Роздiл 8
Створення пiдконтрольних ФСБ позаштатних спецгруп
Позаштатні конспіративні бойові групи з колишніх і діючих співробітників спеціальних військових підрозділів і силових структур починають створюватися в Росії в 1980-х роках. Всього в Росії існує близько 30 силових відомств. Військові підрозділи були при кожнім з них. Важко сказати, наскільки ця акція носила організований, а наскільки стихійний характер. Очевидно, що ФСБ намагається скрізь мати своїх людей і, якщо не завжди організовує угруповання у формальному сенсі слова, то тою чи іншою мірою контролює їхню діяльність із самого початку. Показовою є історія створення в Примор'ї угруповання братів Олександра і Сергія Ларіонових.
Наприкінці 80-х років до одного із самих великих виробничих об'єднань Владивостока Востоктрансфлот за розподілом відправляються два брати Олександр і Сергій Ларіонови. Незабаром С. Ларіонов стає керівником комсомольської організації об'єднання. Коли почалося акціонування держпідприємства, брати Ларіонови, десь роздобувши гроші, самі і через підставних осіб скупили великий пакет акцій і зареєстрували при Востоктрансфлоті службу безпеки виробничого об'єднання під назвою «Система СБ». На базі цієї структури була потім створена наймогутніша і найкривавіша в історії Примор'я ОПГ.
Люди Ларіонових об'їжджали військові частини Тихоокеанського флоту, йшли до командира чи його заступнику по роботі з особовим складом, розповідали, що займаються працевлаштуванням бійців спецпідразділів, що звільняються в запас, у «Систему СБ», що займається боротьбою з оргзлочинністю; і після звільнення в запас бійці диверсійних підрозділів проиходили до них на роботу. Угруповання було побудовано за системою ГРУ; мали свою розвідку і контррозвідку, своїх «чистильників», бригади зовнішнього спостереження, підривників та аналітиків. В Японії було придбано найсучасніше устаткування — сканери, що дозволяють перехоплювати пейджінгові повідомлення і розмови по радіотелефонах, «жучки», прилади нічного бачення і спрямовані мікрофони, заховані в різні предмети.
Бригада Ларіонових діяла в тісному зв'язку з приморськими спецслужбами, насамперед з військово-морською розвідкою ГРУ. Замовлення на відстріл злочинних авторитетів надходили з місцевого УФСБ. Аналітики Ларіонових визначили сім «злочинних авторитетів», які очолювали угруповання, що контролюють Владивостокські бізнеси. Цю сімку Ларіонови вирішили «прибрати», а бізнеси забрати собі.
Першим в списку стояв бандит з кримінальним псевдо Чехов. Двоє ліквідаторів бригади Ларіонових організували засідку на трасі за містом і розстріляли з автоматів машину Чехова. Водій, що вискочив з машини, був убитий пострілом в голову, а пораненого «авторитета» відвезли в сопки, облили бензином і спалили.
Іншому «засудженому» кинули в спальню вибуховий пристрій великої потужності. Об'єкт тер-акту вижив, але обрушився під'їзд житлового будинку, загинули чотири випадкові людини.
У 1993 році всередині угруповання Ларіонових виник конфлікт. Один з її лідерів, Вадим Голдберг (чи Гольдберг) та його подільники викрали А. Ларіонова, вивезли його в ліс та вбили, завдавши кілька десятків ударів ножами. Довідавшись про смерть брата, С. Ларіонов сховався. Під кінець року всі члени банди, в тому числі С. Ларіонов і Голдберг, були затримані карним розшуком. На одному з перших допитів С. Ларіонов заявив, що поки говорити нічого не буде, але все розповість на суді: і про «Систему СБ», і про кураторів із спецслужб. Щоб цього не відбулося, Ларіонова вбили.
Перебував він у Владивостокському СИЗО №1, в одиночній камері, що посилено охоронялася . По дорозі на черговий допит назустріч Ларіонову в коридор вивели Євгенія Демьяненко, що провів за ґратами 19 років. Проходячи поруч, Демьяненко вихопив «заточку» і вбив Ларіонова одним ударом.
