У Полтаві в будинку Старицьких помер Михайло Остроградський, видатний математик, академік Петербурзької Академії Наук (з 1830), член Паризької (з 1856), Римської і Туринської АН, основоположник Петербурзької математичної школи, автор понад 100 наукових праць. Народився 1801 в давній козацькій родині. Навчаючись у “пансіоні для виховання бідних дворян” при Полтавській гімназії, наглядачем якої був І. Котляревський, виявив посередні знання з математики: при дев’ятибальній системі досягав лише п’ятірки. Зацікавлення математикою зродилось у Харківському університеті. Незважаючи на відмінні оцінки після закінчення університету у 1820 за наказом князя Голіцина Остроградського позбавлено диплому. Справжнє визнання до нього прийшло у Парижі. Остроградський був добрим приятелем Т. Шевченка та українським патріотом, щороку приїздив у село, скрізь говорив українською мовою. Був близьким з родинами М. Лисенка та М. Старицького. В духовній сфері на жаль не виявився стійким християнином і наприкінці життя заплутався в теософічних міркуваннях та займався викликанням духів.

«Освіта припиняється тільки з припиненням життя... І тільки дурень може думати, що коли дійшов до певного етапу, то не існує вже нічого, що було б корисно вивчати».

М. Остроградський.

В містечку Хирові на Львівщині, у сім’ї священика народився Ярослав Пастернак, археолог, дослідник прадавньої історії та княжої доби Галичини. Навчаючись у Львівському університеті знайомиться з В.Гнатюком і невдовзі стає одним з перших помічників вченого. У 1913 за рекомендацією Гнатюка стає працівником Національного музею. В роки революції у лавах УГА виборює волю України і разом з іншими стрільцями доля закидає його до Чехії. Згодом навчається у Празькому (Карловому) університеті, працює в Державному Археологічному інституті у Празі, бере участь в археологічних розкопках. 1928 повернувшись до Львова обіймає посаду директора Етнографічного музею НТШ, з 1935 професор Греко-Католицької Богословської академії. Після Другої світової війни на еміґрації спочатку в Німеччині, згодом в Канаді, професор УВУ в Мюнхені (з 1946 р.), Українського Католицького університету в Римі (з 1963 р.), дійсний член НТШ (з 1929 р.) і низки українських та іноземних наукових товариств. До війни провадив розкопки у 72 місцевостях Галичини, Карпатської України та Чехо-Словаччини. Найважливішим його досягненням було віднайдення княжого двору стольного Галича, фундаментів Успенського собору та тлінних останків князя Ярослава Осьмомисла у с. Крилос (поблизу сучасного Галича). В період польської окупації Галичини це відкриття сколихнуло усі суспільні верстви і викликало неймовірний ентузіазм та паломництво тисяч прочан до витоків нашої державності. Помер у Торонто 22.11.1969 від серцевого нападу. В радянські часи його ім’я замовчувалось а численні праці старанно приховувались від громадськості. І тільки окремі дослідники та селяни Крилоса турботливо зберігали пам’ять про нього у своїх серцях.

“Бувають люди, що завжди й усюди, навіть проти надії, шукають - і знаходять. Їх завзяття перемагає всі перешкоди, всі сумніви й недовіру, й вони видирають з землі таємниці і скарби минулого. До тих людей належить, мабуть, і д-р Ярослав Пастернак, - український археолог й історик”.

Богдан Кравців.

Народився Павло Заньківський, полковник царської армії, з 1918 в українській армії, у 1919 командир гарматних підрозділів і частин Запорізького корпусу.

Райсхмаршал Герінг підписав розпорядження про використання робочої сили на окупованих територіях Сходу. Особливу увагу приділено використанню росіян (більшість німецьких верховодів всупереч фактам, яких не могли не знати, вперто зараховували українців до росіян, заперечуючи саме існування окремої української нації) у німецькій промисловості та сільському господарстві. Сподівання на швидку перемогу на східному фронті зазнали краху, військо безжалісно поглинало все нові і нові контингенти німецьких новобранців, економіку все більше лихоманило від дефіциту працездатного населення. Тоді було прийнято просте рішення - набрати необхідну кількість рабів на окупованих територіях. Насильний набір робочої сили на Сході почався після появи циркуляра Розенберга від 6.03.1942 р., в якому було сказано, що відповідно до вимог Герінга райони Сходу повинні дати 627 тис. робітників, з яких 527 тис. треба набрати на Україні (237 тис. промислових робітників і 290 тис. для сільського господарства). Як в давні часи новітні ординці спустошували міста та села і сотнями тисяч вивозили українців до Німеччини. За період окупації з України до Німеччини було депортовано 2,2 млн. робітників. Багато з них уже не повернули на Україну: одні загинули на чужині а інших недоля розвіяла по широких світах. Хтось став американцем, хтось австралійцем, а хтось і до сьогодні не може прижитись в чужій землі, душею страждаючи за Україною.

