Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише:

"Наявність архаїчних елементів у традиційній українській культурі відзначали багато дослідників. Ми обмежимося розглядом деяких аспектів козацького культурного комплексу, що перегукуються з праіндоєвропейською традицією, вперше письмово зафіксованою в Рігведі. Спробуємо відшукати генетичні корені таких елементів українського козацтва, як кобзарство, "оселедець", червона китайка, малиновий прапор, бойовий пояс, козак-характерник.

Кобзарство відіграло величезну роль у формуванні національної самосвідомості українців. Його головна функція — прославлення козацького війська та його ватажків, виховання молоді, збереження традиції. За змістом та формою це явище має прямі паралелі в європейській лицарській культурі [61, с. 163—180]. Лицарські ватаги у середньовічній Європі супроводжували поети-співці: барди, скальди, трувери, менестрелі, трубадури. Безпосередній пращур кобзарів у Київській Русі — дружинний співець Боян, "що свої віщі персти на живії струни накладав, — вони вже самі князю славу рокотали".

БИЛИНИ мають прямі паралелі як у козацьких думах, так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Короля Артура, Карла Великого та хрестових походів [73]. Поети-співці лицарської слави — невід'ємний елемент військового культурного комплексу більшості індоєвропейських народів у середні віки. Так, ядром середньовічної армії іранців були воїни-гурки (тобто вовки). На бій їх надихав поет, читаючи перед строєм поему Фірдоусі "Шах-наме". Безпосереднім пращуром бардів, скальдів, труверів, кобзарів був Гомер з безсмертними епосами Іліадою та Одіссеєю, що описують події кінця II тис. до н. е. Епос Гомера типологічне, стилістично, жанрово є підмурком військово-лицарської поезії середньовічної Європи, в тому числі кобзарських дум. Традиція індоєвропейської військової поезії своїм корінням сягає арійських гімнів Рігведи. У аріїв існував культ слова, яке вони наділяли фізичною силою. Сила вождя і його війська прямо залежала від кількості священних

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.136.]

гімнів, складених і прочитаних поетом-жерцем цього вождя. Крім того, вважалося, що боги відкривають істину поетам-брахманам (ріші). Стародавні арії вірили, що ріші самі не створюють поетичних картин, а лише переливають у слова істину, що відкривають їм боги в момент божественного натхнення. Поет-брахман впадав у натхненний стан теж з волі богів і з допомогою священного наркотичного напою сооми. Тому військові поети ріші у Рігведі виступають як посередники між богами та людьми [148, с. 479—482]. Віра у божественне походження поетичного таланту та натхнення — один із найбільш стійких стереотипів європейської поезії. Скальди стародавніх вікінгів склали величезну кількість віс - віршів на славу варязьких конунгів.

Вважалося, що віс збільшував не лише славу, а й фізичну силу вождя та його війська. Конунги винагороджували скальдів сріблом та золотом, що, як і слово, мали магічну силу. Відбувалося своєрідне передавання частини сили та удачі вождя скальду-дружиннику. Щоб зберегти силу та щастя, так би мовити, у матеріалізованому вигляді, нерідко скарб закопували у землю або ж просто топили в болоті чи морі [45, с. 146-150]. Корені таких стосунків між військовим вождем та скальдом простежуються у Рігведі.

Арії вірили, що ріші без достойної винагороди вождя не лише збідніє, а й втратить свій божественний поетичний дар. Навіть в сучасній Індії брахмани, працюючи вчителями, лікарями, юристами чи науковцями, отримують не платню, а винагороду [99, с. 97]. Тому гроші, що давали кобзарям за виконання дум, слід розцінювати не як платню чи милостиню, а винагороду за виконання містичних гімнів. Принаймні так було у давнину.

Не менш архаїчним елементом культури українського козацтва був "оселедець". Подібну зачіску мали... скандинавські вікінги, руський князь Святослав, кельти Західної Європи. Кольоровий гребінь сучасних панків наслідує стародавній кельтський "оселедець"...

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.137.]

