| "Концепция
древнерусской народности стала ведущей в послевоенной
советской историографии, одним из краеугольных
камней советской версии истории восточных славян.
Из-за неубедительности аргументов сторонников
этой концепции неоднократно высказывались сомнения
в том, что сама древнерусская народность вообще
существовала. Как считают критики теории древнерусской
народности, она несет ярко выраженные черты идеологической
конструкции, а не научного взгляда на вещи. Она
была сформулирована в кремлевских кабинетах в
условиях патриотического подъема первых послевоенных
лет и поэтому опирается не на разработки ученых,
а на известные тезисы ЦК КПСС "О праздновании
300-летия воссоединения Украины с Россией" от
10 января 1954 г. Показательно то, что ни С. М.Соловьев,
ни В. В.Ключевский, ни М. С. Грушевский ничего
не знали о существовании древнерусской народности,
а взрывное распространение этой концепции в советской
медиевистике подозрительно совпало с публикацией
упомянутых тезисов ЦК (Зализняк, 1998). Вопрос
исторического наследия Киевской Руси был переведен
в политическую плоскость, и научная дискуссия
на эту тему в советской науке стала невозможной.
Авторитетное мнение известных украинских и российских
ученых Н.И.Костомарова, М.С.Грушевского, А.Е.
Крымского, К.Д.Кавелина, А.Н.Пыпина, А.Е.Преснякова,
М.К.Любавского, М.Н.Покровского, П.Струве и многих
других, которые признавали Киевскую Русь "Малороссией,
то есть Украиной", было просто проигнорировано.
Аргументы ученых не подвергались научной критике,
следовательно, остались в силе, а сама концепция
древнерусской народности фактически лишилась научного
фундамента и выглядит очередной трансформацией
российского имперского мифа."(Доктор
археології та первісної історії України, провідний
науковий співробітник Інституту археології НАН
України, Інститут українознавства Київського Національного
університету імені Тараса Шевченка, професор національного
університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л.Залізняк);
"Те, що в СРСР тлумачення історії Київської
Русі брав на себе ЦК КПРС, свідчить, наскільки
важливою партійні ідеологи вважали відповідну
інтерпретацію "давньоруської спадщини" для обгрунтування
"історичних коренів" Радянського Союзу, який,
за словами гімну цього "союзу", "навік згуртувала
великая Русь"" (Академік-секретар
Відділення історії, філософії та права Національної
Академії Наук України, директор Інституту українознавства
ім. Крип’якевича
Я.Д. Ісаєвич);
"Було б несправедливим звинуватити
усіх російських вчених, зокрема тих, хто займався
питанням етногенезу за розробленою московською
методологією, у державному пристосуванстві, у
сліпому виконанні геополітичних завдань. Одночасно
напрацьовувалась справжня наукова теорія і методика
етногенетичних досліджень, вдосконалюючи прийняту
класичну схему. Одним із найактуальніших завдань
українських істориків, лінгвістів, народознавців
є дослідження етногенетичних пракоренів українського
народу."(Доктор історичних
наук, професор С.Павлюк)
"історичні
корені українського народу сягають середини І
тис. н. е. Багато слов'янських народів фактично
є відгалуженням від праукраїнського етнокультурного
дерева, яке протягом 1,5 тис. років розвивалося
між Прип'яттю, Східними Карпатами та київським
Подніпров'ям. Українці є прямими етнокультурними
спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян,
бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян
Північно-Західної України, меншою мірою антів
Лісостепового Подніпров'я. Саме на цьому етноісторичному
підґрунті постала перша українська держава — Київська
Русь. Простежуються дві стадії впливу на етногенез
білорусів, псково-новгородців та росіян з праукраїнських
етнічних територій. Зародження цих етносів сталося
внаслідок міграцій у VI—X ст. з праукраїнських
територій Середнього Подніпров'я та Волині на
північ у балтське та фінське середовище, а остаточне
формування — в X—XIII ст. в умовах потужного культурного
впливу Київської метрополії на лісову периферію
імперії"(Доктор археології
та первісної історії України, професор Л.Залізняк);
"Якщо
колочинська культура, перш ніж трансформуватися
в білоруський та російський етноси, зазнала значних
зовнішніх впливів як від згаданих мігрантів з
півдня, так і від автохтонних балтських та фінських
племен, то людність празької та лука-райковецької
культур Волині V-IX ст.ст. розвивалася без суттєвого
впливу зовнішнього етнокультурного фактору. Внаслідок
її саморозвитку постав український етнос. Отже,
українці ГЕНЕТИЧНЕ пов'язані з людністю Південної
Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян,
які належать до іншого антропологічного типу...
