Викрадення відомого
журналіста Георгія Гонгадзе ставить під остаточний сумнів поняття "свободи
слова". Цей зухвалий злочин, до якого можуть бути причетні вищі посадові
особи, яскраво демонструє світоглядну, політичну та демократичну обмеженість
певних людей з близького оточення нинішнього гаранта Конституції.
Георгій Гонгадзе поповнив список журналістів, серед яких Вадим Бойко,
Петро Шевченко, Борис Дерев'янко. Це імена загиблих журналістів. Але це
тільки вершина айсберга. Число розстріляних найманими вбивцями, зниклих
без вісті, облитих бензином, отруєних токсичною речовиною, підірваних
вибухівкою, повішених і головне загиблих при нез'ясованих обставинах (серед
них Мар'яна Чорна) досягло в Україні 40 осіб. Пантеон вбитих за журналістську
працю охоплює майже всю географію України - Вінниця, Одеса, Севастополь,
Львів, Київ. Але нападів на репортерів і редакторів було значно більше
- на щастя не всі вони закінчувалися смертю. На жаль, більшість так і
залишається нерозкритими. І це ще один аргумент на користь версій про
замовні, а, отже, безперспективні для розкриття вбивства. Щорічний звіт
міжнародного комітету захисту журналістів стверджує зростання насильства
над журналістами. В ньому на 10 вбитих репортерів більше. І не без участі
нашої країни. На жаль, останні події засвідчують, що відзначений вперше
6 березня 98 року Всеукраїнський день пам'яті загиблих журналістів і надалі
матиме достатньо нових імен для поминання.
Це свідчить про те, що опозиція до влади з боку журналіста може скінчитися
для останнього розправою. Наявність опозиції не завжди означає бунт або
бажання повалити владу. Адже кожен з нас у певній мірі знаходиться у тій
чи іншій мірі в опозиції: внутрішній (вияв - ігнорування виборів тощо)
та зовнішня (еміграція). В Україні політична опозиція у своїй більшості
являє купу невдоволених так званих "політиків", які не можуть брати безпосередню
участь у розподілі та володінні державною власністю, ЗМІ тощо.
Нинішня влада до кінця розуміє значення опозиції та незалежних (як політично
так і економічно) засобів масової інформації, але намагається зашкодити
їх розвитку. Будь-яка критика з боку опозиції має сприйматися як вказівка
або побажання для покращення економічної, політичної, соціальної ситуації,
так як кожна з гілок влади (Президент, Уряд, Парламент) роблять певні
помилки, які негативно відображаються на народі.
В Україні політична сила, що перебуває при владі неадекватно реагує на
будь-яку критику, оскільки вважає, що її дії йдуть на добро народові (принаймні
так вона це декларує).
Засоби масової інформації є своєрідним Vox Populi, який бажає певних змін
у своєму житті. Переслідування ЗМІ в будь-якій формі (судові позови, політичний
та економічний тиск) не лише відкидає суспільство до тоталітарного минулого,
але й ставить під загрозу існування самої так званої "політичної еліти"
України.
Проводити будь-які паралелі з Росією в питанні ЗМІ є не правильно, оскільки
ЗМІ в Росії після путчу у серпні 1990 року були передані у користування
до приватних рук. Сюди слід додати й той факт, що демократія в Україні,
на відміну від Росії, недорозвинулась й набула сурогатних форм.
Відомі українські політичні фігури не зрозуміли, що ЗМІ можна і слід перетворити
на потужну фінансову корпорацію, яка сприятиме надходженню грошей і, автоматично,
кращому розвиткові демократії.
Причиною подібного ставлення вищих посадових осіб, як до ЗМІ так і до
їх представників, є 100% упевненість у свої безкарності та їхня, як згадувалось
вище, власна обмеженість.
В Україні не існує потужних незалежних ЗМІ. Переважна частина з найвідоміших
вже давно поділена між олігархами. Так, за словами аналітиків, "Канал
1+1" належить Олександрові Волкову, "ICTV" перекупив Віктор Пінчук, "ТРК
"ЕРА" - Андрієві Деркачу, "Интер" - представнику партії СДПУ(о) Олександрові
Зінченко, "Ютар" - бізнес-леді уряду Андрія Ющенка Юлії Тимошенко, "ТЕТ"
- голові СДПУ(о) Григорію Суркісу… Єдиним телевізійним ЗМІ Леоніда Кучми
виступає УТ-1. З цієї "когорти" випадає "Новий Канал", власником якого
є банк "Альфа-Капитал" з Росії. У відомих друкованих ЗМІ картина майже
ідентична: Олександр Волков володіє газетою "День", "Киевскими Ведомостями"
- Григорій Суркіс, "Факты" - на думку аналітиків, належать або депгрупі
"Возрождение Регионов", або "Трудовой Украине", "Сегодня" - ставленику
Волкова Ігорю Бакаю. Лише "Зеркало Недели" маю повну підтримку з боку
державного департаменту США, який виступає засновником тижневика.