Не виключено, що цю зачіску перейняли народи уральської мовної сім'ї у процесі її формування у II тис. до н. е. від індоєвропейців казахських степів. Про запозичення окремих елементів індоєвропейського культурного комплексу тюрками свідчить археологія [99].

Червона китайка та малиновий козацький прапор теж мають дуже давню історію. Рештки червоного поховального покрову археологічне зафіксовані в могилі отамана Івана Сірка, що помер 1680 p. Під червоною китайкою ховали в Україні навіть у XVIII ст., але тільки козаків.

Безпосередні пращури козаків дружинники Київської Русі теж любили червоне. Це колір переважної більшості стягів, корогв та значків княжої дружини на мініатюрах давньоруських літописів. І у літописах, і в "Слові о полку Ігоревім" безліч згадок про червені щити, корогви, стяги, княже крзно. І це загальноіндоєвропейська військова традиція. Червоний бойовий одяг носили спартанці та воїни Риму. У плащах такого кольору йшли на бій кельти та стародавні перси.

Археологічні рештки свідчать, що скіфи та сармати теж фарбували бойовий панцир та зброю в червоне. Стародавні арії були, як зазначалося, вогнепоклонниками. Червоне полотнище символізувало бога вогню Агні. Беручи червоний прапор у бій, арії вірили, що на їхньому боці воює сам Агні та інші боги. Бойовий клич "З нами бог" був не абстрактною формулою. Оскільки арії спалювали померлих, то червоний колір був також кольором жалоби. Тому перед спаленням воїна вкривали червоним (148, с. 452—457; 99, с. 96, 70—77].

В одяг такого кольору людину вдягали перед стратою. Міфологія зображує бога потойбічного світу Яму в червоному одязі. Кольором військової верстви кшатріїв був саме червоний. В індоарійській культурній традиції відродження також символізується червоним кольором. Досі перед весіллям або народженням дитини в Індії люди фарбують у червоний колір стопи ніг, кисті рук, голову. У багатьох похованнях так званої катакомбної культури півдня України кістки стопи, кистей рук, черепи похованих нерідко бувають густо посилані червоною вохрою. Взагалі на півдні України під курганами розкопано тисячі поховань IV—II тис. до н. е. Померлих клали в могилу в скорченій позі й густо посипали червоною вохрою — прообразом козацької китайки.

Все це стає зрозумілим, якщо вважати цей регіон прабатьківщиною індоєвропейських народів, у тому числі індоаріїв. Численні підкурганні поховання степової та лісостепової України мідно-бронзової доби, що належать людності середньостогівської, ямної, катакомбної, зрубної культур, залишені найдавнішими індоєвропейцями та їхньою східною гілкою — індоіранцями. Отже, червоний колір в індоєвропейській традиції є символом війни, воїнів, військової аристократії, а також жалоби та відродження. Його культурно-історичні корені простежуються археологічне з IV тис. до н. е. в українських степах, які були індоєвропейською та індоіранською прабатьківщиною.

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.138.]

Тому немає підстав виводити малиновий (червоний) козацький прапор від кольору польського прапора, нібито дарованого запорожцям королем Стефаном Баторієм наприкінці XVI ст. Водночас нелогічно вважати малиновий (червоний) прапор національним стягом Української держави, адже червоне знамено було військовим символом усіх індоєвропейських народів...

Саме у цей час юнака обв'язували бойовим поясом зі зброєю і він ставав справжнім дорослим воїном-вовком. Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка надягала металевий пояс або ошийник, стає вовком [85, с. 116]. Індоіранці 3000 р. тому посвячували юнака у воїни саме в такий спосіб [99, с. 85].

Перехід хлопчика до стану дорослих чоловіків-воїнів розцінювався як його друге народження. За Тацитом, так само після навчання у вовчих чоловічих громадах посвячували у воїни свою молодь і стародавні германці І ст. н. е. У Європі обряд обв'язування юнака поясом з мечем був основою ритуалу висвячення у лицарі аж до пізнього середньовіччя [85, с. 336].

