Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16


Трумен Капоте. ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Ендрю Ліндону присвячую

Вчора вечірній автобус переїхав міс Боббіт. Я навіть не знаю,
що в таких випадках кажуть: зрештою, їй було тільки десять
років; одне я можу сказати напевно — в нашому містечку ніхто
її не забуде. Хоча б уже тому, що міс Боббіт була не така, як
усі,— ми це побачили відразу, як тільки вона у нас з'явилася.
А з'явилась вона рік тому, приїхала із своєю матір'ю тим самим
вечірнім міжміським з Мобіла. Ми саме святкували день народ-
ження мого двоюрідного брата Біллі Боба, і майже всі хлопці
й дівчата з нашого містечка зібрались у нас. Ми сиділи розморені
на веранді — хто з фруктовим морозивом, хто з шоколадним кек-
сом, коли цей автобус вимчав у хмарі куряви з-за Могильного
повороту. Того літа не випало жодного дощу; скрізь і на всьо-
му лежав іржавий порох, і знята машиною курява, бувало, година-
ми висіла в нерухомому повітрі над шляхом. Тітка Ел присяга-
лась — якщо найближчим часом шлях не заасфальтують, пере-
беруся, мовляв, на узбережжя; але ми чули це від неї вже
не один рік.
Отож, ми мліли на веранді, й морозиво тануло на блюдцях,
і тільки-но я, пригадую, подумав: «От би зараз сталося щось незви-
чайне»,— як воно сталося: з хмари рудої дорожньої куряви вийшла
міс Боббіт. Тендітна дівчинка в чепурному накрохмаленому плат-
тячку, вона крокувала по-дорослому манірно, однією рукою впер-
шись у бік, а на другій несучи старомодну парасольку. За нею
шкандибала її мати — сутула розпатлана жінка із згаслими очима
й голодною посмішкою. Вона тягла дві картонні валізи й патефон.
Ми всі на веранді просто заніміли — над нами в цю мить
задзижчав осиний рій, але ніхто з дівчат і бровою не здвигнув,
хоч за інших обставин вони зняли б страшенний ґвалт. Усі
зачаровано дивились на міс Боббіт та її матір, які саме підійшли
до хвіртки.
— Перепрошую,— гукнула міс Боббіт, і голос її, по-дитячому
ніжний і по-дорослому мелодійний, можна було б порівняти з
гарною шовковою стрічкою, а вимову, чітку і чисту,— з вимовою
кінозірки чи вчительки,— ми б хотіли поговорити з кимось із
дорослих.
Це, звичайно, стосувалося тітки Ел, а до певної міри й мене.
Але Біллі Боб і решта хлопців, хоч жодному з них не сповнилося
й чотирнадцяти, потяглися до хвіртки слідом за нами. Очі в них
були такі круглі, наче вони зроду ще не бачили дівчат. А втім,
такої, як міс Боббіт, вони й справді не бачили. Як зауважила
потім тітка Ел,— де це чувано, щоб отаке мале мазалося? Уста
в неї були яскраво-оранжеві, волосся — рожеве й кучеряве, як
театральна перука, підмальовані очі мали не по-дитячому досвід-
ченій вираз. А проте вона була сповнена гідності — тієї особливої
гідності, яка нерідко притаманна сухорлявим леді, і, головне, вона
по-чоловічому прямо дивилася людям у вічі.
— Мене звуть міс Лілі Джейн Боббіт — міс Боббіт з Мемфіса,
штат Теннессі,— урочисто виголосила вона.
Хлопці повтуплювались очима собі під ноги, а на веранді голос-
но пирснула Кора Маккол, тодішня пасія Біллі Боба, і решта
дівчат зайшлася дзвінким сміхом.
— Сільські діти,— промовила міс Боббіт з поблажливою по-
смішкою й картинно крутнула на пальці парасолькою. — Ми з ма-
тір'ю,— тут її непоказна супутниця рвучко кивнула головою, мов-
ляв, ідеться про неї,— ми з матір'ю найняли тут помешкання.
