| Рей Бредбері
Марсіанська хроніка |
|
 |
| Рей Бредбері
Марсіанська хроніка |
|
|
ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОНСем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний марсіанський пісок.
- А от і ми, - сказав він. - Так, сер, гляньте сюди! - він вказав пальцем. - Гляньте на вивіску. СЕМОВІ ГАРЯЧІ СОСИСКИ! Хіба ж це не чудово, Ельмо?
- Авжеж, Семе, - відказала дружина.
- Люди добрі, ну й пощастило ж мені! От якби хлопці з Четвертої експедиції могли мене тепер побачити! Хіба не радісно мати власний заклад, у той час як інші ще досі в солдатських чоботях? Ми зароблятимемо тисячі, Ельмо, тисячі.
Дружина довго мовчки дивилася на нього.
- А що сталося з капітаном Уайльдером? - врешті спитала вона. - 3 тим капітаном, що вбив хлопця, який збирався знищити на Марсі всіх землян - забула, як його звали.
- Того дурня звали Спендером. Він до всіх чіплявся.
- А капітан Уайльдер?
- О, він, я чув, летить десь на ракеті до Юпітера. Його випровадили в небо. Здається, йому теж не подобалося, що ми так активно освоюємо Марс. Знаєш, є такі люди. Він повернеться з Юпітера та Плутона років за двадцять - якщо йому пощастить. От що він дістав за те, що багато базікав. І в той час, як він там на смерть замерзає, подивись на мене, подивись на цей будинок!
Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які виникали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алюмінієву споруду, що сліпила білими вогнями й тремтіла від мелодій радіоли. Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла, який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь старому марсіанському домі, що стояв між пагорбами.
- Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і гірчиця! Хіба ж можна назвати мене необачним? Ось магістральні шосе, там мертве місто й поклади мінералів. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть тут двадцять чотири години на добу!
Дружина розглядала свої нігті.
- Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет нового типу прибудуть на Марс? - нарешті обізвалася вона.
- За місяць, - відповів він. - У тебе якийсь чудний вигляд.
- Не вірю я землянам, - мовила вона. - Я повірю лише тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезла сто тисяч мексіканців і китайців.
- Покупців, - він зробив наголос на цьому слові. - Сто тисяч голодних людей.
- Якщо, - поволі мовила дружина, дивлячись на небо, - якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним бомбам. Зараз їх так багато на Землі, що ніхто не може ручитися за майбутнє.
- Ет, - сказав Сем і знову взявся за мітлу.
Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.
Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як дружина сказала:
- Семе. Тебе хоче бачити твій приятель.
Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по вітру.
- То ти знову тут! - вигукнув Сем, тримаючи мітлу, наче зброю.
Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакитного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої роздувалися пишні шати з тонкого жовтого шовку. З шовку вистромилися дві срібні руки. З вузького отвору на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки здіймалися вгору або опускалися вниз.
- Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову поговорити з вами, - промовив з-під маски голос.
- Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! - закричав Сем. - Іди собі, а то я тебе заражу хворобою!
- Я вже нею перехворів, - промовив голос. - Я один з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.
- Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з'явився мов привид. Вдруге за день.
- Ми не зробимо вам ніякої шкоди.
- А я вам зроблю! - сказав, задкуючи, Сем. - Я не люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я не бачив жодного. Всі ці роки ви собі ховались, а тепер раптом прискіпалися до мене. Дайте мені спокій.
- Ми у важливій справі, - сказала благальне маска.
- Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побудував цю сосисочну власними руками.
- Якоюсь мірою це стосується землі.
- Послухай-но, - мовив Сем. - Я з міста Нью-Йорк. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас, марсіан, лишилося кілька десятків, у вас немає міст, і ви блукаєте на пагорбах; у вас немає проводирів, законів і ви ще приходите морочити мені голову. Старе має поступитися місцем новому. Кожному свій час - такий закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти пішов, я зарядив його.
- Ми, марсіани, володіємо телепатією, - мовила холодна блакитна маска. - Ми маємо зв'язок з одним вашим містом по той бік мертвого моря. Ви слухали своє радіо?
- Моє радіо зіпсоване.
- Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона стосується Землі...
Срібна рука ворухнулася. В ній з'явилася бронзова трубка.
- Дозвольте показати вам оце.
- Пістолет! - скрикнув Сем Паркхіл.
Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.
Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби невеликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори, її шати почали осідати, зборка за зборкою, шовк зашелестів, і' маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам'яну доріжку. Маска лежала на купці білих кісток і жовтого шовку.
