Однак відтворенню правдивої історії Східної Європи за добу середньовіччя заважає штучно створена, політизована концепція давньоруської народності. Фактично вона є сучасною модифікацією дуже давнього імперського історичного міфу про богообрану Москву як третій Рим.

[C.85]

Імперський міф - це псевдонаукова історична концепція, що слугувала ідеологічною базою для державної експансії на землї сусідів. Подібні міфи - типовий елемент ідеології усякої імперії, що слугував її творенню та виправдовував існування. Як усякий міф він не відповідав історичній правді, зате виправдовував загарбання земель сусідів.

Коріння легенди про Москву як третій Рим сягає ХV ст. Після захоплення Константинополя турками 1453 р. багато ідеологів Візантійської імперії та православ’я емігрували до Москви. Ці православні священники на догоду московським самодержцям проголосили Москву єдиним законним духовним спадкоємцем православного Константинополя. На підтвердження права Москви на спадщину Константинополя виникла фантастична родословна московських князів, в якій фігурували такі міфічні та історичні особи як біблійний Ной, фараон Рамзес, імператори Риму та Константинополя Август і Константин, король Прус, київські князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий тощо.

З ХV ст. Москва проголошує себе не тільки духовною наступницею Константинополя, але й відкрито заявляє про свої права на землі Візантії, як на династичну спадщину міфічних пращурів московських правителів. Цей фантастичний міф надихав російських князів та імператорів на експансію у південно-західному напрямку аж до ХХ ст. Відомий вислів Ф.Достоєвського “Константинополь повинен бути нашим” не є літературною метафорою. Згадайте яку роль відіграли претензії Російської імперії на володіння протоками Босфор та Дарданели у розв’язанні Першої світової війни. Історичне коріння традиційної любові царської та сучасної Росії до православних братів сербів також у давніх претензіях імперської Москви на балканську спадщину візантійських імператорів.

Цей же історичний міф був підгрунтям зазіхань російського імперіалізму на колишні землі Київської Руси-України. Безпідставне твердження, що Київська Русь

нібито знаходилась під протекторатом візантійських імператорів, використовувалося московськими правителями для проголошення їхнього династичного права на володіння Україною.

Значний вплив на формування імперської історичної концепції в Росії справив “Синопсис” киянина Інокентія Гізеля. Вперше він вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській Лаврі і був головним підручником історії в Російській імперії аж до початку ХІХ ст. В ньому Київська Русь проголошувалась першим етапом російської державності.

Наукоподібного вигляду міфу про Москву, як богообрану наступницю Риму, Константинополя та Києва, надав М.Карамзін майже 200 років тому. Саме ним Київська Русь була включена до національної історії Росії, як перша російська держава. Перефразуючи киівського літописця Нестора М.Карамзін проголосив княжий Київ “Матір’ю городів російських”.

Ідеологічне обгрунтування багаторічної експансії Російської Імперії на українські землі призвело до викривлення історії українського народу на користь північно-східного сусіда. Праукраїнська за канонами європейської історії держава Київська Русь була декларативно оголошена імперськими істориками першою російською державою. Українці взагалі не визнавалися окремим від росіян етносом з власною історією, мовою, правом на власну батьківщину.

В середині ХІХ ст. справу М.Карамзіна продовжив М.Погодін, який стверджував, що до ХІІІ ст. в Києві жили росіяни. Лише після татарського погрому Середнього Подніпров’я 1240 р. вони нібито емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Волині та Галичини прийшли українці. Ця заполітизована концепція повністю суперечить даним археології, мовознавства, антропології, писемним джерелам. Нині жоден серйозний вчений не вважає мешканців столиці Русі росіянами. Етногенез останніх, на думку провідних російських істориків, археологів, лінгвістів та етнографів, почався на Верхній Волзі не

раніше ХІ ст. Класик російської історичної науки В.Ключевський вважав що росіяни вийшли на історичну арену лише в другій половині ХІІ ст., тобто після розпаду Русі на окремі князівства. Тому погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян.

Оскільки продовжувати і надалі твердити, що княжий Київ був російським, сьогодні неможливо, то виникла загроза його визнання праукраїнським містом. Однак це аж ніяк не влаштовує проімперських істориків, бо в такому разі включення України до складу Російської імперії виглядає не як справедливе повернення Москві давніх російських територій, а як загарбання земель сусіднього народу. Тоді і виникла політична потреба доводити існування окремої давньоруської народності, яка нібито створила державу Русь і була спільним пращуром росіян, українців та білорусів. Ця “колиска трьох братніх народів” нібито розпалася лише зі злої волі татар та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ.

Сама поява окремих східнослов’янських народів розглядалася як негативне явище, зумовлене агресїєю ззовні. Відповідно всяке об’єднання росіян, білорусів та українців у єдиній державі розцінюється як позитивний історичний акт відновлення історичної справедливості. Так, здавалося б, суто наукова концепція давньоруської єдності східнослов’янських народів служить політичній справі поновлення Російської імперії. Згадаймо, як демократ О.Солженіцин пропонує “обустроить Россию”, приєднавши до неї Україну, Білорусію та слов’янізований Північний Казахстан.

Адміністративно насаджувана концепція давньоруської народності, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, підживлювала ілюзію органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. При цьому експансія Москви на українські землі набувала “пристойного вигляду” воз’єднання “єдиного руського

народу”. В полоні цього задавненого і підступного історичного міфу національної єдності Російської імперії і зараз перебуває більшість провідних політиків Заходу.

Спираючись на ілюзорну етнічну єдність мешканців Київської Русі, й подосі відбувається перерозподіл культурно-історичної спадщини княжого Києва на користь “старшого брата”. За офіційною радянською наукою, Київська Русь була спільною колискою лише для українців та білорусів, яким дозволялося розпочинати свою національну історію лише з ХІУ ст. Разом з тим, на всіх, навіть найвищих державних рівнях,говорилося і говориться про “тисячоліття Російської держави, християнства в Росії”, про “російських державних та культурних діячів Володимира Київського та його сина Ярослава Мудрого”.

Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульована досить пізно, а саме після Другої світової війни. Офіційна радянська історична наука начолі з академіком Михайлом Покровським аж до погрому його школи 1936 р. розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М.Грушевського, проголошених ще в 1904 р. у відомій праці “Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства”.

Вважалося, що кожен із східнослов"янських народів в межах Києворуської імперії мав власний історичний струмінь і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор"я та греко-візантійської цивілізації. Білоруси формувалися на балтському субстраті. Обличчя білоруської нації значною мірою формувалося впливами Київської Русі, а пізніше в складі литовсько-польської конфедерації. Формування російського етносу відбувалося в ході слов"янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та фінськими племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти з татарами у ХІІ-ХУ ст. (Грушевський, 1964). Історична школа М.Покровського фактично не

включала Київську Русь в російську історію, яку розпочинала з Володимиро-Суздальського князівства.

1948 р. вийшла друком у Ленінграді праця В.Мавродіна "Формирование русской нации". В ній без особливої аргументації декларувалося: "На підставі злиття в єдиний етномасив східнослов"янських племен у ІХ-ХІ ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй". Радикальні судження В.Мавродіна протирічили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов"янської історії та мовознавства - В.Ключевського, М.Грушевського, А.Кримського, О.Шахматова, М.Покровського та багатьох інших. Наприклад, О.Шахматов 1919 р. писав: "В історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не може бути мови про існування єдиної руської мови". А саме наявність так званої єдиної давньоруської мови була головним аргументом В.Мавродіна та його послідовників на користь існування в Х-ХІІІ ст. єдиного давньоруського етносу.

Контроверсійність і бездоказовість висловлювань В.Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками. 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася наукова дискусія з приводу існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди В.Мавродіна на той час вже отримали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської історії (В.Зимін, В.Пашутов, А.Сидоров та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в ІХ-ХІІ ст. Спільну думку висловив О.Санжаєв: "В Київській Русі існували три окремі східнослов"янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом слов"янським народностям: російській, українській та білоруській". В заключному слові В.Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеню єдності людності Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі "Вопросы истории", 1951, №5, с.137-139.

[C.90]

Однак ЦК КПРС поклав край цій науковій дискусії у відомих тезах з нагоди 300- річчя Переяславської угоди надрукованих в газеті "Правда" за 10 січня 1954 р. В них проголошувлось, що з ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпочалася на російську, українську та білоруську народність.

Таким чином, проблема була переведена з наукової у політичну площину і всяка дискусія на цю тему в Радянському Союзі стала неможливою. Однак історики української діаспори закордоном продовжували критику концепції давньоруської народності. Наприклад, 1964 р. в Нью-Йорку вийшла друком книжка Миколи Чубатого "Княжна Русь-Україна та виникнення трьох східнослов"янских націй". Прибічників існування давньоруської народності ще довго очолював все той же В.Мавродін, який видав ще дві книжки на її захист (Мавродин, 1971, 1978).

Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних розмірах держави Русь, кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного моря, на заході Вісли, на сході Верхньої Волги? Нагадаємо, що в цю давньоруську імперію входила велика кількість неслов'янських племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, замголи, корсь, лити, пруси, ятвяги та ін.), фіно-угрів (меря, мурома, череміси, мещера, мордва, ліви, чудь, нарова, ямь, весь, пермь, югра), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї, ковуї, чорні клобуки). Навіть 15 літописних слов'янських племен, що увійшли в державу Русь, не складали єдиного народу вже у VIIІ ст. "Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне - свій норов", - пише про них Нестор Літописець (Літопис Руський, 1989, с.9).

Звичайно, як у всякій багатоетнічній державі імперського типу, у Київській Русі проходили консолідаційні (в

тому числі етнічні) процеси навколо пануючого етносу, що мешкав у політичному, економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак, їх інтенсивність пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужними через нерозвиненість комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточне формування державної структури Русі відбулося в кінці Х ст., а в середині ХІІ ст. вона фактично розпалася на незалежні князівсва.

Контроль Києва над периферією величезної імперії був досить умовний і нерідко зводився до збору данини з підкорених племен. Як правило, це робилося взимку, коли замерзали численні болота та ріки, що давало змогу здійснювати далекі мандрівки крізь лісові хащі за даниною. Враховуючи слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами, які жили на безкраїх лісових просторах в умовах бездоріжжя, консолідація населення держави в єдиний давньоруський етнос була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша, порівняно з Руссю, надцентралізована Російська імперія за кілька сотень років панування не змогла консолідувати східнослов'янські народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські, угро-фінські та тюркські народності.

Про різноетнічність населення Русі писав не тільки Нестор Літописець. Про це говорять сучасні лінгвісти, археологи, історики. Зокрема, маємо численні археологічні свідчення про своєрідность посуду, ювелірних виробів, домобудівництва, традиційного одягу та прикрас в різних регіонах Русі. На цій підставі академік П.Толочко виділяє три групи племен: південно-західна (поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східна (вятичі, радимичі), північно-західна (дреговичі, кривичі, словени). Дослідники бачать в них праетноси українців, росіян, білорусів. Для кожного з цих регіонів властивий свій напрям економічних зв'язків, певні мовні особливості, своєрідність культури, зокрема таких прикрас традиційного одягу як скроневі кільця (Рис.13).

[C.92]

Таким чином, в Русі мав місце консолідуючий вплив київського ядра держави на підкорені різноетнічні племена, і перш за все, на слов'янську їх частину. Але він не був настільки потужним і довготривалим, щоб на різноплемінному грунті постала єдина давньоруська народність з єдиною мовою, культурою та самосвідомістю. Численні лінгвістичні, археологічні, історичні антропологічні дані підтверджують гіпотезу О.Шахматова, М.Грушевського, А.Кримського про початок формування окремих східнослов'янських етносів у часи розпаду слов'янської спільності ще у VI - VIII ст. Тобто, це сталося ще до виникнення держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов'ян в єдиний народ. Згадані вчені та їхні сучасні послідовники вважали, що східні слов'яни в епоху Київської Русі являли собою конгломерат споріднених і досить близьких діалектів, що групувалися в праукраїнський, прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси.

Важко не погодитись з Я.Ісаєвичем (1991, 1995) та Я.Дашкевичем (1993), які заперечують існування монолітної давньоруської народності і наголошують на багатоетнічності і федеративності держави Русь.

Всі аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етно-політичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу. Останній складався з книжної церковно-слов'янської мови та православної культури. Але він був поширений не тільки на Русі, а й на землях Болгарії, Моравії, Трансільванії, Словаччині. Отже, зараховувати всіх його носіїв до єдиної народності абсурдно бо існування у той час болгарського, волоського, моравського етносів підтверджують численні письмові джерела.

У Західній Європі в той же час був повсюдно поширений єдиний латино-католицький культурний комплекс. Тобто всі народи західної частини континенту писали і читали латиною і були носіями римо-католицької

[C.94]

релігійної культури. Однак, ніхто не ствердує, що від Польщі до Іспанії у середньовіччя мешкав єдиний етнос.

Кожен з нас добре пам'ятає провідну роль офіційної російської культури та мови у колишньому Радянському Союзі. Але під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом на своїх етнічних землях продовжували жити своєрідні етноси. Отже, єдиний офіційний кирило-мефодіївський культурно-релігійний комплекс Русі зовсім не свідчить про етнічну монолітність людності Киівської держави Х-ХІІІ ст.

Під етно-політичною єдністю Русі, яка нібито свідчить про існування давньоруської народності, звичайно мають на увазі єдину державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна династія Рюриковичів, а також загальноруську свідомість правлячої верхівки та вищого духовенства. Однак всі ці показники властиві всім імперіям, визначальною рисою яких була якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання під деспотичною владою метрополії різних поневолених народів. Класичний приклад маємо в Російській імперії, яка зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів та народностей. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила династія Романових, а правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди. Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а значить не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності.

В СРСР, який М.Бердяєв вважав більшовицьким етапом розвитку Російської імперії, офіційні ідеологи, опираючись на факт згаданої політичної єдності, розробили відому псевдонаукову концепцію "нової етно-політичної спільноти радянського народу", своєрідного сучасного аналога давньоруської народності. Коли 1991 р. впав імперський режим, то стало очевидним, що ніякого окремого радянського етносу немає, а є численні своєрідні народи, землі яких були колись загарбані імперією. Те ж сталося і в ХІІІ ст., коли під ударами татар ранньосередньовічна імперія Русь остаточно розпалась, на

[C.95]

її місці не виявилось ніякого давньоруського етносу, а численні народи зі своєрідною культурою і окремою долею: українці, росіяни, білоруси, ятвяги, лити, лати, ести, чудь, весь, меря, торки, половці та ін.

Розвиток науки та зняття ідеологічного тиску метрополії дозволяє переглянути офіційну точку зору на етногенез східних слов’ян з позицій об’єктивної науки.

Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних даних все більшу роль у вирішенні проблеми грають висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення проблеми походження слов”янства та історії південних русичів зробили київські археологи

[C.96]

(Брайчевський, 1994, Петров, 1992, Баран, 1972, 1993, Максимов, 1982, Приходнюк, 1975, Козак, 1984, Терпиловський, 1984, Толочко, 1980, 1996, Моця, 1993, Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних процесів розселення слов’янства серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В.Седова 1979, 1982, 1987, 1996 рр.

Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов’янські племена VІІІ-ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі “Повість минулих літ”. Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов’янства, без чого неможливо зрозуміти коли і як народилися окремі слов’янські народи Східної Європи.

Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VІІІ-ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в’ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов’янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання генези літописних східнослов’янських племен - обов’язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян.

Знані з “Повісті минулих літ” літописні слов’янські племена протягом 20 ст. плідно досліджувались археологами. Найбільш показовими для етно-культурної диференціації східнослов’янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця (Рис. 13). Ще сто років тому О.О.Спицин переконливо показав, що племенам Південно-Західної Русі (праукраїнцям) властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам -

[C.97]

спіральні, дреговичам - зернисті, радимичам - семипроменеві, в’ятичам - семилопатеві, кривичам - браслетовидні, ільменським словенам - ромбощиткові.

Загальну тенденцію розвитку традиційного одягу східних слов’ян визначив Л.Нідерле, який відзначив простоту одягу і скромність прикрас південно-західних племен порівняно зі східними слов’янами лісової півночі. “Розкішний одяг та прикраси розвилися лише там, де слов’яни безпосередньо контактували з сусідніми їм фінськими, тюрко-татарськими, прусо-литовськими та скандинавськими народами (Нидерле, 1956, с.244).

У попереніх розділах коротко розглянута генеза праукраїнських літописних племен, які залишили між Карпатами та Київщиною археологічні пам’ятками луки-райковецької культури VІІІ-ІХ ст. (Рис. 14). Нагадаю, що вони виросли безпосередньо з празької та частково пеньківської культур V-VІІ ст., носії яких були відомі візантійським хроністам під іменами склавинів та антів.

Незмінність населення, безперервність розвитку його культури та мови на згаданих споконвічних українських територіях від людності празької культури V-VІІ ст. донині дає підстави вважати останню праукраїнцями. Ця найстарша безсумнівно слов’янська спільнота асоціюється фахівцями з легендарними дулібами Волині - найдав-нішими літописними племенами “Повісті минулих літ” (Седов, 1982, с.90-94). За часів літописця Нестора дулібів вже не було: “дуліби живяху по Бугу, де нині волиняни...” Германське походження етноніму дуліби за О.М.Трубачовим (1974, с.52) вірогідно свідчить про його формування ще в першій половині 1 тис. н.е. десь в зоні контактів з германськими племенами готів чи вандалів, експансія яких саме у цей час відбувалася у Західну Україну.

Арабський автор Х ст. Масуді писав, що слов’янське плем’я волинана (волиняни) вдавнину панувало над іншими. Однак внаслідок міжплемінних чвар це переддержавне утворення начолі з князем Маджаком розпалося і кожне слов’янське плем’я почало обирати

[C.98]

власного князя. В.О.Ключевський, Л.Нідерле, М.С.Грушевський (1991, с.377) висловили думку, що волиняна Масуді - це перший слов’янський племінний союз, відомий за літописом Нестора як дулібське племінне об’єднання. Воно розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив від 61 до 641 р. “Сі ж обри воеваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулібським”,- сповіщає “Повість минулих літ”.

Яскраве підтвердження цих подій отримано в результаті розкопок городища Зимне на Волині, яке вважається колишнім племінним центром дулібів. Знахідки аварських наконечників стріл на попелищі фортеці на думку В.Д.Барана підтверджують свідчення літописця та припущення згаданих вчених про руйнування дулібського племінного союзу саме аварами в VII ст.

На думку В.В.Седова дулібський союз розпався на групу споріднених племен, до якої входили крім хорватів, уличів, тиверців, полян, деревлян та волинян ще й похідні від них дреговичі У VIII-IX вони лишили пам’ятки луки-райковецької культури Північно-Західної України (Рис. 14). Починаючи з О.О.Спицина різні дослідники неодноразово відзначали однорідність матеріальні культури вищезгаданих племен від VIII до XII ст. Етновизначальною особливістю цієї спільноти, на відміну від літописних племен лісової півночі, був простий, скромний одяг з абсолютним пануванням срібних скроневих кілець на півтора оберти перстеневого типу (Рис. 13, 1). В.В.Сєдов пояснює цю єдність етновизначальних особливостей південно-західних літописних племен їхнім прямим генетичним зв’язком з дулібами Волині середини I тис.н.е. Не випадково похідні від етноніму дуліби топоніми особливо поширені в Північно-Західній Україні між Карпатами та Дунаєм. Їхня наявність у Білоруському Поліссі (річки Дулєба, Дулєбка, села Дулєбно, Дулєби) пояснюється формуванням прабілоруського племені дреговичів шляхом переселення деревлян та волинян на північ (Седов, 1992, с.92,93).

[C.99]

Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам’яток Північно-Західної України, залишених у VIII-ІХ ст. літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів очевидно свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у Х ст. утворенням першої української держави Київська Русь. В ХІ-ХІІ ст. культура праукраїнських племен за археологічними джерелами являє собою відносно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Останні зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у ХІІ-ХІІІ ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами півдня почала зникати у переддержавний період у VIII-ІХ ст. і фактично зникла протягом ХІ-ХІІ ст. Тобто, етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше ніж інших східнослов’янських народів.

Про українців, як етнокультурно консолідовану цілісність, можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнезно Х-ХIII ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями.

П.М.Третяков та деякі інші дослідники висловлювали думку, що східне слов’янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування власне слов’ян з лісостепової смуги між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VІ-ІХ ст.) на північ у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології.

До початку слов’янської колонізації півночі Східної Європи 1500 р. тому кордон між слов’янами та балтами проходив приблизно по Прип’яті, Середній Десні та Сейму. На північ від нього має місце масове поширення

[C.101]

балтської гідронімії та топонімії. Балтські племена мешкали від Нижньої Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. Лісову зону на північ і схід від балтів населяли численні фінські племена, найближчими родичами яких є угри Уралу та Західного Сибіру.

Заселена балтськими та фінськими племенами лісова північ Східної Європи була слов’янізована з теренів Північно-Західної України та Київського Подніпров’я. Першими з Київщини на північ просунулися в V ст. н. е. нащадки праслов’янської зарубинецької культури, відомі археологам за пам’ятками київського типу. Внаслідок змішування цих прибульців з місцевими балтським населенням на Сеймі, Десні, Сожі та Верхньому Дніпрі сформувалася балто-слов’янська колочинська культура V-VІІ ст. (Етнокультурная карта.., 1985, с.98) (Рис. 11). Схоже, що ця перша хвиля слов’янських переселенців на північ докотилася до верхів’їв Західної Двіни, де у вцілому балтській культурі Тушемля-Банцеровщина VІ-VІІ ст. з’явлися виразні слов’янські елементи (Седов, 1982, с.39).

Наступна хвиля слов’янської колонізації лісової зони пов’язана з розселенням з Північно-Західної України на північ у VІІ-VІІІ ст. людності празької культури та її безпосередніх нащадків літописних волинян, деревлян, полян. Ця хвиля колоністів також поширювалася з Київського Правобережжя на схід в басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де взяла участь у формуванні літописних сіверян, в’ятичів та слов’янських пам’яток боршівської культури Верхнього Дону (Рис. 18).

Сіверяни посідали окреме місце в етногенезі українців. За літописом Нестора “...седоша по Десні, і по Сейму, по Сулі, і нарекошася север”. Археологи вирізняють їхні кургани за спіралевидними скроневими кільцями (Рис. 13,2). Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання праукраїнської людності Правобережжя (простота костюму, півтораобертові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська культури лісостепового Лівобережжя VІІІ-ХІІ ст. (Рис. 14). Вона формувалася в VІІ-

[C.102]

VІІІ ст. на грунті слов’яно-іранської антської людності в умовах припливу з Київського Подніпров’я носіїв празької та лука-райковецької культур. Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари) (Етнокультурная карта.., 1985, с.132-135)

Отже, в культурі сіверян праукраїнські елементи поєднувалися з ірано-аланськими і навіть тюрськими (хазаро-болгарськими). Сам етнонім сіверяни походить від іранського “чорний” (Топоров, Трубачов, 1962, с.226). У джерелах ХVІ-ХVІІ ст. в басейні Сейму згадується етнічна група севрюків, яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян VІІІ-ХІІ ст. Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород Сіверський, Сіверський Донець тощо.

Хвилі переселенців з Правобережної України, що періодично котилися на схід з VІІ по ХVІІІ ст., зумовили асиміляцію решток алано-болгар Лівобережжя. Однак, мав місце і зворотний вплив іранців на етногенез українців. Органічною складовою української мови та культури є виразні іранські елементи (Трубачев, 1967, с.37-44, Седов, 1982, с.113). Наприклад Вій української міфології семантично пов’язаний з іранським богом війни, помсти та смерті (Абаев,1960, с.5-7).Відчутний вплив давнього іранського компоненту в антропології українців лівобережжя простежується донині (Сегеда, 1996, с.145).

В’ятичі басейну Оки сформувалися у VІІІ ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов’янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково різні дослідники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в’ятичів до матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомих по решткам роменської та лука-райковецької культур. Тому В.В.Седов інтерпретує вислів літописця Нестора “...радимичі бо й в’ятичі від ляхів...” не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вважає, що цими словами літописець

[C.103]

хотів сказати, що слов”янські пращури в’ятичів прийшли на Оку із заходу (Седов, 1982, с.148). Не випадково етновизначальні для в’ятичів семилопатеві скроневі кільця (Рис. 13, 5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують семипроменеві кільця західних сусидів радимичів. В похованнях в’ятичів знайдена значна кількість виробів, властивих традиційній культурі фінів та балтів. Найпізніші пам’ятки в’ятичів датуються ХІІІ і навіть ХІV ст., тобто часом формування російського етносу.

Радимичі за літописами мешкали між Десною і Дніпром у басейні Сожу (Рис. 18).”...І пришедши седости Радим на Сожі, і прозвашася радимичі”,- читаємо у “Повісті минулих літ”. Радимичі сформувалися у VІІІ ст. на балто-слов’янському субстраті згаданої колочинської культури V-VІІ ст. в умовах приходу з Північно-Західної України носіїв традицій лука-райковецької культури. На підставі аналізу літописного свідчення, що “радимичі бо... от ляхов”, а також гідронімії і топонімії В.В.Седов дійшов висновку, що прибульці були вихідцями з Верхнього Подністров’я (Седов, 1982, с.157). Разом з тим у культурі радимичів аж до ХІІ ст. простежуються виразні балтські елементи (східна орієнтація похованих, зіркоподібні пряжки, змієголові браслети, численні шийні гривни) (Седов, 1982, с.151-157). Однак, етновизначальними для жіночих поховань радимичів є семипроменеві скроневі кільця (Рис. 13, 4).

Дреговичі в VІІІ-ХІІІ ст. мешкали в болотистому межиріччі Дніпра, Прип’яті та Верхнього Німану. Відповідно етнонім походить від слова драговина. Дослідники одностайно стверджують про формування літописних дреговичів внаслідок переселення деревлян та волинян на північ. Про це свідчить поширення поховального обряду та типових для останніх перстеневих скроневих кілець і на північ від Прип’яті на земляі дреговичів. Не випадково слов’янська гідронімія Прип’ятського лівобережжя повторює назви водоймищ Південного Українського Полісся (Случ, Дубровка, Гривка, Тростянець, Став тощо), а сучасні говори Білоруського Полісся

[C.104]

тісно споріднені з волинськими та житомирськими (Півторак, 1993, с.81-83).

Разом з тим, культура дреговичів відрізнялася від культури волинян та деревлян, особливо у північній частині племінної території. Значною мірою ця своєрідність пояснюється впливом місцевої балтської людності на слов’янських прибульців з півдня. На північних землях дреговичів поряд з типово слов’янськими речами знайдено багато прикрас балтського походження: підковоподібні застібки, змієголові браслети, спіральні персні, зірчасті пряжки тощо. Етновизначальними для дреговичів є скроневі кільця з зернистими намистинами (Рис. 13, 3). Про інтенсивне змішування слов’ян з балтами свідчить антропологічний тип дреговичів. На відміну від давнього і сучасного населення Північно-Західної України вони належали до валдайського антропологічного типу який вважається балтським (Седов, 1982, с.113-119). Саме до нього належала переважна більшість давніх та сучасних балтів, а також білорусів.

Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полісся відбувалося поступово. У VІІ ст. пам’ятки празької культури з’явилися на березі Прип’яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VІІІ-ІХ ст. слов’янські переселенці з Прип’яті просунулись ще далі на північ у середовище балтських племен Верхнього Німану. Основний потік слов’янських колоністів на північ у VІІІ-ІХ ст. протікав з Південного Полісся через землі дреговичів по Дніпру та Березині на Верхню Двіну (Седов, 1982, с.116). Волиняни також просувалися вниз по Західному Бугу на Берестейщину (Рис. 15).

Кривичі мешкали в ІХ-ХІІІ ст. у Верхів’ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (Рис. 15). О.О.Спицин висловив припущення про західне походження кривичів та їїхніх північних сусідів ільменських словен. Послідовником цих поглядів є В.В.Седов, який однак відзначав, що ніяких археологічних слідів просування слов’ян з Вісли на Псковщину поки що не виявлено (Седов,1982, с.58).

[C.105]

Більш аргументованою виглядає точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від переселенців-слов’ян з Подніпров’я. Численні археологічні факти свідчать про слов’янську колонізацію Верхнього Дніпра та Західної Двіни у другій половині І тис.н.е. мігрантами із Середнього Подніпров’я та Волині.

Крім переконливих археологічних матеріалів на користь так званого дніпровського шляху просування слов’ян на лісову північ свідчать дані антропонімії. Білоруський дослідник М.Я.Грінблат (1968, с.98-101) звернув увагу, що численні білоруські призвища на -енка (Анціпенка, Лукашенка тощо), мають масові паралелі в українській антропонімії. Український суфікс -енк на думку О.Б.Ткаченка (1958) є дуже давнім, властивим спільнослов’янській мові УІ-УІІ ст. Як зазначалося, останньою говорили у цей час склавини Північно-Західної України, які фактично були пращурами українців.

