ЛОРЕЛ К. ГАМІЛЬТОН
СТИДКІ ВТІХИ

Книга перша

Глава 1

Віллі МакКой був дундук за життя. Смерть того не змінила. Він сидів навпроти мене, вбраний у картатий спортивний жакет. Штанці з поліестеру були ядучо-зелені. Коротке чорне волосся зализано на сторчак, відкривши тонке трикутне личко. Він завше мені був нагадував актора з кіношки про гангстерів. В типовій ролі шустряка-шістьорки, якого здихати під кулі пошлють - і не помітять.
Звісно, тепер Віллі став вампір, і здихати вже не про нього казано. Але він так само був за підбігайла. Ні, бачте, смерть його не так уже змінила. Але про всяк випадок, я уникала дивитися йому прямо у вічі. Такий був сталий порядок поводження з вампірами. Він був колись гнилий слизняк, а тепер став нежив гнилий слизняк. Для мене се являло щось нове.
Ми засідали в мирній кондиціонованій тиші мого кабінета. Сіро-сині стіни, які Берт, мій босс, вважав, навіватимуть клієнту спокій, просто холодили кімнату.
- Не проти часом, як я запалю? - спитав він.
- Часом, - одказала я, - дуже проти.
- От же йо, не даси-таки гладко все владнати, еге ж?
Я на мить зирнула просто йому в лице. Очі все ще були карі. Він спіймав мій погляд, і я хутма втупилась у стіл.
Віллі загигикав, ніби пшикалку натискав. Сміх йому теж не змінило. "Ну, це просто кайф на всі сто. Ти мене боїшся, гля-но."
"Не боюся, просто обережна."
"Кажи-не кажи, як завгодно. Я нюхом чую, як од тебе страхом пахне, ніби мене що по лицю торкає, чи в голові лоскоче. Ти вся перепунькана, бо я вампір."
Я знизала плечима, бо що скажеш? Як збрешеш комусь, хто нюшить твій страх? "Чого тебе принесло, Віллі?"
"Уххх, як мене на цигарку тягне." Кутик рота в нього засмикався.
"Не думала досі, що у вампірів смикавка буває."
Він мимоволі підняв руку, мало не торкнувся лиця. Тоді всміхнувся, блиснув іклами. "Є речі, які ніц не міняє" .
Мені кортіло спитати, а що ж таки міняється? Як воно почувається, бути мертвяком? Я знала всяких вампірів, але Віллі - сам-один з відомих мені і за життя і по тому. Дивне, скажу, почуття. "Чого тобі стало треба?"
"Ей, не гарчи, я тобі гроші приніс. З клієнтом тра ввічливо."
Я зирнула на нього, уникаючи очей. Защібка на краватці блищала в горішнім світлі. Справжня рижуха. Віллі ніколи був не мав золотих цяцьок. Для мерця він був у порядку. "Я заробляю на життя тим, що піднімаю мертвих з могили, не сприйми за каламбур. З якого б це вампіру знадобилося викликати зомбі?"
Він хитнув головою, раз-два. "Нє, то не ті штуки з вуду. Мені нада, щоб ти вистежила одних таких убивців."
"Я не приватнй сищик."
"Але ти з одною такою сищицею знаєшся."
Я кивнула. "Ти міг би напряму звернутися до місс Сімс. Нема потреби завертати через мене."
Знову хитнув туди-сюди, як поламана лялька. "Але вона ж не знає вампірів, як ти."
Я зітхнула. "Може годі вже туману наганяти, Віллі? Я маю йти - я зирнула на стінний годинник - за чверть. Не люблю, коли клієнти чекають на кладовищі. Вони з того нервують."
Він гигикнув. Мене його смішки, здається, були на втіху, навіть з тими іклами. Вампірам годився би більше розкотистий глибокий соковитий сміх. "Ще б не пак. Ще б такечки не пак." Його лице посмурніло враз, ніби хто одним махом стер посміх з лиця .
івВ мене з переляку аж ніби за нутрощі смикнуло. Вампіри могли рухатися раптово, наче перекидали вимикач. Коли і він це опанував, що там іще чигало всередині?
"Ти, певно, чула, що в Районі мочать вампірів?"
Він чекав на відповідь, то ж я й відказала. "Дішла до мене така новина". Чотирьох вампірів забили в новому районі вампір"ячих клубів. Серця ім повирізали, а голови одрубали.
"Ти ще працюєш з поліцією?"
