Дозволяється використовувати матеріали сайту ©"Ukraїnarus`" при написанні наукових робот. Не дозволяється запозичення секцій і підсекцій сайту "Ukraїnarus`" іншими сайтами в мережі Інтернет. При використанні окремих матеріалів сайту посилання на ©"Ukraїnarus`" є обов'язковим.

Copyright © Ukraїnarus`
   
Б.Шіппіх Згинуть наші воріженьки... Вид-во „Вернигора”. Київ. 1917р.
   
Самостійна Українська Народна Республіка. Збройні сили УНР
   
М.Грушевський – Голова Української Центральної Ради
Першій Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради 1917р.
Резиденція Української Центральної Ради
М.Грушевський приймає парад частин Вільного козацтва

"Незважаючи на те, що головною ідеологією російського царату був російський шовінізм, який з усієї сили підігрівався різними суспільними групами, передусім сумнозвісним «союзом русскаго народа», — гнила імперія, де на «всіх язиках все мовчить», після двох років війни впевнено котилася до занепаду. Російська армія зазнавала поразки за поразкою, її роз'їдала бездарність керівників, корупція і крадіж скарбового майна, поширювалося невдоволення серед великих прошарків людності.

В часи воєнного лихоліття український народ зазнав нових національних утисків. З початком війни ліквідовано все, чого зуміли досягти наддніпрянські українці після першої революції 1905р.: царським указом закрито «Просвіту», заборонено українську пресу, проведено наступ на зароджену українську кооперацію. Українські землі, окрім усього, перетворилися на театр воєнних дій: через територію переходили маси вояцтва, техніки, проводилися воєнні реквізиції, росла злочинність, що руйнувало господарство.

У Петрограді 8 березня 1917 р. (за новим стилем) розпочалися виступи робітників. Царат кинув проти повсталих військо, поліцію і жандармерію. Одначе через 5 днів, коли на бік повсталих перейшли лейб-ґвардійські полки — волинський, семенівський, єґерський та ізмайлівський, особовий склад яких становили майже виключно українці, революція перемогла, цар Микола II зрікся престолу, влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду.

Революція викликала велике національне піднесення в Україні: створюються громадські Товариства, відновлюються школи, читальні, бібліотеки. А 17 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП) у Києві утворено Українську Центральну Раду, яка мала репрезентувати інтереси українського народу. Головою Центральної Ради обрано відомого політичного

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.87]

діяча і вченого Михайла Грушевського, який щойно повернувся з російського заслання. Невдовзі популярність Центральної Ради в народних масах швидко зросла: вона стала за речника усіх прагнень і сподівань українців на своїх етнічних територіях.

Лютнева революція в Росії 1917 р. викликала також ріст національної свідомості серед українців, які перебували на фронті. Якщо в низах російської армії починають набувати популярності і реальної сили Совєти солдатських депутатів, то паралельно з їх створенням в частинах, де служили українці, створюються українські Військові Ради (в запіллі — військові клуби, громади, комітети), які у своїх ухвалах часто розходилися з російськими солдатськими Советами, де найчастіше перебирали владу більшовицькі елементи. По містах України і Росії в запіллі прокотилася хвиля українських маніфестацій. Проти діяльності українських Рад у війську виступили ворожо усі без винятку російські угруповання.

Перша українська маніфестація в столиці імперії Петрограді відбулася 25 березня (за ст. ст.) 1917 р. і була присвячена перемозі революції та роковинам Тараса Шевченка. Під синьо-жовтими прапорами на вулицю вийшли понад 20 тис. вояків столичної залоги. Очолювали колону кубанські козаки-чорноморці, які несли січовий прапор та бунчуки. А 1 квітня 1917 р. у Києві в маніфестації взяли участь понад 100 тисяч осіб, в тому 30 тисяч вояків київської залоги. Віче, що пройшло в Києві 10 квітня, вирішило «домагатися організації української національної армії з усіма родами зброї, а першим кроком до цього — виділення на фронті всіх українців в окремі національні частини з українським старшинством; а в запіллі — формування чисто українських полків». Народні віча і маніфестації з синьо-жовтими прапорами пройшли також в окупованій у той час російською армією Галичині і Буковині, в Харкові, Катеринославі, Одесі, де під проводом відомого українського діяча, військового лікаря І. Луценка 26 квітня 1917 р. створено Одеський Український Військовий Кіш на зразок Військового Клубу в Києві.

Українізація війська викликала могутній спротив з боку російських шовіністів. Серед найактивніших противників був начальник Київської Військової округи полковник К. Оберучев, який «українізацію штика» називав просто зрадою Росії. Та події розгорталися всупереч зусиллям чорносотенців. Життя вимагало формувати українські військові одиниці. Ініціатива створення окремих українських військових частин вийшла від Українського Військового Клубу ім. гетьмана П. Полуботка

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.88]

(заснував М. Міхновський 29 березня 1917 р.) та Українського Військового Організаційного Комітету. Вже 1 квітня 1917р. з українських вояків самочинно створено 1-й Український полк імені гетьмана Б. Хмельницького під командуванням підполковника Ю. Капкана (16 сотень — 3574 баґнети). Перший Всеукраїнський військовий з'їзд зібрався в Києві 18 травня 1917 р. Його делегати (близько 700 осіб) беззастережно підтримали Українську Центральну Раду, домагалися національно-територіальної автономії України, відокремлення українських частин російської армії та Чорноморського флоту.

Величава маніфестація української чорноморської громади в Севастополі 10 травня 1917р.
Українська демонстрація біля Київської Думи. Березень 1917р.
Парад на Софійському майдані Києва під час 3-го Всеукраїнського військового з’їзду. 1917р.
Українська маніфестація в Києві 16 березня 1917р.
Українська маніфестація на Софіївському майдані. Київ, березень, 1917р.
Бійці УНР під час відпочинку
1-а сотня січовиків
Один із військових підрозділів Української Центральної Ради. 1918р.

II Всеукраїнський з'їзд, всупереч забороні військового міністра Росії О. Керенського, відбувся в Києві 18-23 червня 1917 р., в роботі якого взяли участь 2500 делеґатів (представляли 2 млн. солдатів). Прийнято ухвалу розпочати заходи щодо створення української збройної сили — Вільного Козацтва, обрано Тимчасову Військову Раду (130 осіб), яка увійшла до складу Української Центральної Ради. В останній день роботи з'їзду, 23 червня, Центральна Рада ухвалила свій Перший універсал, який проголосив автономію України. Документ уперше оголосили на цьому військовому зібранні. Український Ґенеральний Військовий Комітет доповнено ще 10 особами. Головою УГВК затверджено С. Петлюру. Слід зазначити, що кількість українців у російській армії в 1917 р. досягла близько 4 млн. осіб, але українізація охопила всього 1,5 млн. осіб.

Першою великою військовою силою став зукраїнізований 34-й корпус Генерала Павла Скоропадського, який у серпні 1917р. був перейменований на 1-й Український Корпус. Він мав вісім полків, об'єднаних у дві дивізії, і поповнювався добровольцями і частинами Вільного Козацтва. У вересні 1917 р. з VI російського корпусу, який стояв на південно-західному фронті, сформовано 2-й Січовий Запорозький корпус у складі двох дивізій і 12 полків. Командувачем корпусу став Генерал М. Мандрико. План переведення цього об'єднання в район Летичева не реалізували, оскільки не було заміни на лінії фронту. Після перемир'я корпус мав вирушити на оборону північно-східного кордону України, але до місця призначення не дійшов, розчинившись у морі анархії та збаламученого більшовиками безладу в Україні.

У 1917 р. зукраїнізовано 16 дивізій, або 64 піхотні полки з артилерією, кавалерійськими та спеціальними частинами. Однак через нерішучість Центральної Ради, непопулярність у тодішніх політичних колах ідеї дисциплінованої регулярної армії ця велика

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.89]

мілітарна сила не була своєчасно знята з фронту, і більшовики розбили її під час спроб пробитися в Україну. Багато зукраїнізованих частин, вражених деморалізацією, діставшись в Україну, тут же розходилися додому або, зааґітовані більшовиками, переходили на їх бік.

У листопаді 1917 р. командант Київської воєнної округи полковник Віктор Павленко сформував дві стрілецькі дивізії, які мали привілейоване становище, на зразок російських Гвардійських частин. Командирами дивізій призначено полковника Ю. Капкана та генерала О. Грекова. Тоді ж «Галицько-буковинський комітет» з полонених австрійських українців розпочав формувати курінь Січових Стрільців: відозву від Тимчасової Головної Ради галицьких, буковинських, угорських українців підписали І. Лизанівський, Г. Лисенко, Є. Коновалець, Р. Дашкевич, M. Низкоклон, Ф. Черник, І. Чмола. Командування куреня обійняв спочатку сотник Г. Лисенко, одначе він не зумів навести там дисципліни і порядку. Ситуація змінилась з приходом із Царицина старшин УСС А. Мельника, Р. Сушка, В. Кучабського, І. Андруха, а трохи пізніше О. Думина і Є. Скалія. Команду куреня заступив Є. Коновалець, начальником булави став А. Мельник, сотнями і батареями командували досвідчені старшини УСС, сотники Р. Сушко, І. Чмола, В. Кучабський, Р. Дашкевич. Наприкінці січня 1918 р. курінь мав близько 500 дисциплінованих вояків.

Безладдя, принесене в Україну початком лютневої революції 1917 p., змусило українське селянство організувати власну самооборону. В квітні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині, з ініціативи селянина села Русакова Смоктія, розпочався вільнокозацький рух. У другій половині квітня кожна волость Звенигородського повіту мала організовані відділи Вільного Козацтва. Тоді ж відбувся повітовий з'їзд Вільного Козацтва Звенигородщини.

Дуже швидко ідея Вільного Козацтва, яка мала добре історичне підґрунтя, перекинулася на інші повіти Київщини, згодом на Лівобережжя, Низ, Волинь і стала загальноукраїнською. Сотні набиралися з одного села і мали кількість 40-700 осіб. В межах волості сотні об'єднувалися в курінь, курені в полки, а полки однієї округи — в Кіш. Вільне Козацтво набиралося у віці від 18 років на добровільних засадах, вся старшина була виборною. Сотні мали свій прапор. За задумом, Вільне Козацтво мало виконувати службу громадської міліції. Ґенеральний Секретаріат України затвердив Статут Вільного

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.90]

Козацтва, вважав його силою, яка зможе допомогти зберегти лад і спокій в країні, оборонити свій законний уряд. Всеукраїнський з'їзд Вільного Козацтва відбувся 16-20 жовтня 1917 р. в Чигирині, де 200 делегатів представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані. На з'їзді обрано Ґенеральну Раду з 12 членів, а організаційним осередком — Білу Церкву. Отаманом усього Вільного Козацтва став командувач 1-го українського корпусу П. Скоропадський. Наприкінці жовтня 1917 р. почав виходити друкований орган Вільного Козацтва — щоденний часопис «Вільний Козак» (редактор М. Левицький). Одначе ці формування не змогли замінити реґулярної, добре вишколеної армії із суворою військовою дисципліною, підпорядкуванням фаховим командирам.

Жовтневий переворот і ситуація в Україні. Після жовтневого перевороту в Петрограді, що його здійснили більшовики під проводом В. Леніна, в Києві виникла дуже складна ситуація. Утворилося три сили, які займали кардинально протилежні позиції щодо кінцевої мети: Центральна Рада і її Ґенеральний Секретаріат, більшовики та сили штабу Київської військової округи під командуванням генерала Квєцінського, який підтримував Тимчасовий уряд. Одначе агітація більшовиків за негайний мир мала популярність і серед зукраїнізованих військових частин.

У цей час у Києві проходив III-й Всеукраїнський військовий з'їзд (2-12. XI. 1917 p.), резолюції якого стали підставою для оголошення Центральною Радою 20 листопада 1917 р. Третього універсалу і утворення Української Народної Республіки в етнографічних межах. Центральну Раду підтримувала тоді більшість населення України. Це підтвердили вибори до Російських Установчих Зборів наприкінці листопада 1917 p.: українські партії отримали 75% усіх голосів, більшовики — тільки 10%. Повне довір'я Центральній Раді висловив III-й селянський з'їзд України і Всеукраїнський з'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів, скликаний у Києві 17 грудня 1917 р. З його 2500 делегатів більшовицька фракція складалася ледве з 60 делеґатів.

Побачивши повний провал підготованого більшовиками збройного повстання проти Центральної Ради, запланованого на 13 грудня 1917 р. (вночі були заарештовані його керівники, а 1-й Український корпус ґенерала П. Скоропадського разом з частинами Вільного Козацтва роззброїв коло Жмеринки відділ 2-го Гвардійського корпусу під командуванням більшовички Євгенії Бош), й

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.91]

оцінивши поразку на Всеукраїнському з'їзді, уряд В. Леніна вже 17 грудня 1917р. оголосив неприйнятний Центральній Раді ультиматимум. Незабаром почалася українсько-російська війна, хоч формально Росія провадила її від імені фіктивного українського совєтського уряду, створеного у Харкові. Як відомо, більшовицькі депутати (близько 60 осіб) переїхали до Харкова і там разом із з'їздом Совєтів Донецького і Криворізького районів проголосили себе «першим всеукраїнським з'їздом Совєтів робітничих, селянських і солдатських депутатів», що вибрав свій «Центральний виконавчий комітет України». Цей уряд підтримували нечисленні «агони червоної Гвардії з харківського і донецького російського робітництва, але його головною мілітарною силою були частини російської червоної гвардії, що наступали на Лівобережжя з Гомеля і Брянська. Під впливом більшовицької агітації нечисленні українські збройні сили легко розкладалися, розпочинаючи саморозпуск або оголошуючи себе «нейтральними» в боротьбі з більшовиками.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.92]"

Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії. –Львів, Інститут Українознавства ім. І.Крип’якевича Національної Академії Наук України, „Просвіта”, 1996. –С.87-92.