Отже, за даними історії, археології, етнографії,
мовознавства, антропології, УКРАЇНЦІ XVI-XVIII
ст. були безпосередніми ГЕНЕТИЧНИМИ НАЩАДКАМИ
ЛЮДНОСТІ Південної Русі X-XIV ст. Русичі Середнього
Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними
ознаками були праукраїнцями, які створили державу
Русь зі столицею в Києві... в антропологічному
відношенні білоруси та росіяни, на відміну від
українців, не можуть вважатися прямими нащадками
південних русичів... Київська
Русь - продукт націотворення українського народу
на княжому етапі його етнічної історії. Білоруси
та росіяни, образно кажучи, походять від українського
батька та балтійської і фінської матерів. Отже,
вони навіть не молодші сестри чи брати українського
етнічного організму, а його діти"
(Доктор археології та первісної історії України,
професор Л.Залізняк); "наявний у розпорядженні
вчених фактичний матеріал доводить, що "російський
брат" за віком зовсім не "старший", а наймолодший.
Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо
поки народився, "колиска" вже розвалилася. До
Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що
їхні землі деякий час напівформально входили до
складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли
християнську культуру Київської Русі з багатьма
українськими впливами, оскільки творцем Київської
держави був український етнос, а також перейняли
етнічну назву - Русь."(Член-кореспондент
Національної Академії наук України, доктор філологічних
наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної
проблематики і східнослов'янських мов Інституту
мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За
освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім.
І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу
східних слов'ян, 1995) Г. Півторак) Володарі
московітян "вдалися до спроб обгрунтувати привласнення
назви "русь" етносу, який ЕТНОГЕНЕТИЧНО не мав
на це жодних об'єктивно-історичних підстав" (І.Іванчеко);
"предки нинішніх москвинів у жодній мірі НЕ БУЛИ
співтворцями культури й цивілізації Київської
Руси - це історія лише України"(Ю.Бойко);
"Росія має до історичного та культурного спадку
Київської Руси приблизно таке ж відношення, як
до відповідного спадку Римської Імперії (Roma)
має її колишня колонія Румунія (Romania)"(Є.Репетька);
"Український
нарід... - це окремий антропологічний тип, чисто
слав'янський своїм походженням, дуже своєрідний
своєю старинностю й чистотою від всіляких неарійських
домішок"(академік С.Рудницький).
"Слід
наголосити на сильних етнічних імпульсах русів-русичів-українців,
що склалися ще у родоплемінній стадії і скріпилися
за Київської Русі, і пізніше не піддалися будь-якій
асиміляції в лихолітні століття української бездержавності"(Доктор
історичних наук, професор С.Павлюк)
"Рядом
дослідників (А. Н. Насонов, Б. А. Рибаков, В.
А. Кучкіна) на підставі аналізу літописів (проаналізовано
більш ніж 700 випадків вживання терміну у літописах,
датованих періодом до другої чверті XIII ст.)
з'ясовано, що до складу "Руської землі" входили
такі територіальні одиниці: Київ (у найбільш вузькому
значенні у багатьох джерелах "Русь" обмежується
власне Київщиною, тобто полянською землею), Чернігів,
Переяслав, Остер, Вишгород, Білгород, Торчеськ,
Триполь, Корсунь, Богуслав, Канів, Божський, Межибережжя,
Котельниця, Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів,
Гнойниця, Мичськ, Здвижень, а також басейн Тетереву.