"Я все ще в списках нової команди."
Він знову гигикнув. "Еге ж тобі, жмуролови. Напівбюджетна робітня за півкопи та дякую, будь ласка."
"Цей опис пасує будь-кому в поліції міста."
"Таки-так, але ви з копами в одне відчуваєте, Аніто. Що за біда - ще один дохлий вампір? Нові закони того не міняють."
Минуло це два роки з прецеденту по справі "Адісон проти Кларка". Судове рішення дало нам ревізоване визначення, що є життя і що не є смерть. Вампіризм став легальним у старих добрих Се-Ше-А. Країни, що це визнали, можна на пальцях перелічити і зайві лишаться. Дядьки з іміграційної служби з штанів вистрибували, аби одвадити іноземних вампірів, що до нас зліталися просто... гм, таки стаями.
Всякі заморочки й перечепки почалися повсяксуд. Чи мусять спадкоємці повернути отримане? Чи ти вдова, коли твій чоловік пристав до неживців? Чи то убивство - прикінчити вампіра? Зародився навіть рух за надання їм права голосу. Часи мінялися наочно.
Я зирила на вампіра переді мнов і знизала плечима. Чи й справді я гадала, що добрий вампір - дохлий вампір? Мо" й так. "Якщо ти певен, що я на тому стою, чого ж було до мене приходить взагалі? "
"Бо ти майстриня в своїй справі. Нам тра" найліпший."
Це він уперше бовкнув те "ми". "На кого ти служиш, Віллі?"
Він всміхнувся на те, так собі стримано й вельмиповажно, ніби відав таке, що мені конче треба дізнатися. "Тим ти не переймайся-но. За справу дають добрячі гроші. Нам треба людинка, що знає нічне життя, щоб розібратися в цих мокрухах."
"Я оглядала тіла, Віллі. Свій погляд на те я оповіла поліції."
"І що ж то сталося, як на тебе?". Він нахилився до мене, спершись долоньками об дошку стола. Піднігтя його були бліді, ледь не білі, безкрівні.
"Повна моя доповідь є в поліції." Я глянула на нього й мало не зирнула у самі очі.
"Словечка не випустистиш з уст, еге ж?"
"Мені не вільно переповідати тобі офіційні справи."
"Я їм так і зразу сказав, що ти не будеш згодна."
"Не згодна на що? Ти мені йна копу ніц не пояснив."
"Ми хочемо, щоб ти розслідувала вбивства вампірів, виявила хто, чи що це робить.Ми тобі дамо втричі від твого звичайного."
Я похитала головою. Тепер-от пояснювало, чтому Берт, жадюга сучий, наклопотав мені цю зустріч. Йому добре відомо, яке моє ставлення до вампірів, але умови трудової угоди змушують мене принаймні зустрітися з клієнтом, що виплатив Бертові завдаток. Начальничок мій старі капці за гроші з"їсть, облизнеться і добавки попросить. Мулька між нами в тому, що він гадав, що й мені те не завадить. У нас з Бертиком явно назріла термінова "бесіда".
Я підвелася. "Цю справу веде поліція. Я вже допомогла їй, наскільки було змоги, можна сказати, що я сама працюю в бажаному напрямку, тож не труси тут гаманом."
Він сидів і шпилив мене поглядом, як закам"янів. Не так іще нерухомий, як уміють давно померлі жмури, але вже дещо тінь того.
Мені од страху морозом ошпарило з голови до п"ят. Я поборола бажання висмикнути хреста з-під блузки і вигнати його з контори геть ік бісовій матері. Обкидати клієнтів святими речами здавалося, однак, не вельми професіональним. Тож я просто стояла й чекала, поки він зрушить з місця.
"Чому ти на не хочеш дати нам поміч?"
"У мене назначено з клінтами, Віллі. Вибач, але допомогти тобі я не можу."
" Радше скажи, не хочеш."
Я кивнула. "Розумій, як завгодно." Я вийшла з-за столу, аби показати йому, де двері.
Він зробив рух до мене враз, як вода тече, стрімголов гладко, чого клишоногому Віллі ніколи не було до шмиги, але я добачила і відступила на крок від руки, що простяглась. "Я тобі не ципа-курочка - клювати на розумові штучки."
"Ти бачила, як я ся двинув."
"Я чула, як ти сунув. Ти ще зісвіжа за могилою, Віллі. Будь ти тричі розвампір, тобі ще вчитись і вчитись."