В Україні бойовий пояс був відомий вже 5000 р. тому. Разом із різнома- нітною зброєю він обов'язково присутній на кам'яних зображеннях індо- європейських воїнів, що мешкали в українських степах 5000—3000 р. тому (мал. 57). Наприклад, більшість кам'яних статуй кімерійських воїнів, що жили у

Надчорномор'ї близько 3000 р. тому, являють собою кам'яний стовп з вибитим на ньому поясом з різноманітною зброєю. На стелах неіндоєвропейських народів Надчорномор'я, зокрема половців, бойовий пояс або повністю відсутній, або ж зображений дуже невиразно, як друго- рядний елемент. s..

У княжі часи воїн, чарівник-волхв чи просто чоловік обертався вовком, обв'язуючи себе священним поясом — наузом. Вовкулака повертав людську подобу, коли знімав цей обрядовий пояс. У повчанні проти поганства Кирила Туровського XII ст. читаємо: "Согреших, наузи в'язах на себе і к волхвам, к чародеям ходих,.."..На срібному браслеті XII ст. з Городища на Галичині зображено такого вовка- перевертня, обв'язаного орнаментованим поясом-наузом [150, с. 725—735].

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.143.]

Такий обрядовий пояс згадується в українському фольклорі. За переказами, чоловіка перетворюють на вовка, обв'язавши заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Якщо цю пов'язку зняти, вовк знову стане людиною. Під вовчою шкірою вбитого вовкулаки нібито знаходили шкіряний пояс. Бойовий пояс праіндоєвропейців зберігся до наших часів у традиційному одязі корінних мешканців Карпат — гуцулів. Це черес — широкий шкіряний чоловічий пояс, багато оздоблений металом, тисненням, пристосований для носіння топірця, ножа, кресала, люльки, грошей тощо.

Як відомо, гуцульський юнак ставав справжнім леґенем, коли батько дарував йому черес. Отже, у багатьох індоєвропейських народів простежується міфологічний комплекс вовкулаки. Це воїн-дружинник, що часом обертається вовком, чаклун, звичайна зброя його не бере, а лише срібна чи осиковий кілок. Вовкулака носить бойовий пояс, п'є перед боєм наркотичну рідину. Певні аналогії цьому комплексу бачимо у фольклорному образі козака- характерника...

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.144.]

У III—II тис. до н. е. вплив індоєвропейців на пращурів тюрків та монголів різко посилився у зв'язку з експансією східної індоіранської гілки індоєвропейців зі степів Східної Європи на схід до Алтаю та Монголії. Саме від цих прибульців мисливські суспільства Алтаю запозичили навички скотарства та пов'язані з ним елементи рухливого побуту степовиків-номадів, наприклад портативне житло — юрту та одяг вершника (шаровари, кафтан) [99], а також згадані вище елементи культурної традиції.

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.145.]"

Народний жіночий одяг Південної Русі (1) та Скандинавії (2). Реконструкція за матеріалами розкопок позовань Х ст. біля м.Бірка, Південна Швеція. Обіидві жінки носили на грудях по дві черепахоподібні фібули - типові прикраси скандинавських вікінгів Х-ХІ ст.ст. (Залізняк Л.Л. Первісна історія України...)

Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише:

"Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Регіональні його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII ст., про які пише Нестор-літописець.

У народному костюмі людності Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок. (Ніколаєва, Щербій, 1991, с.59, 99)

Поховання жінки в національному українському строї досліджено археологами поблизу центру скандинавських вікінгів м.Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його Х ст. і вважають похованням слов'янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь (Мал. 19) (Herrmann, 1982, p.61). Як видно з ілюстрації , одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях є запозиченням із скандинавського костюму. Для порівняння наводимо реконструкцію традиційного одягу варязької жінки того часу (Рис. 19, 3). Похована тисяча років тому у м. Бірці

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .130.]

жінка, очевидно, була полоненою під час походу варягів на Південну Русь, її одяг переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середнього Подніпров'я.

