"Моя принцесо, пишна босоніжко..."
З одного боку.
З 1558 року по 1900-й в Європі буяла потай "віяльцева мова". Тоді обмахувались і дами, й кавалери. Це дозволяло нишком обмінюватися знаками - простими попервах, а поступово все складнішими й тонкими. Слова не зронивши, можна було освідчитися в коханні, отримати куртуазного гарбуза, призначити побачення та пояснити в усіх деталях, де й о котрій годині відбудеться бажана зустріч.
Доторк до правої щоки - "так". Доторк до лівої - "ні". Різко затріснуте віяло - "я ревную". Повно розкритий - "чекай на мене". Змахи в лівій руці - "не смійте фліртувати з іншою". Закрите віяло на лівому зап'ясті - "я заручена", на правому - "я вільна"...

З іншого боку.
"Сьогодні вахлярі часто виробляють із легкого картону, на них уміщають друковану рекламу"...

З одного боку.
Ритм життя (кажуть) "настільки прискорився", що пристрасті спалахують і гаснуть фоєрверком, стосунки злітають і рвуться, як павутиння під вітром... Ми бачимо стільки оголеного тіла, що (кажуть) настає пересит.

З іншого боку.
Бізнес-то, дійсно, пришвидшився. Але ритми життя - ні. Почуття не прискорюються. Вони спрощуються. Спрощене життя є життя, гм, простакувате...
А щодо голизни - не згоден, навіть голівудські фільми, в порівнянні з 60-ми, а тим більше з 1970-ми нині потрошку стають стриманішими, вишуканими... Не тому шо цнота косить наші лави.
Річ у хитрому законі, не вчора спостереженім:

- ...вузеньку п'ятку ледве я помітив.
- Доволі з вас. Уява за хвилину вам домалює решту...

"Стосунки так спростилися, що люди нині сходяться, мов звірята", кажуть... Якщо науки тра, біологи переконують - чим еволюційно вище звірятко, тим складніші ритуали женихання. Воно ще й цікаво. Пол Вацлавер, великий знавець теорії комунікації у мудрованій праці старанно зазначає більше 30 ступенів та послідовних кроків у теперішньому залицянні до дами "від першого позирку до миті, коли закохані злинають угору на крилах сяючої пристрасті". Ну, чи десь таке, не ручуся за точність. Утім, хай теоретик длубається, а ми без зайвого поспіху заправимо розвідку далі.
Дарма що і без вахлярів.
Троянда - "вогонь любові невгасимий", бузок - "ранні пелюстки почуття", дзвоники - "з тобою прагну говорити", нарцис - "в моєму серці тільки ти"...


Тихою сапою час
Вони поділили нас межи собою. Батькові дістався старший, а я - мамі. Тому - скільки себе пам'ятаю, було так: є мама - та є решта всіх інших, що значення не мають.
Їй, звичайно - тепер уже заднім числом поступово розумію - не медяник дістався. Малюк весь час кудись линяв і губився де завгодно та в першу-ліпшу мить - у місті, в парку, в черзі, на вокзалі...
Зсередини скажу - за все життя своє непутяще цей не знав такого божевільного жаху, як коли раптом розумієш, що мами поряд нема.
Сплески, короткі, ба яскраві. У мене, може, про багато склероз пам'яті, але не про маму.
Вона співала дивних пісень. Повні похмурих нез'яснимих картин, тваринок, химер, гор, що танцюють, живущих дерев, що з невимовною тугою здалеку тягнуться одне од одного, прикуті коренями до землі... Вона читала дивні вірші, де клубочилося щось, з тих пір невимовне вбогими словами. З її шкільних фотографій - з трьох-чотирьох літ пам'ятаю - дивилася великоока красуня з косами до пояса.
Чим далі, тим частіше ловлю себе на грі в порівняння - де й ким була мама в моєму нинішньому віці. Може бути, за внутрішніх обставин, я колись і зрозумію, хто вона, звідки та чому, і тим самим почасти втямлю, що в неї з мене вийшло в результаті.
Карапуз невтомно волав, ламав руки, ноги, капризував та мучив вимогами "м'ячиків-машинок-головоломок-марок-і-книжок", поки вона не пообіцяла якось викликати чужих людей та здати його в дитбудинок. Кошмарнішої погрози малолітній гицель не знав, та й не знає на сей день. Мамине слово завжди було кремінь, тому... Рік у рік ця погроза, раз обіцяна, висіла над головою та породила першу звивисту, розгалуджену, ретельно продуману та розплановану (нехай і, ясна річ, примарливо-фантастичну) історію - що робити та як діяти, якщо все-таки одного чорного дня матінка настільки стомиться від мене-халамидника та сповнить обіцянку... Я раз у раз програвав у голові втечу з дитбудинку разом з рештою нещасної дітлашні, від якої мами також відмовились. Наша команда волочилася містами та селами, рятуючись од переслідувань міліціонерів і кегебістів, грабувала банки та крала машини, звільняла в'язнів сибірських концтаборів...
Їй я ніколи про це не казав.
- Наш карапуз знову загадками говорить, - сміялася вона.
У два роки вона навчила мене читать, а в чотири - знайшла халамиднику вчительку англійської та, по ходу прислухаючись, вивчила її й сама.
- Аби дитині в школі було лекше, - пояснювала мама. Можна вважати, Гамерика - моя продлюга.
Сумне. Через багато років, вже остолопом повнолітнім, раптом зрозумів: вона перестала співать. Замовкла. Старший брат, пихкаючи, тягнув міхи баяна під керівництвом та орудою батька. Мамині пісні були - моя музика. Як дім, де живеш, повітря, що ним дихаєш. Тут же...
Чим далі, тим частіше. Війна - то її війна, пережита з двох до семи. Москва - то її Москва, де ми досі біжимо по сей день росяною травою від ментів, що кільцюють сокольницький базар книжників...
А решта вже - не ваша справа.

