.Ця
жінка
З малку малого
марила,мріяла, мліла,
вдивлялася в диво -
в товариша-пастушка,
в «сильного дядю»,
у принца.
Хлоя, Лоліта, Асоль.
В першому стрічному
зачаєним нервом вітала його.
Пустотливий Ерот
там і тут пролітав спозаранку.
Як рибина ковтала гачок.
Звеличувала мале,
різалась в кров
об холодне лезо самців.
«Не те, не те, не те»,-
корчилася душа.
А тіло цвіло
бузковим кущем.
Простягало квітучу гілку:
«зірви мене».
Двічі втікала від гвалтівників,
зазіхальників на бузкові роскоші-
в сімнадцять і в сорок два.
Двічі ставила підпис
в манускрипт дідуся Гіменея.
Леле,не летіли лелеки
леліяти лялю.
Тихо в’янули квіти бузкові.
Усихала оаза.
І за мить до свого надвечір я
несподівано стріла Його.
Йога, суфія,
книжника,
анахорета,
що знав тільки смак сухарів,
пив саму тільки воду
і спав на твердому.
Його голос насунув
ласкаво-жаским передгроззям
й блискавиці
сорока шести її літ
одізвались вселенським громом.
Уявлялась собі Ярославною,
на валу постала,
і прагла зливи.
У пришельця очах мерехтіли
небесним відбитком
блискітки її жадань,
розпрямлялися
зачаєні судоми непідсудних волінь.
Явився -ні на кого не схожий.
Бачила
фізичну оболонку-
куртку, ліпнину дужих рук,
усмішку,сліпучо-білий горОд
в затишному ореалі бороди.
Любила його органічну хімію.
Затремтіла всіма своїми
деревами,
усіма садами свого тіла,
сорока шести райдугами
своєї душі.
Смерч на порозі смерті.
Злитись і -вмерти.
Дратувалася
від його химерії,
незрозумілих віршів,
нетутешніх візій.
Знала, треба відпустити себе,
повернути дитинність,
благала зливу прийти
і змити
упереджень нашарування,
шлаки стереотипів.
Позбутись всіх знань,
що були до нього.
Всіх уроків усіх вчителів.
Розпалила кострище до неба,
щоб спалити свій дім,
і усе дотеперішнє збіжжя.
Він прийшов!
І не принц він,
не її, і нічий,
чудовисько з озера Лохнесс,
Ніцше,
Вічний блукальник,
великий Божевільний.
Все зійшлося на ньому.
«Хочу тебе, негайно,
на мить і навіки» -
запалало кострище.
Усміхнувся-
Ярославна йому ні до чого.
З червоного рота
покотилися кулі-слова:
«Я надто кохаю тебе,
щоб посміть доторкнутись.
Для торкання існують борделі».
Говорила:
«А ти не кохай,
уяви, ніби я- то повія».
«Ні, моя божевільна,
цілувати тебе-
все одно, що себе цілувать.
Неможливо, бо ти – то я сам»...
А іще говорив:
«Ми – то тлін,
скоро станемо ним,
тільки Слово постане над тліном.
Тож уникнемо скверни злягання,
бережімо снагу
для останніх земних одкровень».
Промінь вранішній сонця
освітив після ночі картину -
фіолетовий кущ,
спопелілого віття останки.
І над тим попелищем –сова
зірко мружила очі зелені.
Вдалині від садів
одинокий ішов мандрівник,
і спирався на посох,
і ні разу назад не поглянув...
Літо 2002.
<....................>
.