У Києві народився Володимир Орловський, маляр-пейзажист. Початкову художню освіту здобув у Київській гімназії у художника І.Сошенка. За допомогою Т.Шевченка у 1861 вступив до Петербурзької Академії Мистецтв, де навчався до 1868 У 1869-1872 вдосконалював свою майстерність у Франції, Італії, Німеччині, Швейцарії. Повернувшись стає академіком (1874) і професором (1878-1886) Петербурзької АМ. З 1886 на Україні, співпрацював з Київською рисувальною школою, був співорганізатором Київського художнього училища. Більшість творів присвятив зображенню рідної природи - є одним із творців українського пейзажу. З 1900-х майже цілком перейшов на зображення моря. Помер 1914 в Італії.

На хуторі Убіжищі (тепер село Мар’янівка) Пирятинського району Полтавської області народився Євген Гребінка, письменник, поет, видавець. Навчався у Ніжинській гімназії вищих наук. З 1834 жив у Петербурзі, викладаючи російську мову і літературу в військових навчальних закладах. В Петербурзі знайомиться з видатними письменниками, очолює гурток української інтелігенції, співпрацює у багатьох журналах і збірниках. У 1836 через І.Сошенка познайомився з Т.Шевченком, підтримував Шевченка матеріально, допомагав йому в самоосвіті, брав безпосередню участь у викупі його з кріпацтва, допоміг у виданні “Кобзаря”. У 1841 підготував і видав альманах “Ластівка”. 1843 Гребінка і Шевченко виїхали на Україну, відвідали хутір Убіжища. Гребінка познайомив поета з багатьма земляками, зокрема О.Афанасьєвим-Чужбинським. Шевченко з вдячністю намалював портрет Гребінки і присвятив йому вірш “Перебендя”. Байки Гребінки належать до найкращих творів в українській літературі. Він також писав ліричні поезії та прозові твори українською та російською мовами. Помер 1848 в Петербурзі. Прах письменника перевезено і похоронено в с. Мар’янівці на Полтавщині.

В маєтку Василівка на Херсонщині помер Яків Демченко, етнограф, громадський діяч-українофіл, письменник. Народився 20.10.1842 - в селі Деньги на Полтавщині. Автор статей на захист Т.Шевченка. Записав чимало історичних пісень. Працював мировим суддею на Київщині. Помер.

Помер Мелетій Дзик, ігумен Кирилівського монастиря у Києві, оборонець незалежності української Церкви від московських патріархів, майстерний проповідник, ректор Києво-Могилянської колегії, у 1677-1682 ігумен Золотоверхо-Михайлівського монастиря, прихильник гетьмана П.Дорошенка. Схиму прийняв від Дмитра Ростовського.

На Полтавщині народився Опанас Маркович, фольклорист, етнограф, композитор і громадський діяч, чоловік письменниці Марка Вовчка. Навчався у Київському університеті. У 1847 за участь у Кирило-Мефодіївському Братстві був засланий до Орла. 1851 повертається на Україну. У 1860-1861 у Петербурзі співпрацює в журналі “Основа”. У квітні 1861 організував концерт пам’яті Т.Шевченка і зібрані кошти передав родичам поета. Зібрав близько 30 тис. приповідок, автор музики до “Наталки Полтавки” (1857) І.Котляревського і опери “Чари” (1866) К.Тополі, які сам поставив аматорськими силами в Чернігові і Новгород-Сіверському. Помер у Чернігові 1867 р.

На Чернігівщині народився Федір Колодій, генерал-майор Української армії часів революції. Брав участь в російсько-японській війні 1904-1905 рр., обороні Порт-Артура, в роки Першої світової війни, воював на Румунському фронті з кінця 1917 в українській армії, командував 2-м Подільським корпусом, за Гетьманату - 3-м Одеським армійським корпусом. У 1919 очолив Східний протибільшовицький фронт республіки з осідком у Вінниці. У липні 1919 очолив групу українських військ і за наказом Симона Петлюри утворив оборонний рубіж на лінії Дунаївці-Скала. Мобілізувавши усі сили зупинив Червону Армію, що дало змогу УГА перейти Збруч і об’єднатися Дієвою армією УНР. Входив до складу Військової Ради УНР, з березня 1920 - референт уряду УНР з військових справ.