Як я дарував цукерки
День дурня - свято, яке завжди з тобою. Знаю з досвіду. Легкою приступною мовою кажучи, справа була така.
Зразу після інституту, мої тато з мамою заклопоталися, куди прилаштувати дитя, аби труд перетворив його на людину.
"Американська мрія" - кажучи вбік - закінчується пунктом, коли дитятко поступило та закінчило коледж. Турботам кінець, решта - особиста справа кожного.
Як, утім, не втрутитися, коли дипломований байстрюк одразу же загубив направлення на роботу?
Спільними муками гицеля терміново приставили до роботи в кооперативному дитячому клубі при ЖЕКу - навчати англійської.
- Вас усе-таки прийняли, - об'явила зам Еллла Ісаківна, сліпучо елегантна блондинка та старший економіст. - На профсборах вас не хотіли брати, але Валентина Григорівна наполягла, то тільки її заслуга. Треба б їй оддячити - квіти, парфуми, цукерки, красиво якось. Та ще зайдіть у профком, до речі, заберіть трудову книжку, вони вам її вже виписали.
Слова її я взяв до тями. Матінка, за наказом, купила велетенську коробищу шоколадних цукерок, затягнену в салафан та перев'язану червоним шовковим бантом. Їй самій з'являтися до профкому було би дико, тому я засунув коробку в пакет і пішов уперше віддячувати своїми силами.
Профком був у підвалі, похмурий і просторий, столи під стінами, середина - велика порожня арена. Праворуч шаруділа паперами бугалтерша, жовчна стримана дама. Ліворуч хлопала діркопробивачем бліда канцеляристка дієтичного типу. Навпроти дверей, за нічийною смугою арени, сиділа Валентина Григорівна, об'єкт наказу про цукерки.
По напружених роздумах по дорозі я зладнав план дій, виключно красивий та витончений, і тут же, бика за роги, його задіяв.
- Валентино Григорівно! - об'явив я, дійшоовши до середини арени, та висмикнув із мішка коробищу з бантом. - Я вас хочу сердечно привітати з Восьмим березня!
Бугалтерша перестала шарудіти. Діркобій замовк. Фраза була тим більше доречна, що надворі закінчувався серпень. Об'єкт удячності, до котрого я звертався, завмер за столом, але щастя не виказав.
- Що ви маєте на увазі? - байдуже спитала Валентина Григорівна.
Питання цього не було передбачено планом дій. Я, нестямно захлинаючись, почав пояснювати логіку своїх слів, раптом розуміючи не стільки що склеїв дурня, але що виходить не гладко. Найудалішим вийшов, мабуть, аргумент, що я в їхньому клубі на п'ятому курсі проходив практику якраз минулого березня, а поздоровити її з Жіночим днем не спромігся, а тепер-от - бач... На доказ я переконливо помахав важкою коробкою. Шоколадки гучно загриміли в мервій тиші.
Мої слова її не доконали.
- Цього не треба, - в'яло пояснила Валентиина Григорівна, швидше за все з болісною гостротою відчуваючи, як цю сцену потім зобразять свідки.
Тут-то мені й сяйнуло. У спітнілій голові сплеснуло: "А ну, дай-но спробую..." Логічний, по дрібці збудований план у порівнянні був - дитячий лепет. Назрів психологічний експеримент високої проби. Взагалі-то, це ще інакше називається, але то вже не до друку.
Я замовк, завмер і - заплакав. Ретельно, старанно, зі знанням справи (історії про акторів, які рюмсають за потребою, з того часу мене, до речі, не вражають). Я стояв у центрі арени під поглядами з трьох боків і плакав тихо, ба рясно.
Зараз уже не скажу, скільки тривав театр, але "екскремент" виявився безуспішним, в тому розумінні, що коробку не взяла. Валентина Григорівна, жертва аналітичної печалі, заспокоїла мене, не виходячи втім, із-за безпечного стола, я всунув коробку в пакет, попрощався, хлюпнув носом та вийшов.
Надвечір звістка про мій подвиг рознеслася по всіх усюдах. По правді кажу: сам я до вечора вже встиг забути про розіграну зранку виставу. Розумне пояснення тому, звісно, що я роками живу в стані глибокої коми. Але можна сказати й простіше.
Під час уроку двері класу, як би там не було, розчахнулися й Елла Ісаківна запросила зайти на перерві.
Не треба, певно, пояснювати, про що вона заговорила. Тим більше, що я добре й не пам'ятаю.
- Ви все-таки поясніть мені, - вимагала воона нерівним голосом, не втрачаючи витримки. Я мовчав, як у танку, й тер пітні долоні під столом.
- Ви хоча би знаєте, що бухгалтерша в них - штатний інформатор начальства? Поясніть же, - наполягала вона, - адже ви про щось тоді під час думали, певно?
Мені хотілося дзявкнути "Так ви ж самі мені казали їй цукерки віднести!", але я тьмяно здогадувався, що вона мала на увазі щось інше.
- Я ж тобі казала, не треба його брать, - одбрила Вікторія, її подруга й директриса злощасного клуба.
Обговорення тривало, поки в коридорі не загалділа малеча наступної групи, та мене випровадили вчителювати.
- Ідіот, - негучно інтелігентним голосом ррезюмувала в спину Елла Ісаківна. З цим, раціонально важачи, не посперечаєшся.
У клубі я пропрацював іще два роки.
Хто з'їв цукерки, я не пам'ятаю.


