От редакции. Про Шевченко многие русские люди пишут на удивление
хорошо. Наш постоянный автор Бочилов написал даже о Шевченко,
что это был "великий русский поэт". Мы уже опубликовали в прошлом выпуске
книгу О.Бузины "Вурдалак Тарас Шевченко". Вот пример руховской блевотины,
вылитой на грязном еженедельном листке РУХА УНР (Костенко) в номере 11.
Вряд ли после прочтения этой, точно отражающей взгляды Шевченко, статьи у
кого-нибудь возникнет желание назвать этого, воспитанного в Варшаве,
поэта "Русским".
У національному питанні Великий Кобзар України був, є і завжди
буде еталоном, себто зразком, як треба ставитися до свого та
інших народів. Свій рідний край, свою націю Тарас Шевченко любив
зворушливою, трепетною незрадливою любов'ю.
Після Бога в "Кобзарі" відразу стоїть Нація. Без Правди Божої Шевченко не
уявляв духовного життя, не може його бути й без національної
громадської свідомості. Проблему нації він розв'язував з позиції
духовної сили чи духовного занепаду - і через те поет конфліктував з усіма
тоталітарними режимами, насамперед - з російским.
А яке було ставлення Шевченка до інших народів? Він глибоко співчував
поневоленим народам Кавказу (читай однойменну поему), з великою симпатією
ставився до чехів (читай поему "Єретик").
А от до московських ординців, що заполонили Україну від краю до краю і
поводилися (і поводяться), як у себе вдома, Шевченко ставився виключно
негативно, люто ненавидив їх.На його думку, усі орди Батиїв, Чінгізханів,
разом з турецькими й татарськими поневолювачами, не завдали Україні стільки
горя й мук, скільки московська тоталітарна система. [От редакции. Знающие
историю люди будут ошарашены этим заявлением. Наша Русь пала от монголо-татар,
а Киев, Переяслав и другие Русские города были просто сожжены, а все
население истреблено. Об украине тогда и не слыхивали.]Невипадково слово "москаль"
у "Кобзарі" фігурує багато разів у поєднанні з негативними емоціями.
Наприклад, "москаліки, що заздрили, то все очухрали", "москалі і світ
Божий в пута закували", "московська блекота", "щоб та печаль не перлась в душу,
як той москаль" тощо.
Багато паперу й друкарської фарби витратили більшовики, намагаючись
довести, що москалі - це "брати", тобто родичі українцям. [От редакции.
Это большевики-то, создавшие "национальность" украинец, о которой
малороссы узнавали впервые от ленинцев!! Это те большевики, которые
за "недостатки в украинизации" сажали в тюрьму?]Про таких "кревних"
Тарас Шевченко писав у листі до Михайла Максимовича:
"Вони нам ось такі родичі: як наш батько горів, то їх батько руки
грів". Вичерпніше не скажеш, не правда ж?
Ненавість до Москвовії проходить у Шевченка через усі його твори, особливо
цим палахкотілим почуттям пройнято "Послання", "Великий льох", "Суботів",
"Чигирине, Чигирине", "Кавказ", "Сон", а в них - показано й доведено знущання
москалів, які казацькими трупами гатили фінські болота, а славного
Полуботка в тюрмі задушили, і даремну смерть поетового друга Якова де
Бальмена, який на Кавказі пролив свою кров "не за Україну, а за її
ката". А розп'ятий на дошках і крестах Батурин?! Тому Шевченко сприймає
московщину як найбільшого сучасного ворога нашої національної
та державної самостійності. І ми, я вважаю, саме так маємо сприйняти
нинішню російську тоталітарну машину. [От редакции. Самостийными
уже десять лет, а Россию поминают, как ваххабит "аллах акбар".]
"Постать Щевченка невпинно зростає, - писав Є.Маланюк, - нині він тисячократно
спотужнілий. Його "Кобзар" і нині є всеукраїнським поетичним світлом,
завдяки якому, як писав Панько Кулиш, "видно, куди кожен з нас має
простувати". "Кобзар" тому є геніальною книгою, що, пройшовши крізь
полум'я гніву, тужавіє і обертається в крицю національної зброї,
проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу,
спалює суспільний непотріб, відділяє мертве від живого і споплює
благодаттю любові тих, що "схаменулися" і "стали людьми"..." [От редакции.
Обратите внимание на язык, с трудом понятный даже "вывчавшэму мову".]