У шляхетській сім’ї на Полтавщині народився Євген Мишківський, генерал-хорунжий Армії УНР. Після навчання у Переяславській церковній школі і Полтавській духовній семінарії у 1901 проти волі батьків вступає на військову службу. У війську проявив високі професійні та організаторські здібності і разом з тим демократизм та людяність. З кінця 1917 в українській армії. За Гетьманату заарештований і від розправи врятований отаманом В.Тютюнником. У червні 1918 в складі української делегації брав участь в переговорах з місією більшовицької Росії про демаркацію українсько-російського кордону. Виступив проти акту Гетьмана щодо федерації України з Росією, взяв участь в антигетьманському повстанні. У грудні 1918 за наказом Головного Отамана С.Петлюри відряджений до ЗУНР, де обійняв посаду начальника штабу УГА. За короткий час з розрізнених загонів створив сучасну армію, сформовану з корпусів, бригад, допоміжних частин. У березні 1919 С.Петлюра перекинув його на східний протибільшовицький фронт під Козятином, де йому вдалося утримати лінію фронту на 3 тижні. У квітні разом з іншими генералами вивів українські війська через Румунію до Кам’янця-Подільського. У лютому 1920 за дорученням С.Петлюри сформував у Кам’янці-Подільському Генеральний штаб УНР. Під час наступу С.Будьонного особисто керував прикриттям відходу штабу Армії УНР. В бою під Чорним Островом 6 липня був поранений. У польському шпиталі йому ампутували ногу, але внаслідок газової флегмони 9.7.1920 він помер. Похований у Тернополі. Дружина, медсестра Армії УНР, перебувала у таборі інтернованих українських вояків у Польщі, а у 1921 виїхала до Бельгії.

Помер Дмитро Багалій, видатний історик, член ВУАН, професор і ректор (1906-10) Харківського Університету, що багато зробив для його українізації і розбудови, член Державної Ради в Петербурзі від університетів, громадський діяч Слобожанщини, голова м. Харкова, один із співзасновників Харківської Громадської Бібліотеки, Товариства Грамотності, один із найвизначніших співробітників Харківського Історично-Філологічного Товариства та Історичного Архіву. У 1918 член комітету для заснування УАН і перший голова Історично-Філологічного Відділу, в 1920-их - на чолі Харківського Наукового при ВУАН Товариства, Науково-дослідної катедри історії України, науковий керівник архівної справи на Україні. Автор праць з історії Слобідської, Лівобережної і Південної України XV-XVІІІ ст. Як історик сформувався під впливом соціологічної школи позитивізму та національної школи В.Антоновича. Свої наукові переконання в міру можливостей намагався відстоювати і в радянських умовах.

Велику кількість членів ОУН Мельника, серед них керівників І.Рогача та О.Телігу, у Києві заарештувала німецька служба безпеки СД. Уже наприкінці 1941 в найбільш поміркованих і лояльних колах розвіялись останні ілюзії стосовно можливості співпраці з німцями і відновлення Української Держави під протекторатом Німеччини. В кінці грудня 1941 на початку січня 1942 відділення ОУН Мельника в Києві перейшло до підпільної діяльності і тривалої боротьби проти німецьких окупантів. ОУН Бандери в стані війни з фашистським режимом знаходилась ще від початку липня 1941. Відтепер і до останнього дня перебування німецького окупанта на українській землі найбільшою проблемою німецької влади була збройна боротьба з українським національно-визвольним рухом.

У Києві народилась Марія Литвиненко-Вольгемут, визначна оперна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог. У 1912-1914 Працює в театрі М.Садовського у Києві, в 1914-1916 Солістка Петербурзького театру музичної драми. З 1917 знову на Україні у Києві, Харкові й Вінниці. В 1923-1934 Солістка Харківського, а в 1934-1951 солістка Київського оперного театру. З 1936 народна артистка СРСР, з 1946 професор Київської консерваторії. Померла у 1966 р.

В місті Сатмарі (Угорщина) народився Густав Ціріц, генерал майор УГА. Дитинство та юність минули у місті Стрию на Львівщині і на усе життя пов’язали його долю з долею України. Отримав добру військову освіту; призначений професором катедри тактики і стратегії Вищих гарматних курсів у Відні. З лютого 1919 в УГА начальник штабу корпусу, заступник Військового міністра, начальник штабу УГА. Коли УГА перейшла на бік Червоної армії, 10 лютого 1920 заарештований, і разом з командувачем армії генералом О.Микиткою вивезений до Москви. Помер влітку 1920 у тюремній лікарні.

