A Думка така: читати за комп'ютером і паралельно записувати те, що приходить, нехай і уривчасте, і неглибоке. Так, принаймні я зафіксую більше фрагментів, ніж у записах після, які так ніколи й не настіпають, або значно пізніше. Отож, Бенедетто Кроче "Філософія Джамбаттіста Віко". Швидше за все, що це просто переписування з книжки, збирання цитат у незручній формі, але все одно - спробую.
___________________________________________________________________________
B
Croce/Vico Ch.1 p.1: The earliest phase of Vico's theory of knowledge takes the form of a direct critisism of and antithesis to the Cartesianism... Це співзвучно з часто нагадуваним, що передфазою будь-якого філософського висліду має бути критика розуму (чи теорія пізнання, що одне і те ж; відповісти спершу на формальні питання щодо природи людського розуму, дати свій варіант розв'язання кантівських питань "Як я м. знати те, що знаю?" та ін.)
Але, чи не значить це також і те, що критика розуму є критикою системи попередника чи сучасника? (Якщо А має змогу критикувати погляди В, значить В їх сформував у формулах і розгорнув у дискурсі раніше за А, тож А є наступником В. "Сучасник" говорить про часову відстань від А до В. Можуть бути і віддалені впливи, як-от у випадку з Віко та Кроче: близько 200 років. (Не згадуючи вже сакраментального Платона.)

Croce/Vico Ch.1 p.1: Descartes...had placed the ideal of perfect science in geometry, and endeavoured to reform philosophy and every other branch of knowledge upon this model.

Now the geometrical method proceeds analytically till it reaches a self-evident truth, and thence by synthetic deduction it advances to more and more complex propositions.

Ось тут моїм слабким півкулям не зрозуміло. Дедукція є розсуд від загального до часкового, від закону до окремих випадків його дії. Що мається на увазі під "синтетичною дедукцією"? Дедукція аналітична, як мені здається, за визначенням. Оксюморонне визначення або має на думці обхідно визначену індукцію, або (що видається точнішим) каже так для виріжнення індуктивного синтетичного процесу, як самостійного, від підрядного синтезу, якому передує дедуктивна фаза обробки даних. (Для професіонального філософа мої слова, мабуть, звучать подібно до гіпотез ПК про роботу комп'ютера - наявність абстрактних термінів свідчить про незнання, неуміння, невпевненість у користуванні машиною, відсутність навичок (для мене - іде зміна кута зору). Або це вжита інтуітивно та сама процедура, характерна для геометричного методу - аналітична фаза, спроба дійти самоочевидних істин (аксіом).
Але я помиляюсь у характері першої фази: цей аналіз не має дедуктивного характеру - це пошук аксіом. Дедуктивність йому можна приписувати тільки в тому випадку, якщо відкрито аналітична процедура вже виходить із формальних самоочевидних істин, що пояснює наявність самого пошуку. Аналіз є цілеспрямованим, тому має базуватись уже на аксіомах, які не входять у змістову структуру науки, що будується, залишається у несформульованій критиці розуму:
1) Наперед прийнято за аксіому існування аксіом взагалі.
2) Наперед прийнято за аксіому можливість віднайдення аксіом в аналітичному процесі думання.

Чи Тоффлерове мислення відбувається таким же чином? За текстом дано загальну картину, закони розвитку, закономірности, потім весь текст дає конкретні фактичні підтвердження висновків з вичерпністю, яка досить добре резонує з Декартовим правилом для всіх трьох підвалин Методу: робити перелік якомога вичерпнішим і повним. Тобто, суто дедуктивно. Правда, треба відзначити опис самим автором свого мислення: blip thinking, синтез інформаційних імпульсів, позірно малопов'язаних, протилежних і позірно несумісних. Тобто, першим іде відчуття несумісности, протиріччя, розгублености в морі інформації. За тим спроба поєднати "сплески" в ланцюжки і вивести з них закономірности, створити широку картину, це є чистоий індуктивно-синтетичний процес. Далі, колі Тоффлер дійшов до закону ("аксіома" тут не зовсім підходить), іде проста дедукція.

Croce/Vico Ch.1 p.1: Thus self-evidence - the "clear and distinct perception or idea" - was the supreme test: immediate inference - the intuitive connection of thought with existence, cogito with sum - provided the elementary truth and the foundation of knowledge.
Цебто точна наука базується на інтуітивному припущенні аксіоматичного характеру. Аксіома зв'язку cogito i sum у Гусерля розгортається у систему складних зв'язків, він тим самим заперечує її простоту, невиведеність і звідси - аксіоматизм.
Це дає правило розвитку наступної системи із спростування аксіом системи попередньої. Гусерль залишає, фактично, чисту (трансцедентну) інтуіцію і показує як саме з цієї аксіоми розгортається зв'язок cogito i sum. Це не стільки заперечення картезіанства, скільки переобгрунтування: будь-яка критика рухається ретроспективно - від наслідків до причин до аксіом, переобґрунтовує їх, добудовуючи новий перший рівень уточненої аксіоматики, який трактує інакше всі процесуально попередні етапи, модифікує систему.
Аксіома є слабким місцем системи, інтуітивна самоочевидність її залежить од актуального рівня розвинености знання. Якщо пізнання є не обмеженим і частковим, то наукові теорії мусять підлягати перманентній ревізії (чи простіше - "постійній", якщо не вживати псевдонаукові викиди в іншомовну лексику, яка дає відсторонення та нейтральність, але й блокує контакт з матеріалом. Простота мислення і вираження є ознакою високого рівня розвитку думки. Бертран Рассел прикладом. "Месіанський герметизм" Вітгенштейна я би не підносив на п'єдестал.)

У Декарта знецінено історію, нематематизоване спостереження за природою, риторика і життєва мудрість, поезія. Там, за поглядом Кроче на твердження Віко, метод малопридатний для вжитку.

Croce/Vico Ch.1 p.2: ...his proposed method gave little or no assistance.

Таким чином виявлено обмеженість картезіанства. Точну науку не можна збудувати в будь-якій сфері знання. Геометричний метод, питомий для наук природничих, в гуманітарних сферах виявився безсилим там, де дані не можуть бути математизовані. - Але, тут я підставляю straw man. Метод Декарта - геометричний, а не арифметичний, кількісний. Ніде він не каже, як стверджує мій "бій з тінню", що все, що не м.б. вичислене кількісно, не є науковим чи точним.

По ходу заувага щодо мого процесу "глосування" тексту. Мої реакції нотуються, паралельно відбувається аналіз їх на внутрішню послідовність і несуперечливість, те, що я називав "подвійним висновком". Ріжниця в тому, що раніше цей прийом існував окремо, у фокусі уваги, як самоціль; Ланцюжок думок був підрядним - мав значення здебільшого як матеріал для "подвійного висновку", аналізу власної логіки. Тепер думання відбувається контрольовано, паралельно; відстеження логіки займає властиве йому підрядне місце. Я навчився користуватися цим прийомом, тепер він уживається для змістовного розмислу.
Натомість винайдено інший, не такий і новий - а тому не "винайдено", а "чітко усвідомлено саме в якості прийома" - спосіб руху: коментування тексту. Певною мірою, зараз я вчуся критики розуму, вияснення ставлення до системи попередника і пошуку потенційних ліній розвитку.
___________________________________________________________________________
C
Croce/Vico Ch.1 p.2-3: Fine knowledge, says Vico, this of clear and distinct idea! That I think what I think is certainly an indubitable fact; but it has by no means the appearance of a scientific statement.
Any idea, however false, may seem self-evident: that I think it so does not give it the force of knowledge.


Це заперечення не аксіоматизму, не геометричного методу, а вибраного Декартом Cogito ergo sum. Метод як такий не спростовано, лише те, як ужив його сам Декарт, вибір його аксіоми.

Croce/Vico Ch.1 p.17: w...the greatest physiologists doubt whether, owing to the effects of death and of dissection itself, it is possible at all to discover the true position, structure and function of the organs. [...] For God they live, for man they are dead.

Перестрибнув аби занотувати момент, про який думав раніше під час першого прочитання. Для сучасного Віко рівня медицини це є аргументом, для нас уже ні. Енцефалограма, кардіограма, рентген, сканування - досліджують функціонування, структуру та положення живих органів і не потребують розтину. Чи тим самим людин стає богоподібною. Твердження, що істоти "мертві для людини" спирається на те, що пізнання вимагає розтину, а розтин м.б. проведено лише на мертвому тілі. Аргумент хибний, чи став таким в результаті розвитку науки. Сумнів щодо можливости прикладення даних анатомічного розтину трупа до живої істоти спростовано практикою. Тут знову видно залежність аксіоми від актуального розвитку пізнання, ступінь "генези" мислення, про який веде Лауер у коментарі до Гусерля ("Філософія як точна наука").

