Рей Бредбері Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст

СЕРПЕНЬ 1999. ЛІТНЯ НІЧ

У кам'яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим світлом зірок та братів місяців. За величезним мармуровим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли, сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію до обрію.
На безжурну планету Марс спустився літній вечір. По наповнених зеленим вином каналах линули стрункі й красиві, ніби бронзова квітка, човни. У довгих нескінченних будівлях, що вигиналися на пагорбах, наче змії, на прохолодних ложах лежали, перешіптуючись, коханці. Запізнілі діти бігали по провулках, освітлених смолоскипами, і золоті павуки в їхніх руках викидали пасма павутиння. Подекуди сім'ї ще готували вечерю на вогняних столах, на яких тихо кипіла срібна лава.
В амфітеатрах сотень міст з того боку Марса, де панувала ніч, збиралися на дозвіллі брунатні золотоокі марсіани. І ніби пахощі квітів, линула зі сцен мрійлива музика.
Того вечора в одному театрі на сцену вийшла співачка і заспівала пісню. За мить увесь зал заворушився. Розгублена жінка урвала спів. Вона схопилася рукою за горло. Потім кивнула музикантам, і ті знову взялися за інструменти.
Знову заграв оркестр, і пісня полилася знову. Зал зітхнув. Люди подалися вперед у своїх кріслах, дехто здивовано схопився з місця. Дивну, не знану тут пісню співала жінка. Вона намагалася спинити потік невідомих слів, що линули з вуст, але вони зривалися проти її волі:
А Дженні зазирнула до буфету -
В буфеті ж тільки вітер повівав...
Вкрай збентежена співачка затулила руками рот, і пісня змовкла.
- Що це за слова? - питалися музиканти.
- Звідки ця пісня?
- Яка це мова?
А коли вони знову піднесли до вуст свої золоті ріжки, над залом знову полинула дивна мелодія. Слухачі підводилися з крісел і голосно гомоніли.
- Що це з тобою сталося? - питали один одного музиканти.
- Яку це ти грав мелодію?
- А ти? Яку ти грав?
Співачка заплакала і побігла зі сцени. Слухачі потоком ринули з театру. Того вечора в усіх марсіанських містах діялися дивні речі. Холодна тривога спадала на планету, наче білий сніг. У темних провулках, збираючись під смолоскипами, діти співали:
А Дженні зазирнула до буфету-
В буфеті ж тільки вітер повівав.
І от наш бідний цуцик
І от наш бідний цуцик
На зуб собі поживи не дістав!
- Гей, малюки! - кричали люди, визираючи з будинків. - Яку це пісеньку ви співаєте? Де ви її почули?
- Ми її ніде не чули. Вона наче сама співається. А слів ми теж не розуміємо.
З грюкотом зачинялися двері. Вулиці спорожніли. Над синіми горбами сходила зелена зірка.
І на тім боці планети, що поринула в тінь, скрізь у нічній темряві прокидалися коханці і прислухалися до чудної пісні, яку наспівували крізь сон їхні кохані.
Жінки раптом прокидались у своїх віллах і пронизливо кричали.
- Ну ж бо, заспокойся. Засни, - умовляли їх чоловіки. - Що з тобою? Певно, наснився поганий сон?
- Зранку станеться щось жахливе!
- Не бійся. Нічого не станеться. У нас усе гаразд.
- Воно ближче й ближче, - істерично схлипувала жінка.
- Та не бійся! Нам нічого не загрожує. Спи спокійно.
Наближався ранок. Тиша і морок панували на Марсі, ніби в глибокому колодязі. В темних каналах відбивалися зорі. Діти спали, згорнувшись калачиком у своїх ліжках, затиснувши в руках золотих павуків. Побравшися за руки, спали коханці. Давно вже зайшли місяці, на вулицях погасли смолоскипи, темрява огорнула порожні амфітеатри.
І тільки перед світанком якийсь далекий звук порушив тишу. То нічний сторож, ходячи безлюдними вулицями міста, мугикав чудну пісню.

Рей Бредбері Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст