| Після
закінчення російсько-турецької війни 1768- 1774 рр. і
підписання Кючук-Кайнарджійського договору
цариця Катерина II указом від 14 лютого 1775 р.
створила Озівську губернію і поділила її на дві
провінції: Бахмутську й Озівську. До Бахмутської
віднесено Бахмутський повіт і Слов'яносербію, що
до того часу належали до Новоросійської губернії.
Тоді ж до Озіз-ської губернії від
Слобідськоукраїнської губернії відійшло місто
Тор (з 1784 р. - Слов'янськ) з повітом і містечками
Нові й Старі Водолаги, а від Новоросійської
губернії - Бахмут з повітом, до якого належали
державні й поміщицькі села та 16 рот Бахмутського
полку. Обидві Водолаги були державними слободами,
їх разом із селами Карлівкою, Федорівною та
Варварівкою ввели тоді до складу Донецького
полку. В 1767 р. там жило 17546 осіб393.
Населення територій, утрачених Новоросійською
губернією, складалося з українців (85%) і росіян
(15%). Греки тоді ще жили в Криму, а на території
Кальміюської паланки, де колись стояли зимівники
нежонатих січовиків, утворено Кінськовідський і
Кальміюський повіти 394. Старожитні запорізькі
займища Яси-нівка, Зайцеве, Залізна Балка, Закіт,
Григорівна, Євдо-кіїне та інші стали військовими
слободами395.
Після закріпачення селян на Українській лінії та
в Новоросійській губернії сюди, на землі
переважно російських поміщиків і донської
козацької старшини, в остан-ній чверті XVIII й на
початку XIX ст. масово переселялися селяни
передусім із Лівобережжя. Разом з ними
поміщицькі рільники з Правобережжя та кріпаки й
одно-двірці з Курщини заснували в 1787-1794 роках
Гришине (1934-1938 - Постишеве, тепер місто
Красноармійськ), Святогорівку, Гродівку,
Добропілля, Семенівку та інші оселі. Край
вільному поселенню поклала заборона вільного
переходу селян у Катеринославській і сусідніх
губерніях урядовим указом від 12 грудня 1796 р.
Основну масу населення у причорноморських і при-озівських
степах становили українці. Вони поселялися на
державних і поміщицьких землях. Серед державних
селян, ремісників і робітних людей було чимало
росіян, В архівних документах 1800 р. записано, що
селяни продавали останню худобу й купували харчі,
щоби прогодувати сім'ї до невідомих ще жнив396.
У 1779 р. поручик Євдоким Шидловський отримав
рангову дачу на правому березі Кальміюсу в
урочищі Олександрівці, де ще залишилися в
землянках і мазанках колишні власники цієї землі
- січовики. Вони допомогли заселити слободу, й
через три роки тут жив 341 чоловік397. Пізніше
поміщики заселили отримаю сусідні володіння:
Олексіївку, Катеринівку та вже згадувані
Семенівку, Григорівку, Євдокіїне й інші слободи,
що ввійшли в межі сучасного Донецька. Дехто,
відки-даючи згадки про козацькі зимівники у
верхів'ях Кальміюсу, згоден уважати рік 1779-й
роком заснування Донецька 398. Тоді ж на січових
землях переписів ніхто не проводив. Так само дату
народження сусідньої Макіївки одні пов'язують із
заснуванням висілка Землянки, інші - зі слободою
Ясинівка (обидва поселення в межах міста), яка
постала в 1690 р.
З 1774 до 1784 р. на території пізніших Бахмутського й
Маріюпільського повітів російським поміщикам,
урядникам і офіцерам, а також українським
козацьким старшинам, які дослужилися
поміщицького сану, роздано 481 427 десятин (приблизно
525,8 тисячі га) з 7142 особами, а на території Слов'яносербії-
близько 193 тисячі десятин (210,4 тисячі га) 3".
У 1784 р. Озівську й Новоросійську губернії об'єднано
в Катеринославське намісництво. Колишня Слов'я-аосербія
стала Донецьким повітом, а Підгірне
перейменовано в Донецьк (у 18І7 р. його ще раз "перехрестили"
на Слов'яносербськ). До тодішнього Донецького, а
потім Слов'яносербського повіту належала
територія сучасного Луганська, а землі, на яких у
третій третині минулого століття почало рости
місто Юзівка-Сталіне-Донецьк, належали до
Бахмутського повіту. Тоді Тор-ський (пізніше -
Слов'янський) повіт злучено з Костян-тиноградським
(Костянтиноград Полтавської губернії з 1922 р. -
Красноград, тепер Харківської области), а
Маріюпільський - з Павлоградським. Дещо раніше (у
1780 р.) ліквідовано Слобідськоукраїнську губернію.
її Острогізьку провінцію зі Старобільськом і
Біловід-ськом прилучено до Воронізького
намісництва. У 1796 р. цар Павло відновив
Новоросійську й Слобідськоукраїнську губернії.
До останньої знову прилучено Слов'янськ
іСтаробільськ, а через рік (1797) - Бахмутський і
Донецький (Слов'яносербський) повіти. У
Бахмутському повіті, відділеному від
Слобідськоукраїнської (пізніше Харківської}
губернії Сіверським Дінцем, росіяни становили 19%,
а в Донецькому (Слов'яносербському) - 24% населення.
Тоді на території Новоросії українці становили
74%, росіяни-12%, молдавани - 6%, греки- 3,5%, вірмени - 2,6%.
