Глава 6
ФСБ вдається до масового терору: Буйнакськ, Москва, Волгодонськ
Це не люди, це справжні виродки, яких, як скажених собак, треба просто відстрілювати. Але оскільки ми діємо в рамках закону, то, природно, треба їх викрити та щоб вони постали перед судом. Терористи … якісь системи страховки можуть придумати. В тому числі знищення безпосередніх виконавців. Я цього цілком не виключаю.
З інтерв’ю А. Здановича радіостанції «Эхо Москвы» 16 вересня 1999 р.
У Буйнакську, Москві та Волгодонську виконавців терактів не знайшли. А про організаторів ми можемо здогадуватися лише за аналогією з Рязанню. В цих трьох містах рязанський варіант «навчань» було доведено до запланованого кінця — що обірвав та скалічив життя кількох сотень людей.
У серпні 1999 року на свободі були всі учасники угруповання Лазовського, навіть Воробйов. Тоді саме завершувалася чергова військова операція в Дагестані, куди проникли чеченські сепаратисти. Відтоді багато було сказано про вторгнення чеченців у Дагестан. Стверджували, що ця операція була спланована в Кремлі й спровокована спецслужбами. Російські ЗМІ рясніли статтями про конспіративну зустріч Шаміля Басаєва з керівником адміністрації президента Олександром Волошиним у Франції, організовану співробітником російської розвідки А. Суріковим. Фактів для однозначних висновків маємо небагато. Точка зору російського уряду щодо питання про вторгнення чеченців у Дагестан відома. Тому ми подамо думку чеченської сторони, зокрема Ільяса Ахмадова — чеченського міністра закордонних справ в уряді Аслана Масхадова:
«Керівництво Чечні засудило дагестанський похід. Для нас це справді велика проблема. Але пригадайте, що було в липні, коли російська армія знищила наш блокпост, а потім на нашу територію увійшов цілий батальйон російських солдатів. Хіба це не провокація? До Басаєва приходили паломники з Дагестану з проханням звільнити їх від „російського ярма“, а коли він розпочав похід, з екрана телевізора почали говорити, що їм цього не треба й вони хочуть жити в Росії. Це шито білими нитками».
На думку Абдурашида Саїдова, засновника та колишнього голови Ісламсько-Демократичної партії Дагестану, починаючи з 1997 року, після прийняття парламентом Дагестану відомого закону «Про боротьбу з ісламським фундаменталізмом», відбувалося активне «витискування» релігійної меншості (ваххабітів) з Дагестану в Чечню. Ваххабітам у Дагестані створювали нестерпні умови життя, їх переслідували та загрожували фізичною розправою. При цьому керівництво Дагестану чудово розуміло, що в Чечні ваххабітів зустрінуть із радістю. «Витиснуті» до Чечні дагестанські ісламісти ставали опозиціонерами, і згодом готові були повернутися до Дагестану, але вже як нові керівники держави. Чутки про майбутнє вторгнення з Чечні ходили Дагестаном уже в 1997—1998 роках. Тоді ж Росія оголила кордони з Чечнею в Цумадинському, Ботлихському, Казбеківському районах Дагестану. Активісти радикальної дагестанської опозиції вільно пересувалися територією двох республік. Але ФСБ, яку тоді очолював Путін, на це не реагувала. Не виключено, що в оточенні лідера дагестанських ісламістів-радикалів Багаудіна, що переховувався в Чечні від переслідувань, були провокатори, які виконували завдання певних російських силових відомств, і що саме ці люди в потрібний момент підштовхнули Багаудіна, а через нього — Басаєва й Хаттаба — до вторгнення в Дагестан. З травня-червня 1999 року в Грозному вже кожен базарний торговець знав, що вторгнення до Дагестану неминуче. Тільки російські спецслужби чомусь про це не здогадувалися. З липня в дагестанському селі Ечеда, в Росії, перебували кількасот озброєних ваххабітів-дагестанців, які заздалегідь окопалися, закріпилися у важкодоступних ущелинах на кордоні з Чечнею та Грузією. Задовго до приходу в Цумадинський район ісламських заколотників ці місця були нашпиговані зброєю. Наприкінці липня, в розпал паливної кризи в районі, просто під вікнами УВС і УФСБ Цумадинського району багатотонні вантажівки доставляли паливо в табори бойовиків. ФСБ і на це не реагувала, оскільки очікувана збройна сутичка між чеченцями й дагестанцями Кремлю була вигідна.
У той же час Багаудін отримував обнадійливі повідомлення від агентів: «Окрім працівників міліції, в Цумада нікого немає, та вони своїх чіпати й не будуть. Ми на раз будемо в райцентрі. Це твій рідний район, народ чекає тебе, підтримка забезпечена, вперед!». І Багаудін потрапив у пастку. До речі, напередодні вторгнення Басаєв пропонував Багаудіну спільні дії, але той відмовився від допомоги, і тому Басаєв з Хаттабом змушені були виступити окремо, в Ботлихському напрямі, дуже доречно й дуже вчасно для російського керівництва та організаторів передвиборчої кампанії Путіна. Тут і почалися в Росії небачені досі теракти.
Мотивацію вересневих терактів подала сама ФСБ. В офіційній довідці УФСБ в Москві та області було сформульовано цілі терористів, котрі підірвали житлові будинки в Москві у вересні 1999 року: «Однією з основних версій, які розглядає слідство, є здійснення терористичного акту, спрямованого на дестабілізацію обстановки в Москві, залякування населення та здійснення впливу на прийняття владою певних рішень, вигідних організаторам акції». Таку ж думку, але на рівні фейлетона, сформулювала газета «Вечерняя Москва»: «Головна мета терористів — створити в суспільстві гнітючу й огидну атмосферу. Щоби я, злякавшися, дав у пику моєму сусідові-кавказцю, а він би схопив „кінжал“, і пішло-поїхало... Щоби партія ідіотів вийшла з підпілля й почалися масові арешти. Не питай, що це за партія, і де воно, це підпілля».
Зрозуміло, на які «певні рішення» влади можна було вплинути вибухами, а на які — не можна. На рішення про введення військ Чечню вибухами вплинути було легко. А ось вплинути потрібним для чеченців чином на рішення про надання Чечні формальної незалежності (неформальна незалежність у Чечні на той час була) терактами було цілком неможливо. Інакше кажучи, вибухи були потрібні спецслужбам у Росії для початку війни з Чечнею, а не повстанцям у Чечні для юридичного визнання незалежності республіки. Що це саме так, довів час: війна почалася, спецслужби прийшли до влади в Росії, незалежність Чечні закінчилася. І все це — результат проведених у вересні терактів.
31 серпня 1999 року проводиться випробувальний теракт у торгівельному комплексі «Охотный ряд», на Манежній площі. Загинула одна людина, 40 отримали поранення. Уряд негайно запропонував на розгляд «чеченську версію», хоча важко було припустити, що чеченці влаштовуватимуть теракт у комплексі, генеральним директором якого є відомий чеченець Умар Джабраїлов. За підготовку та проведення теракту згодом був заарештований «такий собі Риженков», який, згідно з версією ФСБ, «видає себе за генерала ФСБ». Тим часом про генерала ФСБ Риженкова, що «напевно працює» на терористів, ще в 1996 році доповідав ФСБ полковник Микола Васильович Зеленько, начальник військової розвідки 8-го армійського корпусу генерала Рохліна.
Військова розвідка справді займається оперативною роботою, в тому числі й на території Росії, і має власну агентуру. 8-й армійський корпус дислокувався у Волгограді, воював у Чечні та особливо активно займався вербуванням агентів серед чеченців. У Волгограді на полігоні ГРУ проходив підготовку Шаміль Басаєв перед грузино-абхазьким конфліктом, причому його навчання проводила саме військова розвідка. Якщо Зеленько дізнався щось про організаторів теракту в «Охотному ряду» та про Риженкова або ж про теракти взагалі, він, безумовно, доповів про це генералу Рохліну, оскільки той був головою комітету Держдуми з питань оборони. Риженкова тоді не затримали. Навпаки, заарештували самого Зеленька.
Майже всю службу Зеленько відбув на Кавказі. Побував у всіх гарячих точках: Карабасі, Баку, Тбілісі, Абхазії, Дагестані та Чечні. У Грозному побувати не встиг, оскільки був важко поранений. До пораненого Зеленька на двадцятий день по операції на серці в госпіталь їм. Бурденка в Москві прийшли працівники ФСБ, звинуватили його у зберіганні незареєстрованого пістолета та намірі здійснити вбивство якогось бізнесмена й відвезли подалі від Москви — до тюрми в Челябінськ.
За що ж був заарештований Зеленько? Рохлін підтримував дружні стосунки з Володимиром Івановичем Петрищевим, який тоді був начальником військової контррозвідки ФСБ. Про інформацію, отриману від Зеленька, Рохлін зобов'язаний був доповісти Петрищеву. Тоді і почалися дивні історії. Спочатку був заарештований Зеленько, потім 3 липня 1998 року вбитий генерал Рохлін.
ФСБ сама підтвердила, що арешт Зеленька, вбивство Рохліна та терористичні акти в Росії пов’язані між собою. Всі справи вів один слідчий генпрокуратури — Н. П. Індюков, що мав великий досвід у розслідуванні замовних справ, у яких важливо було направити слідство хибним слідом. Саме Індюкову доручили вести слідство в справі Тамари Павлівни Рохліної, обвинуваченої в убивстві чоловіка. Віхи цього шедевра російської юриспруденції добре відомі. Після вбивства генерала Тамару Рохліну було заарештовано, в листопаді 2000 року засуджено на вісім років позбавлення волі. У грудні термін ув’язнення було скорочено вдвічі. 7 червня 2001 року Верховний суд РФ скасував вирок Рохліної, і 8 червня її було звільнено з-під варти. Версію про те, що генерала вбили троє невідомих у масках, Індюков розслідувати не став.