Він супився на мене, все ще наставивши грабку. "Мо" й так, але жодна людинка не ухилилася б отако-го". Він приступив упритул, мало не притулився мені своєю картатою жильоткою. В такім бутерброді було видко, що ми одного зросту, куцани. Я з усіх сил шпилила поглядом його плече.
Мені ледве стало шмиги не дременуть. Хай йому грець, вампір-не вампір, то був-таки Віллі МакКой. Я йому такого задоволення не дам.
Він сказав: "В тобі не більше людського, ніж у мені."
Я відкрила йому двері. Я не відступила від нього. Я відступила, щоб прочинити двері. І намагалася намовити себе, що в тому є велика ріжниця, попри струмки холодного поту, що збігали по спині. Зимний комок у грудях намовини не дурили.
"Мені й справді час уже йти. Дякую за увагу до "Аніматорів, інкорпорейтед"." Я обдарувала його найліпшою профейною усмішкою, порожнью за сенсом, як бульва в ліхтарі, але такою ж таки сліпучою.
Він повернувся в проємині. "Чо" ти для нас не хочеш попрацювати? Я маю же щось їм пояснити, коли повернусья зпуста."
Я не впевнена, але було в його голосі щось схоже на страх. Чи не намилять йому потилицю за невдачу? Я за нього потерпала, і знала, що то дурне. Він був неживець, заради святого, але все ж м"явся тут перед перед мене. До того ж він лишався так само Віллі МакКой, у своїх кумедних шмотках і з метушливими ручками.
"Перей їм, хто б вони не були, що я на вампірів не працюю."
"Такий припис, ге?". Знову то звучало як правдиве питання.
"Твердий і остаточний."
По лицю його щось мигнуло, ніби старий Віллі визирнув у шпарину. Можна було майже пожаліти. "Марно ти таке сказала, Аніткою Ці люди не звикли до відмови."
"Як на мене, ти тут двічі забарився. Я не звикла до погроз."
"Та нє, то не погроза, Аніто. Тільки пряма правда." Він посмикав краватку, поправив новеньку золоту заколку, розплавив плечі та вийшов.
Я закрила за ним двері й зіперлася на них. Коліна в мене просто підгинались, але часу не було сидіти в кутку й дрижаки хапати. Місіс Грюндік уже, певно, чекала на кладовищі. Мабуть, стоїть, межи свома дорослими синками, стискаючи чорненьку сумочку, та чекає, аби я підняла її чоловіка з мертвих. Їх мучила загадка двох розбіжних заповітів. Шляхів два: або роками тягатися по судах у сварках і суперечках, або викликати Альберта Грюндіка з мертвих і спитати його самого.
Все потрібне вже було в машині, навіть курчата. Я витягла срібного хрестика з-за пазухи й пустила відкрито поверх блузки. Я мала кілька стволів і знала, як їх використовувати. В шухляді стола в мене лежав 9-міліметровий браунінг Хай-павер. Пістоль важив трохи за кілограм, враховуючи обойму срібних куль і все інше. Срібло не вб"є вампіра, але запалу вкоротить. Від нього рани в них заживають потроху, майже по людському повільно. Я витерлаоб спідницю долоні, мокрі од поту, і вийшла.
Крег, наш нічний серетар, уперто гамселив по клавішах кмпьютера. Очі його вибалушись, поки я проходила по товстому килиму приймальні. Певно, од того, що добачив срібного хреста, що коливався на довгому ланцюжку. А може й тому, що на мені плечна кобура й пістолет стирчав на видноті. Він, одначе, зумв змовчати. Не дурний, бач.
Я накинула легку жакетку, поверх всієї артилерії. Пістоль все "дно, правда, бугрився, але то пусте. Я не думала, що Грюндіки зі своїми адвокатами хоча би що помітять.

Глава 2

Вже завидніло, коли я на ранок нарешті доїхала додому. Просто ненавиджу світанки. Вони значать, що я знову напхом напхала замовлень у розклад і всю ніч гнула горба. В Сент-Луїсі обабіч шосе висаджено більше дерев, ніж у будь-якому місті, де мені доводилося бувати. Я могла би навіть майже визнати, що вся тота зелень виглядає красно в перших вранішньому сяйві, майже та ледве. От помешкання моє ранками таке біленьке й бадьоре, аж гнітить. Стіни як ванильне морозиво, як у кожній-ліпшій квартирі, куди мене заносило. Підлогу вкрито килимом приємного сірого тону, що значно краще за звично поширений коричневий, у барвах собачого кизяка.
