Процеси, що тривають в українському православ'ї активізували деякі політичні сили, передусім праві та правоцентристські партії, які організовано заявили про підтримку позиції УПЦ-КП. Так за сприяння УНР, НРУ, УНП "Собор", УРП, УНКП, ХНС, КУН, РХП, УНА-УНСО були створені і діють Всеукраїнське громадське об'єднання "Україні - єдину помісну православну церкву" (голова П.Мовчан) і Комітет захисту українських святинь (голова М.Горинь). В цій підтримці немає нічого несподіваного, оскільки представники деяких із зазначених партій і раніше входили до депутатських об'єднань, що виступали за створення в Україні єдиної помісної православної церкви, орієнтуючись при цьому виключно на УПЦ-КП. Дехто з них входив і до Вищої церковної ради УПЦ-КП. Не була неочікуваною і їхня реакція на освячення Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври предстоятелем УПЦ митрополитом Володимиром.

Однак, дещо несподіваною на перший погляд виявилася різко негативна реакція на протестні заходи правих і правоцентристів з боку деяких впливових центристських партій, зокрема, СДПУ(о), НДП, "Трудової України", які до цього часу зовні не виявляли зацікавленості у церковних справах. Якщо їхні звернення організовувалися централізовано владними структурами (а саме такої думки дотримуються їх опоненти), то це не можна вважати виявом далекоглядності. Це може негативно вплинути на стан парламентської більшості, оскільки між центристськими і правоцентристськими фракціями, що входять до неї, й без того існує чимало розбіжностей (у зв'язку з цим можна згадати нещодавню заяву народного депутата В.Червонія про те, що у Верховній Раді може утворитися новий блок, до якого увійдуть фракції УНР, НРУ, "Реформи-Конгрес", "Батьківщина" і депутатська група "Соборність" і це може вплинути на процес внесення змін до Конституції за результатами референдуму). Крім того, слід зауважити, що керівництво об'єднання "Україні - єдину помісну, православну церкву" з самого початку мало намір одержати від ситуації всі можливі політичні дивіденди і надалі свідомо переноситиме дискусію з церковних питань у позацерковну площину.

Центристські партії навряд чи колись серйозно ставилися до міжцерковних конфліктів (ще в червні патріарх Філарет був запрошений на XV з'їзд СДПУ/о/) і в ситуації навколо освячення Свято-Успенського собору виконували швидше роль статистів. У заяві тої ж СДПУ(о) більше уваги приділялося "представникам Уряду", які "безвідповідально" втручаються у церковні справи, ніж самим церковним справам.

Не можна, на нашу думку, перебільшувати і вплив на міжцерковне протистояння більш активних і послідовних правих та правоцентристських партій. По-перше, цей вплив і в минулі роки не був вирішальним, а, по-друге, загальний політичний вплив згаданих партій нині є мінімальним. Тому і їх не варто розглядати як самостійний фактор релігійної ситуації в Україні.

Значно більший вплив на неї здійснюють державні структури. Втім, як вже зазначалося, їхні дії не завжди відзначаються послідовністю. Навіть налаштована негативно щодо УПЦ-КП преса висловлювала сумнів щодо того, чи варто було Президентові брати участь в освяченні Свято-Успенського собору після того, як у відповідь на його лист Архієрейський собор РПЦ, на якому були присутні майже всі архієреї УПЦ, заявив, що "не діло світської влади втручатися у церковні справи". Незважаючи на це домінуючою нині в українських владних структурах є орієнтація на УПЦ, як "єдино канонічну церкву". Практичним наслідком цього є заходи, спрямовані проти процесу об'єднання українських православних церков. Наприклад, голова Держкомрелігій В.Бондаренко, як стало відомо з церковних кіл, під час своєї останньої поїздки по областях зустрічався з єпископами УАПЦ і різними засобами переконував їх не йти на об'єднання з УПЦ-КП. Влада також в цілому негативно ставиться до спроб патріарха Варфоломія І впливати на українські церковні справи.

За таких обставин важко давати оптимістичні прогнози розвитку подій у релігійній сфері. Відомо, що патріарх Варфоломій передбачає кілька шляхів розв'язання української проблеми - від надання автокефалії помісній церкві, в якій об'єднаються всі три українські православні церкви, до надання автокефалії лише УПЦ-КП. Нині останній варіант здається найбільш реалістичним, однак, і на цьому шляху існує чимало перешкод. Вселенський патріарх, очевидно, не вважає можливим цілком проігнорувати Московський патріархат і не залишає надій, що його керівництво погодиться на зустріч у Швейцарії, дата якої мінялася вже двічі. Однак, керівництво РПЦ наполягає на тому, щоб на цій зустрічі не було представників ні УПЦ-КП, ні УАПЦ.