Архаїчний український суфікс -енк здавна був поширений у Середньому Подніпров’ї: Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Кіровоградщина, Полтавщина. На Волині та у Прикарпатті більше прізвищ на -ук та -юк. Відповідно поширені аналогічні призвища і на теренах Білорусі. Якщо на заході в Побужжі багато прізвищ на -юк, то на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні в районі Полоцька здавна і масово поширені наймення з древнім суфіксом -енко. Зона таких прізвищ тягнеться й далі на північний схід за межі Білорусі на Смоленщину і навіть на Псковщину. Однак, під пізнішим російським впливом такі слова стали закінчуватися не на -ко, а на -ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М.Я.Грінблат (1968,с.100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічного проживання в Українському Подніпров’ї по Дніпру на північ ще у кінці І тис. н.е. У той же час на північ вздовж Західного Бугу рухалася людність іншого праукраїнського племені волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних прізвищ на -чук (-юк).

[C.107]

Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен дулібів, волинян, деревлян, полян протягом УІ-Х ст. на північ у Білоруське Полісся. Тому в Південній Білорусії донині відчуваються сильні впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, с.81-83). Зрозуміло чому значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берестейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми етнічними землями українців. Наслідком постійного просування волинян вниз долиною Західного Бугу стало поширення українських говорів по всій Берестейщині аж до Біловіжжя та Гроднинщини. Відомий московський фахівець з археології Полісся Ю.В.Кухаренко вважав межою між українцями річки Ясельду та Прип’ять (Гринблат, 1968, с.84).

Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров’я підтверджують дані антропології літописних східнослов’янських племен. Відомий російський антрополог Т.Алексеєва (1973) відзначила поширення деяких особливостей антропології праукраїнських племен на прабілорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Маються на увазі певні сходження в антропології дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів та ільменських словен з деревлянами та волинянами, а смоленських кривичів та вятичів - з полянами та сіверянами. Ця антропрологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов’янської колонізації півночі Схїдної Європи (Рис. 15).

Формування кривичів очевидно відбувалося у VІІІ-ІХ ст. на грунті балто-слов’янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двині пам’ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов’янських переселенців з Прип’ятьського Полісся та Середнього Подніпров’я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, с.117). Визначальною ознакою курганів кривичів є срібні скроневі кільця браслетовидної форми (Рис. 13, 6). Однак

[C.108]

в похованнях знайдені і речі балтських типів, що свідчить про значну роль балтів у генезі кривичів (Седов, 1982, с.164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. З ХІ ст. кривичі фігурують в літописах під назвою полочан Подвіння та смолян Верхнього Дніпра. У Х-ХІ ст. кривичі Верхнього Дніпра інтенсивно просувалися на схід на правий берег Верхньої Волги, де саме в цей час розпочався процес формування російського етносу.

Ільменські словени були найближчими родичами і північними сусідами кривичів. У ІХ-ХІІІ ст. вони займали землі між Чудським озером на заході і Верхньою Волгою на сході (Рис. 15). Новгород виник як племінний центр словен. Як і в генезі кривичів у формуванні словен брали участь далекі нащадки балто-слов’янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов’янські колоністи з Полісся VІІІ ст., а також численні місцеві балтські та фінські племена. Разом з етновизначальними прикрасами ільменських словен ромбощитковими скроневими кільцями (Рис. 13, 7) знаходять типові речі балтів (зброю, шийні гривні, підковоподібні застібки, зірчасті пряжки тощо), а також фінів (шумлячі підвіски). Поряд із слов’янською західною орієнтацією похованих часто зустрічається східна балтська і меридіональна фінська. У ІХ-Х ст. ільменські словени разом з якоюсь частиною фінського племені весь інтенсивно переселялися на південний схід на землі мері у Верхньому Поволжі (Седов,1982, с.169-185). Ці переселенці стали важливою складовою молодого російського етносу.

Отже, в ІХ-ХІ ст. лівобережжя Верхньої Волги колонізували ільменські словени, в складі яких був значний фінський та балтський компонент. Дещо пізніше з Х ст. на правий берег Верхньої Волги від верхів’ів Дніпра почали просуватися кривичі. Слов’янські переселенці застали тут місцеве фінське населення. Тому старожитності Верхнього Поволжжя Х-ХІІІ ст. являють собою складну суміш етновизначальних виробів словен, кривичів,в’ятичів, фінів, балтів і навіть скандинавів

[C.109]

(Седов, 1982, с.185-195) (Рис. 16). Поряд з цими племенами певну роль у етнокультурних процесах на Верхній Волзі у час формування російського етносу грали і вихідці з Південної Русі, про що свідчать знахідки речей, характерних для Киівщини ХІ-ХІІ ст. (Седов, 1982, с.190) (Рис. 19, 4,5).

Таким чином, археологічні матеріали свідчать про переселення у VІІІ-ХІ ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову Північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов’янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фінами формувалися літописні племена лісової зони - пращури молодих східнослов’янських етносів. Починаючи з О.О.Шахматова різні дослідники неодноразово наголошували, що літописні східнослов’янські племена у мовно-культурному відношенні утворювали 3-4 групи (Ісаєвич,1995, с.111, Толочко,1991, с.49). У південно-західній групі племен (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, частково сіверяни) бачили праукраїнців, у північно-західній (дреговичі, кривичі, радимичі) - прабіларусів, північній (ільменські словени) - прановгородців, а у північно-східній (в’ятичі) - праросіян. Археологічні джерела підтверджують цю схеми, уточнюючи, доповнюючи і розвиваючи її.

Остаточне формування молодих східнослов’янських етносів лісової смуги відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-історичні процеси, що призвели до постання білорусів, псково-новгородців, росіян не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотньо повторювалась на руїнах великих імперій минулого. Загальні закономірності етнічного розвитку в імперіях розглядалися М.Чубатим (1964), а також у спеціальній статті автора, надрукованій в журналі “Пам’ять століть”, число 2 за 1996.

Отже, білоруський, псково-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського в процесі

[C.110]

слов"янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров"я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фінів. Формування держави Русь відбулося вздовж її торговельно-економічного стрижня - річкового шляху із варяг в греки. Домінуючим центром на ньому був Київ. Однак прабілоруські Смоленськ і Полоцьк теж грали важливу роль в цій торгівельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того вони мали окрему власну торгівельну орієнтацію на захід, оскільки Полоцьк пов"язаний Двіною з Балтійським морем.

Розгалужені торгівельні зв"язки створювали економічне підгрунтя для дуже ранніх самостійницьких тенденцій у полочан. Так, полоцький князь Рогволд зробив спробу вийти з під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч як писав Т.Шевченко "Владимир князь перед народом убив старого Рогволда", змагання Полоцька за незалежність від Києва продовжувались. Демонструючи свою самостійність полочани збудували власний Софіївський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. У кінці ХІ ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досяг фактичної незалежності від київського князя. У середині ХІІ ст. за доби феодальної роздрібності самостійну політику почав проводити Смоленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: Двіною до Риги і далі до ганзейських міст Західної Балтії.

1307 р. Полоцька земля була підкорена Литвою. Однак вища культура білорусів та українців, інкорпорованих в Литовську державу у ХІУ ст., зумовила високий статус слов"янських земель під владою Вільнюса. Фактично утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, в якій відбувався подальший розвиток білоруського народу. Руська мова, культура, право, православ’є стали державними і панували навіть у литовській метрополії. Католицька польсько-латинська експансія на булоруські

[C.112]

землі розпочалася лише з 1385 р. після Кревської унії між Литвою та Польщею (Чубатий, 1964, с.88-92).

Пращуром псково-новгородського східнослов"янського етносу було літописне плем"я ільменських словен УІІ-Х ст. Словени разом з кривичами та радимичами очевидно походять від балто-слов"янської колочинської спільноти, що в У-УІІ ст. займала Верхнє Подніпров"є. Словенські племенні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торгівельні зв"язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокультурного розвитку псково-новгородців.

У другій половині ХІІ ст. з остаточним усамостійненням Пскова і Новгорода встановилися тісні економічні зв"язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. Ця економічна залежність Новгорода Великого мало не призвела до його підкорення суздальцями. Новгородську вольницю на деякий час врятувала татарська навала на Північно-Східну Русь. Однак через 200 р., а саме в 1478 р. Московське князівство поглинуло Новгородську республіку. Періодичні масові знищення та депортації новгородців (Карамзин, 1988, с.588-594). призвели до їхньої асиміляції росіянами в кінці ХУІ ст.

Росіяни - наймолодший східнослов"янський етнос. Їхня прабатківщина це Верхнє Поволжя. Перші слов"янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров"я ще у УІІ ст. Мається на увазі плем"я витячів басейну Оки, які скоріш за все були сумішшу слов"янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов"янізація Верхнього Поволжя відбувалася у ХІ-ХІІ ст., коли балтослов"янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Руси-України.

Як відомо торгівельний шлях "із варяг в греки" по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-

[C.113]

новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої торгівельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв"язків Волжським річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.

У другій половині ХІІ ст. шлях "із варяг в греки" був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. "У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний", - казав київський князь Мстислав Із"яславович 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібності, коли молоді східнослов"янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії - праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля з середини ХІІ ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П.Струве (1952, с.84) саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147р. Північна Русь на чолі з Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юр"євич. Вони були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 р.р. Так, у березні 1169 р. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: “Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, іньших брали в неволю... Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали”,- сповіщає літописець. 1203 р. суздальський

[C.114]

князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський,1992, с.197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність і центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі пробують розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юр"євичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Тим самим була започаткована стала і ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів.

Так, у другій половині ХІІ ст. в Суздальсько-Московській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світосприйняттям південних русичів. Класики історичної науки М.Соловьйов та В.Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини ХІІ ст. "В особі князя Андрія великорос вперше виступив на історичну арену", - писав В.Ключевський. Однак визначальними для формування російського етносу стали Х1У-ХУ ст. Сталося це в сприятливих умовах першої власне російської держави - Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана ІІІ. Ця держава постала і розвивалася як улус Золотої Орди, під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. "Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи", - писав російський історик П.Струве у 1952 р.

Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сформувався в ХІУ-ХУ ст. на грунті слов"яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. Внаслідок

[C.115]

експансії на захід в ХУ-ХУІ ст. Московського князівства псково-новгородський субетнос був асимільований російським. Ось як писав про жорстокий етноцид новгородців взимку 1570 р. Іваном Грозним фундатор офіційної історії Російської імперії М.Карамзін (1988, с.592, 593).

“Иоан и син его судили на городище (в Новгороде) таким образом: ежедневно представляли ему от пятисот до тисячи новгородцев; били их, мучили, жгли каким-то составом огненним, привязівали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду, целими семействами, жен с мужьями, матерей с грудніми младенцами. Ратники московские ездили на лодках по Волхову с кольями, багарами и секирами: кто из вверженіх в реку вспливал, того кололи, рассекали на части. Сии убийства продолжались пять недель и закончились грабежом общим: Иоан с дружиною обьехал все обители вокруг города: взял казни церковние и монастирские, велел опустошить двори и келии, истребить хлеб, лошадей, скот; предал также весь Новгород грабежу; сам ездил из улици в улицу, смотрел как хищние воини ломились в палати и кладовие...Толпи злодеев били послани и в пятини новгородские, губить достояние и жизнь людей без разбора...Граждан и сельських жителей изгибло тогда не менее шестидесяти тисяч. ровавий Волхов, запруженний телами и членами истерзанних людей, долго не мог пронести их в Ладожское озеро”.

Внаслідок подібних акцій та численних депортацій на Верхню Волгу псково-новгородський етнос був асимільований на кінець ХУІ ст. росіянами, відомими за історичними джерелами того часу як московські люди, московити.

Оскільки російський етнос посідав впродовж останніх століть панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV - XV ст.) екстраполювали на історію найближчих

[C.116]

сусідів, в тому числі українців, які почали формуватися значно раніше росіян. Отже, корені згаданої пізньосередньовічної версії походження українського народу у тенденційній імперській історіографії.

Таким чином, якщо генетичне підгрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в VІ-ІХ ст. в процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов’янських етносів відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-генетичні процеси, що призвели до їхнього постання не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотньо повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом - завойовником. Відбувалося це в умовах потужного адміністративного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію.

Найдієвішим механізмом такого впливу була міграція представників пануючого імперського етносу з центру в завойовані провінції. Вона протікала тим інтенсивніше, чим завойовані землі були відсталішими і менш заселеними. Класичний приклад - сталий напрям міграції в імперії Русь з київської метрополії на лісову Північ.

Внаслідок такого розселення мешканців метрополії, мовно-культурного впливу та адміністративного тиску центру на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетично вони були пов"язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах невідворотнього розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне народження нових етносів від батьківського імперського. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго

[C.117]

зберігали мовно-культурну спорідненність з панівним народом загиблої супердержави.

За доби Середньовіччя виникли численні європейські імперії із заморськими колоніями - Іспанська, Португальська, Бельгійська, Англійська, Французська та ін. Внаслідок іспанізації аборигенів Латинської Америки за участю вихідців з Африки у ХVІ-ХІХ ст. зародилися численні іспаномовні етноси Нового Світу: мексиканці, аргентинці, чілійці, перуанці, венесуельці, колумбійці, кубінці та ін. Експансія португальців та англійців до Америки призвели до постання бразильців та американського народу США. Днем народження всіх цих молодих етносів Нового Світу можна вважати момент набуття відповідними колоніями незалежності від метрополії, що відбувалося в процесі розпаду колоніальних імперій.

Зазначимо, що народження нових, споріднених з імперським, етносів відбувалося, як правило, у відносно відсталих та мало заселених провінціях. У випадку підкорення імперією сформованого народу з давньою історією та багатою культурою поневолений етнос стійко противився нівелюючому впливу метрополії, зберігаючи власну етнічну своєрідність. Тому молоді романські народи постали на варварській периферії Стародавнього Риму, а Греція, Єгипет, Близький Світ, що також входили до Римської Імперії, так і не романізувалися. В межах Англійської імперії Індія лишилася Індією, а в мало заселеній первісними племенами індіанців Північній Америці постали споріднені англійцям молоді англомовні етноси американців, канадійців, а в Австралії - австралійців.

В російській імперії Польща, Литва, Україна, Грузія, Узбекистан зберегли своє етнічне обличчя, а первісний Сибір ХVІІ - ХІХ ст. зрусифікувався. Розпад Російської імперії може відбутися за класичною моделлю розпаду Римської, коли древні народи отримують незалежність, а у варварських провінціях постає група молодих споріднених романських етносів. Відповідно на

[C.118]

руїнах Російської імперії крім народів, що повернули колись втрачену незалежність (поляки, литовці, українці, грузини, вірмени тощо) в малорозвинених сибірських провінціях можуть постати споріднені росіянам постімперскі етноси - західносибірський, далекосхідний, козацький Передкавказзя тощо. Саме так від англійської метрополії відгалузились 200 р. тому англомовні американці, а від Іспанської імперії - молоді іспаномовні народи Латинської Америки.

Спорідненість цих постімперських етносів зумовлена тим, що кожен з них тією чи іншою мірою сприйняв і включив у свою традиційну культуру надбання колишньої метрополії. Зрозуміло, що її головним культурно-історичним спадкоємцем лишався народ, що продовжував мешкати на землях метрополії і був кровно спорідненим з панівним етносом імперії.