Квартирка в мене з однією спальнею. Мені кажуть, у сусіди вікна з добрячим видом на парк. Мені те важко довести. Якби моя воля, вікон взагалі не тра було б. Мені цілковито вистачає важких гардин, аби перетворити найяскравіший день у прохолодні сутінки.
Я неголосно запустила радіо, щоб притлумити сусідську денну ворушню по той бік. І провалилася в сон під м"які переливи Шопена. По хвилині заверещав телефон.
Я полежала яку мить, клянучи себе на всі заставки, що забула ввімкнути автовідповідач. Може, ну його в баню? На п"ятому дзвінку я здалась. "Алло вже."
"Ой, пробачте будь ласка. Я вас не розбудила?"
Жіночий голосок, не відомий. Якщо це яка торгівка, я наготувалась вибухнути на повну. "Хто ви така?" Я заморгала на будило на шафці до ліжка. Восьма. Відхопила ледь не дві години сну. Гуррра.
"Я Моніка Веспуччі." Вона проголосила ім"я, ніби то мало все пояснити. Німало нітрохи.
"То я слухаю." Я намагалася зазвучати охочей й приязно. Гадаю, більше нагадувало гарчання.
"А, ой, ага. Я та Моніка, що працює з Катріною Мейсон."
Я скрутилася калачиком коло рурки телефона й намагалася допетрати. Голова в мене не дуже варить по двох годинах сну. Катріна - добра подруга, ім"я-то знайоме. Вона, може, й згадувала мені колись про цю дамочку, але вбийте мене, згадати коли та як не могла. "Угу, та Моніка, мда. То що вам треба?" Навіть для мене то звучало грубезно. "Вибачайте, що не в доброму гуморі. Я з роботи повернулась о шостій."
"Ой, божечко, це, значить, ви тільки години зо дві подрімали. Ви мене, певно, ладні застрелити, правда ж?"
На це питаннячко я не відповіла. Я не настільки вже відверта. "Так ви чогось хотіли, Моніка?"
"Взагалі, так. Я тут влаштовую дівчачу вечірку на сюрприз для Катріни. Ви ж знаєте, вона заміж іде на тому місяці."
Я кивнула, згадала, що вона мене ж не бачить, і промимрила: "Мене записали на весілля."
"А так, я знаю, вам бути у подружках. Поталанило вбратися у чарівні строї, правда ж?"
Насправді, останнє куди мені хотілося процвиндрити сто двадцять баксів, так це на довжелезну сукню з рожевого тюля і з рукавами пухирчиком, але то була весілля Катрін. "Так що там з вечіркою?"
"Ой, я теревені правлю, ага? А ви ж точно з ніг валитесь од утоми."
Мені спало на гадку: якщо заволати на бога, чи вона нарешті злиняє. Нє, певно, зарюмсає. "Так що вам все ж таки треба, будь ласка, Моніко?"
"Ммм, я знаю, це зовсім раптово, але все на мене ураз звалилося. Я збиралася вам задзвонити ще на минулому тижні, але якось руки не дійшли."
В це я могла повірити. "Ну, і далі."
"Вечірка сьогоні надвечір. Катріна сказала, що ви непитуща, тож я подумала чи не можна вас обрати між нас водієм."
Я полежала трохи на ліжку, гадаючи, наскільки мені це розлютитись і чи буде з того хоч який сенс. Якби, може, я хоч трохи проспалась, то не бовкнула, що думаю. "Вам не здається, що оголошення таки доста пізне, коли вам треба мене за кермом?"
"Та я знаю. Я страшенно вибачаюся. В мене поввна каша в голові останнім часом." Катріна казала мені, що ви звичайно вільна в п"ятницю чи в суботу ввечері. У вас же у п"ятницю вихідний на цьому тижні?"
Так-то воно й було, взагалі, але мені не горіло дарувати єдиний вільний вечір пустоголовй курці, що кудкудахкала в трубці. "Так, то і є мені вихідний."
"Красота! Дайте я вам продиктую дорогу, і ви за нами можете заїхати по роботі. Чи так зручно?"
Не так і не зручно, але що мала казати. "Ну, то згода."

"У вас олівець і папірчик під рукою?"
"Ви ж казали, що з Катрін на одній роботі, так же?" Мені начала туманно пригадуватись якась така Моніка.
"Взагалі так."