А тепер горбатий!..
Замели мене так.
Ні душі. Пів на п'яту на Бродвей і Канал. Так осьде - я на телефоні, а так - із-за рогу виходить весела компанія. Мужики, дівчата, джинса, кросовки, хто в чому, іржуть, базікають, пурхають із пізнього бару, скажімо. Йдуть собі, а я працюю.
- А що це ви, - кажуть, - поробляєте, дозвольте дізнатися?
- А, - кажу, - ніц особливого. Та - ляп! - третій стікерс на телефон. Влучно, та, головне, якомога вчасно.
- Ага, - каже, - ось тоді яка цікава річ. Та показує гаманець, довго показує, ніяк не відлипне, поки не подивлюся, нарешті, аби відчепився. Нічого розумніше за "ух ти" на вид поліцайської бляхи я не зрік. По тому дівчата, про своє подальше мило щебетавши, відібрали сумку із шкіри молодого дерматина, радісно виявили п'ять важких рулонів з наклейками, вдягли мені браслети, хлопці викликали машину й наша компанія стала чекати.
Тут треба знати, тож - ліричний відступ. На той час місто струшували водночас дві рекламні війни - товінг і локсміт. Буксирувальники машин і ключники. Ви за мене краще знаєте, скільки коштує відтягнуть авто. Те ж саме й - битий замок у Манхетені. Війну за машини й одвірки було ведено, клеячи блямби по телефонах-автоматах. Виплата від об'єму, робота пішки: прохід 120-200 кварталів з обох боків дає баксів п'ятдесят.
На війні - як на війні. Півдюжини авторемонтників, по 3-5 клейщиків на кожного, пішки, на роликах, на велосипедах. Лохи ліпили стікерси. Віртуоз лаштувався конкуренту в хвіст і зразу переклеював згори, а того - наступний… Півсотні "солдатів" щодня та щогодини оберталися на полі бою, відпихаючи ліктями бовдурів, яким здається, що автомата зроблено, аби з нього дзвонити. Бізнесмени в краватках і дами у строях здригались і за серце хапалися, коли в трьох сантиметрах од щоки ззаду раптово пролітала долоня та наклейка з грохотом чіплялася в дірчастий нікель коробки. Зліва. Праворуч. І з боків.
Робота була гівно. Платили зрідка за вийнятком, неохоче, за лихої лайки, стогонів, криків, взаємного мату та східного базарного торгу. Брали не кожного, аби не пригріти піставного стукача - тому слід було найматися неголеним, вдягнувши якнайбрудніше й, бажано, рване, та не вдавати знавця англійської. Акцент міцніше, морда в дупель - погано вже, що на носі окуляри…
То ж далі. Ніжно мене влаштували в синьому б'юіку позаду. Через браслети довелося би сидіти на своїх руках, тому я приліг на ліктик і старанно й радісно крутив головою, зображаючи безтурботну цікавість. Компанія мєнтов, швидше за все, вийшла була на нічний патруль: не зловили б вони мене в автоматі, довелося би годинами вештатися порожніми вулицями, поки не скінчився термін. Я їм добре прислужився - всі зразу повернулися назад у дільницю. До неї було кварталів зо два, не більше - стара шопа, схожа на совітську пошту 60-х із темними дерев'яними прилавками, хіба що без сургучного аромату…
Мене здали чорній мадам у хрускотливій портупеї. Вона відімкнула мене й запросила до буцегарні - в куточок із двома шконками тут же поряд зі своїм табуретом, за ґратовані дверцята.
- Ім'я-прізвище-адреса?
- Телефон? Телефона не було. Років зо три не було, з тої пори, як на невиплатному рахунку повисло півтисячі, після пари переїздів це не брикало.
- Громадянин?
- Не громадянин.
- Social Security?
- И-и-и… Точно не згадаю, закінчується, здається на… (дві останні цифри).
- І як довго цим займався?
- Сьогодні вперше! (Насправді півроку. Жодна дієта не потрібна, до речі…)
- В країні законно?
- Аякжеж!
- А якщо зараз, - припустилася мадам, поскрипуючи кобурою, - оце ми подзвонимо в іміграцію?
- Дак дзвоніть, - байдуже відгукнувся я, відчуваючи, наскільки зараз п'ята ранку. - No big deal.
На тому допит через ґрати й закінчився.
- Ну, ти посидиш у нас до ранку, - пояснила мадам. - А тоді йди собі, отримаєш виклик до суду на 100 Сентер-стріт (те саме місце, де знімали "Теорію змови" з Мелом Гібсоном, до речі). Тобі треба щось із сумки?
- Книжечку… - пролепетав я.
Мадам покопалася й дістала "Жюстіну" Лоуренса Даррела в паперовій обкладинці.
Була би ручка та блокнот, можна було би переписати густі написи на стінах і сідалі…
Ближче до ранку до кутка запхали білого м'ятого мужичка. Він був печальний, влаштувався навпроти й ми мовчки дочекалися мого виходу на волю.
Я зразу повернув нагору та подався в автомайстерню обіч ароматної конюшні, де сповістив доброму курду-начальнику, яка трапилася лажа, загріб останні гроші й почухрав додому, знову без роботи.
Махар бобокер, себто назавтра, вишукав у російській газеті телефон, з автомата на Брайтоні, всуціль обліпленого наклейками, задзвонив у якусь контору.
- Гальо? Вам робітники потрібні?
- Це вопше вам треба с Владіміром Ільїчом паґаваріть, - відгукнувся достойний наспівний бас.
Але це вже інша історія. Без криміналу.