Певні паралелі з козацьким та селянським чоловічим одягом простежуються у чоловічому вбранні X-XIV ст.ст. Згадайте опис зовнішності князя Святослава Ігоровича Левом Дияконом: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. За київськими літописами, русичи носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід'ємною частиною українського національного костюма. Обличчя українського етносу значною мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, народні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьба по дереву, писанки тощо.

Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на' Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис.до н.е.) і навіть дуже давніх індоєвропейських традицій. Щодо еп"хи Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та етнографія XVI-XX ст.ст. безпосередньо постали на південноруській основі...

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .133.]

Козацтво продовжує традиції дружин київських князів Х - XIII ст.ст. Їх поєднують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі Марія Покрова, Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) та інші численні паралелі. Більшість із них пояснюється тим, що дружина Русі та українське козацтво були своєрідними проявами європейського лицарства, яке постало на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях.

Феодально-лицарський стан був стрижнем європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Н.М.Яковенко (1993, с.70) переконливо показала, як через українську шляхетсько-лицарську верству XIV - XVII ст.ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі. Невід'ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи є співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні такими були кобзарі, що відіграли величезну роль у формуванні українського народу. За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі, з одного боку, в європейській лицарській культурі, а з іншого - в дружинній культурі Русі. Безпосередній

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .134.]

попередник кобзарів пізнього середньовіччя - дружинний співець Боян, "що свої віщі персти на живії струни накладав, - вони самі князю славу рокотали". Козацькі думи мають прямі аналогії за структурою, формою, змістом як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі "Слово о полку Ігоревім", так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів ... Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .135.]

розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме - дружинні звичаї Х - XIV ст.ст. Відсутність власного лицарського епосу у пізньосередньовічній Росії пояснюється знищенням тут незалежного феодально-лицарського стану Іваном Грозним ...

Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі - Святослава, "хороброго Мстислава", що зарізав Редедю перед полками "косозькими", князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: "Краще вже потятим бути, ніж полоненим", та багато інших. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та в безсмертних творах Тараса Шевченка і Миколи Гоголя.

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .136.]"

"Такі козацькі прізвища, як Гетьман, Кошовий, Козак, Отаман, Курінний, Хоружeнко, Січовик, Бунчужний, Сурмаченко, Булавин, Пернач та інші утворені від козацької термінології, вимагають для свого пояснення розкриття цієї термінології.

Пояснити ж традиції символіки і термінології українського козацтва та її семантику неможливо без осмислення усього феномену козацтва як одного з проявів феномену України.

Спроби розкрити семантику козацької термінології, обмежуючись лише міркуваннями над окремо взятими словами, призводять не до "етимону" (істини), а до курйозів - козак стає білим гусаком. Січ - засікою. Кіш - татарською отарою овець і т.п.

Нестримна фантазія мовознавців, необмежених вимогою зіставляти свої здогадки з реальним історичним процесом, міфологією, національними традиціями, національною ментальністю та іншими проявами феномену козацтва, наплодила безліч легковажних тлумачень козацької термінології, суперечливих і взаємовиключних, але завжди принизливих і зневажливих.

На жаль, чимало наших видатних істориків та археологів, які на основі археології, спогадів, дум, пісень та історичних документів високо підносять імідж козацтва, не надають значення безвідповідальним мовознавчим вправам і вводять до своїх текстів їх погано аргументовані заяви.

Навіть найвищий авторитет історії козацтва, академік Д.Яворницький, строго об'єктивний в оцінках археологічних та історичних матеріалів, дав змогу легковажним мовознавцям переконати себе, ніби слово "козак", безумовно - східне слово, як і слова "аксак, арак, байрак, бузак, бурчак, гайдамак, інак, кабак, кишлак, кулак, кунак, сугак, табак, чупрак, чумак" та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення "ак" [1)].

При цьому чомусь ігнорується, що наявність закінчення "ак" у тюркських мовах не може заперечити наявності

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.82.]