Ми були б вам вельми вдячні, якби ви допомогли нам знайти той
будинок. Він належить місіс Сойєр.
— А чого ж не допомогти,— озвалася тітка Ел.— Ось він, той
будинок,— через дорогу.
Місіс Сойєр тримала єдиний у нашому містечку пансіон —
високий, старий, похмурий будинок, дах якого був утиканий
щонайменше двадцятьма громовідводами,— місіс Сойєр під час
грози просто помирала зі страху.
Зробившись червоним, як яблуко. Біллі Боб раптом випалив:
— Даруйте, мем, але сьогодні така спека і, так би мовити,
таке інше, то, може, завітали б до нас, перепочили б з дороги,
скуштували нашого морозива?
І тітка Ел підхопила—авжеж, мовляв, ласкаво просимо, але
міс Боббіт похитала головою:
— Щире вам мерсі, але я морозива не вживаю, бо від нього
повніють.— І попростувала через дорогу, а її мати — слідом за
нею, тягнучи валізи по курній землі. Пройшовши кілька кроків,
міс Боббіт, однак, зупинилась і обернулась. Обличчя її споважні-
ло, золотаві, як соняшники, очі потемніли, й вона трохи скосила
їх, неначе пригадуючи завчений напам'ять вірш.-— У моєї матері
розлад мови, тож я змушена говорити за неї,— швидко проказала
вона й тяжко зітхнула.— Моя мати — першокласна кравчиня;
вона шила для дам з вищого товариства Мемфіса, Таллахассі та
багатьох інших уславлених міст. Я певна, ви звернули увагу на
моє плаття й гідно оцінили його. Кожен стібок у ньому зроблений
руками моєї матері. Мати може скопіювати будь-який фасон, а
нещодавно журнал «Порадник господарки» відзначив її премією
в розмірі двадцяти п'яти доларів. Моя мати, крім того, майстерно
плете спицями й гачком, а також вишиває й мережить. Якщо вам
треба щось пошити, будь ласка, звертайтеся до моєї матері. І пере-
кажіть це, будь ласка, своїм друзям і родичам. Дякую.
По тому вона пішла, шурхочучи своїм накрохмаленим плат-
тячком.
Кора Маккол і решта дівчат скисли й спохмурніли. З гого, як
то одна, то друга смикала себе за косу, видно було, що настрій їм
геть зіпсовано.
— Я міс Боббіт,— скривившись, передражнила Кора.— А я
принцеса Єлизавета, ось я хто, ха-ха-ха! І те плаття на ній,— ска-
зала Кора,— то просто накрохмалена ганчірка. Я особисто замов-
ляю всі свої плаття з Атланти, а ще в мене є пара черевичків
з Нью-Йорка, а срібну каблучку з бірюзою мені привезли аж із
Мехіко-сіті, із самої Мексіки.
Тітка Ел покартала дівчат — мовляв, не можна так лихослови-
ти про таку саму дитину, як ви, та ще й нетутешню, але дівчата
вже навперебій верзли казна-що, і дехто з хлопців — отих дурні-
ших, які самі мали б ходити в спідницях,— підтакував їм і доба-
лакався до такого, що тітка Ел спаленіла й гримнула:
— Ану цить мені, бо зараз же всіх розжену та ще й батькам
поскаржуся!
Але вона не встигла виконати своєї погрози, бо в цю мить
на веранді будинку Сойєрів з'явилася міс Боббіт у новому і вже
зовсім дивовижному вбранні.
Поки дівчата перетирали на зубах міс Боббіт, Біллі Боб, Прі-
чер Стар та інші старші хлопці сиділи мовчки, не зводячи зату-
манених, замріяних очей з будинку, в якому вона зникла. Тепер
же вони посхоплювались і, мов сновиди, посунули до хвіртки.
Кора Маккол зневажливо пирхнула й відкопилила губу, але
решта гостей, і я з ними, попідводилась і вмостилася на сходах
веранди.
