржилися на вранішнє безсоння. Іще
згадав, що у молодості о цій порі його неможливо
було збудити, хіба що порснувши холодною водою.
Зайшов до хати й знову ліг у постіль. Після враніш-
ньої прохолоди ковдра приємно зігрівала. Скоро
заснув.
Удруге прокинувся від гавкоту Рудого. Пружно
скочив, та поки добіг до дверей, зрозумів: голос
Рудого не тривожний, а радісно збуджений. А по-
тім побачив таке, від чого опустилися руки і сер-
це стислося в майже дитячій образі.
Поміж дерев майнули засмаглі тонкі руки, по-
тім—на тому ж рівні від землі—ноги. Він про-
тер очі. Тепер понад кущами маяло довге чорне
волосся. Відти й долинав голос Рудого. Гавкіт на-
ближався. Живий клубок викотився з-поміж дерев
і розпався на собаку та дівчину. Дівчина стала на
руки, перекинулася, підстрибнула й пройшлася ко-
лесом. Рудий аж завищав у захваті, залився, мов
цілий зал глядачів.
«Рудий!»— з одного боку і «Таню!»—з іншого
прозвучало майже водночас. Дівчина з розгону
сіла на траву, піймала собаку, притягла за одну
ногу до себе, обняла й притулилася щокою до ву-
ха. Це було вже занадто! Його Рудий, котрий у кра-
щому випадку до чужих виявляв лише байдужість,
тепер задоволене вимахував хвостом. Чоловік аж
захлинувся від обурення і, набравши повні легені
повітря,гукнув:
— Рудий!
Дівчина випустила собаку й зиркнула у його бік.
Чи відстань між ними була надто велика, чи обра-
за засліпила його, але обличчя дівчини не розгле-
дів. На півдорозі до нього Рудий раптом крутнув-
ся назад, вибачливо гавкнув, а дівчина засміяла-
ся і помахала йому рукою. Чоловік одвернувся і
пішов до хати. Невідомо чому пригадав клапті
туману та мерзлякуватий дрож річки. І потім цей
спомин зринав знов і знов, аж поки нарешті чоло-
вік збагнув чому: зелений намет стояв на сирій зем-
лі і вранці, мабуть, аж сивів від роси. Він розсер-
дився на себе, відігнавши непрохані думки, захо-
дився швидко лаштуватися в дорогу. Але куди?
У місті був учора. Рибалити? Так не до самої ж
ночі... Лідія! Окрім, як до Лідії, податися зараз
було нікуди.
Лідія стерегла ділянки садового товариства на
одному з островів. Ці клаптики землі — чотири-
П'ять соток з городиною, деревами та крихітними
дощаними будиночками — городяни називали «да-
чами», За своє життя він побував у багатьох кра-
ях, бачив дачі під Москвою, в Грузії, у Прибалти-
ці. Місцеві «дачі» його розчарували. Тоді він саме
шукав помешкання і, зачувши про них, одразу вхо-
пився за цю ідею. Ну й кепкував же із себе, уздрів-
ши благенькі халабудки, що тулилися в кількох
метрах одна коло одної— годі було й сподіватися
на усамітнення.
Отоді-то Лідія, сторожиха ділянок, і пояснила
йому, що ніякі це не дачі, а просто садові ділянки.
А коли він хоче тихого життя на природі, то нехай
пристає до неї у прийми та й живе. І лукаво засмі-
ялася. Він мовчки повернувся й пішов геть. Був пе-
вен, що вже довіку не матиме жодного стосунку
до когось із цього клятого племені.
Та літо минуло, ночі подовшали, і разом з ними
подовшала надокучлива вервечка примарних снів,
з яких на ранок він тільки й пам'ятав, що дотик
маленької теплої долоні, неясні тривожні запахи
або світіння білої шкіри у темряві. Йому ніколи не
вдавалося пригадати увесь сон чи хоч більш-менш
виразний уривок. Неясно було також, хто поли-
шав йому ті дотики, запахи, світіння. Бо коли ось-
ось мав нарешті розгледіти — прокидався від гуч-
ного биття серця. Та що найгірше — руки після
того втрачали вправність, і часто, роблячи зна-
йому роботу, він спинявся у нерішучості, з поди-
вом розглядав їх, немов чужі.