Казка
Жив-був дід і баба, і була в них курочка-полудурочка, що несла квадратні яйця. Бабу це дуже дратувало.
- Заріж, каже, діду, курочку, бо з нас уже люди сміються.
- Не буду, каже. Хоч і квадратний, а все ж омлет.
Знесла якось курочка на пробу трикутне яйце. Тут бабі терпець і увірвався.
- Або я, каже, - або курка-полудурка. Заведи її, діду, до лісосмуги та зарубай.
Нічого не зробиш, зв'язав дід курці ноги, запряг сани та повіз. Доїхав, почав сокиру гострити, а курочка каже:
- Не рубай мене, діду, бо Великий Костричник настає, не бери гріха на душу.
- І правда, каже.
Не став рубати. Ну, думає курка, одне вийшло, може й друге вигорить.
- Не лишай, каже, діду, мене в лісі, я тобі знесу не яйце, а кредитно-фінансову систему.
Полудурка, звісно, що з неї взять.
- Ти що думаєш, через тебе і в мене розум курячий став? - образився дід. Кинув її в лісосмузі та поїхав собі.
Від істотного погіршення обстановки курочка заниділа світом. Взяла вона мотузку й полізла на вербу вішатися. Лізе та співає:

Ой на тій горі
сидить Брежнєв
та ніжками чеберяє.
Якби я такі ніжки мала
я б ними чеберяла,
як той Брежнєв...

Доп'ялась до верху, почала вузли плести, перечепилась і впала. А під вербою звірі якраз на той час проводили несанкціонований мітинг. З переляку створилася в них нездорова морально-психологічна обстановка.
- О, кажуть, до нас лос анжелес з неба злетів.
Ага, подумала курка, нам прєдставляєцца атлічная вазможность.
Так би вона й царювала в розкошах, коли б, нарешті, не з'явилася лисиця.
- Який це, каже, холєра, лос анжелес? Я просто нє магу малчать. Оперативно та гостро реагуючи, мушу дати принципову оцінку фактам, коли окремі особи з числа курей дурять народ та неправедними шляхами нарощують собі авторитет.
Довелося курці тікати якнайшвидше, а роззлючені звірі не вгавали слідом. Бігти довелося довго, аж поки не натрапила на рідну хату, де й заховалася. Дід і баба за той час без яєчні сильно охляли, то й зраділи чудесному порятунку, обійняли курочку та вознесли хвалу вседержителю.
І жила вона далі з ними в мирі, але яйця квадратні більше не несла, а тільки кока-колу у пластикових пляшках.