Репресивна машина КДБ провела масові арешти української інтелігенції у різних містах України, особливо у Львові та Києві. Після розгрому повстанського руху та численних підпільницьких організацій 50-х-початку 60-х років справу боротьби за визволення України переймають поети, письменники, художники, музиканти, науковці, інженери. Спротив комуністичній ідеології провадиться на усіх рівнях: від організації просвітницьких вечорів, виставок, творчих звітів, дискусій до створення неофіційних напівлегальних і підпільних гуртків та організацій. Масово поширюється самвидавська література, часописи з гострою критикою існуючого режиму і закликом до подальшої боротьби. Лише у 1966 відбулось щонайменше 26 судових процесів над авторами і розповсюджувачами “самвидаву”, яких засуджено до тривалих термінів ув’язнення. Широкого розголосу набувають праці І.Дзюби (“Інтернаціоналізм чи русифікація?”), В.Чорновола (“Лихо з розуму” та ін.), В.Мороза (“Серед снігів”) та нелегальний часопис “Український вісник” (у 1970-1972 вийшло 6 випусків). Зовсім несподівано цей рух зачепив чимало відповідальних працівників Компартії України. Навіть перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест відкинув традиційні погляди ортодоксального комуніста і у своїй книжці несхвально висловився про ліквідацію Катериною II Гетьманщини. Цього вже Москва аж ніяк не могла пробачити і щоби не допустити українізації партапарату та всього українського суспільства як це було у 1920-х роках вирішила діяти, жорстоко, рішуче і негайно. Шелест змушений був залишити свою посаду, з Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 34 викладачів разом з директором, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на усіх партійних рівнях. Заарештували та ув’язнили у таборах чи психіатричних тюрмах сотні українських патріотів В.Чорновола, І.Геля, І.Калинець, М.Осадчого, С.Шабатуру та багато інших. Заборонили друкувати і вилучили з бібліотек книги сотень авторів. Масові погроми проведено у Львівському та Київському університетах, Львівському інституті суспільних наук (сьогодні Інститут українознавства). Загальна кількість заарештованих протягом 1972-1974 оцінюється тисячами осіб. На зміну епохи псевдолібералізму Шелеста прийшла епоха тотальної русифікації Щербицького.

На хуторі Солодкий Лиман, на Кубані, у сім’ї сотника війська Чорноморського народився Василь Мова (літ. пс. Лиманський), поет, письменник, драматург. Навчаючись у Харківському університеті (1860-1867) з групою студентів працював над укладенням українського словника, брав участь у студентських заворушеннях. Повернувшись на Кубань працює учителем, слідчим, суддею. Двадцять років жив немов би подвійним життям: тягнучи службову лямку царського чиновника і шукаючи відради у літературній праці Зважаючи на своє службове становище та переслідування української просвітньої діяльності друкувався під псевдонімом в журналі “Основа” та галицькій періодиці. Описував життя українських переселенців, піднімав проблеми денаціоналізації (“Старе гніздо і молоді птахи”). Народився в козацькій сім’ї і виростав у козацькому середовищі, проте критично ставиться до козацького гультяйства та анархії, вважаючи порятунком народний розум та освіту.

Гей, друже мій темний!
Над силу ума
Вже більшої сили
Й на світі нема;

І треба нам добре
У тямку те взяти,
Що вчена громада -
Могутня рать,

Як стануть у лаву
Такі граждаки,
То краще зрятують,
Аніж козаки!

Був переслідуваний царським урядом, багато його творів і досі не надруковано, а чимало безповоротно втрачено. Помер 13.06.1891 від серцевої недуги. Похований в Катеринодарі (тепер Краснодар).