Помста Ларіонову на цьому не закінчилася. В 1999 році невідомі підірвали квартиру Ларіонова, де знаходилася його дружина, яка не постраждала. Через деякий час найманий вбивця розстріляв адвоката Ларіонова Надію Саміхову. Владивостоком поповзли чутки, що «спецслужби прибирають свідків». Дійсно, прокуратура підозріло довго тягла із судом. Слідство тривало кілька років, обвинувальний висновок був винесений тільки 14 січня 2000 року. Кримінальна справа по угрупованню Ларіонових нараховувала 108 томів. Але на лаві підсудних опинилися всего дев'ять чоловік. Троє вийшли прямо з залу суду, тому що їм зарахували час, проведений під слідством. Інші одержали від 8-и до 15-и років позбавлення волі (зокрема, 15 років одержав Голдберг).
Є підстави припускати, що на ФСБ працювала бригада відомого самарського кримінального «авторитета» Олександра Литвинки (кримінальне псевдо Ніссан). Литвинка жив в Україні. На початку 80-х років приїхав у Самару і незабаром за серію розбійних нападів був засуджений до сімох років. З колонії вийшов «авторитетом», псевдо Ніссан одержав за любов до японських автомобілів. Заручившись підтримкою самарских «авторитетів», таких, як Дмитро Рузляєв (Діма Великий) і Михайло Безфамільний (Біс), Литвинка створив свою «бригаду», кістяк якої склали колишні спортсмени-каратисти, що строго дотримувалися «сухого закону» і беззаперечно підкорялися наказу.
Незабаром Литвинка починає брати участь у війні за контроль над Волзьким автозаводом (ВАЗом). На початку 1996 року в пансіонаті «Дубки» проходить зустріч представників двох самарських злочинних угруповань. Після того як переговори вдало завершилися, четверо невідомих розстріляли тих, що зібралися з «калашніков». Чотири кримінальних «авторитети» й один «злодій в законі» були вбиті. В одному з нападників впізнали Литвинку, якого незабаром заарештували. Через місяць Литвинка з в'язниці був звільнений, обвинувачень пред'явлено йому не було.
З цієї хвилини в кримінальному середовищі Самари вже не сумнівалися в тім, що Литвинка працює на спецслужби. На одній із «злодійських» сходок Литвинку оголосили поза законом. Щоб не бути вбитим, Литвинка виїхав із Самарської області і з'являвся там рідко, в основному для того, щоб зробити чергове замовлене вбивство «авторитета». Напевне, саме він вбив у Самарі в 1998 році Дмитра Рузляева, а в 1999 — «авторитета» Костянтина Беркута.
Вдень 23 вересня 2000 року Олександр Литвинка був вбитий у Москві в районі будинку № 27 по вулиці Крилатські пагорби. Стріляли чотири чоловіки. На місці вбивства співробітниками міліції були виявлені кинуті два пістолети «Макарова» із глушителями, пістолет-кулемет «Кедр» і пістолет «Іж-Байкал». Там же був знайдений пістолет «Макарова», що належав убитому. Злочинці зникли з місця події на білому автомобілі ВАЗ-2107. Хто саме прибрав Литвинку — співробітники ФСБ чи самарські «авторитети», — залишається тільки здогадуватися.
Відома «курганська» бригада Олександра Солоніка (Сашка Македонського), що складалася в основному з колишніх і діючих співробітників російських спецслужб і підрозділів, також курирувалася спецслужбами, зокрема, СБП і ФСБ. «Курганське» угруповання з'явилося в Москві на початку 90-х і було взяте під контроль лідером «орєховського» угруповання Сергієм Тимофєєвим (Сільвестром). Тимофєєв був агентом МБ-ФСК і тісно спілкувався з колишнім офіцером 5-го Управління КДБ СРСР Майоровим, що пізніше очолив одну з охоронних структур у Токо-Банку. Майоров регулярно відвідував начальника Оперативного управління (ОУ) АТЦ ФСБ генерал-лейтенанта Івана Кузьмича Миронова, що був секретарем партійної організації 5-го Управління КДБ СРСР, до чиїх безпосередніх обов'язків тепер входив розшук терористів.
У середині 90-х всередині «орехівського» угруповання намітилися великі зміни: у Тимофєєва з'явився суперник — Сергій Буторін (Ося). У вересні 1994 року Тимофєєв був підірваний у своєму «Мерседесі». Один за одним зникли вірні Тимофєєву люди. Буторін створив власне угруповання, до котрого ввійшли люди з «орехівської», «курганської» і «медведковскої» ОПГ. Серед «чистильників» знаходилися бійці спецназів ГРУ, МВС, ВДВ. В оточенні Буторіна з'явилися діючі співробітники силових відомств, у тому числі один підполковник з контррозвідки (він був обвинувачений потім у ряді тяжких злочинів, але пізніше обвинувачення були зняті).
