Розділ 9
ФСБ організує замовні вбивства
З 1993 року на Лазовського працювала «узбецька четвірка». Усі четверо були росіянами, родом з Узбекистану. Група складалася з колишніх спецназівців, що, за словами начальника 10-го відділу московського РУОПа Віталія Сердюкова, у досконалості володіли усіма видами стрілецької зброї і з підручних предметів могли виготовити потужні бомби. Спеціалізацією злочинців були вбивства на замовлення. По попереднім підрахункам оперативників, на її рахунку було біля двадцяти вбивств по контрактах у Москві, Санкт-Петербурзі, Липецьку, Тамбові, Архангельську й інших містах. За спиною убивць стояв певний «генеральний підрядчик», свого роду диспетчер, що приймав замовлення. На замовників при такій організації роботи вийти було практично неможливо. Першим «узбецьку систему» прорахував Цхай.
Проживала «узбецька четвірка» в одному з будинків на Петрівці, поруч з будинком московського ГУВД. Жертвами найманих убивць скоріш за все були декілька нафтових і алюмінієвих магнатів, банкірів і великих підприємців. Не виключено, що на рахунку «узбецької четвірки» вбивство віце-губернатора Санкт-Петербурга Михайла Маневича, генерального директора Громадського російського телебачення (ГРТ) Владислава Лістьєва, голови республіканського союзу підприємців Олега Звєрєва і багатьох інших. У всякому разі руопівці стверджували, що четвірка по кількості жертв і «якості» роботи йшла в порівняння тільки з «курганською» бригадою. Правда, останні убивали в основному «злодіїв у законі» і «авторитетів» злочинного світу.
«Узбецька четвірка» і люди Лазовського підозрювалися у викраденні з залу VIP в аеропорті Шереметьєво-1 і наступному вбивстві російського представника американської корпорації AIOC Фелікса Львова. Фірма Львова суперничала за контроль над Новосибірським електродним заводом, що був основним постачальником електродів на Красноярський алюмінієвий завод, а також за придбання великого пакета акцій самого Красноярського алюмінієвого заводу (КрАЗа). Наприкінці 1994 року керівництво КрАЗа на чолі з гендиректором Юрієм Колпаковим підписало контракт із компанією AIOC, що тісно співробітничала в Москві з комерційним банком «Югорський». Президент банку Олег Кантор і його заступник Вадим Яфясов розраховували залучити КрАЗ у банк як клієнта, а потім зробити з нього партнера і через переорієнтацію банку на обслуговування алюмінієвих заводів заробити непогані гроші.
Переговори просувалися успішно. У березні 1995 року Яфясов був призначений заступником гендиректора КрАЗа по зовнішньоекономічних зв’язках. Попутно Львов, що на той час уже співробітничав з керівництвом КрАЗа і відповідав за зв'язки із силовими структурами, домігся переключення на AIOC практично всіх товарно-сировинних потоків КрАЗа і вів справу до того, щоб американській компанії був переданий у керування з наступним продажем 20-процентний пакет акцій Ачинського глиноземного комбінату – постачальника сировини КрАЗа. 10 квітня 1995 року, за чотири дні до зборів акціонерів Ачинського глиноземного комбінату, що повинне було переобрати гендиректора, Яфясов був убитий у власній машині в під'їзду свого будинку в Москві.
Зрозуміло, що Фелікс Львов був цією подією налякана. Наприкінці травня він виступив на слуханнях у Держдумі, де розповів про незаконні операції по скупці акцій алюмінієвих заводів у Росії і про залученість в цей бізнес узбецької і російської мафій. Але звертання до громадськості і влади не допомогло. Вдень 20 липня, на території цілодобово охоронюваного підмосковного дачного комплексу, був зарізаний президент банку «Югорський» Олег Кантор. Наприкінці липня був даний ще один сигнал: викрадений невідомими і через кілька днів звільнений водій фірми «Форвард», що належала Львову.
6 вересня 1995 року Львов вилітав із Шереметьєво-1 в Алма-Ату. Він уже пройшов митний контроль, коли до нього підійшли два співробітники ФСК, пред’явили посвідчення і повели. Пізніше свідками по фотографії (високий, сухорлявий, з чорним волоссям) був впізнаний один зі співробітників ФСК, що затримували Львова, бойовик Лазовського Льоха. Є підстави думати, що до організації цього викрадення крім Лазовського безпосереднє відношення мав Петро Суслов.