Croce/Vico Ch.1 p.3: But the sceptic will reply... that he has no doubt as to thought... and that he has no doubt as to existence: in fact, he is seeking after it in the right way by suspending judgement and not adding to the obscurity of facts other obscurities arising from opinions.

Фраза про "утримання від судження" має виразну феноменологічну асоціацію для мене. Хоча в індексі "Ідей" Гусерля імені Віко немає, чи спирався він на нього якимсь чином, але якщо дивитись на іманентний розвиток ідеї, тут помітно зв'язок, лінію, розвиток у єдности. Туди ж вказує і наступне:

Croce/Vico Ch.1 p.3: But while asserting all this he still maintains that the certitude of his thought and of his existence is the certitude not of science but of consciousness, and of common consciousness at that. [...] Descartes tried to leap from the plane of common consciousness to that of science: he fell back into common consciousness without having touched his scientific ideal.

"Epoche" стає основним прийомом у Гусерля, у нього ж - вислід чистої свідомости. Гусерль є Віко ХХ століття. У Віко чітко вказано проблеми, викликані Декартом, потенційні лінії розвитку.
Звідси картина теорії не як замкненої в собі монадичної цілісности, а відкритої системи в саморозвитку. Перспектива модифікацій ситуації на "шаховій дошці" лежить не лише на початку, в ревізії аксіом, але й на всьому протязі системи. Кожне твердження, оскільки про нього можна подумати, звернути на нього фокус уваги, має можливість бути дослідженим в інших напрямках, бути спростованим\підтвердженим, підсиленим, тощо. (Як тут сталося, скажімо, із аргументом "для людей речі мертві").

Croce/Vico Ch.1 p.3: Clear and distinct perception is so far from being science that since, owing to Cartesianism, the principle has been applied to physics, our knowledge of nature has become no more certain.

Якщо істівність вважати доказом існування пирога, то декартів принцип довів, попри згадані обмеження в інших сферах, що для природничих наук він є дійсно продуктивним методом. 50 років, які мав можливість спостерігати Віко, не дають бази для судження, а 200, які стоять перед нами, виразно і самоочевидно свідчать, що картезіанський метод, прикладений до фізики, прояснив картину світу як ніякий інший до нього. Так що цей закид явно хибний. Принципи Рене діють.
Що, тим не менше, не відкидає питання про ненауковість фундаменту науки. Знання базується на інтуіції. Ось ключові питання:

Croce/Vico Ch.1 p.3: But in what does scientific truth consist, if not in immediate consciousness? How does science differ from simple consciousness? What is the criterion, or, in other words, what is the condition which makes science possible?
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Clearness and distinctness do not take us a step forward.
The formulation of an elementary truth does not solve the problem.
The question concerns not a primary truth, but the form which truth must have to enable us to recognize it for scientific or real truth.


Для мене спершу подібне порівняння наукової та життєвої істин видалось диким і непродуктивним. До чого свідомість до науки? Річ у тому, що я науку, в її розвиненому, розгалудженому, перемісткованому сучасному стані, сприймаю - так, треба зізнатися - як гру. Як мистецтво. Гра йде за правилами; все, що конформує правилам гри в науку є науковою істиною, що випадає з них - є будь-чим іншим. "Правила гри" синонімічні до "форми", згадуваної у Croce/Vico, але конкретніше.
Питання: чи кут зору гри дає щось змістовно нове? Чи просто зводить науковість до конвенціональної згоди. Але є і згода базується на інтуітивних критеріях науковости. Повторюваність не є прерогативою науки: це стосується і чистої думки. Аподиктизм ближче: закон тяжіння діє без вийнятків згідно з формулою, тоді як common truth існує в межах можливого, ймовірного. Сама відповідь на питання зберігає силу, попри те, що конкретний варіант Віко неприйнятний і містить порожнє поняття. "Бог". Втім, і в його доведенні можна знайти раціональні елементи, бо ж Бог є замінником цілком реальних процесів і зв'язків. У Віко піднято групу проблем і визначено цікавий і можливо плодотворний підхід.
Отже: який зв'язок істини і творення, пізнання і творчості? Ми маємо зовнішне знання природи\світу - як щодо природи й сил душі (свідомости)? (Ось відповідь "до чого свідомість до науки". Це, фактично, вимога критики розуму, теорії пізнання, свідомости, ширше; тлумачення духовної природи людини.)
Croce/Vico Ch.1 p.4: ...it is impossible "that one should know perfectly things which he has not created..." (Francisco Sanchez, 1581)
Croce/Vico Ch.1 p.5: the universal principle of his (Vico's) theory of knowledge, that the condition under which a thing can be known is that the knower should have made it, that the true is identical with the created.
Ми не створюємо рідну мову, але знаємо її "досконало". Слово терміном не є, значення розпливчасте, неточне - що вважати мірою "досконалости"? Цьому підлягає уявлення про конечність пізнання, його замкненість, можливість володіння абсолютною істиною, хибне уявлення. Якщо під "досконалістю" мати розуміння суттєвих закономірностей на відміну від непов'язаних явищ, то фізик розуміє Всесвіт, його закони досконало, попри те, що богом він ніяк не є і світу не створював. Санчес використовує аналогію з ремісником, чи годинникарем, тощо.
___________________________________________________________________________
D
Croce/Vico Ch.1 p.13: Physical science is indemonstrable: if we could demonstrate the physical world, we should be creating it: but we do not create it, and are accordingly unable to demonstrate it. The introduction of the mathematical method into natural science has not helped it.
Це настільки очевидно суперечить дійсному станові речей, розвитку фізики, що не потребує особливих заперечень. Для того, щоб "продемонструвати" щось вистачить схеми, моделі, картинки, образа, фільма. Не обов'язково створювати саму фізичну річ, щоб зрозуміти як вона діє і з чого складається структурно. Віко уявляє, що людина мислить діями, руками, а не головою, образами. Це певною мірою натуралізм, заперечення ідеальної сфери.
Щодо того, що, мовляв, математичний метод "не допоміг" фізиці - абсурдність цього self-evident.
Що ж, створення нових пластиків, керамічних сплавів, металів, носіїв електронних схем комп'ютера; створення генетичних гібридів аж до синтезу рослини і тварини (що вже зроблено); створення умов для появи надважкого бозона, і об'єднання взаємодій, які відсутні в середовищі нашого існування; створення, зрештою, ядерної бомби, реактора, спроби термоядерного синтезу; створення комп'ютера, суб-мислячої машини по суті - коротше, все нове, що внесла наука в життя за ці 2 століття; все, що не має прямого аналога у природі - свідчить проти Віко.
До того ж, якщо ми й не робимо нічого радикального, що можна було би назвати "створенням", а просто перегруповуємо наявні у світі бльоки, то можна сказати, що доказовість фізичної науки не обов'язково має лежати у створенні нового фізичного світу. Цілком вистачить контролю над певними наявними процесами. Не створення, а влада (що є дуже багатослівним і розпливчастим варіантом "Knowledge is POWER". Саме влади над фізичним світом прагне людина, для цього створює свої технічні "милиці".
Тут до справи приступає ще один струмінь сумнівної наукової цінности - фантазування. Якщо (якби, якби, о якби!) наш контроль поширився на самі підвалини життя, на генетику - якби ми змінили саму біологію людини, метаморфувавши у новий вид: істоту, яка живе сто-, якщо не тисячо-ліття, яка регенерує, яка може живитися на додачу фотосинтезом ("маленькі зелені чоловічки" пішли у діло???), яка живе на планеті, біосфера якої повністю збалансована цією "надлюдиною", відживлені зниклі види тварин і рослин... істоту, яка може спілкуватися і сприймати широкий електромагнітний спектр, якщо й не читати думки, то, принаймні, має інші канали сприйняття і спілкування.
І якби ця істота піднялася до контролю над процесами, що становлять самі підвалини фізичного світу - Велике Об'єднання, кваркова і суб-кваркова структура (якщо така існує), простір, вакуум... Не скажу час, бо це навряд - це було би ненауково (начебто все попереднє має якесь відношення до науки!).
Істота, яка зможе пережити колапс, загибель Всесвіту, коли той настане, бо ж і Всесвіт, мабуть, має обмежений строк існування, подібно до зорі; і, можливо, існує в певних типах, подібно до діаграми типології зірок: Головна Послідовність і те пе.