Міс Боббіт не звертала на нас ніякісінької уваги. В сойєрів-
ському саду темно від шовковиць, і, крім шипшини й трави, під
ними нічого більше не росте. Іноді після дощу шипшина духмяніє
так, що аж у нашому домі чути. А посеред двору там стоїть
сонячний годинник — місіс Сойєр спорудила його в 1912 році над
тим місцем, де закопала свого улюбленого бостонського бульдога
Сонечка. Пес подох після того, як вихлебтав відерце фарби. Отож,
міс Боббіт з патефоном на руках величною ходою зійшла з веран-
ди, поставила патефон на сонячний годинник, покрутила ручку
й пустила пластинку — вальс із «Графа Люксембурга». На той час
уже завечоріло, настала година світлячків, коли в повітрі розли-
вається синява і птахи, збиваючись у зграйки, стрілами влітають
у крони дерев. Перед грозою листя й квіти немовби яскравішають
і випромінюють власне світло; отак і міс Боббіт у коротенькій,
схожій на пушок, білій спідничці, з блискотливою стрічкою із
золотої парчі у волоссі, здавалось, уся світилась у темряві, що
огортала її. Вигнувши над головою руки з пониклими, мов лілії,
пальцями, вона стала навшпиньки й простояла так досить довго;
і тітка Ел сказала: «Ти ба, яка розумниця!» Потім дівчинка
почала кружляти під музику, коло за колом, коло за колом, аж
тітка Ел сказала: «Ой, у мене вже голова обертом іде!» Зупиня-
лася міс Боббіт тільки для того, щоб завести патефон.
Уже й місяць закотився за гору, й віддзвеніли дзвіночки, що
скликали дітлахів на вечерю, і всі хлопці й дівчата розійшлися
по домах, і розтулив свої пелюстки нічний ірис, а міс Боббіт усе
кружляла й кружляла дзиґою в темряві.
Потім ми кілька днів не бачили її, зате до нас почав учащати
Прічер Стар. Він приходив уранці, а додому йшов тільки увечері.
Прічер — худий, як тріска, хлопчина з буйною копицею рудого
волосся. В нього одинадцятеро братів і сестер, але навіть вони
його бояться — вдача в нього люта, і все містечко знає, що його
краще не зачіпати, бо, завівшись, він за себе не відповідає; четвер-
того липня минулого року Прічер так віддухопелив Оллі Овертона,
що того довелося везти до лікарні в Пенсаколу, а іншого разу
він спересердя відкусив мулові піввуха — відкусив, пожував і
виплюнув. Поки Біллі Боб не роздався в плечах, не убрався в
силу, Прічер і над ним збиткувався, як міг: то накидає йому
реп'яхів за комір, то утре перцю в очі, то пошматує шкільні
зошити. Але тепер вони просто нерозлийвода — і поводяться, і
говорять, і думають однаково, а іноді зникають разом на кілька
днів і вештаються бозна-де.
Але в ті дні, коли міс Боббіт не виходила, вони весь час крути-
лися перед її домом — то стріляли з рогаток по горобцях, що
сідали на телефонні стовпи, то горлали пісні під гаванську гітару
Біллі Боба:
Напиши, що кохаєш.
Мені почерк твій сниться.
Напиши на адресу:
Бірмінгемська в'язниця.
Горлали вони несамовито; дядько Біллі Боб — він у нас окруж-
ний суддя — запевняв, що чує їх аж у будинку правосуддя. Але
міс Боббіт їх не чула, а якщо й чула, то взнаки не давала —
жодного разу не показувалася в дверях.
А потім місіс Сойєр прийшла до нас позичити чашку цукру
й наторохтіла всякої всячини про своїх нових пожильців.
— Чуєте,— казала вона, округлюючи блискучі, як у курки,
очиці,— татечко їхній, виявляється, шахрай, атож, атож, дівчинка
сама мені розповіла. І хоч би тобі почервоніла — ніякого сорому!
