КПУ після з'їзду: проблеми і перспективи

КПУ після з'їзду: проблеми і перспективи

Дмитро Марунич

21 вересня в електронних засобах масової інформації з'явилося повідомлення про те, що в роботі парламентської більшості, яка проводила засідання з приводу обрання її нового координатора, брали участь декілька членів фракції Комуністичної партії України. Політологи та журналісти, що висвітлюють парламентську тему, неодноразово наголошували на тому, що увага деяких лідерів парламентської більшості до лівих фракцій посилюватиметься, пояснюючи це по-перше, недостатньою кількістю голосів для внесення змін і доповнень до Конституції згідно з результатами референдуму. По-друге - намаганням роздробити фракцію КПУ та розколоти саму партію, з тим, щоб захопити до майбутніх президентських виборів частину її електорального поля. Ця стаття є спробою визначити основні "больові точки" Компартії, які використовуватимуться для її ослаблення чи розколу.

· Події, що сталися впродовж останнього року, особливо президентські вибори, засвідчили, що перед Компартією досить гостро постала проблема модернізації - як ідеологічної, так і з точки зору технологій політичної боротьби. До цього її підштовхує зростаюче несприйняття більшістю населення, старих ідеологічних догм, а в недалекій перспективі - втрата значної частини електорату, який вже сьогодні майже на сімдесят відсотків складають люди похилого віку. Як обережну спробу такої модернізації можна розглядати рішення V (останнього) з'їзду КПУ, на якому було внесено ряд ідеологічних коректив чи акцентів, оприлюднених згодом в програмній заяві зазначеного з'їзду.

Ця заява V з'їзду представляє собою максимально можливий компроміс між радикальним та поміркованим крилом, що дозволяє на догоду політичній кон'юнктурі тлумачити, по суті, будь-який ідеологічний постулат. Водночас, можна припустити, що консервативна частина КПУ взяла верх над поміркованою. Про це свідчить той факт, що в газеті "Комуніст" в рамках передз'їздівської дискусії допускалися дещо радикальніші реформаторські точки зору.

Водночас, реформаторам вдалося, серед іншого, відстояти положення про інтеграцію в європейський та світовий комуністичний рух. Це свідчить по-перше, про спробу КПУ вийти з тіні КПРФ й дистанціюватися від СКП-КПРС, по-друге, ці положення можна розглядати як перший крок руху, у тому числі й ідеологічного, до єврокомунізму. Очевидно, що запровадження (хоч і обережне) таких ідеологічних новацій в контексті інших внутрішньопартійних проблем, пов'язаних насамперед, з неоднозначною оцінкою комуністами президентської кампанії П.Симоненка й наполегливою (як вважають в журналістських колах) роботою І.Шарова та О.Волкова по розколу КПУ, створює додаткову напругу. За таких умов посилюються суперечності між ортодоксальним та поміркованим крилом в партії, діапазон ідеологічних розбіжностей представників яких є надто широкий - від націонал-комуністичних поглядів Б.Олійника - одного з найавторитетніших членів фракції КПУ - до ортодоксально-комуністичних (з відчутним присмаком російського шовінізму) поглядів В.Моїсєєнка. Такий широкий ідеологічний люфт не може тривалий час залишатися без негативних наслідків для будь-якої партії, а тим більше, для Компартії, переважна більшість членів якої виховувалася на традиціях безкомпромісної боротьби за ідейну чистоту її рядів.

Той факт, що П.Симоненко був переобраний на посаду першого секретаря ЦК КПУ майже одностайно, подається керівництвом партії як свідчення її згуртованості. Проте протиріччя в середовищі партії не зникли. З одного боку, в партії є радикали, а з іншого, більшість її функціонерів під здебільшого зовнішнім впливом намагаються зайняти позицію, яку раніше прийнято було називати націонал-комуністичною, але з урахуванням нинішніх подій доцільніше було б охарактеризувати як прагматичну, як небажання разом з партією випасти з державної еліти ще й персонально. Тенденції до радикалізації чітко окреслилися у південно-східних областях. Зокрема, в Луганській та Херсонській обласних парторганізаціях мали місце спроби створення ленінських, революційних платформ (зазначимо, що Луганській області ще в 1998 році була спроба створити Ленінську комуністичну партію) . В Донецькій - на грунті невдоволення "ревізіоністським" курсом КПУ та її лідером П.Симоненком стався серйозний конфлікт між Макіївською міською організацією КПУ, (одна з найбільших в регіоні) , очолюваною В.Моїсеєнком та Донецьким обкомом КПУ. З поінформованих джерел також відомо, що В.Моїсеєнко висловлював переконання, що він, будучи кандидатом у Президенти від КПУ, виграв би, на відміну від П.Симоненка, вибори. Про гостроту конфлікту свідчить той факт, що на обласній партконференції ставилося питання про доцільність делегування В.Моїсєєнка на з'їзд. І хоча він на з'їзд, зважаючи на його авторитет в ліворадикальних колах партії був все-таки делегований, його не включили до списків членів ЦК.