   

"Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося у будинку Педагогічного музею 22 січня 1918 р. І лише в ніч на 25 січня на відкритому засіданні М. Грушевський оголосив останній Універсал Центральної Ради: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в злагоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів".

Універсал доручав урядові завершити переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; після заключення мирного договору демобілізувати армію і створити міліцію; навесні роздати без викупу всю землю селянам, а також взяти під суворий контроль банки. Універсал став, без сумніву, поворотним пунктом української революції, бо нарешті українці рішуче заявили, що метою їхніх визвольних змагань с суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу.

Паралельно з IV Універсалом Мала Рада обговорила й 24 січня ухвалила "Закон про національно-персональну автономію", в якому підтверджувалося право національних меншин на самостійне влаштування свого національного життя в Україні."

Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. -Львів: Світ, 1998. -С.227.

   

ВІЙСЬКО УНР ЧАСІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
 
 
4. Козак 1-го Українського Козачого полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, Листопад 1917 р.
5. Вояк куреня Червоних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України. Січень 1918 р.
6. Вояк куреня Чорних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України. Січень 1918 р.
7. Старшина 1-го полку Січових Стрільців. Лютий 1918 р.
8. Підстаршина 2-ї сотні полку Кінних Гайдамаків ім. кошового отамана Костя Гордієнка. Квітень 1918 р.
9. Вояк Кінно-гірського гарматного дивізіону О.Алмазова. Квітень 1918 р.
10. Вояк київського гарнізону. Березень 1918 р.
11. Козак 2-го Запорозького (Української Республіки) полку. Квітень 1918 р.
12. Старшина піхоти (з освітою Академії Генштабу). Квітень 1918 р.
13. Старшина штабу, зимова уніформа. Квітень 1918 р.
14. Старшина 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. Березень 1918 р.

В.Гриневич, Л.Гриневич, Б.Якимович та ін. Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. -Львів: Світ, 1996.

   
Напад більшовицької Московщини на Україну
   
Гначук. За волю України. Поляглим синам в бороні під Крутами. Київ. 1918 р.

"Якщо когось покоробить вжитий Святійшим Патріархом термін «окупанти» щодо тих, кого радянська ідеологія привчила називати визволителями від капіталістичного ярма, тим наведу лише кілька свідчень офіційного видання ([362- Герої Крут // Український історичний календар '95 / За ред. акад. П.Толочка. -К.,1995.], cтop. 20—21.): «Вранці 27 січня 1918 року більшовики почали наступ. Переконані в тому, що необстріляна молодь покинула позиції, вони йшли в зімкнутих колонах п'яні, горланили пісні і бачили себе переможцями. Вдарили кулемети, гвинтівочні залпи — й наступ захлинувся. Та тим часом Муравйову залізницею надійшла підмога.

[М.Лукінюк Україна - Крим - Росія... -С.269]

Було прийнято рішення про відступ. З боєм проривався з оточення студентський курінь. Одна рота, не зорієнтувавшись у темряві, вийшла на станцію Крути, не відаючи, що її вже зайняли більшовики. Без патронів, ці юнаки стали легкою здобиччю карателів. Цілу ніч мордували юнаків і, розтерзаних, кинули на станції. Селяни навколишніх сіл поховали їх у братській могилі.

Самовідданий подвиг, який здійснила українська молодь під Крутами, затримав швидке просування військ Муравйова. Тільки 9 лютого 1918 р. більшовики захопили Київ, де жорстоко розправилися з населенням. За неповними даними, тоді було вбито понад п'ять тисяч (як наголошує доктор юридичних наук Іван Білас [363- Білас І. Минуле - не сон, а страшна дійсність. Про соціально-політичні аспекти геноциду КПРС проти українського народу // "Голос України", 18.04.1996, Київ.], «лише протягом трьох місяців після «визволення» Києва закатували і розстріляли десятки тисяч українців»! — М. Л.) осіб. На вулицях розстрілювали всіх, хто говорив по-українськи, носив вишиванки або хоч якось симпатизував національному рухові.

У Марийському парку за наказом Муравйова розстріляли 200 учнів гімназій і училищ лише за те, що вони значились у списках української юнацької військово-спортивної організації». То хто є ці озвірілі недолюдки, як не безжальні окупанти?... Ось таким був один із перших проявів «победного шествия советской власти» по Україні — і це був лише початок... Як зазначає історик В. Коваль ([364- Коваль В. Злочини комуністичної партії проти українського народу в другій світовій війні // "Розбудова держави", 1995, ч. 4, С. 5-12, Київ.], стор. 5—12),

«в Україні не було ані Жовтневої революції, ані тріюмфальних маршів, як у Росії. Українське суспільство не відчувало в тих самогубних конвульсіях жодної потреби («до глубины своей души», наголошував у згадуваній вже «Инструкции агитаторам-коммунистам на Украине» Л. Троцький, «коммуну, чрезвычайку, комиссаров... возненавидел украинский мужик»... — М. Л.). Криваву комуністичну владу принесли на Україну російські багнети, ленінська імперська а г p e c і я»...

[М.Лукінюк Україна - Крим - Росія... -С.270]

Та й чи могло бути інакше, якщо «визволяти» Україну прийшли ([370- Балабольченко А. Всеволод Голубович і "Справа УПС-Р".-К., 1993.], cтop. 12—13) «неосвічені, виховані на жорстокості та аморальності (одразу ж після громадянської Ленінградським психіатричним диспансером було проведено обстеження робітників Невського машинобудівного заводу, котрий був чи не найбільшим постачальником військових кадрів для «українського походу».

Виявилося, наголошує Анатолій Балабольченко, що «теза про «самую сознательную часть» суспільства була сумнівною. Постійно вживали алкоголь 90 відсотків робітників. З них 17,7% були хронічними алкоголіками і 59,8% — побутовими п'яницями». А обстеження лише молоді фабричного Підмосков'я на прикладі м. Шуї показало, що «до потери сознания напиваются 44,7% молодых людей». — M. Л.), спустошені війною та антиукраїнською пропагандою люди заполонили Україну». За офіційною більшовицькою статистикою, «навіть за станом на 1920 рік військо на терені України мало у своєму складі 85 відсотків росіян і лише вісім — українців».

А ось який портрет російського «революційного війська», що їхало на Україну «боронити завоювання революції», дав самовидець — письменник та визначний громадський діяч П. Я. Стебницький (там же):«Ті самі гострі, лихі очі, та сама сліпа невдержана сила, та сама людська стихія. Щось елементарне, первісне, що колись давно вже було пережито людством. Це навіть не орди, що йшли тисячу літ тому зі сходу на захід: то були більш організовані і не такі дикі маси»...

[М.Лукінюк Україна - Крим - Росія... -С.274]

Правдива історія «визволення» України московськими більшовиками ще чекає на своїх дослідників, а ось що, зокрема, розповідає про деякі особливості реалізації більшовицького плану «так или иначе возвратить Украину России» популярний московський журнал [173- Коваленко В. Сосед с камнем за пазухой: В каких случаях национальное меньшинство становится пятой колонной? // "Дружба народов", 1995, ч. 10, С. 161-172, Москва.]: «1-й—учредительный — съезд КП(б) Украины состоялся 5—12 июля 1918 года в Большом театре в Москве и все руководящие «украинские» коммунисты были привезены в Украину В ОБОЗЕ КРАСНОЙ АРМИИ, причем подавляющее большинство из них были даже не марионетки-малороссы, а чисто московские люди либо «интернационалисты».

Як цинічно заявив при своему призначенні на пост голови «українського» уряду X. Раковський — цей, за визначенням доктора історичних наук Ярослава Дашкевича, «зоологічний україножер», боротьбу за Україну

[М.Лукінюк Україна - Крим - Росія... -С.270]

веде виключно російський пролетаріат в Україні та російська радянська влада [365- Раковский X. Безнадежное дело (О петлюровской авантюре) //" Известия", 03.01.1919, Москва.], оскільки «украинский пролетариат является по своєму происхождению чисто русским [закріпившись на Україні російські більшовики повели рішучу боротьбу за «украинизацию пролетариата» і досягли в цьому відчутних успіхів. У політичному звіті ЦК КП(б)У XI з'їздові генсек С. Косіор доповідав ([366- Одинадцятий з'їзд КП(б)У. Стенографічний бюлетень, №7. -Харків, 1930.], стор. 59), що тільки з 1926 по 1929 рік «удельный вес украинцев в составе рабочих и служащих увеличился с 50 до 57%... По недавно проведенной (в феврале 1930 г.) Наркомтрудом переписи, в составе всех специалистов, работающих в Украине, украинцев 48,6%, русских 25%, в т. ч. в промышленности 40% украинцев и в сельском хозяйстве — 60%». — М. Л.]»...

Цієї ж тактики насаджування своїх людей на керівні посади в Україні Москва неухильно дотримувалася й надалі. Так, скажімо, після «визволення» Західної України (за відомою домовленістю з Гітлером) у 1939 p., коли там у обласних центрах, у кожному районі створили усі гілки партійної, державної, господарської та репресивної влади, «весь керівний склад райкомів, райвиконкомів та інших обласних, районних і міських установ був виключно з числа прибулих за вказівкою активістів» [367- Пацула И. Про злочинну діяльність КПСС-КПУ проти населення Рівненщини в 1939-1941 pp. // "ЧАС/ТІМЕ", 14.06.1996, Київ.].

Особливої ваги ЦК ВКП(б) і уряд надавали комплектуванню репресивних органів НКВС та НКДБ. Для забезпечення обласних, міських та районних відділів цих служб в жовтні-листопаді 1939 року тільки на Рівненщину «прибули сотні працівників, що мали «великий досвід плідної діяльності в репресивних органах», а також випускники Ленінградського, Саратовського, Смоленського, Рязанського, Горьковського, Новочеркаського, Воронезького училищ НКВС». Звернімо увагу: жодного з України!

Тож, наголошує В. Коваль, «навіть до всього звикле у XX cт. ЛЮДСТВО ЗДРИГНУЛОСЯ ВІД ЖАХУ, КОЛИ Б БУЛО СКЛАДЕНО ПОВНИЙ РЕЄСТР ЗЛОЧИНІВ КОМУНІСТИЧНОЇ ВЛАДИ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»...

[М.Лукінюк Україна - Крим - Росія... -С.271]"

М. Лукінюк Україна - Крим - Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин. -К., "Бібліотека Українця",2000. -С.269-270, 274, 270-271.

   

"Досить яскраву картину "інтернаціональної" політики більшовиків під час їх першого панування в Україні змалювала на початку січня 1919 р. газета "Червоний прапор" (орган Організаційного Комітету фракції незалежних УСДРП): "...ми іменно на практиці знаємо, — писала газета, — що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам'ятаємо плакати з написом "Смерть буржуям и украинцам", ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають "контрреволюційну дисципліну". Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, що її торік пережила українська нація..."

Але чим дійсно можна пояснити, що у такий вирішальний для української державності момент її виразниця Центральна Рада виявилася беззахисною, не маючи ані власної армії, ані підтримки з боку значної частини українського населення; чому більшість вояків-українців замість активної підтримки Центральної Ради проявила байдуже, а часто і вороже ставлення до неї? Слід визнати, що хоча поразка Центральної Ради взимку 1918р. й сталася внаслідок добре спланованої й організованої інтервенції радянської Росії в Україну, проте не В.Антонов-Овсієнко з М.Муравйовим та їх "арміями", в кінцевому підсумку, вирішили долю молодої Української держави, а самі українці, які не зуміли піднятися до усвідомлення зверхності своїх національно-державницьких інтересів.

Недостатній рівень національної свідомості українців, урешті, був закономірним — наслідки трьохсотрічного національного гноблення, посиленої русифікації у складі Російської імперії, відсутність власного досвіду національного державотворення далися взнаки. Ці наслідки знаходили своє вираження, між іншим, і у проявах т.зв. малоросійського синдрому, характерними ознаками якого були відчуття певною частиною українців власної "неповноцінності", побоювання "нездатності" самостійно визначати підвалини подальшого життя."

В.Гриневич, Л.Гриневич, Б.Якимович та ін. Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. -Львів: Світ, 1996. -С.63.

   

"Я вже згадував, що більшовики, які діяли в Україні, послідовно виступали проти зростаючого українського національного й політичного самовияву, їхня активність посилилася з падінням уряду Керенського і захопленням влади більшовиками в Петрограді. Заохочені такими успіхами, вони почали готуватися до збройного перевороту в Києві. Беручи до уваги централістичну будову організації більшовиків, можна припустити, що підривну роботу проти Центральної Ради вони вели не тільки з власної ініціативи, а й за відповідними вказівками з Петрограда.

Один із провідних більшовиків Києва І. Пуке описав ті події у своїй книжці «Военно-Революционный Комитет и октябрьское возстание». Він свідчить, що вже 7 листопада більшовики обговорювали справу повстання в Києві. Після цього вони розгорнули активну агітацію серед війська, яке стояло в місті. Завершенням усього цього мало бути повстання в ніч на 13 листопада. Та плани більшовиків повалити Українську Народну Республіку не вдалися. Українські військові частини оточили

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.114]

змовників, роззброїли їх і опісля цілими вагонами вислали в Росію. У цій блискучій операції українці втратили тільки одного вбитим і чотирьох пораненими. Звістка про цю подію викликала справжню тривогу серед різних рад і комітетів, які почали новий наступ на українську державність, домагаючись перевиборів до Центральної Ради, а згодом і цілковитого її знищення. Така пропаганда мала певний успіх — більший між робітництвом, менший між селянством і найменший між українською інтелігенцією, яка була свідома того, що передача влади до «совєтів» робітничих і солдатських депутатів, як цього вимагали більшовики, означала б фактично передачу влади в Україні до рук зайшлих елементів. Звичайно, зведення всіх рад і комітетів до участі в більшовицькій інтризі далеко не віддзеркалювало би тодішньої політичної дійсності.