Каже, мій татечко найкращий у світі й співає він так, що будь-
якого співака в штаті Теннессі за пояс заткне. Ну, тут я питаю,
золотко, питаю, а де ж він, твій татко? А вона, і оком не змигнув^
ши, відповідав, він, каже, відбував тюремне ув'язнення й останнім
часом чомусь не пише. Я як почула, в мене руки-ноги похололи,
їй-богу! Еге, міркую, тато в тебе шахрай, а мати хто? Не інакше,
як чужоземка якась: весь час мовчить, наче в рот води набрала,
а іноді — по очах її бачу — не розуміє, що їй люди кажуть.
До того ж, чуєте, вони їдять усе сире. Сирі яйця. сиру ріпу, сиру
моркву. А м'яса в рот не беруть. Мала мені каже, це, мовляв, для
здоров'я корисно. Корисно, аякже! Через оту сирість вона, видно,
й застудилася — з вівторка лежить у ліжку в гарячці.
Того самого дня тітка Ел, вийшовши полити свої троянди, поба-
чила, що вони зникли. То були якісь особливі троянди, що при-
значалися для виставки квітів у Мобілі, тож, природно, тітка Ел
осатаніла. Зателефонувала шерифові й кричить у трубку:
— Ану, шерифе, негайно їдьте сюди. Хтось позрізав усі мої
«Леді Енн». А я ж ті квіточки з ранньої весни плекала, серце й
душу в них вкладала!
Коли шерифова машина зупинилася перед нашим домом, усі
сусіди повиходили на веранди, а місіс Сойєр навіть перескочила
вулицю до нашої хвіртки. Обличчя в неї було біле — але від
кольдкрему.
— Тьху ти, господи,— сказала вона, страшенно розчарована
тим, що у нас ніхто нікого не зарізав,— тьху ти, господи, та звідки
ви взяли, що ваші троянди вкрадено? Біллі Боб приніс їх до мене
власною персоною й попросив вручити отій малій Боббіт.
Тітка Ел зціпила зуби, мовчки підійшла до персикового дерева,
зрізала добрячу гілляку й рушила вулицею, рикаючи: «Нну, Біллі
Боб! Нну, Біллі Боб!» Вона знайшла його в гаражі у Літуна —
Біллі Боб з Прічером спостерігали, як Літун розбирає мотор. Без
зайвих слів тітка Ел ухопила хлопця за чуба й потягла додому,
шмагаючи дорогою так, що тільки гілляка свистіла. Але змусити
його вибачитися чи, тим більше, заплакати,— так і не змогла.
Коли тітка Ел нарешті випустила його, він забіг за будинок,
видряпався на височенне горіхове дерево й забожився, що довіку
з нього не злізе. Вже батько його повернувся з роботи, вже й вече-
ряти час, а він сидить собі на дереві. Батько з вікна гукає йому:
«Синку, ми на тебе більше не сердимося, злазь, вечеря холоне!»
Але Біллі Боб наче й не чує. Тоді вже тітка Ел підходить до
дерева, притуляється до стовбура й каже голоском ніжним, як
перший промінчик світанку: «Вибач, синку, я й сама знаю, що
перестаралась. А вечеря сьогодні така смачна, синку,— і картоп-
ляний салат, і варена шинка, і фаршировані яйця...» — «Відчепи-
ся,—'відповідає Біллі Боб,— не треба мені твоєї вечері, я тебе
ненавиджу, очі б мої тебе не бачили». Тут його батько каже: «Не
можна так а матір'ю розмовляти»,— а тітка Ел, ясна річ, починає
плакати. Стоїть під деревом, ллє сльози, подолом утирається й
примовляє: «Я ж тебе люблю, синку... Через те й шмагаю... Якби
не любила, то й не била б...» Тут листя горіха зашелестіло, Біллі
Боб повільно сповз додолу, і тітка Ел, скуйовдивши йому чуба,
пригорнула його до себе. «Ну, мамо,— пробубонів він.— Ну,
мамо...»