8 вересня тіло Фелікса Львова знайшли на 107-м кілометрі Волоколамського шосе з п’ятьма вогнепальними пораненнями, на купі сміття, у п'ятьох метрах від асфальтованої площадки для відпочинку. У кишенях убитого були знайдені 205 тисяч карбованців, візитна картка члена ради директорів «Альфа-банку» і посвідчення співробітника МЗС із фотографією Львова і вигаданим прізвищем (до МИДу Львов відношення не мало).
Бойовиків «узбецької четвірки» піймали випадково. Лідер угруповання, на прізвисько Ферганець, попався з фальшивими документами, коли перетинав таджицько-киргизький кордон. По картотеці було встановлено, що Ферганець знаходиться в розшуку по підозрі в убивстві Маневича. На допиті Ферганець повідомив, де в Киргизії ховалися інші члени групи. У середині липня 1998 року спільники Ферганця були арештовані. У Москву арештованих перевозили з особливими запобіжними заходами. Місцезнаходження їх під арештом нікому не повідомлялося.
Правда, в убивстві Маневича прокуратура Санкт-Петербурга підозрювала ще одне петербурзьке угруповання, теж спецназівське. Очолювали її колишній прапорщик 40-річний Володимир Борисов (Прапорщик) і колишній капітан-танкіст Юрій Бірюченко (Бірюк). На угруповання співробітникам карного розшуку удалося вийти наприкінці літа 1998 року. 21 серпня в двох районах Санкт-Петербурга – Центральному і Червоногвардійському – практично одночасно були зроблені замахи на двох бригадирів «акуловського» злочинного угруповання, також колишніх офіцерів армійського спецназу, Раззувайло та Лося. Першого смертельно ранив з пістолета в під’їзді будинку на Лиговськом проспекті бойовик, загримований під бомжа професійними гримерами на Ленфільмі. Другого намагалися підірвати в автомобілі БМВ на Свердловській набережній Неви, але бомба виявилася недостатньо потужною, Лось вижив і розповів сищикам, хто міг стояти за обома злочинами.
Борисов і Бірюченко організували також вбивство в Пскові в 1998 році ще одного бригадира «акуловської» угруповання – Изморосина. Справу про убивство двох «авторитетів» і замаху на третього об'єднали в одне виробництво. Для її розслідування створили оперативно-слідчу групу, яку очолив старший слідчий прокуратури Вадим Поздняк.
Членами бригади Юрія Бірюченка в основному були колишні спецназівці. Тренування по стрільбі вони проводили в тирі Петербурзького гарнізону, а техніці зовнішнього спостереження і прослуховування телефонних переговорів навчалися, як пізніше встановило слідство, в кадрових співробітників ГРУ і петербурзького УФСБ. Кожен боєць Бірюченка був екіпірований по останньому слову техніки: машина, пейджер, радіотелефон, спеціальні технічні засоби. Квартири і машини бойовиків оформлялися на підставних осіб, бойовики мали по кілька комплектів документів, носили вигадані імена і користалися системою цифрових кодів для спілкування один з одним.
Незабаром після невдалого замаху на Лося оперативники затримали Борисова, його найближчого помічника Сергія Кустова (тренера по східним єдиноборствам) і декількох рядових бойовиків, що числилися менеджерами в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Петровський автоцентр». Бірюченка і членів його команди ловили по всій Росії – в Пскові, Вологді, Ростові, селах Новгородської області. Сам Бірюченко довгий час ховався в Празі, де він нарешті був арештований за допомогою Інтерполу і етапований в Санкт-Петербург.
У більшості доведених епізодів убивства відбувалися в під'їздах будинків, причому наймані убивці використовували саму різну зброю – від пістолетів ТТ і снайперських гвинтівок СВД до саморобних вибухових пристроїв на основі пластиту. «Зарплата» найманого вбивці в звичайний час складала 200–500 доларів на місяць, а за кожне виконане завдання виплачувалася премія в розмірі двох тисяч доларів.
Слідство звинуватило Борисова, Бірюченка й Кустова в чотирьох замовних убивствах, бандитизмі, вимаганні й інших тяжких злочинах. Учасників угруповання підозрювали практично у всіх голосних убивствах, зроблених на території Санкт-Петербурга і Північного Заходу, починаючи з осені 1997 року. Зокрема, перевірялася їхня можлива причетність до смерті Маневича і до замаху на заступника начальника РУБОПа Миколи Аулова, але довести їхню провину не вдалося.
Деякі оперативники, що працювали по цій справі, дотепер упевнені, що їм удалося знайти лише верхівку айсбергу. Зокрема, керівник оперативно-слідчої групи Вадим Поздняк заявив, що «якби нас звільнили від інших поточних справ, ми б напевно підняли ще не один десяток епізодів злочинної діяльності цієї банди».