___________________________________________________________________________
E
Descartes. "Rules for the Direction of the Mind. Rule 1". Thus they erroneously compare the sciences, which entirely consist in the cognitive exercise of the mind, with the arts, which depend upon an exercise and disposition of the body.
Живопис, скульптура, архітектура, музика, література (поезія, проза, драма), театр, кіно, ювелірне діло, каліґрафія, критика. Дійсно, для кожного з мистецтв (ну хіба за вийнятком критики) необхідні спеціальні уміння, навички тіла. Вченому для проведення експеримента в них немає потреби. Але ця точку зору видається не дуже глибокою, ґрунтується на ідеї дуалізму людської природи, на протилежности mind/body.
Descartes. "The Passions of the Soul". Недолуга, примітивна псевдопсихологія, що складається з патякання про причину сліз, сміху і подібні глибоко філософські предмети
Descartes. "Letter to Henry More": It must, however, be observed that I speak of thought, not of life, not of sensation; for I do not deny the life of any animal, making it to consist solely in the warmth of the heart. I do not refuse to them feeling even, in so far as it depends only on the bodily organs. Thus, my opinion is not so cruel to animals as it is favourable to men...
Що ж, це знімає з порядку денного те невиразне, не оформлене у слові почуття протесту, що тварин зведено до машин, автоматів. Твердження, що "тварина не мислить", все одно сприймається як перебільшення, бо ж єдиний доказ його в тому, що тварини не користаються мовою. Це не так, сигнальний код існує, комунікація іде, отже є й мова. Те, що вона не людська і не структурована так, як у нас, не так тонко розроблена, нічого не значить. Це не є підставою для проведення протилежности.
Схоже, що на практиці ідея коментування зводиться до знайдення заперечення твердження читаного тексту. Я шукаю і знаходжу, чи винаходжу, моменти хибні. Втім, уважність до помил/ок не є такою вже зайвою. Це тренує самостійність мислення, стійкість проти некритичного впливу.
___________________________________________________________________________
F
Descartes. "On Method. Part II": ...there is very often less perfection in works composed of several portions, and carried out by the hands of various masters, than in those on which one individual alone has worked. [...]
In the same way also, those ancient cities which... have become in the process of time great towns, are usually badly constructed in comparison with those which are regularly laid out on a plain by a surveyor who is free to follow his own ideas. ...the former have large buildings and small buildings indiscriminately placed together, thus rendering the streets crooked and irregular, so that it might be said that it was chance rather than the will of men guided by reason that lead to such an arrangement.
Thus I imagined that those people... who have become civilized only by slow degrees, merely forming their laws as the disagreeable necessities of their crimes and quarrels constrained them, could not succeed in establishing so good a system of government as those who, from the time they first came together as communities, carried into effect the constitution laid down by some prudent legislator.

Але планування міста не є доказом "досконалости" геометрії, бо критерій геометричної правильности використано для оцінки планування, в такому випадку ми матимемо порочне коло. Виникає питання, що вважати "досконалим"? І чому таким є "шахова дошка" Манхеттена, нудна й механічно бридка, а вулички Праги суть лише crooked and irregular? Все це значною мірою суб'єктивне й випадкове
___________________________________________________________________________
G
Croce/Vico. Ch.4, "The imaginative form of knowledge (poetry and language)

He criticised at once the 3 doctrines of poetry as a means of adorning and communicating intellectual truth, as merely subservient to pleasure, and as a harmless mental exercise for those who can do it. Poetry is not esoteric wisdom: it does not presuppose the logic of the intellect: it does not contain philosophical judgements The philosophers, in finding these things in poetry, have simply put them there themselves without realising it. Poetry is produce not by the mere caprice of pleasure, but by natural necessity. [...] ...without it thought cannot arize: it is the primary activity of the human mind. Man, before he has arrived at the stage of forming universals, foms imaginary ideas. ...before speaking in prose, he speaks in verse...
poetry is distinct from and opposed to metaphysics. The one frees intellect from the senses, the other submerges and overwhelms it in them: the one reaches perfection in proportion as it rises to universality, the other, as it confines itself to the particular: the one enfeebles imagination, the other strengthens it. ...
The judgements of poetry are composed of sense and emotion, those of philosophy are composed of reflection, which if introduced into poetry makes it frigid and unreal: and no one in the whole course of history has ever been at once a great poet and a great metaphysician. Poets and philosophers may be called respectively the senses and the intellect of mankind: and in this sense we may retain as true the scholastic saying "there is nothing in the intellect which was not first in the senses". Without sense, we cannot have intellect: without poetry we cannot have philosophy, nor indeed any civilisation.

___________________________________________________________________________
H
Reeves, Joan Wynn. "Thinking about Thinking"
"Freud... (thought) that removal of all stimulation was the aim of nervous discharge, and no excitation (the state of death) was the organism's goal. In contrast to Freud's usage, Breuer's view remains consonant with mid-20-th-century evidence on optimum level of excitation and on the organism's need of external stimulation."
___________________________________________________________________________
I
Roy Harris. "The Language Myth"; p.44: Max Mьller
"Mьller's words 'We do not want to know languages, we want to know language' may stand as a statement of the acknowledged goal of a science of language down to the present day.

Що мене зірвало - це універсальне "WE". Малося наміром занотувати інвективу щодо суб'єктивізму цієї точки, що наявне бажання знати конкретні мови - хоча би за їхнє звучння, красу, цебто, з естетичної точки зору; поліглоти, можжливо, не є доказом такого безкорисливого ставлення до мови, швидше - філологи, які люблять свій предмет (іноземну мову) і виявили своїм вибором певну ієрархію (для себе) серед мов.
Що значить, що в мені говорить людина, що отримала спеціялізацію в цій галузі, цебто я упереджений.
По-друге, імпульс пішов від невчитаности в текст - від вирваної цитати, на яку я випадково кинув оком, без зв'язку з контекстом. Коли виявилося, що вказане "МИ" значить "наука, науковці", протест зійшов до нуля, історичне тло й обмеженість твердження певною сферою показали, що я борюся з тінню. Відома вже "straw man fallacy". Про ріжне з ними говорив я, не в тему, отже й не до ладу.
По-третє, я спирався у своїй реакції на почуття, мову вів про свої почуття, як доказ протилежного стану висував почуття. Що, звичайно, дуже мило, тепло, душевно й поетично, але чи має це щось спільне з наукою й науковістю? Близького мені та часто вживаного бетховенського (як загальне ставлення й підхід до тексту) "моя позиція - опозиція", поза будь-якої залежности від істини, досить аби дискредитувати будь-які мої твердження, чи те, що я називаю цим. Логіка емоційного відгуку, логіка перевертання прочитаного рубцем - на протилежне; логіка, що керується бажанням знайти оригінальну, неповторну, екзотичну точку зору - це, звісно, логіка (в певному ракурсі, як закон зв'язку суджень у цілісність, у систему), але - чи правомірно називати те, що постає в результаті - науковим?
На виправдання останнього докидається близька позиція: "переоцінка всіх цінностей". Як інакше відійти від усталеного, якщо не антитезою його, запереченням прийнятого іншим за істину, іншої точки зору? (Приходить сигнал - "феноменологічно". Приступити безпосередньо до об'єкта, наче ніхто до тебе цього досі не робив, вчинити epoche).
Коротше, почуття (знову ж таки) від прокрученого і від додаткових марень про новий вид "надлюдини", генетичного монстра того співпадає з цитатою в розділі С даного файлу: he fell back into common consciousness without having touched his scientific ideal.
I did, didn't I?
Жаль.

Roy Harris. "The Language Myth"; p.2
"...if one's purpose is inquiry into language, the question of reliability of words presses for consideration at the very outset. Inquiry must proceed by way of words, for it cannot proceed otherwise. If our aim is to construct a science of language, such a science will itself rely on language for the description of its investigations, the formulation of its hypotheses and the statement of its conclusions. But we have no prior guarantee that language used in the service of such a science will itself be free from the risks to which Bacon alludes (idols of the market) If that is right, then inquiry into language must be doubly hazardous. Not only will the object of inquiry be plentifully supplied with sources of potential misunderstanding, but the instrument of inquiry as well."