На початку XIX ст. частка українців знизилася до
64,8% 40°.
За 1795-1811 рр. населення Бахмутського повіту зросло
на 32%. Сюди приходило багато державних селян, які
створювали великі поселення. За даними ревізій,
на початку XIX ст. в Бахмутському повіті жило 40000, а
в Донецькому (Слов'яносербському) 26000 осіб. У
Бахмутському повіті державні селяни становили
53,1% населення 401.
У 1802 р. з Новоросії виділено Катеринославську
губернію з частинами Донецького, Бахмутського й
Ма-ріюпільського повітів. Слов'янський повіт
одійшов до Слобідськоукраїнської губернії, яка з
1835 р. стала Харківською. В її Ізюмський, Куп'янський
І створений у 1797 р. Старобільський повіти входили
північні райони теперішніх Донецької та
Луганської областей, на які з 1797 р. поширено дію
російського кріпосного права.
Тим часом на землях колишніх запорізьких вольно-стей
виростали нові слободи. НовоспеченІ поміщики
правдами й неправдами заманювали у свої
посілості ліво- й правобережних селян.
Запорізьку заплаву на річці Торець - Дружківку з
довколишніми землями дістав полковник Н.
Аршаневський. На верхоріччях Вовчої' з'явилася
Голицинівка, рангова дача князя С. Голицина.
Коменданта Бахмутської фортеці І. Ша-бельського
нагородили також дачею, яку він назвав Іванівкою.
Дружківку, Голицинівку й Іванівку під Бах-мутом
заселили українські селяни, а щоби
загосподарювати дачу Білокузьминівку (на
території сучасного Костянтинівського району
Донецької области), морський офіцер К.
Котельников купив селян у теперішній Калузькій
області Російської Федерації402.
У другій половині XVIII ст. в доріччі Сіверського
Дінця виросли нові поселення українських і
російських селян, які втекли від своїх
кріпосників: над річкою Вільхою - слобода
Вільхова (тепер - Успенка), а в районі Луганчика -
селища Шовковий Протік (на базі козацького
хутора), Вовнухине, Петромиколаївка й
Олександрівка. У 1773 р. селяни з Білгородської
губернії осіли,біля джерел Міюсу й збудували
слободу Фа-щівку (Луганська область) 403. На
південний схід від неї над річкою Насільною 20
січня 1777 р. майор і військовий дяк Ісаєв заклав
слободу Ісаївку-Дякове (нині - Дякове), у якій
поселилися вихідці з різних кінців України.
Генерал-майор Орлов дав притулок у своїх маєтках
під Ровеньками правобережним українцям. За його
прізвищем слобода над річкою Ровенька дістала
назву Орлово-Ровенецька (тепер - місто Ровеньки)
404. Так само полковник А. Орлов заснував у районі
теперішнього міста Шахтарська Донецької области
слободу Олексіївку-Орлівку, а дещо східніше, на
території сучасного міста Тореза, постала
слобода Олексіївка (1840- 1867 - Олексієво-Леонове,
потім до 1964 - Чистякове). Поряд на території міста
Сніжного старшина Н. Васильєв побудував заїзд
над байраком Погорілим 405.
На схід від Кальміюсу підполковник Амвросій
Луков-кін заклав над річкою Кринкою слободу
Амвросіївку (тепер - село Благодатне), а старшина
М. Мєшков - Велику Мєшківку. Заселили їх українці.
Північніше біля Харцизького байраку, в якому
ховалися волелюбні сіро-махи-харцизи, тобто
бурлаки (по-турецькому хирсиз-злодій, негідник406),
генерал І. Іловайський назвав одну з нових слобід
Харцизьком. Його прізвищем названо сусідню оселю
- Іловайськ. Він і його родич, колишній отаман
Війська Донського О. Іловайський, володіли тоді
обширними земельними ділянками в околиці
теперішніх кіст Харцизька й Іловайська. Втікачі
від кріпаччини в різний час заснували в цьому
районі селища Ханженко-
й Кутейникове і заселили Амвросіївку, Зуївку та
Харцизьку й Макіївську слободи.
До 1803 р. в Маріюпільському повіті ще кочували
калмики. Щоб вони не перешкоджали поселеним там
грекам, царський уряд виселив їх на землі Війська
Донського, де вони приєдналися до тамтешніх
кочівників 407. Тоді землі донських козаків
поділено на сім округ. Територію на схід від
Кальміюсу введено до Міюської, а простори на
захід від Деркулу - до тодішньої Донецької (Слов'яносербської)
округи 408.
У XIX ст. туди посилився приплив бідноти з України.
Іід час шостої ревізії в 1811 р. донські поміщики
пока-али українців не "приписними", а
дворовими або селянами. Перших тоді налічували
5053, других - 71804, а разом 76 857 осіб. За 7-ою ревізією
дворових було !882, а селян 74 109,. разом 78991 особа.
Переважно то були вихідці з Полтавщини й
Західньої Слобожанщини, 8 також із Чернігівщини,
Правобережжя і російських земель. Замкненого
стійкого контингенту первісних переселенців не
було. Всі вони змішувалися, а різні реєстри
записували їх з указівкою на те, звідки хто
прибув: якийсь Осип Гундоровський прибув зі
Стародубського повіту Малоросійсько-чернігівської
губернії409 (нині - Іериторія Брянської области, за
Хмельницького - Стародубського полку).
|
