Минулого тижня був обнародуваний проект концепції державної етнонаціональної політики України, який був розроблений Кабінетом міністрів та найближчим часом буде представлений на розгляд Верховної Ради України. У зв'язку з актуальністю даної проблеми для нашої держави та незважаючи на те, що скоріше за все, процес формулювання етнонаціональної політики держави на сучасному етапі займе тривалий час, аналітики Фонду вважають за доцільне зазначити певні особливості етнонаціонального буття українського суспільства, які здатні вплинути на прийняття політичних рішень в даній сфері.

Події, процеси

Аналіз подій навесні та влітку поточного року свідчить про постійне зростання актуальності проблем міжнаціональних взаємин. Крім опублікування вказаного проекту Концепції, слід відокремити в першу чергу:
визнання Конституційним Судом неконституційної ратифікації Верховної Ради Європейської Хартії про регіональних мов або мов меншин;*
*/ Нагадаємо, що головною причиною такого рішення КС була названа неконституційність процедури введення в дію закону про ратифікацію. Цікаво, що вже після рішення КС ряд інших законів про ратифікацію міжнародних угод України було введено в дію по тій же самій визнаній КС незаконною процедурі, що і закон про ратифікацію Єврохартії, при цьому жоден з політичних суб'єктів не звернув на це ніякої уваги і на цей раз не піддав під сумнів введення законів в дію.
спробу керівництва уряду визначити "панукраїнізм" ідеологією державного будівництва України;
активний початок організаційних та інших змін у вітчизняному інформаційному просторі, важливим фактором яких виступає ужорсточення мовної політики;
активізацію інших дій, спрямованих на етнічно-ідеологічне забезпечення процесу держбудівництва, зокрема, PR-кампанія у зв'язку з виданням Інститутом історії України 15-томної історії України (в цій PR-кампанії прийняв участь навіть Президент);*
*/ Відзначаємо, що в передостанньому томі видання, яке присвячене подіям 1990-х рр., в главі, яка стосується етнонаціональної політики, автор тому Глава Адміністрації Президента В.Литвин вживає виключно термін "поліетнічне населення України". Натомість автор уникає терміну "політична нація".
загострення міжетнічних протиріч у західній Україні (Львові), причому активну участь у стимулюванні цих протиріч приймали місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування;
тиск Росії на органи державної влади України з вимогою забезпечити дотримання національно-культурних потреб російськомовного населення України та відповідне "листування" між міністерствами закордонних справ обох країн;
інтенсифікацію рядом органів державної влади дій, спрямованих на створення єдиної Православної церкви в Україні;
чергову актуалізацію процесу законодавчого визначення статусу "корінних народів";*
*/ Як завжди, ініціаторами цього процесу стали лідери кримсько-татарського народу. Зараз на розгліді ВР знаходиться проект закону про визначення цього народу корінним народом України. Значна частина аналітиків, відзначаючи серйозність даної проблеми, вказує на небезпеку прийняття даного законопроекту. Причина - в разі такого прийняття в Україні статусу "корінного народу" отримає лише кримсько-татарський народ, інші ж етноси, які згідно європейського законодавства, могли б претендувати на такий статус, були б позбавлені такого права, що може розцінюватися як дискримінація.
активізацію мовно-освітніх проблем в регіонах компактного проживання ентічних меншин в Україні - найбільшого розголосу ці проблеми набули підчас візиту Прем'єр-міністра В.Ющенка до Болгарії, де він під тиском Софії був змушений погодитись * на відновлення болгарської гімназії у м.Болград Одеської обл., проти чого раніше органи держвлади активно виступали (наприклад, у планах Міносвіти та його регіональних органів не лише не було викладання болгарською мовою, але й передбачалось вивчення самої болгарської мови в обсягах менш за іноземну).
*/ Відповідна угода була підписана лише на другій день візиту. В перший день глава уряду був готовий до цього і виступав за переведення процесу в русло обговорення експертних груп, що, з урахуванням вітчизняного досвіду, фактично означало б "поховання" проблеми.

До оцінки проекту Концепції
У зв'язку з вищевикладеним є доцільним дати загальну оцінку розробленого проекту Концепції етнонаціональної політики. Не претендуючи на всеосяжність такої оцінки, аналітики Фонду відзначають лише декілька моментів.

Проект виходить із концепції етнічної нації. В ньому йдеться про "задоволення потреб української нації, представників інших етносів, корінних народів та національних меншин…". В такому формулюванні ми вбачаємо в першу чергу вплив віце-прем'єр М.Жулинського, який неодноразово висловлювався саме за етнічне визначення української нації (див., зокрема, "Киевские ведомости" від 15.08.2000 р.), натомість відкидаючи загальноприйняту європейську концепцію політичної нації. Концепція етнічної нації відкинута не лише традиційними західноєвропейськими демократіями, але й країнами Балтії, які раніше начастіше критикувались Європою за дискримінаційну політику у сфері нацпитання (головною визначальною ознакою латвійської або естонської нації є громадянство, отримати яке, попри існуючі труднощі, мають право представники всіх етносів).