То я знаю, де Катріна працює. Дороги пояснювати не тра."
"Ой, от же я дурулька, ну звичайно ж. Тоді чекаємо вас коло п"ятої. Святкове вбрання, але низькі каблуки. В нас може будуть танці."
Танцювати щиро ненавиджу. "Угу, то до побачення."
"До зустрічі, любочко."
Телефон заглух у вуха. Я ввімкнула відповідач і заколася назад у простирадла. Моніка працювала з Катріною, що отже значило вона адвокатка. Моторошна думка. Мо", вона з тих, що порядку тримаються тільки на роботі. Нєєє.
Тільки тоді я дотумкала, коли вже запізно, що могла просто відмовитись од запрошення. Чорт. Я сьогодні просто молодець. Ох, ну нехай вже йому, скільки дуристики з того стане? Надивлюся, як юрмище повних чужаків упивається до безпам"яті. Якщо поталанить, хтось може зблює в моїй машині.
Коли я знову задрімала, мене одвідали найхимерніші сни. В них довкола крутилася жінка, невідома з лиця, літав кокосовий торт і провадився похорон Віллі МакКоя.

Глава 3

Моніка Веспуччі начепила значок з написом "Вампіри теж Люди". Вечір починався не красно. Її біла шовкова блузка з високим мереживним коміром відтіняла темний загар, отриманий під лампами клубу здоров"я. Коротко й майстерно стрижена, класно макійована.
Значок мав би мені натякнути, яку таку вечірку вона запланувала. Буваю дні, коли я просто не протумкую.
Я була в чорних джинсах, чобітках до коліна та багровій блузці. Очі в мене чорно-карі, як, власне й кучері. Тільки шкіра забліда, як у біленької німкені в на фоні латинської темноти. Один мій тепер уже дуже колишній приятель дражнив мене "порцелянова лялечка". Він мав це за комплімент. Я так не сприймала. Є вагомі причини, чому я не часто гуляю.
Рукави були довгі, аби сховати пристяжні піхви з ножем на правому зап"ясті та шрами на лівій руці. Пістолет я лишила замкненим у машині. Не думаю, що дівчача вечірка до такої межі розбуяниться.
"Пробач уже, , Катрусенько, що я до останньго відкладала з підготовкою. Тому нас буде тільки троє. Всі інші все склали плани на сьогодні" , щебетала Моніка.
"Важко повірити, - докинула я. - В людей якісь плани на п"ятницю ввечері."
Моні вибаранилась на мене, ніби намагалась осягнути, жартую я чи ні.
Катрін кинула мені застережливий погляд. Я обдарувала обох янгольскою посмішкою. Моніка всміхнулась назад. Катрін же не надуриш.
"Будь приязна" , шепнула Катрін.
"А що я сказала?"
"Аніто." Голос, як у мого батька, коли я було загуляюся до глупої ночі.
Я зітхнула. "Ти сьогодні просто не даєш розважитись."
"Я збираюся сьогодні нарозважатись донесхочу." Вона здійняла руки до небес. Все ще в діловому костюмі, за день зім"ятому на ганчір"я.Легіт колихав її довге мідяне волосся. Ніяк не вирішу, чи Катрін пішло бі на краще вкоротити волосся, щоб спершу було видно лице, а вже потім кучма, чи то кучері її красять.
"Якщо я вже пожертвувала один з нечисленних вільних вечорів, я відтягнуся - по-велетенськи", прорекла я.
Останнє слово була просто-таки люте. Я виставилася на неї. "Ті ж не збираєшся упитися до чортиків, правда?"
"Всяке можливо." Вона просто цвіла самовдоволено.
Катріна знала, що я не полюбляю, чи, радше, не розумію пиятики. Я не люблю, коли в мене витримка кришиться на печиво. Якщо я вже відриваюся на повну, я хочу точно керувати, наскільки зарвуся.
Ми лишили машину за два двартали. На такій стоянці, обгородженій залізними гратами. Коло річки не так дегко знайти парковку. Старі бруковані дороги й замощені хідники були розраховані на кінні повозки, ніяк не для авто. Вулиці свіжо вимила літня гроза, що налетіла й розвіялась, поки ми обідали.Над головами замерехтіли перші зірки, як діаманти, розсипані в оксамит.
Моніка гукнула: "Повзіть-но вже, равлики!"
Ми перезирнулися з Катріною і вона розплилася до вух. Враз вона помчала до Моніки з усіх ніг.
