"Комiтет пiдтримки непокiрних народiв" |
ФСБ пiдриває Росiю
[Оригiнал на сайтi Компромат.Ru]
Федеральна служба безпеки — органiзатор терористичних актiв, викрадень та вбивств
Олександр Литвиненко, Юрiй Фельштинський
***
Змiст
Роздiл 1. Спецслужби розпалюють вiйну в Чечнi
Роздiл 4. Микола Платонович Патрушев (бiографiчна справка)
Роздiл 6. ФСБ вдається до массового терору: Буйнакськ, Москва, Волгодонськ
Роздiл 8. Створення пiдконтрольних ФСБ позаштатних спецгруп
Роздiл 9. ФСБ органiзує замовнi вбивства
Роздiл 10. Спецслужби та викрадення людей
Роздiл 11. Розпустити чи реформувати ФСБ?
Замiсть висновку. ФСБ при владi
Епiлог
***
Ми не відмовилися від свого минулого, чесно сказали: «Історія Лубянки століття, що минає - це наша історія...»
Н. П. Патрушев, директор ФСБ З інтерв'ю «Комсомольській правді» 20 грудня 2000 р., у День чекіста
Родовід Федеральної служби безпеки Російської Федерації (ФСБ РФ) не має потребу в описі. З перших років радянської влади каральні органи комуністичної партії створювалися як структури, що не знають жалості й пощади. Починаючи з жовтня 1917 року політична поліція радянської Росії (пізніше СРСР) була безперебійною машиною по знищенню мільйонів людей.
Аналога органам державної безпеки СРСР і Росії немає в жодній цивілізованій країні світу. Тільки в нацистській Німеччині політична поліція (гестапо) мала свої оперативні і слідчі підрозділи, місця позбавлення волі (типу слідчого ізолятора ФСБ Лефортово).
Серпневі події 1991 року, коли була буквально зметена комуністична система, наочно продемонстрували, що лібералізація політичного ладу Росії неминуче повинна призвести до ослаблення, реформування чи розпуску Комітету державної безпеки (КДБ). Про паніку, що панувала в той період в керівництві силових відомств говорять чисельні і не завжди з'ясовні розпуск чи переформування старих і утворення нових спецслужб. Так, вже 6 травня 1991 року, відповідно до протоколу, підписаного президентом Росії Б. Н. Єльциним і головою КДБ СРСР В. А. Крючковим, поряд із загальносоюзним КДБ з'явився російський республіканський Комітет держбезпеки очолений В.В.Іваненко. 26 листопада КДБ РСФСР був перетворений в Агентство федеральної безпеки (АФБ). Через тиждень, 3 грудня, президент СРСР М. С. Горбачов підписав указ «Про реорганізацію органів державної безпеки». Відповідно до закону, КДБ був скасований, і на його базі на перехідний період була створена Міжвідомча служба безпеки (МСБ) СРСР.
При цьому старий КДБ розбився на чотири нові структури. 1-е (Головне) Управління — зовнішня розвідка — виділилося в Центральну службу розвідки, пізніше перейменовану в Службу зовнішньої розвідки (СВР). 8-е і 16-е Управління (урядовий зв'язок, шифрування і радіорозвідка) перетворилися в Комітет урядового зв'язку (майбутнє Федеральне агентство урядового зв'язку й інформації — ФАПСИ). Прикордонники стали Федеральною прикордонною службою (ФПС). Колишнє 9-е Управління стало Управлінням охорони при апараті президента РСФСР, а колишнє 15-і Управління — Службою безпеки й охорони урядових об'єктів РСФСР. Пізніше ці структури утворили, відповідно, Службу безпеки президента (СБП) і Федеральну службу охорони (ФСО). Крім того, з 15-го Управління виділилася ще одна надсекретна спецслужба: Головне Управління спецпрограм президента (ГУСП).
24 січня 1992 року Єльцин підписав указ про утворення на базі АФБ і МСБ нового міністерства безпеки (МБ) РФ. Паралельно з'явилося міністерство безпеки і внутрішніх справ, однак воно проіснувало недовго і незабаром було розпущено. МБ у грудні 1993 року було, у свою чергу, перейменовано у Федеральну службу контррозвідки (ФСК), а 3 квітня 1995 року Єльцин підписав указ «Про утворення Федеральної служби безпеки в Російській Федерації». ФСК перетворилася у ФСБ.