Організований та практичний (принаймні вважав
себе за такого), він почав шукати ради: ті сни
порушували спокій, задля якого й оселився у та-
кій глушині.
Про жінку, з якою прожив двадцять чотири ро-
ки, волів узагалі не згадувати: це таїло ще більшу
тривогу, ніж нічні примари. З її дому він не взяв
жодної речі, навіть одяг увесь придбав заново,
аби ніщо не нагадувало про неї. Коли ж у пам'я-
ті іноді зринало оте невиразно болюче «вона »,
одразу брався до роботи або читання. Книги вишу-
кував переважно про подорожі, про події минулих
часів, незвичайні пригоди, бо вони хоч на часину
переносили в інші світи, де в королів та бронзово-
шкірих напівголих мисливців якщо й траплялися
свої трагедії, то, на щастя, вони не мали аналогій
з його життям.
Перебираючи подумки інших знайомих жінок,
що мешкали у місті по той бік річки, він щоразу
кривився: викликала огиду сама думка про необ-
хідність водити їх у кіно чи до ресторану, улещати
квітами та цукерками, бо без цього антуражу во-
ни не уявляли «справжньої» любові. Бавитися в
ці забавки, коли тобі вже під п'ятдесят?!
Та якось він цілком несподівано для себе згадав
Лідію. Пригадалися тіні виноградного листя на її
обличчі, зухвалий сміх, уповільненість стиглого
тіла. Кілька днів мовби грався з собою у піжмур-
ки, запевняючи, що не відчуває бодай найменшого
хвилювання.
А тим часом поволі призвичаювався до нових ду-
мок, немов обживав незнайому місцину.
А потім одного з найсіріших ранків завів човна
і рушив вздовж острова до Дніпра. Над річкою
сіялася осіння мжичка, старезні верби випливали
з туману сизими примарами. Він казав собі, що
це просто так, що нічого іще не вирішив, але хтось
насмішкуватий усередині нагадував, як він ретель-
но чистив зуби уранці, не без задоволення дивую-
чись, що у довгих мандрах північними морями не
втратив жодного, як розглядав густий чорний чуб
(декотрі з його товаришів сивіли ще до сорока),
як ретельно вибирав чисту сорочку.
— Що, гадаєш, здурів твій господар?— всміх-
нувся з-під брезентової рибальської накидки до
Рудого.
Той благальне заляпав мокрим хвостом по дни-
щу, усім видом виказуючи палке бажання верну-
тися додому, у тепло.
«А таки здурів», — сказав собі подумки. Одразу
стало сумно і схотілося повернути назад. Холод-
ний вітер кидав в обличчя дрібні бризки туману,
руки почервоніли й задубіли. У цьому пронизливо-
му холоді затія видавалася дикою і безглуздою.
Далі ним рухала тільки давня звичка усяке діло
доводити до кінця.
Він заїхав у місто і купив пляшку марочного
портвейну, банку сардин і півкіло цукерок. Та ще
ліверної ковбаси для собаки. А вже тоді рушив униз
по річці, обачно тримаючись ближче до берега,
аби не вскочити у якусь халепу.
Лідія, мабуть, чула, як він глушив двигун, бо
вийшла на поріг, мовчки дивилася, як в'язав човна
біля причалу. І поки йшов мокрою піщаною стеж-
кою, струшуючи бризки з високих кущів хризан-
тем, нічим не виказала здивування. За кілька кро-
ків перед порогом він зніяковів, несподівано для
самого себе зірвав пелехату біло-рожеву хризан-
тему, з демонстративною поважністю заклав її за
вухо. І так, нерішуче усміхаючись, став перед Лі-
дією.
— Добрий день,— уклонився жартома, водночас
подумки питаючи себе, як він тут опинився, поряд
із чужою і геть байдужою йому жінкою.