Що зводиться до відомої математичної проблеми: чи можливий вичерпний самоопис системи, без виникнення парадоксів, апорій. Наскільки я пам'ятаю, було однозначно доведено, що - ні. Необхідно створити метатеорію, систему вищого обсягу, яка би пояснювала ту, яку ми бажаємо вичерпно пояснити, аби зназовні дати послідовний повний опис. Яка ж метатеорія підносить нам мову на блюді?
Такий само стан, видається, і з фізичними фундаментальними дисциплінами - чи можемо ми дати несуперечливу картину Всесвіту, спираючись на внутрішні його дані, будучи його частиною, належачи до нього, користаючись його внутрішніми закономірностями? Тоді - однозначно ні. І річ не в подальшому "поглибленні" наших знань про нього, а в необхідности того ж таки "перейдення", трансцеденції, але вже не від думки до об'єктивної дійсности, а від дійсности до... бозна-чого.
Чи може митець оцінити те, що він робить? Чи може людина сама "знати себе"?

___________________________________________________________________________
J
Hurley в логіці пише: "Це тривіально і пласко, але банальність не є логічною помилкою". Але у плані змісту, що таке банальність? У плані змісту, банальність - не спостереження глибоооооооких закономірностей, коли думач вдовольняється поверхнею явища, не дотикаючись сутности. Якщо, звісно, метафора глибини діє тут і продуктивна, бо це ж саме метафора, "ідол натовпу", мовна форммула, що диктує підхід розгляду проблеми. Якщо немає "глибини", не існує і проблема; "про що клопочуть усі ці филозопи, - каже думач, спираючись на почуття банального-буденного-тривіального, - коли тут усе "просто" і "ясно"?" Я сам надто часто вживаю ці слова, вирішую задачку так, начебто для того не потрібно було ні ґрунтовних роздумів, ні якісного стрибка, "перейдення", за моєю термінологією.
Для філософа тривіальність є саме помилковою. Це остання зупинка маршруту, інтелектуальний тупик, вплив ненаукового середовища, буденної свідомости. Це падіння у буденну свідомість, про яку пише Віко, цитований Кроче. Банальність явища може бути фіксовано лише після того, як досліджено й перевірено повну неспроможність видобути з даної конфігурації геть нічого. Таких варіантів настільки небагато, що почуття безвихідности й мілизни того, що дано перед свідомістю, значить одне - явище масковано його звичністю. Закономірности вживаються і відчуваються щоденно і щохвилинно, як у прикладі з мовою, тож - якраз тому, що вони диктують і визначально впливають і формують саму нашшу сутність - сприймаються, як незначні й самозрозумілі. Філософ опікується позірно самоочевидним, прозираючи за його запоною глибокі важливі закони, рушійні важелі людського буття.
Принаймні такою є вихідна позиція мого мислення. Не те, щоби я з великою охотою й запалом розривав пелену банального. Але пізнання, суб'єктивно в мене, набуває руху саме через подолання нудьги, небажання, безцільність розмислів про "нецікаве". В принципі, Suzette Haden Elgin у "Success wiith the Gentle Art of Verbal Self-Defence" називає це "the perception filters".

___________________________________________________________________________
K
Paul Ricoeur. "Main Trends in Philosophy"
p.4: Godel's 2 incompleteness theorems: 1) there is a reasonable formalization of arithmetic which contains an undecidable sentence, i.e., a sentence such that neither it nor its negation is provable; 2) in this formalization of arithmetic one cannot prove that the formalization itself is consistent.
p.17 there exists no formal system capable of encompassing its own metatheory (considered both in its syntactical & semantic aspects) & there exists no formal { capable of establishing, through its own resources, its non-contradiction. If we accept Hilbert's view that to found a formal theory is to demonstrate its non-contradiction, we can say that it is impossible for a { to be founded on itself & that accordingly there is no way of determining its ultimate ground or foundation. ...to found a { is to elaborate the theory of the processes through which the {'s expressions are formed & transformed, & through which derivations in the { are effected, & to determine, opn the basis of such a theory, which conditions will be both necessary & sufficient to arm the { against any intrusion of paradox.

Tarski showed how the notion of truth in an interpretation could be made mathematically precise, at least for the languages of interest to the logician... Experience in model theory has led some philosophers & logicians to the... view that a notion is not coherent unless it can be given a semantics, i.e., unless a formal & adequate account of truth in an interpretation can be given for a language capable of expressing that notion.
p.6-7 Kripke's possible worlds semantics
axiomatizations & algorithms (=recursive number theory)
Hartley Rogers "Theory of Recursive Functions & Effective Computability" - to generalize the notion of a solvable problem

...we may allow an algorithm to perform an infinite number of steps
or we may consider problems about problems, problems about these higher-order problems, & so on
...we may consider problems whose solution is already contained, in some sense, in the solution of another problem. This approach leads to the so-called degrees & hierarchies.

...only through possession of an algorithm we are capable of knowing in principle an infinity of (mathematical) truths. Again, a solvable problem is essentially one that an ideal computing machine can be programmed to solve.

p.16 Combinatory logic (CURRY, Church, Rosser, Kleene) A theory that studies the properties of certain objects called combinators. A combinator is an operator characterizable by the way in which it makes combinations among the variables it acts on. (ex.: inversion operation) C-logic shows how more & more complex combinators can be constructed from a very small number of elementary com-ors (such as permutator - ov inversion) which are themselves defined axiomatically. ...also howw a certain number of fundamental concepts of logic & mathematics can be formulated in terms of combinators.

p.17 Curry has shown that there exists a combinator Y with the strange property that if Y is applied to any term, X, a term Z is obtained which is itself identical with the expression formed by applying X to Z. If for X we take a term playing the role of negation, we thus get: There exists an expression Z such that this expression is identical to its own negation.

C-logic develops the theory of operations underlying ordinary systems of logic. It is not a metatheory but rather a theory of infrastructures.

p.19 "dismantling of metaphysics". Cartesian. the advent of a new concept of truth

___________________________________________________________________________
L
Suzette Haden Elgin "Success with the Gentle Art of Verbal Self-Defence"
Satir Modes (Virginia Satir, a family therapist): blaming, placating, computing, distracting, leveling
Blamer openly hostile, accuse, threat, frown, shout... inner message: i have no power outer:I have all the power
Placater appear desperately anxyious to avoid giving offence, plead, cajole, wwwheedle, praise excessively, hedge even the smallest request heavily in.message: I care so terribly out: I don't care at all
Computer generalizations & abstractions rather than personal, try for the most emotionless & neutral communication possible in: I have too many emotions & they are too powerful out: I have no emotions
Distracter appear totally disorganized if not panicked, cycle rapidly through the other modes People who choose D have no idea what message they want to express. in: help - I don't have anything to say out: help - I have to say everything
Leveler absence of B-P-C-D match, truth

To respond in the same Satir Mode is feeding the loop begun by the other person

Game
activity
governed by rules
g-ed by definitions
important +\-
serious +\-

George Miller: "In order to understand wwhat another person is saying, you must assume that it is true, and try to imagine what it could be true of.
(S. is interpreting everything in terms of the classroom, with everything she knowws about the classroom environment acting as a perceptual filter for her)

Sensory modes

Attack patterns
1. If you REALLY cared... If you really WANTED...
2. EVEN if I DO die on the operating table, MY family would never sue you
3. EVen John could close THAT deal!
4. WHY do you keep building THE SAME BORING BUILDing OVER and OVER again?

The most reliable clue you have to verbal abuse is your recognition of abnormal stress patterns in an utterance.

5. DON'T you EVen CARE about world HUNGER?
6. HOW could you POSSibly SAY something so AWful?
7. You could at LEAST have the decency to exPLAIN! - OK, I will.
8. Everyone underSTANDS why you can't get along with any of your COLLegues, Miss Jones. calm\neutral\controlled
9. YOU'RE not the ONly patient I HAVE, you know!
10. Some managers would FIRE an employee who couldn't meet his SALES quotas!

Agree w\the statement. ignore the bait.

___________________________________________________________________________
M
Martin Turnell. "Baudelaire. A Study of his Poetry"

(p.13) I began to read Baudelaire exactly 25 years ago, and... I have never stopped reading him. Except for a brief period when Rimbaud took its place, I can hardly remember a time during the last 15 of these 25 years when I did not have a copy of the Fleurs du mal by my bed or went away without slipping a copy into my suitcase.