Ця низка численних перетворень і перейменувань, ініційованих самою спецслужбою, мала своєю метою вивести з-під удару держбезпеку як структуру, зберегти не тільки організацію, нехай децентралізовану, але й кадри, архіви, агентуру. Величезну роль у порятунку КДБ від розгрому зіграли Євгеній Савостьянов (у Москві) і Сергій Степашин (у Ленінграді). І той і інший користувалися репутацією демократів і були поставлені для того, щоб реформувати і контролювати КДБ. Насправді і перший і другий були спочатку впроваджені держбезпекою в демократичний рух, а потім вже висунуті на керівні посади в новій спецслужбі, щоб не допустити розгрому КДБ демократами. І хоча численні штатні і позаштатні офіцери КГБ-МБ-ФСК-ФСБ з роками пішли в бізнес чи політику, структура в цілому була збережена саме завдяки Савостьянову і Степашину. Більш того, якщо раніш КДБ знаходився під політичним контролем партії, що був для органів своєрідним гальмом, оскільки будь-яка серйозна операція проводилася лише з санкції Політбюро, те після 1991 року МБ-ФСК-ФСБ стали діяти на російському ґрунті абсолютно самостійно і безконтрольно. Контроль за діями співробітників ФСБ здійснювався самим ФСБ. Всепроникаюча агресивна структура виявилася за межами не тільки ідеологічного, але і правового поля.
Після періоду очевидної розгубленості, викликаного подіями серпня 1991 року і невірного припущення, що разом з компартією остракізму будуть піддані співробітники колишнього КДБ, спецслужба усвідомила вигідність для себе нової, вільної від партійного контролю епохи. Використовуючи чисельні власні кадри (офіційний і таємний склад), колишній КДБ зміг впровадити своїх людей практично в усі сфери життєдіяльності величезної держави.
У верхніх ешелонах, іноді непомітно для обивателя, чомусь виявилися колишні видні кагебешники країни: спочатку — секретні агенти, пізніше — колишні і діючі офіцери. Так, з перших днів серпневих подій 1991 року за спиною Єльцина в Москві стояв кагебешник Олександр Васильович Коржаков, що був охоронцем голови КДБ і генсека Ю. В. Андропова. Службу безпеки групи МИКОМ очолював полковник ГРУ у відставці Богомазов, а віце-президентом Фінансово-промислової групи був Н.Миколаєв, кагебіст із двадцятилітнім стажем, що колись працював під Коржаковим.
До В. Гусинского примазався Пилип Денисович Бобків, перший заступник голови КДБ СРСР, генерал армії, що в радянські часи довго очолював так звану 5-у лінію КДБ (політичний розшук), головними успіхами роботи якого можна вважати вигнання з країни А. И. Солженіцина, В. К. Буковського, арешти і утримання протягом багатьох літ у таборах тих, хто думав і говорив те, що вважав правильним, а не що веліла партія. За спиною Анатолія Собчака в Ленінграді (Санкт-Петербурзі) був підполковник КДБ В.В.Путін. За словами самого Собчака, це означало, що «КДБ контролює Санкт-Петербург».
Як саме це відбувалося, описав керівник Італійського інституту міжнародної політики й економіки Марко Джакони, що викладає в Цюріху:
«Спроби КДБ установити контроль над економічною діяльністю окремих підприємств проходять увесь час за однією і тою ж схемою. На першому етапі рекетири здійснюють побори, або намагаються привласнити собі права, що їм не належать. Слідом за цим на підприємство приходять представники спецслужби і пропонують фірмі допомогти виплутатись із труднощів. З цього моменту фірма назавжди позбавляється самостійності. На першому етапі підприємства, що опинилися в сітях КДБ, зазнають труднощів з одержанням кредитів чи навіть переживають фінансові потрясіння, однак згодом одержують ліцензії на торгівлю в таких специфічних галузях, як алюміній, цинк, продукти харчування, целюлоза, деревина. Після цього фірма одержує могутній імпульс до розвитку. На цьому етапі в неї впроваджуються колишні співробітники КДБ. Крім того, з цієї фірми одержують нову порцію грошей».
Однак 1991—1996 роки показали, що російський бізнес, незважаючи на грабіжницькі побори силових структур, що діяли почасти відкрито, почасти через організовані злочинні угруповання (ОПГ), контрольовані спецслужбами, зумів за короткий термін стати політичною силою, не завжди і не в усьому підлеглою ФСБ. Очевидно, що саме після розгрому президентом Єльциним у 1993 році хасбулатівського парламенту зацікавлене в припиненні ліберальних реформ у Росії керівництво колишнього КДБ, що очолювало тепер єльцинську ФСК, прийняло рішення про дестабілізацію і компрометацію режиму Єльцина і його реформ через нагнітання криміногенної обстановки в Росії і розпалення національних конфліктів, головним чином на Північному Кавказі — самій слабкій ланці багатонаціональної російської держави.
