Едгар Берроуз. Тарзан
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26Едгар Берроуз. Тарзан
1
ВИПАДОК НА ПАРОПЛАВІ
— Він чарівний! — вигукнула графиня де Куд.
— Га? — здивувався граф, озирнувшись до своєї молодої
дружини.— Хто чарівний? — І він роззирнувся навсебіч,
намагаючись побачити предмет її захоплення.
— О ні, любий, нічого,— відповіла графиня, і її й без
того свіже обличчя трохи зашарілося.— Я лише згадала
про ці дивовижні хмарочоси, як їх там у Нью-Йорку нази-
вають.— І гарненька графиня зручно вмостилася в своєму
корабельному кріслі та знову взяла до рук часопис, який
завдяки отому «нічого» ковзнув їй на коліна. Її чоловік
знову занурився в свою книжку, але не без деякого поди-
ву, бо лише за три дні після їхнього від'їзду з Нью-Йорка
графиня зволила вголос наректи ті самі хмарочоси чарів-
ними, хоч доти називала їх бридкими.
Згодом граф відклав книжку.
— Ольго, тут дуже нудно,— сказав він.— Чи не вполю-
вати мені когось, хто також знемагає від нудьги, і чи не
зібрати гурт для покеру?
— Не дуже ви чемний, мій чоловіче,— відповіла молода
жінка, усміхаючись,— але й мені так само нудно, і тому
я можу пробачити вам. Ідіть і грайте у свої нудні карти,
якщо вже так бажаєте.
Коли він пішов, графиня дозволила собі лукаво позирнути
на ставного, високого молодика, який ліниво розкинувся
в кріслі неподалік.
— Чарівний! — вихопилося в графині знову.
Графині Ользі де Куд було двадцять років. Її чоловікові
сорок. Добра й вірна дружина, вона, однак, нареченого
собі не вибирала, отож не була ані безтямно, ані палко зако-
хана в того, кого обрали для неї доля та її батько — росій-
ский аристократ. З того, що, коли вона побачила молодого
незнайомого красеня, у неї вихопився легкий вигук захвату,
не належить робити жодних висновків щодо її вірності
чоловікові. Вона захоплювалася наївно і щиро, так як могла
б захоплюватися чудовим взірцем будь-якої породи. До того
ж молодик був поза сумнівом гарний із себе.
Щойно вона глянула побіжно на його профіль, він
підвівся, щоб піти з палуби. Графиня де Куд зробила знак
служнику, який проходив повз неї.
— Хто цей пан? — спитала вона.
— У списку пасажирів він записаний під іменем пана
Тарзана з Африки,— відповів служник.
«Нічого собі володіння!» —подумала вона, і її зацікав-
леність цією людиною зросла ще більше.
Коли Тарзан поволі йшов до кімнати для курців, він на-
штовхнувся саме біля входу до неї на двох чоловіків, які схви-
льовано перешіптувалися. Тарзан не звернув би на них жодної
уваги, якби один з них винувато не глянув у його бік. Ці
люди нагадали Тарзанові мелодраматичних злочинців, яких
він бачив у виставах паризьких театрів. Обидва були смаг-
ляві, темноволосі, а погляди, якими вони нишком обмінюва-
лися, ще більше підсилювали цю схожість.
Тарзан увійшов до кімнати для курців і сів збоку. У нього
не було найменшого бажання розмовляти з будь-ким, і, по-
пиваючи абсент, він дозволив своїм думкам відлинути,
радше з почуттям жалю, до останніх тижнів свого життя.
Його увесь час мучила думка, чи мудро він вчинив, коли
поступився своїми правами задля людини, якій не був
нічим зобов'язаний. Щоправда, Клейтон йому подобався,
але питання зводилося тут не до цього. Він відмовився
від своїх прав не задля Вільяма Сесіля Клейтона, лорда
Грейстока. Він зробив це задля жінки, яку вони обоє —
він і Клейтон — кохали і яку дивна примха долі віддала
Клейтонові, а не йому.
Через те, що вона кохала його, Тарзана, змиритися з цим
було ще важче. І одначе Тарзан знав, що не міг вчинити
інакше, аніж так, як тієї ночі на маленькій залізничній
станції у далеких Вісконсінських лісах. Для нього найваж-
ливіше — її щастя, а короткочасне знайомство з культу-
рою та культурними людьми навчило його, що для більшості
з них життя без грошей і без становища — нестерпне.