У 1995 році Лазовський створив аналог «узбецької групи», що складалась з ветеранів спецпідрозділів «Вітязь» і «Вимпел»: Кирила Борисова, Олексія Сукача, нагородженого за бойові операції в Чечні орденом Мужності і декількома значками внутрішніх військ МВС, Армена Шехояна і Павла Смирнова. Група пропрацювала чотири роки. «Підрядчиком» групи був, зважаючи на все, Марат Васильєв.
У 1999 році Васильєв був арештований і засуджений на 13 років колонії строгого режиму за вбивство в 1993 році Алієва, власника торгового ряду на Люблинськом ринку (це єдиний злочин, за яке був засуджений Васильєв). Восени 2000 року був затриманий Борисов, потім і інші спецназівці: Шехоян, Смирнов і Сукач. У квартирі останнього знайшли арсенал угруповання: сім автоматів, десять пістолетів Макарова, два пістолети CZ MOD-83 чеського виробництва і німецький револьвер Rohm. Суд над арештованими почався в Москві в квітні 2001 року. В жодному з інкримінованих їм злочинів підсудні не зізналися. Питання про можливу причетність їх чи Лазовського до терактів у Москві у вересні 1999 року слідство і прокуратура не піднімали. Супруненко врахував сумний досвід свого попередника Володимира Цхая і вирішив не давати ФСБ приводу до свого усунення.
«Вимпелівцям» ставилися в провину чисто карні злочини. Так, прокуратура стверджувала, що 21 травня 1996 року Марат Васильєв запропонував Борисову і Сукачу «розібратися» із власниками кафе-шашликової «Усадьба», розташованому на 36-му кілометрі московської кільцевої дороги. О третій годині ночі бойовики приїхали до шашликової, облили її бензином і підпалили. Власників кафе Газаряна і Дуляна, що вибігли з палаючого закладу, обстріляли з пістолетів (стріляли над головами, для острашки).
23 вересня 1996 року був убитий глава італійської фірми «Dimex» Дмитро Наумов. Він продавав за кордоном нафтопродукти чеченців і привласнив значну частину виторгу. У Росії Наумов, відомий також під прізвиськом Бендер, з’являвся досить рідко, – одержавши подвійне громадянство він проводив велику частину часу в Італії. У травні 1996 року він приїхав по справах у Москву і зупинився в готелі «Балчуг-Кемпінскі». Тут його вперше побачили Борисов і Сукач.
23 вересня Наумов знову з'явився в Москві і зупинився в «Тверській». Близько шостої вечора Сукач, що знаходився в цей час на Тріумфальній площі, біля станції метро «Маяковська» одержав від посередника два пістолети ТТ з глушниками, які потім передав Борисову. Виконавця в «Жигулях», за кермом яких сидів Павло Смирнов, привезли до готелю. Борисов піднявся на четвертий поверх, у холі наткнувся на Наумова і відкрив вогонь одночасно з двох «стволів». Усі п’ять випущених ним куль потрапили в голову жертві. Виходячи з готелю, Борисов сказав охоронцю: «У вас там людей розстрілюють, а ви отут спите». Охоронець кинувся нагору, а Борисов сів у «Жигулі» і поїхав. Через пару днів учасники вбивства були вже в Чечні.
Незабаром група повернулася в Москву і 11 липня 1997 року за вказівкою Марата Васильєва вбила гендиректора фірми «Harley Enterprises» Олександра Байрамова, що займалася постачаннями в Росію сигарет на пільговій основі. Бізнесмен не захотів поділитися прибутком від останньої угоди, що принесла йому 8 млн. доларів. У 1-му Червоногвардійському проїзді одна з машин «вимпеловців» підрізала «Мерседес» Байрамова так, щоб він урізався в інший автомобіль (з убивцями). Коли учасники зіткнення вийшли з машин, Борисов і Шехоян буквально зрешетили Байрамова (у Сукача пістолет заклинило).
Група знову тимчасово виїхала в Чечню. У травні 1998 року вона повернулася в Москву для виконання ще одного замовлення: вбивства гендиректора фірми «Ветер века» Олександра Редько, що числився помічником депутата Держдуми від ЛДПР Олексія Зуєва. 18 червня убивці приїхали до гаражів на вулиці Кравченка і стали чекати жертву. Коли підприємець вивів машину і пішов закривати гараж, Борисов і Сукач відкрили вогонь. Охоронці Редько організували погоню, але наздогнати колишніх спецназівців не змогли. Редько був важко поранений, але вижив.