"Ооо, мамо дорога", буркнула я. Ймовірно, якби я перехилила за обідом дві-три склянки, теж побігла би, як коза, але й то сумнівно.
"Ну, та кисни вже, кислице" , гукнула Катрін.
Кислиця? Я дійшла до них рівним ходом. Моніка хихотіла. Якось я заздалегідь знала, що вона в житті хихотить.Вони з Катрін аж поавлилися одна на одну від реготунчиків. В мене була підозра, що тоті смішки на мою адресу.
Моніка оговталась достатньо, аби видати театрально загрозливий шепіт. "Чи знаєте ви, що чекає вас за рогом?"
Я таки знала, як на те. Останньго з вампірів замочили квартали за чотири звідти. Нас занесло в краї, що вампіри називали Кварталом. Люди кликали місця Надбережжям чи Кривавицею, залежно від витримки.
"Стидкі втіхи" , сказала я.
"А-а, фу, зіпсувала весь сюрприз."
"Що то за "Стидкі втіхи"?" спитала Катрін.
Моніка загигикала. "Ой-мой, сюрприз іще таки не зіпсовано." Вона обійняла Катріну за стан. "Тобі страшенно сподобається, милочко, моє тобі слівце."
Катріна, може й дійсно знайде в тім розвагу, я ж точно ні, але все ж поплентала за ріг на ними двома. Неонова вивіска вирувала барвами свіжої крові. Символіка мене не оминула.
Ми піодолали три широких сходинки, і там стовбичив вампір коло дверей підставлених навстіж. Чорне волосся стрижене під йожик, маленькі бліді оченята. Важезні плечища мало не рвали на ньому тісну чорну теніску. Чи не зайво качати гирі, вже померши?
З-за порогу котилися галас, сміх, музика. Густий буркотливий гул, людського юрмища, що натовпився в тісну комірку з твердим наміром нарозважатися до втоми.
Вампір стирчав коло дверей, як стовпчик. Рухи все-таки трохи помітно, був у ньому певний живчик, коли вже не знайдеш кращого слова. Він помер не далі ніж років двадцать тому, може й менше. В сутінках виглядав майже по-людськи, навіть для мене. Він уже попоїв сьогодні. Шкіра була лискуча й свіженька, мало не розовощокий пупс. Таке буває, якщо добраче нап"єшся свіжої крові.
Моніка мацала його за руку. "Уххх, спробуйте ці м"язи."
Він посміхнувся на весь рот, вишкіривши ікла. Катріна ахнула. Він розплився аж до вух.
"Це, познайомтеся, Бжик, добрий друг, еще и, Бжик?"
Бжик-вампір? Ви мене, певно, дурите.
Але той кивнув. "Заходь, Моніко. Твій столик лишили вільний."
Столик? Яка ж тут у Моніки блатна лапа? "Стидкі втіхи" - найлюксовіша забігайлівка в Кварталі, й вони не приймали замовлень наперед.
На дверях висіла велика фішка: "Шановні відвідувачі, хрести, розп"яття та інше священне приладдя заборонено в приміщеннях клюбу." Я прочитала й прошла повз. Не маю наміру позбутися хреста.
Нас оповив соковитий наспівний голос. "Аніто, як мило вас бачити в гостях."
Голос належав Жан-Клоду, власнику клюба і вампіру-вожаку. Він виглядав, як і годиться вампіру. М"які кучері плуталися у високому мереживі сорочки старовинного стилю. Мереживо падало на бліді довгі пальці. Сорочку низько розкрито, й було видко гладкі груди, обрамлені знову ж у кипіні мережива. Більшість чоловіків не спромоглася би нап"ясти такі лахи й не обабитись. На вампірі все виглядало стовідсотково мужеським.
"Ви два знайомі?" бовкнула вкрай здивована Моніка.
"О так, - мовив Жан-Клод. - Ми з місс Блейк уже стрічалися ."
"Я допомагала поліції у справах по Надбережжю."
"По вампірах вона їхній спеціаліст ." Останнє слово в нього вийшло м"яке, тепле і неясно соромітне.
Моніка гигкнула. Катріна зорила на Жан-Клода широко розплющеними невинними очима. Я торснула її за руку, і вона здригнулась, ніби прокинулась. Я не клопоталася шепотіти, бо знала, що він все "дно дочує. "Перше правило безпеки - ніколи не дивись вампіру в очі."
Вона закивала. Перша тінь страху майнула обличчям.