В Станіславі (тепер Івано-Франківськ) в сім’ї робітника народився Стефан Грабець, польський мовознавець, який значною мірою прислужився дослідженню проблем українського мовознавства. Навчався а згодом і працював у Львівському університеті. Досліджував діалекти та топоніміку Гуцульщини і Бойківщини, надсянські говори. Після Другої світової війни працює у Торунському університеті (з 1946 р.) а згодом у Лодзькому університеті (з 1954 р.). Був деканом, проректором та ректором університету в Лодзі. Продовжує працю як україніст, зокрема друкується в “Українському календарі”, що його видає УСКТ. Вивчає українські елементи в мові польських письменників XVI-XVII ст. У 1957 за редакцією С.Грабця та П.Зволінського з’являється друком “Українсько-польський словник” на 30 тисяч слів. Помер 25.12.1972

У Брусилові на Житомирщині народився Іларіон (світське Іван) Огієнко, православний митрополит, мовознавець, історик церкви, поет і прозаїк, церковний та культурний діяч, дійсний член НТШ. У 1909 закінчив Київський університет, де з 1915 працював приват-доцентом на катедрі мови і літератури, а з 1918 професором. За дорученням Центральної Ради в університеті вводить предмет “Історія української мови”. Обіймає посаду міністра освіти а згодом ще й міністра віросповідань, очолює правописну комісію і разом із А.Кримським та Є.Тимченком готує “Проект правопису української мови”. У 1919 організовує і стає першим ректором та професором Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету. Коли у 1920 місто окупували більшовики деякий час мешкає у Винниках під Львовом, а згодом поневіряється по Європі: Варшава, Брно, Швейцарія, Австрія. З 1936 по 1940 здійснює титанічну працю над перекладом Біблії українською мовою, проте через війну у Європі її видання відклалось на 21 рік. Після того як овдовів (1937) 9 жовтня 1940 в Яблочинському монастирі на Холмщині митрополит Діонісій постригає його в монаший чин, а вже 20 жовтня його висвячують на єпископа холмського і підляського; 1943 (за іншими даними у березні 1944) стає митрополитом. У 1947 прибуває до Вінніпегу, де з 1951 стає головою Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Він поновлює свою працю над перекладом Біблії. Про натхнення Святим Духом під час цієї праці І.Огієнко пише: “Я часто співав свій перекладений текст, і завжди пильнував, щоб підносив мого духа і грів моє серце! Бо коли такий вплив біблійної мови на мене, то може таким буде він і на інших читачів-співаків, коли вони сприймають Біблію душею та серцем”. Помер на чужині у 1972 р.

У с. Балки Мелітопольського повіту в сім’ї селянина народився Дмитро Котко, диригент і громадський діяч. Навчався в духовній семінарії на Кавказі в класі диригентури. Згодом його відряджено до Москви для підвищення кваліфікації на диригентських курсах. У 1920 організовує хор з інтернованих вояків УНР, який у 1920-х-1930-х з успіхом гастролював по Західній Україні, Польщі, Німеччині. Усюди чи то в Галичині чи в центральних воєводствах Польщі концерти “Українського хору” викликали небачене піднесення глядачів, збуджували нестримну лавину їхнього захоплення і симпатій. Скупі на похвали часописи ніби змагались хто краще опише враження, які викликали виступи хору. Критики-музикознавці, журналісти відзначали вдало підібраний репертуар і видатні вокальні дані співаків, ритмічність, динамізм, ідеальну зіспіваність хористів, досконало відпрацьовану техніку співу, новаторство, надзвичайну дисциплінованість кожного окремого виконавця і звичайно величезну працьовитість і незмірний талант диригента. Воістину диригенти такого масштабу приходять раз у століття.

У Києві помер Іван Їжакевич, живописець і графік, один з найпопулярніших митців України. Народився 1864 на Черкащині. Навчався в іконописній майстерні при Києво-Печерській Лаврі (1876-1882), Київській рисувальній школі М.Мурашка (1882-1884) та Петербурзькій Академії Мистецтв (1884-1888). Працював над відновленням фресок Кирилівської церкви в Києві і виконав розпис трапезної церкви Київської Лаври. З 90-их XIX ст. його малюнки з історії та побуту українського народу друкувались у російських ілюстрованих журналах (“Живописное обозрение”, “Всемирная иллюстрация”, “Нива”). З 1907 працює у Києві. Відомий як маляр українського побуту й пейзажу та історичного минулого. Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової та журнальної ілюстрації (ілюстрував твори Т.Шевченка, М.Гоголя, Л.Українки, М.Коцюбинського, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського).