Казка
Жив колись королевич Карпо, любитель Едгара По. Як тільки народився, одразу в колодочки вбився. Так і жив.
Пройшло літ шістнадцять, прийшов до нього батько.
- Чи не час, каже, синку, тобі женитися.
- Ой, час, каже. То вибивайте мене з колодок.
- А кого ж до вінця поведеш? - питають. Сватай, кажуть, Олену Гончаківну, etc.
- Ні, каже королевич Карпо, нікого не візьму, одну лише королівну-на всі боки рівну.
Пішов. Так довго у колодочках сидів, що ледве ноги волочить.
- От біда, каже, поки дошкандибаю, моя короолівна заміжня стане.
Але добрів. Зайшов він до них у хату, каже, хочу до королівни женихатись.
- А де ж, королевичу, питають, твої свати?
- А, каже, у Едгара По ніде про сватів не сказано, то я вже сам якось. Чи без них не обійде? Тільки дайте, каже, мені три дні, щоб до вінця встиг дійти.
Дійшов, а королівни молодої ще нема. Стоїть, чекає, аж бачить, котиться великий кавун по дорозі.
- Хто це у вас, питає, кавунами по дорозі катає?
- Це, кажуть, не кавун, то сама королівна-на всі боки рівна до вінця приступає.
- А чого така ряба? - питає.
- То не ряба, кажуть, то такий макіяж.
- Чого ж вона у вас, питає, уся плямами вкрита, то білими, то червоними?
- Білими, кажуть, бо вона як лебедиця біла,, а червоні - то вона вас, королевичу, засоромилась.
- А чого така кругла? - питає.
- Чи ж ви, королевичу, кажуть, справді дурний, чи придурюєтесь дипломатично? На те ж вона і на всі боки рівна.
Стали вони жити-поживати, і довгенько в них дітей не було, що і зрозуміло. Аж одного дня встав королевич Карпо, бачить - на ложі синенький лежить.
- Який це диверсант, каже, в королівську поостіль городини наклав? Онде баклажан лежить.
- То не баклажан, то синок твій, що з ночі народився, каже королівна.
- А чого такий синій?
- Бо в тебе вдався, каже дружина. У дзеркало он подивись.
Зраділи вони й назвали баклажан Лігейя. І вдався він красивий і по-своєму рум"яний.
Так вони й зажили далі добре та всі загинули, одні кастанеди від них лишились, а коли біди й зазнали, то про це ми іншим разом розкажемо.


Сонечко
Якщо мене таки посадять, відомо буде чому.
Годин за шість до Нового року я витягнув листа, бо здуру заманулося подивитися в скриньку. Не тому бо чекав привітань і поздоровлень - хіба, може, зав'язати справи року, що осьде мине? Вступити, так би мовити, в новий час, чистим та й, бач, оновленим.
Лист був офіційний, під головою "Останнє попередження".

"Шановний\ шановна N.N.!
Двічі попередньо у березні та серпні Окружний суд викликав вас виконати обов'язок присяжного. Ви не надіслали відповіді на анкети, відправлені вам, тож тепер ви мусите особисто з'явитися до канцелярії та відповісти на запитання. Процедура займе хіба 15 хвилин.
Зважайте, що зневага до цього Попередження карається штрафом у 1000 доларів та\або тюремним ув'язненням.
Ненсі Т. Саншайн,
канцелярист Окружного суду."

Як той каже, треба знати моє життя з цього боку, аби зрозуміти, яка це хрєнь.
Присяжних вибирають випадково. Чиста лотерея. Купи квиток - отримай гроші. Перевірка на вдачу. Кому звезло, того проминуло. Кому не таланить, тому й цеглина з чистого неба на голову впаде.
Отже, хтось відкрив навмання, скажімо, телефонну книжку, пальцем тиць - цей-бо судить, той - сидить... Питання в тому, де можна було так гидко засвітитись, аби гикнуло в окружному суді? Особливо, зважаючи наскільки у місцевої влади права рука не знає, що робить ліва, а права нога - куди йде сусідка. Телефонний довідник, по ідеї, то раз. Два, то, по певному розмислу, податкові списки. Коли ти, шановний\шановна, таке послушне закону, дак давай уже на повну котушку. Дурне діло то було взятися за податки, особливо згадавши, що пензії з виплати все 'дно не добудешся, як по ходу з'ясувалося, а тільки моральне задоволення та слабкий шанс колись показати, що був, бач, так етично підкованим, аж податки сам в охотку платив. Хай ніхто і просив.

Оновлення не вдалося, мда.
Перше, я вискочив за ріг і купив пляшку та чіпси з кайєнським перцем.
По тому стояв у лазничці, пив, палив і плював з вікна у внутрішній двір, засипаний бичками з усіх вікон - білі сусідські, жовті мої.
Було тихо, крімльовські куранти не били, сусіди мовчали, бо хіба подалися по ресторанах. Ніхто навіть не співав "Пусь бігут ніуклюже пішіходи па лужам". Злам років виявився тим, що десь ген-ген заволав мужик.
- Хепі нью єєєєєєє!
Еге ж бо, краще не скажеш.
- Хепі нью єєєєєєє!
Мужик горлав просто на бога. Хрипкий голосина ревів іздалеку, як сирена пароплава. В голосі бринів такий відчай, ніби його перестріли бандюки та чикрижать ножами на дрібні шматки.
- Хепі fucking нью єєєєєєє! - заволав відчайдух, і до нього приєдналася слабка пискотня бабських голосків, ніби вточнення зачепило вірну струну.
По тому знову стало тихо.
Пляшка не допомогла, то до п'ятої ранку дивився террі-джильямову "Бразилію", поки не втомило, щоби впасти спать, та п'яно співчував нещасним кіножертвам держапарату.
Ображав зловмисний сарказм. Гел-лоу, Саншайн! І що, питається, робити? Вибиратися хіба з помешкання? Але швидше за все, вдруге не вигорить зняти квартиру в багатоповерховому будинку, а це значить - переходити до хазяїна. Я на першому, він на другому. Чи навпаки. Завжди поряд, неминучі забаганки. Всю ніч зручно не посидиш, щогодини виходити палити на вулицю, два комп'ютери жеруть, знову, електрику, то плати на додачу - перебували ми цю полову... До того ж, звичка міняти місце щороку за дев'ять осідлих літ зів'яла, і кочувати знову... Курва Саншайн. Саншайн, курва.