Джейн Портер була народжена для одного й другого,
і якби Тарзан позбавив її майбутнього чоловіка багатства
і становища, то прирік би її на муки. Тарзанові жодного
разу не спало на думку, що якби Клейтон позбувся свого
титулу та маєтків, то, можливо, Джейн відмовилася б від
нього, бо ж Тарзан наділяв й інших непохитною чесністю
та доброзичливістю, які мав сам. У цьому випадку він не
помилявся. Якби на Клейтона спало якесь лихо, Джейн
вважала б себе ще більш пов'язаною з ним.
Від минулого Тарзан перенісся думками в майбутнє.
Він намагався з приємністю думати про своє повернення
в джунглі, де народився і виріс, про суворі дикі джунглі,
де з двадцяти двох років свого життя ві_н пробув двадцять.
Але хто ж зрадіє його поверненню у джунглі з усіх тих
істот, що населяють джунглі? Ніхто. Лише Тантора, слона,
він міг би назвати своїм другом. Усі решта почнуть полюва-
ти на нього або кинуться від нього навтьоки, як це було
й раніше.
Навіть мавпи його власного племені не простягнуть
йому братньої руки.
Якщо цивілізація нічого іншого і не навчила Тарзапа,
годованця Великих мавп, то одного вона до певної міри
його навчила: тужити за товариством подібних до себе
і відчувати щиру радість і тепло спілкування з ними.
І такою самою мірою цивілізація прищепила йому огиду
до всякого іншого життя. Йому важко було тепер уявити со-
бі світ без друга —'- без живої істоти, яка. розмовляла б з ним
новими мовами, які він так полюбив. Отож майбутнє, яке
він сам собі намалював, не дуже усміхалося Тарзанові...
Коли Тарзан розминав сигарету, сідаючи в крісло, його
погляд випадково впав на дзеркало, що стояло перед ним,
і він побачив у ньому стіл, за яким четверо чоловіків грали
в карти. Невдовзі один з них підвівся і відійшов — тоді
підійшов інший. Тарзан міг бачити, як йому чемно запро-
понували місце, яке звільнилося, аби гра не уривалася.
Це був один з двох чоловіків — менший на зріст,— яких
Тарзан спіткав біля входу до кімнати для курців.
Ця обставина зродила в Тарзанові слабку іскру цікавос-
ті, і, думаючи й далі про своє майбутнє, він не випускав
з уваги дій гравців за столом, що стояв у нього за спиною
Крім добродія, який щойно приєднався до гри, Тарзан знав
на ймення лише одного з гравців. Він сидів навпроти нового
партнера, і звали його граф Рауль де Куд. Дуже послужли-
вий служник пароплава показав його Тарзанові. як одну
із знаменитостей серед пасажирів: граф посідав важливу
посаду у французькому військовому міністерстві.
Раптом дзеркало цілковито прикувало до себе увагу
Тарзана. Увійшов другий мелодраматичний змовник і став
за стільцем графа. Тарзан помітив, що смаглявий чоловік
озирнувся і обстежив поглядом кімнату. Але не достатньо
уважно, бо не помітив уважних очей Тарзана в дзеркалі.
Крадькома він щось витяг зі своєї кишені. Тарзан не міг роз-
дивитися, що саме, бо рука чоловіка прикривала предмет.
Він повільно наблизив руку до графа і потім дуже сприт-
но підкинув те, що було в руці, графові в кишеню, а сам
залишався на тому місці, звідки міг стежити за картами
де Куда. Тарзан був приголомшений: він весь перетворився
в увагу і не пропускав анінайменших подробиць того,
що відбувалося.
Гра тривала після цього ще близько десяти хвилин,
доки граф виграв чималу суму в того добродія, який
останнім сів до столу. І тут Тарзан помітив, як людина за
спиною графа кивнула головою своєму товаришеві. Гравець
вмить підвівся і вказав пальцем на графа.
— Якби я знав, що мосьє — професійний шулер, я не
дав би так легко втягнути себе в гру.— сказав він.
Граф і двоє інших гравців зірвалися на ноги.
Де Куд сполотнів.
— Шановний, що ви хочете цим сказати? —вигукнув
він.—.Ви знаєте, з ким говорите?
— Я знаю лише, що востаннє розмовляю з людиною,
яка шахраює в картах,— відповів той.
Граф перегнувся через стіл і дав тилові ляпаса; решта
кинулася розбороняти їх.
— Шановний, тут якесь непорозуміння! — вигукнув
один з гравців.— Адже це граф де Куд з Франції!