Проти ідеї перевиборів до Центральної Ради чітко висловилася третя сесія Всеукраїнської Ради селянських депутатів: «...Трудове селянство на Україні буде рішуче боротися проти всякого втручання в творчу роботу єдиного найвищого правомочного на Україні органа —Української Центральної Ради, склад якої в нинішню хвилю відповідає вимогам організованого трудового селянства»[1- Цит. за: Христюк П. Українська Революція. Т. II. С. 61.]. Лінію Центральної Ради з національних та соціально-економічних питань підтримав також третій з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів, який відбувся 4 — 7 грудня 1917 р.

Підтримка Центральної Ради національно свідомими українцями, проте, не завадила більшовикам і далі боротися за владу. Сподіваючись викликати заворушення в Києві, більшовики та їхні прихильники організували 14 грудня страйк, у якому взяли участь близько 20 тис. робітників. Двома днями пізніше в Києві відбувся Крайовий з'їзд більшовицької партії за участю Зінов'єва, який прибув із Петрограда. На з'їзді було ухвалено: взяти участь у виборах до Українських Установчих зборів із самостійним списком; боротися проти нинішнього складу Центральної Ради; прагнути до створення в Україні «справді революційної» влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів; у конфлікті Центральної Ради з Радою народних комісарів взяти бік останньої.

Уся ця більшовицька діяльність розгорталася відкрито, на очах українських властей, які, віддані ідеалам демократії, навіть не думали перешкоджати своїм опонентам. Мабуть, зайва справа дошукуватися подібної толерантності в історії більшовицької парти, особливо тоді, коли вона вже була при владі.

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.115]

Намагаючись розв'язати проблему протистояння політичних сил на свою користь, більшовики скликали 17 грудня 1917 р. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Але селянські маси ще чималою мірою були на боці Центральної Ради. Серед 2500 учасників з'їзду більшовицьких депутатів було тільки 60 (за Іншими даними —130). Звичайно, при такому співвідношенні сил більшовики не могли захопити владу в Україні у легальний спосіб. До того ж організаторам з'їзду дуже пошкодив ультиматум більшовиків Петрограда, який був надісланий напередодні Центральній Раді. Це дало вагомий привід її представникам на з'їзді заявити про те, що «Україні загрожує напад з боку великоросійського радянського уряду, який іде по старій царській стежці придушування України». Варто відзначити, що на цьому з'їзді більшовики України вперше звернули увагу на питання українського національного відродження, яке перед тим їх майже не цікавило. Доповідав на цю тему один із провідних більшовиків Києва Володимир Затонський.

С. Петлюра, Є. Коновалець, Т. Шухевич-Чупринка

Під час дискусії виявилася велика розбіжність у поглядах делегатів на те, як саме проводити національну політику в Україні. Були й такі, що радили відкликати з Південно-Західного фронту гвардійський корпус, який був під впливом більшовиків, і кинути його на Центральну Раду. Подібні заяви В. Аусема та Є. Бош викликали гострий осуд більшості з'їзду. Маневр більшовиків України не вдався: замість вибрати нову Центральну Раду, підконтрольну більшовикам, з'їзд висловив діючій Центральній Раді повне довір'я. Мені здається, це ще один доказ того, що більшовики просто недооцінили розвій національного руху, який охопив тоді широкі українські маси, а головне — селянство.

Відносно мала кількість більшовицьких делегатів на з'їзді не була випадковою — це відбивало дійсну картину впливу більшовиків на території України. От що писав про це радянський історик М. Попов у 1928 р.: «Наша партія на Україні після Жовтня не могла взяти влади в свої руки, бо не була ще досить миша. Вона мала проти себе з'єднаний фронт українських національних соціалістичних партій, що спиралися на компактні маси української дрібної буржуазії, насамперед селянства. Не відколовши хоч би частину цих мас від впливу національних соціалістичних партій, не можна було думати про здобуття влади». Історик твердить, що більшовицька партія не мала ясної практичної лінії в національному питанні, а навіть коли б вона цю лінію й мала, то запровадити її в життя було б надзвичайно важко, бо в її лавах

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.116]

не було досвідчених українських кадрів, не було сталого зв'язку з українськими масами, не велося або майже не велося агітації українською мовою. Взагалі для українських трудящих більшовики були російською, тобто чужою, партією»[1- Попов М. Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків) України. Б. 1928. С. 130—133, 125—127.]. Зрозумівши, що в Києві їм не вдасться нічого вдіяти проти Центральної Ради, більшовики разом із фракцією лівих російських соціалістів-революціонерів покинули з'їзд і переїхали до Харкова. Тут вони об'єдналися зі з'їздом Рад Донецького та Криворізького басейнів, що якраз відбувався, і оцей об'єднаний з'їзд проголосив себе Першим Всеукраїнським з'їздом Рад, який обрав Центральний виконавчий комітет і Народний секретаріат, тобто перший радянський уряд України.

М. Попов зазначає, що саме від цього почалася організована боротьба за радянську владу в Україні, і почалася за дуже несприятливих для більшовиків умов: «Центральна Рада чулася в апогеї своєї могутності й впливу на маси». Усвідомлюючи справжній стан речей, Затонський в одній із своїх тодішніх промов сказав таке: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька»[2- Там же. С. 134.]. Цікаво, за чиї саме інтереси він, більшовик Затонський, думав воювати проти українського народу?

Не зайве ще раз підкреслити, що більшовики України були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), а не аналогічної української партії, якої на той час ще не існувало. Тобто вони виступали нічим іншим, як територіальною агентурою проводу більшовиків Росії, котрий використовував їх для здійснення своїх планів в Україні. А плани були ясні: за допомогою українського радянського уряду підірвати Українську Народну Республіку зсередини, а Центральну Раду розчинити у радах робітничих, селянських і солдатських депутатів.

З уважного читання документів того часу випливає, що створення українського радянського уряду в Харкові було прелюдією до війни російських більшовиків проти України. Іван Майстренко, аналізуючи ці події, зазначає: «Петроград хотів, щоб його війна з Центральною Радою виглядала не як національна війна Росії з Україною, а як класова війна в самій українській нації, війна українського радянського уряду проти українського дрібнобуржуазного уряду. Для більшої переконливості

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.117]

в харківському уряді на народного секретаря військових справ був поставлений молодий Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла Коцюбинського. [...] Але Коцюбинському не дано було в розпорядження ніяких українських військ. Війну Совнаркому з Центральною Радою мали вести прислані з Росії війська. Командуванню цього війська—Антонову-Овсієнко і Михайлу Муравйову — були підпорядковані також окремі загони червоногвардійців та червоного козацтва, які були навербовані в Україні»[1- Майстренко І. Історія комуністичної партії України. Нью-Йорж, 1979.с.40.].

Павло Христюк, учасник подій того часу, наголошує, що у війні між радянською Росією і Українською Народною Республікою місцеві більшовицькі елементи відігравали дуже незначну, цілком другорядну роль. Але саме вони «давали своє ім'я, свій прапор для прикриття окупаційної політики радянської Росії на Україні». Ту ж думку підтверджує і М. Попов: «У таких великих пролетарських центрах Східної України, як Харків і Катеринослав, у місцевих більшовиків не вистачало ні сил, ні рішучості... щоб забрати владу до рук рад. І в Харкові, і в Катеринославі все це зробили за енергійної участі і почасти з безпосереднього почину військових частин і загонів Р. Сіверса та Антонова-Овсієнка, що прибули з півночі, головно з частин Петроградської і Московської округи... Саме ці частини забезпечили владу рад у Харкові...»[2- Попов М. Нарис історії... С. 135.]

Можна без перебільшення твердити, що заздалегідь підготовлений наступ російського радянського війська на Україну мав усі ознаки окупації. Цього не заперечували й самі окупанти. Ось лише одна фраза з горезвісного муравйов-ського наказу № 14: «...Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів». Після такої ясної заяви більш ніж дивно було чути твердження радянських істориків і публіцистів про так звану боротьбу українського народу за встановлення радянської влади.

Навіть радянські джерела неохоче, але зазначали, що українці, за малими винятками, відмовлялися воювати проти Центральної Ради. Про це писав у своїх спогадах сам В. Антонов-Овсієнко, є свідчення першого секретаря військових справ українського радянського уряду Василя Шахрая. І таких прикладів можна навести безліч. Слід підкреслити, що російська політична традиція взагалі не визнавала права неросійських народів на самовизначення.

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.118]

І хоча Ленін формально порушив її, на практиці він робив зовсім протилежне. Крім того, в російських політичних колах, більшовицьких і небільшовицьких, панувала думка про те, що Україна — це інтегральна частина Росії і з погляду територіального, стратегічного та економічного відділення України стало б для Росії катастрофою. З цього боку російські комуністи не відрізнялися від таких крайніх російських шовіністів передреволюційного часу, як Пуришкевич або Шульгін. Ось що писав той же Антонов-Овсієнко: «Якщо б ми дозволили, щоб цей контрреволюційний рух набрав сили у сприятливих умовах козацької землі, це відтяло б нас від Кавказу і нафти Баку, позбавляючи радянський центр вугілля з Донецького басейну, залізної руди Кривого Рога і збіжжя України»[1- Антонов-Овсееко В. Записки о гражданской войне. M., 1924. С. 163.].

Як бачимо, російські більшовики висилали свої полки на Дон, Україну і Кавказ не для того, щоб допомогти пролетарям тих країв. Це було завоювання з метою економічної експлуатації. І головна увага Петрограда була звернена на Україну. Тут варто детальніше зупинитися на ультиматумі, що його, як пам'ятаємо, Рада народних комісарів надіслала Центральній Раді 17 грудня 1917р. Цей документ редагували Ленін, Сталін і Троцький.

Ультиматум починався пропагандистським запевненням у тому, що Петроград визнає право на самовизначення за всіма націями, які пригнічувались царатом і російською буржуазією, аж до права цих націй відділитися від Роси. Звідси «все, що торкається національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмеження та безумовно». Після цього «реверансу» безпосередньо ідуть інвективи, що являють собою пряме втручання у внутрішні справи України, зокрема: «Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється у невизнанні Радою радянської влади на Україиі».

Невже члени більшовицького проводу не бачили, що подібні звинувачення порушують суверенітет Української Народної Республіки? Мабуть, ключовим питанням для них було оте саме «невизнання радянської влади на Україні»! Це, до речі, єдина правдива частина цього параграфа, — дійсно, Українська Народна Республіка не визнавала уряду Леніна і не тільки в Україні, а й у Росії.
В інших статтях ультиматум звинувачував Центральну

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.119]

Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні радянського війська, в підтримці генерала Каледіна тощо. Закінчувався документ прямою погрозою: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді, «то Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні»[1- Дорошенко Д. Історія України... С. 214—215.]. Звернімо увагу на посилання на ще неіснуючу тоді в Україні радянську владу. Це вказує, що петроградські комісари ще перед створенням харківського уряду заздалегідь планували саме такий розвиток подій.

Одержавши ультиматум, Генеральний Секретаріат Центральної Ради негайно вислав свою відповідь. Перших два її параграфи варті того, щоб зачитувати їх повністю. «Генеральний Секретаріят у заяві Народних Комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, вбачає нещирість або ж суперечність самим собі. Не можна одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу, як це робить Рада Народних Комісарів Великороси щодо Народної Української Республіки.

Генеральний Секретаріят рішуче відкидає будь-які намагання Народних Комісарів на керування українською демократією. Тим менше вони можуть мати якесь виправдання, бо ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих Народних Комісарів такі наслідки, що загалом не викликають заздрості. Поки у Великоросії розвивається анархія, економічні, політичні та господарські розрухи, поки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які відвоювала у царизму революція, Генеральний Секретаріят не вважає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу...»[2- Там же. С. 216—217.]

Відповідь завершувалася заявою про те, що українці не с прихильниками кривавих засобів розв'язання політичних та державних проблем. Тобто відповідальність за українське-російську війну Генеральний Секретаріат повністю покладає на петроградський більшовицький уряд. Варто згадати, що в день одержання ультиматуму український уряд оголосив відозву «До війська Українського (Південно-Західного та Румунського) фронту і тилу» за підписом Володимира Винниченка та Симрна Петлюри, в якій говорилося про нездібність більшовиків вести армію «до замирення й відбудови замучених народів Росії». З огляду

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.120]

на це Генеральний Секретаріат зобов'язувався налагодити порядок в армії та всіляко поліпшити життя солдатів. Ще більшим викликом був наказ Симона Петлюри українському комісарові Північного фронту, аби той не виконував жодного наказу більшовицького головнокомандуючого. Оскільки обидві сторони не були готові до воєнних дій, обмін нотами з обопільними звинуваченнями не викликав зразу війни. Почалася вона зі спорадичних виступів більшовицької армії. Загальна тактика більшовиків зводилася спочатку до того, що їхні загони захоплювали українські міста і проголошували там радянську владу. У тих акціях їм допомагали більшовицькі бойові дружини, які складалися з місцевих, переважно міських, елементів.

Ця тактика цілком відповідала політиці Леніна, метою якої було створити враження, що воює проти Центральної Ради не російський радянський уряд, а солдати, селяни і робітники України, котрі прагнуть скинути небажану їм владу. Паралельно більшовики повели справжній пропагандистський наступ. Зокрема, 25 грудня 1917 р. Сталін опублікував звернення «До українців у тилу і на фронті», в якому роз'яснював, що радянський уряд Петрограда бажає лише того, «щоб уся влада на Україні належала українському народові, тобто українським робітникам і селянам, солдатам і матросам». Сталін особливо наголошував, що більшовики не проти того, щоб Україна стала незалежною державою, але проти того, щоб під гаслом відокремлення відбувалася реставрація старого укладу.