Іншими словами, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це перш за все італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та еліністичної імперії Олександра Македонського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадріду та Лондону є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці чи американці. Точно так безпосередніми генетичними потомками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною частиною етнічної історії українців, хоча елементи її культури стали невід`ємними складовими молодих східнослов"янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.

Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов"янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий

[C.119]

Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.

Потужний вплив Риму на периферію своєї імперії призвів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці - це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи - латинізоване кельтське плем`я галів, а румуни - латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також включили слов’янський компонент. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародженню на їхніх теренах білоруського, псково-навгородського, російського етносів. Провідну роль праукраїнського Києва в в постанні інших східнослов'янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ "матір'ю городів руських". Так, на руїнах Римської імперії постали 5 споріднених романських народів, а по розпаду Імперії Русь - 4 братні східнослов'янські. В обох випадках етноген етичні процеси відбувалися в умовах потужного культурного та адміністративного впливу високорозвиненої метрополії на відсталу периферію. Важливу цементуючу роль у Римській державі виконувала латинська мова метрополії. В провінціях ця державна мова була не лише мовою адміністрації, але й культурного та духовного життя. Саме нею поширювалась з Риму державна релігія християнство разом з літературними та науковими надбаннями високої греко-римської цивілізації.

У Київській Русі культурні впливи метрополії поширювались на провінції державною церковно-слов`янськоб мовою. Нею ж провінції сприймали з Києва державну релігію Русі – православ`є.

Офіційні мова та культура потужно впливали на формування етнічної специфіки провінції. З послабленням центру та розпадом імперії, зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, що вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет.

[C.120]

Творячи власні держави за взірцем держави метрополії новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву.

Римське право та державність були підгрунтям державотворення середньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах Римської імперії. Ностальгія за нею жила в Європі протягом усього Середньовіччя, виливаючись в періодичні спроби відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала аж до 1806 р. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян.

Відповідно, державність східнослов`янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за взірцем імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як самоназви, так і назви своєї національної держави у імперії Русь, творцями якої була корінна людність Південної Руси-України (Рис. 17).

Все це не дає підстави вважати етноси, що народилися в тілі імперії ні головними творцями культурних надбань метрополії, ні прямими спадкоємцями історії імперського центру. Адже метрополія - то батьківщина окремого етносу, який і був будівничим відповідної імперії.

Тому іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримських часів. Історія і культура стародавнього Риму була витвором перш за все латинян. Найближчими нащадками останніх є сучасні італійці. Однак, слід пам`ятати, що італійський народ формувався у У-УІІ ст. за умов змішування латинян з варварами вандалами, лангобардами, готами, гунами та ін. Тому більшість вчених вважає італійців хоч і близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом.

Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші ніж права Мадріду, Ліссабону, Парижу та Бухаресту на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій

[C.121]

етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи.

З київської метрополії руська культура поширювалась на північ нерідко разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси. На їхніх землях виникали вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії. Їхні культурні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов`янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж грала роль взірця в провінціях. Але це не значить, що мешканці останніх творили канонічну культуру Риму нарівні з римськими митцями, літераторами, філософами.

Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва збереглося саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підгрунтям для претензій відповідних регіонів на культурну спадщину стародавнього Риму. Разом з тим збереженність билин київського циклу, ікон та літературних пам"яток києворуського походження на лісовій півночі Східної Європи чомусь вперто наводиться як неспростовний доказ переважного права мешканців Архангельщини чи Підмосков`я на культурну спадщину княжого Києва.

Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою твором усіх східнослов`янських племен від Тьмутаракані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Тобто, в творенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська),

[C.123]

літописання (Повість минулих років), літератури ("Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім") тощо Х-ХІІ ст. київська метрополія відіграла не більшу роль ніж слов`янські колоністи, що на той час щойно з`явилися в глухих лісах півночі Східної Європи.

Абсурдність цього твердження виступає ще більш рельєфно якщо врахувати той факт, що ні в кого не викликає сумніву, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві, або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня. Та і як мешканці Верхнього Подніпров`я та Поволжжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в Х-ХІІ ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій півночі імперії, слов`янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з`явилися на історичній арені у другій половині ХІІ ст., тобто після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва.

Класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення "Слова о полку Ігоревим" найдавнішим твором "староросійської літератури". І це не зважаючи на те, що події твору протікають більш ніж за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель на прабатьківщині українців. Без сумніву українськими є не тільки місце дії, але й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900, Півторак, 1993, с.170-176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати "Слово" продуктом творчості праросіян немає підстав.

[C.124]

Немає сумніву, що головними творцями києво-руської культури Х-ХІІ ст. була перш за все людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури Княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців.

Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та її історію першим етапом російської держави та історії. Адже на думку класика російської історичної науки В.Ключевського "Великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського", - тобто в другій половині ХІІ ст., або за 300 років по виникненню держави Київська Русь. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію стародавнього Риму, а першою державою американців - Англійське королівство Х-ХV ст.

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь в ХІІІ-ХІV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Руси. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.

Все це дає підстави вважати Київську Русь ІХ-ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.

Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов`янських народів. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи

[C.125]

східнослов`янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотньо поставали на руїнах великих імперій минулого.

Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов’янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковоновгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східно-слов’янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-ІХ ст. з територій між Середнім Подніпров’ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов’яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХІІ ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІУ Грозного.

Всі держави мали конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких в цілому збігаються з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Англійська, Російська імперії). Якщо останню "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою як для всієї історії взагалі, так і для історії України та Росії зокрема.

Питання етнічної належності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом давньої і запеклої дискусії не тільки науковців, але й політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ - Х ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях давно і одностайно вважаються державами відповідних народів. На цьому тлі суперечка навколо національності жителів княжого Києва виглядає дивно і пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.

Вже зазначалося, що офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже Київська Русь давно проголошена імперськими вченими найдавнішою стадією розвитку російської державності. Саме це сумнівне твердження стало головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на землі України, Білорусії,

[C.127]

Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії на землі західних сусідів.

Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв'язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським (Исторія Русовь, 1846). Чому починаючи історію міста Києва з кінця V ст. (за академіком П.Толочком) ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям - українцям? Якщо вони з'явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визначити факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Тоді чому так по-українськи звучать літописні київські топоніми - Печерська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?

Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), які залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII - IX ст. В той же час на території Польщі розвивалася схожа на неї культура, що носить назву прапольської. Внаслідок консолідації її людності постало найдавніше польське королівство ІХ - Х ст. Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VIII - X ст. праполяками, чому лука-райковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською?

Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ - Х ст. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли у 843 р. внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку та німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в ІХ ст. В цей же час народилося Празьке князівство чехів. А у Х ст. починається державна історія поляків та мадярів. У той же час подібна середньовічна держава

[C.128]

постала на українських етнічних землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці історичного процесу

Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито мала місце після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на різницю між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Південної Русі.

За даними археології, форма та орнаментація глиняного посуду передають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто, вдавнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім’я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції іх виготовлення передавалися з покоління у покоління. Кераміка козацької України є безпосереднім спадкоємцем традицій керамічного виробництва Київської Русі. В свою чергу останнє генетично пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тис. н.е. Інакше кажучи, археологами прослідкований безперервний розвиток традицій виробництва посуду в Середньому Подніпров'ї, на Волині, в Галичині, у Верхньому Подністров'ї протягом останніх 1,5 тис. років.

Приблизно те саме можна сказати і відносно традиційних житлових будівель України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на місцевому київському грунті і виростає з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами та Середнім Подніпров'ям археологами простежена безперервна житлобудівна традиція від V ст. н.е. до української архітектури ХХ ст.

[C.129]

Кам'яне церковне та світське будівництво у козацькій Україні було представлене унікальним яскравим архітектурним явищем, яке отримало назву українського бароко. Його своєрідність полягає в органічному поєднанні традицій європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка жила у Середньому Подніпров'ї з Х ст. Продовженням культурних традицій Русі була і дерев'яна церковна українська архітектура XVII - XVIIІ ст. (Рис. 18).

Уявлення про давньоруський одяг в значній мірі базується на середньовічних зображеннях князів, знаті, духовенства. Однак верхівка руського суспільства одягалася, так би мовити, за інтернаціональною для аристократів усієї Європи модою. Це вбрання, як правило, суттєво відрізнялося від традиційного народного бо його законодавцями були Рим та Константинополь, а не місцеві етнографічні канони.

Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Регіональні його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII ст., про які пише Нестор Літописець. У народному костюмі людності Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок (Ніколаєва, Щербій, 1991, с.59, 99).

Поховання жінки в національному українському строї досліджено археологами поблизу центру скандинавських вікінгів м.Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його Х ст. і вважають похованням слов'янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь (Рис. 19) (Herrmann, 1982, p.61). Як видно з ілюстрації , одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях є запозиченням із скандинавського костюму. Для порівняння наводимо реконструкцію традиційного одягу варязької жінки того часу (Рис. 19, 3). Похована тисяча років тому у м. Бірці

[C.130]

жінка, очевидно, була полоненою під час походу варягів на Південну Русь, її одяг переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середнього Подніпров'я. Певні паралелі з козацьким та селянським чоловічим одягом простежуються у чоловічому вбранні X-XIV ст.ст. Згадайте опис зовнішності князя Святослава Ігоревича Левом Дияконом: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. За київськими літописами русичи носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід’ємною частиною українського національного костюму.

Обличчя українського етносу в значній мірі визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, народні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також такими етнографічними елементами як народна вишивка, різьба по дереву, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис.до н.е.) і навіть дуже давніх індоєвропейських традицій. Щодо епохи Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та етнографія XVI - XX ст.ст. безпосередньо постали на південноруській основі.

Козацтво - один із найсуттєвіших факторів, який остаточно вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу українську державу Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Не дарма в XVII - XVIII ст.ст. її називали країною козаків, а українців - козацькою нацією.

Однак козацтво не є специфічним феноменом обмеженого XVI - XVIII ст.ст. періоду української історії. Воно породжувалося своєрідною українською

[C.133]

геополітичною ситуацією, місцем, яке займала Україна на середньовічній карті Європи. Розташована на рубежі європейської цивілізації та агресивного степу, Україна весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нації (Маланюк,1992). Ця верства існувала вже в першій українській державі Русі. Згадайте богатирські застави на межі зі степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі степом руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Протягом ХІІ - ХІІІ ст.ст. на півдні України з'являються бродники та берладники - вільні ватаги воїнів, які крім війни зі степовиками займалися ухідництвом, торгівлею. Більшість вчених вважає їх безпосередніми пращурами козацтва.

Козацтво було продовжувачем традицій дружин київських князів Х - ХІІІ ст.ст. Їх пов'язує лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі Марія Покрова, Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) та інші численні паралелі. Більшість з них пояснюється тим, що дружина Русі та українське козацтво були своєрідними проявами європейського лицарства, яке постало на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях. Феодально-лицарський стан був стрижнем європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Н.М.Яковенко (1993, с.70) переконливо показала, як через українську шляхетсько-лицарську верству XIV - XVII ст.ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі.

Невід'ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи є співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні такими були кобзарі, що відіграли величезну роль у формуванні українського народу.

За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі з одного боку в європейській лицарській культурі, а з іншого - в дружинній культурі Русі. Безпосередній

[C.134]

попередник кобзарів пізнього середньовіччя - дружинний співець Боян, ”що свої віщі персти на живії струни накладав,- вони самі князю славу рокотали”. Козацькі думи мають прямі аналогії за структурою, формою, змістом як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі “Слово о полку Ігоревім”, так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів. Український характер "Слова" та генетичний зв'язок з ним козацьких дум визнавав навіть В.Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав:

"Слово о полку Игореве носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси... Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношения грубы, женщина - род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении "Слова о полку Игореве"... Нельзя не заметить чего-то общего между "Словом о полку Игореве" и казацкими малороссийскими песнями". Про значну кількість українізмів в "Слові" пишуть різні лінгвісти. Зокрема, Г.Півторак (1993, с.170-176) стверджує, що майже половина лексики "Слова" - це надбання різних протоукраїнських діалектів в ХІІ ст. Він же вказує на генетичний зв'язок "Слова" та українських козацьких дум.

Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі

[C.135]

розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме дружинні звичаї X - XIV ст. Відсутність власного лицарського епосу у пізньосередньовічній Росії пояснюється знищенням тут незалежного феодально-лицарського стану Іваном Грозним, місце якого заяняло абсолютно залежне від самодержця дворянство. Це на сторіччя затримало утвердження громадянських свобод в російському суспільстві.

Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі Святослава, "хороброго Мстислава", що зарізав Редедю перед полками "косозькими", князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: "Краще вже потятим бути, ніж полоненим" та багато інших. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та в безсмертних творах Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Отже, характери козацької України сформувалися в значній мірі на дружинно-лицарській ментальності Київської Русі, яка була збережена і привнесена в козацьке середовище українською шляхтою ХІV-ХУІ ст.(Яковенко, 1993,с.272).

Мова є суттєвою ознакою всякого етносу. Якою ж мовою розмовляли русичі в стародавньому Києві?

Вже зазначалося, що майже 1,5 тис.років тому відбувся розпад єдиної праслов'янської мови (Шевельов, 1996). За даними археології саме в цей час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами та Середнім Подніпров'ям по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З ІХ ст. простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Однак, з ХІ ст., на думку А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна

[C.136]

одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей" (Кримський, 1996, с.31). Сучасні лінгвісти також відзначають в мові Південної Русі ХІ ст. наявність багатьох визначальних для української мови особливостей (Півторак, 1996,с.278, Тараненко, 1996).

Серед останніх найбільш виразні це дієслова на -ти (жити, нести тошо), на -мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), клична форма іменника (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" там, де білоруси та росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на південнослов'янських говірках уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської та білоруської - на північнослов'янських діалектах дреговичів, радимичів, кривичів.

Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак (1993,с.134, 179). На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ - ХІІІ ст. виразно простежується українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти" (Півторак, 1996, Німчук,1996). Серед них на кінець ХІІ ст. простежується 3 праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський та карпатський. Лише у XVI - XVII ст. постає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини та особливо з Волині у лісостепове Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну роль галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її особливості згадані вище.

Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською або церковнослов'янською мовою, яка значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак, уважне дослідження київських та галицьких

[C.137]

літописів та світської літератури ХІ - ХІІІ ст., розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них виразний пласт української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. По-українськи звучать літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Відомий меч ХІ ст. з написом українською мовою "коваль Людота".

Отже, сучасне мовознавство дозволяє говорити про початок формування української мови у УІ ст. (Шевельов, 1996, с.205). У ХІ-ХІІІ ст. південна Русь розмовляла праукраїнською мовою. Північніше в цей час формувалися прабілоруська та праросійська мови.