"Я ніколи не зашкодив би чарівній красуні." Він взяв руку Катрін і підніс до уст. Простий доторк губ. Катріна зашарілася, як вишня.
Він поцілував ручку і в Моніки. Тоді зирнув на мене й всміхнувся. "Не потерпайте, мій маленький аніматоре. Я вас не зачеплю. Це був би махльож."
Він ступив до мене. Я втупилась йому в груди. Під мереживом було ледве помітно шрам від опіку. Шрам у формі хреста. В якому ж надцятому році хто сунув у нього хрестом?
"Так само, як і ваш хрестик був би неправой перевагою."
Що тут скажеш? З певного боку він мав рацію.
Страшенно сумно, що не сама форма хреста шкодить вампіру. Тоді б Жан-Клод загруз по саму дупу. На жаль, хрест має бути освящено й підкріплено вірою. Безбожник, що маше хрестом на вампіра - правдиво жалюгідне видовисько.
Моє ім"я з його уст лоскотало, як шепіт по шкірі. "Аніто, про що задумалися глибко?"
Голос той просто заколисував. Мені кортіло підняти погляд і побачити, яке там вираз обличч до нього припасовано. Жан-Клода інтригував мій частковий імунітет до його впливу. Це раз, і опік у вигляді хреста в мене на руці. Йому цей шрам здавався кумедним. Кожно разу при зустрічі він якомога старався очарувати мене, а я наскільки вистачало його ігнорувала. До сеї пори перемагала я.
"Досі ви ніколи не заперечували проти хреста на мені."
"Тоді ви були у поліційних справах, але не тепер."
Я дивилася на його груди і гадала, чи мереживо дійсно таке м"яке, як на вигляд; напевне ні.
"Чи ж ви так невпевнені у своїх силах, аніматорчику? Або вірите, що весь ваш опір мені - у шматочку срібла на шиї?"
Я-то не вірила, але знала, що то допомагає. Жан-Клоду, за його власним зізнанням, було двісті п"ятдесят літ. За два століття вампір набирає велику силу. Він натякав, що я боягузка. То не так.
Я намацала защібку, аби зняти ланцюжок. Він одступив од мене й відвернувся. Ланцюжок ліг мені в долоню, як срібне озерце. Блондинка з людей з"явилася коло мене, вручила мені квиток на вхід і забрала хреста. Я не знімала його ні в ліжку, ні в лазничці.
Жан-Клод знову наблизився. "Сьогодні ви не будете опиратися виставі, Аніто. Хтось обов"язково вас заворожить."
"Ні" , кинула я. Важко однак бути сильною, коли дивишся противнику на груди. Для гри в крутизну треба схрестити погляди, але тут це було ні-ні, ніззя.
Він засміявся. Звуки наче терлися об мене, як волохаті коти. Відгонили теплом і трошечки смертю.
Моніка потягнула мене за руку. "Вам це ой як сподобається, я вже обіцяю."
"Правда", - підтвердив Жан-Клод. - Сеї ночі ви не забудете ніколи."
"Погроза?"
Він знову розсміявся так само жахливо тепло. "Це місце насолод, Аніто, а не насильства."
Моніка все тягнула мене за руку. "Ну ж бо, розвага вже починається."
"Що за розвага?" , спитала Катрін.
Я не втрималась од посмішки. "Ласкаво просимо до единого в світі вампір"ячого стрип-клюбу, Катруню."
"Ти певно жартуєш."
"Слово честі." Я кинула погляд назад на двері, не знати чому. Жан-Клод стояв, як закам"янілий, ані руш, ніби його взагалі тут не було. Тоді поворухнувся, підніс бліду руку до уст і дмухнув мені повітряний поцілунок через залу. Розвага почалась.

Глава 4

Наш столик був тільки що не на самій сцені. По залі пливли і колихались хвилі сміху й спиртових парів, дехто на жарт верещав, коли вампіри-офіціанти проходили межи столами. У глибинах під усім звивалася таємна течія страху. Той особливий жах, як на атракціонах в луна-парку, чи в кіно, де крутять фільми жахів. Безпечний жах.
Вогні згасли. Вереск і лямент прокотилися залою, високі й дзінкі На мить - справжній страх. Голос Жан-Клода пролунав зі тьми."Ласкаво просимо до "Стидких утіх". Ми зібралися тут, аби прислужитися вам. Аби втілити вашу найчорніші мрії."
Голос його стелився шовком у глупій ночі. Він переконливий до чорта.