Тактика більшовиків виявилася успішною, їхня пропаганда дійшла до політично малосвідомих селянських мас, які за обіцянками соціальної справедливості, економічної рівності й миру не бачили дійсних планів Леніна та його прихильників. Ця пропаганда знайшла також щедрий грунт між занархізованими солдатами. Внаслідок цього Центральна Рада в непередбачене скорому часі почала втрачати свій вплив. Маси, не маючи відповідного проводу, який могла їм дати тільки українська інтелігенція (якої, до речі, тоді було дуже мало), переходили подекуди на бік більшовиків, а ще частіше займали нейтральну позицію в українсько-російському двобої.

Відносно легке захоплення більшовиками міст України пояснювалося тим, що їхнє населення було в більшості неукраїнського походження. Щодо українців, які жили в містах, то вони були значною мірою зрусифіковані, і тільки мала їх частина (переважно інтелігенція) була національне свідомою. На жаль, у той критичний час українці показали, що вони ще не стали повноцінною нацією: на них і далі давила спадщина царської неволі й русифікації.

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.121]

За таких обставин перед більшовиками падало одне місто за одним. Так, 26 грудня більшовики захопили Харків, роззброївши місцевий український полк. Після цього вони захопили Полтаву і Катеринослав, а відтак Чернігів. Успіхи більшовиків переконали Центральну Раду, що треба активніше шукати миру з Центральними державами, тобто Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, аби у цей спосіб відібрати один із головних більшовицьких пропагандистських аргументів. Варто пригадати, що 5 грудня 1917р. представники цих держав підписали перемир'я з більшовиками. Українці були менш практичними — поки більшовики вели переговори з Центральними державами, вони й далі ухвалювали резолюції з вимогами негайного «демократичного миру».

4 грудня відбулося надзвичайне засідання Малої Ради, на якому справа миру була широко дискутована. Один із промовців, Євген Неронович, наголошував, що Україна обов'язково мусить вступити в мирні переговори, бо, на його думку, цим актом вона візьме на себе й прерогативи незалежної держави. Неронович наполягав на тому, щоб ці наміри були доведені до відома Ради народних комісарів як влади російської, а також до відома воюючих держав і союзників. Таку заяву від українських соціал-революціонерів склав Микола Чечель[1- Дорошенко Д. Історія України... С. 226.].

Наприкінці дискусії було прийнято резолюцію, яка визнавала необхідним негайно почати перемир'я. З цією метою на українські фронти виїхали представники Генерального секретаріату Красковський, Удовиченко, Любинський і Левитський. Постає питання: чому Центральна Рада такими окружними шляхами шукала перемир'я? Справа в тому, що українці, добиваючись прихильності Англії та Франції, які визнали Українську Народну Республіку, не хотіли наставляти проти себе могутніх західних союзників. Рівночасно вони усвідомлювали, що мир із Центральними державами є життєвою необхідністю. Хитаючись між одним і другим, Центральна Рада гаяла дорогий час, втрачаючи довір'я до себе в народних масах.

24 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до воюючих і нейтральних держав з нотою, яка пояснювала ставлення Української Народної Республіки до переговорів, що вже почалися 22 грудня у Брест-Литовську, особливо підкреслюючи, що тільки Українська Народна Республіка представляє

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.122]

інтереси українського народу. У відповідь Центральні держави повідомили, що вони радо вітали б представників Української Народної Республіки на мирних переговорах у Брест-Литовську. Таким чином, Україна стала фактором міжнародної політики. 1 січня 1918 р. до Брест-Литовська прибула українська делегація, яку очолював Всеволод Голубович, у складі Миколи Любинського, М. Полоза та Олександра Севрюка. Перше засідання конференції за участю українських делегатів відбулося 6 січня. Тут українці заявили, що передумовою їхньої участі в переговорах є приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Проте ця умова не була прийнята.

Питання про визнання України як самостійної держави, а також про статус української делегації стали предметом дискусії 10 січня. Троцький, який очолював делегацію петроградського уряду, запевнив конференцію, що «не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах», вона виступає «як самостійна делегація, і такою признає її російська делегація». Подібну заяву від імені Центральних держав зробив 12 січня керівник австро-угорської делегації граф Черні [1- Христюк П. Українська Революція. Т. II. С. 99, 100.].

Аби запобігти можливих непорозумінь під час конференції, Троцький вдався до виступу, який ми дозволимо собі зацитувати майже повністю: «Ті конфлікти, які постали між російським урядом і Генеральним Секретаріятом, і фактичні основи, які відомі більш-менш усім присутнім, не мали й не мають жодного зв'язку зі справою самовизначення українського народу. Вони постали через суперечності між політикою Ради Народних Комісарів і Генеральним Секретаріятом, суперечності, які виявились як на території України, так і поза її межами.

Що стосується самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками. З огляду на те, що на Україні немає жодних окупаційних військ, що політичне життя відбувається там вільно... що на Україні є всюди вільно вибрані Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та що тут при виборах усіх органів самоврядування додержано основ загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням, немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.123]

формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє завершення»[1- Христюк П. Українська Революція. Т. П. С. 100.]. Так говорив один із творців одіозного ультиматуму Центральній Раді Лев Троцький. На жаль, за відсутності доступних матеріалів ми не можемо з певністю сказати, чому саме він зробив таку заяву. Можна тільки здогадуватись, що Троцький, визнаючи право Української Народної Республіки на самостійне представництво на Брест-Литовській конференції, сподівався, що в скорому часі більшовики завоюють Україну і, встановивши радянську владу, вирядять своїх представників до Брест-Литовська, тобто переберуть уже готові повноваги Центральної Ради. Тим більш у той саме час більшовицькі війська вже захопили велику частину Лівобережжя і почали оточувати Київ, а в самому місті більшовики готували повстання проти українського уряду.

Практика відносин із більшовиками врешті-решт переконала Центральну Раду, що про рівноправну федерацію України з Росією годі й думати. Нові обставини наполегливо вимагали покінчити з непевним становищем, проголосивши самостійну і суверенну українську державу. Показовим є те, що перед здійсненням цього найважливішого політичного кроку Центральна Рада видала закон про національно-персональну автономію національних меншостей України. Даний акт вияву доброї волі й демократичної постави більшості до меншості не має собі рівного в історії людства і як такий може сміливо слугувати окрасою української політичної думки того часу. Отож, від 22 січня 1918 року національні меншості України, особливо російська, єврейська і польська, здобули право на самостійне влаштування свого національного життя[2- Цікаву працю на цю тему написав Соломон Гольдельмая — «Жидівська національна автономія на Україні» (Мюнхен, 1963).].

Невдовзі, 25 січня, Центральна Рада оголосила документ, який став наріжним каменем українського самостійницького руху XX століття, — Четвертий універсал. Оскільки цей документ наведений повністю у додатках до нашої книжки, обмежимося коротким розглядом його основної проблематики. Перша частина універсалу має принциповий, засадничий характер. «...Для того, — наголошується в ній, — щоб ні Руське Правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.124]

всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки Народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо радити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву «Ради Народних Міністрів».

Далі документ накреслює коло найважливіших практичних завдань, які належить виконати українському урядові. Насамперед Рада народних міністрів мала вести переговори з Центральними державами цілком самостійно і довести їх до кінця, незважаючи на можливі перешкоди з боку будь-яких інших частин колишньої Російської імперії, і установити

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.125]

мир, «щоб наш Край розпочав своє господарське життя в спокою і згоді». Стосовно «так званих большевиків та инших напасників, що нищать та руйнують наш Край», універсал приписував урядові Української Народної Республіки «твердо і рішуче взятись до боротьби з ними... Наша Народня Українська Держава повинна бути вичищена од насланих з Петрограду насильників, які топчуть права Української Республіки».

У справі земельній універсал повідомляв, що спеціальна комісія вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. «Ліси, води і всі багатства підземні, як добро Українського трудящого народу, переходить в порядкування Української Народньої Республіки».

У справах фінансових документ зобов'язував установити державно-народний контроль над усіма банками, які досі «допомагали визискувати кляси трудові. Однині позикова поміч банків має даватися головним чином на піддержку трудового населення...»[1- Зозуля Я. Велика українська революція. С. 73—77.] У програмному відношенні Четвертий універсал був, без сумніву, поворотним пунктом в українській революції. Нарешті українці найрішучішим чином заявили, що метою їхньої боротьби є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу.

Коли в одному з пунктів універсалу говорилося про те, що більшовики нищили та руйнували Україну, це не було перебільшенням. Більшовики всіляко перешкоджали українському урядові заводити адміністративний та економічний порядок. Навіть саме проголошення Четвертого універсалу відбувалося одночасно з більшовицькими приготуваннями до повстання в Києві, яке вибухнуло 28 січня і мало прокласти шлях російській армії під командуванням Муравйова.

Український уряд, який перед тим не звертав належної уваги на розбудову дисциплінованої військової сили, опинився у скрутній ситуації. Справу дуже погіршувало те, що зукраїнізовані полки, що прийняли імена українських гетьманів, підпали під вплив більшовицької агітації і у цей критичний час розкладалися або, ще ганебніше, проголошували нейтралітет. На допомогу українському урядові прийшли добровольці. Цих високосвідомих і палких патріотів було чимало, і їхніх формувань чисельно вистачало, аби задушити більшовицьке повстання в Києві. Проте в боротьбі з краще організованою російською армією вони не мали шансів на перемогу.

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.126]

Одною з трагічних сторінок в історії змагань українців за самостійне існування став бій поблизу станції Крути. Близько 500 юнаків Військової школи і Помічного куреня студентів чинили героїчний опір 3,5 тис. російських солдатів. Близько 300 захисників вітчизни полягли смертю хоробрих[1- Про перебіг подій під Кругами див.: Збаразький С. Крути: у 40-річчя Великого Чину. Мюнхен; Нью-Йорк, 1946.]. Отак краща українська молодь платила власною кров'ю за нерішучість своїх батьків.

У самому Києві політична обстановка була вкрай напруженою. Непевність, яка передавалася дедалі ширшим колам населення, призвела до політичної кризи в українському уряді. Під тиском соціалістів-революціонерів кабінет Володимира Винниченка подає у відставку. Наступного дня, тобто 31 січня 1918 p., Центральна Рада доручає Всеволодові Голубовичу сформувати новий уряд. Під грім більшовицьких гармат уряд Голубовича призначає нову делегацію до Брест-Литовська. Головою делегації мав бути Олександр Севрюк. У своїх споминах той згадував, що жодної серйозної наради з урядом не можна було добитися. «Укладайте якнайшвидше мир», — був єдиний наказ.

Ситуація в той час була така, що більшовики зі дня на день могли зайняти Київ, тому укладення миру Центральна Рада вважала останнім порятунком. Не гаячи часу, О. Севрюк, М. Левитський і М. Любинський виїхали до Бреста, де вже застали делегацію радянської Росії. На цей раз остання зробила спробу усунути делегацію Української Народної Республіки з конференції. Троцький посилався на те, що Україну вже репрезентують делегати українського радянського уряду Євген Медведев і Василь Шахрай, і заявив, що ті ввійдуть до складу російської делегації.

Однак делегація Української Центральної Ради не здавала своїх позицій.. На пленарному засіданні 1 лютого Севрюк підкреслив, що Троцький заперечує всі свої попередні заяви, які визнавали право українського уряду на самостійну репрезентацію. «Ми є тієї думки, що й пан Троцький, — говорив Севрюк, — що в державнім життю України відбулися зміни, які є цілком іншої натури, ніж як це згадує п. Троцький. Суть цих змін полягає у зв'язку з IV Універсалом Української Центральної Ради... в якім стоїть: віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу»[2- Христюк П. Українська Революція. Т. II. С. 108.]. На цьому засіданні з рішучою промовою виступив Микола Любинський, який у досить гострий спосіб засудив дії

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.127]

більшовиків щодо інших народів: «...голосні заяви більшовиків про цілковиту волю народів Росії — це лише грубі демагогічні засоби... Тільки зі страху перед розвитком національних революцій виставили більшовики... як в Росії, так і тут, на мировій конференції, засаду права на самовизначення. Для того, щоб не допустити цієї засади до здійснення, уживають вони не тільки банди наймитів червоної гвардії, але хапаються за ще гірші і ще менш дозволені засоби: вони душать пресу і розганяють політичні збори, арештовують і розстрілюють політичних діячів і стараються, нарешті, цілком фальшивими тенденційними інформаціями підкопати авторитет уряду тої чи іншої молодої республіки».

Такий виступ члена делегації УНР спричинився, мабуть, до того, що на цьому ж засіданні граф Чернін склав від імені чотирьох союзних держав заяву, в якій зазначалося: «...ми бачимо далі причину признати Українську Народну Республіку вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані заключити самостійно інтернаціональні договори»[1- Христюк П. Українська Революція. Т. II. С. 110—112.]. Диверсія більшовиків не вдалася — делегація Української Народної Республіки і далі залишилась єдиним визнаним представником українського народу. Через кілька днів, 9 лютого 1918 p., вона підписала мирний договір із Центральними державами.

На підставі цього договору воєнний стан між Україною і Центральними державами скасовувався. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних зносин між Україною і Центральними державами, а також економічних зв'язків на основі принципу взаємності.