25 червня 1998 року був убитий голова адміністрації Нефтеюганська Пєтухов. Оперативна інформація, отримана в рамках справи оперативної розробки (ДОР) під промовистою кодовою назвою «Хищники», привела оперативників до висновку, що вбивство було замовлено Сусловим і проведене Лазовським.
23 серпня 1998 року Борисовим і Сукачом за крадіжку в Сукача великої партії наркотиків був убитий член угруповання Лазовського Дмитро Заікін. О першій годині попівночі Сукач вивіз Заікіна на «Волзі» в Марьїно і застрелив прямо в машині. Потім Сукач і Борисов відвезли труп на пустир Верхніх полів, розчленували його лопатою і закопали, а голову викинули в Москву-ріку.
В 1998 році починає роботу спецгрупа Морєва. Історія її створення банальна. Морєв служив у Чечні, в окремому розвідбатальйоні 8-го полку спецназу ВДВ (військова частина 3866). Під Аргуном розвідники напоролися на засідку. В живих залишилися троє. Їх врятували вертольоти. Через кілька днів ці троє відправилися в аул Свободний, розташований поруч. Розвідники відкривали двері будинків і кидали всередину гранати. Аул з п’яти будинків був знищений цілком, разом з жінками, дітьми і старими. Військова прокуратура порушила кримінальну справу. Усім трьом грозив трибунал. Отоді, у квітні 1996 року, у спецвідділі, куди привели Андрія Морєва, його завербував полковник ФСБ. Він запропонував Морєву зробити простий вибір: або сісти, або співробітничати. Морєв вибрав друге й одержав агентурну кличку Ярослав. Звільнившись у запас, Морєв відправився додому, у Ярославль. Два роки про нього не згадували. У 1998 році згадали і викликали в Москву.
В спецгрупі було дванадцять чоловік, усі пройшли Чечню, за усіма числилися прощені в обмін на співробітництво гріхи. Групі повідомили, що її головна задача — ліквідація особливо небезпечних злочинців, кримінальних «авторитетів». Команда працювала не тільки в Росії. Виїжджали у відрядження — в Ірак, Югославію, Україну, Молдавію. На спецзавдання завжди відправлялися групами з двох-трьох чоловік. В Іраці ліквідували колишнього розвідника, чи то зі СВР, чи то з ГРУ.
На Україні ліквідували місцевого бізнесмена на прізвище Тищенко. В Київ група прилетіла літаком. Фотографію Тищенка видали ще в Москві. Там же бойовики одержали інформацію про адресу конспіративної квартири на центральному проспекті в Києві, марку і номер машини жертви. У камері схову залізничного вокзалу з комірки, номер і код якої були дані теж у Москві, узяли сумку зі зброєю. Це була розібрана снайперська гвинтівка СВД. Квартира в Києві була порожньою. Вікнами вона виходила на перехрестя зі світлофором. Тищенко завжди їздив по тому самому маршруті, і його машина часто зупинялася на цьому перехресті. Там його і застрелили – з вікна квартири. Операція зайняла один день.
На ліквідацію звичайно приділялося не більш двох днів, хоча період підготовки міг тривати до року: уточнювалися маршрути руху об'єкта, адреси, знайомства, звички, графік роботи. За два дні до години «Х» найманий убивця одержував інформацію про жертву і приїжджав на все підготовлене, щоб поставити крапку. Так, ярославського «авторитета» по кримінальній кличці Перелом розстріляли з автоматів у центрі міста, коли той під’їхав до свого будинку. Група працювала прицільно, щоб не постраждали сидячі в машині подруги бандитів. Автомати кинули на «точці» разом з посвідченням на ім’я якогось чеченця (ідея направити наслідок по «чеченському сліду» народилася в московських кураторів операції). Остання операція групи по усуненню об’єкта була 2 червня, коли у Воронежі “прибирали” місцевого міліціонера. Група вивела з ладу гальма його машини, і міліціонер на швидкості урізався в спеціально підставлену вантажівку.
На інструктаж група збиралася раз у тиждень, по суботах, у московській квартирі за адресою вулиця Вагоноремонтна, д. 5, корп. 1 (у квартирі жила жінка з дитиною).
Тут групу зустрічав куратор – офіцер ФСБ по імені В'ячеслав (свого прізвища жодного разу не називав). Від нього група одержувала завдання. У всіх членів спецгрупи були «документи прикриття» з фальшивими прізвищами. Так, у Морєва було три паспорти (Расторгуєв Андрій Олексійович, Козлов Михайло Васильович, Зимін Олександр Сергійович). На останнє прізвище був виданий і закордонний паспорт.