У с. Заздрість на Тернопільщині народився Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, патріарх Української Греко-Католицької Церкви, символ мучеництва, незламності і вірності Богові та прадідній вірі українських греко-католиків. Навчався у Львівській Духовній семінарії, а від 1912 в Інсбруку, де здобуває ступінь доктора богослов’я. 30.09.1917 рукоположений в священичий сан митрополитом А.Шептицьким. Після свячень продовжує навчання в Інсбруку та Римі. З 1922 професор догматики в Духовній семінарії у Львові, а з 1925 стає її ректором. За дорученням А.Шептицького розбудував семінарію в Богословську академію. Організував Богословське Наукове Товариство, заснував та редагував його квартальник “Богословія”. Відбув низку наукових подорожей по Західній Європі та до Святої Землі, брав активну участь в унійних конґресах у Велеграді, Празі, Пинську, у 1936 організував унійний з’їзд у Львові. Під час першої більшовицької окупації Західної України 22.12.1939 митрополит Андрей, за згодою папи Пія XII, таємно висвячує його на єпископа з правом наслідства. Після смерті А.Шептицького у 1944 стає керівником Церкви але невдовзі 11.04.1945 разом з іншими українськими католицькими владиками та 800 священиками його ув’язнено і у Києві засуджено на 8 років виправних робіт. В ув’язненні спецслужби чинять постійний тиск на митрополита, щоби він перейшов на православ’я. Одного разу КГБ навіть запропонувало йому гідність патріарха всієї Росії. У відповідь він написав своє визнання віри, заявляючи, що готовий вмерти за кожний артикул цього визнання. Ця непохитність була покарана новими присудами та ув’язненнями. В загальному він відбув 18 років заслань у таборах Сибіру та Мордовії. Завдяки клопотанням папи Івана XXIII та протестам світової громадськості митрополита у віці 71 року звільнено з ув’язнення і 9.02.1963 він прибуває до Риму, де взяв участь у II Ватиканському Соборі. Перед виїздом за кордон, у Москві, таємно висвячує о. В.Величковського на єпископа луцького. Апостольська столиця визнала, що галицький митрополит має статус Верховного архієпископа й іменувала його членом Конґреґації Східних Церков, а у 1965 папа Павло VI іменував його кардиналом. На еміґрації впродовж 21 року організовує самоуправу Помісної УГКЦ, відвідує всі українські поселення в світі, невтомно працює над проголошенням Патріархату УГКЦ. Як Верховний архієпископ з патріаршими правами скликав кілька Синодів УГКЦ, на одному з яких була ухвалена конституція патріархального устрою Української Церкви. У Римі побудував собор св. Софії (1969), придбав і відновив парафіяльний храм Жировицької Матері Божої, поблизу Риму заснував монастир оо. Студитів (1965), організував Український Католицький університет св. Климентія (1963), активізував працю Українського Богословського Наукового Товариства, відновив видання “Богословія” (з 1963) та журналу “Дзвони” (з 1976). За наукові досягнення стає почесним членом НТШ (1964), дійсним членом Тіберійської Академії в Римі (1965), почесним доктором УВУ (1969), трьох американських і канадських університетів. Помер у 1984 в Римі при храмі св. Софії з надією, що його тлінні останки спочинуть в рідній українській землі, побіч митрополита А.Шептицького.

“Залишаючи цей світ і “сидячи на санях”, як говорили наші предки, після 90-тикількалітнього життя молюся за вас, моє духовне стадо і за весь Український народ, якого я сином і якому я старався ввесь свій вік служити (...) Молюся за вас, мої Браття, і прошу Бога, щоб дав вам силу боронити природніх і Божих прав кожної людської істоти і спільноти. Ото ж заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріархату Української Церкви!”

Із заповіту Блаженнішого Патріарха Йосифа.

В Галичині народився Віктор Матюк, греко-католицький священик, композитор-самоук, теоретик музики, автор низки співогор-водевілів, кантати “Гамалія”, хорових церковних і світських творів, редактор хорових творів М.Вербицького, І.Лаврівського, С.Воробкевича та шкільних співаників, музикознавчих статей. Творив в традиціях перемиської музичної школи. Помер у 1912.