Виспаний, надвечір висунувся в вікно лазнички, запалив і плював з вікна, поки не з'ясувалося, що під ним теж стоять і палять, закрив і пішов писати Пану Композитору. Сабжа звучала "Ну ти, з новим роком, умовно кажучи!", а лист був жалібний і жадібний на поміч. ПеКа мовчав. Мовчав і завтра. В голові листа від Ненсі-сонечка стояла дата 7 січня, що, мабуть і певно значило крайній термін, коли ся треба з'явити до суду. Про це ПеКа було сказано в листі, але він, сука, мовчав.
Відчуваючи, як наближається неминуча дата, я почав ділитися.
- Це справа серйозна, - нічого нового сказала Наталя, - але не страшно, хоча й бридня. Уб'є два-три дні щонайменше, нехай не бреше про 15 хвилин.
- А ти що, громадянин? - спитав ведучий журналіст і здивувався. Деталі я пояснювати не став.
Заєць співчутливо покивав, і запропонував піти зі мною до суду, аби щиро зіграти "перекладача" та пояснити, що англійською я ні бум-бум, тож не придатний до присяжної служби, як і було сказано в листі Сонечка. До завтра, правда, йому прийшла в голову ловка думка.
- Подивись-но, - сказав він, помахав папірцем та мигнув, що, мовляв, тра додатково поговорити про справу. Ми вийшли надвір.
Йому, бач, теж прислали Попередження. З чого він пропонував назавтра натомість піти до його персонального адвоката, аби той написав цидулку.
- Треба, нарешті, - сказав Заєць, - вирішувати нашу з тобою проблему.
По ходу справи, виявилося, що за вирішення я йому списую борг на 600 баксів. Перекладачем він іти, отже, не збирався. Натомість, приводив адвокату нового клієнта, за що йому, певно, світили гроші, або знижка.
- Так, це пам'ятаю, один драб не пішов і по ньому вдарили таким штрафом, він аж запищав, - згадав менеджер купи видань. Нічого конкретного з нього вичавити не вдалось.
П'ятого січня надвечір все-таки просрався Пан Композитор. Сабжа звучала "Не думаю, що все так страшно". Кому не страшно, не вточнювалося. В листі він давав лінк на Окружний суд та пропонував "перекладацькі" послуги своєї дружини-громадянки, яка вже вірно відбула присяжну справу.

На той час уже було запізно. Я змирився з думкою, що тра буде вибиратися і започаткував хитромудру комбінацію. Хоча Пека і вважав, що до суду піти таки треба, а в Попередженні ясно було сказано "тож тепер ви мусите особисто з'явитися", я почав складати, ніби не втямив, письмову відповідь.

"До уваги: Ненсі Т. Саншайн
У справі: Про обов'язок присяжного
Шановна Ненсі Т. Саншайн,
Я отримав од Вас листа, де повідомлялося, що я мушу стати присяжним суду. З великим жалем сповіщаю, що я не відповідаю вимогам, зазначеним у вашому Попередженні. По-перше, я не є громадянин США (див. прикладені фотокопії документів). По-друге, я нє настолька владєю англійскім язиком, щоби вирішувати долю осудженого.
Сподіваюся, що це аканчатільно вирішить проблему.
З повагою до вас..."

Мулька була в тому, що в листі Сонечка вимагалися "фотокопії документів", але не було зазначено, що бомаги мають бути дійсні за часом. Єдине право на роботу, яке я отримав років 12 тому, тим самим, теоретично грало з тим же успіхом, як і свіжі папери, що їх було вже не дістати. Якщо потрібний доказ, що сей дурень не є громадянин США, дак осьде він... Лишалося довести тільки, що з англійською недобре. А це, знаючи англійську, вже не так важко. Тим більше, що не розуміє ріжниці між "підсудним" і "осудженим".

Поза листом залишився пункт "До того ж, буквально днями я маю виїхати за межі штату Нью-Йорк, аби замешкати в Метачені, Нью-Джерсі, тому вважаю себе зайвим і вже не придатним щодо виконання обов'язку присяжного у ваших кордонах. Оскільки нового телефону я ще не поставив, буду дуже вдячний, якщо від вас не надходитиме зайвих повідомлень." Це видалося дещо штучним.
Назавтра персонального листа Сонечку було відправлено з двома додатковими марками і лишалося тільки чекати.