такого ж закінчення і в українській та інших слов'янських мовах (бідак, вожак, літак, русак, біляк, черв'як, четвертак, п'ятак, смак, переляк, знак, гопак, слимак, рак, гак, мастак, солончак, моряк, поляк, вітряк і так далі, сотні слів).

Більшість дослідників, як і Яворницький, намагається, однак, заспокоїтись на тому, що слово "козак" запозичене з тюркських мов. Чому саме з тюркських і чому запозичене? Справа в тому, що ідея меншовартості нашого народу, викохувана польськими, а згодом і російськими імперськими ідеологами, дала, зрештою, свої плоди.

Багато наших людей і ще більше не наших повірили, ніби українці - це якийсь другорядний етнос (малороси, хохли, бидло тощо), який не має минулого, високої духовності, державно-громадських традицій... Повірили, що українська спільнота виникла усього-на- всього десь у XIV-XV століттях, отже й козацтво не могло з'явитись раніше.

А що у XIV-XV століттях в українській та інших арійських мовах не було слова, від якого могло б утворитись слово "козаки", то це слово, вирішили етимологи, запозичене у тюрків, де цілий народ зветься "казахи", і в яких є словосполучення - каз+ак, що означає гусак (каз) білий (ак). І нікого з етимологів чомусь не турбувало, що образ білого гусака не асоціюється не тільки з образом українського козака, а й зі значенням слова "козак" у тих же тюркських мовах.

Так у мові кримських татар слово "козак" означає вільна, озброєна, незалежна людина, шукач пригод, бродяга; у казанських татар, крім наведеного, це слово має ще й значення "слуга". Аналогічна двозначність у казахській, киргизькій, азербайджанській і башкирській мовах. Для кумиків козак - це "зброєносець у феодала, дружинник", для чагатайців - "розбійник", для половців " - "вартовий, передовий, нічний і денний"...

Таке розмаїття значень слова в тюркських мовах і повна його невідповідність дослівному значенню - "білий гусак" свідчить про те, що не ці мови його породили, що слово потрапляло у тюркські мови ззовні, у готовому вигляді при практичному спілкуванні з тими нашими предками, які звали себе козаками. Залежно від стосунків з цими людьми формувалося й значення слова у тій чи іншій тюркській мові.

Кримські татари мали справу з вільним низовим козацтвом, тобто з "вільними озброєними незалежними людьми, шукачами воєнних пригод", які зухвалими нападами тримали в страхові увсі кримські й турецькі порти. Казанські татари, башкири, азербайджанці і киргизи мали вже справу не стільки з вільними козаками, скільки з проданими в рабство полоненими, яких використовували як робітників, слуг; звідси й двозначна семантика слова.

Феодали кумиків - сусідів ставропільського і терського козацтва формували свої дружини з козаків (аналогічно тому, як київські князі формували

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.83.]

їх з тюрків і варягів; французькі королі з шотландців і швейцарців і т.д.), на чагатайців (точніше дхагатайців), очевидно, найбільше враження зробили збройні напади грабіжницьких експедицій донських та уральських козаків, а, можливо, й власних кайсаків, що й обумовило ототожнення ними слова "козак" зі словом "розбійник" (в той же час, як кумики ототожнили його зі словом "дружинник").

Для половців, що захопили південно-українські степи і здійснювали систематичні спроби пограбувати селища українських хліборобів, козаки були передовими заставами Київської Русі, нічними й денними вартовими. У жодній тюркській мові, як бачимо, значення слова "козак" не має нічого спільного з білим гусаком, отже, цілком очевидно, що в цих мовах воно не своє, а запозичене... Яке ж слово могло лягти в основу нашого слова і поняття "козаки"?...

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.84.]

Сліди слова "кас" як назви меча збереглись у слові "касувати", тобто "ліквідовувати", у словах "косак" (великий ніж), "касарня" (житло мечників), "кесар" (зверхник) тощо. Слово "касарня", з утратою свого вузького первісного значення, як житла касаків, в різних слов'янських мовах перетворилось на слова "кашарня", "казарна", "казарма", що тепер означають "солдатське житло".

Слово "кесар" складається з двох давніх слів "кес" (меч) і "cap" (головний), отже рівнозначне виразу "перший воїн" або "імператор". З переходом у інші мови і втратою розуміння коренів, слово спотворювалось; у римлян воно набуло звучання Цезар і вживалось як ім'я і як титул зверхника, Люди, озброєні мечами, звуться "мечники", а коли меч зветься "кос", то — "косаками". Зрозуміло, що озброєні мечами люди — "косаки", були найчастіше вільними, незалежними, хтось із них міг ставати на службу феодалам, бути їх зброєносцями чи дружинниками, а хтось міг ставати на шлях розбою...

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.85.]

З голубого серпанку української міфології зоріють нам етимони козацьких термінів "гетьман", "хорунжий", "курінь", "козацьке коло", "сурма", "пернач", "булава", "бунчук","Січ"...

"Гетьман" - дослівно "Божа людина" або, як кажуть про монархів, - "помазаник Божий". В глибоку давнину наші далекі предки, які були спільними для слов'ян і германців, називали свого бога Гет або Гот, а себе гетами, або готами. Це ім'я бога й досі збереглось у німецькій мові у варіанті "Гот". Варіант "Гет" лишився в українській та польській мовах у слові "гетьман".

"Хорунжий" - хоругоносець, той, що несе хоругву. Хоругва ж первісне - культовий знак сонячного бога наших предків - Хора (Хорса, Гора). Не випадково ж на козацьких прапорах одним з найпоширеніших є солярний знак, знак Сонця. Сонце й світло

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.86.]

шанували наші предки споконвіку, бо саме воно було для них - хліборобів - джерелом життя. Різні аспекти Сонця (Світло, Вогонь, Енергія і т.п.) мали свої назви "Ур", "Пал", "Сур", "Кол" і т.д. Ці назви стали корінням для козацьких термінів і цілих кущів загальноукраїнських слів. Ім'я сонячного світла - Ур (Кур) лягло в основу козацьких термінів

"курінь" (осередок шанувальників світла) і "курінний" (голова куреня, первісне сонячний жрець). В загальноукраїнських словах це ім'я збереглось у словах "кур", "курка" (провісник світанку), "курити" (первісне світитись, горіти), "урочистості" (вшанування Ура), "урок" (наочне, тобто з допомогою світла (Зору), навчання, а також світлове насилання - "зурочити", "урем'я" (світловий час) та багато інших. Козацькі терміни "сурма", "сурмач", "сурмити" породжені іменем сонячного бога "Сур". Сурма - ритуальний музичний інструмент, за допомогою якого бог Сур закликався на допомогу перед походом, перед радою тощо. Сурмити - спілкуватися з Суром, сурмач - жрець Сура, посередник у спілкуванні з ним.

В Індії ім'я Сура (Сур'я) й досі означає сонячне божество, а в Україні воно збереглось у словах "суржик" (первісне ритуальний хліб з усіх вирощених під сонцем злаків: пшениці, жита, вівса, ячменя. Теперішній т.з. "український" хліб продовжує цю традицію змішаного борошна); "суровий" (первісне природній, божий, без людської обробки). Залишком сонячного ритуалу є також "козацьке коло". І сьогодні, перед початком ради в колі козаки моляться Богові, щоб під час ради був з ними і не допустив прийняття хибного рішення.

Моляться, зрозуміло, християнському богові, але за прадавньою традицією стають у коло, тобто творять з себе форму Сонця, щоб зблизитись на час ради з божеством і запозичити його мудрості. Назва "коло" є водночас й іменем сонячного бога ("Кол", або "Коло"). Від цього імені в українській мові утворено величезний кущ слів: "колесо" (кругле і котиться як сонце); "Коляда" (свято сонячного Різдва); "колій" (ритуальний ніж сонячного жрсця); "коліївщина" (масове принесення в жертву сонцю ворогів народу) і т.д. і т.п.