Крім того, українські представники і граф Чернін підписали таємну декларацію щодо Галичини і Буковини. Згідно з нею частини Східної Галичини з переважаючим українським населенням мали бути відлучені від королівства Галичини і з'єднані з Буковиною в один коронний край. Особливо підкреслювалося, що ця декларація втратить силу, якщо Україна не виконає котроїсь з умов договору, а створення нового коронного краю прямо пов'язувалося з тим, що до 31 липня Україна мала відвантажити Центральним державам мільйон пудів збіжжя[2- Брест-Литовському договору на Заході присвячена досить численна література, в тому числі друковані архівні джерела. Див., напр.: Hornykiewicz Тh(ed). Ereignisse in der Ukraine 1914 — 1921 Philadelphia, 1967. VoL II. (текст самого договору на с. 212 — 221).]. У той час як делегація Української Народної Республіки

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.128]

підписувала договір із Центральними державами, російська армія під командуванням Муравйова захопила Київ і справила там криваве свято. Вже зранку 9 лютого почалися облави з метою схопити якнайбільше українців, які хоч якось проявили свою національну свідомість перед приходом більшовиків. Не краще ставилися муравйовці і до російських офіцерів та юнкерів, що були в Києві. Нещасливців за найменшою підозрою або розстрілювали на місці, або відсилали до збірного пункту, де розстрілювали з кулеметів цілими натовпами. Того дня, зокрема, були розстріляні Генеральний секретар земельних справ Богдан Зарудний, редактор Ісаак Пугач, член Центральної Ради Леонард Бочковський. Точне число загиблих у Києві починаючи з 9 лютого невідоме, хоча деякі автори твердять, що воно становило десь п'ять тисяч чоловік.

Оволодівши Києвом, більшовики почали заводити свої порядки, спираючись на національні меншості, котрі залишилися в місті. Міська дума, на яку українці мали незначний вплив, продовжувала свої засідання під головуванням російського соціал-революціонера Рябцова. Діяльність Центральної Ради і Генерального Секретаріату була припинена. Незабаром до Києва переїхав більшовицький уряд під назвою «Народний Секретаріат Української Народної Республіки»,

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.129]

який був нічим іншим, як частиною російської політичної структури. Стосовно ж подальшої долі українського уряду та української армії, які шукали захисту на Волині, то вона була вкрай непевною: зі сходу наступали більшовицькі війська, а з тилу щогодини могли напасти занархізовані загони російської армії, які самочинно кидали фронт і вешталися по Україні.

Назагал можна твердити, що більшовицький уряд узяв тоді гору над Україною. І не тільки через те, що широкі маси не були пройняті ідеєю самостійності та в критичний момент не стали до боротьби. Україна буквально опинилась у більшовицькому оточенні. Хоча російська армія перебувала у стані розкладу, все ж більшовики зуміли заохотити, а то й примусити цілі підрозділи виконувати їхні накази. Крім того, в боротьбі проти України більшовики змогли використати все ще великі адміністративні та інші можливості кадрів старого апарату державного управління. До цього треба додати чималу частину інтелігенції та військової верхівки, які також пішли на службу до більшовиків.

Одне слово, сили в українсько-більшовицькому двобої були дуже нерівні. Це добре розумів політичний провід Української Народної Республіки і саме тому поквапився укласти договір із Центральними державами. Як можна було сподіватися, цей договір викликав великий ентузіазм в Австро-Угорщині, Німеччині, Болгарії та Туреччині. Одна з австро-угорських газет із захопленням писала: «...першим народом, який має щастя вийти з міжнародних боїв, є давня і славна, з великою історичною традицією українська нація... Народи Австро-Угорщини сердечна вітають український народ, першим ділом котрого було відновлення славної минувшини, самостійної державності...» [1- Цит. за: Дорошенко Д. Історія України... С. 323 — 324.]

Не так дивилися на Брест-Литовський мир західні союзники, особливо французи, які звинувачували українців у зраді західних держав. Проте Україна нікого не зраджувала. Підписуючи Брест-Литовський договір, представники Центральної Ради глибоко вірили, що це зможе допомогти українській державі. Німецькі та австро-угорські військові діячі, передбачали, що Центральна Рада не впорається з більшовиками, запропонували їй військову допомогу, одначе подали це так, нібито ініціатива належала українському урядові. Насправді ж українці, ніяк не бажаючи бути звинуваченими в тому, що вони віддають батьківщину на поталу чужинцям, вважали доцільним, щоб ті вислали проти більшовиків військові


[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.130]

частини, зорганізовані в Німеччині з українських полонених. Однак німці та австро-угорці вдалися до безпосередньої інтервенції, яка цілком відповідала їхнім політичним та економічним зазіханням. Центральній Раді, котра урядувала у залізничних вагонах, нічого не залишалося як вітати цю акцію. Таким чином чужоземний солдат з'явився в ролі спасителя від більшовизму.

Ініціатива військової допомоги, від якої, до речі, Центральна Рада не могла відмовитись, якщо вона бажала повернутися до Києва, ввела український провід у тяжкі роздуми. Особливо тривожився Михайло Грушевський. Тривожився не тільки тим, що німецька армія вступила на територію УНР, а й тим, що взагалі підписано Брест-Литовський договір. З одного боку, Грушевський був упевнений у необхідності миру та військової допомоги; з другого, він усвідомлював: вороги української державності, які оббріхували світ, що український самостійницький рух — вигадка, а то й інтрига Австро-Угорщини і Німеччини, матимуть тепер реальну підставу продовжувати свої інсинуації. Щодо західних держав, то можна без перебільшення сказати, що вони Брест-Литовського договору Україні не простили. Це болюче відбилося на дальшому розвиткові революційних подій, особливо в 1919 та 1920 роках. Одначе попри всі застереження щодо німецької допомоги

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.131]

Центральна Рада покладала великі надії на швидке вигнання більшовиків і заведення порядку і спокою в Україні. Німці та австро-угорці почали воєнні операції проти більшовиків дуже рішуче, їм допомагали українські підрозділи, сформовані в Німеччині, і рештки армії УНР, яка охороняла уряд під час так званого житомирського періоду, коли він не мав сталого осідку, а переїжджав з місця на місце залежно від воєнної обстановки.

Більшовики, які до того часу вели успішні дії проти молодої армії УНР, не могли встояти перед регулярними німецькими частинами і допоміжними українськими загонами. Просувалася німецька армія залізничними шляхами, що й пояснює захоплення за короткий час значних територій. 1 березня 1918 р. Київ уже був в українське-німецьких руках і Центральна Рада разом з урядом повернулися до столиці.

Прихід чужинців в Україну викликав складну політичну ситуацію. Центральній Раді треба було пояснити українському народові, як це сталося, що військо, проти якого українці воювали ще донедавна, опинилося в ролі визволителя. Саме з цією метою уряд УНР 23 лютого 1918 р. видав відозву до населення, в якій, зокрема, наголошувалося: «...Совєт Народних Комісарів, котрий так голосно і лицемірно заявляв про кінець війни та мир між трудящими

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.132]

людьми всіх народів, почав збройною силою грабувати Україну, вивозити силоміць із нашої землі хліб, цукор, вугілля, паровози, вагони і всяке народне майно, а особливо величезне майно військове, на Московщину». Пояснивши причину, чому Центральна Рада мусила прийняти військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, відозва закликала: «Громадяни! Ваш обов'язок у ці дні з усією силою та енергією підтримати Раду Народних Міністрів у цих державних заходах. До жвавої праці, громадяни землі української! До будування самостійної Української Народної Республіки на основах доброго ладу, твердої влади та мирних соціально-економічних реформ в інтересах трудящого люду!» [1- Христюк П. Українська Революція. Т. П. С. 141-142]

З подібним зверненням до українських громадян звернулася також українська делегація у Брест-Литовську. Отже, Центральна Рада вітала військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, але й глибоко турбувалася тим, що станеться після окупації українських земель. Історія показала, що ці побоювання не були безпідставними.

Успіхи німецького та австро-угорського війська дуже швидко переконали народних комісарів Росії: в їхніх інтересах негайно укласти мир, що вони й зробили 3 березня 1918 р. За ініціативою делегата УНР у Брест-Литовську Миколи Любинського німці погодилися вимагати від більшовиків визнання України. Останні пішли і на це. Ось пункт, який торкається відносин між Україною та радянською Росією: «Росія зобов'язується негайно заключите мир з Українською Народною Республікою і признати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії... Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки»[2- Дорошенко Д. Історія України... С. 326.].

Ці питання викликали гостру дискусію на з'їзді Російської комуністичної партії, де противники миру вимагали, щоб Ленін не підписував жодного мирного договору з Українською Народною Республікою. Зокрема, Мойсей Урицький прямо запитав Леніна: «Чи це можливо, що ми зрадимо Україну і укладемо мир з Петлюрою?» — і додав, що укласти такий мир означало б залишити напризволяще ради, які більшовики самі створили. Поки в Росії дискутували, в Україні відбувалися зміни. Харківський радянський уряд, який прибув до Києва 12 жовтня, залишався там тільки два тижні. Подібно до того, як попередньо Центральна Рада мусила тікати від більшовиків,

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.133]

так і він тепер позадкував перед німецько-українською армією. Як бачимо, Україна стала ареною двох інтервенцій — спочатку російської, а затим німецької. Переїжджаючи з місця на місце, радянський уряд України, в якого не було майже ніяких реальних сил, скликав у Катеринославі 17 — 19 березня 1918 р. II Всеукраїнський з'їзд Рад.

Мабуть, головною причиною слабкості харківського уряду було те, що його нав'язали українському народові і в своїй діяльності він спирався на неукраїнські елементи. Це добре розуміли провідні більшовики-українці, але таких були одиниці. Звернімося до спогадів Георгія Лапчинського, в яких він наводить цікаву розмову з народним секретарем військових справ Василем Шахраєм.

Наперед Лапчинський пояснює, що Шахрая «не задовольняла відсутність у нас ясного розуміння нашої ролі для відродження української нації внаслідок соціальної революції», а харківське оточення лише поглибило цей песимізм. Отож, Шахрай говорив: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніш їхніх прізвищ? Що я за «український військовий міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов, і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне» [1- Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні//Літопис Революції. 1928. № І. С. 171—172.].

У боротьбі за владу в Україні між більшовиками виявилися серйозні розбіжності. Щоб розв'язати ці проблеми, і було скликано катеринославський з'їзд. На жаль, про даний період ми маємо відносно мало літератури. Однак, зі статей у журналі «Літопис революції», праці Миколи Скрипника «Історія пролетарської революції на Україні» та більшості праць М. Попова й М. Равича-Черкаського випливає, що на з'їзді відбулася сутичка течій у більшовицькій партії. Сам Скрипник поділив ті течії на лівих (інтернаціоналістів), центр (або ленінську групу) і правих (катеринославців).

Гадаю, що Скрипник помилився, називаючи катеринославську групу правими. На мою думку, ця група була скоріше нейтралістською. Вона репрезентувала 4/5 усього членства партії на Україні, причому її складали переважно неукраїнські елементи. Цій групі, яку очолював Артем (Сергеев), у кожному випадку були ближчі інтереси Росії, ніж

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.134]

України. І саме вона зробила спробу відірвати від України цілу територію, оформивши її як «Донецько-Криворізьку республіку», з наміром пізніше підпорядкувати її Російській Федеративній Республіці. Взагалі ця диверсія катеринославців є цікавою і досьогодні не виясненою історією. Хто інспірував цей дивний сепаратизм? Чи був це прояв власної ініціативи, чи таємна гра Леніна, який за всяку ціну хотів приєднати або хоч контролювати індустріальні центри України? Відповіді на ці запитання немає.

Але який курйоз: тоді, коли радянський уряд України бореться за своє існування, в центральному органі Донецько-Криворізької республіки «Известия Юга» з'являються статті, в яких товариші по партії доводять, що «українська радянська влада не має ніякого грунту під ногами й тому не треба боротися за радянську владу на Україні; що ж до Донецько-Криворізької республіки, то вона не хоче знати ніякої України і не має нічого з нею спільного». Це було особливо підкреслено в передовій за 6 березня, де писалося: «Економічно наш басейн тяжіє до петербурзької республіки, політичне нам теж вигідніше належати до російської федерації...»[1- Цит. за: Попов М. Нарис історії... С. 144.] Народний секретаріат радянської України під головуванням Миколи Скрипника у спеціальній декларації від 7 березня 1918р. засудив сепаратизм катеринославців і проголосив усю територію України в межах, зазначених у Третьому та Четвертому універсалах Центральної Ради, неподільною державою.

Останній акт першого радянського уряду України відбувся в середині квітня 1918 р. в Таганрозі, де Народний секретаріат вирішив самоліквідуватися, а натомість створити повстанський центр, який зможе більш успішно вести роботу в нових обставинах німецької окупації.

18 квітня у Таганрозі почалася дводенна партійна нарада, на якій остаточно було оформлено окрему більшовицьку партію в Україні. Сталося це не без боротьби, оскільки централісти під проводом Емануїла Квірінга та Якова Eпштейна вважали, що Україна має слугувати зміцненню радянської влади в Росії і тому нова партія повинна підлягати Центральному комітетові та з'їздам РКП(б) [2- Доводячи економічну залежність України від Росії, Е. Квірідг висував вельми оригінальний аргумент: мовляв, Росія споживає 70% українського вугілля, 3/4 чавуну і 9/10 цукру! (див.: Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков, 1923. С. 78—79).].

Микола Скрипник висунув іншу пропозицію — створити самостійну комуністичну партію, яка матиме свій Центральний комітет і буде зв'язана з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал). Цю

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.135]

пропозицію було ухвалено більшістю голосів. Таким чином, починаючи від таганрозької наради протягом кількох місяців існувала незалежна більшовицька партія України як рівноправна з Російською комуністичною партією більшовиків. Звичайно, Ленінові, як прихованому централістові, самостійність українських більшовиків була не до вподоби. Тому вже на І з'їзді КП(б)У в Москві (липень 1918р.) було нав'язане рішення скасувати постанову таганрозької наради. Отож КП(б)У перетворилася на підлеглу Центральному комітетові РКП(б) філію, подібну до великої обласної організації.

Тим часом Українська Центральна Рада, повернувшись до Києва 1 березня, проголосила окремим зверненням про незмінність свого політичного курсу. У зверненні підкреслювалося, що Центральна Рада підтверджує свій закон від 31 січня, яким вона віддала народові всю землю, а також те, що закони, видані на користь трудящих, як і свободи, проголошені Третім та Четвертим універсалами, залишаються в силі. Одне слово, Центральна Рада обіцяла відновити лад, який панував в Україні до приходу більшовиків.