Крім того, на грунті радикалізації виник конфлікт між керівництвом ВСР та КПУ, ідеологічні підстави якого викладені в газеті ВСР "Рабочий класс" №10. Його сутність полягає у несприйнятті ВСР "ревізіоністського" курсу КПУ, передусім, її визнанням приватної власності й відходом від революційних методів боротьби та збочення до парламентських методів роботи. О.Бондарчук вважає, що "після президентських виборів та референдуму зникли будь-які ілюзії щодо здобуття комуністами влади парламентським шляхом, а тому у комуністів залишився єдиний шлях здобуття влади - революція, яку КПУ повинна очолити". Як і В.Моїсеєннка, кандидата від ВСР С.Ільницького також не включили до складу ЦК. Останнього звинуватили в ініціюванні створення революційної платформи в Херсонській облпарторганізації.

На основі зазначеного можна констатувати, що тенденції радикалізації в КПУ, хоча й серед обмежених кіл, набирають все чіткіших обрисів і створюють для неї проблеми. Робота у напрямку формування альтернативних компартій, очевидно, негативно позначилась на організаційному та кадровому потенціалі цілої низки обласних парторганізацій КПУ, зокрема, Вінницької, Івано-Франківської, Полтавської, Львівської, Харківської, Житомирської, Чернівецької, Черкаської. З огляду на небезпеку розколу в ході звітно-виборчої кампанії було розпочато партійну чистку, передусім її керівних органів. Склад ЦК було оновлено більш як на третину, а представництво від деяких областей (Луганська, Закарпатська, Житомирська, Івано-Франківська, Волинська, Полтавська, Сумська, Харківська, Херсонська, Черкаська) - майже повністю або більше як наполовину. З метою позбавлення від небезпечного партійного "баласту" розпочато також кампанію з обміну партійних квитків.

Попередні парламентські вибори, на яких виборчий блок "Трудова Україна" мав деякі шанси на успіх, показали, що застосування таких виборчих технологій має певну перспективу. Тому тиск на КПУ з боку кланово-олігархічних угруповань буде посилюватися (як на фракцію задля перевербування її членів до інших фракцій, так і на партію в цілому, про що свідчать спроби створення альтернативних компартій - УКП та КПУ/о/). Виключені в результаті чистки з лав КПУ її члени, а як правило - це колишній партактив, будуть використані для формування та розбудови організаційних структур "нових-лівих" партій. Як свідчить досвід партійного будівництва інших партій, наприклад, ВО "Громада" чи СДПУ(о), потужні фінансові вливання досить ефективно вирішують проблему різкого збільшення членства в партії, принаймні, на період виборчої кампанії. З огляду на це, КПУ знаходиться перед перспективою зіткнутися на одному електоральному полі з серйозними політичними конкурентами. Крім того, з огляду на тенденцію до радикалізації в КПУ, не варто виключати й можливості створення компартії ленінського зразка. На роль вождя такої партії майже ідеальною кандидатурою є В.Моїсеєнко, який на відміну від багатьох інших партійних лідерів має харизму вождя, або хтось інший.

Можна також прогнозувати в недалекій перспективі вихід на політичну авансцену Л.Грача. У зв'язку з цим, привертає увагу повідомлення Інтерфаксу від 20 вересня ц.р., згідно з яким влітку під час відпустки Президент України Л.Кучма мав зустріч з головою КПРФ Г.Зюгановим, в ході якої обговорювалося питання про те, що Л.Грач може очолити КПУ. Зважаючи на те, що Л.Грач неодноразово афішував свої товариські стосунки з Г.Зюгановим, а також на його президентські амбіції, реалізація яких неможлива поза посадою лідера КПУ, цю можливість відкидати не слід. Потенційними союзниками Л.Грача є комуністи-прагматики, поле економічної діяльності яких звужується, про що зазначалося в газеті "Дзеркало тижня" №29 У такому разі, напередодні парламентських виборів КПУ може постати перед випробовуванням зміною партійного лідера, а такі процедури, як свідчить досвід вітчизняного партбудівництва, закінчуються розколом.