Відкинення концепції політичної нації здатне привести, по-перше, до зменшення рівня стабільної внутрішньої безпеки України через загострення міжетнічних стосунків та значне гальмування, якщо не припинення процесу формування громадянського патріотизму, по-друге, до виникнення чергового приводу загострення відносин між Україною та Європою, гальмування процесу інтеграції України до євроструктур, по-третє, до загострення відносин з деякими сусідами (зокрема, Білоруссю, Туреччиною, Росією, Болгарією, Румунією).

На думку аналітиків Фонду, найбільш прийнятним було б визначення української нації як політичної з етнічною серцевиною, концепція якої розвинута в роботах українських вчених-етнологів, і реалізація якої здатна врахувати як особливості бездержавного розвитку українців на протязі століть, так і потребу у становленні в Україні модерної європейської держави.

Деякі положення концепції є відверто декларативними. Зокрема, до них відноситься положення про те, що державна етнонаціональна політика передбачає рівні можливості для громадян у культурній сфері незалежно від етнічного походження. Закономірне визначення української мови як державної (на думку аналітиків Фонду, вимоги деяких політичних сил про визначення двох державних мов в умовах українського суспільства не є повністю обгрунтованими) вже само собою створює правову нерівність між громадянами у культурній сфері. Те ж саме стосується і положення (проте взятого з Конституції) щодо вільного розвитку мов нацменшин.

Тож, на думку аналітиків Фонду, було б доцільним зазначити, що держава підтримує розвиток мов корінних народів та національних меншин, здійснює правову, організаційну, фінансову та іншу підтримку такому розвиткові.

Аналітики Фонду не погоджуються з думкою громадського діяча В.Малинковича про необхідність виокремлення в окремий підрозділ Концепції проблем пов'язаних з існуванням російської національної меншини в Україні. В усякому разі, можливі аргументи, якими керувалися автори проекту, не виділивши такого окремого блоку, можуть бути слушними з урахуванням зовнішньо- та етнополітичних реалій України, а також можливих пропагандистських наслідків прийняття Концепції. Проте абсолютно ігнорувати цю проблему неможливо.

Сучасна етнологія підказує шляхи практичного вирішення такого протиріччя. Наука проводить класифікацію етнічних меншин, зокрема, виділяє меншини "розсіяні" та меншини, що компактно проживають. Отже, на думку аналітиків Фонду, з огляду на актуальність для України проблеми, саме розрізнення в Концепції політики української держави щодо різних типів етнічних меншин може забезпечити законодавче наповнення процесу вирішення існуючих проблем, прицьому уникаючи загроз для національної безпеки.

Проект Концепції є недосконалим і в цілому не відповідає вимогам концепції як такої. Зокрема, будь-яка концепція має містити аналіз ситуації у відповідній сфері суспільного буття. Такий аналіз у зазначеному проекті назвати достатнім неможливо. Не відповідає проект й іншим вимогам. Зокрема, зазнаючи у констатуючій частині факт етнічного відродження усіх етносів українського суспільства, проект, однак, у розділі щодо напрямів етнонаціональної політики цю реальність майже ігнорує (якщо не врахувати загальних слів). Окремі розділи не відповідають їхній назві. Зокрема, це стосується розділу "Основні напрями та механізми", в якому абсолютно відсутні положення щодо механізмів реалізації етнонаціональної політики.

Таким чином, лише перераховані недоліки свідчать, що навіть за невідкладної потреби у законодавчому забезпеченні етнонаціональної політики, розроблений Кабміном проект є "сирим" і в існуючому вигляді не здатен виконати ті завдання, які ставляться перед таким документом.

Деякі зауваження щодо стану мовних проблем (на прикладі окремих регіонів та етнічних меншин).

В даній частині ми не переслідуємо мети ані повністю проаналізувати тенденції розвитку ситуації у вказаній сфері, ані надати комплекс рекомендацій. Ми маємо намір довести до передплатників факт наявності певної тенденції, врахування якої, на нашу думку, є обов'язковим при розробці відповідної політики як держави, так і окремих політичних суб'єктів. Враховуючи факт візиту Прем'єр-міністра України влітку до Болгарії та вирішення під час візиту вказаної проблеми мови викладання в регіонах компактного проживання болгарської етнічної мешини, є доцільним продемонструвати дану тенденцію на прикладі саме цієї меншини.