Вона теж усміхнулася, повела очима навколо,
мов оцінювала, чи можна цю мряку з пронизливи-
ми голосами ворон вважати добрим днем, пого-
дилась:
— Що ж, хай буде добрий.
І в ті перші відвідини, і пізніше Лідія була якщо
й не надто весела, то принаймні спокійна і приязна.
Немов не мала у житті жодних підстав для суму.
Вона не питала зайвого і про себе не розказувала
багато, але слухала уважно, розмову підтримувала
зацікавлено й охоче.
Вони пили портвейн за вкритим вишиваною ска-
тертиною столом, говорили, а коли вино тихо й теп-
ло розійшлося по всьому тілу, чоловік замовк. Жін-
ка повільно підняла велику повну руку і вийняла
з волосся одну шпильку, так само повільно — дру-
гу, і ще, й ще, поки густа попеляста хмара не впа-
ла їй на плечі. Впала й сколихнулася. Точнісінько,
як ото пил після вибуху, подумалося йому. І тут
він раптом ясно побачив її світло-карі очі. І зро-
зумів, що вона геть усе знає: і чого він сюди прий-
шов, і те, що в цю хвилину він зовсім не жадає її
і що все одно встане і підійде впритул.
Він встав і підійшов, легенько потяг за косу вго-
ру. Аж тут хвиля того вибуху сягнула його і —
оглушила.
...Ніяк не міг пригадати, як же воно сталося,
а тільки короткий стогін — її чи власний?— уривчас-
те дихання у себе на плечі — тихше, тихше — і слаб-
нучі її руки. І враз накотився страшний чорний
сум, відчуття марності усього на світі — аж до роз-
пачу. З жахом думав, що ось зараз треба буде
розплющити очі, щось говорити до неї, або ще
гірше — заговорить вона, скаже сама, від самої
згадки про що починало млоїти. Нарешті жінка
ворухнулася, обережно спустила ноги на підлогу
і встала. Він зіщулився, наслухаючи, як вона одя-
галась, і все чекав, чекав на якісь слова. І вони
нарешті прозвучали.
Але те, що вона сказала, впало рятівним кругом
у темні води його розпачу.
— Ти хочеш їсти?—спитала вона тоном, який і
сумніву не лишав, що сама вона зголодніла і зараз
нічим іншим не клопочеться.
Жінка внесла знадвору шмат м'яса і заходилася
його різати. Він сонно стежив за її рухами, дослу-
хався до бездонного, мов криниця, спокою усере-
дині. А коли по хаті пішов гострий дух наперче-
ного смаженого м'яса і цибулі, відчув, то й справ-
ді страшенно хоче їсти.
Вони запивали м'ясо вином, тепер уже домаш-
нім, теж внесеним відкілясь знадвору, холодним і
терпким. Від запітнілих склянок розходився аро-
мат стиглого винограду—дух пізнього літа. Жін-
ка сказала, що той виноград зветься «лідія». Від-
тоді він називав її тільки повним ім'ям.
Вдома він забував про Лідію. Не те щоб зовсім,
якісь уривки думок чи спогадів зринали іноді, але —
тільки на мить. Тривожні сни щезли. Тієї осені він
багато читав, змайстрував собі крісло-гойдалку,
заходився було майструвати ще одне, таке саме, але
передумав: йому потрібне тільки одне крісло, бо він
один, а більше тут нікого не буде.
До Лідії навідувався не часто. А згодом річка
вкрилася кригою, човни притрусило снігом. Він сі-
дав під вечір у крісло-гойдалку біля грубки, слухав
торохкання вітру у шиби, лукаве підхихикування
вогню, сонне дихання Рудого і уявляв, як та жінка
побреде вранці з важкою рушницею на плечі об-
ходити «дачі», а четверо її різномастих собак весе-
ло гасатимуть по снігу. Він не знав, чому це молода
й здорова Лідія обрала такий спосіб життя, не знав,
чи має хоч якусь рідню, і не хотів знати, бо тоді,
можливо, її довелося б жаліти. А йому хотілося тіль-
ки спокою. Навіть про цю свою байдужість він те-
пер думав холодно і спокійно: «Я нічого не брехав
їй». І був вдячний Лідії за те, що у хвилини най-
більшої близькості не прагнула обману, який таїли
у собі слова.