В с. Гірне на Стрийщині в селянській родині народився Едвард Козак (псевд. Еко, Мамай, Майк Чічка), карикатурист, гуморист і маляр. Навчався в мистецьких школах Відня і Любліна. Виборював волю України в лавах УСС. З 1927 навчається в мистецькій школі О.Новаківського. Публікує карикатури в сатирично-гумористичному журналі “Зиз” (1926-1933) та “Комар”, ілюструє усі видання Тиктора у Львові (1933-1939), розробляє малюнки журнальних обкладинок, малює олійні етюди та картини, бере участь у виставках АНУМ. Надзвичайно влучними були його карикатури на трагічну ситуацію в радянській Україні та на сталінські репресії, уникнути яких вдалось виїхавши у 1939 разом з сім’єю до Кракова. З 1944 на еміґрації очолює спілку образотворчих митців у таборах для переселенців, а в 1951 переїжджає до США (м. Воррен, штат Мічіган), де працює в церковному мистецтві, ілюструє казки для телебачення, оформляє книжки та часописи, видає власний журнал сатири та гумору “Лис Микита”, утримує власне видавництво з такою ж назвою, пише сатиричні та гумористичні оповідання. Сини Юрій та Ярема також пішли батьковими стопами і є відомими у США художниками. Е.Козак знаний головно як художник-карикатурист, де його талант розкрився найбільш повно. Та якби йому довелось творити в інших сферах духовного життя то він мабуть досягнув би не менших вершин про що свідчать його поетичні спроби.

Люлі, люлі, спи, мій сину, -
Свище вітер без упину,
Й попід вікна там-назад
Блудить-мудрить листопад.

Та головку наклоняє,
Одну думку він думає:
Про роки оті минулі,
Як збивали листя кулі.

Про велику ясну днину -
Люлі, люлі, спи, мій сину.
Другу думу як думає,
У віконця заглядає,

Щоб ти, сину, дужий ріс,
Понад шаблю, понад кріс,
Щоб із ним у поле злинув -
Люлі, люлі, спи, мій сину.

В с. Лани Щирецького району на Львівщині в криївці загинули Роман Лозинський (пс. Бомба), референт СБ львівського крайового проводу ОУН, Степан Ганич (пс. Снігур), провідник щирецького надрайонного проводу ОУН, Софія Вільхова (пс. Оришка), друкарка львівського крайового проводу ОУН, схоплений живим Євген Пришляк (пс. Ярема), крайовий провідник львівського крайового проводу ОУН.

У слободі Ясинуватій Бахмутського повіту Катеринославської губернії в родині залізничного службовця народився Микола Скрипник, один з головних більшовицьких партійних та державних діячів на Україні. Навчався в Ізюмському реальному училищі звідки був виключений за пропаганду серед селян. Інтенсивні заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною, особливо в галузі історії України, української літератури, економіки і права. Навчаючись у Петербурзі спочатку стає членом української громади, але незабаром відходить від неї і пристає до ленінського крила російської соціал-демократії. За царату декілька разів заарештований і засланий, звідки не раз утікав. У 1914 редактор більшовицької газети “Правда”, а в 1917 член штабу Жовтневого перевороту у Петрограді. У грудні 1917 на більшовицькому з’їзді рад у Харкові заочно обраний членом Народного Секретаріату, першого радянського уряду на Україні, а з березня 1918 стає його головою. Після падіння цього “уряду” бере участь у створенні Комуністичної партії більшовиків України, перший з’їзд якого відбувся у липні 1918 в Москві. Ще в квітні 1918 на Таганрогській нараді більшовиків висловився за створення незалежної від РКП(б) більшовицької партії в Україні, що було підтримано більшістю членів наради. Це надзвичайно стривожило Леніна і після з’їзду Скрипника усувають від керівництва КП(б)У і він деякий час стає членом колегії Всеросійського ЧК. Новостворена КП(б)У не отримала сподіваної самостійності і фактично стала філією РКП(б). У 1920 повертається на Україну, де у 1921-1922 працює народним комісаром внутрішніх справ, 1922-1927 - народним комісаром юстиції, з березня 1927 до лютого 1933 - народним комісаром освіти. Скрипник займав також високі партійні посади - з 1920 член ЦК КП(б)У, а з 1925 член його політбюро, директор Українського інституту марксизму-ленінізму, голова Українського товариства істориків-марксистів.

Будучи у складі більшовицької партійної номенклатури, він проте не втратив почуття приналежності до української нації. Поборюючи прояви російського шовінізму серед партійного керівництва КП(б)У стає ініціатором запровадження українізації. Під його керівництвом інтенсивно українізуються преса, освіта, усі сфери суспільного життя. У 1927-1928 за його ініціативи опрацьовано і затверджено т. зв. “скрипниківський” правопис, який усував русифікаційні впливи з української мови. Виходячи з принципу соборності всіх українських етнічних територій у 1918 виступив проти запланованого в ЦК РКП(б) відриву від України т. зв. “Донецько-Криворізької республіки”, домагався приєднання до УРСР Курщини, Вороніжчини, запровадження українізації на Далекому Сході, в Середній Азії, гуртував біля себе національно свідомі кадри із Західної України. Завдяки його інтервенції в Росії було організовано 500 українських шкіл та 2 вузи.