Важливо , що татарська навалу та бездержавність українського етносу у ХІУ-ХУІ ст. не перервала тяглість етнічної самосвідомості українців.Українська людність ХУІ-ХУІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. У цей час етнонім Русь асоціювався перш за все з українцями та їх державою. І це закономірно. Адже він постав у УІ-ІХ ст. як перша назва праукраїнців, їх етнічних земель та першої української держави у Середньому Подніпров’ї (Толочко, 1991, с.51-53). Як і за часів Київської Русі українці продовжували звати себе руським народом. Вони добре усвідомлюють свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків),литвинів (білорусів) та москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами (“люди зброї” у перекладі з адигейського). Державу Богдана Хмельницького звали Руссю, Руським князівством, а його самого “самодержцем руським”. Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями українцями і у пізньому середньовіччі. Він був відібраний в українців північно-східним сусідом значною мірою з

[C.138]

політичних міркувань після підкорення України російською імперією.

Провідний стан гетьманської держави козацтво сприймалося українським суспільством як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. “Се ж бо те плем’я народу Руського, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македонію, Ілірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися”, - писало київське духовенство про козаків на початку ХVІІ ст.

Українці належать до народів з визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслив видатний український антрополог Ф.Вовк та його учні. Більшості українців властиві відносно високий зріст, довгі ноги, смуглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості побудови тіла спостерігаються у 60 - 80% сучасної сільської людності України. По периферії українських етнічних територій простежуються домішки інших антропологічних типів (Петров, 1992, с.88, 101-103).

Згідно з поглядами французьких вчених Ф.Амі та Ж.Денікера всі слов'яни належать до двох головних антропологічних типів: північного віслянського та південного динарського. Віслянський тип (полаби, поляки, білоруси та росіяни) характеризується відносно невеликим зростом, світлим волоссям та відносно довгим черепом. Динарському антропологічному типу (українці, серби, хорвати, словаки, чехи) властивий високий зріст, темне волосся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що є визначальними за Ф.Вовком для більшості українців. Цей антропологічний тип домінує на Правобережній Україні, за винятком степів Надчорномор’я, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я Х - XIV ст., козацької України, корінного населення сучасної України (Петров,

[C.139]

1992, с.94, 101-103, Сегеда, 1995). Відомий петербурзький антрополог І.Гохман опускає антропологічне коріння україців ще глибше в неоліт Середнього Подніпров’я тобто щонайменше в У тис. до н.е. Інший російський антрополог Т.Алексеєва (1973) бачить принципову різницю між антропологією білорусів та росіян, з одного боку, та українців з іншого. Останніх вона вважає південними європеоїдами на відміну від північних європеоїдів білорусів та росіян.

Розвиток антропологічного типу населення України з найдавніших часів до нашіх днів в радянські часи досліджували В.Бунак, Т.Трофімова, Т.Алексеєва, В.Дяченко, С.Сегеда. Вони переконливо показали, що деревляни, волиняни, тиверці ХІ-ХІІІ ст. належали до дуже давнього масивного, широколицього антропологічного типу, що розвивася у Північно-Західній України починаючи з доби бронзи, а може й раніше. У Київському Подніпров’ї (поляни) та лісостеповому Лівобережжі (сіверяни) цей масивний тип пом’якшувався впливами більш грацильних кавказоїдів-іранців. Доречі, впливи останніх на антропологію мешканців Лівобережної України на думку С.Сегеди простежуються донині. Згадані антропологи вважають, що сучасні українці є прямими генетичними нащадками південних русичів. Порівняно з останніми антропологічний тип сучасного населення України став більш однорідним через вимішування людності України-Руси в буремну козацьку добу (Сегеда, 1995).

Отже, сучасні українці генетично пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу. Хоча слід зазначити поширення деяких антропологічних особливостей деревлян та волинян у північному напрямку на дреговичів, радимичів, полоцьких кривичів, словен, а полян, сіверян -- на смоленвьких кривичів та вятичів. Цей висновок російського антрополога Т.Алексеєвої (1973) прекрасно узгоджується з розглянутими у попередньому розділі даними археології. Він підтверджує факт формування літописних прабілоруських та праросійських

[C.140]

східнослов’янських племен в процесі розселення на північ південних русичів та їх безпосередніх пращурів у кінці І тис. н.е.

Таким чином, прірва між київоруським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою та глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася в 1340 р., коли вмер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося лише 1471 р., зі скасуванням Литвою князівства Київського. А всього лиш через 20 років 1490 р. зустрічаємо першу письмову згадку про українських козаків на нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької епохи в історії України.

Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграв Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори як осередки культури, писемності, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, оскільки не припиняли своєї діяльності в найгірші для України часи. Українці XVI - XVIII ст. усвідомлювали себе нащадками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Не дарма саме в цей час були відновлені давньоруські святині Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церква. Про це ж свідчить культ київських князів в письмових джерелах козацької України. Цьому ж сприяла концентрація в містах освічених людей та нащадків руської аристократії, яка пам'ятала свій родовід, а значить і історію країни, значно краще, ніж прості люди. Головні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися ними і в козацьку епоху, міцно зв'язавши ці два нерозривні періоди української історії.

Вже говорилося про українську шляхту, як носія державницьких традицій та історичної пам'яті Київської Русі у “темні” XIV - XVI віки української історії. У XVII ст. вона трансформувалася у козацьку старшину, передавши козацтву традиції княжого Києва,

[C.141]

забезпечивши українській історії неперервну тяглість (Яковенко, 1993, с.72,270).

Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Не викликає сумніву важлива роль скандинавського військово-аристократичного та торгового елементу в кристалізації держави Русь у ІХ-Х ст. Про це переконливо свідчать, як середньовічні письмові джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров’ї - типові прикраси вікінгів (Рис. 20), характерний поховальний обряд, рунічні написи тощо.

Однак скандинавські імена перших руських князів та їх дружинників - Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) з утвердженням Руської держави у другій половині Х ст. заміняються слов’янськими - Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прийшлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VІІІ - Х ст., дозрівши до творення власних держав, консолідувалися навкруги саме іноземної знаті.

Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х-ХІ ст. були вікінги Данії та Нормандії. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньвічному етапі етно-історичного розвитку. За аналогією маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава південних руссичів - праукраїнців.

Таким чином, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології українці XVI - XVIII ст. за головними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними

[C.142]

нащадками людності Південної Русі X - XIV ст. Русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею у Києві.

Виникає питання, чи не були генетичні зв'язки білоруського та російського народів з стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж тісними і безпосередніми, як і українців? Мабуть, ні, хоч би через те, що останні завжди жили і живуть на Київщині, а згадані їх сусіди на значній відстані від політичного і культурного центру Русі. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян - фіно-угрів. Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80% фінської крові. Про значну роль фінів у формуванні російського етносу пишуть московські антропологи (Алексеева, 1973).

Археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян ХІ - ХІІІ ст., порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це перш за все сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських та фінських культурних традицій. Останні добре простежуються в фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудівництві та в інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, “избушку “ на курячих ніжках, багатий “ведмежий” фолькльор тощо.

Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова та Новгорода XI - XIV ст.

Вже згадувалось, що лицарство є один з визначальних елементів європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Велику роль воно відіграло і в українській історії. Для азійських деспотій лицарський стан не властивий. Через те, що Московська держава

[C.144]

сформувалася в XIV ст. під сильним впливом Золотої Орди, то Росії не відоме лицарство в європейському розумінні. Далеких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі бояр остаточно знищив у ХУІ ст. Іван Грозний за допомогою татарської опричини. Саме від цього служилого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Петро І казав іноземному послу: “В Росії шляхтичем є той, на кого я звертаю увагу, і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю”. Відповідно у пізньосередньовічній Росії не було співців лицарської слави, а значить і власного лицарського епосу. Це суттєво відрізняло Росію не тільки від Західної Європи, але й України.

Якщо корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, то цього не скажеш про характери Московської Русі. Принципову різницю між князями Київської та Московської Русі підкреслював видатний російський історик С.М.Солов’ев. “Південні князі у своїй більшості були надзвичайно хоробрі, вміли в себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, удаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Всі вони схожі один на одного” (Соловьев, 1989, с.189).

Академік А.Пипін в “Истории русской литератури” писав: “Не подлежит сомнению етнографическая разница древнего севера и юга... Как древний Святослав с его чубом и его нравом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический епос “Слова о полку Игореве” отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе”.

Тобто, на відміну від України ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою ХІУ-ХУІІ ст. тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною.

[C.145]

Антропологічні дані свідчать, що більшість росіян та білорусів є носіями відмінного від південних русичів та сучасних українців антропологічного типу. Динарський антропологічний тип є пануючим на теренах України протягом останніх тисячоріч. Їнші східні слов’яни належать до іншого, віслянського антропологічного типу. Отже, в антропологічному відношенні білоруси та росіяни, на відміну від українці, не можуть вважатися прямими нащадками південних русичів.

Північну частину східного слов’янства не можна вважати безпосередніми спадкоємцями мови Південної Русі тому, що вона уже в ХІ-ХІІ ст. набула виразних праукраїнських рис (Кримський, 1996, с.30, 31).

Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою підгрунтя білоруського та російського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом іхннього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва в тій мірі як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно культура останніх увібрала елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували російську імперію, так праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі. Остання була ранньосередньовічною імперією, державотворчим етносом якої були південні русичі або праукраїнці. Київська Русь - перша українська держава, підвалина державної історії України.

Прибічники пізнього часу народження українців нерідко аргументують свою позицію тим, що сам етнонім “українці” поширився лише у пізньому середньовіччі. Однак зміна народом свого імені не є чимсь екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни - волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за

[C.146]

Петра І, тобто на початку ХУІІІ ст., і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто, те що людність Південної Русі Х-ХІІІ ст. звалася не українцями, а русами не заперечує факту, що останні в етнічному розумінні були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.

Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (Грушевський, 1913, Дашкевич, 1993, Півторак, 1993, Залізняк, 1994).

Зі сказаного не слід розуміти, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрінялися від людності козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу у той час лише формувалися. Тому південних русичів, як безпосередніх пращурів українців, вірніше називати праукраїнцями.

Ще К.Маркс і Ф.Енгельс вважали, що з виникненням найдавніших держав почали розвиватися дві форми землеволодіння: державна та приватна (Павленко, 1989, с.297). Перша з них лягла в основу азійського способу

[C.148]

виробництва, а приватна - європейського. За визначенням Маркса, останній є "античним способом виробництва", деякі особливості якого успадкував "германський" спосіб виробництва раннього середньовіччя.

"В основі всіх явищ на Сході... лежить відсутність приватної власності на землю", - писав К.Маркс (Маркс, Енгельс, с.215).

Оскільки власність на землю - основа всіх форм власності, то при належності землі державі відбувається одержавлення всіх елементів суспільства, у тому числі виробника. Уособленням держави є деспот, що монополізує державну власність на основу усіх багатств - землю. Виникає держава, що називається деспотією східного типу, або азійською.

Деспот, маючи землю, володіє всім, що є на ній. Тому всі його підлеглі, від вельможі до останнього раба, - холопи самодержця. Селянин чи ремісник не має ні землі, ні знарядь, ні майстерні й повністю залежить від володаря. Економічна залежність породжує рабство в різних формах. За класичним визначенням, раб - це людина без майна. Азійська деспотія не допускає приватної власності, бо економічна незалежність породжує особисту свободу і тим самим підриває основу азійської держави - неподільну владу фараона, царя, імператора на все, що є на її території.

Оскільки ініціатива знизу придушена, влада бере на себе організаційні функції. Для збирання податків, передавання волі володаря до всіх підлеглих та контролю за їх виконанням створюється чиновницько-бюрократичний апарат. Військовою силою деспотії є служивий стан. Замість платні йому видають землю з прикріпленими до неї землеробами, але не у приватне володіння, а на час служби. Цивільне та військове чиновництво - найбільш привілейований стан класу деспотії. Без нього вона не може існувати. Адже бюрократія - це привідні паски будь-якої централізованої держави, що з'єднують верховну владу з народом. Однак численна бюрократія робить управління деспотією недосконалим.

[C.149]

Суттєвою властивістю східного способу виробництва є неефективна економіка. Підневільна рабська праця не буває продуктивною. Зате військовий потенціал деспотій, як правило, високий через значний рівень експлуатації населення та всевладність самодержця. Тому держави деспотичного типу мілітаризовані, агресивні, проводять загарбницьку політику щодо сусідів. Як наслідок експансіонізму виникають політичні державні утворення імперського типу з деспотичною формою правління.

Сільська община - ще одна особливість східних деспотій (Маркс, Енгельс, с.486). Створена на засадах кругової поруки, вона полегшує експлуатацію виробників державою.

Надцентралізація влади зумовлює одержання не лише економіки, а й духовного життя. Церква перетворюється на державну структуру, освячуючи деспотію та самодержця. Держава стає найвищою цінністю суспільства, людина ж - цеглинкою, "людським матеріалом", з якого вона будується. Все це призводить до пауперизації населення - матеріального та духовного зубожіння людей, інтереси котрих звужуються до задоволення елементарних потреб. Так, інтереси плебсу Римської імперії не йшли далі вимог "хліба та видовищ". Отже, "ковбасна" філософія не є специфічно радянським явищем. Вона характерна для громадян усіх деспотичних держав.

Цей тип державності отримав назву східнодеспотичного, бо виник на стародавньому Сході (Єгипет, Месопотамія, Китай, долина Інду) 5 тис. р. тому. В умовах зрошувального, колективного землеробства найдавніші східні деспотії постали на грунті об`єктивної необхідності централізованого будівництва складних ірігаційних споруд. Як наслідок, держава в особі деспота концентрує в своїх руках всю владу, монопольно розподіляючи матеріальні блага і безконтрольно експлуатуючи підданих.

Так, в Стародавньому Єгипті держава в особі фараона монопольно володіла всією землею і всим, що є на ній. Економіка базувалася на засадах державного кріпацтва.

[C.150]

Землеробські общини вирощували врожай на землі держави, яка повністю відбирала його для перерозподілу між підлеглими. Обов`язковим елементом цієї системи є невеличка присадибна ділянка, яка забезпечувала землероба прожитковим мінімумом в умовах надексплуатації деспотичною державою, таким чином підстраховуючи і стабілізуючи неефективну економічну систему.

Як і землероби, ремісники державних майстерень одержували за працю натуральну платню продуктами, одягом тощо. Численній бюрократії надавалися на час служби державні наділи з прікрипленими до них землеробами. Повна економічна залежність робила всіх підданих від останнього раба до першого вельможі холопами божественного уособлення держави - фараона, прахом під його ногами. Надлишки привласненого деспотією суспільного продукту матеріалізувалися в гігантських, економічно безглуздих пірамідах.