Але найбільш дивно, що й справу Зеленька, заарештованого за зовсім іншими звинуваченнями, що тягнуть на звичайний кримінал, також вів Індюков, причому до суду справу не довели, а після смерті Рохліна Зеленька без зайвого галасу звільнили.
На тлі цих дивних убивств, спірних розслідувань та спровокованих вторгнень 4 вересня 1999 року в військовому містечку в Буйнакську, в Дагестані, вибухає будинок. Загинули 64 його мешканці. Цей теракт однозначно пов’язували з поразкою загонів чеченських бойовиків у Дагестані, хоча чеченців серед виконавців терактів не було, а звинувачені в організації вибуху люди стверджували, що вони невинні. Того ж дня в Буйнакську виявили замінований автомобіль ЗІЛ-130, з 2,706 кг вибухової речовини. Автомобіль стояв на стоянці в районі житлових будинків та військового госпіталю. Вибуху запобігли тільки завдяки пильності місцевих громадян. Інакше кажучи, на заваді другому теракту в Буйнакську стали не спецслужби, а громадяни, так само, як і в Рязані.
У ніч на 9 вересня в Москві злетів у повітря дев'ятиповерховий житловий будинок № 19 по вулиці Гур’янова. Від вибуху бомби загинули 94 людини, 164 отримали поранення. Найперша версія: вибух газу. Проте вже наступного дня УФСБ в Москві та Московській області повідомило, що «руйнування 3-го та 4-го під'їздів будинку відбулося в результаті підриву бризантної суміші масою близько 350 кг. Вибуховий пристрій розміщувався на рівні 1-го поверху. В результаті проведення фізико-хімічних досліджень вилучених на місці події об'єктів на їхній поверхні виявлено сліди [...] гексогена та тротилу».
Відразу ж після першого вибуху житлового будинку стало зрозуміло, що теракт – робота професіоналів. Йшлося не так про виконання теракту, як про його організацію та підготовку. Великий теракт, у якому використано сотні кілограмів вибухівки, транспорт і люди, важко підготувати швидко. На думку багатьох колишніх і дійсних працівників спецслужб, у тому числі колишнього співробітника ГРУ, полковника у відставці Роберта Бикова, терористи мали завозити вибухівку до Москви кількома партіями, протягом чотирьох-шести місяців. Моделювання терактів показало, що підготувати вибухи такого типу швидше, ніж за шість місяців, було неможливо. При побудові моделі враховувалися всі етапи: отримання замовлення, початковий розрахунок за планом будинку, виїзд на місце, коригування розрахунку, визначення оптимального складу вибухівки, замовлення на її виготовлення, остаточний розрахунок із поправкою на реальний склад вибухівки, оренда приміщення, завезення туди вибухівки тощо. Отже, підготовку мали розпочати ще навесні 1999 року. На той час чеченці ніяк не могли готуватися до терактів у відповідь на контрнаступ російських військ, оскільки вони тоді ще навіть не ввійшли в Дагестан.
Чутки про майбутні теракти витали в повітрі задовго до перших вибухів. 2 липня 1999 року журналіст Олександр Жилін отримав у своє розпорядження якийсь документ, датований 29 червня 1999 року. Жилін вважав, що документ походить з Кремля, що витік інформації організував Сергій Звєрєв, заступник глави президентської адміністрації, і що за це його було відправлено у відставку.
Зміст документа викликав здивування. Проте Жилін передав його віце-прем'єру московського уряду Сергію Ястржембському. Реакції Ястржембського не було (а ще за якийсь час Ястржембський пішов від Лужкова, що не дивно, і був узятий роботу Путіним — а ось це вже дивно). Якби документ оприлюднили після вибухів, усі б вирішили, що він є пізнішою фальсифікацією. До вибухів опублікувати документ під назвою «Буря в Москві» наважилася 22 липня «Московская правда»:
„Конфіденційно. Деяка інформація про плани щодо Лужкова Ю. М. та обстановки в Москві
З надійних джерел стало відомо наступне. Однією з аналітичних груп, що працюють на адміністрацію президента, розроблено план дискредитації Лужкова за допомогою провокаційних заходів, покликаних дестабілізувати соціально-психологічну ситуацію в Москві. Між собою розробники називають його „Буря в Москві“.
За повідомленням джерел, на місто чекають потрясіння. Так, планується проведення гучних терористичних актів (чи спроб терактів) стосовно низки державних установ: будинків ФСБ, МВС, Ради Федерації, Мосміськсуду, Московського арбітражного суду, низки будівель. Передбачається викрадення відомих людей та звичайних громадян „чеченськими бойовиками“.
Окремим розділом розписано „кримінально-силові“ дії проти комерційних структур та бізнесменів, які підтримують Лужкова. Подано команду підняти й напрацювати додатково „оперативний“ матеріал по Кобзону, Гусинському та Мост-медіа, Джабраїлову, Лучанському, Тарпіщеву, Таранцеву, Орджонікідзе, Батуриній (дружині Лужкова), Громову, Євтушенкову, П. Гусєву та інших персонах. Зокрема інциденти поблизу офісу Кобзона та „Русского золота“ нібито відбулися згідно з планом, про який ідеться. Мета — створити тверду впевненість, що бізнес тих, хто підтримує Лужкова, буде зруйновано, а безпека його однодумців не є гарантованою.
Розроблено окрему програму, спрямовану на стравлювання між собою організованих злочинних груп, що діють у Москві, та провокування війни між ними, що, за задумом авторів, створить у столиці нестерпну криміногенну обстановку, з одного боку, та дозволить прикрити сплановані теракти проти держустанов кримінальними розбірками й хаосом — з іншого.
Ці „заходи“ мають кілька цілей. Створення в Москві атмосфери страху та ілюзії кримінального свавілля. Ініціювання усунення з посту нинішнього глави УВС Москви. Нав’язування москвичам переконання, що Лужков втратив контроль над ситуацією в місті.
Крім того, за інформацією джерел, паралельно з цим у пресу буде вкинуто інформацію про те, хто в уряді Москви пов'язаний з мафією та організованою злочинністю. Зокрема головним куратором етнічних організованих злочинних груп буде зображений п.Орджонікідзе, якого в пресі пов'яжуть у тому числі з чеченськими злочинцями, „які отримали в розпорядження Київський вокзал, готель «Редиссон-Славянская», торговий комплекс на Манежній площі“ тощо. Через „червону“ та „патріотичну“ пресу підуть матеріали про засилля Москви кавказцями, про їхнє свавілля в столиці на шкоду безпеці та добробуту москвичів. Статистика з цього приводу в МВС уже підбирається. Крім того, через цей самий канал будуть реалізовані вже сфабриковані матеріали про „зв'язки Лужкова з всесвітньою сіоністською чи сектантською організаціями“».
За кілька днів до вибухів з депутатом Держдуми Костянтином Боровим зустрівся один із офіцерів ГРУ та передав йому список учасників теракту, що містив кілька прізвищ. Боровий відразу ж передав список до ФСБ, але наслідків це попередження не мало. Боровий вважає, що він не був єдиним каналом, за яким у спецслужби йшли попередження про підготовку теракту, але жодних заходів щодо запобігання вибухам не було вжито.
Точку зору Борового можна було б ігнорувати, якби такої ж думки не дотримувався один із найвідоміших російських фахівців у галузі диверсійно-терористичної діяльності, колишній співробітник ГРУ, полковник у відставці Ілля Старинов. Він заявив, що в його відомстві просто не могли не знати про майбутні вибухи. Таке фатальне ігнорування сигналів про теракти можна пояснити лише тим, що їх готувала сама ФСБ.
Не виключено, що одним із організаторів вибухів у Москві був майор ФСБ Володимир Кондратьєв. 11 березня 2000 року по інтернету він надіслав свого покаянного листа «Я підірвав Москву!» в електронне видання «Агентство федеральних розслідувань» (FLB — FreeLance Bureau). Як і личить громадянам-патріотам, працівники сайту FLB негайно повідомили про лист у ФСБ. Про зміст листа сповістили Патрушева. З ФСБ прибули двоє спеціалістів-комп’ютерників, «скачали» листа та обіцяли в усьому розібратися. Більше їх ніхто не бачив. Наведемо витяги з цього листа. Треба, однак, підкреслити, що незалежної інформації про те, чи лист є справжнім, у нас немає.
«Так, це я підірвав будинок по вулиці Гур’янова в Москві. Я не чеченець, не араб, і не дагестанець, а найсправжнісінький росіянин — Володимир Кондратьєв, майор ФСБ, співробітник суворо засекреченого відділу К-20. Наш відділ було створено відразу після підписання Хасав’юртівських угод. Перед нами було поставлено завдання — організація та проведення операцій з дискредитації Чеченської Республіки з метою недопущення її світового визнання. Для цього нам були надані дуже широкі повноваження і майже необмежені фінансові та технічні можливості.
Одна з найперших розроблених нами та вдало здійснених операцій називалася „Ковпак“. Суть її полягала в тому, що ми їздили всіма колоніями Росії та вербували кримінальників (перевага надавалася особам кавказьких національностей), комплектували їх у групи, давали їм зброю, гроші, потім відвозили на територію Чечні й там їх випускали з єдиним конкретно поставленим завданням — викрадення людей, зокрема іноземців. І треба сказати, наші вихованці дуже вдало з цим впоралися.