До кінця 1994 року у «курганцев» чітко позначилися лідери — Колигов, Нелюбін та Ігнатов. Слава про «чистильників кургану» розносилася по всій Росії. Одним з найвідоміших найманих вбивць став Олександр Солонік. Однак найбільш активним і небезпечним вбивцею у «курганській» ОПГ був Конахович.
Жорстокою була війна «курганців» проти «бауманської» ОПГ. Зі слів одного з агентів, що працювали в «курганців», під час цієї війни загинуло кілька десятків членів «бауманської» бригади, причому людей, як правило, викрадали, найжорстокішим образом катували (виколювали очі, палили вогнем) і тільки потім вбивали. «Бауманських» «курганці» охрестили «звіриною бригадою». За їхніми словами, там було багато дагестанців. Війна йшла, зокрема, за контроль над однією з фірм, що продають американські автомашини. Хитрість полягала в тому, що в автопокришках цих машин з Колумбії переправляли наркотики.
Розробкою «курганців» займався 12-й відділ МУРу. Оперативну справу вів Олег Плохіх. Два члени «курганської» ОПГ були нарешті затримані і посаджені в СИЗО «Матроська тиша». Один з них в розмові з адвокатом сказав, що якщо до нього застосують психотропні засоби, він може «розколотися» і все розповісти, а розповідей буде на десяток великих замовлених справ, включаючи вбивство Ліст’єва. Арештований просив перевести його в Лефортово й обіцяв почати співробітничати зі слідством, якщо йому дадуть визначені гарантії безпеки, тому що на рахунку «курганських» була безліч вбивств, у тому числі і так званих злодіїв у законі, за що за неписаними правилами російської в'язниці призначалася смерть.
МУР вже почав готувати переведення обох арештованих, але не встиг. Відбувся витік інформації, і «курганців» в одну ніч убили, хоча вони й сиділи в різних камерах. А їхні показання допомогли б розкрити не одне гучне замовлене убивство.
Солонік виявився більш щасливим. Після затримання він був поміщений у спеціальний корпус в'язниці «Матроська тиша», відкіля йому була організована втеча в Грецію.
До розгрому «курганців» безпосереднє відношення міг мати лідер «коптевської» ОПГ Василь Наумов (Наум), що перебував в агентурному апараті МВС РФ. У свій час «курганці» ввійшли в довіру до «коптевської» ОПГ і, виявивши практично всі прибуткові точки суперників, стали прибирати їхніх лідерів. Зрозумівши, хто саме їх прибирає, Наумов здав «курганців» 12-му відділу МУРу. Тоді в конфлікт втрутилася ФСБ, не зацікавлена в розгромі «курганського» угруповання, що вона курирувала, а головне — тому що побоювалася витоку інформації і скандалу. У ФСБ швидко визначили, що інформація про «курганських» надходить у МУР через Наумова, що тісно спілкується з членами «курганського» угруповання. Ця інформація була передана «курганцям».
27 січня 1997 року Наумов у супроводі бійців міліцейського спецназу «Сатурн», що його охороняли, під'їхав на зустріч з оперативним співробітником МУРу, у якого він був на зв'язку, до будинку ГУВД на Петровке, 38. По мобільному телефону він викликав до себе оперуповноваженого і став чекати в машині. В цей момент до машини Наумова позаду під’їхали «Жигулі», і люди, що знаходилися в них, розстріляли Наумова. Так «курганці» дали зрозуміти, що в курсі співробітництва Наумова з МУРом.
Робота агента МВС Наумова не змогла б привести до розгрому «курганської» бригади, якби не дві додаткових обставини. Першою було зняття Коржакова з посади керівника СБП і наступна ліквідація цієї структури. Без підтримки Коржакова «курганці» стали вразливі. Другою — «проплачене» у центральний апарат МВС замовлення на знищення «курганської» групи. Замовлення було «проплачене» «бауманськими» бандитами, що традиційно мали в керівництві МВС гарні зв'язки і після відставки Коржакова змогли поставити в міністерстві питання про усунення «курганців».