НЕ ВХОДИЛИ до складу середньовічньої "руської
землі": Новгород Великий, Смоленськ, Полоцьк,
Суздаль ("а Святослав приде з Суздальці і з братами
і з Смоляни і з Полоцани к Руси"(П. С. Л. т. VI,
Новг.)) , Володимир, Рязань, Муром, Галич, Володимир-Волинський,
Овруч, Неринськ, Берладь (відповідно і всі їхні
землі) і, звичайно ж, Москва ("Он-же йде з Москви
в Русь"(Полн. Собр. Рус. Лђт., лђт. по Воскр.
сп., 119 ст.))" (Г.Маковій);
В Лавр. л. під 1152 р. читаємо: "Поіде Гюргі (Суждальский)
с сином своїм, і с Ростовці, і с Суждальці, і
с Рязанці, со князі Рязанскими в Русь" (вид, 1846,
с. 145); Новгородській 1-й літ. під 1135 р.: "пошел
в Русь новгородський архієп. Ніфонт і застав Киян
і Черніговців стоящими друг проти друга"; "Сартак
Батієвич царь Татарський даде Києв і Р у с к у
ю землю Александру Ярославичу К и є в с ь к о
м у,... а брату его Андрею Володимер і М о с к
о в с к у ю землю" (Додаток до Іпат. літ., вид.
1843р., під 1249 р. стор. 341). "Землі Суздальська,
Володимирська, Ростовська й ін., що згодом стали
зватися купно Московською землею, Русью не називалися
і за Русь не вважалися. Вони навіть бунтували
в 1176 р., як про це розповідав Лаврент. літ.,
проти князя і вимагали, щоб він не наводив до
них "Руських" та не роздавав їм посад..."
(професор С. Шелухин) (Докладніше
дивитесь посилки на літописи в підсекції "Етнічна
належність терміна "Русь". Архівні документи"
секції "Україна-Русь"); "На
більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував
себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма,
але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється
той досить дивний факт, що назва селян у російській
мові походить не від місця їхнього проживання
на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною
ознакою: крестьянин < крестиянин < христианин."(професор
Г. Півторак); "До татарського
приходу «вся Русь» у титулі київських митрополитів
збігалася з політичним (династично-територіальним)
значенням цього терміна. Але одночасно в ньому
містилось і релігійне значення: «Русь» — це також
колектив православних християн на території Рюриковичів.
У свідомості людності це приводило до ототожнення:
Русь — православні або християни, русский — православний
або християнин. З цього ототожнення витворилися
пізніше і стали широко відомими складні терміни:
святая Русь, святорусский... Особливо сильно закріпилося
це ототожнення серед нижчих верств населення.
Звідси пішла російська назва для селян — крестьянин."(А.І.Генсьорський);
"Від фінно-угорської назви столиці окремого
князівства Москва, яка вперше як невелике село
згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу.
Її правителі називали себе князями (згодом - великими
князями, пізніше - царями) московськими, а своїх
підданих - московськими людьми. Назви "Москва",
"Московия", "Московское государство" були офіційними
урядовими назвами держави. Так її називала і вся
Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи,
а мешканців Московщини іменували "москвинами",
"москвитянами", "московитами", "московитянами""(професор
Г. Півторак); Московські церковники
за Ивана ІІІ поступово намагалися привласнити
термін "Русь", "рускій" не мая на це жодних об'єктивно-історичних
підстав. В московської церковної термінології
слово "Русь" виступало лише в конфесійному , а
НЕ в етнічному значенні. "Святая Русь" для московських
церковників була синонімом слів "православна віра".
Слід за конфесійним значенням слово "Русь" набуло
і політичне. "Себе москвини звали "людьми московськими",
державу свою звали державою московською, і лише
нечисленна група з оточення московського царя
та з духовенства знала, що московський цар почав
титулуватися "всея Вєлікія Росія самодержцем".