Це не влаштовує ані патріарха Варфоломія, ані патріарха Філарета. Останній небезпідставно побоюється, що опинившись сам на сам з представниками РПЦ Вселенський патріарх може не витримати тиску з їхнього боку і погодиться на якийсь компроміс, який врешті решт зведе справу нанівець. Тому між Вселенським патріархом і Київським патріархатом не припиняються консультації. Цими днями у Стамбулі знаходиться делегація УПЦ-КП на чолі з митрополитом Львівським і Сокальським Андрієм.

Найгірше для УПЦ-КП рішення, яке може прийняти Священний синод Константинопольської церкви, і яке не виключається Київським патріархатом - це об'єднати УАПЦ з УПЦ в США в одну церкву під омофором Вселенського патріарха, предстоятелем якої стане хтось із нинішніх архієреїв УПЦ в США - наприклад, митрополит Вашингтонський Костянтин або архієпископ Чікагський Всеволод. Наслідки цього для УПЦ-КП можуть бути найнегативнішими, оскільки до новоутвореної церкви могли б перейти ті з його віруючих, які хотіли б перебувати у "канонічній" церкві, але не бажають мати справу з Московським патріархатом.

З іншого боку, патріарх Варфоломій одержав би тоді вже беззаперечні підстави вважати Україну своєю канонічною територією, але користі з цього для України, на їхню думку не було б. Втім, цей варіант розглядається поки що як найменш вірогідний. Він може бути використаний Константинопольським патріархатом тоді, коли з якихось причин дарування автокефалії навіть УПЦ-КП виявиться неможливим.

Нині УПЦ-КП веде активні консультації з єпископатом УАПЦ, який у своїй переважній більшості може погодитися на об'єднання з Київським патріархатом, за виключенням деяких архієреїв, в тому числі й керуючого справами Київської патріархії архієпископа Ігоря. В разі дарування УПЦ-КП канонічної автокефалії до неї, на думку експертів, могли б перейти і деякі з єпископів УПЦ, зокрема, архієпископ Рівненський і Острозький Варфоломій, архієпископ Полтавський і Кременчуцький Феодосій, єпископ Черкаський і Канівський Софроній, єпископ Володимир-Волинський Симеон, єпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній. Але на даний час немає контактів між керівництвом УПЦ-КП і єпископами УПЦ.

З іншого боку, за інформацією з церковних кіл, у Відділі зовнішніх церковних зносин РПЦ розроблено проект створення Українського екзархату РПЦ, до якого мають перейти єпархії УПЦ, які знаходяться на території Луганської, Донецької, Херсонської, Одеської областей, а також АР Крим. Екзархом передбачається призначити митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела. Прозондувати грунт для втілення цього проекту ніби-то має голова ВЗЦЗ митрополит Кирил, який найближчим часом збирається відвідати Донецьку область.

Якщо ці дані правдиві, то вони свідчать про готовність керівництва РПЦ вдатися до крайніх заходів аби зберегти свою присутність в Україні. Не варто казати про те, який наслідок мала б реалізація цього проекту для української національної безпеки. Однак, важко уявити, що ці заходи будуть позитивно чи навіть нейтрально сприйняті митрополитом Володимиром та більшістю єпископів УПЦ, оскільки вони підірвуть не лише усталену структуру церкви, але й остаточно знищать ілюзію, ніби вона є "самостійною і незалежною у внутрішньому управлінні".

Вже рішення останнього Архієрейського собору РПЦ, які стосуються канонізації царської сім'ї і прийняття "Основ соціальної концепції Російської православної церкви" можуть створити для УПЦ певні проблеми. Прийняття цих рішень російська преса розглядала не інакше як у контексті багаторічної полеміки між російськими православними "консерваторами" і "лібералами", що зумовило як постановку цих рішень, так і деякі формулювання прийнятих собором документів. Але проблеми, які є актуальними для Росії та РПЦ і які знайшли відображення у згаданих рішеннях, не є актуальними в Україні, де, натомість, існує безліч своїх специфічних проблем у релігійній сфері, розв'язанню яких може зашкодити послідовне проведення у життя рішень Архієрейського собору РПЦ. Ця обставина відзначалась навіть у прихильній до УПЦ українській пресі.

Поки що з усіх вищенаведених фактів можна зробити висновок, що відмова влади від активної і послідовної участі у вирішенні проблем українського православ'я може лише сприяти його перетворенню на поле боротьби інтересів зарубіжних патріархатів, внаслідок чого релігійна ситуація в Україні зазнає негативних змін.

[© 1998-2000 при передруку матеріалу посилання на "UEC" обов'язкове]