Після вечері Біллі Боб прийшов до моєї кімнати й кинувся
на ліжко у мене в ногах. Від нього пахло чимось кислим і солод-
ким, від хлопців завжди так пахне, і мені стало страшенно шкода
його, він був зовсім зажурений, навіть очі приплющив од зажури.
— Адже ж так заведено, хворим людям завжди посилають кві-
ти,— проказав він, і то цілком слушно. І тут ми почули патефон,
далеку мелодію вальсу, і нічний метелик залетів у вікно, линучи
в повітрі плавно й легко, як звуки музики. Вже стемніло, і ми не
бачили, чи танцює міс Боббіт. Біллі Боб смикнувся на ліжку, не-
мов од болю,— неначе в ньому розпрямилась якась пружина; але
обличчя його раптом проясніло, й запухлі хлоп'ячі очі
заяскрілись.
— Яка вона гарна,— прошепотів він.— Я й не знав, що такі
на світі бувають. Ет, чого там — я б задля неї не тільки тут —
у Китаї всі троянди пообривав.
Прічер теж ладен був пообривати всі троянди в Китаї. Він
уклепався так само, як Біллі Боб. Але міс Боббіт не помічала їх.
Єдине, чого ми від неї сподобилися,— це одержали записку на ім'я
тітки Ел з подякою за троянди. День по дню вона просиджувала
на веранді, виряджена, як лялечка,— вишивала, розчісувала куче-
рі або читала словник Вебстера; з усіма однаково стримана, але
чемна й привітна: ти їй «добридень» — і вона тобі «добридень».
І все-таки хлопці ніяк не наважувалися підійти до неї й загово-
рити; здебільшого вона просто ігнорувала їх, хоч вони аж із
шкури пнулись, аби привернути її увагу. Які тільки коники вони
не викидали: боролися посеред вулиці, Тарзанами стрибали з
дерева на дерево, витівали ідіотські трюки на велосипедах. На них
боляче було дивитись.
Що ж до дівчат, то деякі з них по два-три рази па годину
проходили повз будинок Сойєрів, прагнучи, щоб міс Боббіт бодай
поглядом визнала їхнє існування. Серед них були Кора Маккол,
Мері Мерфі-Джонс, Дженіс Екерман. Але міс Боббіт і до них
виявляла цілковиту байдужість. Кора перестала розмовляти з Біллі
Бобом, а Дженіс — з Прічером. Дженіс навіть надіслала Прічерові
листа, написаного червоним чорнилом на папері з мережаною
облямівкою — ти, мовляв, негідник, яких світ не знав і слів нема
описати, і вважай, що ми більше не заручені, і можеш забрати
назад чучело білки, яке ти мені подарував. Прічер, вирішивши,
як потім він сам пояснював, закінчити все по-доброму, зупинив
Дженіс, коли вона вже вкотре проходила повз наш дім, і сказав
їй: гаразд, мовляв, якого біса, коли ти так хочеш, то можеш зали-
шити оту білку собі,— а потім ніяк не міг утямити, чому Дженіс
раптом розревлася й побігла геть.
Одного дня хлопці зовсім показились. Біллі Боб вирядився
в батькову, з війни привезену, військову форму, а Прічер вийшов
на вулицю без сорочки, намалювавши на грудях старою губною
помадою тітки Ел голу красуню. Виглядали вони як пара справж-
нісіньких недоумків, але міс Боббіт, яка мліла на гойдалці в саду,
тільки позіхнула, побачивши їх.
Час був полуденний, на вулиці — ні душі, крім кольорової дів-
чинки, по-дитячому пухкенької і схожої на круглий льодяник.
Вона несла відерце ожини, мугикаючи собі під ніс пісеньку. Хлопці
покружляли навколо неї, мов ґедзі, а тоді взялися за руки, загоро-
дили їй дорогу й зажадали мита.
— Що таке мито? — злякалася дівчинка.— Я не знаю, що таке
мито. Чого вам треба, містере?