Минув тиждень, минув другий. Ніхто не вибивав двері та не накладав наручні. Сонечко мовчало і не сяяло.
Натомість кисломорда Лєночка отримала позов стати присяжною. Це свідчило, що Ненсі Саншайн серйозно ставиться до службових обов'язків і вирішила розбомбити всіх, хто досі в окрузі уникав громадянської служби.
Візит на сайт Окружного суду видав портрет Сонечка. Вона стояла межи колєг, вдягнена в чорний костюм з краваткою. На ній стирчала коротка стрижка, як у перестаркуватої лесбіянки. Що більше, була вона - біла. Стара біла лесба.
Весь цей час я сприймав її чорною, ображеною на державу. Мстивою за мені невідомо що.
Мене, втім, так і не посадили, невідомо чому.

Друзки
Я буду стислий, а ви - уважні.

"Релігії -величні, піднесені ідеї. Інша річ - їхні послідовники..."
(Уту-Норанті Пралатонг, персонаж)

- Вчора була в церкві, - радісно повідомила вона мені (одне знайоме дівча, тонка й чутлива особа), - та вперше сповідалася. Там, дивлюсь, один старий священник, сивий увесь, а інший - зовсім молоденький. Я до другого пішла, такий красивий хлопчик...

"Я не намагаюсь уявити особистого бога. Мені вистачає благоговійно споглядати безмежну світобудову, наскільки вистачає недосконалих чуттів..."
(Ейнштейн, фізик)

Коли український народ складали виключно "хлопи та попи" (за свідченням сучасника), у Конституції США з'явилася Поправка I ("Конгрес не мусить приймати жодного закона, що встановлює релігію або забороняє вільне віросповідання...")

...На розі Лексінгтон і 42-ї спіймав мене проповідник баскетбольного зросту та боксерської статури. Биту годину переконував він мене "прийняти Ісуса своїм особистим спасителем".
- Ти сядь, оце, надвечір, - пояснював він простими словами, - та поговори з богом, як із приятелем. Скажи йому: "Чуєш-но, бог, тут такі погані справи навернулись, дак чо б ти, дружбан, порадив, га?" І він, ба, відгукнеться й прихилиться...

Субота, дев'ята ранку. Стук у двері, кулаком. У коридорі - мужик вуркаганського виду.
- Драстє. Ви думали про смерть?
Питання, звісно, цікаве. Особливо зпросоння.
Як він пробився в будинок через двері?..

Субота, дев'ята вечора. Стук у двері, кулаком, як поліція. Або хазяїн, наче сусідів заливає. У коридорі - тітка з жерстяною коробкою од крекерів в обіймах.
- Хеллоу, - каже з жахливим расєйським акцентом. - Май нейм із Ніна. Ай ворк фор чорч...
Гроші, коротше, збирає на церкву. Як вона пробилася в будинок через двері?.. Взагалі-то треба було спитати, скільки платять - якщо мене попруть з роботи, може це теж буде шанс?..

Треба було побитися на гроші, що Майк Хаккабі продує вибори. Жінка або негр - дурниці. Білий пастор-проповідник ніколи не вигравав президентство, хвала Аллаху. В 1986-му, правда, Пат Робертсон намагався просочитися від республіканців. Програма: заборонити порнографію, закрити й одмінить міністерства освіти й енергетики, мда.
За бажання, Хаккабі можна було б уявити американським Хомейні...

В Мінеаполісі взялися закрити стріп-бари (як Джуліані в Нью-Йорку) на основі місцевого закону, що "сексуальні заклади не мають права розташуватися ближче за 300 метрів од суспільної установи, або церкви, де ведеться служба". В результаті порнушний клуб "Три градуси" подав заявку та отримав лайсенс на "проведення релігійних церемоній". Це в них так абощо називається.

Телепроповідники. Суто американске явище, походить з того, що доступ вільний всім і кожному, кому настачить грошей заплатити за ефірний час. $1000 за хвилину?..
Якщо кому не подобається, антитеза тому - держатеїзм. Камбоджа, де розстріляли та вирізали 45% християн. Албанія з Анваром Ходжою. СССР, нарешті, що пояснювать...

Релігія на американский штиб, уперше.
...Морозного грудня на київському Майдані стоїть мужик у худому спинжачку та самотньо проголошує проповідь англійською з важким техаським акцентом. Прохожі не відріжняють "хау ду ю ду" від "Choose Jesus as your personal Savior", що його не турбує. Вочевидь-бо, певен, що Слово ламає всі загати, так само й мовні.
Слухати його, втім, було просто насолода.