Масхадов та його люди їздили по всьому світу, марно намагаючись заручитися закордонною підтримкою, а в цей час на території їхньої республіки зникали іноземці. Найбільш ефектну крапку в операції поставили викрадення та вбивство британських і новозеландського інженерів, здійснені за нашим наказом.
У червні минулого року наш відділ отримав нове завдання — викликати в країні загальну ненависть до Чечні та чеченців. При розробці ідей у нашому відділі ефективно практикувався brainstorm. Так під час чергової „мозкової атаки“ народилися кілька ідей, серед яких: поширення по всій країні листівок із погрозами з боку чеченців, убивство загальної улюблениці Алли Пугачової, вибухи в житлових будинках; усе це планувалося скинути потім на чеченців. Про всі пропозиції було повідомлено керівництву ФСБ, яке зупинило свій вибір на останній ідеї як найбільш ефективній і дало нам „добро“ на її здійснення.
Нами були заплановані вибухи в Москві, Волгодонську, Рязані, Самарі, а також у Дагестані та Інгушетії. Були вибрані конкретні будинки, підібрано та розраховано вибухівку. Операції дали кодову назву „Хіросіма“. Безпосереднє ж її здійснення було доручено мені, оскільки я був єдиний у нашому відділі фахівець із вибухової справи, до того ж я маю порівняно великий досвід. Хоча в душі я й не погоджувався з ідеєю підиву житлових будинків, але не міг відмовитися від виконання наказу, адже кожен співробітник нашого відділу з перших днів його створення був поставлений в такі умови, що зобов'язаний був виконувати будь-який наказ. Інакше його просто перетворювали на Вічне Мовчання. І я виконав наказ!
Наступного дня після вибуху я поїхав на місце проведення операції з метою її оцінки та аналізу результатів. Але побачене там вразило мене. Я вже казав, що мені й раніше доводилося підривати, але це були не житлові об'єкти, до того ж за межами Росії. А тут я підірвав російський будинок, убив російських людей, і російські жінки, ридаючи над російськими трупами, рідною мені мовою проклинали того, хто це зробив. І я, стоячи поруч із ними, фізично відчував, як прокляття огортає мене, проникає в голову, груди, заповнює все моє тіло, пронизує кожну мою клітину. І я зрозумів, що Я — ПРОКЛЯТИЙ! Повернувшися до відділу, замість звіту про виконану операцію я написав рапорт з проханням перевести мене до іншого відділу, пояснивши це моральною та фізичною втомою. Розуміючи мій стан, мене тимчасово усунули від участі в усіх операціях, а здійснення другого вибуху, який був запланований на понеділок, доручили моєму напарникові. Мене ж, щоб я не зміг цьому перешкодити, вирішили просто ліквідувати.
В суботу, аби, залишившись наодинці з собою, подумати над тим, що ж мені робити далі, і прийти до тями, я поїхав на дачу. По дорозі я відчув, що в моєї машини, за якою я завжди старанно доглядав і яка мене ніколи не підводила, раптом відмовили гальма.
Я зрозумів, що мене вирішили прибрати класичним методом, заведеним у нашій організації. І я, точнісінько так, як нас навчали робити в таких ситуаціях, скерував машину в воду, на щастя річка трапилася по дорозі, а сам щасливо вибрався на берег. Потім на попутці дістався Москви і того самого дня через оперативні канали залишив Росію. Зараз я живу за тисячі кілометрів від Батьківщини. З документами в мене все в порядку — тепер я офіційно є громадянином цієї невеликої країни. В мене неросійські ім'я та прізвище, і тут ніхто не здогадується, хто я насправді такий. Я знаю, що ФСБ здатна на все, але сподіваюся, що мої колеги не знайдуть мене тут.
На моїй новій батьківщині я почав власний невеличкий бізнес, гроші в мене є, і тепер я можу спокійно прожити тут до кінця своїх днів. Тоді навіщо ж пишу Вам усе це, ризикуючи засвітитися? (Хоча я й ужив заходів безпеки, відправляючи листа з третьої країни та через треті руки).
[...] Я вже згадував Самару серед інших підготовлених до вибуху міст. Жертвами тоді мали стати мешканці будинку по вулиці Ново-Вокзальна. Хоча не виключаю, що після невдалої спроби вибуху будинку в Рязані наш відділ міг повністю відмовитися від подібних операцій. Але все-таки вважаю своїм обов'язком попередити про неї».
Після публікації листа Кондратьєва в Інтернеті Асоціація ветеранів «Альфи» за кілька днів до президентських виборів виступила зі спростуванням, у якому, зокрема, вказувалося, що відділу К-20 в спецслужбах не існує. Тут треба вказати на історію створення Управління «К».
Ще 1996 року в ФСБ на базі Управління по боротьбі з тероризмом створено так званий Антитерористичний центр (АТЦ), до складу якого входили Оперативне управління (ОУ), що займалося розробкою та розшуком терористів, а також Управління по захисту конституційного ладу (Управління «К»), колишнє 5-те Управління КДБ, яке працювало з політичними та релігійними групами й організаціями, в тому числі з дисидентами. Згодом АТЦ було перетворено (точніше, просто перейменовано) на Департамент по боротьбі з тероризмом та Управління конституційної безпеки (Управління «К»). 28 серпня 1999 року, перед початком «вересневої» хвилі вибухів, відбулося нове перетворення — на департамент із захисту конституційного ладу та по боротьбі з тероризмом.
Численні реорганізації не слід вважати випадковими. Переформовуючи різні «департаменти» та «управління», ФСБ банально ховала сліди. Розібратися в тому, хто за що відповідальний, хто чим керує, хто віддає накази і хто в чиєму підпорядкуванні, — при такій частоті перетворень сторонній людині було неможливо. Спеціально створювалися складні та плутані назви, схожі одна на одну. Все це робилося ще й для того, аби збити зі сліду журналістів. А насправді всі люди залишалися на своїх місцях, і офіцери держбезпеки як сиділи в своїх кабінетах на 7-му та 9-му поверхах Великої Луб'янки, 1, де ще за часів Сталіна працював Судоплатов, так і сидять. Нічого не змінилося. Новий департамент очолив віце-адмірал Герман Олексійович Угрюмов, що помер у своєму робочому кабінеті в Чечні, в Ханкалі, 31 травня 2001 року. Відразу по його смерті з'явилася інформація про те, що Угрюмов наклав на себе руки. Повідомлялося, що о 13.00 до кабінету Угрюмова увійшов чоловік у цивільному. Він залишив кабінет за півгодини, а ще за 15-20 хвилин віце-адмірал застрелився.
Якщо колишнім співробітникам 5-го Управління КДБ була доручена боротьба з тероризмом та захист конституційного ладу демократичної Росії, можна бути впевненим у тому, що Управління «К» нічим, окрім організації терактів та боротьби з демократією, не займалося. Як сказав свого часу Собчак, ідеться про людей, для яких слова «законність» та «демократія» не мають сенсу. «Для них існують лише накази, а закони й права є для них перешкодою». Чи означає це, що, крім таємного відділу «К-20», про який згадує майор Кондратьєв, існували ще принаймні 19 спецгруп?
Дивно, але самі чекісти вважали теракти роботою ФСБ. Журналіст «Московської правди» Ерік Котляр у статті 10 лютого 2000 року розповів про один епізод:
«Торік восени мені довелося зустрітися з працівником суперсекретної служби. [...] І ось що він розповів: „Того вечора я приїхав пізно. Вдома нікого не було. Дочка, дружина й теща на дачі. Щойно розбив яєчню на сковорідку, як за вікном пролунав гучний вибух. Склопакети просто влетіли в кімнати з хмарами кіптяви й пилюки! Вибіг на сходи, там сусіди в паніці. Чомусь викликають ліфт. Я їм кричу: «Спускайтеся сходами, ліфт може зірватися!» [...] Вибіг надвір, а від середини будинку навпроти майже нічого не залишилося! [...] Наступного дня де в чому розібрався й твердо вирішив: сім'ю вивезу з Росії, жити тут небезпечно, а дочка у мене одна!“
— Але ж це чеченці влаштували вибухи в Москві...
— Які там в ... чеченці, — рубнув він рукою».
Котляр дійшов висновку, що його приятель щось знає. Вже 10 вересня губернатор Алтайського краю Олександр Суриков заявив, що «вибухи в Москві пов'язані з відголосками з Дагестану», але що люди, зацікавлені в терактах, перебувають у Росії та в Москві. Суриков запропонував зібрати позачергове засідання Ради Федерації для обговорення питання про запровадження в країні надзвичайного стану. У ніч на 13 вересня газета «Московский комсомолец» підготувала до друку статтю під назвою «Таємна версія вибуху», де було зроблено спробу проаналізувати те, що сталося: «Безпосередньо в підготовці теракту чеченські бойовики участі не брали. Судячи з картини вибуху, бомбу закладали фахівці, що пройшли підготовку в російських секретних відомствах. Справа в тому, що всі попередні теракти, котрі, як заведено думати, мають, чеченський слід, здійснювалися за одним і тим самим сценарієм: поблизу будинку вибухав автомобіль з начинкою. Така машина зазвичай паркується перед гаданим об'єктом вибуху всього за кілька годин. Детонатор обладнується годинниковим механізмом. Навіть у разі виявлення пересувної міни в розміновувачів залишаються лічені хвилини, щоб її знешкодити (як це сталося минулої неділі біля будинку військового госпіталю в Буйнакську). [...] Така любов до замінованих машин пояснюється дуже просто. Вибухівка сьогодні досить дорога, а терористи за кожен кілограм тротилу чи іншої речовини платять готівкою. І мінування об'єкта хоча б за добу до „години ікс“ загрожує провалом — занадто великий ризик того, що бомбу виявлять. [...] А картина вибуху на вулиці Гур’янова дозволяє припустити, що його готували люди, які не звикли заощаджувати, — тобто працівники спецслужб. [...] Експерти встановили, що основний заряд у будинку на Гур’янова закладено в орендованому приміщенні — магазині на 1-му поверсі. Причому вибухівка потрапила туди задовго до вибуху. Очевидно, злочинці не зважали на витрати — в разі виявлення вибухівки аналогічну акцію просто перенесли б до іншого району столиці. Така тактика подібна до використання конспіративних квартир, що їх так полюбляють спецслужби всього світу. В разі провалу однієї з них операція відбувається в іншому районі. Фахівці, здатні здійснити такий теракт, за часів СРСР служили як у КДБ, так і в 2-му Головному управлінні генштабу (більш відомому як ГРУ)».