Є щось смішне і... жалюгідне в тому. Не кажу про захоплення поезією, живий духовний голод, прагнення єдности з творчим полем – це гідне і високе. Але... людина, що все життя спить з "Квітами зла" під подушкою, отримуючи від того невинну насолоду, нібито Бодлер – не більше ніж приятственне чтиво "на сон грядущий"? Все одно, що спав би він, поклавши голову на здохлу коняку, гнилий труп якої кипить червою, і посміхається уві сні мирно і блаженно, коли гнилоїди лоскочуть лиця, вії та заповзають у рота й ніздрі. Спати на гадючому гнізді. Знову ж таки: мова не про те, що Бодлера необхідно затаврувати "моральним уродом" і палити його книгу на площах, доки на світі не залишиться жодного примірника. Не про ортодоксальну моральну оцінку мова. Але... таке відчуття, ніби Бодлера звалашено, хоча річ у Мартіні, а ніяк не в поеті.
Це культ, але якийсь мирний, сопливий, безособовний. Якою має бути людина, щоб у неї під подушкою виявились "Квіти зла"? Критик-академіст? На початку за слово христове йшли на муку, хрест, до львів на арену – а зійшло все до підсліпуватої мадам бабусі, в якої на нічному столику лежить біблія, аби захропти над нею.
Втім, як і завжди, я чіпляюся до слів, реагую надто бурхливо й негативно на незвичне: тут же є цікавіше за привід досить-таки пласкої та неясної ювеналіки, що потрапляє пальцем у хмари. Суто приватна історія стосунків з Бодлером, ніякого "академічного" "МИ", такого "необхідного", "невід'ємного" на рідному терені. Тепло, розмовно – у передмові, отож не замішує себе до Бодлера ("Я і Бодлер"), але промовляє до читачів, до таких, як він – тих, що поклоняються цьому поетові. Живе почуття не вичищено. Це підкупає. (Мій стандартний хід: "повна туфта, нездара чортів!" – "а ну, може щось цікаве є серед цієї полови?" – "а що, не так і погано: може навіть бути")

(p.16) They (the materialism and the facile optimism) undermined the system which to Saint-Simon seemed so firmly founded and prepared the way for collapse before the hordes of twentieth-century barbarism.
Mario Praz в "Романтичній агонії" виявляє свою ненависть до ХІХ-го століття, в кінці якого народився, цей – до ХХ-го. Втім, фраза досить абстрактна, що саме він має на увазі? Прихід фашизму, комунізму і под. тоталітаристики? Тоді це більш виправдано, і дивно, наскільки неясний референт, а тут же, певна річ, не глобальний песимізм, "світова скорбота", що вимагає сприйняти Турнелла інфантильним недолітком, чи сентиментальним бовдуром (але це не правдиво і не віддає йому належне; а щось цілком певне малось на увазі – і загублено ключ, який на час писання, очевидно, і для західної авдиторії, просто світив у вічі. "Матеріалізм" та "історичний оптимізм" – чи це не радянські засадри?

(p.16) There is one striking difference between the position of the XIX-th century poet and that of the great writers of the past. He did not find his materials already present. He had first to create the conditions in which it was possible to write poetry at all. This involved not merely the creation of "a current of ideas" which would nourish and animate his art, but the destruction of ideas which were hostile to it. [...] It is one of the signs of his (Baudelaire's) genius that his poetry sprang from a clash between the individual and society, that the difficulties of writing in such a period became one of the sources of his strength. It is partly because the evils that he attacked have lost none of their virulence with the passing of time that he speaks to us more urgently, more intimately than any other modern poet.

(p.21-22) The belief in 'art for art's sake' turned art into a cult which was divorced from life; and 'excluding morality' implied that the Romantics' view of life was neither a mature nor an adult one.

(p.25) "Romanticism does not lie in perfect execution, but in a certain correspondence with the morality of the century." (Baud.)

(p.35) This is not the place to analyse the mood ... All that need be said is that it accounts very largely for his immense stature among modern poets and for the place which he occupies in the spiritual history of our time.

(p.36)
"He was the first to relate his experiences in the subdued tones of the confessional and did not assume an inspired air.
He was the first to steak of Paris like any ordinary lost soul of the capital, the street lamps tormented by the wind, "the prostitution which lights up in the streets", the restaurants and their ventilators, the hospitals, gambling, the wood that is sawn into logs which echo on the paving-stones of courtyards, the chimney corner, cats, beds, women's stockings, modern makes of perfume, but all of it in a nobl, distant, superior manner...
He is the first who is not triumphant, but accuses himself, reveals his wounds, his lziness, his bored uselessness in the midst of this hardworking, devoted century.
The first, who brought into literature the feeling of apathy in pleasure and its bizarre decor... spleen and sickness (not poetical Consumption but neurasthenia) without once using the word.
He was the first to discover after the daring of the Romantics the crude comparison which casually introduces a note of flatness into the middle of a harmonious period...
He was the first to break with the public. – The poets addressed themselves to the public – human repertoire – but he was the first to say to himself:
"Poetry will be something for the initiated.
I am damned on the account of the public. – Good. – The public is not admitted." (Jules Laforgue)

Ось вичерпне пояснення того, що мене знайшло, чого я хочу, і що так зненавидів у віршах ПеКа. Ось чому не вийшла "Харитя", що стопорнуло тон думи.