Така політика була нереальною з кількох міркувань. По-перше, політична ситуація в Україні внаслідок короткого більшовицького панування відчутно змінилася. Провінційна адміністрація втратила зв'язок із Києвом і в більшості випадків проводила на місцях роботу так, як їй подобалось. Селянство, і не тільки заможне, маючи сумну практику соціалізму, поставилося до соціалістичних заяв Центральної Ради з деяким недовір'ям — це стосувалося головним чином закону про соціалізацію землі. Але найважливішим чинником, який неймовірно ускладнював ситуацію, були окупаційні війська, їхня присутність в Україні заохочувала українських та неукраїнських великих землевласників домагатися маєтків, які вони втратили внаслідок закону Центральної Ради про соціалізацію землі. До них прилучилися заможні й середні українські селяни. Саме з цих соціальних верств до Києва почали прибувати сотні делегацій зі всієї України, вимагаючи, щоб Центральна Рада повернула право приватної власності на землю.

Підтримувані німцями, відновлюють свою діяльність поміщицькі організації. 7 квітня 1918 р. в Лубнах відбувся організований Демократичною хліборобською партією з'їзд шести північних повітів Полтавщини, який постановив, що вважає аграрну політику Центральної Ради руйнівною для держави і вимагає негайного скасування земельного закону та визнання принципу приватної власності як основи всього національного господарства. Таким чином, відстоюючи свої права, поміщики вимагали забезпечення в українській державі ладу, однакового як для них, так і для решти населення.

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.136]

Відтоді помічається ближчий контакт між українськими поміщиками, зорганізованими в Демократичну хліборобську партію, і «Союзом земельных собственников», який складався переважно з російських землевласників. Обидві організації бачили в німцях своїх союзників і поза спиною Центральної Ради почали домагатися їхньої приязні. Німці, звичайно, прийняли їх з відкритими обіймами, оскільки соціалізм і демократія, що визначали ідейні засади Центральної Ради, були для них чужі.

До речі, вже 12 березня 1918 р. представник німецького міністерства закордонних справ у Києві дораджував Берлінові замінити Центральну Раду іншим урядом, з яким було б легше співпрацювати. Він вважав, що було б найкраще, якби Україною управляв німецький генерал-губернатор. Подібні думки висловлювали й німецькі та австрійські генерали, які дивилися на Центральну Раду як «на клуб політичних авантюристів».

Узагалі німці боялися, що Центральна Рада не впорається з внутрішньою ситуацією і через те воші не зможуть експлуатувати Україну економічно. Тому, зокрема, 18 березня генерал Людендорф видав директиву, згідно з якою військові командири могли видавати накази щодо охорони спокою в краї та безпеки німецьких військових. Головним пунктом директиви була вимога збільшення весняних посівів. Отож, із виданням подібних наказів німецьке командування остаточно переходило на позицію окупанта України. Доказом нової ситуації стали домагання німецьких військових чиновників, аби Центральна Рада видала два розпорядження: одне — повернути землю великим землевласникам, а друге — засіяти всі поля. Як можна було сподіватися, Центральна Рада різко негативно поставилася до такого грубого втручання німців у внутрішні справи України.

Услід за директивою генерала Людендорфа головнокомандуючий німецьким військом в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ, у якому, вказавши на те, що весняній сівбі загрожує запізнення, висловив побоювання, що селяни під проводом земельних комітетів не засіють усіх земель, і наказав німецьким військовим властям ужити необхідних заходів. Наказ проголошував, що, по-перше, урожай належить тому, хто засіє землю, а потім той урожай німці мають купити за відповідними цінами; по-друге, селянин, який візьме більше землі, ніж зможе обробити, буде за це суворо покараний; узагалі ж селяни повинні допомагати поміщикам реманентом, кіньми та зерном на засів. Наказ фельдмаршала Айхгорна, який цілком ігнорував український уряд і його законодавство, викликав гостру реакцію як Центральної Ради, так і українського селянства.

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.137]

З цього питання 13 квітня у Центральній Раді відбулися гострі дебати, під час яких міністр земельних справ УНР заявив, що він не в змозі керувати земельною політикою в таких умовах і тому подає у відставку. Після дебатів була ухвалена заява, в якій рішуче підкреслювалося: по-перше, «німецьке військо покликав український уряд для допомоги в справі заведення порядку на Україні лише в тих межах і напрямі, які зазначить уряд Української Народної Республіки»; по-друге, «ніяке самовільне втручання німецького і австро-угорського вищого командування в соціально-політичие й економічне життя України недопустиме». Далі Центральна Рада робила ряд доручень: міністрові земельних справ — «оповістити весь народ України, що наказ фельдмаршала Айхгорна не повинен виконуватися»; міністрові закордонних справ — «скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як і проти всякого іншого дотеперішнього самовільного втручання германо-австрійських військових властей у соціально-політичні відносини на Україні»; голові Ради народних міністрів — «зробити відповідну заяву берлінському урядові в справі цього наказу»[1- Христюк П. Українська Революція. Т. II. С. 165.].

Не менш брутальним було втручання окупантів у справи судочинства. Підозрюваних у більшовизмі вони судили польовим судом і звичайно розстрілювали, інших садовили до в'язниці. Аби припинити цю сваволю, міністр юстиції Михайло Ткаченко 23 березня видав циркуляр, у якому наголошував, що чужі військові суди не мають сили в УНР і що для покарання злочинців — громадян УНР існують власні звичайні та військові суди. Циркуляр також закликав не допомагати німцям в їхніх незаконних вчинках і не виконувати вироків німецьких судів.

Заява Центральної Ради і циркуляр міністра юстиції призвели до нового загострення між урядом УНР та окупаційним командуванням. Разом із тим вони показали, що навіть в умовах окупації законний уряд готовий боронити суверенні права України. З кінця березня німецьке командування чимдалі відвертіше почало висловлюватися за зміну уряду. Ще наполегливіше домагалися повалення Центральної Ради австрійці. На підставі численних архівних матеріалів можна твердити, що вже 18 квітня окупаційні військові й адміністративні чиновники були готові замінити Центральну Раду. Проблемою лише було знайти відповідних людей, які посіли б її місце. Центральна Рада, не знаючи, що її дні полічені, продовжувала свою роботу. 27 і 28 квітня відбулися особливо бурхливі

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.138]

наради, присвячені нагальним проблемам. Із найцікавішою доповіддю виступив Володимир Винниченко. «...Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію в чужій державі... — зазначав він. — І ми думаємо, що власна держава найкраще забезпечить національне відродження. Всякі таблиці, написи, канцелярське діловодство на українській мові — це не забавка, як дехто каже... З початку революції ми наївно думали, що наш національний розвиток забезпечить автономія, та згодом побачили, що автономія, особливо та, що з Петрограда, нічого нам не забезпечить... Через те ми мусили зреалізувати ті можливості, які давали нам обставини моменту, та взяти собі те, що мають усі європейські народи,—власну державу. В цім нема жодного шовінізму і жодного націоналізму».

Далі Винниченко говорив про ставлення більшовиків до українського відродження, нагадуючи про те, з якою «ненавистю вони нищили все, що тільки бачили національно-українського, як вони ногами топтали портрет Шевченка, виганяли зі шкіл українців-учителів. Все українське здавалось їм контрреволюційним. Ще й тепер там, на півночі, в Петрограді... думають, що «никакой Украины нет, все это немецкая выдумка»... Вони там не можуть собі уявити, що у нас може бути своя душа. Вони думають тільки про наш хліб, про наше вугілля, руду і інше добро і досі ще не можуть згодитися, що ми маємо право відібрати те, що царі у нас награбували...»[1- Цит. за: Христюк П. Українська Революція. T. IL С. 171—172.]

Щодо німецької політики в Україні Винниченко говорив дуже загально і закликав шукати підтримки у працюючої верстви, яку «навіть німці не зможуть перемогти». Серед інших виступав представник Бунду Моисей Рафес. Проаналізувавши ситуацію, він зазначив, що «робітництво всіх націй на Україні повинно спільними силами боронити суверенности УНР, бо коли її придушить німецький імперіалізм, для класової боротьби робітництва залишиться дуже мало можливосте».

Ледь промовець устиг закінчити, як до залу ввійшли німецькі вояки і їхній лейтенант, погрожуючи зброєю, зірвав засідання. Наступного дня, тобто 29 квітня, Центральна Рада зібралася, цим разом востаннє, щоб ухвалити Конституцію УНР. У своїй загальній частині Конституція Української Народної Республіки проголошувала, зокрема, таке: «Відновивши своє державне право яко Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.139]

своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною... Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР... Націям України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних межах». Друга частина Конституції присвячена правам громадян України. У двадцять одному пункті цієї частини йдеться про забезпечення економічної, релігійної, політичної та соціальної свобод людини. Пункт 17 гарантував свободу слова, друку, сумління, організації, страйків тощо. Частини третя — шоста Конституції стосуються питань державного устрою УНР. Важливим твердженням тут є те, що «вся власть в УНР походить від народу...»

Згідно з політичною лінією Центральної Ради Конституція УНР присвятила цілий розділ питанню національних меншин, в якому підтверджувалося, що «кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому... Населяючим територію УНР націям — великоруській, єврейській і польській — право на національно-персональну автономію дається силою цього закону». Цікаво, що кожному національному союзові надавалося право представництва в уряді; більше того, їм обіцялася необхідна фінансова підтримка [1- Христюк П. Українська Революція. Т. II. С. 175—180.].

На жаль, цей документ так і не був утілений у життя, оскільки того самого дня, коли його затвердила Центральна Рада, у Києві стався державний переворот, унаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Проте Конституція УНР важлива як документ часу. Вона доносить до нас провідні ідеї творців українського політичного життя, доводить нам, що український парламент, тобто Центральна Рада, складався з ліберальне мислячих, глибоко гуманних і демократичних діячів, які створили законодавчі підвалини справедливого суспільного життя не тільки для корінного населення, а й для національних меншостей України.

[Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття... -С.140]"

Т.Гунчак Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. -К.: Либідь, 1993. -С.111-140.

   

"Проголошення самостійної УНР ще більше активізувало дії українських більшовиків, які розгорнули широку пропагандистську діяльність серед пролетаріату. Відтак 27 січня на підтримку

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... -С.227]

наступаючим російським частинам стали робітники кількох заводів Киева. Під впливом більшовицької агітації українські полки імені Сагайдачного, Дорошенка, Богдана Хмельницького, Шевченка, Грушевського залишились у казармах, оголосивши нейтралітет. Стрілецька рада вирішила також не втручатись у події. Але з 29 січня за вказівкою Центральної Ради курінь січових стрільців взяв участь у придушенні цього антиукраїнського виступу. Уранці 4 лютого, коли до Арсеналу підійшли полки вільного козацтва і Гордіївський, вдалося оволодіти районом заводу. Захоплені в полон три сотні арсенальців були тут же розстріляні або заколоті багнетами.

А незадовго перед цим, уночі 28 січня 1918 р. з Киева було вислано на фронт останні українські формування, які мали зупинити ворога на шляху до столиці. Були це переважно юнаки Військової Школи і студенти гімназій, які утворили Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців — майже 300 осіб під командуванням сотника Омельченка. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулася вирішальна битва. Бійці цього куреня бились із завзяттям, але стримати більшовицьку навалу не змогли. Крутянський бій підтвердив не лише готовність молоді відстоювати ідеали української революції, але серйозні прорахунки концепції Центральної Ради щодо оборони республіки, зокрема, нехтування її лідерів створенням регулярної армії та переоцінкою захисних можливостей народної міліції. Пізніше, коли Крути знову відійшли до УНР, на станції було зібрано останки полеглих (серед них було немало галичан), перевезено до Киева і 19 березня з військовими почестями поховано у братській могилі на Аскольдовому цвинтарі.

Та втримати Київ Центральній Раді не вдалося. 8-9 лютого 1918 р. червоноармійці після масового артобстрілу центральної частини міста увійшли до Києва. Отоді війська Михайла Муравйова (лівого есера, який невдовзі зрадив радянській владі і під час арешту в Симбірську застрелився) з невиправданою жорстокістю почали наводити "революційний порядок", виконуючи наказ комадуючого від 4 лютого: "...Нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". У місті відбувалися масові арешти і розстріли, часто — без слідства і доказів вини. За деякими відомостями, розстріляно від 3 до 6 тис. осіб. Горезвісний Муравйов у зайнятому Києві розстрілював кожного, хто "посмів" говорити "націоналістичною" українською мовою. Жорстокість муравйовців охолодила пробільшовицькі настрої серед немалої частини робітництва столиці. Після поразки у Києві український уряд відійшов на Житомир, Коростень, Сарни.

Отже, заздалегідь підготовлений Раднаркомом наступ російського радянського війська на Україну мав усі ознаки окупації. І це ще раз підтверджує муравйовський наказ N14: "...Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів".

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... -С.228]"

Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. -Львів: Світ, 1998. -С.227-228.

   
Б.Шіппіх Чужого не хочу, а свого не віддам! Вид-во „Вернигора”. Київ. 1917р.

"Значення війни з Московщиною. Кінець Центральної Ради. Головнокомандант московсько-совєтських військ Муравйов писав у свойому «наказі ч. 14» про установлення совєтського режиму на Україні: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її установлюємо, ми будемо піддержувати її силою цих багнетів». Озвіріле московське військо, з допомогою російської буржуазії та інтелігенції люто мстилося на українцях.

Почалися криваві погроми української інтелігенції, часто вбивали навіть тих, що говорили по-українськи. Нова московська влада нищила українську культуру, ще гірше, як за царського ладу. По всіх установах та школах запанувала знову московська мова й старі порядки. В часі тієї окупації московські большевики вивозили з України все — хліб, худобу, цукор, а то й машини з фабрик. Селянство, яке взагалі в цій війні держалося осторонь, починало вже хвилюватися, а то й боронитися від грабіжників.