На пленарне засідання Верховної Ради винесене питання про державний герб України - тризуб. Здавалось би після проголошення Акту Незалежності України, провалу комуністичного путчу у Москві, затвердження державним синьо-жовтого прапора і мелодією державного гімну “Ще не вмерла Україна” це питання не повинно спричинити якихось особливих ускладнень. Проте тут українофоби різних мастей і комуністи стали єдиною монолітною стіною. І цей зрив не був випадковим. Прапор і гімн України є відносно молодими і, не маючи іншого виходу, із скрипом у серці, ще можна було погодитись на їх затвердження. Але тризуб?!... Це ж означало позбавити Москву претензій на більш як тисячолітню історію та культуру і показати усьому світові хто ж насправді є старшим братом. Цілий день тривала запекла війна, смертельний бій за останній редут уже мертвої більшовицької імперії. І все ж бій був програний. Верховна Рада затвердила герб України тризуб. І дуже символічним є те, що через тисячу літ він знову гордо і непереможно піднявся у славному місті Володимира Великого Києві.

Разом з чоловіком та іншими українськими націоналістами у Бабиному Яру розстріляна Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова), поетеса, письменниця, громадська діячка. Народилась у Петербурзі 1907. З 1917 жила з батьками у Києві, де навчалась в гімназії Дучинської. З 1923 проживала в Чехії, екстерном закінчила Український педагогічний інститут в Празі. В студентському середовищі захопилась українством і розпочала літературну діяльність. Одружилась з Михайлом Телігою, інженером, родом з Кубані, учасником Визвольних Змагань. З 1929 у Варшаві, вчителювала в українській школі, дописувала до “Вісника” у Львові. У 1939-1941 проживала в Кракові, очолювала мистецьке товариство “Зарево”, разом з О.Ольжичем активно працювала в Культурній Референтурі Проводу ОУН. У 1941 таємно переїхала до Львова, згодом до Рівного, а 22 жовтня з похідними групами ОУН(м) дісталася до Києва. В Києві випускала журнал “Литаври”, організувала Спілку українських письменників і очолила її. 9 лютого 1942 заарештована гестапо за відмову співпрацювати з пронімецьким тижневиком “Новим Українським Словом”. Окремими книжками твори вийшли друком посмертно.

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне,
У вікнах - перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!

Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів,
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкинуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма, -
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою -
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань -
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.

Разом з О.Телігою страчений Іван Ірлявський (справжнє прізвище Рошко), поет. Народився у 1919 в с. Ірлява на Закарпатті. Друкувався в празьких україномовних журналах “Пробоєм”, “Наступ” і львівських “Обрії” та “Напередодні”. Належав до Празької групи українських поетів. Автор 4 книг. У 1942 Приїхав до Києва, де став секретарем Спілки українських письменників. За відмову співпрацювати в пронімецькій газеті.

У с. Крилос біля Галича в сім’ї народного учителя народився Юліан Романчук, визначний політичний і громадський діяч, довголітній політичний провідник галицьких українців, педагог, письменник, журналіст. Навчався у станіславівській та львівській ґімназіях, Львівському університеті. Вже в ґімназії заснував таємний студентський гурток і видавав нелегальний часопис, а навчаючись в університеті був анонімним співпрацівником часопису “Слово”. Ставши учителем української академічної ґімназії всеціло віддається вихованню національно свідомої української еліти, працює над написанням і виданням підручників народною українською мовою. Був одним з головних засновників товариства “Просвіта” у 1868 а в 1896-1906 його головою. Через “Просвіту” видав твори Т.Шевченка, у більш як 20-ти томах твори класиків української літератури від Котляревського до Нечуя-Левицького із життєписами письменників. Завдяки його старанням і жертовності вартість цього видання була надзвичайно низькою (одна корона за том). Був одним із засновників і дійсним членом НТШ. В 1883 стає послом до галицького сейму і започатковує нову політику послідовної боротьби за права українського народу. У 1885 засновує і очолює політичне товариство “Народна Рада”. Це був рішучий крок до розриву народовців із москвофільством. Він організовує перші політичні віча на провінції, які розворушили народ. У 1889 знову стає послом до сейму, а у 1891 послом до віденського парламенту. На ініціативу австрійського уряду (з огляду на небезпеку війни з Росією) стає одним з творців т.зв. “нової ери”, угоди з поляками. Проте переконавшись, що поляки не думають визнавати належних українцям прав рішуче стає в опозиції до неї. При співучасті М.Грушевського та І.Франка у 1889 створює Національно-Демократичну Партію, головою якої залишається до 1907. До новоствореної партії пристають народовці, члени радикальної партії. Програмою максимум партії була незалежна, соборна українська держава, а програмою мінімум створення окремого коронного краю в Австрійській імперії з українською адміністрацією. У 1900 знову стає послом до парламенту і залишається ним (переобраний ще у 1907 і 1911) аж до розвалу Австрії. Підтримує жваві зв’язки з українськими діячами і письменниками Наддніпрянщини, а у 1903 взяв участь, як делегат Галичини, у відкритті пам’ятника І.Котляревському в Полтаві. Його промова українською мовою на відкритті пам’ятника надзвичайно вразила і піднесла наддніпрянців. У 1907 коли до австрійського парламенту прийшло біля 30 українських послів з Галичини він, зумівши подолати особисті амбіції і темпераменти, політичні розбіжності окремих послів, створює Українську Парламентську Репрезентацію. У 1910 австрійський парламент обирає його своїм віцепрезидентом. Під час Першої світової війни у Відні очолює “Український Допомоговий Комітет” для втікачів з Галичини перед російськими військами і “Українську Культурну Раду”, яка опікувалась українським шкільництвом на еміґрації. 10.11.1918 у Львові приймає присягу від членів Державного Секретаріату ЗУНР, першого уряду української держави. Коли поляки окупували Львів його у віці 76 років ув’язнили в концтаборі Домб’є біля Кракова і лише на енергійні протести української суспільності його звільнено. 24.03.1923, після того як Галичину віддали Польщі, на площі св. Юра від багатотисячних мас народу, Романчук прийняв присягу, що вони ніколи не визнають цього акту і залишаться вірними ідеї української державності. До кінця життя працював для України, очолюючи у 1920-х скликувану для політичних консультацій “Раду сеньйорів”. Помер у 1932, доживаючи віку в нестатках на скромну пенсію австрійського ґімназійного учителя. За словами В.Стефаника це був найчесніший і найбільш працьовитий провідник українського народу.