Загалом зміна власників відомих ЗМІ за останні 2-3 роки свідчить про те,
що незабаром на політичній арені може відбутися якщо не заколот, то, принаймні,
величезний вибух, який може абсолютно змінити розклад всіх політичних
сил. На думку аналітиків, цей вибух призведе й до відставки з посади Президента
Леоніда Кучму. В разі, якщо подібна ситуація виникне і переросте в другу
спробу проведення імпічменту (перша спроба була невдалою), Віктор Ющенко
обійме посаду Президента (щоправда з деякими обмеженнями, передбаченими
Конституцією).
Під час наступних президентських виборів 2004 року, на посаду Президента
балотуватимуться, на думку політологів, Віктор Медведчук (у якого зараз
спостерігається хвороблива політична активність) та Віктор Ющенко.
Щоправда не слід забувати і кандидатів минулорічних виборів: Петра Симоненка,
Наталію Вітренко та Олександра Мороза. Одначе їхні перспективи обійняти
найвищу державну посаду видаються мізерними, навіть якщо вони створять
коаліцію, висунувши єдиного кандидата. Аналітики схильні вважати, що Симоненко
та Вітренко зійдуть ще у першому турі. У другому турі Ющенко та Мороз
можуть створити коаліцію проти Медведчука.
Як би там не було, Віктор Ющенко навіть за умови, що він не переможе на
виборах може претендувати на посаду прем'єр-міністра, оскільки він один
з "обраних", кому довіряє Держдеп Америки. В разі його відсутності та
приході до влади коаліції Медведчук-Суркіс, на Україну чекатиму велика
криза, яка може привести до громадянської непокори. Є і інша версія -
Україна животітиме й надалі і за певний час остаточно підпаде під протекторат
Москви. Власне такий розвиток подій на даний момент виглядає малоймовірним,
бо Росія має чимало проблем як внутрішніх, так і зовнішніх: загибель "Курська",
пожежа на "Останкіно", війна у Чечні, можлива військова інтервенція до
Узбекистану, напружені стосунки з Грузією, деякі непорозуміння з Китаєм.
У будь-якому випадку Україна зрештою вступить до НАТО (навіть не будучи
членом ЄС). Це спричинено тим, що Північно-Атлантичному Альянсові невигідно
мати свій кордон, який збігається з польсько-українським. За твердженням
Збігнева Бжезинського, стабільна Європа - стабільна Україна. В разі військового
конфлікту на Сході (а його не слід виключати через вороже ставлення РФ
до НАТО), Альянсові будуть потрібні додаткові ресурси та плацдарми. Україна
в цьому плані є вигідним партнером та союзником: розвинена військова інфраструктура,
наявність шахт для стратегічних та балістичних ракет, наявність потужного
(напівконверсійного) ВПК, вихід до Чорного та Азовського морів, які мають
сполучення з Середземним та вхід до гирла Дону, завдяки якому можна потрапити
до Каспійського моря.
Стосовно наявності політичних еліт в Україні, то тут слід зауважити таке:
"політика" та "політичні еліти" у нормальному розумінні для України є
неприйнятними, оскільки хоч ці поняття й присутні в Україні, проте їхня
наповнюваність залишає бажати найкращого. Це спричинено відсутністю політичних
традицій і хибним розумінням поняття "влада", "національні інтереси" та
"національна ідея".
В Україні влада використовується заради привласнення власності у будь-якій
формі. У світі, точніше у демократичних країнах, влада використовується
заради влади і вже потім для всього іншого. Всі блага розподіляються не
між "обраними", а між усіма. Незважаючи на усілякі відхрещування від минулого,
Україна залишилась з керівниками партійних органів.
Національні інтереси у переважній більшості виступають інтересами окремої
(як правило невеликою) політичної групи, яка видає свої власні інтереси
за інтереси народу. Національна ідея досі знаходиться у стані розробки.
Точніше - у зародковому стані. Її потрібно так подати, аби вона стала
національною ідеєю як для Правобережної так і для Лівобережної України.
Це спричинено тим, що неформально Україна поділена за словами одних політологів
на шість регіонів:
а за словами інших - на десять:
Регіоналізм до якого прагне вся Європа явище гарне, проте для України
воно може стати смертельним. Навіть зараз дуже відчутна різниця між Заходом
та Сходом країни. В разі військового конфлікту, наприклад, зовнішньої
інтервенції - виникне нова держава - Збручанська Україна, яка міститиме
в собі такі області як Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку та Закарпатську.
Можливо до них приєднаються ще кілька правобережних областей - Волинська,
Рівненська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська та Житомирська.
- східні території - Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька
та частина Харківської областей - утворять ще одну автономію у складі
РФ
- Крим користуватиметься такими ж правами, як і інші суб'єкти Росії
- Одеська, Миколаївська та Херсонські області утворять Таврійську Україну
- Київська, Чернігівська, Сумська та частина Харківської областей утворять
свою автономію. В разі приєднання двох останніх до РФ перші дві приєднаються,
можливо, до Збручанської України.
[© 1998-2000 при передруку матеріалу посилання на "UEC" обов'язкове]