Інакше кажучи, «МК» дуже м’яко натякала на те, що за вибухами стоїть ФСБ.
12 вересня в московській міліції пролунав дзвінок. Телефонували мешканці будинку по Каширському шосе, 6/3: «У нас у підвалі щось не в порядку», — повідомили громадяни. Приїхав наряд міліції. Біля входу в підвал їх зустрів, як вони вважали, один з працівників районного експлуатаційного управління (РЕУ) та сказав, що в підвалі все гаразд, там «свої». Міліція поштовхалася біля входу в підвал, всередину не ввійшла й невдовзі поїхала.
Рано-вранці, коли газету «МК» зі статтею «Таємна версія вибуху» розвозили по кіосках Москви, злетів у повітря восьмиповерховий будинок по Каширському шосе, 6/3, той самий, у під'їзді якого чемний «співробітник РЕУ» розмовляв із міліціонерами. По-своєму він мав рацію: в підвалі все виявилося «в порядку» — для здійснення теракту.
Через кілька днів «МК» намагалася розшукати спритного «співробітника РЕУ»: «Я зустрічався з головами управ у районі Каширки, — розповідав кореспондент газети. — Досі не можемо вирахувати, хто з працівників РЕУ прикривав людину, яка тишком-нишком винаймала „в суборенду“ приміщення в підвалі будинку № 6. Ніхто не зізнається. Це або технік, або майстер, або начальник дільниці». Не знайшли ані «співробітника», ані тих, хто здавав підвал.
На 14.00 за московським часом 13 вересня з-під уламків підірваного на Каширці будинку було вийнято 119 загиблих та 13 фрагментів тіл. Серед загиблих було 12 дітей. Експерти відразу ж встановили, що характер обох вибухів повністю ідентичний, як і склад вибухівки. Почалися тотальні перевірки будинків, горищ, підвалів. За однією з адрес — на вулиці Борисовські ставки, 16/2 — було виявлено склад вибухівки. Крім гексогенової суміші та 8 кг пластиту, який використовувався як детонатор, там знайшли шість електронних таймерів, виготовлених з портативних будильників «Casio». П'ять із них вже були запрограмовані на певний час. Терористам треба було лише розвезти таймери за адресами та під'єднати їх до детонаторів. Зокрема, було заміновано будинок на Краснодарській вулиці.
Останнім терористи збиралися зруйнувати будинок на вулиці Борисовські ставки — 21 вересня о четвертій годині 5 хвилин ранку. Дивно, що ФСБ, яка проводила в Москві пошук терористів, замість того, щоб залишити на Борисовських ставках засідку й затримати терористів, які безумовно рано чи пізно прийшли б за детонаторами, поспішила через засоби масової інформації оповістити злочинців, що склад на Борисовських ставках викрито. Припустити, що заява ФСБ про виявлення конспіративного складу терористів - випадковість, абсолютно неможливо. Такої помилки не припустився б навіть рядовий слідчий-початківець.
Інформація про знайдену після терактів вибухівку та її кількість була суперечлива. У Москві знайшли 13 тонн вибухівки. Три-чотири тонни — в будинку на Борисовських ставках, ще більше — на складі в Любліно, чотири тонни – в гаражному боксі в Капотні. Згодом було встановлено, що шість тонн гептилу (ракетного палива, одним із компонентів якого є гексоген) було вивезено з Невинномиського хімічного комбінату Ставропольського краю. З шести тонн гептилу можна зробити десять тонн вибухової речовини. На кухні, в гаражі, в підпільній лабораторії шість тонн гептилу на десять тонн вибухівки не переробиш. Перероблювали гептил, напевно, десь на армійському складі. Потім мішки потрібно було завантажити в машини, вивезти на очах в охорони, пред'явити якісь документи. Для перевезення потрібні були водії та вантажівки. Коротше, до операції було залучено цілу групу людей, а якщо так, то інформація мала надійти і по лінії агентури ФСБ, і по лінії агентури армійської контррозвідки.
У Москві вибухівку було розфасовано в мішки для цукру з написом «Черкесский сахарный завод». Але такого заводу не існує. Якби «цукор» у таких мішках везли через усю Росію, та ще й з підробленою документацією, занадто багато було б шансів засипатись. Простіше було б підготувати документацію для «цукру» зі справжнього, існуючого заводу. З цього факту можна зробити відразу кілька висновків, наприклад, що терористи хотіли направити слідство саме в КЧР, оскільки було очевидно, що рано чи пізно хоча б один мішок «Черкесского сахарного завода» потрапить до рук слідчих; що терористи не боялися везти мішки з фальшивим написом та документацією до Москви, оскільки, напевне, були абсолютно спокійні за власну безпеку, так само як і за збереження свого товару. Нарешті, можна було зробити припущення, що вибухівку розфасовували в мішки в Москві.
Фінансування теракту важко було здійснити, не залишивши слідів. Про зникнення великої кількості гептилу чи гексогена зі складів розвідка мала б чути хоч щось, бо безкоштовно терористам вибухівку ніхто б не дав. Безкоштовно з заводу чи зі складу гексоген могли отримати лише органи держбезпеки або військові.
Саме до таких висновків приходили численні журналісти та фахівці, що ламали голову над хитромудрими схемами про поставки гексогена до Москви. А схема ця виявилася до примітивного простою, бо розроблена була самою ФСБ. Суть її полягала в наступному.
24 жовтня 1991 року в Москві було засновано науково-дослідний інститут Росконверсвибухцентр. Інститут розташовувався в самому центрі міста — за адресою: Велика Луб’янка, буд. 18, будова 3 — і був створений для «утилізації конверсованих вибухових матеріалів у народному господарстві». Незмінним керівником інституту з 1991 по 2000 рік був Ю.Г. Щукін. Насправді інститут був прикриттям, ширмою — буфером-посередником між армією та «споживачем» — і займався незаконною торгівлею вибухівкою. Через інститут проводилися сотні тисяч тонн вибухових речовин, переважно тротилу. Інститут купував вибухівку в військових частинах для утилізації та конверсії або в хімічних заводів для «дослідження». А потім продавав споживачам вибухівки, серед яких були легальні та реальні комерційні структури, наприклад білоруське державне підприємство «Граніт». Зрозуміло, інститут не мав права займатися продажем вибухівки. Але на це чомусь дивилися крізь пальці всі, в тому числі й керівники силових відомств, включно з Патрушевим.
Серед численних великих контрактів на поставки сотень тисяч тонн тротилу та тротилових шашок, підписаних інститутом з постачальниками (армією) та споживачами (комерційними структурами), чомусь траплялися дрібні контракти на одну-дві тонни тротилових шашок, з докладно розписаними зобов'язаннями сторін, хоча за тонну «товару» отримували всього 300—350 доларів, заради яких і машину ганяти не варто. Ці дрібні контракти на постачання «тротилових шашок» саме й були угодами про поставки гексогена. Через інститут гексоген закуповувався в армії і передавався терористам для підриву будинків у Москві та інших містах Росії. Ці поставки були можливі лише тому, що НДІ Росконверсвибухцентр Ю.Г. Щукіна було створено спецслужбами, а терористи, які отримували «тротилові шашки», були співробітниками ФСБ.
Отже... Гексоген, розфасований у 50-кілограмові мішки з написом «Цукор», перебував там, де лише й міг бути, — на складах військових частин, що охороняються озброєною вартою. Одним із таких складів був склад 137-го рязанського повітряно-десантного полку. Одним із таких вартових — рядовий Олексій Піняєв. За ціною тротилових шашок, а саме 8.900 рублів за тонну, тобто приблизно за 300—350 доларів, інститут закуповував гексосен зі складу військової частини формально для дослідницької роботи. В накладних гексоген проходив як тротилові шашки. Доручення виписувалися на «отримувача» — посередника між інститутом та терористами. У дорученнях тротилові шашки позначалися невинним маркуванням А-IX-1. Лише дуже вузьке коло осіб знало про те, що маркуванням А-IX-1 позначається гексоген. Не виключено, що посередники, які вивозили гексоген на власному автотранспорті зі складів військових частин, про це теж не знали.
Вивезені зі складів військових частин дрібні партії «тротилових шашок» (гексогена) буквально зникали (передавалися терористам). Дрібні замовлення по 300-600 доларів у загальних потоках у сотні тисяч тонн тротилових шашок відстежити було неможливо. Журналісти намагалися зрозуміти, яким чином терористи перевозили гексоген теренами Росії. А його й не треба було перевозити. Гексоген використовувався за місцем розташування. Так, гексоген зі складу 137-го рязанського ПДП використовувався на вулиці Новоселів міста Рязані. Гексоген зі складів підмосковних військових частин опинявся в Москві... Система була до геніального простою. В ній передбачалося все, крім, напевно, зовсім випадкових проколів, які, звісно ж, не варто було враховувати: спостережливого водія Олексія Картофєльнікова, допитливого рядового Олексія Піняєва, безстрашного журналіста «Нової газети» Павла Волошина. І вже абсолютно неможливо було передбачити виїзд до Лондона з документами та відеоматеріалами агента ФСБ і члена консультативної ради комісії Державної думи по боротьбі з корупцією Н.З. Чекуліна, який за іронією долі в 2000-2001 роках виконував обов'язки директора Росконверсвибухцентра.