___________________________________________________________________________
N
Релігія складається з двох основних частин: віра в Бога, і моральний закон. Як ми казали у лекції, що спиралася на Гегеля. Віра в Бога не становить більше "реальності для нашої уяви та інтелекту", словами Річарда Вебстера у "В чому була Фрейдова помилка", але – моральний закон діє так само, як і досі. Етика просто очистилася від міфологічних нашарувань, раціоналізувалася, виявила свій автономний виток. "Не убий" так само діє, як і в часи, коли люди вірили в пекельну кару, диявола і подібні казки; але не вбивають вони не тому, що за тим неминучо наступить онтологічна кара по смерті. Ставлення до самогубства також змінилося радикально: воно можливе, виправдане як засіб позбутися нестерпного страждання, тілесного чи душевного, покласти кінець невиліковній хворобі, яка все одно покладе кінець життю, але ціною мук. Етика мутувала ближче до античного стоіцизму, таким чином, як мені здається.
Якщо прикладати цю картину до поезії, Бодлер, скажімо, не діє вже "Літаніями Сатані" і подібними речами, що спираються на спорожніле богохульство: солодкий жах богоборства вже не існує в сучасних людях. "Бог помер", словами Фрідріха. Бог, але не мораль, як змішано було в нього. Ніцше вважав, що атеіст, не вірячи в бога тим самим стає по той бік добра і зла. Не так. Поетична трансгрессія етики і зараз відчувається гостро, моральний переступ впливає з повною силою. Не декларація себе, як надлюдини – штучна, пуста – але гостре відчуття своєї "гріховності", злочинності, приреченості на муки. Не уявне страждання по смерті, але дійсний загальнолюдський біль існування: невдала доля, фізична обмеженість, не(до)втілення задумів, безсилля і надмір безвихідної пристрасті, неможливість сердечної єдності, предстояння смерті, приреченість на загибель, конечність життя. Не прихована і мітично не приспана гострота нерозв'язних проблем, що становлять самий фундамент життя. Щоби поезія, заснована на такому, втратила силу – треба, щоб людина стала безсмертною, вічно молодою, наділеною парапсихологічними здібностями, позасуспільною істотою. Чого не буде ніколи, ніякими досягненнями генної інженерії, тощо. Тому, поки існує рід людський, етичне мистецтво промовлятиме до неї: ба й навіть, якби згадана метаморфоза відбулася – моралі це б не відмінило, швидше надало би їй нової гостроти. Вбити комаху, якій і без того жити лише від світання до заходу сонця, чи істоту, що могла би жити тисячоліття в повну силу інтелекту й почуттів – речі ріжні, це вже трагедія, що близька до "смерті бога". Це загибель цілого духовного всесвіту, а не розклад біологічної піщинки, позбавленої розуму.
Бог, звісно, помер, але вулиці так само не всіяно трупами щодня, і я не беру ножа і не йду різати всіх і кожного, та інші не сприймають це явищем буденним і тривіальним. Так само і подружня зрада відчувається гостро, не зважаючи на всі сексуальні революції. Зрада є зрада. Смерть є смерть. Хвороба є хвороба. Якщо навіть уявити собі казкові часи, коли людство буде повністю жити в комфортних умовах, рівних розвиненим країнам, не буде ні голоду, ні епідемій, працюватиме більшість у сферах науки та мистецтва, а не фізично – згадані вище проблеми відчуватимуться тільки гостріше, або не слабше, не кажучи про нові, індивідуально характерні для кожної епохи причини для страждання.
Людям завжди жити буде важко, погано і трагічно. Досконалого раю бути не може ніколи і ні для кого. Ніякими зусиллями і відкриттями цього не змінити. Таким чином, це диктує цілком певний характер мистецтва, повертаючись, що буде діяти і на прийдешні покоління. Ось формула довготривалості того, що я роблю і маю ще створити.
Апокаліпсис так само діє на уяву і думку, як і в середні віки, бо глобальну катастрофу можуть викликати дії людей: нехай тепер він не з волі божої, а ядерний, чи екологічний. Все значно складніше, раціональніше, вимагає більшого розуміння та вчинків, ніж простого покаяння. Перенаселена планета тріщить, промисловість отруює середовище, і повторенням завчених формул ніяк тому не зарадиш – необхідні зміни, масштабні, всехопні; яким передує усвідомлення на такому рівні. Можливе, якщо сприймати за позитивний приклад виключення з обігу фреонів. Існування людства відчувається ще хисткішим, ще вразливішим, або, принаймні, не менше, ніж у середні віки в епохи, коли чекали наглого приходу кінця світу. Постійне перебування під загрозою нікуди не зникло. І в мистецтві, значить, безпроблемності бути не може. Райські кущі віддаляються все далі, вмирають від пестицидів, висихають під ультрафіолетом, технологія втручається в саму природу життя, яким його знали на протязі тисячоліть, і певних, простих і однозначних рецептів знайти неможливо, а чекати на озаріння від неіснуючої мітичної істоти – чисте й певне самогубство.
Яким би не був новий класично сталий світогляд, що викристалізується на сучасних наукових засадах – ідилічним йому не бути.
Від "ФрейдовоЇ помилки" виникає ще таке: найбільш масштабною стає та особа, що відкриває нове в самій людині. Фрейд. Декарт. Гусерль. Якби мені пробитися до чогось істотного в закономірностях мислення – можна вважати, що я вкотив до історії, і поборов принаймні забуття. Не смерть, звісна річ.
На даному етапі мене цікавить не природа мислення, а радше прийоми його. Поки що я "відкрив" для себе "подвійний висновок", по суті – рекурсивне узагальнення, можливість думати про "проблеми проблем" і так далі. Але практично я цей прийом ґрунтовно не випробував, як, скажімо, перспективність побудови "метамови" мислення; як і взагалі думав не дуже активно, послідовно і безперервно.
___________________________________________________________________________
O
Рой Харріс (розділ "І") пише, по суті, що лінгвістика виходить із припущення, що "систему можна збудувати на її власних засадах, виходячи з неї самої", тобто на Гільбертових принципах формальної теорії, що, як писано в Поля Рікера (розділ "К") – неможливо, отже, хибно і недосяжно.
(Мовознавство, роблячи відступ, є наукою спекулятивною, як дізнався я недавно; тобто, стоїть в одному ряду з філософією та історією. Тобто, до чого я веду – я міг би написати який-небудь лінгвістичний трактат, як і, скажімо, історію, що несподівано для мене влізло у плани. Річ лише за тим, щоби знайти щось оригінальне, вражаюче, шокуюче, новий погляд, свіжу аналогію, які би освітили предмет з несподіваної точки зору. І тим самим обезсмертили моє скромне імення. Які фантазії. Але в принципі Леонардова універсальність і зараз не така вже недосяжна. Як і тоді, багато в чому все, що потрібно, це – уважність, цікавість та уява. От і все, крім вправності, але це вже річ наживна, така, що набувається практично, вправлянням.)
Ми шукаємо алгоритм думки, послідовність прийомів, в результаті застосування яких виникає нова істина, з тої "безкінечної множини", про яку веде Рікер. Щось подібне ми колись уже складали, на самому початку, виходячи із алгоритму вирішення математичної ж таки задачі: від "умови" – до "перевірки результатів".
___________________________________________________________________________
P
Richard Webster. "Why Freud was Wrong" (on sociobiology)
(Ch.22 "The Ghost in the Psychoanalytic Machine" p.457)
"It might well be thought that, if the task of constructing an empirically based theory of human nature is one which must be undertaken within the framework of Darwinian biology, then such a theory is primarily the concern of biologists and evolutionary scientists. On this view those who are not biological scientists can do little more than wait for those who are to refine and develop the ideas which they have already begun to formulate. This position certainly seems to have some currency among those who work in the humanities. Long used to deferring to scientists, it would seem that some thinkers, even if they do accept the legitimacy of global theories of human nature, are quite prepared to leave the task of serious theory-building to others.
If this point of view were to be widely adopted, however, it would have a particularly odd consequence. For it might mean that the construction of a theory of human nature would be left primarily to those trained in the natural sciences – which have traditionally excluded human beings from their field of study – while those professionally engaged in what are sometimes called 'the human sciences' wouuld make no contribution to it."

"...although Darwin's theory provides a solution to the problem of species and an account of the development of organic forms, the many attempts which have been made to apply it to human behaviour are by no means always persuasive. While incidental insights are plentiful, Darwinian theory cannot yet offer adequate or comprehensive explanation of the development of human culture or the complexity of human behaviour."

(pp.458-459)
"In recent years a number of influential sociobiologists have attempted to explain human behaviour in terms of similarly narrow hereditarian categories. In doing so they have contrived – as scientists frequently do – to disregard what some would see as one of the most important of all scientific principles. For instead of sceptically testing out their theories against the hardest and most refractory forms of evidence, some biologically oriented thinkers have sought out just those aspects of human behaviour which can be fitted most easily into crude forms of genetic determinism. Sociobiologists frequently observe that primates copulate; they do not frequently observe that some primates publish poetry, that other primates worship the Virgin Mary, and that others still are professional philosophers. It is just such facts as these, however, which remain anomalous and unaccounted for in neo-Darwinian biology. If we wish tacitly to maintain a theistic view of the world, this will not, of course, disturb us. But if we wish to use the theory of natural selection in order to illuminate human nature, then it is just these mysteries which must be turned into problems.
The science of genetics is important and Alex Comfort is undoubtedly correct when, writing as a biologist, he reminds us that 'if we reject Mendel as bourgeois, we find that we have no beef.' But what we must always bear in mind is that Mendel's theries were designed to explain how the peas in his monastery garden reproduced their species, and not why the monks in the chapel within had renounced their opportunity to reproduce theirs. The fact that neither our ascetic and religious behaviour nor our complex non-reproductive sexual behaviour can be explained by the existing theory of natural selection appears to indicate that some crucial element is missing from that theory. The ultimate aim of any empirical study of human nature must be to supply that momentously important missing element. It must be thus set out to complete the enterprise which Darwin started by adding to his theory of the evolution of organic forms a theory which is capable of accounting for the complexity of the human imagination, the development of human culture, and the course of human history.
___________________________________________________________________________
R

Я не філософ. Можете відкласти цю книжку. Я не мислитель. Я не ховаюся за академічним "ми", це було би смішно і тільки яскравіше висвітлило мою безпорадність для професіоналів, а іншим зробило би слова темним липким павутинням, через яке не варто і продиратися. Я, коли завгодно – "думач думок". Найбільше, на що зазіхаю: добачити якогось глузду у власному житті та світі, яким його знайшов, наскільки вистачить розуму. Не кажу, що зійде на мене раптове осяяння і посиплються відкриття невідомо звідки: найбільше, на що можна розраховувати – висловити кілька досить випадкових припущень і, швидше за все, не дуже й цікавих.

Якось я боюся ступити крок; відчуваю, що думка моя безсила, млява, нежива. Не вірю я в те, що своєю головою (моєю) можна зрозуміти щось цікаве й нове. Звідси і гірко-солодка радість і подив, коли виявляю, що "відкрив велосипед" – знаходжу в серйозних академічних книжках солідними важкими словами оформлене "моє" "відкриття". Зараз я їх не пам'ятаю, що говорить про значення таких озарінь у моєму житті, а, певно, що і для інших, і масштаб "придуманого". Як дівчинка, яка записувала у щоденник "грандіозні події свого життя", аби їх потім не забути.
Тому думання моє йде шляхом, який "захищає" мене. Тут питання – хто ж на мене нападає і звідки таке почуття загрози? Незручно та незграбно мені, коли починаю говорити до себе на філософські теми – "мислити по-справжньому" на відміну від обставин життєвих, практичних, де я почуваюся на рівних з іншими. Всі ми живемо, вирішуємо проблеми, що постають, виходячи з обставин і своїх можливостей.