Одночасно була розпочата активна ідеологічна кампанія в засобах масової інформації (СМИ). Зміст її зводився до того, що зубожіння народу, ріст злочинності і націоналізму є наслідком демократизації ладу, а єдиний спосіб уникнути ексцесів — відмовитися від ліберальних реформ і західних моделей і знайти свій російський шлях розвитку, в основі якого буде лежати порядок і загальний добробут. В дійсності мова йшла про пропаганду диктатури, що нагадує стандартну нацистську модель. З усіх диктаторів, великих і маленьких, освічених і кровожерливих, був обраний самий симпатичний і статистично не очевидний — чилійський генерал Августо Піночет. Чомусь вважалося, що якщо в Росії з'явиться диктатор, те не гірше чилійського. Тим часом російський досвід підтверджує, що з можливих варіантів Росія найчастіше вибирає гірший.
До 1996 року держбезпека боролася з демократами-реформістами, тому що бачила основну погрозу в демократичній ідеології, що вимагає негайного проведення радикальних економічних і політичних прозахідних реформ, заснованих на принципах вільної ринкової економіки і політико-економічної інтеграції Росії в співтовариство цивілізованих країн. Після перемоги Єльцина на виборах 1996 року, коли великий російський бізнес вперше показав себе як політична сила, не допустив скасування демократичних виборів і введення в країні надзвичайного стану (на чому наполягали прихильники диктатури в особі Коржакова, начальника ФСО М. И. Барсукова і їм подібних) і, що саме головне — забезпечив перемогу свого кандидата, держбезпека визначила для себе новий напрямок головного удару: російська ділова еліта. Саме після перемоги Єльцина на виборах 1996 року починається період пропагандистських кампаній, що очорняють провідних бізнесменів Росії. Причому в авангарді цих кампаній знову миготять знайомі обличчя із силових структур.
З'явилося нове визначення — «олігарх», хоча і було очевидно, що навіть сама багата людина в Росії олігархом у буквальному значенні цього слова не є, тому що була відсутня головна складова олігархії — влада. Справа в тім, що реальна влада як і раніше знаходилася в руках спецслужб.
Поступово за допомогою журналістів, що були співробітниками чи агентами спецслужб, насамперед ФСБ і СБП, і цілої армії нерозбірливих авторів «олігархи» російського бізнесу були оголошені злодіями, аферистами і навіть убивцями. Тим часом основні злочинці, що зосередили у своїх руках реальну олігархічну владу і мільярди ніде і ніким не врахованих грошей, сиділи в кріслах керівників російських силових відомств: ФСБ, СБП, ФСО, СВР, Головному розвідувальному управлінні (ГРУ), генеральній прокуратурі, ФАПСИ, міністерстві оборони (МО), міністерстві внутрішніх справ (МВС), митниці, податковій поліції і т.д.
Ці люди і були дійсними олігархами, сірими кардиналами і тіньовими керівниками російського бізнесу і політичного життя країни. Вони володіли реальною, ніким не обмеженою і не контрольованою владою. Надійно захищені службовими посвідченнями силових структур, вони стали воістину невразливими. Обіймаючи високі посади, вони брали хабарі, крали, збивали незаконним шляхом свій капітал, втягуючи в злочинну діяльність підлеглих.
В цій книзі зроблена спроба показати, що основні проблеми сучасної Росії викликані не радикальними реформами ліберального періоду правління Єльцина, а тим протистоянням, що таємно чи явно чинили цим реформам російські спецслужби. Саме вони розв'язали першу і другу чеченські війни для розвороту Росії від демократії до диктатури, мілітаризму і шовінізму. Саме вони організували в Москві й інших російських містах серію нещадних терористичних актів, що стали приводом для початку першої, а потім і другої чеченських воєн.
Вересневі вибухи 1999 року, насамперед відвернений теракт у Рязані в ніч на 23 вересня — основна тема дослідження книги. За цими вибухами чіткіше за все просліджується тактика і стратегія російських органів державної безпеки, що прагнуть до абсолютної влади. Ця книга — про трагедію, що спіткала всіх нас, про втрачені можливості, про загублені життя. Ця книга для тих, хто, усвідомивши те, що сталося, не побоїться впливати на майбутнє.