Та не вважаючи на велику руїну, яку ця війна принесла для українського народу, вона мала й додатні наслідки. Війна з Московщиною висунула та поставила на весь зріст проблему українського національного відродження. Московські большевики мусіли визнати значення національного моменту в українській революції. Вони тут побачили,

[Історія Українського війська... -С.155]

що справа соціального визволення нерозривно зв'язана з національним визволенням українського народу. Московські окупанти побачили теж, що силою в іншій країні соціальної революції не переведеш, коли її принести на вістрях багнетів, та що опікування Московщини над Україною в якій-небудь формі засуджене все на невдачу.

Українські кермівничі кола в тому часі набралися теж доброї науки з цієї війни. Стало ясно, що українські маси, які стояли далеко від боротьби, будуть із зброєю в руках обороняти таку українську державність, яка буде відповідати не тільки їх національно-культурним і соціально-екомомічним потребам, але й яка найде в собі досить сили побороти анархію в краю і зовнішнього ворога.

[Історія Українського війська... -С.156]"

Історія Українського війська. У 3 т. / Авт.кол.: І.Крип'якевич, Б.Гнатевич, З.Стефанів, О.Думін, С.Шрамченко. Видання 5-е, змінене й доповнене. -К.: Вид."Варта", 1995. -Т.2, С.155-156.

   

"25 грудня 1917 р. кордони України перейшла добре озброєна російська більшовицька армія В. Антонова-Овсієнка. Наступ ішов чотирма групами. 27 січня 1918 р. три групи під Бахмачем з'єдналися і під командуванням полковника російської жандаріерії М. Муравйова, який перейшов на бік більшовиків, рушили на Київ. 29 січня вони розбили під Крутами помічний курінь студентів Січових Стрільців в кількості приблизно 300 осіб, а всіх полонених розстріляли. У березні 1918р. останки героїв Круг поховано на Аскольдовій могилі в Києві.

Розпочате 29 січня більшовицьке повстання в Києві було ліквідоване відділами Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, відділами Вільного Козацтва та Гайдамацького Коша Слобідської України під керівництвом С. Петлюри 4 лютого 1918 p., але через наступ війська М. Муравйова українські частини покинули Київ і відступили на Волинь. 9 лютого загони М. Муравйова увійшли до Києва. Перед тим упродовж 5 днів і ночей місто бомбардувала більшовицька артилерія, завдавши йому великої матеріальної шкоди. За добу червоні бандити розстріляли близько 5 тисяч осіб українського населення. Після підписання Берестейського мирного договору ситуація змінилася на нашу користь. 24 лютого на допомогу урядові УНР пішло німецьке військо, а 27 лютого — австрійське, в складі якого був курінь Українських Січових Стрільців. Після успішних боїв

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.92]

українське військо під проводом Генерала К. Прісовського і отамана С. Петлюри, підсилене напливом добровольців, увійшло до Києва 1 березня 1918 р., за кілька днів перед німцями. Запорозький загін Генерала К. Прісовського перетворився на Запорозький корпус, а пізніше — на окрему Запорозьку дивізію, Галицьке— Буковинський курінь — на полк. Утворено також І Синьожупанну (організував Союз Визволення України заходами О. Скорописа-Иолтуховського з військовополонених у Австрії) та козацько-стрілецьку Сірожупанну дивізії. Навесні 1918 р. українська армія налічувала близько 15 тис. вояків, близько 60 гармат, 250 кулеметів, 12 панцерників.

Упродовж березня українське військо з допомогою німців успішно звільнило від більшовиків Лівобережжя, а 2 квітня Запорозька дивізія розпочала наступ на Харків — Лозову. Червона армія в паніці відступала. Вже в квітні без ворожого спротиву взято Харків, а 8 квітня 1918 р. — ст. Лозову. За рахунок добровольців Запорозька дивізія в Харкові розрослася до корпусу.

Нарешті тепер український уряд зрозумів свою стратегічну помилку, що полягала у відмові на переговорах у Бересті-Литовському від права на Крим. За наказом військового міністра, полковника О. Жуковського, із Запорозького корпусу 10 квітня 1918 р. сформовано Кримську групу, її командиром призначено полковника П. Болбочана. Групі поставили завдання: таємно від німецького командування зайняти Кримський півострів та опанувати базою і кораблями Чорноморського флоту в Севастополі.

Відділи Кримської групи 13 квітня передислокувалися до Лозової, а 14 квітня після короткого бою взяли Олександрівськ (тепер Запоріжжя), де зустрілися з відділами Українських Січових Стрільців, що з австрійським військом наступали з Правобережжя. Внаслідок добре продуманої блискавичної операції в ніч з 21 на 22 квітня передові загони 2-го полку потіснили більшовиків і ввірвалася на мости, а вже 22 квітня 2-й полк опанував Джанкой. 25 квітня запорозькі відділи взяли Сімферополь, а Гордієнківський полк прогнав більшовиків з Бахчисарая.

Проте німці, які були дуже зацікавлені забрати собі майно Чорноморського флоту, заявили, що Крим не належить Україні. Дійшло до гострого конфлікту, що міг закінчитися роззброєнням українських відділів. Кримська група, яка практично оволоділа півостровом, змушена була повернутися до Мелітополя, а пізніше до Олександрівська, де зібрався увесь корпус. Одночасно з Кримською групою успішно діяла донецька група

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.93]

полковника В. Сікевича, яка успішно воювала на Донбасі. Більшовицьке військо безладно втікало з України. 30 квітня опановано ст. Колпаково на самому кордоні з Донщиною. На початку травня 1918 р. вся Україна була звільнена від московсько-більшовицьких орд.

Загострення стосунків з німцями та кінець Центральної Ради. Московські окупанти на захоплених територіях нещадно нищили молоденькі паростки українського відродження, а з України вивозили все, що можна було вивезти. Тому народ підтримав Центральну Раду, виступив на війну з ворогом. Одначе стало зрозуміло: народ прагне, щоб у країні поклали край анархії, яка панувала і не давала змоги провадити соціальні реформи.

Та невдовзі німецькі і австрійські війська розпочали поводити себе в Україні як окупанти, а головнокомандувач німецького війська Генерал Айхгорн почав втручатися у внутрішні справи України і порядкувати на чужій землі: видав розпорядження про засів землі, 25 квітня 1918 р. запровадив польові суди, роззброїв дивізію Синьожупанників. 29 квітня, роззброївши Січових Стрільців у Києві, німці здійснили державний переворот, після якого розігнано Центральну Раду, а до влади прийшов німецький ставленик, ґенерал Павло Скоропадський, проголошений гетьманом України.

Центральна Рада впала передусім тому, що, піддавшись демагогічним соціалістичним гаслам, її провідники не зуміли вказати народові правильні орієнтири, не організували регулярної армії, допустили до розкрадання того військового матеріалу, який міг би стати головною опорою у Визвольних змаганнях. Було втрачено час, а також і той великий авторитет, який народ дав своїм керівникам і який вони розгубили внаслідок нерозумних дій, чвар між окремими особами тощо.

Закон від 16 січня 1918 р. про утворення народної армії на міліційній основі не відповідав вимогам дня, а ухвали про демобілізацію того війська, що існувало, дуже знизило можливість відпору зовнішнього ворога. Це дуже швидко далося взнаки на результатах початку війни з більшовицькою Росією, зокрема на падінні Києва. В особі німецьких і австрійських союзників в Україну прийшли нові окупанти, які не хотіли рахуватися ні з урядом, ні з народом, який тут жив. Реорганізація армії на регулярній основі (у квітні 1918 р. планувалося утворити 8 корпусів та 4,5 дивізії

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.94]

кінноти) була запізнілим актом: втрачено дуже багато часу, а союзники, використавши слабкість уряду, просто повалили його. Військова справа за гетьманату опинилася, на превеликий жаль, у ворожих до України руках.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.95]"

Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії. –Львів, Інститут Українознавства ім. І.Крип’якевича Національної Академії Наук України, „Просвіта”, 1996. –С.92-95.

   
Українська держава П.Скоропадського
   
Молитва на Софійському майдані у Києві в день проголошення Павла Скоропадського гетьманом України 28 квітня 1918р.

"ПАДІННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ Більшовицька експансія з півночі, а австро-німецька з заходу практично паралізували місцеву українську владу. Назрівала криза і в уряді УНР, який надалі зволікав зі створенням регулярного війська, загальною мобілізацією населення. Згідно з берестейськими домовленостями, наприкінці лютого 1918 р. півмільйонне угруповання кайзерівсько-цісарських армій вступило на територію України. А вже 1 березня більшовицькі війська відступили з Києва, куди 7 березня повернулася Центральна Рада.

Загалом же населення України з прохолодою зустрічало кайзерівських і цісарських посланців. Особливе обурення викликали харчові реквізиції селянства і відправка на захід десятків ешелонів з хлібом, м'ясом, цукром. Прихід "союзників" в Україну дуже швидко обернувся жорстоким окупаційним режимом, пограбуванням її матеріальних ресурсів і врешті-решт — посиленням дестабілізації в суспільстві, анархією в господарстві. Німецько-австрійська окупація спричинила й падіння авторитету Центральної Ради. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні форми правління і прагнула утвердження сильної виконавчої влади.

Головним виразником цих ідей і центром опозиції стала Українська Народна Громада (УНГ), яка об'єднала у своїх лавах землевласників і військових, зокрема козаків вільного козацтва і офіцерів 1-го Українського корпусу, її очолив досвідчений генерал Павло Скоропадський. Разом з Партією українських хліборобів-демократів та її лідерами М. Міхновським і В. Липинським УНГ відкрито висловлювала думки про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести державу з безладдя та анархії. Прийнятною, на їх погляд, формою правління було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал П. Скоропадський. Із своїми планами УНГ ознайомила німецьке командування й архієпископа Никодима, заступника убитого більшовиками митрополита Володимира, і ті, пообіцявши свою допомогу, схвалили цей сміливий політичний крок.

Павло Скоропадський

Сприяючи планам УНГ, 28 квітня 1918 р. німецьке командування паралізувало засідання Центральної Ради, яка саме обговорювала проект конституції УНР. Тоді ж було заарештовано двох міністрів. Наступного дня за участю майже 8 тис. делегатів у Києві відбувся хліборобський конгрес, який одноголосно обрав гетьманом України П. Скоропадського.

Народився Павло Скоропадський 1873 р. у німецькому курорті Вісбадені, де на той час відпочивали його батьки. Дитячі роки провів у родинному маєтку в Тростянці на Полтавщині. Генеалогія старовинного роду Скоропадських простежується від виходця з Уманщини Федора Скоропадського, який воював у війську Б. Хмельницького і загинув у бою під Жовтими Водами. Його онук Іван Скоропадський у 1708—1712 pp. був гетьманом України. Його далекий нащадок Павло Скоропадський після закінчення елітарного пажеського корпусу у Санкт-Петербурзі деякий час проживав у Франції, а в роки першої світової війни почергово командував полком, дивізією і нарешті армійським корпусом, з яким улітку 1917 р. став на захист УНР. 30 квітня на мурах столиці з'явилась гетьманська "Грамота до всього

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... -С.230]

українського народу", згідно з якою розпускались Центральна і Мала Ради, міністерства і земельні комітети. Більшість партій та військових частин зайняли у ці дні нейтральну позицію до гетьманців, тому переворот стався практично без пострілів і крові.

Через рік П. Скоропадський так оцінив передісторію й уроки квітневого перевороту: "Багато людей критикують мій крок і злим оком дивляться на відстановлення Гетьманства. Зовсім зрозуміло, чому так відносяться до цього факту вороги української державності... Але тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що сказати лиш одне: пам'ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не мало б. Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства".

УТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ Згідно з Законом про тимчасовий державний устрій Української держави, в руках гетьмана зосереджувалася вся верховна влада: формування уряду, військового командування, зовнішня політика. Головою нового кабінету міністрів гетьман призначив голову земства Полтавської губернії, російського октябриста Федора Лизогуба, сина одного з найближчих друзів Тараса Шевченка.

Міністерство іноземних справ очолив Дмитро Дорошенко, відомий український історик, який у роки світової війни був генерал-губернатором Галичини й Буковини, згодом член Центральної Ради. Не менш відомим був і міністр освіти та мистецтва, кадет Микола Василенко, професор історії Київського університету, член Наукового товариства імені Шевченка у Львові. До цього призначення він деякий час виконував обов'язки міністра освіти Тимчасового уряду. Син знаного етнографа П. Чубинського, професор криміналістики Харківського університету, безпартійний М. Чубинський очолив міністерство юстиції. Військовим міністром став командуючий однієї з армій Румунського фронту бувалий генерал Олександр Рогоза. Начальником Генерального штабу залишився полковник О. Сливинський, який перебував на цій посаді й за Центральної Ради. Гетьманський уряд в основному складався з кваліфікованих спеціалістів. До нього потрапило й кілька фахівців з розформованого кабінету міністрів Центральної Ради. Незважаючи на військовий стан України, її господарську катастрофу новий уряд одразу ж включився в активну державотворчу діяльність.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА В Українській державі поряд з авторитарними формами правління співіснувало немало республіканських елементів управління. Як уже зазначалось, в руках Скоропадського зосереджувалась вся верховна влада, однак у перспективі повноваження гетьмана мав обмежити законодавчий орган — сейм України. Найвищою державною інстанцією став Державний сенат. Для швидкого впорядкування місцевої адміністрації уряд відродив багаторічну російську схему територіально-адміністративного устрою, лише посади губернаторів і справників було замінено відповідно на посади губернських і повітових старост. Київ, Одесу, Миколаїв як стратегічні центри виділено в окремі адміністративні одиниці "градоначальства" на чолі зі столичним і міським отаманами. Міську і повітову міліцію перетворено в державну варту. Перевибори до органів місцевого самоврядування були здійснені на підставі майнового цензу. До того ж старости мали право розпускати місцеві виборні органи.