Звихнувся час...
Рубець мені вже переїв ваш Поттер. Хоча - за принципом "чиновника часів Али Пугачової" - зрозуміло, що потім будуть писать історики. Підніміть-но руку, наприклад, кому свербить Голандія 1-ї половини XVII століття. Це - як тут, між іншим, сказано - часи тюльпаноманії. Річний заробіток 150 гульденів, одна цибулина - близько 1000. Але приключка не в лаве, ба в екзотиці. За квіточку з недосяжно далекої Турції нічого не жаль. Віддав і - ах. Дуже просто. На кожного, хто хотів би теоретично жити в лицарські часи, знайдеться бажанець переселитися літ на стонадцять уперед. Абдула II бен аль Гусейн, король йорданський, наприклад, з'їхав на серіалі "Зоряний шлях" і навіть просочився на кіностудію, де його було знято в епізоді "Стар Трек Вояджера". Девід Ву, представник Орегона, 10 січня 2007 р. оголосив у Конгресі промову, розшифрувати яку можна тільки достеменно знаючи той самий "Шлях".
Можна сказати би - приватна справа кожного, але в Середні віки не було приватних справ. І Поттера в них не було. І одна книжка на почутку. Тому, коли із книжки випірнула історія про Марію та всім масово раптом закортіло чогось-бо ніжного та щемливого, сільський, по-перше, патер-недоук на це був негодящий, а по-друге - то було-таки дуже суспільно-політичним катаклізмом та пора кресати сірниками. Ніхто, втім, до іншої епохи емігрувати не просився. А коли запрохали - стався Ренесанс, шо смішним чином схоже на нинішню кашу. Тоді в них (за їхніми словами) од грецької граматики слинка текла та серце завмирало. Сказав - і завмер. Дуже просто.
Перший том горезвісного Поттера, до речі, переклали і латиною, і давньогрецькою, гм. Тепер книжка Роулінг - найдовша з доби Геліодора Емеського, а він ще в ІІІ віці жив. Правда, з давніми греками в нас сутужно.
Занадто вибіркова та любов до Середньовіччя. Була в них тоді народна забава, пробачте за деталь - прибити живого кота цвяхами до дверей та бити його лобами, поки не пустився духу. А тоді все село ходе з пожолобленою пикою, ба задоволене. Ніхто ж, одначе, не відроджує.
...Але ж це не ностальгія за античністю, а туга "охопити безосяжне"? Стягнути ковдру на себе від Риму до Китаю - чого ніхто й ніколи досі - ніби рохнуло щось у біологічному годиннику. Фентезі - не так порив у минуле, а костюмоване сьогодення. Кіно "Дванадцята ніч", а князь -... себто афроамериканець. Фільм про Робін Гуда, а в шервудскій банді - араб, китаєць, і знову ж таки чорний. На осиці з ЛСД кислиці. "Вогонь і стріли" (1950) - Середньовічна Італія, ба тітка хверцює в облипчастих штанцях, ну да. Гаррі - пробачте на слові - Поттер ні в минулому, ні в майбутнім, а написаний про тепер. Не з'їжджає в чужий час, аж оздоблює свій. Як пише літературознавець, "політичний роман, критика расизму та расової зверхності". Де ж тут Середньовіччя?
Правда-от, російське фентезі - драглисте тужливе імперське мріяння. Де волхви - перебрані менти, а Перун-громовержець - секретар райкому партії. Та й теж бо за поріг не ступає.
Щось добу ми збудували незатишну... Філіп Арієс, автор книжки з неприємною назвою, казав, що в нас вийшло зляпати суспільство нечувано духовне. До позіхоти, до нудоти, за абстрактними мірками конвеєра. Чи не звідси - як прорік інший мужик - "спрага до болісного супокою, як блискітки життя в океані вічности - океані, звідки так само лунає плач і стогін створінь, закутих кайданами часу"?
C'est trôp poétique, чи на зразок того.
Їм вистачало цибулин, грецьку вивчити, там - переплисти море... Єгиптяни залишили по собі каміння, складене в акуратні купки, теж мені диво світу. Правда, в нас тільки двійковий код, новини CNN, Google Map з розрізненням до півметра та купа сміття на орбіті, але... Це нам уже не так просто. Таємниця би, здавалося, вичерпується стрімголов - але загадка не про те, і головний мотив "Поттера" тому доказом, як визначила його сама Роулінг.
А який мотив - не скажу. Не з примхи. Радше, до співчуття.

Казка
Жив собі Хемінґвей з бабою у синього моря. А баба вредна, просто край. Одного разу й каже:
- Вийди-но, Хемінґвею, в море та злови поїсти, бо в мене вже черево до хребта прилипло.
Закинув він утретє сіть і спіймав одну тюльку-моргульку: хвостик золотий, плавці срібні. Схопив ножа й давай тюльці голову пиляти, потрошити щоб, зна.
- Не пиляй мене, Хемінґвею, моргає тюлька, я тобі що хочеш, зроблю.
- Нічого мені не треба, от хіба подвійний дайкірі.
Відпустив її, прийшов до баби, а та зла сидить.
- Спіймав, каже, рибку і викинув. Дала мені подвійний дайкірі, я один випив, а другий тобі приніс.
- Дурний ти, каже, Хемінґвею, ще й прицюцькуватий. Іди знову до тюльки.
І так вона ганяла його, поки не дійшло до розбитого корита.
Бабі це, звісно, настрою не додало і стосунки сильно зіпсувалися. Що він потім не ловив - не тішили її ні креветки, ні устриці. Тоді написав він про це оповідання, а гонорар відддав бабі, але не допомогло.
Якось уранці встав Хемінґвей, підійшов до вікна, подивився, як слони гору Кіліманджаро бивнями хитають, всміхнувся скупо й пустив собі кулю в лоба.
Відтоді в народі й співають:

Ой-вей, Хемінґвей,
кого любиш, вибирай...