Але, як побачимо далі, і український гетьман уважав
себе володарем "Великої Росії". Такий стан був
наслідком того, що коли ще за короля Юрія І візантійський
патріарх погодився іменувати окремого митрополита
для Галицько-Волинської держави - то надав йому
титул "митрополита Малої Руси'', залишаючи за
київським митрополитом титул "митрополита всея
Руси", або, як його почали титулувати, митрополита
"Великої Роси". Митрополит київський переїхав
(не переносячи формально своєї столиці) до Москви
і привіз із собою той титул, а потім митрополити
київські з Москви переїздять до Вільна. Тоді,
без згоди царгородського патріарха, москвини в
1448 році проголошують єпископа рязанського "митрополитом
московським", а що перед тим митрополити київські,
які жили якийсь час у Москві, звалися "митрополитами
Великія Росії", - то і цього титулу додають собі
безправно московськи митрополити. Пізніше, за
прикладом митрополитів, починають себе і московські
царі титулувати "самодержцями всієї Великої Росії""(Р.Бжеський);
"Чого тільки не накопичували в царський титул,
щоб маніфестувати претензії на чужі землі. Не
мавши ні Білоруси, ні України, в титулі царя писали
"всея Руси" самодержець. В царській грамоті 19.
дек. 1649 р. (П. 3. Зак. Рос. ім. ч. 20), або
в грамоті Калязінському манастиреві 20. авг. 1652
р. (П. 3. 3. Р. ім. ч. 81) в царськім титулі стоїть
"Великія, Малия Руси". А це ж було вже до Переяславського
дог. 1654 р.!"(порофесор С.Шелухин);
Лише при Петере І термін "Русь" набув офіційного,
державного значення. (А до цього часу - "1618,
вересня 3. Москва. З грамоти царя Михайла Федоровича
до козаків." Читаємо: "Московского государства";
1618, листопад. Москва. З грамоти царя Михайла
Федоровича до міст." Читаємо: "Московского государства";
1613, червня 18. З грамоти освяченого собору до
донських козаків." Читаємо: "Московское государство"(Документи
російських архівів з історії України. Том 1. Документи
до історії запорізького козацтва 1613 - 1629 рр.,
Львів, 1998.), Рукописна мапа 1702 р."Съемка и
промер производились с участием Петра 1". Бачимо:
"Москоская Страна Muskowiae Pars".(Бируля
Ю.Н. Русские морские карти 1701 - 1750гг. Копии
с подлинников. (Атлас).- Спб., 1993.)
"...читаємо договір з Московськими уповноваженими
1610 року. Подано текст Московською і Польскою
мовами. Читаємо: "Москва" (держава), Московское
государство, Московскіе люди - в польскім тексті
"государство" передається словом "панство". Вжито
як сіноніми: "Київська земля", "Україна Київська"
і "Київський Край" ... 19./30. авг. 1704 р. утворили
договір "Речь Посполита Польска і Московская Монархія
"...Звертаємо увагу, що в 1704 р . в Московськім,
офіційнім документі термін "Московская" монархія.
В договорі з Данією 12. янв.. 1701 р. також "Московское
государство" (ПЗЗ. ч. 1.824). Також і в договорі
межи царем Петром І і Річчю Посполитою Польскою
та В. Кн. Литовським 28. іюня 1703 р. читаємо:
"Монарх МОСКОВСКІЙ", "война Московская" (ПЗЗ.