Спроби Скоропадського відновити поміщицькі маєтності, а також жорстокі німецькі реквізиції спричинили масові селянські повстання, особливо на

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... -С.231]

Київщині. Зокрема "грізну силу" становив 15-тисячний загін Шинкаря, на базі якого червоноармійські командири невдовзі сформували Таращанську дивізію (до неї входили полки Богуна, Залізняка, Ґонти і Трясила). На Ка-теринославщині антигетьманське повстання підняв 29-річний анархіст Нестор Махно, збройні сили якого об'єднували понад 10 тис. бійців. Успішно вели повстансько-партизанську боротьбу проти інтервентів загони 22-річного прапорщика царської армії Юрія Тютюнника. Активно діяли й більшовики. Під їх впливом посилилась страйкова боротьба робітників, відбулася низка селянських виступів. Про все це не міг не знати Скоропадський, політичний авторитет якого дещо підупав. Тому під натиском української громадськості Гетьманат розпочав кардинальні господарські реформи і суспільно значущі заходи.

За доби Гетьманату вдосконалено грошову систему (запроваджено гривню), засновано низку українських банків, відремонтовано значну частину залізничного полотна і мостів, реорганізовано і зміцнено державний флот. Посилено дисципліну на виробництві (при цьому скасовано 8-годинний робочий день).

Чималих успіхів досягнуто в галузі культури та освіти: було відкрито понад 150 українських гімназій; створено державні українські університети у Києві і Кам'янці-Подільському; засновано у Києві Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми і опери, Українську національну бібліотеку. 14 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії Наук. На президента гетьман запросив свою недавню "жертву" — Михайла Грушевського, однак той відмовився. Цю посаду обійняв відомий природознавець 55-річний професор хімії Володимир Вернадський. На Церковному соборі у Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. утворено Українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.

Розпочато формування регулярної армії. З полонених в Австрії українців у червні у Володимирі закінчилось формування дивізії сірожупанників (чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня). Дивізія дислокувалась головно в районі Стародуба — Конотопа, тобто неподалік російського кордону. У серпні у Білій Церкві відновлено окремий загін січових стрільців (46 старшин, 816 підстарший і стрільців) під командуванням полковника Євгена Коновальця і начальника булави (штабу) підполковника Андрія Мельника. У липні-жовтні 1918 р. було набрано 5 тис. юнаків до Сердюцької дивізії (чотири піхотні полки, кінний лубенський полк, гарматний і автопанцерний дивізіон, технічна сотня). Чимала увага приділялась подальшій організації козацтва, з якого гетьман пропонував створити привілейований напіввійськовий стан. Однак цю акцію вороже зустріло незаможне селянство.

Усього ж за короткий час гетьман сформував 60-тисячну регулярну армію. До весни 1919 р. її чисельність мала бути доведена до 300 тис. Субсидіювались кошти й на розбудову військових портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі, Маріуполі, дооснащення старих кораблів. У липні 1918 р. Міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу й військові прапори українського флоту.

Отже, гетьман зробив немало, щоб "Україні швидше позбутись анархії і стати на ноги". Згодом у мемуарах він так зрезюмував свої дії: "Моя програма була проста: створити здібний до державної праці сильний уряд, відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямку збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків. Я бачив, що соціалістичні ідеї чужі народній масі, що їх

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... -С.232]

держиться тільки невелика купка одірваної від народу інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної та матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохшу пустиню..."

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КУРС Гетьманат встановив дипломатичні стосунки, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з Російською Федерацією. Особливо активно П. Скоропадський намагався повернути територіальні втрати попередніх часів згідно з етнічним розселенням українців. Отож, виключно дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини, інші українські повіти Курщини (Суджанський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії — до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було з'єднано в окремий округ (Староство) в складі Української держави. Вперше за сотню років інтегрували в українську державно-політичну систему Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Конструктивно розв'язався територіальний спір з Донським урядом — до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиці гетьманату громадсько-політичні кола Криму виявили бажання увійти на правах автономії до складу Української держави. І хоч входження півострова було юридичне оформлене, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилася через загострення військово-політичної ситуації. Зав'язався багатообіцяючий українсько-румунський діалог щодо вирішення проблем українських земель Бессарабії (Акерманщини і Хотинщини), окупованих Румунією. Розроблялись і проекти федеративного входження етнічно української Кубані до складу Української держави. Отже, за часів Гетьманства Україна стала не тільки об'єктом, а й повноцінним суб'єктом міжнародного права.

Восени 1918 р. зовнішньополітичні орієнтири гетьмана круто змінились: листопадові революції в Австро-Угорщині та Німеччині спричинили крах його державно-політичних партнерів, що автоматично підірвало основу стабільності й гетьманської влади. Цим одразу ж скористалась опозиція — російські більшовики, які через своїх дипломатів у Києві стежили за ситуацією в Україні, та українські соціалістичні партії, що об'єднались в Український національний союз і підняли повстання проти гетьмана. Водночас держави-переможці світової війни Англія, Франція, США та Італія пообіцяли Гетьманату підтримку тільки за умови встановлення федеративних зв'язків з "білою" Росією. Відтак в умовах наростання державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський оголосив грамоту про федерацію з майбутйьою небільшовицькою Росією. Тоді ж було призначено новий уряд, сформований з російських монархістів. Та стримати опозиційний рух ні гетьман, ні держави-союзники вже не змогли.

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... -С.233]"

Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. -Львів: Світ, 1998. -С.230-233.

   

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ГЕТЬМАНАТУ)

15. Генерал піхоти. Серпень 1918 р.
16. Козак 2-го полку Ссрдюцької дивізії. Серпень 1918 р.
17. Старшина 3-го полку Сердюцької дивізії, зимова уніформа. Серпень 1918 р.
18. Кіннотчик 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії. Червень 1918 р.
19. Козак піхоти. Серпень 1918 р.
20. Старшина, приділений по кінноті. Серпень 1918 р.
21. Старшина флоту. Липень 1918 р.

В.Гриневич, Л.Гриневич, Б.Якимович та ін. Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. -Львів: Світ, 1996.

   
   
Антигетьманське повстання. Встановлення влади Директорії УНР
   
Директорія Української Народної Республіки. А.Макаренко, Ф.Швець, С.Петлюра
Присяга на вірність Директорії. Кам’янець-Подільський, серпень 1919р.
Сотня А.Бялого 1-го стрілецького полку. Проскурів, 1919р.
Кінна розвідка 3-го стрілецького полку
Присяга новобранців у присутності С.Петлюри, В.Безпалка і командування корпусу. Староконстянтинів, 1919 р.
Симон Петлюра приймає рапорт на станції Кам’янець. 1920р.

"На противагу проросійській орієнтації гетьмана П. Скоропадського, низка українських партій об'єдналася в «Український Національно-Державний Союз», який восени 1918 р. реорганізувався в Український Національний Союз (УНС) на чолі з В. Винниченком, куди увійшли навіть ті українські партії, що спочатку підтримували Гетьманат. Налагоджувалися контакти з українськими військовими з'єднаннями, передусім із Січовими Стрільцями у Білій Церкві, Запорозькою та Сірою дивізією, селянськими повстанськими комітетами. 30 жовтня створено повстанський Оперативний штаб, куди увійшли Генерал Олександр Осецький, полковники

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.101]

Василь Тютюнник та Володимир Кедровський, підполковник Андрій Мельник та сотник Федь Черник. А. Мельник і Ф. Черник представляли Січових Стрільців. Під впливом революції в Німеччині захиталася міць німецької окупаційної армії, що сприяло планам УНС. 13 листопада 1918 р. таємно утворено Директорію Української Народної Республіки, куди увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський і Андрій Макаренко (члени).

Залишивши в Києві Військовий Революційний комітет (М. Авдієнко, 3. Висоцький, М. Ґалаґан, Н. Завгородній, М. Марченко, А. Пісоцький, В. Чехівський), Директорія 15 листопада виїхала до Білої Церкви, де дислокувався Окремий Загін Січових Стрільців. 14 листопада 1918 р. сталася подія, яка остаточно відвернула від гетьмана усіх українських патріотів: він проголосив федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. В ніч на 15 листопада в Києві та інших містах з'явилася відозва Директорії до українського народу із закликом до повстання проти зрадника Генерала П. Скоропадського.

Повстання розпочалося виступом 16 листопада Січових Стрільців у Білій Церкві: 1-ша сотня СС розігнала гетьманську залогу міста. Того ж дня 2-га сотня, з доданими сотнею скоро-стрілів і однією гарматою, під командуванням Р. Сушка від'їхала залізницею до Фастова і вночі взяла місто. 17 листопада до Фастова прибули головний отаман С. Петлюра, штаб Січових Стрільців, Директорія у повному складі. Німецька залога Фастова зберігала нейтралітет супроти стрілецьких підрозділів.

Замість того, щоб пробувати нав'язати контакти з Директорією, штабом повстання, шукати порозуміння і компромісу, гетьман П. Скоропадський призначив головнокомандувачем своїх збройних сил чорносотенця, шовініста і погромника, Генерала графа Ф. Келлера і скерував на Фастів ударну групу в складі офіцерського батальйону, сердюцького полку панцерного потягу „батареї артилерії та кінної сотні, загальною чисельністю понад З тис. вояків.

Очолював цю групу Генерал князь О. Святошлк-Мирський. Групою авангарду, яку вислали повстанці 17 листопада 1918 р. супроти гетьманського війська, командував сотник Січових Стрільців Ф. Черник. До її складу увійшли всього 300 вояків, якими командували сотник М. Загаєвич, хорунжий Р. Харамбура, хорунжий Ф. Борис та саморобний панцерний потяг під командою сотника Р. Дашкевича. Група опанувала станцію Мотови-лівка, гетьманські відділи підійшли до Василькова. 18 листопада під Мотовилівкою розгорівся вирішальний бій.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.102]

Виявивши справжній героїзм і вдало використавши нечисленний резерв у складі двох чот (А. Мельника і Є. Зиблікевича), яким командував сотник О. Думин, повстанці розгромили гетьманські відділи і примусили їх, залишаючи сотні трупів, відступити на Васильків і евакуюватися аж до Києва. Як згадує учасник цього бою, мотовилівські поля вкрилися ворожим трупом. Все це були офіцери з золотими погонами у шкіряних чорних куртках загинуло їх там понад 600 чоловік. Але й стрільці зазнали тяжких втрат: тюлягли найкращі старшини, сотники Ф. Черник та М. Загаєвич. В українській воєнній історії битва під Мотовилівкою за своєю вигою рівнозначна битві греків під командуванням Мільтіада з персами в 490 р. перед н. е. під Марафоном.

Антигетьманське повстання набирало сили, з усіх усюд на допомогу повсталим прибували озброєні селянські маси, а на Трипільщині отаман Зелений сформував десятититисячну Дніпровську дивізію. До республіканського війська вступали селяни, робітники і інтелігенція, виступали навіть ті, хто у свій час підтримував гетьмана. Як згадує О. Назарук, який пробував занотувати чисельність повстанців для історії, їх кількість була такою великою, що ніхто, в тому й працівники штабу, не могли дати точних цифр складу прибулих загонів.

На бік республіканців після програного бою під Мотовилівкою перейшли полки гетьманської сердюцької дивізії, оскільки вони складалися зі свідомих українців. Уже 20 листопада повстанські відділи були об'єднані у т. зв. Осадний корпус, яким командував полковник Є. Коновалець. Розпочалася облога Києва. На Лівобережжі до повстання приєдналися Запорозька і Сіра дивізії, кадра полтавського полку. Командиром цієї групи Директорія призначила полковника П. Болбочана.

Німці не всюди дотримувалися нейтралітету, доходило й до збройних конфліктів з повстанцями. Одначе гетьманське військо було в основному деморалізоване,чинило деякий опір лише на Волині та Чернігівщині.

12 і 13 грудня 1918 р. військо Директорії повело наступ на Київ і розбило московсько-гетьманські збройні формування. 14 грудня підрозділи Січових Стрільців і Дніпровської дивізії увійшли до Києва. Того ж дня П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. 19 грудня Директорія урочисто увійшла до столиці України. Влада гетьмана впала, відновлено Українську Народну Республіку.

[Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії... -C.103]"

Б.Якимович Збройні Сили України: Наріс історії. –Львів, Інститут Українознавства ім. І.Крип’якевича Національної Академії Наук України, „Просвіта”, 1996. –С.101-103.

   

Дозволяється використовувати матеріали сайту ©"UKRAЇNARUS`" при написанні наукових робот. Не дозволяється запозичення секцій і підсекцій сайту "Ukraїnarus`" іншими сайтами в мережі Інтернет. При використанні окремих матеріалів сайту посилання на ©"Ukraїnarus`" є обов'язковим.

НАСТУПНА > ЧАСТИНА 3>>

Частина 1
~ Відродження збройних сил України у ХХ ст. Визвольні змагання Українських Січових Стрільців~
~ Рідкісні архівні фотоматеріали Легіона УСС~
Частина 3
~ Збройні сили Директорії та другій напад більшовицької Московщини на Україну~
~ Об’єднання Української армії . Злука УГА і Дієвої Армії УНР~
~ Доля Армії УНР. Московсько-більшовицька окупація України~
~ Підпільна боротьба за державність та її збройні структури. Українська Військова Організація (УВО) та Організація Українських Націоналістів (ОУН)~
~ Короткий опис подій доби визвольних змагань 1914-1920 рр.~
Частина 4
~ Поштові марки Української Народної Республіки та Української Держави~
~ Українські гроші доби визвольних змагань~

UKRAЇNARUS

<<Повернутись на головну сторiнку

1