— Ходім до комори, там розберемося,— процідив крізь зуби
Прічер.— Там ми враз порозуміємося.
Дівчинка насупилася, знизала плечима й відповіла:
— Отакої, яка ще комора.
Тут Біллі Боб перекинув її відерце, вона заверещала, мов
порося, й нахилилася, щоб зібрати ягоди, даремно сподіваючись,
що Зможе врятувати їх, і тоді Прічер, який інколи самого сатану
може переплюнути, копнув її ногою в одне місце. Дівчинка гепну-
лася, мов кусень драглів, на ожину, розсипану в дорожній куряві.
Ту ж мить міс Боббіт вилетіла на вулицю, грізно сварячись підня-
тим вказівним пальцем. Підбігши, вона, мов та шкільна вчителька,
плеснула в долоні, тупнула ногою й проказала:
— Ви що ж, забули, що джентльмени існують для того, щоб
захищати дам? Невже ви гадаєте, що в Мемфісі, Нью-Йорку, Лон-
доні, Голлівуді чи Парижі хлопці поводяться в такий от спосіб?
Біллі Боб з Прічером сховали руки в кишені й позадкували.
А міс Боббіт допомогла кольоровій дівчинці підвестися, обтрусила
її, витерла їй очі й, тицьнувши їй у руки свою хусточку, звеліла
висякатись.
— Гарне мені діло,— сказала вона,— весела історія, коли дамі
серед білого дня вже не можна вийти на вулицю.
Потім вона повела кольорову дівчинку до себе, й вони сіли
разом на веранді. Відтоді протягом цілого року міс Боббіт і оте
слонятко на ім'я Розальба Кіт не розлучалися. Спочатку місіс
Сойєр полізла в пляшку — чого це, мовляв, Розальба унадилася
до нас. Вона й тітці Ел скаржилась — аж душу, казала, вивертає,
як побачу, що ота чорнопика маніжиться посеред моєї веранди,
в усіх перед очима. Але міс Боббіт була, видно, наділена якоюсь
магічною силою; якщо вже вона починала щось, то домагалася
свого. Щира безпосередність поєднувалася в ній з якоюсь урочи-
стою серйозністю, і на людей це діяло безвідмовно. Наприклад, усі
крамарі в нашому містечку спочатку вишкіряли зуби, називаючи
її «міс Боббіт»; але потроху посмішки ті зникли, а слово «міс»
при її прізвищі залишилося, і коли вона, крутячи парасолькою,
гордо проходила повз крамниці, їхні власники вітали її солідними,
поважними кивками. Міс Боббіт заявляла всім, що Розальба — її
сестра, і спершу це теж давало поживу жартунам, але поволі й до
цієї вигадки звикли, й ніхто з нас більше не хихикав, чуючи, як
вони гукають одна до одної: «Сестричко Розальбаї», «Сестричко
Боббіт І»
А тим часом сестричка Розальба й сестричка Боббіт вражали
нас усілякими дивацтвами. Річ у тім, що в нашому містечку роз-
велася сила-силенна собак усіх порід — і тер'єрів, і спаньєлів,
і вівчарок. Поки сонце високо в небі, вони сонливішії зграями,
по п'ять-десять у кожній, трюхають гарячими, безлюдними вули-
цями — ждуть не діждуться ночі. А тільки-но стемніє й зійде
місяць, вони починають вити, й тужливі заводи їхні чути цілісінь-
ку ніч: хтось помирає, хтось уже помер. Отож, міс Боббіт поскар-
жилася шерифові: деякі собаки, мовляв, уподобали собі місце в неї
під вікном, а вона спить чутко, і це по-перше; але головне — і
сестричка Розальба теж такої думки,— це ніякі не собаки, а нечи-
ста сила. Природно, шериф пустив її скаргу повз вуха, і тоді
міс Боббіт узяла цю справу в свої руки. Одного ранку, після
особливо багатоголосого собачого концерту, міс Боббіт вийшла на
вулицю в супроводі Розальби, яка несла кошик для квітів, ущерть
наповнений каменюками. Угледівши собаку, вони зупинялись, і міс
Боббіт уважно придивлялася до нього; інколи вона хитала головою,
але частіше кивала: «Так, сестричко Розальба, це один з них!»;
тоді сестричка Розальба брала каменюку з кошика і, люто роз-
махнувшись, поціляла пса межи очі.