Цікаво, що грандіозни піраміди будувалися на зорі історії Стародавнього Єгипту. Пізніше єгиптяни розпочали безкінечні завойовницькі війни і надлишок продуктів почала з’їдати армія. Як наслідок, кормити другу армію будівельників пірамід не стало чим.

В Османскій імперії ступінь залежності громадян від держави теж була абсолютною. Навіть вищий вельможа за провину міг отримати від султана шовковий шнурок, на якому він був забов`язаний повіситися. Велика Порта також не знала приватної власності на землю. Державна бюрократія отримувала за службу наділи і провінції у тимчасове користування, з яких вони відзивалися Стамбулом у будь який момент.

Все це разюче нагадує наше недавнє радянське минуле. Отже, радянська державно-колгоспна система - це не вінець розвитку економічної думки людства, а історично збанкрутілий, архаїчний азійський спосіб виробництва часів єгипетських фараонів.

Європейський спосіб виробництва базується на економічній незалежності виробника, в основі якої

[C.151]

лежить власність на землю, засоби та продукти виробництва. Виникає вільний ринок як регулятор економічних відносин між вільними виробниками та споживачами. Економічна незалежність породжує політичну та духовну свободу і заважає верхівці узурпувати владу. Якщо для азійських деспотій характерна монополізація, одержавлення всіх сфер життя, то в країнах європейського шляху розвитку, як правило, мав місце розподіл влади. Адміністративна та військова влада належала державі в особі короля, економічна - безпосесередньо виробникові, судова - незалежному суду, духовна - папі римському.

Європейський спосіб виробництва, на відміну від азійського, завдяки незалежності й конкуруванню виробників, характеризується ефективною, динамічною економікою. Відносно низький рівень експлуатації виробника державою, відсутність тоталітарної влади зумовлюють меншу мілітаризацію європейських суспільств порівняно з деспотіями азійського типу. Останні, незважаючи на застійну й непродуктивну економіку, були здатні зібрати численнішу армію, ніж країни Європи.

Якщо у східних деспотіях права особистості, як правило, приносять у жертву державним інтересам, то суттєвою рисою європейської цивілізації є традиційно високий статус прав людини. Економічна незалежність, що базується на приватній власності, підтримує особисту свободу і пріоритет прав особи перед правом держави.

Найдавнішим етапом європейського шляху розвитку К.Маркс вважав античний спосіб виробництва, хоча приватна власність тільки-но формувалася (Маркс, Енгельс, с.465). У Стародавній Греції було досягнуто високого рівня свободи людини, а античне законодавство лягло в основу кодексів і законів європейської цивілізації.

Германський спосіб виробництва своїм корінням пов'язаний з античним. Економіка Європи І тис.н.е. базувалася на сімейній власності на землю, а отже, на певній економічній незалежності сім'ї як первинної ланки суспільства. На зміну первісній родовій общині приходить

[C.152]

не сусідська, як це було в Росії, а індивідуальна община. Їй властиві рання форма приватної власності на землю, самоврядування, особисті свободи в умовах виборного незалежного суду (Криворотов, 1990, с.28, 29).

Формування громадянського суспільства в Європі продовжилося в епоху розвинутого середньовіччя. Носіями прогресу стають міста, "повітря яких робить людину вільною". За магдебурзьким правом мешканці міста жили на засадах самоврядування і були незалежними не тільки економічно, але й значною мірою політично. Саме на міщан та їхні кошти спиралися монархи Європи в боротьбі з феодальною верхівкою за створення загальнонаціональних ринків. Міста були головним чинником гальмування надмірної централізації влади в абсолютних монархіях. Серед бюргерства середньовічних міст зародилася буржуазія, яка відкрила нову, капіталістичну еру в розвитку європейської цивілізації.

Суттєвою різницею між азійським та європейським типами державності є те, що за середньовіччя перший спирався на служивий люд, а другий - на феодальні стани. Служивий люд - чиновництво та військові, що отримували за службу від всевладного господаря як уособлення держави земельні наділи разом із селянами. Ділянки надавалися лише на час служби, і служиві люди, не будучи приватними власниками, знаходилися в повній залежності від держави.

Феодальні стани середньовічної Європи різнилися правами на приватну власність, насамперед, на землю. Різною мірою вони були приватними власниками, тобто користувалися певними економічними, політичними, адміністративними свободами. Останні закріплювалися договорами між станами та найвищою адміністративною владою, що регулювала правові відносини у феодальних державах. З цих договорів станового суспільства середньовічної Європи поступово розвинувся сучасний правовий тип держави.

Підкреслимо, що демократичні свободи можливі лише при певному рівні добробуту. Радянський досвід

[C.153]

переконливо показав, що злиденне суспільство не може бути демократичним, а злидень - вільною людиною. У колисці європейської демократії Стародавній Греції людина без майна мала статус раба. Демократичні свободи спочатку поширювалися лише на вільну верству громадян-рабовласників. На думку афінян У ст. до н.е. всі громадяни ідеального демократичного суспільства будуть мати рівну кількість рабів.

У середньовічній Європі свобода була привілеєм аристократа -землевласника. Розвиток капіталістиних ринкових відносин зумовив ріст добробуту широких верств пізньосередньовічного суспільства - ремісників, торгівців, рантьє тощо. З постанням цього численного, матеріально забезпеченого третього класу демократичні свободи поширилися на широкі верстви європейського суспільства. Отже, підгрунтям європейського демократичного суспільства є добробут, що базується на ефективній ринковій економіці.

З кінця Х по ХVIII ст. Україна територіально входила до сфери функціонування західноєвропейської монетної системи, що вказує на переважно західний напрям її торгово-економічних зв'язків. В ХІ - ХІІ ст. основною монетою України-Руси був західноєвропейський срібний динарій (Рис. 21), в ХIII - ХІV ст. - празький грош. В ХV - на початку ХVIII ст. основу грошового обігу України становили талери та соліди західно- та центральноєвропейського карбування.

Грошовий обіг Московської держави з моменту зародження і до грошової реформи Петра І характеризувався тісним зв'язком з монетною системою Золотої Орди. Так, у ХІV - ХV ст. на Верхній Волзі поширилась золотоординська (джуджицька) монета. З ХІV і до початку ХVIII ст. Мoсква та інші міста Ростово-Суздальської землі карбували власну монету за татaрською технологією та взірцями Золотої Орди (Рис. 21).

Християнство тісно з'єднало Русь з Європою в духовно-релігійному відношенні. У Київській державі соціально-економічні процеси були аналогічні загальноєвропейським. Певна економічна й політична незалежність мешканців міст (ремісників, купців) та великих

[C.155]

землевласників (бояр, церкви) не сприяли монополізації влади князем і перешкоджали виникненню деспотичного режиму.

Татаро-монгольське нашестя 1237- 1240 рр. перервало зв'язки північно- східних земель Русі з Європою. Середнє Подніпров'я, Волинь, Галичина, Полоцьке князівство, Псковсько-Новгородська земля продовжують розвиватися як периферійно-європейські державні утворення. Безпосереднім нащадком і спадкоємцем Київської Русі було Галицько-Волинське князівство (Грушевський, 1991). Тут її традиції розвивалися ще протягом століття після татарської навали, а зв'язок з Європою був ще тіснішим. Данило Галицький встановлює міцні зв'язки з Польщею та Угорщиною, робить усе можливе, щоб організувати хрестовий похід європейського лицарства проти татар. З цією метою була укладена угода з папою римським, а князь прийняв титул короля. Як і більшість королів країн Європи, Данило Галицький бореться з феодальною вольницею, спираючись на економічний, політичний та військовий потенціал міст. Саме з цією метою він будує нові міста, зокрема Львів. Тут поширюється латина, якою написані грамоти останніх галицьких князів (Грушевський, 1992, с.483 - 485).

Український народ втратив державність у середині ХІV ст., коли Галичину захопила Польща, а Волинь - Литва. Остання поступово приєднує інші українські землі, зокрема Середнє Подніпров'я з Києвом. Відбулось це "без гвалту і крику", бо Литва "старини не рушила, а новини не вводила". Незважаючи на бездержавність та національне гноблення, що особливо посилювалося після злиття Литви з Польщею 1569 р., Україна з ХІV по ХVІІ ст. продовжувала розвиток у лоні європейської цивілізації. Адже і Литва, і Польща були європейськими країнами.

У ХVІ - ХVІІІ ст. стрижнем українського етносу стало козацтво. В Європі українців називали "козацькою нацією", а Україну "країною козаків". Козацтво - це своєрідний прояв традицій європейського лицарствав Україні, яке відіграло провідну роль на середньовічному

[C.157]

етапі розвитку європейської цивілізації (Залізняк, 1994, с.163-180). Лицарство - суттєвий елемент, що відрізняє середньовічний Захід від східних деспотій (Кардини , 1987).

Вільне козацьке землеволодіння в Україні мало певну специфіку, пов'язану із суспільним станом козаків як збройної сили, і значною мірою було спрямоване на товарне виробництво зерна для Європи. Розвиток міст і зростання населення на Заході підняли попит на хліб, що стимулювало козацьку колонізацію лісостепової та степової смуг Східної Європи. Оптова торгівля (чумакування) в Україні ХVІІ - ХVIII ст. свідчать про розвиток тут ринкової економіки, зародження буржуазних відносин, тобто про початок формування господарства європейського типу.

Остаточне утвердження цих прогресивних тенденцій в економіці України відбулося в середині ХVІІ ст. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького мала виразні риси буржуазної революції. Її наслідком стало знищення в Україні феодального поміщицького землеволодіння, основою якого була праця кріпаків. На зміну прийшло козацьке господарство з приватною власністю на землю, найманою працею, ринковими відносинами ранньобуржуазного типу. Не випадково лідер англійської буржуазної революції О.Кромвель привітав Богдана Хмельницького з перемогою.

Проголошення української гетьманської держави знаменувало початок становлення в Україні правового суспільства. Полково-сотенний військовий устрій, що сформувався на Запорізькій Січі, поширився на всю територію України. Гетьман - це український президент, що демократично обирався вільними громадянами - козаками. Вибори гетьмана, полковників, сотників відбувалися на відповідних радах. Кожен з обраних уособлював верховну владу на певній території лише до наступних виборів. Посадовим особам на час обрання видавали рангові маєтності, які при переобранні відбиралися. Генеральна старшина (писар, обозний, суддя,

[C.158]

осавул) були радою міністрів при гетьмані. Міста користувалися загальноєвропейським магдебурзьким правом. Регулярно вибирали війта (сучасного мера міста). Судову владу здійснювали судді на основі давнього литовського статуту, що грунтувався на звичаєвому праві Київської Русі (Дорошенко, 1991, с.344 - 358).

Отже, українська гетьманська держава спиралася на прогресивне для свого часу ринкове сільське господарство, мала демократичний устрій з розподілом влади і перебувала на шляху становлення правового суспільства європейського типу та буржуазних відносин.

Гетьманщина була країною високої європейської культури. Згадаймо свідчення іноземця Павла Алепського 1652 р.: "Мало не всі українці і більша частина їхніх жінок уміють читати", а "козацькі маляри навчилися від франків і ляхів малювати зовсім схожі образи з живих людей". Ігумени київських монастирів -"люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. У Лаврі є прехороший печатний дім, що обслуговує весь край той". Очевидці свідчать, що в козацькій Україні письменними були навіть селяни. Особливо вражали іноземців багатоголосий партесний спів і знання українцями нотної грамоти. До речі, багатоголосся - елемент музичної культури європейського Відродження, що інтенсивно проникає в Україну з ХУІ ст.

Першим вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська академія, заснована на початку ХVІІ ст. на зразок європейських університетів. Чимало було в Україні і випускників західних університетів. Так, легендарний Морозенко (полковник Морозовицький з оточення Богдана Хмельницького) закінчив два університети. Переважна більшість гетьманів мали вищу освіту. До речі, цього не можна сказати про тогочасну європейську знать, не кажучи вже про московське дворянство. Навіть найближче оточення Петра І відзначалося низьким освітнім рівнем. Наприклад, О.Меньшиков був неписьменним. Серед освічених людей України була поширена латина - мова науки та

[C.159]

міжнародного спілкування в Європі (Огієнко, 1918, с.12 - 58).

У мистецтві (живопис, гравюра, скульптура, музика, театр, література, архітектура) цього періоду панує загальноєвропейський стиль бароко, який, однак, набуває в Україні специфічних рис. Українське бароко на відміну від західноєвропейського має урочистий і життєрадісний характер. Це зумовлене загальнонаціональним піднесенням в Україні у середині ХVІІ ст. У 1800 р. Павло І указом забороняє будівництво церков у стилі українського бароко. Після цього в Україні не побудовано жодної церкви, яка б являла собою значну архітектурну цінність.

Ця дата символізує початок рішучого відриву України від Європи і поглинення її Російською імперією. Про міцність різноманітних зв'язків України з Європою свідчить той факт, що для переорієнтації її на схід імперському уряду знадобилося більше 150 років цілеспрямованих, інтенсивних зусиль. Великий культурний та економічний потенціал України був загарбаний Російською імперією у ХVIII ст., про що докладно пише І.Огієнко (Огієнко, 1918, с.59 - 110). Типовим прикладом є політика агресивного меркантилізму Петра І відносно економіки України.

На початку ХVIII ст. Україна жваво торгувала з Європою зерном, сіллю, худобою, медом. З метою переорієнтації української торгівлі з заходу на схід та збагачення імперської казни Петро І обкладає українських купців великим митом. Вивозити товари на захід дозволялося лише через Архангельськ, Петербург та Ригу. В той же час стимулювали переселення в Україну російських купців, звільняючи їх від податків. Тому, щоб хоч якось вижити, українське купецтво намагалося прийняти у компаньйони росіянина.

Платили великі гроші візникам-росіянам, з яких, при вивозі товарів, не брали мита. Ще у 1835 р. російських купців, що забажають поселитися у Києві, на три роки звільняли від податків. Внаслідок таких заходів

[C.160]

національна економіка України була підірвана, а торгово-економічні зв'язки були штучно переорієнтовані з Заходу на Схід (Дорошенко, с.397 - 403). Сумні наслідки цього дають себе знати і зараз.

Отже, з часів Київської Русі до 1800 р. Україна в культурно-історичному сенсі була органічною частиною європейської цивілізації. Разом з тим, слід зазначити, що середньовічний світ Європи не був однорідним. Європейська цивілізація складалася з двох частин: латино-католицького заходу та греко-православного сходу. Важливо, що в цьому розмежуванні конфесійний аспект був вторинним, похідним від мовного.

Справа в тому, що середньовічна Європа виросла на культурно-історичній спадщині стародавніх Греції та Риму. Західна Європа разом з латиною Стародавнього Риму успадкувала не тільки Святе Письмо, а всю античну літературу. Біблія у слов'янському світі Східної Європи поширювалась з Константинополя староболгарською мовою. Багата антична література у Візантії зберігалася мовою класичної Греції, якою розмовляв константинопольський двір.