— Якщо я помиляюсь, я охоче вибачусь,— сказа» гой,
хто кинув звинувачення,— але, перш ніж я це зроблю,
нехай граф пояснить, що це за додаткові карти в нього
в кишені. Я бачив, як він опускав їх туди.
Чоловік, який на очах у Тарзапа всунув якусь річ у кише-
ню графа, повернувся, щоб вислизнути з кімнати, але, на
його' прикрість, йому перетнув шлях високий сіроокий
незнайомець.
- Пробачте,— гостро сказав смаглявець, силкуючись
пройти.
— Постривайте!—сказав Тарзан.
— Але чому?—жваво вигукнув той. - Дозвольте мені
пройти.
— Постривайте! — сказав Тарзан.— Тут є одна обста-
вина, яку ви, поза сумнівом, зможете пояснити.
Чолов'яга вже не володів собою. Він буркнув якусь
лайку і схопив Тарзана за вилоги, щоб відштовхнути його
вбік. Тарзан лише осміхнувся, взяв чолов'ягу за комір
і потяг назад до столу. Ніколай Роков уперше відчув на собі
силу м'язів, власник яких виходив переможцем із сутичок
з Нумою-левом та Теркозом, величезною мавпою.
Людина, яка кинула де Кудові звинувачення у шурестві.
та двоє інших гравців стояли й дивилися на графа. Сцена
сварки привернула увагу ще кількох пасажирів і всі чека-
ли розв'язки.
— Цей тип збожеволів!—сказв граф.
гаю вас, обшукайте мене.
— Звинувачення просто сміховинне, сказав один з тих,
що грали.
— Вам достатньо буде зазирнути в кишеню графового
сюртука, і ви побачите, що звинувачення дуже серйозне, —
наполягав той, хто почав.-Якщо ніхто інший не бажає,
я сам це зроблю.
— Ні,— сказав де Куд.— Я дозволю себе обшукати лише
джентльменові.
— Марно обшукувати графа. У нього є в кишені карти.
Я сам бачив, як їх туди поклали.
Усі з подивом озирнулися в бік того. хто вимовив, ці
слова, і побачили чоловіка чудової статури, який тяг за
комір смаглявого, що впирався.
— Це шантаж,— гнівно вигукнув де Куд.— У мене в
сюртуку немає карт.— І з цими словами він стромив руку
в кишеню. На хвилину серед невеличкого гурту запанувала
глибока мовчанка. Граф смертельно зблід, потім витяг
назад руку. У ній лежали три карти.
Він дивився на них з німим жахом та подивом, і рум'янець
гніву розпливався по його обличчю. Жаль і зневага відбива-
лися на обличчях тих, хто був свідком зганьблення чоло-
віка.
— Це була змова! — почав сіроокий незнайомець.- Па-
нове, граф не знав, що ці карти у нього в кишені. Їх запхали
туди без його відома, коли.він сидів за столом. Я сидів там,
у кутку, в кріслі і бачив у дзеркалі все, що трапилось. Ось
цей тип, якого я щойно перехопив при спробі втечі, поклав
карти до кишені графа.
Де Куд перевів погляд від Тарзана па чолов'ягу, якого
той міцно тримав.
— Боже мій, Ніколай! — вигукнув він.— Ви?
Відтак повернувся до того, хто його звинувачував, і по-
глянув на нього впритул.
— А вас я й не впізнав,— сказав граф,— Ви зняли
бороду, Павлович, і це змінило ваше обличчя. Тепер я все
розумію. Панове, мені все зрозуміло.
— Що ж нам з ними робити? — спитав Тарзан.— Від-
правити їх до капітана?
— Ні, мій друже,— квапливо сказав граф.— Це моя
особиста справа, і я прошу вас не вживати ніяких заходів.
Вистачить того, що звинувачення з мене зняте. Що менше
ми будемо мати справу з цими типами, то краще. Але як
мені віддячити вам за вашу послугу? Дозвольте дати вам
свою візитну картку. Якщо я коли-небудь зможу стати вам
у пригоді, пам'ятайте, що я весь до ваших послуг.
Тарзан відпустив Рокова, і той разом зі своїм приятелем
Павловичем поквапився вийти з кімнати для курців. Біля
самих дверей Роков звернувся до Тарзана:
— Вам доведеться не раз пошкодувати про ваше втру-
чання в чужі справи.
Тарзан усміхнувся, вклонився графові й простяг йому
свою візитну картку. Граф прочитав: «Жан К. Тарзан».
— Пане Тарзане! — сказав він.— Я справді думаю, що
для вас краще було б не робити мені цієї послуги. Ви
накликали на себе ненависть найбільших негідників Європи.