Тим часом у Москві після вибуху двох житлових будинків далі тривала перевірка житлового фонду. За одну добу столична міліція перевірила 26561 квартиру. Особливої уваги було надано нежитловим приміщенням на перших поверхах будинків, підвалам та напівпідвалам, тобто місцям, які часто використовують під склади. Таких приміщень перевірили 7908. Перевірялися також громадські заклади — 180 готелів, 415 гуртожитків, 548 місць розваг (казино, барів, кафе). Ця робота проводилася в рамках пошуку підозрюваних у причетності до терактів у Москві. У перевірці взяли участь 14,5 тисяч працівників ГУВС та 9,5 тисяч військовослужбовців внутрішніх військ, у тому числі окремої дивізії оперативного призначення (колишня дивізія імені Ф.Е. Дзержинського). Працівники МВС та ГУВС працювали без вихідних по дванадцять годин на добу.
Були знайдені приміщення, заміновані терористами. За офіційною версією слідства (яка, можливо, взагалі не має нічого спільного з дійсністю), їх орендував Ачимез (Мухіт) Шагабанович Гочіяєв (Лайпанов). Справжній Лайпанов народився в Карачаєво-Черкеській республіці (КЧР) і загинув у лютому 1999 року в автомобільній катастрофі в Краснодарському краї. Документи загиблого Лайпанова стали «документами прикриття» справжнього терориста. «Така практика є звичайною схемою легалізації агентів усіх спецслужб світу. Це класика, описана в усіх підручниках. Так, ніби загиблій людині дарують нове життя», — коментував це колишній працівник ГРУ, який усе життя займався розгортанням агентурної мережі за кордоном.
Ще в липні 1999 року Гочіяєв-Лайпанов звернувся до одного з московських агентств з оренди нерухомості, розташованого на вулиці Біговій, і отримав там інформацію про 41 приміщення. 38 приміщень після першого вибуху були перевірені слідчими на наявність там вибухівки.
Встановлений був і молодий напарник «Лайпанова». За твердженням ФСБ, ним був вимушений переселенець з Узбекистану, колишній послушник медресе «Йолдиз» у Татарстані, в Набережних Челнах, росіянин по матері та башкир по батьку, 21-річний Денис Сайтаков. ФСБ вважала, що саме він під час підготовки теракту зняв разом із «Лайпановим» номер у готелі «Алтай» та активно обдзвонював фірми, які здають в оренду вантажівки. І хоча КДБ Татарстану наступного ж дня після теракту на вимогу Москви почав розшукувати підозрюваного, татарстанський КДБ не мав упевненості, що Сайтаков причетний до вибухів. Принаймні заступник голови КДБ Татарстану Ільгіз Мінуллін підкреслив: «Ніхто не може оголошувати Сайтакова терористом, доки його провину не доведено. [...] На сьогодні органи безпеки фактів, що вказують на причетність до терористичних актів у Москві [...] учнів медресе „Йолдиз“, не мають». КДБ Набережних Челнів теж видав заяву, в якій вказував, що звинувачення жителів Татарстану в сприянні терористам не має підстав і що інформації про причетність жителів республіки до вибухів татарстанський КДБ не має.
Терористи, які готували вересневі вибухи, пішли шляхом найменшого опору. Спочатку вони за «документами прикриття» орендували кілька підвальних та напівпідвальних приміщень, у тому числі на вулиці Гур’янова та на Каширському шосе. Потім завезли туди вибухівку, обклавши ящики з гексогеном харчовими продуктами (мiшками з цукром та чаєм) і упаковками з сантехнікою (так було на вулиці Гур’янова). Об’єкти диверсій було обрано ідеально. Ймовірність зустрічі з міліцією біля будинків у нереспектабельних «спальних» районах зазвичай була невисока, в під'їздах, як правило, не було консьєржок. Як вважав Старинов, «розташування цих будинків та обстановка навколо них» відповідала «двом найнеобхіднішим для терористів-підривників умовам — це вразливість та доступність». Терористи заклали стільки вибухівки, скільки було необхідно для повного зруйнування об'єктів. Диверсант Старинов припустив, що вибухи можна було здійснити силами трьох чоловік. Схоже, що терористи мали прекрасну підготовку, причому не лише диверсійну, а й розвідувальну: вміли уникати спостереження, жити під «легендою»... Навчитися всьому цьому неможливо навіть за рік, пройшовши курс підготовки в найкращому спеццентрі. Москвичі стали жертвою терористів-професіоналів. А такі на російській території працювали лише в системі ФСБ та ГРУ.
Петра Прохазкова, чеська журналістка, яка брала інтерв'ю в Хаттаба саме в дні вибухів, запам'ятала приголомшливу реакцію Хаттаба на повідомлення про теракти в Москві. Він змінився на обличчі, і переляк цей був непідробний. Це був щирий переляк людини, яка зрозуміла, що тепер на неї спишуть усе. Хаттаб, як одностайно твердять люди, які його знають, не актор, він не зміг би зобразити подив і страх. Чеченцям було невигідно здійснювати теракти. Громадська думка була на їхньому боці. Громадська думка, як російська, так і міжнародна, була цінніша за дві-три сотні підірваних життів. Саме тому чеченці не могли стояти за терактами у вересні 1999 року. Ось що сказав із цього приводу міністр закордонних справ в уряді Аслана Масхадова Ільяс Ахмадов:
«Питання: У Франції ви кажете, ніби всім відомо, що теракти в Москві та Волгодонську було організовано російськими спецслужбами [...]. У вас є докази?
Відповідь: Безумовно. У нас за час минулої війни ніколи не було зазіхань на подібні речі. Але якби це організували Басаєв чи Хаттаб, я вас запевняю, вони б не посоромилися зізнатися в цьому Росії. Крім того, всі знають, що не здійснений вибух в Рязані було організовано СБ. [...] Я сам служив в армії підривником на випробувальному полігоні й чудово знаю, як сильно відрізняється вибухова речовина від цукру».
Ось думка ще однієї поінформованої особи, з якою важко не погодитися — міністра оборони Чечні, командира президентської гвардії Магомета Хамбієва:
«Тепер про вибухи в Москві. Чому чеченці не здійснюють теракти зараз, коли відбувається знищення нашого народу? Чому російська влада залишила без уваги інцидент з гексогеном у Рязані, коли міліція затримала співробітника спецслужби з цією вибухівкою? Адже немає жодного доказу так званого чеченського сліду цих вибухів. І найменше ці вибухи були вигідні чеченцям. Але таємне обов'язково стане явним. Я запевняю вас, що виконавці та організатори вибухів у Москві та інших містах Росії стануть відомі зі зміною політичного режиму в Кремлі. Тому що замовників потрібно шукати саме в кремлівських коридорах. Ці вибухи потрібні були для того, щоб розпочати війну, аби відволікти увагу росіян і всього світу від скандалів та брудних махінацій у Кремлі».
У Москві тим часом з'явилися підозри, що вибухи здійснюють люди, які намагаються примусити уряд запровадити надзвичайний стан та скасувати вибори. З боку ряду політиків пішли спростування: «Я не погоджуюся з заявами деяких аналітиків, які пов'язують ці теракти з чиїмись намірами запровадити надзвичайний стан в Росії та скасувати вибори в Державну думу», — заявив колишній міністр внутрішніх справ Росії Куліков в інтерв'ю «Независимой газете» 11 вересня.
Ні до президентських виборів, ні до запровадження надзвичайного стану в Росії чеченці стосунку мати не могли. 1996 року за скасування виборів виступало угруповання Коржакова—Барсукова—Сосковця та спецслужби, які стоять за ними. Хто ж намагався спровокувати запровадження надзвичайного стану в 1999-му?
Міністр оборони Ігор Сєргєєв не виключав, що в Москві можуть з'явитися військові патрулі. «Разом із силами МВС у патрулюванні міста можуть взяти участь військові», — заявив він журналістам після зустрічі в Кремлі з Борисом Єльциним. Перед військовими «поставлено завдання» взяти участь у захисті громадян від терористичної діяльності, повідомив міністр. Ігор Сєргєєв сказав, що по лінії ГРУ «проводиться дуже активна робота» щодо встановлення можливих контактів організаторів вибухів у російських містах із міжнародними терористами (натяк на іноземних диверсантів!).
Захист військовими мирних громадян від терористів нагадував запровадження воєнного стану. Одночасно Ігор Сєргєєв виступив «за проведення широкомасштабних антитерористичних акцій та антитерористичних операцій». Інакше кажучи, міністр оборони Росії закликав до війни з неназваним супротивником, хоча кожному було зрозуміло, що закликають до війни з Чечнею.
Остаточне рішення з усіх питань залишалося за Єльциним. Проте спецслужби мали практично необмежені можливості для підтасування чи фальсифікації інформації, яку подають президенту. Це підтвердив в інтерв'ю 12 листопада 1999 року, в тому, що стосується чеченської проблеми, президент Грузії, колишній керівник КДБ Грузинської РСР Едуард Шеварднадзе:
«Зазвичай посилаються на те, що є такі дані в ГРУ. Я знаю, якими даними ГРУ історично користувалося, як вони вигадуються, як вони доповідаються спочатку генштабу, потім міністру оборони, потім верховному головнокомандувачу. Я знаю, що є великі фальсифікації».