Приклад останньої є цікавим ще й з тієї точки зору, що допомагає прослідкувати тенденцію, яка має підкоригувати як прагнення деяких органів держвлади до прискорення процесу переведення всіх сфер суспільного життя на українську мову, так і заяви деяких прихильників надання російській мові статусу державної (чи офіційної). Після проголошення незалежності перед населенням болгарських сел Одеської обл. постало питання про мову викладання в школах. Як відомо, викладання велося тією мовою, яку визначали батьки дітей. На протязі декількох років вказана проблема не дуже-то й актуалізовувалася: зберігалася ситуація, яка існувала за радянських часів, викладання велося російською мовою. Проте останніми роками тут відбулися значні зміни. В чому вони полягають?

По-перше, в останні роки було введене викладання предметів болгарською мовою в школах в тих селах, які знаходяться "вглиб" регіону компактного проживання болгар. По-друге, в тих населених пунктах, які знаходяться в зоні "етнічного контакту" (на межі регіону компактного проживання болгар та іноетнічних - українських, російських та ін. - сел) поступово збільшувалася частка тих батьків, які бажали, щоб їхні діти навчалися саме українською мовою. В підсумку, за нашими спостереженнями, таке бажання в поточному році виявили, наприклад, в с.Дмитрівка Татарбунарського району, яке є "прикордонним" між болгарами та іншими етносами, близько 75% батьків, натомість лише четверта частина батьків бажала, щоб діти вчилися російською мовою. (Відзначимо, що бажаючих, щоб діти вчилися болгарською мовою, майже не було.) Своє рішення батьки аргументували в першу чергу тим, що останніми роками значана частина випускників школи не змогли поступити до вузів через те, що не змогли здати іспити українською мовою.

Отже, з одного боку, хоча кожен етнос має свої особливості (більшість етнічних меншин України відзначаються значно більшою політизованістю, ніж ті ж самі болгари), тенденція полягає в тому, що в зоні етнічного контакту саме життя змушує етнічні меншини поступово пристосовуватися до ситуації, яка випливає із статусу української мови як державної. (До речі, це підтверджується й значною кількістю болгар вже вказаного м.Болград). Причому це відбувається за відсутності істотної напруженості між представниками етнічних меншин і українською державою. Натомість в зоні, де етнічні меншини фактично відчужені від суспільного життя, вони практично не підпадають під українізацію. З іншого боку, це свідчить по те, що заяви проросійських та деяких лівих організацій про необхідність державної (або "офіційної") двомовності, виходячи з того, що це спиятиме соціалізації не лише росіян та російськомовних українців, але й етнічних менших, не знаходять підтвердження.

З усього сказаного можна зробити два висновки. Перший полягає у тому, що не силовий метод, притаманний нинішньому керівництву певних міністерств та відомств, а поступовість та врахування суспільних реалій є єдиною можливою формою проведення українізації. Другий - що успіх українізації прямо залежний від активного підключення етнічних меншин до суспільного життя.

Чи відповідає політика нинішніх держструктур такому завданню? Лише певною мірою. Наведемо тільки один приклад. Наприкінці минулого року ентузіастами з болгарської громади Києва було складено українсько-болгарський словник. Необхідність його важко переоцінити з точки зору завдання соціалізації представників цієї меншини, їхньої інтеграції до українського суспільства. За попередніми розрахунками, вартість видання словника мінімально необхідним накладом становила близько 19 тис. грн. Проте, за нашими даними, віце-прем'єр М.Жулинський, який якраз і курує етнонаціональну політику, відмовив авторам словника в наданні допомоги (як фінансової, так й іншої) у вирішенні проблеми друкування словника. Такі дії державної влади гальмують не лише процес консолідації поліетнічного суспільства, але й навіть ту саму українізацію, якою декларативно так опікується український уряд. Якщо ж такі дії будуть екстрапольовані на деякі інші сфери міжнаціонального спілкування, та й на інші меншини, подолання міжнаціональних протиріч взагалі неможливе.

Враховуючи все вищевикладене, ми вважаємо вкрай маловірогідним затвердження Верховною Радою розробленого КМ проекту Концепції державної етнонаціональної політики України без додаткового опрацювання. Якщо ж проект збережеться у існуючому вигляді (що в принципі можливе, враховуючи домінування членів Руху у відповідних комітетах ВР), то проти нього скоріше за все виступлять не лише ліві фракції, але й значна частина членів парламентської більшості. В усякому разі деякі впливові парламентарі неодноразово висловлювалися на користь більш зваженої етнонаціональної політики, поступовості українізації. Серед них можна назвати деяких керівників фракцій "Трудова Україна", СДПУ(о), "Солідарність" та ін. Та й саме по собі опублікування проекту Концепції та значної кількості негативних коментарів до нього на web-сайті одного з провідних депутатів НДП свідчить про те, що й російський чинник при формулюванні прогнозу на результати розгляду не можна не враховувати.

[© 1998-2000 при передруку матеріалу посилання на "UEC" обов'язкове]