ч. 1.934). Не Русское государство, не Россія,
не монарх Россійскій, а все те зветься Московським..."(професор
С.Шелухин)) "У 1721 р. за указом Петра
І Московська держава дістала назву "Российская
империя", яка об'єднала, крім власне російського,
також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний
від іменника Россия прикметник российский став
означати належність до Російської імперії. Змінюючи
назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином
не тільки знищити почуття окремості українців
та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти
величезні політичні та культурні надбання Київської
Русі."(професор Г.Півторак);
"Наказано було зробити переіменовання в нутрі
Московського государства, а за кордоном поведено
було потрібну для цього політику"(професор
С.Шелухин); "Змінюючи назву своєї
держави, Петро І прагнув таким чином не тільки
знищити почуття окремості українців та білорусів
стосовно московитів, але й присвоїти величезні
політичні та культурні надбання Київської Русі.
Однак постає питання: чому в такому разі він не
використав традиційного терміна Русь ("Русская
империя"), а запозичив грецький термін Россия?
Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого
люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали,
що Русь - це край, який лежить північніше Чорного
моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби
Руссю було названо й Московську державу, це скрізь
могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної
Русі-України. Щоб з'єднати Україну й Московщину
в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася
б московська територія, а Україна виступала б
як придаток до неї, Петро І і вдався до штучного,
але на той час досить поширеного церковного терміна
Росія, Россія... Давній термін Русь, узятий в
українців, у формі прикметника русский від XVI
ст. в Московщині почав спорадично використовуватися
для назви російської народності."(професор
Г.Півторак); „...склалось
так, що у російській мові і тепер від слів "Русь"
і "Росія" утворюється один прикметник — "русский",
а слово "Русь" вживається не тільки в його історичному
значенні, а й як синонім сучасної Росії... Природно
також, що слова "древнерусский" і "русский" сприймаються
як визначення одного народу на різних етапах розвитку,
натомість відмінність слів "давньоруський" і "український"
створює враження, начебто йдеться про різні народи.
Вікова нерівноправність України спричинилась до
того, що в історіографії статусу традиційної набула
термінологія, яка нерідко затемнювала реальний
стан справ. Наука тут повинна була б не пристосовуватись
до рівня побутового слововжитку, а, навпаки, намагатись
його модифікувати. На жаль, у цьому випадку трапилось
інакше. Вслід за російськими авторами пішли також
і більшість іноземних (західноєвропейських, американських,
навіть литовських) авторів, перекладаючи термін
джерел "Русь"—"русини" як "Russia—Russians", "Russland—Russen",
"Russie—Russes" тощо... іноземні науковці і діячі
культури ... нерідко не можуть зрозуміти, що зміна
народом самоназви не означає перетворення його
в інший народ. Відмінність слів "руський" і "український"
інколи дезорієнтує і самих українців, коли вони
зустрічають в історичних документах або працях
істориків слова "Русь" і "русин". Саме тому інколи
лунають голоси про потребу повернутись до історичної
етнічної термінології, або принаймні впровадити
подвійні найменування — "Україна-Русь", "українці-русини"”(Академік-секретар
Відділення історії, філософії та права Національної
Академії Наук України, директор Інституту українознавства
ім. Крип’якевича Я.Д. Ісаєвич);
"...зміна народом свого імені не є чимось
екстраординарним в європейській історії. Так,
середньовічні поляки звалися ляхами, румуни -
волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму
московити лише за Петра І, тобто на початку XVIII
ст., і сталося це значною мірою з політичних міркувань.
Тобто, те що людність Південної Русі Х-ХІІІ ст.ст.
звалася не українцями, а русами не заперечує факту,
що останні в етнічному розумінні були українцями
на княжому етапі історичного розвитку цього етносу."(Доктор
археології та первісної історії України, професор
Л.Залізняк); "Назва "Україна"
рідна Українцям, мила, дорога, з нею звязана вся
історія народу й його боротьба за свободу, права
та вольности проти напастників... Проф. Бодянський
в 1834 році надрукував цілком вірно, що назва
„Русскими" цілком „чужа і Українцям, і Москвинам”
бо вона „перейшла на них од зовсім, чужого народу"...
Цю назву Українці повинні всюди відкинути від
себе — вона є знаком порабощения, неволі, пониження
й касування свободи."(професор
С.Шелухин).
|