Інакше сформулювала свої сумніви ще одна поінформована людина, кандидат у президенти на виборах 2000 року, колишній прем'єр-міністр, колишній міністр закордонних справ та колишній керівник СВР Євгеній Прімаков. Коли його попросили прокоментувати теракти в Москві, він висловив думку, що вибухами в Москві не обійдеться; що вони можуть прогриміти по всій Росії; й однією з причин створення такої ситуації є зв’язок людей з правоохоронних органів із злочинним світом.
Отже, Прімаков визнав, що вибухами в Росії займаються люди, пов'язані зі спецслужбами. Те саме підтвердив президент Грузії Едуард Шеварднадзе під час виступу на національному телебаченні 15 листопада 1999 року: «Я ще на зустрічі в Кишиневі інформував Бориса Єльцина про те, що його спецслужби контактують із чеченськими терористами. Але Росія не слухає друзів». Дипломатична етика не дозволила більш різкої заяви.
Поза тим очевидно, що Шеварднадзе підозрював в організації вибухів саме російські спецслужби. Справа в тому, що, за наявною інформацією, спецслужби Росії були причетні до двох замахів на самого Шеварднадзе.
Щоб не бути голослівними, подамо думку колишнього директора Національної служби безпеки США, генерал-лейтенанта у відставці Вільяма Одома, висловлену ним у жовтні 1999 року:
«Прем'єр-міністр Путін та його оточення з числа військових використовують цю чеченську кампанію для того, щоб чинити жорсткий тиск на Шеварднадзе. Вони вже спробували розчленувати Грузію, відібравши в неї Абхазію та Південну Осетію. Зараз вони хочуть використати чеченські події для того, щоби розмістити там війська, проти чого виступає нинішній президент Грузії. Російський уряд, починаючи з часів правління Прімакова, зробив принаймні дві спроби здійснити замах на Шеварднадзе. Керівництво Грузії надало урядам ряду закордонних країн переконливі докази. Прімаков особисто був втягнутий у це. Він використовував агентуру російської зовнішньої розвідки в Білорусі; з його відома було здійснено замах у травні на Шеварднадзе та деяких осіб з його оточення. Ми маємо плівки з записами розмов, які зробили самі кілери, що виконували замах. І за рік до цього перша спроба вбити Шеварднадзе була здійснена аж ніяк не аматорами, а справжніми професіоналами, добре підготовленими військовими групами. Вони могли бути підготовлені лише в Росії. Крім того, є безліч речових доказів, зібраних на місці злочину, які все це підтверджують».
Те, що посоромився сказати про вибухи в Москві Шеварднадзе, заявив Лєбєдь. На запитання французької газети «Фігаро»: «Ви хочете сказати, що за вибухами стоїть чинна влада?» — Лєбєдь відповів: «У цьому я майже переконаний». Лєбєдь вказав, що за вибухами житлових будинків у Москві та Волгодонську видно не чеченських терористів, а «руку влади», точніше, Кремля і президента, який «по шию в г....», повністю ізольований та разом із «сім'єю» має перед собою «лише одну мету — дестабілізувати становище з тим, щоб уникнути виборів».
14 вересня ФСБ та МВС зробили ту саму заяву, заради якої здійснювалися вибухи: правоохоронні органи не сумніваються, що серія вибухів від Буйнакська до будинку на Каширському шосе в Москві є «широкомасштабною терористичною операцією, ініційованою бойовиками Басаєва та Хаттаба на підтримку своїх військових дій у Дагестані», — повідомив Зданович. «Зараз ми поза всяким сумнівом можемо заявити, що за цими вибухами стоять Басаєв і Хаттаб», — підтвердив заступник міністра внутрішніх справ Росії Ігор Зубов.
Твердження Здановича та Зубова не відповідали дійсності. За день по тому начальник ГУБОЗ МВС Росії Володимир Козлов повідомив, що «встановлено ряд осіб, причетних до цих терактів», і що йдеться про групу терористів, які мають зв'язки в столиці та сусідніх з Москвою регіонах і містах. Ні Чечню, ні навіть Дагестан Козлов не згадував. Зданович та Зубов займалися відвертою дезінформацією.
Висновки ФСБ не були переконливі, а дії силових відомств по затриманню злочинців виглядали анекдотично. На тлі античеченской істерії в Москві, через кілька днів після другого вибуху, працівники ФСБ та ГУБОЗ затримали двох підозрюваних у здійсненні московських терактів, причому їхні імена без побоювання зашкодити слідству були відразу ж публічно названі: вихідці з Грозного 32-річний Тимур Дахкільгов та його тесть, 40-річний Бекмарс Саунтієв.
Тимур Дахкільгов, інгуш, народився та жив у Чечні, в грозненському районі Трампарк. Перебрався до Москви. Був фарбувальником на комбінаті «Красный суконщик». 10 вересня, відразу після теракту на вулиці Гур’янова, до Дахкільгових заїхав Саунтієв, сказав, що всім треба їхати до відділення міліції Північне Бутово на перереєстрацію. В міліції Тимура Дахкільгова та його дружину Ліду сфотографували, зняли відбитки пальців, зробили змиви з долонь та відпустили. Незабаром після другого вибуху до Дахкільгових та Саунтієва заявились оперативники, сказали, що в Тимура Дахкільгова на руках сліди гексогена (адже він фарбувальник!) і заарештували. У Саунтієва гексогена на руках не було, тому в нього під ванною знайшли пістолет, а на на дверній ручці його квартири, щоправда ззовні, тобто на сходовій клітці, — сліди гексогена. Підозрюваних допитували три доби. Саунтієва потім відпустили, забувши про знайдений у нього пістолет. Тимура Дахкільгова відвезли на Петрівку, 38 і звинуватили у зберіганні вибухівки та в тероризмі. Весь цей час його показували по телебаченню як упійманого злочинця, а Рушайло навіть доповів про затримання терориста в Раді Федерації.
За словами Дахкільгова, з ним працювали троє слідчих, які йому не представлялися і навіть не зверталися один до одного на ім'я. Подумки він називав їх Старим, Рудим і Ввічливим. Останній отримав своє прізвисько за те, що жодного разу Дахкільгова не вдарив. Так минули три дні, після чого Дахкільгова перевели в СІЗО ФСБ Лефортово. Для ФСБ було вкрай важливо протримати Дахкільгова у в'язниці якомога довше, оскільки інгуш Дахкільгов був єдиною підставою для версії про «чеченський слід». Почалася внутрікамерна розробка Дахкільгова, про що той, зрозуміло, не знав. До камери посадили агента-внутрікамерника, який представився «авторитетним» кримінальником. Агент налаштував до себе інгуша, і той розповів про обставини своєї справи і про те, що до вибухів жодного стосунку не має. А ще через деякий час Дахкільгова відпустили. Експертиза змиву з його долонь підтвердила присутність гексана — розчинника, який використовується на комбінаті для очищення вовни. Гексогена на руках не було. «Чеченський слід» було втрачено. Але війна з Чечнею вже йшла повним ходом, тож Дахкільгов у в'язниці відсидів недаремно.
Коли 16 березня 2000 року керівництво ФСБ звітувало перед громадськістю про хід розслідування вересневих вибухів, один із журналістів поставив запитання заступникові начальника Слідчого управління ФСБ Миколі Георгійовичу Сапожкову: «Скажіть, будь ласка, чому Тимур Дахкільгов три місяці просидів у в'язниці як терорист?» Те, що відповів Сапожков, який уже кілька місяців займався розслідуванням терактів у складі групи з кількох десятків слідчих, засмутило журналістів, оскільки стало ясно, що слідство йде хибним шляхом:
«Можу пояснити. Проти нього були прямі свідчення тих осіб, які привезли цукор та вибухівку до Москви...
— Тобто вони називали його прізвище? — Ні, вони його... Йдеться про прямі свідчення — вони його впізнавали в обличчя як людину, яка брала участь у розвантаженні цих мішків. Отже, згодом, коли ми ретельніше... Ну, ви знаєте, що там гексоген на руках і, значить, інші деталі, які однозначно тоді давали підстави для роботи з ним як із підозрюваним. Згодом ми дуже старанно попрацювали в напрямку Дахкільгова. Довелося перевірити ще раз, пред'явити для упізнання вже в спокійній обстановці. І ми переконалися, що ті ознаки, за якими його пізнавали, вони для осіб слов'янської національності, що впізнають так званих кавказців, коли дали такі ось сумніви для тих, хто давав свідчення на нього, і ми шляхом ретельного дослідження, встановлення його алібі, дійшли висновку про те, що до цього злочину він не причетний. Це було розглянуто за участі працівників генеральної прокуратури. Вони погодилися з нашими доводами».
Ми змушені вибачитися перед читачами за російську мову Сапожкова. Планував Сапожков сказати таке: коли слідчі заарештували Дахкільгова і почали «пред’являти» його жителям будинків, щоб вони встановили, чи це не він закладав мішки з вибухівкою й таймери з детонаторами, жителі, для яких усі кавказці на одне лице, визнали в ньому людину, причетну до терактів. З Дахкільговим «старанно попрацювали» (ми знаємо, що його допитували, били, катували, надягали поліетиленові мішки на голову, душили, проводили внутрікамерну розробку). Але головне — тягнули час. Через три місяці Дахкільгов був вже нікому не потрібен, і за погодженням з генпрокуратурою його відпустили, а справу проти нього закрили.