Після публікації уривків книги в «Новій газеті» 27 серпня 2001 року, так само як і після виходу американського видання книги в січні цього року в Нью-Йорку (англійська назва книги: «Blowing Up Russia: Terror From Within»), нам неодноразово ставили запитання про джерела інформації. Ми хочемо завірити читачів, що в цій книзі немає вигаданих фактів і голослівних тверджень. Ми вважали, однак, що на даному етапі історичного розвитку Росії, коли багато державних чиновників, підозрювані нами в організації, виконанні чи допущенні терористичних актів в Росії у вересні 1999 року, входять до керівництва країни, обнародування наших джерел інформації є передчасним. При цьому вже в перших інтерв'ю, що відбулися після 27 серпня 2001 року, ми вказували, що ці джерела будуть негайно повідомлені російській чи міжнародній незалежній комісії, створеній для розслідування вересневих терористичних актів 1999 року в Росії. Такою залишається наша позиція і на сьогоднішній день: всі матеріали, що є джерелами для написання цієї книги, будуть передані тим, хто ставить своєю метою об'єктивно розібратися в тому, що відбувається.
***
Олександр Вальтерович Литвиненко народився в 1962 році у Воронежі. У 1980 році, після закінчення середньої школи був призваний до армії. За наступні двадцять років пройшов шлях від рядового до підполковника. З 1988 року — в органах контррозвідки КДБ СРСР. З 1991 — у центральному апараті МБ-ФСК-ФСБ Росії. Спеціалізація — боротьба з тероризмом і організованою злочинністю. За проведення спільних з Муром операцій по розшуку і затримці особливо небезпечних злочинців одержав звання «Ветеран МУРу». Учасник бойових дій у багатьох так званих точках колишнього СРСР і Росії. У 1997 році переведений до самого секретного підрозділу ФСБ РФ — Управління з розробки злочинних організацій — на посаду старшого оперативного співробітника, заступника начальника 7-го відділу.
В листопаді 1998 року в Москві виступив на прес-конференції з критикою керівництва ФСБ, повідомивши про отриманий ним протизаконний наказ. В березні 1999 року арештований за сфабрикованим обвинуваченням і поміщений у СИЗО ФСБ Лефортово. В листопаді 1999 року виправданий, але прямо в залі суду, після зачитаного йому виправдувального вироку, заарештований ФСБ і ув’язнений за другою сфабрикованою кримінальною справою. У 2000 році друга кримінальна справа була припинена, Литвиненко випущений під підписку про невиїзд. Проти нього була розпочата третя кримінальна справа. Після погроз з боку ФСБ і слідчих на адресу родини змушений був нелегально залишити Росію, у зв'язку з чим проти нього була порушена четверта кримінальна справа. В даний час з родиною проживає у Великобританії, де в травні 2001 року одержав політичний притулок.
Юрій Георгійович Фельштинський народився у 1956 році в Москві. У 1974 році вступив на історичний факультет МГПИ ім. Леніна. У 1978 році емігрував до США, де продовжив вивчення історії спочатку в Брандайському університеті, потім у Ратгерському, де одержав ступінь доктора філософії — Ph. D. (історія). У 1993 р. захистив докторську дисертацію в Інституті історії Російської академії наук (РАНЕЙ). Редактор-укладач і коментатор декількох десятків томів архівних документів, автор книг «Більшовики і ліві есери» (Париж, 1985); «До історії нашої закритості» (Лондон, 1988; Москва, 1991); «Катастрофа світової революції» (Лондон, 1991; Москва, 1992); «Вожді в законі» (Москва, 1999).
***
LIBERTY PUBLISHING HOUSE NEW YORK
Yuri Felshtinsky & Alexander Litvinenko
Blowing Up Russia Original title: FSB Vzryvayet Rossiyu Copyright © 2002 by Yuri Felshtinsky & Alexander Litvinenko
All rights reserved including rights of reproductions. No part of this book may be used or reproduced in any manner without written permission of the publisher, except in the case of brief quotations embodied in critical articles and reviews. Liberty Publishing House, Inc.
475 Fifth Avenue, Suite 511 New York, NY 10017- 7274 Tel: (212) 679- 4620 Fax: (212) 447- 7558 www. Liberty- Publishing. com Publisher@ Liberty- Publishing. com Book Design by – Asya R. Kunik Cover Design by Dmitri Koukarkine Printed in the United States of America ISBN 0- 914481- 63- 0
<< [початок] >>