Якщо озирнутися на сказане, стає видно деякі речі, не дуже оригінальні, але що ж. По-перше, думку супроводжує почуття. Воно дає їй силу рухатись, веде, спрямовує думання, чи гальмує, а то зупиняє зовсім. Воно оцінює думання, як майстер, якому ремісник показує річ, ним зроблену; а радше – як він її робить у присутності майстра. Думка – ніби учень на постійному екзамені в почуття, якщо брати за основу порівняння зі школою.
По-друге. Говорю я з собою досить часто, майже постійно: тому що досить самотній і не маю іншого співбесідника, тому що багато другорядних деталей собі пояснювати не треба, тому що остерігаюсь набридати іншим (бо не всіх такий осібний предмет зацікавить, розгортати його в пересічній розмові задовго, інколи соромно розкривати перед іншим своє приховане, приватне, тощо). Коли планую свої дії, аналізую літературні твори, свої та чужі – все це стосується тільки мене, відбувається таким чином, що ніхто про те, що я роблю, не здогадується. Філософування – інша справа. "Загроза", ніяковість і збезсилення схожі на те, коли потрапляєш у незнайому компанію, коли знаєш, що всі вони разом, а ти – окремо від них, стоїш сам, відкритий невідомим ще оцінкам, коли не знаєш іще, чи тебе приймуть до гурту, чи наразишся на глузування та кпини.
Тобто, філософування, хоча й діється воно в голові на самоті та мовчки – не мовчазне й самотнє по суті. Я начебто намаюся приступити ближче до гурту незнайомих дітей, аби зазнайомитися, почати спілкування, стати своїм серед них і – гратися разом. Це, якщо користатися словами виконавців, "страх сцени". Уявна аудиторія суддів-спостерігачів-арбітрів присутня при такому думанні, робить його більш відповідальним, значущим. Публічним, по суті. Третім звідси – почуття, що "звичайні" думки відрізняються від таких, що я мушу "виконувати зі сцени". Суддям треба довести, що ти не просто вмієш думати, бо це може кожна людина. Тебе виставлено на екзамен, де ти змушений захищатися, показати, що ти "є розумник", і здатен перемогти у такому іспиті, або, хоча би, провалитися, не втрачаючи гідності.
Якщо згадувати змагання дитячі – в них немає такого страху, ніби під загрозою твоє існування. Чому, звідки і коли він з'являється? Діти, скажімо, випробують, хто далі стрибне, кине камінь; скаже скороговорку, не затнувшись; краще намалює, швидше пробіжить. Вони точно знають, хто з них знає більше ігор, чи цікавих речей, історій, краще розповідає, фантазує. Гра для них має найвище значення і ціну, якщо можна поширювати на інших моє власне уявлення в дошкільному віці – для мене люди ділилися на "дітей" і "дорослих", і відріжнялися вони за тим, що діти – граються, а дорослі – ні. Грати було цікаво і необхідно, і не лише для мене, бо ж я ще тоді помітив: коли збирається гурт, спершу деякий час розмовляють, а тоді обов'язково хтось пропонує: "давайте гратися". Коли нема гри, час ніби гайнується, день проходить марно, ніхто нічого не робить, всі б'ють байдики, сенсу немає, всім нудно. Діти живуть у грі, для гри і тільки грою. Вона оживляє, змінює буденне середовище, як магніт вилаштовує залізну труху по невидимих до того силових лініях. Доки не запалено фантазію, життя довкола – мертвотно сіре.

Дивна річ, якщо подивитися: раз у раз питання "в чому сенс життя?", "нащо люди живуть?", "чому всі помирають?", "звідки все взялось?" називають "дитячими". Поважним панам філософам, звичайно, займатися такими забавками і дрібничками стидко і не варто. Наука, що опікується природою, вважає, що досягла чогось значного чи не завдяки тому, що вимела за двері ці питання, відповісти на які не в її силах. І, певна річ, зробила правильно. Безглуздо чекати формули життя, евклідових аксіом співчуття, теорії віідносности фантазії. Але філософія – наука не математизована, народжена як "любов до мудрости"? Якщо такі запити випали з неї, чи не трусять перед нами порожнім гаманцем? Чи не дмуться індиком і гелгочуть на язичії, зрозумілому тільки собі самому, в найкращому випадку?
Дивно, як на мене, і те, що взагалі є люди, які "професійно думають". Це ж не зовсім те, що фахова спеціалізація: ти – слюсар, я – тесля, вона – вчителька. Чого варта напівмертва культура, в якій думає тільки мізерна купка осіб, голови яким забили ваговитими словами іншоземного похоження? Ми живемо життям, а десь високо над нами на захмарній висоті сидять і "думають". "Мислять", точніше, здебільшого про речі, що не стосуються ні нас, ні нашого життя, дрібного й минущого, ні їх самих, бо ж того вимагає "наукова об'єктивність" та "пропедевтика філософії", яка принципово не цікавиться змістом того, про що говорять. Чи ж кому прийде на здорову голову, що "все одно, що ляпнути, аби складно"?
Всі люди думають. І якщо питання про сенс життя є дитячим – чи не логічно припустити, що істинно правильним було би правдивому філософу зійти з позахмарної башти, закалятися разом з нами у такому нетеоретичному житті і прислухатися. До тих же дітей. Не "бути, як діти", звичайно – я людина в міру сил не релігійна, не віруюча, і "назад на дерева" не кличу. Але: якщо наука в теперішньому стані до таких проблем сліпа і глуха, якщо єдине в кому зараз не викорінено чутливість до високого рівня питань – це діти: чи не в такому дослідженні, емпіричному, суто науково уважному до дійсности лежить протиотрута мертвотному рацоналізму Декарта? Доти доки наука в зручній келії віддавалася псевдотеоретичним маренням і будувала повітряні замки – вона лишалася на підхваті у богословів. Дослід, безпосередне чуттєве спостереження зрушило її. Треба було тільки кинути ядро та кулю з Пізанської башти, щоби з ними шкереберть полетіли тонкі обчислення скільки ж янголів розміститься на кінчику голки. Не чергових "ноетично-ноематичних структур" хотілося б, а незамиленого погляду на дитинство, сім'ю, кохання, стать, хіть, війну, убивство, збочення, натхнення, поезію, смерть... Чому були Бухенвальд і Дахау? Чи і це питання дитяче, не важливе панам філософам і не варте хоча би тіні теоретичного зусилля? Як же тоді з тим, що "не осмислене життя не варте того, щоб його прожити"? Але досить ювеналіки.

Мене давно хотілося "навчитися думати". Досить давно почала цікавити думка, її місце в мені, муляло невміння дійти чогось нового й цікавого, невправність у цьому, здається ж, притаманному для кожного. Спроби "мислити" породжували штучні конструкціїї, в яких цікавості не було для мене самого, відувалися вони псевдо-науковими.
Звідси по-четверте. Почуття остраху й небезпеки породжує бажання захиститися, приховати невміння, справити негайне враження, відбитися будь-яким способом. Те, що я знаю за собою: думку можна затуманити, викласти важко й надскладно, так, щоб ніхто нічого не зрозумів. Наговорити сім мішків філософської вовни. Але задоволення від того мало. Інший спосіб – виправдати свій погляд, такий необґрунтований і голий, тим, що викладено його словами інших, визнаних; зіставити ланцюжок цитат з авторитетних джерел. Але від того думка перестає живитися власними почуттями, натомість весь час зайнято пошуками поглядів інших; починаю схилятися перед ними все нижче, втрачаючи бажання думати самому, і без того не дуже енергійне. Власного залишається тільки зіставлення уривків із чужих опусів, перетрушування відомого, наче калейдоскоп, в якому скельця складаються новими візерунками, не змінюючись по суті. Приємности в такому підході більше за попередній прийом: треба багато знати, бути широко начитаним, відчувати можливі лінії розвитку партії. Це видається більш "науковим" і "концептуальним", але залишається сухим і механічним.