Отже, Дахкільгов сидів з двох причин. По-перше, натовп упізнав у ньому зловмисника, по-друге, на руках його знайшли гексоген. Проте з вибуховою речовиною в ФСБ не все було благополучно. Незабаром після вибухів у ЗМІ почали з’являтися матеріали про те, що «версія з гексогеном, за твердженням ФСБ, є відволікаючою. Насправді в усіх вибухах терористи використовували іншу вибухову речовину». Західні оглядачі вказували, що уламки будинків у Москві розібрали та вивезли з блискавичною для Росії швидкістю — за три доби. Недовірливим іноземцям здавалося, що коли в Росії працюють настільки ретельно, тоді неодмінно мають заплутувати сліди. «Відволікаючою» версія ФСБ була для громадськості. Терористи добре знали, яку вибухову речовину вони використовували, і приховувати від них компоненти вибухівки не було сенсу.
У якості вибухової речовини під час вересневих вибухів використовувався гексоген, який у Росії виробляли на закритих військових підприємствах. «Гексоген ретельно охороняється, а його використання ретельно контролюється», — підтвердили у вересні 1999 року на російському науково-виробничому підприємстві «Регіон», де працювали з гексогеном. Там були переконані, що „витік” гексогена з так званих номерних оборонних заводів практично неможливий.
Оскільки гексоген терористи використовували у великих кількостях, неважко було встановити, хто саме закупив чи отримав гексоген, тим більше фахівці завжди могли визначити, де саме виготовлена та чи інша партія. Вкрасти десятки тонн гексогена непомітно було неможливо. Тисячі тонн суміші ТГ (тротил-гексоген) зберігалися на військових складах та складах збройових заводів для наступного використання в боєголовках ракет, мінах і торпедах, снарядах. Але гексоген, добутий з готових боєприпасів, мав специфічний вигляд, і в великих кількостях добувати його важко й ризиковано. Наведемо кілька прикладів. 8 жовтня 1999 року одне з інформаційних агентств повідомило, що Головна військова прокуратура порушила справу проти ряду посадових осіб центрального апарату військ протиповітряної оборони (ППО). За повідомленням головного військового прокурора Ю.Дьоміна, використовуючи своє службове становище, шляхом підробки та фальсифікації звітних документів, протягом декількох років високопоставлені військові викрадали запасне майно для різноманітних зенітно-ракетних комплексів, яке потім реалізовували комерційним фірмам та приватним підприємцям. Лише за деякими епізодами злочинної діяльності цієї групи державі було завдано збитків на загальну суму понад два мільйони доларів. Можна легко уявити, які саме «комерційні структури та приватні підприємці» купували крадені запчастини для зенітно-ракетних комплексів. І цілком очевидно, що без участі ФСБ та ГРУ кілька років розкрадати засоби ППО було неможливо.
28 вересня 1999 року працівники Рязанського управління по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ) заарештували начальника майстерні з ремонту автомобільної техніки складу авіаційних засобів ураження 35-річного прапорщика В’ячеслава Корнєва, який служив на військовому аеродромі в Дягілеві, де базувалися бомбардувальники. Під час затримання при ньому було виявлено 11 кг тротилу. Корнєв зізнався, що тротил викрадено з військового складу, і що група співробітників, до якої належав Корнєв, добувала його з фугасних бомб ФАБ-300, що зберігалися на складі під відкритим небом.
Того ж дня військовий суд Рязанського гарнізону оголосив вирок начальнику польового витратного складу Рязанського інституту ПДВ прапорщику А. Ашаріну, що вкрав понад три кілограми тротилу та намагався збути його за три тисячі доларів. Хоча відповідна стаття КК РФ передбачала покарання терміном від 3-х до 7-ми років, військовослужбовця оштрафували на 20 тисяч рублів.
Отже, красти тротил-гексоген дрібними порціями було складно. Вивозити великими — легко, але маючи на це відповідні дозволи, а отже — неодмінно залишаючи сліди. Ці сліди могли привести в ФСБ. Багато представників російського військово-промислового комплексу стверджували після вибухів, що така кількість вибухових речовин могла бути викрадена лише за участі високих посадовців. 15 вересня начальник Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю (ГУБОЗ) МВС Володимир Козлов підтвердив, що при підриві будинку на вулиці Гур’янова використовувалася не піротехнічна суміш кустарного виробництва, а промислова вибухівка.
Щоб збити зі сліду всюдисущих журналістів та сумлінних працівників карного розшуку, ФСБ підкинула в ЗМІ повідомлення про гексоген як «відволікаючу версію»: мовляв, насправді вибуховою речовиною була аміачна селітра. Справа в тому, що аміачна селітра що є добривом, могла закуповуватися, перевозитися та зберігатися відкрито. Вона мала хороший фугасний ефект і при додаванні до неї гексогена, тротилу чи алюмінієвої пудри ставала потужною вибухівкою. Щоправда, детонатор до неї потрібен був складний, не кожен терорист із таким детонатором уміє працювати.
Чому ж спочатку було оголошено про гексоген? А тому, що підривали будинки одні працівники ФСБ, експертизу вибухівки (разом із карним розшуком) проводили інші, а пропагандистське (чи, як зараз кажуть, піарне) висвітлення терактів здійснювали треті. Перша група успішно (за винятком Рязані) здійснила теракти. Друга легко визначила, що підривали гексогеном. А третя схаменулася, що гексоген роблять у Росії на закритих військових підприємствах, тому встановити, хто саме й коли купив той гексоген, яким підірвали будинки, дуже легко. Тут почалася паніка. За три дні вивезли всі речові докази (підірвані будинки), терміново закинули в ЗМІ версію про аміачну селітру. 16 березня 2000 року перший заступник начальника другого департаменту (по захисту конституційного ладу та по боротьбі з тероризмом — Управління «К») та Оперативно-розшукового управління ФСБ Олександр Дмитрович Шагако заявив на прес-конференції, що вибухову речовину, яка використовувалася в абсолютно всіх вибухах у Росії, визначено, і ця речовина — селітра: «Мені хочеться зазначити, що в результаті проведених криміналістичних досліджень фахівцями ФСБ Росії отримані підтвердження того, що склад вибухових речовин, застосованих у Москві, та склад вибухових речовин, виявлених у підвальному приміщенні будинку по вулиці Борисовські ставки в Москві, а також склад вибухових речовин, виявлених у місті Буйнакську 4 вересня в автомобілі ЗІЛ-130, який не вибухнув, вони ідентичні, тобто до складу всіх цих речовин входить аміачна селітра, алюмінієва пудра, в окремих випадках є добавки гексогена та в окремих випадках є добавки тротилу».
Залишалося лише визначити, звідки селітра взялася в Москві та інших містах Росії. З цим завданням Шагако та присутній на прес-конференції Зданович успішно впоралися. «Чи були розкрадання цієї вибухівки з державних заводів, де вона виробляється за певними технологіями? — запитав себе Зданович і сам же відповів: — Відразу можу сказати — не було, або принаймні в нас таких даних у розпорядженні слідства немає».
Встановити виробника та покупців-зловмисників за селітрою неможливо. Занадто її багато по всій країні, в тому числі й у Чечні. Невеликі кількості тротилу, гексогена та алюмінієвої пудри міг украсти хто завгодно з будь-якого військового складу (про що з подачі ФСБ та Головної військової прокуратури було організовано кілька публікацій у ЗМІ). Дезінформуючи громадську думку щодо питання про склад вибухової речовини, ФСБ відводила від себе підозри в організації та виконанні терактів. Усе, що потрібно було тепер зробити, це знайти на території Чечні склад хімічних добрив. Виявилося, що й це вже зроблено, і дуже вдало, що встигли завершити розслідування за кілька днів до президентських виборів:
«Мені хотілося б при цьому звернути ваше увагу на те, — повідомив Шагако, — що два місяці тому тому співробітниками Федеральної служби безпеки в Урус-Мартані було виявлено центр із підготовки підривників. На території цього центру було виявлено п'ять тонн аміачної селітри. Там же було виявлено робочі механізми, аналогічні тим механізмам, які використовувалися в перелічених мною вибухах. [...] Робочі механізми, виявлені в автомобілі ЗІЛ-130 у місті Буйнакську, а також робочі механізми, виявлені в підвальному приміщенні в місті Москві по вулиці Борисовські ставки, в ході криміналістичного дослідження доведено їх ідентичність. В усіх цих робочих механізмах використовувалися в якості сповільнювача електронні годинники типу «Касіо». В усіх цих робочих механізмах використовувалися світлодіоди однакової конструкції, електронні плати, навіть кольори дротів, які використовувалися для пайки, — вони мають один і той самий колір в усіх механізмах. Я хочу вашу увагу при цьому звернути на те, що кілька днів тому тому співробітниками Федеральної служби безпеки на території Чеченської республіки було виявлено серед речей загиблих бойовиків, які проривалися з оточення з міста Грозного, було виявлено кілька робочих механізмів. Проведені дослідження фахівцями Федеральної служби безпеки показали, що робочі механізми, вилучені в Грозному, та робочі механізми, вилучені в автомобілі ЗІЛ-130 у Буйнакську, а також робочі механізми, вилучені на Борисовських ставках у місті Москві, — вони всі є однієї конструкції. Вони всі між собою ідентичні. [...] У березні місяці в населеному пункті Дуба-Юрт було виявлено будівлю, в якій знайдено літературу з мінно-підривної справи арабською мовою, інструкції з військової підготовки, і, крім цього, в тому ж приміщенні було знайдено інструкції з використання годинників «Касіо». Дані годинники, як я раніше вам говорив, — вони активно використовувалися злочинцями в усіх перелічених вибухах. У березні місяці на території населеного пункту Чірі-Юрт було виявлено будівлю, обнесену залізним муром, всередині якої з'ясовано і виявлено і знайдено 50 мішків з аміачною селітрою, це десь дві з половиною тонни».