Отже, церковнослов'янська (староболгарська) мова певною мірою відгородила східне слов'янство від джерел античної культури. В той же час латина зв'язала ранньосередньовічну Західну Європу з античною спадщиною. Остання дала велику перевагу європейському Заходу порівняно зі Сходом, який постійно відстає у темпах розвитку. Згадаймо лише той факт, що в Західній Європі перші університети з'явилися у ХІІ ст., а у Східній - лише на початку ХVІІ (Києво-Могилянська академія). Причому, остання створювалася за західними зразками, і виникла в ході "латинизації" України. Мається на увазі процес поступового входження України в коло західноєвропейської цивілізації, що відбувався в ХVІ - ХVІІ ст., шляхом поширення в Україні латини, західноєвропейської культури (ренесанс, бароко), європейських державних інститутів (магдебурське право) тощо. Без цих західноєвропейських новацій неможливо уявити

[C.161]

козацьку Україну. Отже, вони є важливими, навіть визначальними, органічними складовими української національної культури, ментальності, історії порівняно з культурою та історією наших східних сусідів.

Крім церковнослов'янської мови, яка фактично була перепоною на шляху засвоєння Східною Європою культурно-історичної спадщини античного світу, Візантія прищепила східному слов'янству деякі негативні риси свого державного устрою. Мається на увазі елементи східного деспотизму, що здавна були властиві Східноримській імперії у вигляді беззастережної монополії константинопольського басилевса на всі види влади. Золототканий одяг православних священиків походить від царських риз константинопольського патріарха, які дарував йому візантійський імператор зі свого плеча під час призначення головою православної церкви.

Абсолютна влада, започаткована Андрієм Боголюбським, остаточно утверджується у Московському князівстві з приходом татар. Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним грунтом для вкорінення тут золотоординської моделі деспотії східного типу. Перші кроки в цьому напрямку зробив легендарний князь Олександр Невський (1220-1263 рр.).

Головний удар татарської навали прийняли на себе міста Русі. Крім того, що були зруйновані ремесла і торгівля, міста стали головним джерелом данини для хана. Відплив грошей загальмував розвиток ринкових відносин, призвів до відновлення натурального товарообміну. Припинилося накопичення капіталів і перетворення міщан на середньовічне бюргерство, яке було попередником середнього класу. В його середовищі пізніше зародилися буржуазні відносини. Тобто, татари загальмували розвиток міст на Русі. У Західній Європі він продовжився в напрямку становлення ринкової економіки і правового суспільства (Криворотов, 1990, с.28).

Міста на Русі перешкоджали встановленню абсолютної влади князя. У боротьбі з міщанами Олександр Невський бере в союзники хана. Він заходився стягати податки для Золотої Орди, за що отримав у своє розпорядження татарську кінноту. З її допомогою Невський жорстоко придушує

[C.163]

антитатарські повстання в ряді міст Північно-Східної Русі, знищуючи паростки європейського способу виробництва і закладаючи підвалини азійської деспотії.

У ХІІІ ст. Русь стала полем битви двох цивілізацій. Якщо татари уособлювали собою Азію, то лівонський орден у Балтії - Європу. Невський робить вибір на користь Азії. Усі свої сили він спрямовує не проти татар, що саме розгромили Київську державу, а проти експансії Європи на руські землі. Фактично своїми перемогами над шведськими та німецькими лицарями 1240 та 1242 рр. він захищав право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку (Криворотов, с.28 - 30).

За Олександра Невського княжа влада значно посилилась за допомогою татар. Ще сильнішою вона стала за Івана Калити (1325 - 1340 рр.), який вславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері і став за це головою золотоординської адміністрації на Верхній Волзі. За вірну службу ханові (збирання податків та придушення антитатарських повстань) Калита отримав право на приєднання до Москви сусідніх князівств. Так почалося "збирання" Москвою руських земель, на яких за допомогою татар остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу (Покровський, 1926, с.116 - 119).

Московське князівство навіть після перемоги над татарами на Куликовому полі 1380 р. фактично лишалося улусом Золотої Орди. В моду увійшов татарський одяг, знать переходила у мусульманство, а татрська мова стала мало не державною за Василя ІІ. Державний устрій Московського князівства формувався певною мірою як копія золотоординського. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, фінансової та грошової систем тощо. Навіть терміни "таможня", "казначейство", "ямська" служба, "деньги" - тюркського походження. На ранніх московських монетах присутні татарські написи. Грошову систему також запозичено з Орди. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин та ін.), так і способів карбування монети. За золотоординською

[C.164]

технологією в Москві карбували гроші з ХІV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії (Рис. 21).

Молоде Московське князівство потребувало сильної армії. В ті часи неперевершеною ударною силою була татарська кіннота. Московські князі радо запрошували на службу татарську знать з дружинами, що осідали в столиці та інших містах держави. Ці періодичні ін'єкції татарської крові супроводжувалися трансплантаціями цілих військових азійських структур. Наприклад, опричина була запозичена і перенесена на московський грунт Іваном ІУ з татарської військової практики.

Образний опис становлення московської деспотії східного типу під впливом Золотої Орди подає російський філософ Г.Федотов у книзі "Росія та свобода". "В самій московській землі вводять татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не іззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров. У ХV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом. Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній пласт людності і вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служивими людьми. Без винятку викорчовували всі місцеві особливості та традиції...

Всі стани були прикріплені до держави службою та тяглом. Людина вільної професії була явищем немислимим у Москві... Кріпосна неволя стала повсюдною саме тоді, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами владарів, а новим національним завданням: створення імперії на злиденному економічному підгрунті. Тільки крайньою напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно розростаюча держава".

Не останню роль у формуванні московської деспотії відіграла церква. Загальновідому віротерпимість татар

[C.165]

російський історик М.Покровський пояснює активним співробітництвом московського православ'я з татарами. Це було вигідно останнім, оскільки церква "молилася за хана". Правове становище церкви починають визначати ханські ярлики. Навіть після звільнення з татарської неволі московські церковники ХУ ст. підкреслювали свій високий статус, посилаючись на 7 ханських ярликів. Московська деспотія була створена значною мірою з допомогою маріонеткової церкви (Покровський, с.162 - 171).

Однак класична модель східної деспотії, що спирається на бюрократично-військовий служивий стан, склалася в Росії не одразу. Значний внесок у її формування зробив Іван ІV Грозний (1546 - 1584 рр.) (Криворотов, с.53 - 66). Незважаючи на несприятливі умови ХУІ ст., у Росії почало розвиватися ринкове господарство. Багаті землевласники-бояри відпускають кріпаків на оброк. Селяни налагоджують товарне виробництво зерна, яке реалізують у Східній Європі через Псков та Новгород. Ці міста йшли європейським шляхом розвитку, мали самоврядування і тісні торговельні зв'язки з ганзейським союзом міст Північної Європи (Покровський, с.206 - 224).

Свобода базується на незалежному від верховної влади джерелі прибутків. Іван ІУ розумів, що економічна незалежність виробника породжує політичну свободу, а відтак підриває абсолютну деспотичну владу великого князя. Щоб зберегти монополію на владу, він знищує перші паростки ринкової економіки в Росії.

Для цього за золотоординським зразком створено спецвійська, своєрідну таємну поліцію - опричину. Її головним завданням було знищення товарного виробництвиа зерна на боярських землях, а також осередків товарного, європейського способу виробництва у Новгороді та Пскові. Все це швидко і по-азійськи жорстоко було виконано опричниками. Тим більше, що за указом великого князя майно жертви діставалося убивці (Селюнин, с.216 - 224).

[C.166]

Отже, Іван ІУ віддав перевагу абсолютній владі перед ефективною ринковою економікою. Результати не забарились. Росія втратила вихід до Балтії. Вся країна лежала в руїнах. Міста і села спустошились. Прямим наслідком переходу до примусової, кріпацької праці була економічна, політична, військова та урядова криза початку ХVІІ ст. У цей, так званий, "смутний час" Росія мало не втратила державності.

Після погромів Івана Грозного ринкова економіка поступово відроджується в середині ХVІІ ст. за царя Олексія Михайловича. Розвивається торгівля, зміцнюються економічні зв'язки із Заходом, засновуються перші мануфактури, заводяться "полки іноземного строю" (Криворотов, с.34). Незмірно зріс економічний та військовий потенціал Московського царства після приєднання України. В середині ХVІІ ст. Україна за площею дорівнювала Московській державі, а за чисельністю населення навіть перевищувала її. Нові землі московської корони були надзвичайно багаті не лише природними та людськими ресурсами, але й мали розвинуту для свого часу ринкову економіку європейського типу, великий інтелектуальний потенціал. Освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої деспотичними порядками Москви (Огієнко, с.59 - 110).

Російська історична наука однозначно позитивно ставиться до реформаторської діяльності Петра І (1672 - 1725), що "прорубав вікно у Європу". Але чи справді його реформи були спрямовані на введення Росії до кола європейських держав? Він створив армію і флот за європейським зразком, європеїзував грошову систему, вдягнув мешканців столиці в європейські камзоли. Цар розумів значення промисловості для могутності держави і заснував численні заводи та мануфактури.

Однак усі ці заходи мали яскраво виражену мілітарну спрямованість. Петра І цікавила не розбудова економіки, а зміцнення військового потенціалу для експансії у західному та південному напрямках. Реформи проводили за рахунок надцентралізації влади, позаекономічного

[C.167]

примусу до праці, посилення кріпацтва, а не розвитку ринкової економіки, як це робили в Європі.

Показово, що саме за царювання Петра І максимально одержавилися продуктивні сили країни. Так, з 1700 по 1710 р. побудовано 14 казенних металургійних заводів і лише 2 приватних. В.Ключевський писав, що навіть приватні фабрики та компанії набули характеру державної установи. Характерна історія з мануфактурами, що виготовляли сукно для військових мундирів. З самого початку цар душив приватну ініціативу, надаючи пільги та фінансуючи з казни державні суконні підприємства. Незважаючи на суворі покарання, зловживання у галузі досягли небачених розмірів. А сукна для армії весь час не вистачало. До того ж, через низьку якість, воно не могло конкурувати із сукном приватних підприємств чи привезеним з-за кордону. Всі спроби налагодити виробництво сукна на державних мануфактурах Росії у ХVIII ст. не мали успіху. Лише у 1816 р. держава віддала цю справу у приватні руки, і через 6 років виробництво сукна перевищило попит на нього (Селюнин, с.182, 183).

Індустріалізація країни за Петра І базувалася на примусовій праці та надексплуатації народу, що, як відомо, є суттєвою ознакою азійського способу виробництва. У кріпосницькій державі вільних рук не було, і самодержець вирішив проблему забезпечення нових промислових підприємств, приписавши до них кріпаків. Експлуатація на металургійних заводах Уралу набула нелюдських форм, коли робітників приковували до тачок і живцем ховали під землею.

Тотальний наступ здійснювався і на внутрішній світ людини. Надцентралізація призвела до одержавлення і духовної влади. За Петра І церква остаточно стала елементом імперського державного організму на чолі з окремим міністерством -- Синодом.

Фактично лідер деспотії східного типу з архаїчною і неефективною системою господарювання намагався побудувати європейську економіку азійськими методами. До речі, таку ж спробу, тими ж способами і з тим же

[C.168]

негативним результатом повторив Сталін. Одразу після смерті імператора відбувається різкий спад виробництва, а господарство без економічних стимулів набуває застійного, інертного характеру.

Якщо у 1718 р. Росія вийшла на перше місце у світі по виплавці чавуну, то через 50 років Англія виробляла його у 15 разів більше. З 848 короблів, що були у Росії на Балтиці за Петра І, після його смерті в море могли вийти лише кілька суден. Успіхи, досягнуті в результаті насильства над економікою, виявилися нетривкими й ілюзорними (Селюнин, с.182).

В часи татарської неволі та необмеженої сваволі Івана Грозного Московська держава остаточно втратила незалежний аристократично-лицарський стан. Мається на увазі знищена опричниками верства незалежних землевласників бояр, які були прямими нащадками дружинно-боярського лицарства Київської Русі. Це мало для Росії фатальні наслідки. Адже Лицарство було стрижнем середньовічного європейського суспільства. Феодальна аристократія середньовічної Європи економічно не залежала від короля, бо спадково володіла значними земельними угіддями. Ця економічна незалежність від королівської влади була підгрунтям лицарських вольностей. Закріплені середньовічним законодавством у вигляді станових привілеїв, вони започаткували розподіл влади, що лежить в основі сучасної парламентської демократії Європи.

Становлення сучасних численних свобод людини відбувалося в середньовічній Європі шляхом поступового поширення вольностей незалежного лицарського стану на інші суспільні верстви. Російський філософ Г.Померанц писав: "Європейська воля вся виросла з аристократичних і патриціанських вольностей".

В середньовічній Україні лицарство було представлене спочатку княжою дружиною, а пізніше шляхтою та певною мірою козацтвом. Пізньосередньовічна Московська держава ХІУ-ХУІІІ ст. не знала лицарства в європейському розумінні, бо формувалася під потужним

[C.169]

впливом східної державності Чингізидів. А як відомо східним деспотіям лицарський стан не властивий. Адже, як зазначалося, лицарські вольності у Європі базувалися на економічній незалежності феодала від володаря. В основі цієї незалежності лежала спадкова власність на землю. У Росії, якій традиційно не властива приватна власність, зокрема на землю, не міг існувати єкономічно незалежний лицарський стан. Петро І казав іноземному дипломатові: "В Росії шляхтичем є той, на кого я зверну увагу і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю". Московські дворяни були холопами царя, яких за провини шмагали батогами, чого навіть уявити не міг європейський лицар.

Через відсутність лицарства Росія не знала ні співців лицарської слави (скальдів, труверів, кобзарів тощо), ні власного лицарського епосу. А саме на ньому формувалася європейська література, яка в свою чергу стала підгрунтям європейської ментальності. Так, Тарас Шевченко сформував не тільки українську словесність, але й свідомість. У відповідності з європейською традицією його творчість постала на козацькому епосі, про що промовисто свідчить назва його першої поетичної збірки - "Кобзар".

Відсутність власного лицарства та його епосу зумовило відмінний від Європи шлях формування російської словесності, та пов"язаної з нею ментальності. Якщо в Європі, зокрема в Україні, провідну роль в цьому процесі грали власні епічні лицарські традиції, то Росія, не маючи власного епічного грунту, розвивалася під потужним впливом Заходу. Перш за все мається на увазі знаменита російська література ХІХ - початку ХХ ст., постання якої значною мірою пояснюється європеїзацією Росії, глобальним поширенням гуманістичних цінностей європейської цивілізації на Схід. Адже інтерес до людини, як найвищої суспільної цінності, - характерна риса європейської духовної культури. В азійських деспотіях окрема людина не варта уваги, а є лише матеріалом для побудови держави або щасливого майбуття.