Сем стояв, важко дихаючи. Його дружина нахилилася над зібганою купою.
- Це зовсім не зброя, - мовила вона, піднімаючи бронзову трубку. - Він хотів показати тобі повідомлення. Воно записане змієподібним письмом - бачиш, блакитні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?
- Ну, марсіанські малюнки не така проста штука. Викинь їх, - Сем озирнувся на всі боки. - Тут можуть бути інші! Треба його кудись прибрати. Принеси лопату!
- Що ти хочеш робити?
- Звичайно, поховати його!
- Не треба було стріляти.
- Це була помилка. Швидше!
Вона мовчки принесла лопату.
О восьмій він повернувся і почав чистити алюмінієву стойку. Дружина стояла, схрестивши руки, на дверях, з яких лилося яскраве світло.
- Шкода, що так сталося, - він глянув на неї і швидко відвів очі. - Ти ж бачиш, фатальний збіг обставин.
- Так, - сказала дружина.
- Я вже не мав часу зважити все, коли побачив, що він виймає ту зброю.
- Яку зброю?
- Ну, я думав, то була зброя. Я жалкую, дуже жалкую! Скільки разів казати це тобі!
- Тсс-с, - Ельма притулила палець до губ. - Т-с-с-с!
- Я не боюся, - сказав він. - За моєю спиною стоїть уся Компанія Земних Поселень! - Сем зневажливо пирхнув. - Ці марсіани не наважаться.
- Дивись-но, - сказала Ельма.
Сем подивився на дно мертвого моря і випустив з рук свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла, він затремтів.
- Ельмо, Ельмо, Ельмо! - промовив він.
- Ось вони, - сказала Ельма.
По дну стародавнього моря пливло з десяток високих марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрилами - немов блакитні привиди, немов блакитний дим.
- Піщані кораблі! Та їх же більше немає, Ельмо, більше немає піщаних кораблів.
- Здається, то піщані кораблі, - сказала вона.
- Але ж влада конфіскувала їх усі! Їх знищили, а деякі продали з аукціону. Один лише я в цьому клятому місці маю корабель і вмію ним керувати.
- Більше ніхто, - промовила вона, киваючи на море.
- Швидше тікаймо звідси!
- Чому? - вона не рухалася з місця, не зводячи з марсіанських суден зачарованого погляду.
- Вони уб'ють мене! Швидше в машину!
Ельма не рухалася.
Йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де стояли дві машини - вантажна, якою він користувався ще місяць тому, і старий марсіанський піщаний корабель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він глянув на свою вантажну машину й раптом згадав: мотор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.
- Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику, - сказала Ельма.
- Є піщаний корабель. Сідай!
- Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.
- Сідай. Я вмію керувати.
Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув руль і підняв кобальтово-сині вітрила. Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали мерехтливими пісками. Семів корабель не рухався, але згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його на судно.
- Нарешті!
Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір - удалину. Обриси марсіанських кораблів зменшилися.
- Оце я їм показав клас - закричав Сем. - Я доповім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого їх боятися.
- Вони б спинили тебе, якби хотіли, - сказала втомлено Ельма.
Сем засміявся.
- Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.
- Справді? - мовила Ельма, кивнувши назад.
Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.
Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого скла - сміх. Потім тиша. Він обернувся.
На лавці біля румпеля сиділа молода жінка, її зап'ястки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води, і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним дощем.
- Вернися, - сказала вона.
- Ні. - Сема трусив дрібний дрож страху, як шершня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і ненавистю. - Тікай з мого корабля!
- Це не твій корабель, - мовило видіння. - Він старий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять тисяч років тому, коли відступили моря й спорожніли доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його назад до перехрестя доріг. Нам треба поговорити з тобою. Це дуже важливо.
- Геть з мого корабля! - повторив Сем. Рипнула шкіра кобури - він вийняв пістолет і старанно націлився. - Стрибай, перш ніж я порахую до трьох, інакше...
- Не треба! - скрикнула дівчина. - Я не зроблю тобі нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли з миром!
- Раз, - сказав Сем.
- Семе! - мовила Ельма.
- Послухай же мене, - благала дівчина.
- Два, - сказав твердо Сем, зводячи курок.
- Семе! - вигукнула Ельма.
- Три, - сказав Сем.
- Ми тільки... - промовила дівчина.
Пролунав постріл.
На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару, стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедишному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі речі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дівчина згорнулася, ніби м'який шарф, розтанула, як статуетка з льоду. Те, що залишилося від неї - сніжинки, дим - розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.
Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на дружину.
- Семе, - обізвалася вона після того, як вони з хвилину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями піщаному морю, - зупини корабель.
Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.
- Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти залишиш мене?
Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.
- Ти спиниш, - мовила вона. - Ти таки спиниш.
Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи румпель.
- Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в місті, в безпеці!
- Атож, - байдуже сказала дружина, лягаючи на дно корабля.
- Ельмо, послухай мене.
- Нічого слухати, Семе.
- Ельмо!
Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу, з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто щезло у зливі уламків стародавнього скла і кварцу. Воно луснуло, наче мильна бульбашка. Його не стало.
Сем зареготав і вистрелив знову. Остання вежа, остання шахова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми уламками злетіла до зірок.
- Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!
- Давай, Семе, покажи, - промовила вона, лежачи в тіні.
- А ось іще одне місто! - вигукнув Сем, перезаряджаючи пістолет. - Глянь, як я його помережу.
Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив, лише чув якийсь свист і вереск, немовби криця розтинала пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів різали морське дно. Над ними майоріли червоні вимпеїли, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовваніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібними обличчями, люди з синіми зорями замість очей, люди з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухозлітки і обсипаними рубінами губами, люди, що гналися за ним, - марсіани.
- Один, два, три, - рахував Сем. Марсіанські кораблі наближалися.
- Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати!
Ельма не озивалась і не вставала зі свого місця. Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних кораблів розлетівся на шматки: вітрило, смарагдовий корпус, бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі люди в масках попадали на пісок і зникли в жотогарячому полум'ї, яке поступово перетворилося на дим. Але інші кораблі наближалися.
- Я один, а їх багато, Ельмо! - закричав він. - Вони вб'ють мене!
Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів на вітрі й, зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився. Вітер ущух. Плавання скінчилося. Марс затих, а величні марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над ним, наче вагаючись...
- Людино з Землі! - долинув з високого сидіння голос. Срібляста маска заворушилась, і облямовані рубінами вуста замерехтіли словами.
- Я нічого не вчинив! - вигукнув Сем, обводячи поглядом усі обличчя - цілу сотню облич, - які оточували його.
На Марсі лишилося небагато марсіан, загалом сотня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях, у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих шахових міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби крихка ваза, в яку влучив камінець. Сріблясті маски тьмяно поблискували.
- Це була помилка, - виправдовувався він, сходячи зі свого корабля, на дні якого, ніби мертва, лежала його дружина. - Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ракети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потрібний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну - такої вам ще не доводилося бачити - біля перехрестя шосейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не можете заперечувати, що то чудова будівля. - Сем засміявся й обвів поглядом кораблі. - А тут прийшов до мене той марісанин - я знаю, він був ваш друг. Запевняю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати сосисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хотів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.
Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в місячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися. Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче камінь. Він кинув пістолет у пісок.
- Я здаюся.
- Підніми свій пістолет, - сказали хором марсіани.
- Що?
- Пістолет. - Вкрита коштовними прикрасами рука махнула з блакитного корабля. - Підніми його. Забери.
Він недовірливо підняв пістолет.
- А тепер, - промовив голос, - повертай свій корабель і пливи назад, до своєї сосисочної.
- Зараз?
- Так, зараз, - сказав голос. - .Ми тобі не заподіємо зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого ми хочемо. Повертай.
І ось великі кораблі крутнулися на місці-легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували, поверталися, підпалювали тіні.
- Ельмо! - вигукнув Сем, залазячи в корабель. - Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад, - говорив він збуджено, відчуваючи невимовне полегшення. - Вони мені не заподіють шкоди, не вб'ють мене, Ельмо. Встань же, люба, встань.
- Щ-що? - Ельма заблимала очима, поволі, наче уві сні підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи більше й слова, важко опустилася на лаву, в той час як корабель знову помчав за вітром.
За півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.
Вождь став перед Семом та Ельмою. Його маска була вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли порожні прорізи, замість рота - теж проріз, крізь який по вітру пливли слова.
- Відкривай свою сосисочну, - сказав голос, і рука у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася. - Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч воістину велика ніч!
- Ви хочете сказати, - мовив Сем, - що дозволяєте мені залишитися тут?
- Так.
- Ви не сердитеся на мене?
Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю, холодна й сліпа.
- Відкривай свою харчевню, - сказав тихо голос. - І візьми оце.