Якби терористи справді використовували аміачну селітру, слідчі РУОЗу не шукали б гексоген на руках Дахкільгова та Саунтієва, а зосередилися б на селітрі. Гексоген на руках заарештованих міліція шукала саме тому, що експертиза в Москві видала слідству офіційний висновок: при підриві будинків використовувався гексоген. Жодні пізніші експертизи не могли бути більш точними, в тому числі повторні експертизи, які проводилися згодом слідчими органами ФСБ та були оприлюднені в березні 2000 року. Навпаки, є всі підстави вважати, що в березні 2000 року, за кілька днів до президентських виборів, ФСБ займалася свідомою дезінформацією.
13 вересня 1999 року Лужковим у Москві було підписано три нормативні документи, що суперечать Конституції та законам РФ. Згідно з першим актом у Москві було оголошено перереєстрацію біженців та переселенців. Другий документ вимагав виселення з столиці людей, які порушили адміністративні правила реєстрації. Третій — припиняв реєстрацію в Москві біженців та переселенців. Того ж дня губернатор Підмосков'я Анатолій Тяжлов підписав розпорядження про затримання осіб, які не мають прописки в Москві чи області. Чеченців, звісно ж, нормативні документи не згадували. Кавказців — так само.
З 15 вересня в Москві почалося спільне патрулювання міліції та військових, а по всій території Росії почали проводити із залученням внутрішніх військ антитерористичну операцію «Вихрь-Антитеррор». Москвичі тоді ще не знали, що хвиля терору в столиці на цьому закінчилася. Прийшла черга провінції. Рано-вранці 16 вересня було здійснено підрив житлового багатоквартирного будинку в Ростовській області, в Волгодонську. Сімнадцять чоловік загинули.
На позачерговому засіданні Ради Федерації, яке проходило в закритому режимі 17 вересня за участі глави уряду та силових міністрів, РФ схвалила пропозиції щодо створення «рад громадянської безпеки» в російських регіонах. Голова РФ Єгор Строєв зазначив, що сенатори мають намір «дати політичну оцінку подіям і запропонувати низку конкретних економічних та соціальних заходів у зоні конфлікту, в тому числі на підтримку мирного населення та армії». Спікер зазначив, що вибух у Волгодонську «посилив налаштованість сенаторів щодо необхідності більш рішучих та жорстких дій для боротьби з тероризмом». Строєв не звинувачував в організації терактів чеченців, але цілком очевидно пов'язував «зону конфлікту» в Дагестані та «боротьбу з тероризмом».
На засіданні з доповіддю виступив голова уряду Росії Володимир Путін. Як «заходи захисту від тероризму» він запропонував встановити «санітарний кордон» по периметру всього російсько-чеченського кордону, а також активізувати авіабомбардування та артилерійські обстріли території Чечні. Отже, Путін оголосив Чеченську республіку відповідальною за теракти та закликав до початку військових дій проти Чечні.
Після закінчення засідання Путін заявив, що члени РФ підтримали дії «найжорсткішого характеру» для врегулювання ситуації на Північному Кавказі, в тому числі й «пропозицію запровадження карантину навколо Чечні». Відповідаючи на запитання журналістів, Путін підкреслив, що превентивні удари по базах бандитів у Чечні «завдавалися й будуть завдаватися», але питання про можливість введення військ на територію Чеченської республіки на засіданні РФ не обговорювалося.
Путін підкреслив, що «бандити мають бути знищені — тут не може бути жодних інших дій». Під бандитами Путін розумів чеченську армію, а не терористів. Інакше кажучи, уряд зупинився на єдиній версії вибухів: чеченській, причому ладен був використовувати вибухи як привід до війни. Керівники північнокавказьких регіонів розуміли, що Росія починає нову війну проти Чеченської республіки. 20 вересня на зустрічі в Інгушетії, в Магасі, А. Масхадова, А. Дзасохова та Р. Аушева президенти Інгушетії та Північної Осетії підтримали ідею Масхадова про необхідність переговорів між Масхадовим та Єльциним. Крім того, Дзасохов та Аушев мали намір організувати зустріч президента Чечні з прем'єр-міністром Путіним в Нальчику або П'ятигорську не пізніше кінця вересня 1999 року. На зустрічі мали бути присутні всі північнокавказькі лідери.
Зрозуміло, що політичні переговори могли запобігти війні та пролити світло на теракти, які відбулися в Росії. Саме тому ФСБ зробила все від неї залежне, щоб зустріч керівників північнокавказьких регіонів не відбулася. До кінця вересня передбачалося підірвати житлові будівлі в Рязані, Тулі, Пскові та Самарі. Як завжди, коли готувався великий теракт, у якому брали участь групи терористів, відбувся витік інформації. «За нашим даними, саме Рязань була вибрана терористами для наступного вибуху. Через Рязанське училище ПДВ», — розповідав глава адміністрації Рязані Маматов. Цим «наступним вибухом» мав бути відвернений увечері 22 вересня вибух на вулиці Новоселів. 23 вересня Зданович повідомив, що ФСБ встановила всіх учасників терактів у Буйнакську, Москві та Волгодонську. «Жодного етнічного чеченця серед них немає». Жодного. Після цього, зрозуміло, було вибачення генерала ФСБ перед чеченським народом та чеченською діаспорою в Росії... Ні, звісно. Після цього Зданович почав із затятістю двієчника шукати «чеченський слід». І треба віддати йому належне, Зданович «чеченський слід» знайшов. Він не заперечував, що після здійснення вибухів терористи, котрі готували свої акції з середини серпня, мали шляхи відходу. Можливо, вони зникли в країнах СНД, але найбільш імовірним є те, що вони, мабуть, пішли до Чечні. Загалом, чеченців бомбили через те, що, на думку Здановича, туди, вірогідно, пішли терористи (серед яких етнічних чеченців не було). Але чому ж тоді не бомбили країни СНД?
«Ми маємо певні джерела інформації на території Чечні та знаємо, що там відбувається», — підкреслив Зданович. З 1991 по 1994 роки ФСК фактично не проводила оперативної роботи на території цієї республіки, але потім «ми певну роботу виконали». Ми знаємо про тих людей, які розробляють терористичні операції, здійснюють фінансові вливання, вербують найманців, готують вибухівку. Сьогодні в країні легко отримати інформацію про виготовлення вибухового пристрою, і, крім цього, є безліч людей, які воювали в гарячих точках, які мають необхідні знання та навички. Багато з них воювали в Карабасі, Таджикистані та Чечні. Це не означає, що хтось звинувачує населення Чечні чи Аслана Масхадова. «Ми звинувачуємо конкретних злочинців, терористів, які перебувають на території Чечні. Ось звідки з'явилася назва «чеченський слід», — закінчив Зданович, так і не назвавши жодного «конкретного» злочинця.
Використовувати «імовірний» відхід терористів в Чечню як привід для початку війни проти чеченського народу, визнаючи при цьому, що вибухи здійснено не чеченцями, — верх цинізму. Якщо через це «мабуть» уряд Путіна вважав за можливе почати другу чеченську війну, треба розуміти, що вибухи були лише приводом, а війна — давно спланованою в генштабі операцією. Трохи світла на це питання пролив у січні 2000 року Стєпашин, повідомивши, що політичне «рішення про вторгнення в Чечню було прийнято ще в березні 1999 року»; що інтервенція була «запланована» на «серпень-вересень» і що «це сталося б, навіть якби не було вибухів у Москві». «Я готувався до активної інтервенції, — розповідав Стєпашин. — Ми планували бути на північ від Терека в серпні-вересні» 1999 року. Путін, «який був на той час директором ФСБ, володів цією інформацією».
Свідчення колишнього керівника ФСК та колишнього прем'єр-міністра Стєпашина розходяться зі свідченнями колишнього керівника ФСБ та колишнього прем'єр-міністра Путіна: «Влітку минулого року ми почали боротьбу не проти самостійності Чечні, а проти агресивних устремлінь, які почали зароджуватися на цій території. Ми не нападаємо. Ми захищаємось. І ми їх вибили з Дагестану. [...] А коли дали їм серйозно по зубах, вони підірвали будинки в Москві, в Буйнакську, в Волгодонську.
Питання: Рішення продовжити операцію в Чечні ви приймали до вибухів будинків чи після?
Відповідь: Після.
Питання: Чи знаєте Ви, що існує версія про те, що будинки вибухали не випадково, а щоб виправдати початок військових дій в Чечні? Тобто це нібито робили російські спецслужби?
Відповідь: Що?! Підривали свої ж будинки? Ну, знаєте... Нісенітниця! Маячня якась. Немає в російських спецслужбах людей, котрі були б здатні на такий злочин проти свого народу. Навіть припущення про це – аморальне і по суті своій не що інше, як елемент інформаційної війни проти Росії».
Коли-небудь, коли відкриються архіви міністерства оборони, ми побачимо ці військові документи: карти, плани, директиви, накази по військах про завдання повітряних ударів та про розгортання сухопутних сил. Там будуть вказані дати. Ми остаточно встановимо, наскільки спонтанним було рішення російського уряду почати сухопутні операції в Чечні та чи не було так, що генштаб закінчив розробку військових дій до першого вересневого вибуху. Ми запитаємо себе, чому вибухи відбувалися до передвиборчої кампанії та до вторгнення в Чечню (коли це було невигідно чеченцям) і припинилися після обрання Путіна президентом та повномасштабної війни з Чеченською республікою (коли чеченці, власне, й мали б почати мститися загарбникам). Але на ці питання, а їх дуже багато, вичерпні відповіді ми зможемо отримати лише після зміни влади в Росії.