Отже, цінності європейської цивілізації в Росії, на відміну від України, не мали місцевого підгрунтя і були отримані ззовні. Зрозуміло, що цей процес запозичення

[C.170]

чужого не міг не викликати потужної протидії прибічників місцевих традицій.

Під європейським впливом в Росії постала верства західників, що ідейно протистоять російським традиціоналістам і в наш час. Так в російському суспільстві виник розкол між все зростаючим прошарком носіїв європейського гуманізму та архаїчною колективістською свідомістю традиційного російського суспільства, яке було поживним грунтом як для деспотичного царського, так і для тоталітарного більшовицького імперіалізму.

Російська імперія з її архаїчними азійськими суспільними відносинами та виробництвом не могла існувати поряд з розвиненою Європою, не сприймаючи її прогресивних впливів. Адже з двох сусідніх країн відстала неминуче підпадає під вплив розвинутішої. З кінця ХVIII до початку ХХ ст. в Росії відбувається складний повільний процес засвоєння західних новацій. Це стосується не тільки культури, але перш за все сфери виробництва.

Починаючи з кінця ХVIII ст. у Російській імперії дедалі виразніше виявляються елементи європейської економіки. Легалізується приватна власність на землю. Катерина ІІ своїм указом передає поміщикам у довічне володіння земельні угіддя, які раніше надавала їм держава лише на час служби у війську або бюрократичному апараті імперії. У ХІХ ст. відбувається поступове витіснення з Росії азійського способу виробництва капіталістичним, європейським.

Економіка імперії особливо інтенсивно переходить на європейські рейки після скасування кріпацтва і створення ринку робочої сили. Уральські заводи, засновані на кріпацькій праці, занепадають, а на півдні України виникає нова промисловість, що базується на найманій праці, ринкових відносинах, передовій технології, західних інвестиціях. За короткий строк різко збільшується виплавка чавуну, і в 1899 р. Росія посідає за цим показником четверте місце в світі. Вражають темпи залізничного будівництва. Наприкінці ХІХ ст. Росія

[C.171]

будувала за один рік стільки кілометрів залізниць, скільки СРСР будував за п'ятирічку.

Значно повільніше, ніж промисловість, європейський спосіб виробництва завойовував російське село. Скасуванню кріпацтва і проникненню буржуазних відносин сюди довго заважала російська община. Її корені сягають стародавніх часів, коли землеробство у лісовій смузі вимагало концентрації зусиль кількох родин для спільної праці (розчищення від лісу сільськогосподарських угідь). Але остаточно російська община сформувалась в умовах сильної деспотичної влади як інститут кругової поруки, що полегшував експлуатацію селянина державою.

Після опричного перевороту Івана Грозного панщина стає основною формою експлуатації землероба. Але кріпак повинен мати клаптик землі, щоб годувати сім'ю. Передання присадибної ділянки кріпакові у приватну власність небезпечне розвитком товарного виробництва продуктів, а відтак конкуренцією малоефективному господарству пана. Поміщику потрібні були не конкуренти, а дармова робоча сила, що не відволікатиметься для праці на своїй землі. Тому, щоб не давати землі селянину, її передали у власність общини, яка перебувала під повним контролем держави (Селюнин, с. 184, 185).

Більше того, община сама була частиною деспотичної системи. Вона розподіляла повинності й податки серед селянських господарств і стежила за їх виконанням. Не потрібні були державні чиновники, щоб примусити землероба працювати на пана та платити податки. Отже, російська община на засадах кругової поруки забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою.

Після скасування кріпацтва 1861 р. община сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі й поширенню буржуазних відносин на селі. Для переведення сільського господарства Росії на капіталістичні рейки треба було зруйнувати цей релікт деспотизму. "Доки селянин бідний, доки він не володіє особистою земельною власністю, доки він силоміць перебуває в лещатах общини, - він

[C.172]

залишається рабом і жоден писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи", - писав П.Столипін. Його реформа, що базувалася на приватизації землі та визволенні селянина з пут общини, швидко дала нечуваний економічний ефект. 1917 р. 63% селянських земель вже були у приватній власності землеробів, а Росія вийшла на друге місце в світі по експорту зерна (Селюнин, с.185). При цьому 90% товарного зерна на той час вирощували в Україні (Субтельний, 1991, с.235).

Але на цьому історія сільської общини, як і історія деспотизму в Росії, не закінчилась. Жовтневий переворот 1917 р. знищив буржуазні економічні відносини на селі, скасував приватну власність на землю і фактично відродив архаїчну російську общину у вигляді колгоспів.

Радянські керівники, зокрема Ленін, наголошували, що община - це зародок колективного соціалістичного сільського господарства. Спадкоємність між сучасними колгоспами та архаїчною російською общиною не раз підкреслювали різні дослідники.

Образне визначення суті та історичного коріння радянської колгоспної системи дав Є.Маланюк (1995, с.190-191): “В історії “Росії “ немає нічого нового, нічого, що хоча б зародку, вже раніше не існувало... Ані “совхоз”, ані “колхоз” не є наслідком “марксизму” чи “комунізму” чи вигадкою більшовиків. “Совхозом”, цебто маєтком державного сільського господарства, були поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. “Колхозом” було кожне село (“деревня”) на теренах етнографічнолї Московщини від початку історії тих теренів і аж досьогодні. “Колхози” в постаті “воєнних поселений” культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої “європеїзації” імперії підручний диктатор імператора Олександра І - славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з “індустріалізацією” Петра включно... Сам Карл Маркс... винахідник “наукового” соціалізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського-Міхайловського, в якій московська

[C.173]

комуністична “общіна” мала уможливити безпосередній “стрибок” до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи “страшенно довгу путь римсько-февдальної, міщансько-індустріялізованої Європи”.

Лютнева революція 1917 р. знаменувала перемогу капіталізму в Росії, тобто європейського способу виробництва над азійським. Однак останній бере реванш вже через півроку. Після жовтневого перевороту знищені основи економіки європейського типу: приватна власність на землю і засоби виробництва, ринкові відносини і навіть самі носії цього способу господарювання - сільська та міська буржуазія. Росія вмить повернулася до органічно властивих їй традицій азійської деспотії.

“В комиссарах - дух самодержавья,
Взриви революции - в царях..,”

-писав 1918 р. російський поет українського походження М.Волошин.

Більшовики знову одержавили землю і всі засоби виробництва. Відсторонивши виробників від засобів і продуктів виробництва радянське чиновництво стало повним господарем країни. Знову запанувала примусова праця з високим рівнем експлуатації виробника державою через військово-бюрократичну систему. Селян прикріплюють до землі шляхом невидачі паспортів, а жителів міста - до фабрик і заводів через прописку. Оскільки будь-який позаекономічний примус до праці вимагає наглядачів, бюрократизація суспільства досягає нечуваних розмірів. У 1983 р. армія управлінців досягне 17 мільйонів. Високий рівень експлуатації сприяв утриманню численної армії та активній мілітарній зовнішній політиці. Надцентралізація всіх сфер життя зумовила пріоритет інтересів держави над інтересами людини і незахищеність, безправність останньої.

Так Російська імперія, змінивши соціальну форму, залишилася за своєю сутністю деспотією східного типу. М.Бердяєв у відомій праці “Истоки и смисл русского коммунизма” дійшов висновку, що “європейська ідея власності цілковито чужа і незрозуміла не лише російському мужикові, а й інтелигентові”. Аналогічні

[C.174]

думки неодноразово висловлювали як російські, так і зарубіжні мислителі. Так, відомий англійський учений Річард Пайпс вважає, що російській державі з найдавніших часів не властива приватна власність. А за Марксом - це найсуттєвіша риса азійської деспотії. У роботі "Таємна дипломатична історія ХУІІІ століття" він писав, що московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою типовий приклад східного деспотизму. Так званий "особливий шлях Росії", що зараз завзято пропагують прихильники "єдиної та неділимої", -- це архаїчний, історично збанкрутілий і безперспективний азійський шлях розвитку, який несумісний з економікою ринкового типу.

Не Європа накинула Росії більшовизм у формі марксизму. Навпаки, більшовизм - це органічний і закономірний результат розвитку російської національної ментальності, який поширився у світі з Москви та Пітербургу. Про це багато писали видатні російські філософи, історики, письменники М.Бердяєв, Г.Федотов, В.Розанов, Ф.Достоєвський, Ф.Тютчев, П.Чаадаєв, О.Герцен, О.Блок та багато інших.

Ще на початку ХХ ст. російський філософ М.Бердяєв писав, що "більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, -- першим явищем було московське царство, другим явищем петровська імперія... Більшовизм виявився... найвірніший деяким споконвічним російським традиціям... методам управління і володарювання насильством...Радянське комуністичне царство має велику схожість за своєю духовною конструкцією з московським православним царством... Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея... трансформація російського месіанізму" (Бердяев, 1991).

Йому вторить Г.Федотов: “Грунт більшовизму в Росії підготували: історичне, фізичне і духовне рабство, община і самодержство царів. Російський більшовизм є природним витвором російського народу. Витвором щиро російським, національним. А накидає Росія світові комунізм,

[C.175]

керуючись лиш своїми державними інтересами”. Останнє варто добре пам’ятати прибічникам комуністичної ідеї в Україні.

Якщо європейська цивілізація розвивається по висхідній, то в азійських деспотіях відбуваються циклічні зміни. Держави східного типу, пройшовши у своєму розвитку певний історичний цикл, повертаються до точки, з якої він почався. Такі цикли зумовлені поступовим і невпевненим проникненням ефективнішого європейського способу виробництва в економіку східного типу. Однак ринкове виробництво загрожує самому існуванню деспотичної влади, що і спричиняє реакцію останньої на нововведення. Паростки нового виробництва знищуються, і відновлюється непродуктивна азійська економіка, що веде до нової кризи. Остання змушує деспотію знову запозичувати західні новації, і все починається спочатку.

За 800 років російської історії простежуються три згадані історичні цикли. Зародження ринкової економіки в ХVІ ст. призвело до її придушення опричниками Івана Грозного. Наслідком стала загальнодержавна криза початку ХVІІ ст. - смутний час. Прогресивні віяння в економіці ХVІІ ст. закінчилися жорстокою реакцією і надцентралізацією за Петра І, що призвело до певного занепаду у середині ХVШ ст. Новий наступ приватної власності й ринкових відносин почався наприкінці ХVШ ст. і тривав близько 150 років. Лютнева революція знаменувала перемогу ринкової економіки в Росії. Жовтневий переворот був реакцією традиційно сильних у Росії азійських структур на експансію європейського способу виробництва. Але непродуктивна радянська економіка призвела у наш час до нової загальної кризи і підготувала суспільство до сприйняття ринкових відносин.

Деспотизм та надцентралізація влади досягли апогею в Росії за Івана Грозного, Петра І та Сталіна. Звідси ідеалізація цих історичних діячів привілейованим класом деспотії - військово-бюрократичним апаратом, що єдиним фронтом виступає за збереження "єдиної і неділимої імперії" та "залізну руку" диктатора. З великою симпатією та інтересом ставився до своїх історичних попередників

[C.176]

Сталін. На виконання його соціального замовлення героїзували в художній літературі, кіно та історичній науці Івана Грозного та Петра І.

Під страшним тиском всевладної держави повторно деформується мораль суспільства та індивіда. Інтереси останнього примітивізуються і зводяться до задоволення елементарних потреб. Типовий приклад зубожіння свідомості дає так звана радянська людина з її ностальгією за дешевою ковбасою. Як вважає Г.Федотов, її формування почалося не з пострілу "Аврори" у 1917 р., а з моменту закорінення татарського варіанту східної деспотії у Московському царстві: "... Світогляд російської людини спростився до крайності й навіть порівняно із середньовіччям москвич примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне і суспільне життя... Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий із Московського царства..." (Федотов, 1936).

Про потужний вплив татар на формування російської державності та ментальності писали мало не всі провідні історики та філософи Росії. Однак, найбільш послідовними у цьому були відомі “євразійці”. Московську імперію вони розглядали як органічного спадкоємця імперії Чингізидів. Фундатор євразійства білоемігрант князь Микола Трубецький писав: “Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в пренесенні ханської ставки в Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя складали представники татарської знаті”(Трубецкой, 1926, с.49).

Про належність України на відміну від Росії до європейської цивілізації писала переважна більшість українських істориків від М.Костомарова до І.Лисяк-Рудницького та Р.Шпорлюка. “Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється

[C.177]

тим, що Україна до ХУІІІ в. (тобто до встановлення російського панування) була більш зв’язана зі Західною Європою в суспільному і культурному процесі”,- писав у 1883 р. Михайло Драгоманов.

М.С.Грушевський також дійшов висновку про потужні східні впливи на традиційну культуру та ментальність російського народу порівняно з українським. “Порівнюючи з великоруським народом, український є народом західної культури, одним із найбагатших південними і східними впливами. Але все-таки він є західним народом всім змістом своєї культури і свого духу, в той час як великоруський, хоч і європеїзований, перебуває цілком у полоні східного духу і культури” (Грушевський, 1918, с.9).

Ще різкіше на принциповій різниці між Південною та Північною Руссю наголошував російський письменник А.Толстой (1940): “Є дві Русі. Перша - Київська має своє коріння у світовій, а щонайменше у європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь - Московська. Це - Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи”.

Підсумовуючи сказане, доходимо висновку, що Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю історичною долею з часів Київської Русі до кінця ХУШ ст. була нерозривно пов'язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу. Тому не можна включати Київську Русь до російської історії як перший етап розвитку російської держави. Ці державні утворення принципово відрізняються способом виробництва, суспільними відносинами, напрямами економічних, політичних, культурних та духовних зв'язків.

[C.178]

Участь у формуванні російського етносу колоністів з України не є підставою для розгляду всієї її історії як частини російської. Сполучені Штати Америки заснували значною мірою колоністи з Англії. Але нікому не спадає на думку вважати історію Англії першим етапом історії США і починати останню із завоювання туманного Альбіону римськими легіонами чи Британських островів норманами під проводом Вільгельма Завойовника. До речі, в американських істориків значно більше підстав поводитися так з історією країни, звідки походять їхні предки. Адже США та Англія належать до однієї європейської цивілізації, а Київська Русь та Московське князівство - до різних.

У наш час очевидна перевага ринкової економіки як основи європейського шляху розвитку. Азійські деспотії з їх архаїчним, застійним господарством і антигуманним устроєм відходять у минуле. Яскравим прикладом переваги європейської економіки, технології, моралі над деспотичною азійською є розгром режиму іракського диктатора Хусейна коаліцією держав - членів ООН у 1991 р. Країни з надцентралізованою владою і переважно державною власністю на засоби виробництва можна перерахувати на пальцях: колишній СРСР, Північна Корея, Куба, деякі режими арабського світу. Цей список скорочується на очах, а держави, що залишаються в ньому, перебувають у стані глибокої загальної кризи.