Думають не головою. Думають тілом. (Якщо завгодно – як пише Річард Вебстер у "Помилці Фрейда".) Пригадуються досліди, коли людину позбавляли сенсорного потоку. Вона перебувала у темряві, тиші, плаваючи на водяному матрасі за температури, що дорівнювала температурі тіла. Мозок від того не брався думати інтенсивніше, навпаки, виникали неприємні галюцинаторні ефекти і піддослідний, кінцево, просто засинав. Безпристрасна філософія, витворена не живою людиною, що знає любов, ненависть, заздрощі, біль, спеку, хіть, страх, а привидом церебральної медузи, в якої ампутовано мацаки, здатна лише витворяти опуси, в яких глоса на глосі і глосою поганяє. Плодити інтелектуальних кастратів – не зовсім те, що розвивати національну культуру. Буде мені дозволено згадати Роя Харріса, що дає винятково здоровий погляд на сучасну лінгвістику, яка волею Фердинанда де Соссюра звернула на манівці спекулятивної менталістики замість правдиво наукового спостереження за побутуванням мови.
Думають тілом, всім тілом. Тому, мабуть, на думання впливають рухи, постава, тонус м'язів. Думають руками, ногами, лицем, шлунком і прутнем. Стан тіла впливає, а в деяких випадках просто визначає думки. Як виразно було у випадку мого знайомого: паралізований, Петро
Або ж ось уривок із листа Фрейда до Флісса: "During an industrious night last week, when I was suffering from that degree of pain which brings about the optimal conditions for my mental activities, the barriers suddenly lifted, the veils dropped, and everything became transparent..." Чому щоби думати, треба захворіти?
Ось приклад, який, на мою думку, свідчить, що це явище не унікальне тільки для тварини homo. Пам'ятаю, як щеня, що було в нас удома, захворіло. До того то був бадьорий песик із дещо порожніми очима, щось близьке до живого шматка м'яса, дурний і ніякий, на відміну від дивовижно розумної його матері. Щеня перестало їсти і пити, лежало цілими днями і ми були впевнені, що воно незабаром помре. Я взявся силоміць годувати його, тицяв носом у молоко, інколи просто клав мордою так, щоб занурити її і змусити пити, вливав до рота молоко регулярно. Песик одужав, і після (першої в його житті) хвороби несподівано і з очевидністю виразно змінився: в очах з'явилося щось розумне, свідоме, виникло ставлення до нас, людей; він став виявляти характер та індивідуальні риси. Це вже була – істота. Особа.
Пам'ятаю по собі: коли мені тілесно було нормально, я швидше нічого не робив, бив байдики просто, розважався, розкошував у приємному самопочутті. Тільки під час хвороби, нежиті чи простуди, від того, що необхідно був змушений лежати, від головного болю і под. приходило роздратування – от, міг би щось корисне робити, думати, писати, але не вільний. Разом із тим я пам'ятав, що до того, коли я таки був вільний – нічого такого не робив, чи був зайнятий іншим, "некорисним". Цей неспокій давав поштовх до праці на деякий час після одужання. Нащо думати, коли і так усе добре, благополучно і безпроблемно? Життя котиться по звичній, буденій колії, мене все влаштовує, від мене вимагається тільки рефлекс, автоматична реакція. Коли ж мені погано, але не настільки, що біль не дає можливості зосередитись (як-от зубний, наприклад), то це спонукає думати, працювати, діяти. Про щось подібне писав хтось із патристики.

З якою нав'язливістю виникають інвективи! Чи це не зворотній бік того ж таки почуття незручности і знаходження серед чужих і ворожих людей? Захищатись у нападі. Пригасити самооцінку: ось я, селюк, що запхався у вищий світ, взявся судити сокирою про тонкі та глибокі матерії, які не кожному стають і на відсоток приступні після життя, повного напруженого мислення. Взявся розрубати гордієві вузлики сокирою здорового глузду. Звідси цікаве для мене питання: чи дійсно, як твердив Декарт, для того, щоби думати досить лише згаданого глузду і методично вжитого прийому "сумнівайся у всьому"? І що таке "здоровий глузд"? Common sense, як кажуть англійці, "спільне відчуття". Консенсус, загальна згода, "ми всі так кажемо\вважаємо"?

Чому я думаю. Тому що мені це цікаво. Було б інакше, то не думав. Так само, як увагу будь-якої тварини мимоволі привертає до себе поява нового й незвичного предмета, порушення усталеного порядку, та вимагає дослідження. Я обнюхую та обмацую своє думання, і робитиму це, поки воно не стане звичним і не випаде з кола інтересу. Інша річ у тому, що людина – тварина, в якої цікавість надзвичайно підсилена уявою. Коли я знатиму в загальних рисах свою думку, швидше за все, я зможу уявити, як її можна застосувати іншим, досі не звичним для мене, способом, від чого цікавість відновиться; не кажучи вже про те, що об'єкти, що виникають перед нами, незрівнянно складніші за шишку, що зірвалася і впала, чи гілка, що тріснула, чи несподіваний скрик. Заглиблюватись і гратися з ними можна значно довше, ніж з'ясовувати причини таких несподіванок. Чи ж несе те, що привернуло мою увагу якусь правду? Істина досить тісно, як мені здається, пов'язана з біологічно запрограмованою цікавістю, але йде за нею, другою, обмежує цікавість, заправляє її в рамки раціо.

Чи всі думають так, як я? Якщо вживати ще раз порівняння з виконавцем, піаністом, скажімо: вправності пальців досягають граючи гами, вправляючись, а не чекаючи на містичне прозріння. Якщо це діє – у думці можна і треба вправлятись, як і в будь-якій іншій роботі. Попервах, як пригадую, в мене виникали поодинокі думки. Потім я придумав зв'язувати їх у "пучки", групи, "уламки системи", які пізніше, коли прийом став звичним (і ще тому, що іншого я не мав) стали виникати одразу. Вигадав по ходу, чи наштовхнувся, випадково знайшов інший прийом, щоб досягти цілісності роботи до "ланцюжка" – повертатися до думки, що колись була прийшла і тепер занотована, щоб спробувати подумати про неї ще раз, "пройти на крок далі", спробувати зв'язати її з чимсь іншим, поширити, тощо. Схожий прийом: "подвійний висновок", як я його для себе назвав – думати про те, як думалось (а не про те – що), і тим самим, можливо, з реального шматка занотованого думання виводити його закономірности і внутрішні зв'язки. Думати про подумане, і думати про подумане про подумане, і так далі. Якщо приводити для солідности "Напрямки в сучасній філософії" Поля Рікера: в цьому є алгоритмічний характер, рекурсивність та інші речі, які нас тут не стосуються.

Цікавий приклад, на який я був наштовхнувся. Ми з батьком поїхали в село та завернули до його знайомого, аби завезти їм хліба з міста, як вони просили. Мати батькового приятеля тому зраділа й весь день, що ми були в них, час од часу з досить рівними проміжками казала одне й те ж саме: "Це ж треба – хліба привіз!... Це ж треба – хліба привіз!... Це ж треба..." Мені це нагадувало, пам'ятаю, магнітофон із закільцьованою плівкою, і я подумав про себе: чи не так само і я самоповторююсь у думках? Тільки плівок у мене трохи більше і цикли перебивають один одного, накладаються, переплітаються... Чи, ще, достатньо, щоби думка прийшла до голови один раз, аби вважати, що вона прийшла дійсно, якщо при тому не виникло ніякого яскравого почуття? Чи вона має кружляти, повторюватись раз у раз, поки (якщо це станеться) не викличе емоційний сплеск – "ось нове, цікаве, важливе!"

Ще: я ніколи був особливо не сприймав арабську музику – досить примітивно, безкінечні повтори, вбога мелодія, щось чуже, від нейстрального до набридливого. Поки одного разу не натрапив по радіо на ту ж таки музику, і несподівано сталося щось, що для мене дорівнює невеличкому диву. Раптово, безпричинно я відчув. Це був сплеск, наче з очей зірвало запону – дика сила, пристрасна туга, печальний вогонь! Щось схоже на "єпифанію", у Джойсовому розумінні. Поступово, через кілька хвилин сплеск згас, і почалися думки: почасти від намагання розгорнути, що ж подіяло в самій музиці; почасти від бажання думанням затримати згасаючу напругу почуття.
Тобто, думку породило сильне та несподіване почуття, враження. Думка була тільки словесним оформленням враження, переведенням емоції у слова. Слова суб'єктивно виникали від бажання більш повно відчути, подовжити приємний стан, але одночасно відчувались, як те, що гасить емоцію, притлумлює, її "вбиває". Безпосередньо можна тільки відчувати, гадаю звідси можна вивести, слово є відстороненням, опосередкуванням, охолодженням. Почуття живе, слово ж – байдуже.

Бертран Рассел, "Що таке філософія". Декарт, "Роздуми". Рівнем, звичайно, незрівнянно вищі, я не пнуся, але – доказ того, що про складні та глибокі речі можна говорити просто і зрозуміло за формою. Не обов'язково винаходити язичіє, приступне тобі одному.

Цим текстом я хочу дослідити, що може моє тіло. Я знаю, як воно бігає, як малює, як пише вірші – я маю тому результати. Я хочу дізнатись, як воно думає. Про те книжка. По суті, дитяче змагання з уявними суперниками. Стоїть ця оповідь за межами науки по формі, бо ж не починає з "критики розуму", радше, подібно до античних греків намагається наївно подивитися неупереджено, на те, що відкрито лежить перед нею. Яке ж місце тоді всеохопному сумніву? По суті, як мені здається, є в цьому щось наукове, бо я нотую деякі реальні події, факти, дані. Це, однак гадаю, не можна вважати "феноменологічним дискурсом", в якому "редукції" піддано все, що можливо, швидше навпаки – що, крім порожнечі, виникає, якщо печальному "епохе" піддано світ, життя, науку, людину, тіло?