А ще була історія з містером Гендерсоном, який наймав задню
кімнатку в пансіоні місіс Сойєр. Цей містер Гендерсон — жилавий
злостивий дідок — ще донедавна самотужки шукав нафту в Окла-
хомі; але тепер йому вже під сімдесят, і, як нерідко буває з літніми
людьми, він весь час прислухається до свого шлунка. А крім того,
він запійний п'яниця. Отож, одного разу він запив на цілих два
тижні й допився до чортиків: як почує, що міс Боббіт і сестричка
Розальба вийшли на веранду,— видирається сходами на горішню
площадку й звідти горлає хазяйці, що в будинку завелися карлиці,
які крадуть у нього туалетний папір. Уже, мовляв, на п'ятнадцять
центів украли, і поки весь не поцуплять — не заспокояться.
Якось увечері, коли дівчата сиділи під деревом у саду, містер
Гендерсон вискочив надвір у самій нічній сорочці й почав за ними
ганятися. «Я вам покажу, як красти! — гарчав він.— Я вам пока-
жу туалетний папір, карлиці ви погані! Ану, хто-небудь, допомо-
жіть, бо ці псючки весь папір у місті розкрадуть, до останнього
клаптика!»
Біллі Боб з Прічером схопили Гендерсона, скрутили його й три-
мали, доки приспіли дорослі, які почали його в'язати. Тут міс
Боббіт, яка доти виявляла дивовижне самовладання, заявила
чоловікам, що у ни» виходять не вузли, а казна-що, і зголосилася
зав'язати їх власноручно. Слід віддати їй належне — від її вузлів
у Гендерсона посиніли руки й ноги, і він потім цілий місяць
не міг і кроку ступити.
Незабаром по тому міс Боббіт завітала до нас з візитом. Була
неділя, я сидів удома сам — вся родина пішла до церкви.
— В церкві стоїть такий нестерпний запах,— сказала міс Боб-
біт і, випроставшись на стільці, статечно згорнула на грудях
руки.— Тільки, будь ласка, не думайте, що я безвірниця, місте-
ре К.; життя мене навчило не сумніватися в тому, що бог існує —
і що диявол теж існує. І диявола не приборкаєш тим, що ходити-
меш до церкви й слухатимеш, який він підлий, грішний і дурний.
Ні, полюби диявола, як полюбив Ісуса. Бо він особа могутня й
робитиме тобі послуги, якщо знатиме, що ти на нього звірився.
Мені він не раз робив послуги — як-от у балетній школі в Мемфі-
сі... Я там весь час заклинала диявола, щоб він допоміг мені
одержати найкращу роль у щорічній виставі. До Ісуса звертатися
однаково не було сенсу: я ж бо добре знаю, що танці анітрохи його
не цікавлять. Власне, я зовсім недавно знову зверталася до дияво-
ла, бо він єдиний тільки й може допомогти мені вибратися з цього
закутка. А втім, як на те пішло, я тут і не живу. Думкою я весь
час десь-інде, десь там, де всі танцюють,— знаєте, як на вулицях
під час карнавалу, і де все гарне-гарнесеньке, як діти в день
народження. Мій любий таточко казав, що я витаю в хмарах, та
якби він сам частіше витав у хмарах, то його мрії, можливо,
справдилися б і він би розбагатів. У тому-то й лихо з моїм таточ-
ком — замість того, щоб полюбити диявола, він дозволив дияволові
полюбити себе. Я в цих речах куди розумніша, бо знаю: вихід, який
здається нам не найкращим, здебільшого виявляється наймудрі-
шим. Переїхавши сюди, ми обрали не найкращий вихід,

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16