Така діяльність Скрипника не узгоджувалась з імперськими планами Москви і в січні 1933 за дорученням Й.Сталіна на Україну прибув П.Постишев. В Україні відбулись масові арешти та погром українських інституцій. 1 березня 1933 Скрипника усунули з посади наркома освіти, що означало припинення українізації. В містах України школи переводять на російську мову навчання або відкривають російські класи, з’являються державні російські театри, російські газети. Атмосфера в Україні стає нестерпною. 13 травня застрілився М.Хвильовий найближчий приятель і однодумець Скрипника. Розпочалось систематичне цькування головного “винуватця” українізації. Більшовицьке керівництво поставило перед Скрипником вимогу безумовної капітуляції. Не бачачи жодного виходу, 7 липня 1933 колишній нарком освіти і соратник Леніна застрілився.

Трагедія Скрипника не є новою в цьому світі. Ще дві тисячі літ тому Христос сказав, що не можна одночасно служити двом панам. Бо неможливо було поєднати любов до свого народу з космополітичним більшовизмом, вибродженим на російському імперському шовінізмі. Треба було чомусь зрадити або піти з життя.

В м. Кустанай (Казахстан) помер (за іншими даними закатований працівниками НКВС) Агатангел Кримський, визначний орієнталіст, історик, письменник (пс. А.Хванько), перекладач, критик, етнограф і громадський діяч, дійсний член ВУАН та НТШ. Народився 1871 у Володимирі-Волинському в родині вчителя. Навчався в колегії П.Галагана, Московському університеті та Московському Лазаревському інституті східних мов, в 1896-1898 у Сирії та Лівані. З 1898 в Лазаревському інституті викладав арабську, перську, турецьку мови та літератури. Полемізуючи з твердженнями Соболевського про те, що давні кияни були росіянами, які в період татаро-монгольської навали відійшли на північ на початку 1900-х пише низку праць з історії української мови. Повернувшись у 1918 до Києва стає одним з організаторів ВУАН і її першим секретарем та академіком. У 1929 в часі придушення українізації усунений більшовиками з цієї посади. Досконало знав понад 40 мов. Читаючи лекції легко переходив на санскрит, французьку, арабську, німецьку, англійську чи іспанську мови. Автор сотень великих і менших наукових праць. Ще досі у країнах Арабського Сходу його шанують як свого, а ефіопські школярі за його підручниками вивчають мову та історію. У 1930-ті був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах. В липні 1941 заарештований співробітниками НКВС за антирадянську діяльність і ув’язнений в одній з тюрем НКВС м. Кустаная (Казахстан).

Мій краю, за тебе прийнять не лякаюсь
Найгіршого лиха,
Бо всякеє горе, недоля, скорбота
Тепер мені втіха.

А.Кримський

До райсхканцелярії надійшов лист підписаний митрополитом, головою Української Національної Ради Львова А.Шептицьким; головою Української Національної Ради Києва М.Величківським; президентом УНР в екзилі А.Лівицьким; головою колишніх українських вояків М.Омеляновичем-Павленком; вождем одного з відламів ОУН А.Мельником в якому протестувалось проти приєднання Галичини до Генерального Губернаторства і передачі Одеси Румунії а також великих утисків, що їх зазнають українська патріотична преса та суспільно-культурні товариства. Автори листа вимагали права України “на незалежне існування”. На жаль це звернення так і залишилось голосом волаючого в пустині.

У м. Ізюмі на Слобожанщині народився Гнат Васильченко. Генерал-майор царської армії. Влітку 1917 - делегат II Всеукраїнського військового з’їзду, активно провадив українізацію частин російської армії і формування українських частин на Катеринославщині. Підтримав гетьманський переворот П.Скоропадського, а після падіння гетьманату згуртував офіцерів колишньої російської армії і з боями пробивався до Криму. Воював з більшовиками у військових з’єднаннях армій Денікіна і Врангеля.

І знову у найвідповідальніший момент чи то розгубленість, чи зневіра, а чи ще щось інше розкидали українців по різних таборах проливати свою кров за чужу справу. Прикро, але не раз наш народ сам ставав могильником своєї Держави.