Спецгрупа не числилася в штаті силових відомств чи спецсил. Іншими словами, формально вона не існувала. Позаштатна спецкоманда працювала високопрофесійно. За два роки роботи був тільки один зрив через те, що в Москві об'єкт (один з помічників Геннадія Зюганова) не з'явився на “точці”. І один відбій – у Кишиневі, коли потрібно було по команді людей з ФАПСИ “ прибрати ” директора місцевого винзаводу, але в останню хвилину операцію скасували (по дивному збігу обставин саме прапорщики ФАПСИ в Москві в вільний від служби час підпрацьовували в охороні однієї з фірм, що займаються постачанням вина з Молдавії, про що був повідомлений начальник служби безпеки ФАПСИ).
Кілька разів спецгрупа вивозила зброю з Чечні. Інструктаж перед такими відрядженнями проходив не в квартирі на Вагоноремонтній, а на Петрівці, 38, у будинку Московського карного розшуку. Перед відправленням група одержувала міліцейську форму і відповідні посвідчення. Типова одна з таких поїздок. На вантажних фургонах «Газель» через Волгоград добралися до Моздока; там на під’їзді до місця колону чекав армійський КамАЗ зі зброєю (автомати, снайперські гвинтівки СВД і тротил). Усе це вивантажили з зелених армійських ящиків і запаяли в цинкові труни, як ніби везли трупи. Потім колона «Газелей» «з вантажем 200» відправилася в Москву. Супроводжували колону співробітники ФСБ, тому несподіванок на шляху не було.
Розвантаження здійснювалося в 9-м мікрорайоні Солнцева. Там же в спецгрупи забрали міліцейську форму і посвідчення, роздали премії. Усе відрядження зайняло два тижні. В залежності від кількості привезеної зброї кожному учаснику за таку поїздку видавали від 700 до 2000 доларів.
Остання операція групи по перекиданню зброї відбулася в першій половині серпня 2000 року. В цей період у спецкоманди почалися проблеми. Спочатку зникли кілька членів групи. Потім у Волзі потонув ще один. У червні прямо в машині згоріли Геннадій Чугунов, Михайло Васильєв і Сергій Тарасєв (імена і прізвища справжні). Морєв їхав у тих же «Жигулях», але вийшов раніш, тому що в нього була призначена зустріч із двоюрідним братом. Перед поїздкою «Жигулі» простояли якийсь час на автостоянці Петрівки, 38.
Довідавшись про загибель товаришів, Морєв, зробивши для страховки відеозапис своїх показань і розкидавши плівки по декількох адресах, втік з Москви. Тоді він був оголошений у федеральний розшук за вивезення зброї з Чечні і за замах на убивство. Тепер Морєв тиняється по Росії і не спить в одному місці більш двох ночей підряд. На відміну від своїх товаришів, він живий.
В убивстві 20 листопада 1998 року в Санкт-Петербурзі депутата Держдуми, лідера руху «Демократичний вибір Росії» (ДВР) Галини Старовойтової і пораненні її помічника Руслана Линькова також були замішані спецслужби. Якщо пістолет-кулемет Agran-2000 і Beretta, з яких була убита Старовойтова, злочинці кинули на місці убивства, то пістолет USP, з якого ранили в голову Линькова, вони чомусь забрали з собою. У листопаді 1999 року в Латвії був арештований колишній боєць радянського ризького ОМОНу Костянтин Нікулін. При обшуку в нього був виявлений 9-міліметровий пістолет, з якого, як показала експертиза, був важко поранений Линьков.
Однак Санкт-Петербурзьке УФСБ відмовилася прийняти цю версію. За словами прес-секретаря УФСБ А.Вострецова, «на сьогоднішній день немає даних про участь Нікуліна в цій справі». Натомість слідчі органи висунули економічну версію убивства Старовойтової. Суть цієї версії була в тому, що за кілька днів до вбивства в столичному офісі ДВР пройшло збори спонсорів об'єднання, що виділили на проведення виборів у законодавчі збори Санкт-Петербурга 890 тисяч доларів. В ФСБ стверджували, що гроші були передані Старовойтовій, про що вона написала розписку, покладену в сейф штаб-квартири ДВР. Правда, розписку цю ніхто не бачив, тому що через тиждень після вбивства офіс ДВР пограбували і розписка Старовойтової зникла. У ДВР версію про вбивство з метою пограбування із самого початку відкидали.