У Коломиї помер Теодор (Федір) Білоус, літератор, видавець, педагог, громадський діяч. Народився у 1828 (за іншими даними у 1827 р.) в селі Виткові на Львівщині в селянській родині. Після навчання в Духовній семінарії та Львівському університеті вчителює у Львові, Тернополі, а у 1864 стає директором новоствореної ґімназії в Коломиї. Часто мандрує по селах Покуття та Гуцульщини, запрошуючи до навчання українську сільську молодь, збирає пожертви на бурсу для бідних учнів. Місцевому уряду була не до вподоби його просвітницька діяльність серед українського люду і крайова шкільна рада переводить його до містечка Бохні. Автор розвідки про князів Острозьких та інших праць, низки повістей. На жаль його твори сьогодні є невідомими оскільки писав їх москвофільським суржиком. У 1861-1866 і 1871-1876 рр., будучи послом до сейму, домігся відкриття майже 30 промислових шкіл. Був засновником літературного українського товариства (1863) - одного з перших в Україні, українського літературно-драматичного товариства (1880), заснував 9 позичкових фондів для убогих учнів і вчителів ґімназій. Був одним з небагатьох “старих русинів”, що підтримали молодих І.Франка та М.Павлика. Проживаючи самотньо і убого складав щедрі пожертви на поширення освіти серед рідного народу. Його жертовне життя було типовим для десятків тисяч невідомих сьогодні українських патріотів, які не дали розчинитись нашій нації в півтисячолітньому мороці бездержавності.

Перший офіційний виступ легендарного хору Українського суспільно-культурного товариства Польщі “Журавлі”. Сама назва чи не найкраще віддзеркалювала принцип формування хору, бо його учасники раз на квартал зліталися з усіх закутків Польщі на кількаденні репетиції після яких виступали з концертними програмами. Як туга за Батьківщиною кликала журавлів за тисячі кілометрів до отчого краю, так і любов до рідного слова та рідної пісні щоразу збирала їх з далеких містечок та сіл і цементувала в єдиний монолітний колектив. Велика заслуга у цьому була кожного хориста зокрема і диригента та засновника хору Ярослава Полянського. Концерти хору з успіхом відбувались по всій Польщі, а слава про колектив лунала далеко за її межами. Знали про хор і в Україні куди його пісні долинали з магнітофонних записів та платівок, які напівлегально перевозили через кордон; знали і раділи, що десь неподалік іще є місцевість де українська пісня може розвиватись трохи вільніше ніж в підрадянській Україні. Саме підтримка українського духу в ті часи була чи не найголовнішою місією “Журавлів”. Такою вона залишається і сьогодні, гуртуючи і скріплюючи українство на теренах Польщі. То ж щиро вітаємо колектив, ветеранів і нових учасників із славним ювілеєм та бажаємо і надалі плідно працювати на ниві народної культури.