- Що це таке?
Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зображення змій - ієрогліфи.
- Це дарча грамота на землю, на всю територію від срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого солоного моря до далеких долин місячного каменю та смарагду, - сказав вождь.
- М-мені? - спитав недовірливо Сем.
- Тобі.
- Сто тисяч миль землі?
- Вона твоя.
- Ти чуєш, Ельмо?
Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний павільйон, заплющивши очі.
- Але чому ви даєте мені все це? - спитав Сем, намагаючись зазирнути в щілини-очі.
- Це ще не все. Ось, візьми.
З'явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви - ще і ще, назви нових територій.
- Та це ж половина Марса! Я володію половиною Марса! -вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої.
Він помахав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевільною радістю.
- Ельмо, ти чуєш?
- Чую, - відповіла Ельма, вдивляючись у небо. Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось дивно стривожена.
- Дякую, о, дякую, - говорив Сем до бронзової маски.
- Сьогодні знаменна ніч, - сказала маска. - Тож будь напоготові.
- Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракета з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями - шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я казав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде лише тисяча жителів. Прибуде ще п'ятдесят тисяч, а за місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п'ять мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на дорозі до копалень, на перехресті шосе!
Маска попливла за вітром.
- Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.
В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюстки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пера, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск, останній спалах блакиті не зник між пагорбів.
- Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ельмо, ти розумієш? - Він струснув її за плечі. - Я володію половиною Марса!
Вона стежила за нічним небом і чекала.
- Ходімо, - сказав він. - Треба все підготувати. Гарячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки, і скрізь бездоганна чистота! Гей! - Він пішов у танець, хвицяючи ногами. - Ой людоньки, який я щасливий! Так, сер, щасливий я! - фальшиво заспівав він. - Це мій щасливий день!
Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибулю - весь час прискорюючи темп.
- Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті сто тисяч прибувають раніше, ніж планувалося - саме цієї ночі! Це буде справжня повінь! Доведеться працювати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають туристи, Ельмо. Ми заробимо силу грошей!
Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не побачив.
- Вони можуть бути тут кожної хвилини, - сказав він, жадібно вдихаючи холодне повітря. - Ах!
Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені, не одриваючи очей від неба.
- Семе, - обізвалась вона перегодом. - Ось вона. Подивись-но.
Він підвів очі.
Земля. Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфований коштовний камінь.
- Добра стара Земле, - любовно прошепотів він. - Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів надішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли мені своїх голодних. Земле-мамо. Тут на них чекає Сем Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світлиці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ракети!
Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щойно знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сотні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що б'ється у великому темному тілі.
Він дивився на неї вогкими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується клубок.
- Підходьте, - запросив він небесні зорі. - Хто перший в черзі?
- Семе, - сказала Ельма.
В чорному небі щось яскраво спалахнуло.
Спалахнула Земля.
Частина її, здавалося, розлетілась на мільйони шматочків, ніби вибухнула велетенська мозаїка. Хвилину вонаа горіла, капаючи вогнем, втроє більша проти звичайного, а потім пригасла.
- Що воно таке було? - спитав Сем, вдивляючись у зелений вогонь на небі.
- Земля, - відповіла Ельма, згорнувши руки.
- Не може цього бути, це не Земля! Ні, це не Земля! Це неможливо.
- Ти хочеш сказати, це не могла бути Земля? - сказала Ельма, дивлячись на чоловіка. - Зараз це вже не Земля. Ні, це не Земля. Ти це хочеш сказати?
- Не Земля - о ні, це не могла бути Земля! - голосив він.
Він стояв, узявшися в боки, роззявивши рота, втупивши в небо широко розплющені осклілі очі.
- Семе! - гукнула дружина і вперше за ці дні її очі заблищали. - Семе!
Він тупо подивився на неї.
- Ну, що ж, - сказала вона і на мить змовкла, оглядаючись навкруги. Потім жваво кинула собі на руку мокрого рушника. - Більше світла, ввімкни музику, повідчиняй усі двері, Семе. До нас мають прибути нові, клієнти десь за мільйон років. Так, сер, треба бути напоготові.
Сем не поворухнувся.
- Яке вдале місце для сосисочної, - мовила вона, беручи із баночки зубочистку. - Відкрию тобі невеличкий секрет, - прошепотіла вона, нахиляючись до чоловіка. - За всіма ознаками тут має розпочатися мертвий сезон.
| Рей Бредбері
Марсіанська хроніка |
|
|