Навесні, коли зійшла крига, він знов поїхав ту-
ди. А через тиждень—іще. На Лідії зима не поз-
начилася й трохи. Він почав пильніше приглядати-
ся до жінки. На вид їй можна було дати сорок—со-
рок два, а інколи й ще менше. Порала город, ре-
монтувала й чепурила хату, обрізала виноградну
лозу, рибалила—усе сама-самісінька, ніколи на-
віть гостей у неї не зустрів. Тепер уже було сором-
но не спитати, чому вона так живе, але відкладав
і відкладав розмову, аж поки острів заполонили
«дачники» і він покинув їздити туди.
Коли такого самісінького, як і рік тому, осінньо-
го дня він заглушив мотор і угледів на порозі сто-
рожки знайому постать, то з полегкістю відзначив,
що нічого не змінилося. І справді: осінь, зима та
весна минули точнісінько так, як і попередні.
Чоловік люто смикнув шворку на двигуні і ске-
рував човен на середину Конки. Краєм ока встиг
побачити, що в бухточці біля галявки припнуто
крихітну синю шкаралупку із тих, які видають на-
прокат по сорок копійок за годину. Але, окрім но-
мера, шкаралупка мала ще й назву «Таня», отже,
взяти напрокат її не могли. «Це вже надовго»,—
подумав тоскно.
Рудий, сторожко переступаючи лапами, стежив
за галасливою зграєю чайок. Ось вони пристали
до катера, повнісінького люду. Дітлахи кидали
шматки хліба, а птахи на льоту хапали їх. Він од-
вернувся: ковтаючи, птиці суломію сіпалися усім
тілом і від того ставали просто потворними І рап-
том голова знов мимоволі повернулася до катера.
та ж це перевантажене корито іде на «дачі»! А там
галасливий натовп сипоне на берег...
Човен пірнув під зелене шатро верб у вузесень-
ку безіменну проточку і вигулькнув на широкому,
лискучому від мокрого латаття озері. Озеро аж
кишіло всякою живністю. Посередині плавали гніз-
да чубатих пістрявих чомг, які заклопотано пірна-
ли під воду і подовгу не з'являлися на поверхні.
Попід очеретами непорушне стояли білі й сірі чап-
лі, пантруючи дурних цікавих жабенят. Поміж них
снували качки з виводками—такі вповільнено
поважні, немов кожна мала під крилом газетну
вирізку з оголошенням про заборону на полюван-
ня о цій порі.
Він усміхнувся. Зрештою, соромно отак без діла
стовбичити серед заклопотаного товариства. Роз-
дягнувшись, шубовснув у воду. Рудий обережно
поліз слідом. Але купання обох розчарувало— міл-
ке озеро прогрівалося до самого дна. Коли повила-
зили з води, сонце, здавалося, знайшло нарешті
центр озера і на радощах засяяло вдвічі сильніше.
Рудий заклично загупав хвостом, переступаючи
лапами та зазираючи в очі — він хотів їсти.
— Гаразд, їдемо...— пробурмотів, натягаючи со-
рочку.— Справді, не сидіти ж нам тут до ночі.
Обідали за хатою під густою тінню виноградної
лози. Біля товстої ноги укопаного в землю поперед-
німи господарями столу Рудий гриз риб'ячі голо-
ви. Чоловік завважив, що помідори аж гарячі від
сонця, і поклав собі увечері обібрати грядку. Іще
згадав, що збирався на цьому тижні зайнятися кон-
сервуванням, і знов роздратовано подумав про тих,
що в наметі. «Нахаби». Ні до якої роботи братися не
хотілось. Він і сам не знав чому, але був певен: «ті»
неодмінно заявляться, якщо він стовбичитиме на
подвір'ї або в городі. Ну хоча б за сірниками. Або
просити солі. Або ще купувати помідори — он як
вилискують боками.