Крім МУРу за «курганцями» полював ще і Буторін, що дав команду на їхній відстріл. Усі сплановані угрупованням Буторіна вбивства проводилися на рівні професійної спецслужби, включаючи буквально щохвилинний звіт учасників операції. Передбачалося зібрати кістяк «курганських» бойовиків (Колигов, Нелюбін, Ігнатов і Солонік) у Греції і вбити всіх разом.
Операція Буторіна по усуненню групи Солоніка проводилася під контролем ФСБ і ГРУ. Напевно, саме тому відбувся витік інформації, і два тижні цілодобового спостереження за грецькою віллою Солоніка були витрачені даремно. Колигов, Нелюбін і Ігнатов у Солоніка не з'явилися. Тоді двоє вірних Буторіну людей — Сашко Солдат і Сєрьожа — одержали команду прибрати одного Солоніка. 2 лютого 1997 року Солдатов і Сєрьожа під'їхали до будинку Солоніка, з яким були знайомі, викликали його і поїхали вбік Афін. По дорозі Солдат, що сидів позаду, накинув Солоніку на шию зашморг і задушив його.
До Греції тим часом вилетіли співробітники московського РУОПа, що одержали від Буторіна інформацію, що Солонік живе в пригороді Афін у містечку Варибоби. Рухаючись за переданою Буторіним схемою, руопівці 3 лютого 1997 року знайшли труп Солоніка. Прилетіли б вони на добу раніше — могли б застати його в живих. Але ті, хто складав графік операції, знали, хто, куди і коли повинен був прилетіти.
Тому РУОП і спізнився, що не повинен був застати живого Солоніка.
Загалом, це офіційна версія. А що відбулося насправді ми ніколи не довідаємося. Чотири аудіокасети із записом своїх спогадів Солонік залишив у номерному сейфі в банку на Кіпрі. У січні 1997 року, за кілька днів до «загибелі», він подзвонив своєму адвокату Валерію Каришеву і попросив його у випадку смерті плівки видати. 2 лютого Солонік дійсно «пішов з життя», чомусь прихопивши із собою гроші з рахунку. З кримінальної справи Солоніка кудись ділися його відбитки пальців. Як крізь землю провалилася подруга, що знаходилася з ним у Варибоби .
З гідною адвоката оперативністю Каришев в тому ж році видав записи Солоніка. І було очевидно, що книга, де розказано багато чого, але без прізвищ, своєрідна страховка Солоніка: не шукайте, інакше назву прізвища. До речі, Буторін, оголошений у федеральний розшук «за здійснення особливо тяжких злочинів», теж не знайдений. Говорять, він став великим комерсантом.
Ще одна позаштатна спецгрупа — організація полковника ГРУ Валерія Радчикова, керівника Російського фонду інвалідів війни в Афганістані (РФИВА) — була створена в 1991 році по лінії ГРУ. З тих, хто мав відношення до фонду, 37 чоловік були вбиті і 62 поранені.
У 1994 році в під'їзді свого будинку був підірваний перший керівник фонду Михайло Лиходій. У жовтні 1995 року чудом вижив сам Радчиков. Він одержав шість куль, був важко поранений, але зумів на машині втекти від убивць. А от його юрисконсульт і довірена особа Дмитро Матешев в тій перестрілці був убитий.
10 листопада 1996 року 14 чоловік були розірвані на шматки і 26 покалічені під час вибуху на Котляковському цвинтарі. Серед загиблих була вдова Лиходія Олена Краснолуцька, що займала посаду фінансового директора РФИВА, а також друг і спадкоємець Лиходія Сергій Трахіров. В організації вибуху був обвинувачений Радчиков. 3 вересня 1998 року, коли Радчиков уже сидів у в'язниці, був застрелений його інший помічник — генеральний директор нового афганського фонду Валерій Вуколов.
Всі ці роки з фонду крались гроші, що для Росії звичайно. Але незвичайні були розміри розкрадань. За самими скромними підрахунками мова йшла про 200 мільйонів доларів. Справу розслідували кращі сили генеральної прокуратури на чолі зі слідчим з особливо важливих справ Даниловим. Йому допомагали ще чотири «важняка» і понад 100 оперативників (всього 180 чоловік). Але вони так і не змогли зрозуміти, куди подівались мільйони, викрадені в інвалідів-«афганців». Самому Радчикову в провину ставилася крадіжка тільки 2,5 мільйонів.