"Пернач" - ознака влади козацького отамана (за середньовіччя - полковника). Слово утворене від імені Перуна - дохристиянського бога українського воїнства, отже й козацтва і означає "Перунів знак влади".

Слово "булава" настільки давнє, що його першоджерело втрачене. Етимологічний словник подає лише похідні значення слова: куля, ґуля, брила, грудка, булька, булка і таке інше. Однак історія булави, як символа влади і як зброї, тягнеться чи не найглибше в історію, до первіснородового ладу й кам'яної доби... Прямий предок булави - це сукувата палиця з прив'язаним угорі каменем. Цікаво відзначити, що слово з тим же коренем, "булижник", первісно

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.87.]

означало - кусок каменя, дрючок, сучкувата палиця... Так само, як булава, пернач і хоругва, ведуть своє коріння з глибокої давнини й інші козацькі клейноди - бунчуки, стяги, знамена і печатки...

Як відомо, бунчук - це символ влади у вигляді палиці з прив'язаним до неї жмутом кінського волосся і насадженою зверху мідною кулею. На Поліссі й у деяких інших місцевостях України й до сьогодні збереглось давнє арійське слово "бунт", яке означає "жмут", "в'язка". У тому ж значенні це слово збереглось і в деяких інших мовах арійського походження (польській, німецькій). Закінчення "чук" властиве українській мові не менш ніж слово "бунт" (барчук, Кравчук, бондарчук і т.д.). Отже бунт + чук, або бунчук чисто українське слово як за звучанням, так і за змістом (в'язка, жмут).

У тюркських же мовах, від яких нібито запозичено це слово, не існує ні такого звучання, ні такого змісту. Прихильники запозичення намагаються вивести українське поняття "бунчук" (символ влади) від тюркського поняття "намисто" (кольорові кульки, черепашки). Однак тюркське слово "намисто" в жодній з тюркських мов не звучить "бунчук"... Єдина тюркська мова, яка вживає слово "бунчук", ніяк не відносить його до намиста і вживає у значенні "символ влади", це кримськотатарська мова.

Однак ця мова, як і її носії, сформувалась дуже пізно, а саме у кримському ханстві, тобто в 1449 - 1783 роках, коли українська кіннота вже мала бунчуки (Див. старовинні мініатюри із зображенням дружинників Київської Русі.). То хто ж у кого запозичив клсйнод і його назву? Цілком очевидно, що кримські татари запозичили термін не у тюркській мові, де він звучав "мон-чок"="монтсад"="бункук" і означав "намисто"...

Згадаймо до того, що перша у світі кіннота, отже і її знак - булава зі жмутом кінського волосся, постали не у тюрків, а там, де було приручено коня - у межиріччі Дніпра-Дністра...

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.88.]

..."кіш" - сягає у глибину історії на 6-7 тис. років, в часи, коли наші пращури ще жили разом з предками індоаріїв та іранців. У священній книзі іранських аріїв "Авесті" зафіксовано ім'я праарійського бога небозводу і небесного воїнства "Кшатра". В індоаріїв збереглась прадавня назва арійських воїнів - "кшатрії".

В українській мові збереглись такі похідні від цього імені слова, як "шатро" (імітація небозводу для вождя земних воїнів); "кошей" (військовий стрій - шикування в три шеренги в запорізькому війську); "кіш" (військовий табір у князівському, а згодом козацькому війську); "кош", "кіш" (назва військового товариства запорожців, а також Запорізької Січі та системи її адміністративно-військового управління ("кошовий") (головна особа в Запорізькій Січі) та ряд інших.

Спроби вивести назву головного уряду козацтва від татарської назви зведених докупи овечих отар - "кхош" чи від повстяних пастуших жител на колесах, які також звалися кошами, мають бути відкинуті, як такі, що суперечать історично-релігійній традиції козацтва, суті козацького розуміння слова, контекстові, у якому воно вживалося (..."Вельможний запорізький Кіш"...) та іншим козацьким термінам, частково наведеним вище.

[Олексій Братко-Кутинсьий. Феномен України... - С.86.]"