Листя над головою зненацька стривожено зашур-
хотіло. Так і є: заходить на дощ. Він ще на озері
про нього думав — така спека... І додумав поперед-
нє: «Або прийдуть проситися переночувати».
Сквапно пішов до берега, зняв двигун, сховав у
майстерні. Відти виніс брезент і ретельно вкрив
човна. Оглянувши подвір'я, зайшов у хату і зачи-
нився на засувку.
Коли прокинувся, у хаті вже було темно. За вік-
ном жебонів дощ. Згадав, що крізь сон чув гуркіт
грому і що Рудий лишився десь -надворі. Вийшов
на поріг, покликав: «Рудий, Рудий!» Собака не від-
гукнувся. Поглянув угору: тихий дощик сіятиметься
до півночі. Значить, вранці добре ловитиметься.
Лишив двері відчиненими і пішов у кухню, їсти
не хотілося, але він вирішив, що згодом захочеть-
ся, і заходився чистити картоплю. Коли картопля
трохи проварилася, злив воду й додав у каструлю
півбанки тушкованої яловичини. Поставив каструлю
знов на вогонь і сів ждати Рудого. Так минула го-
дина. Він іще двічі виходив на поріг, кликав соба-
ку. Запах варива, присмаченого часником, збудив
голод. Він узяв книгу, прочитав сторінку і піймав
себе на тому, що нічого не зрозумів. Узув гумові
чоботи, напнувся накидкою і пішов за хату. Під
столом собаки не було. Зазирнув у майстерню — по-
рожньо. Погукав кілька разів у різні боки: «Ру-
дий!» Картопля геть охолола і не смакувала йому.
Як і напередодні, чоловік прокинувся до сходу
сонця. Дощу не було, а в траві стояли маленькі ка-
люжки і в них тьмяно світилися останні зорі. Зга-
дав, що Рудий так і не прийшов. І раптом поба-
чив його: обминаючи калюжі, собака неспішно тю-
пав з того боку, де за деревами ховався зелений
намет. Чоловік здивувався, що не сердиться і не
досадує, хоча суха шерсть Рудого не полишала сум-
нівів щодо місця його ночівлі. Впустив собаку у
хату, нагодував залишками вечері і сказав:
— Сьогодні матимемо добрий улов.
Але радості не було.
По тому, як сходило сонце і як швидко зникали
блискітки дощу на траві, було ясно: після обіду
знову збереться на грозу. «Швидше ушиються»,—
подумав кволо, спостерігаючи за поплавком. І на-
раз відчув, що там уже щось є. Смикнув—чимала
тараня зблиснула на сонці сріблясто-голубим, і аж
тут він зрадів. Пострибував поплавець. Танцювали
в повітрі окаті риби. Радісно скавучав Рудий. По-
спіхом розкривалися лілеї. І розцвітало у небі не-
самовито сліпуче сонце.
Радісні, викупані, голодні поверталися чоловік і
собака додому. І навіть тонка постать на їхньому
причалі вже не могла зіпсувати цього ранку. Щой-
но забачивши її, він одразу поклав собі не зважа-
ти на дівчину. І справді-таки не глянув більше: ні
коли човен м'яко вдарився об стару шину, ні коли
Рудий, стрибнувши на місток, збуджено затанцю-
вав довкола непроханої гості. Схилившись над дви-
гуном, чекав, коли вона нарешті піде. Але дівчина
не йшла.
— Доброго ранку.
Йому здалося, що якби він був навіть на проти-
лежному березі, то все одно виразно почув би це не-
голосне, спокійне «доброго ранку». Він знав, що є
такі голоси: у суцільному гармидері людина зро-
нить кілька слів — і її всі почують, примовкнуть.
Та справа тут, либонь, не в голосі, а в самій лю-
дині: коли почуваєшся впевненим і сильним, тебе
обов'язково мусять почути, хай навіть серед роз-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9