Через кілька днів після арешту Радчикова його заступник по фонду Валерій Вощевоз, що курирував усі фінансові потоки фонду, а під час президентської кампанії 1996 року був довіреною особою Бориса Єльцина, був спішно відправлений повноважним представником президента в Амурську область. Суд над Радчиковим і двома його подільниками — Михайлом Смуровим і Андрієм Анохіним — тривав десять місяців. 17 січня 2000 року державний обвинувач поставив вимогу дати підсудним відповідно 13, 15 і 10 років позбавлення волі.
Радчиков обвинувачувався в тому, що влітку 1996 року задумав вбити свого конкурента по «афганському» руху — голову РФИВА Сергія Трахирова — і передав для цього своєму сусідові по будинку ветерану Афганістану Андрію Анохіну пістолет і не менш 50 тисяч доларів як винагороду. Анохін же схилив до співучасті в убивстві за 10 тисяч доларів Михайла Смурова.
Вбити Трахирова було не просто. Його всюди супроводжували охоронці з загону «Вітязь», що знаходиться в підпорядкуванні у С. І. Лисюка, що тісно співпрацювали з ФСБ. «Герой Росії» Сергій Іванович Лисюк, творець та перший командир загону внутрішніх військ спеціального призначення МВС РФ «Вітязь», ще старшим лейтенантом був завербований до агентурного апарату Особливого відділу КДБ. Останнім співробітником спецслужби, у якого Лисюк перебував на зв'язку, був начальник відділу військової контррозвідки полковник Володимир Євгенович Уласов, що виключив Лисюка з агентурного апарату ФСБ (щоб у того не з'явився новий куратор) і зробив його так званим архівним агентом. «Героя Росії» Лисюк одержав за командування загоном «Вітязь» при захисті «Останкіно» у 1993 році. Саме він віддав наказ відкрити вогонь по путчистах.
Уласов був одним із заступників Лисюка в очолюваній останнім комерційній фірмі, що по оперативним даним тренувала найманих вбивць, у тому числі членів угруповання Лазовського.
Отже, змовники вирішили підірвати Трахирова на Котляковському цвинтарі, на поминках за вбитим в 1994 році першим головою РФИВА Михайлом Лиходієм. Дивно те, що за кілька днів до вибуху в Трахирова змінили охорону. Нова охорона в момент вибуху загинула. Старі охоронці з «Вітязя» залишились живими. Можна припустити, що про майбутній замах Лисюк міг знати від Власова чи інших людей.
18 січня завершилися судові слухання в справі про вибух. Підсудним було надано останнє слово. Усі троє заявили про свою «повну непричетність» до теракту і попросили суд визнати їх невинними. Адвокат Радчикова П. Юшин заявив, що справа сфабрикована. 21 січня Московський окружний військовий суд під головуванням полковника юстиції Володимира Сердюкова виправдав підсудних за «недоведеністю участі в зробленому злочині».
Аргументи слідства в справі про вибух на Котляковському цвинтарі суд вважав непереконливими. Підставою для виправдувального вироку стали результати судової експертизи залишків вибухового пристрою, що виявили істотні розбіжності з даними експертизи, проведеної в ході слідства. Крім того, знайома одного з обвинувачуваних, Михайла Смурова, на суді зненацька заявила, що в день вибуху Смуров був вдома і не міг пустити в хід вибуховий пристрій, що йому інкримінувалося слідством.
Валерій Радчиков був також виправданий у справі про розкрадання з фонду 2,5 мільйонів доларів. Всі троє були звільнені з-під варти в залі суду. 25 липня 2000 року генпрокуратура програла у Верховному суді клопотання про скасування виправдувального вироку. Радчиков припускав винести слухання в Європейський суд. Однак 31 січня 2001 року, приблизно в 8 годин ранку, він загинув в автокатастрофі на 39-му кілометрі Мінського шосе, коли повертався в Москву на машині марки «Москвич-2141». В той же день агентство РІА «Новини» передало, що, на думку правоохоронних органів, його загибель може виявитися не просто нещасливим випадком.
Десятки трупів, мільйони, що пропали і жодного пійманого злочинця — для банальної кримінальщини річ статистично неможлива. Не потрібно бути Шерлоком Холмсом, щоб обчислити, хто стояв за цієї складною і, безумовно, успішною грою, в якій головний герой так вчасно загинув в автокатастрофі.