Уникайте їх за всяку ціну. Прошу вас.
— У мене були небезпечніші вороги, шановний графе,—
спокійно зауважив Тарзан,— і я залишився живий і не-
ушкоджений. Зрештою, гадаю, що в них навіть не буде
нагоди якось нашкодити мені.
— Сподіватимемося, що так буде,— сказав де Куд,—
але пильнуйте, благаю вас. Я сказав би вам, що Ніколай
Роков — справжній диявол, якби не боявся образити таким
порівнянням його величність Сатану.
Коли Тарзан увійшов увечері до своєї каюти, то знайшов
на підлозі складену записку, яку, напевне, просунули попід
дверима. Він розгорнув її й прочитав:
«Пане Тарзане!
Ви, звичайно, не усвідомлювали, наскільки завдана вами
образа б поважною, інакше б не зробили того, що дозволили
собі сьогодні. Я ладен повірити, що ви діяли через незнання
і без жодного наміру образити незнайому людину. Тому
я охоче дозволяю вам вибачитись, і після того, як дістану
від вас запевнення, що ви більше не будете втручатися
в справи, які вас не торкаються, вважатиму інцидент
вичерпаним. Інакше... Але я переконаний, ви зрозумієте,
що найкраще зробити так, як я вам пропоную.
З повагою
Ніколай Роков».
Тарзан знизав плечима, похмуро всміхнувся, й через
хвилину уся ця пригода вилетіла з його пам'яті. Він роз-
дягнувся і ліг спати.
У сусідній каюті графиня де Куд розмовляла зі своїм
чоловіком.
— Чого ви такий похмурий, мій любий Раулю? Цілий
вечір ви сам не свій. Що вас турбує?
— Ольго, Ніколай на кораблі. Ти знала це?
— Ніколай!—вигукнула вона.—Раулю, але ж цього
не може бути. Він сидить у в'язниці.
— Я й сам ,так вважав, доки побачив його сьогодні,
його та іншого супернегідника, Павловича. Ольго, я не маю
сили довше терпіти його гонитву за мною. Навіть задля
тебе. Рано чи пізно я віддам його до рук правосуддя.
Я майже вирішив пояснити капітанові все, перш ніж ми
зійдемо на берег.
— Раулю! —вигукнула графиня.— Благаю тебе, не ро-
би цього. Згадай, що ти обіцяв мені, Раулю! Скажи мені,
що ти цього не зробиш, Раулю.
Де Куд взяв руки жінки в свої долоні і, перш ніж заго-
ворити, якусь хвилину дивився на її бліде та знічене об-
личчя, немов хотів дізнатися з виразу цих чудових очей
справжню причину, яка спонукала її захищати цю людину.
— Нехай буде, як ти кажеш, Ольго! — сказав він нареш-
ті.— Але я не можу зрозуміти. Він втратив усяке право
на твою любов, повагу чи навіть доброзичливість. Він—
загроза твоєму життю й честі, а також життю й честі
твого чоловіка. Сподіватимемось, що ти ніколи не шкодува-
тимеш за тим, що захищаєш його.
— Раулю, я не виправдовую його! — палко обірвала
графиня чоловіка.— Я ненавиджу його так само, як і ти,
але... Ой Раулю, кров густіша за воду.
— У мене сьогодні було бажання зробити аналіз його
крові,— похмуро буркнув де Куд.— Ольго, ці двоє негід-
ників вирішили сьогодні заплямити мою честь.— І граф
розповів їй усе, що сталося в кімнаті для курців.— Якби
не цей незнайомий молодий чоловік, вони б узяли гору, бо
хто б прийняв на віру мої нічим не підкріплені пояснення?
Факти були проти мене. Ці кляті карти справді було
сховано в моїй кишені. Я й сам ледве не почав сумніватися
в собі, аж доки цей Тарзан приволік до нас твого любого
Ніколая і пояснив нам усю цю підлу витівку.
— Пан Тарзан? — із виразним здивуванням запитала
графиня.
— Так, Ольго. Ти його знаєш?
— Я бачила його. Служник показав мені його.
— Я не знав, що він відома особа,— сказав граф.
Ольга де Куд змінила тему. Вона раптом з'ясувала для
себе, що не так вже й легко змогла б пояснити, чому це
служник вказав їй на привабливого Тарзана. Може, вона
навіть дещо зашарілася під пильним поглядом графа,
в якому вгадувалася якась дивна насмішкуватість. «Он,
подумала вона.— Усвідомлення провини найбільш викликає
підозру».