"Чи уявляли ви коли, як мій подих торкається вас? Мої уста на ваший шиї. Жорсткий доторк зубів. Солодкий, гострий біль од ікол. Серце ваше шалено стукотить мені у груди. Кров ваша тече в моїх жилах. Скласти себе в пожертву. Дарувати мені життя. Знати, що ніколи й нізащо я не житиму по той бік з вами разом .Разом з вами усіма."
Вірогіддь, то так впливала темрява: як би там не було, той голос нібито промовляв просто й тільки до мене, мені одній. Я була його обраниця, його єдина. Ні, тут не те й не так. Кожна жіночка у клубі почувалася тим само робом. Ми всі були його обранки. І можливо в тому було більше правди, ніж в усьому іншому.
Наш перший парубок сьогодні поділяє ваші мрії. Він жадав знати, як смакує найсолодший з поцілунків. Він прийшов до вас оповісти, що то суть диво дивовижне." Він дозволив тиші заповнити темряву, поки тільки серце моє голосно калатало. "Філіп сьогодні з нами."
Моніка шепнула "Філіп!" Загальний ах прокотив юрмою присутніх, і вони поволі заскандували. "Фі-ліп, Фі-ліп..." Звук помалу набирав силу уві тьмі, як молитва.
Ліхтарі поступово зажевріли, як наприкінці каносеансу. На середині сцени завидніла постать. Біла теніска облягала його: не качок, але добре складений хлопець. Не переклав куті меду. Чорна шкіряна куртка, тісні джинси й чоботи до строїв. Таких на вулиці пачками стрічаєш. Густе каштанове волосся хвилею падало на плечі.
Музика потекла в мовчазних сутінках. Чоловік на сцені рухався в такт, повільно ледве поводячи стегнами, поволеньки вислизаючи з куртки, ніби й наче у сповільненому кіно. М"яка мельодія, здається, пульсувала. Биття, за яким стежило тіло, колихаючись. Куртець зісковзнув на сцену. Він споглядав зібраних у залі, даючи змогу добре себе роздивитися. Шрами п"ялися по руках, поки на згині ліктів шкіра не вкривало біле плетиво рубців.
Я з трудом глитнула. Не впевнена, що мало статися, але побитися об заклад готова, що то мені не стане до вподоби.
Він обома одкинув волосся від лиця і продефілював по краю сцени. Спинився коло столика, дивлячись вниз просто на нас. Шия в нього була, як у вампомана.
Я мимоволи відвела погляд. Усі ті акуратні крихітні укуси, маленькі рубчики. Я озирнулась і помітила, що Катріна втупилася собі коліна. Моніка перехилилася вперед, розпустивши губи.
Він вчепився в теніску сильними руками та рвонув. Вона розірвалася на грудях із тріском. Глядачі заволали. Дехто вигукував його ім"я. Він посміхнувся. Посмішка блискуча, мов цукерка, що тане в роті, сексі.
На гладких грудях виднілися рубці, білі, рожеві, свіжі шрами, старі шрами. Я так і сиділа, роззявивши рота.
Катріна прошепотіла: "Боже правий".
"Він така душка, правда?" , - спитала Моніка.
Я зиркнула на неї. Її відлогий комір розійшовся, відкривши дві акуратні колоті ранки, не такі нові, майже зарубцьовані. Святий Ісусе.
Музика вибухнула кричущою зливою. Він танцював, вихилявся, кружеляв, вкладаючи всі сили в кожен рух. Ліву ключицю вкривала маса білих шрамів, ламаних і лютих. В мене похолоділо всередині. Вампір вчепився був туди, рвав його, як пес скажений - шмат м"яса. Я знала, бо в мене був такий же шрам. У мене багацько таких же рубців.
Доларові папірці виникали в куках, як гриби після дощу. Моніка майталала грошвою, наче прапорцем. Мені не кортіло Філіпа коло нашого столу. Довелося схилитися просто на саму Моніку, бо інакше було ніц не дочути.
"Моніка, прошу, не накликай цого сюди."
Поки вона ще тільки поверталася до мене, я знала що вже запізно. Філіп порубцьований споглядав нас згори зі сцени. Я зазирнула в його дуже людські очі.
Я бачила, як б"ється живчив на горлі в Моніки. Вона облизнула губи, очі розширені, як блюдця. Вона запхала гроші йому за пояс.
Руки її блукали по шрамах, мов нервові метелики. Вона схилила обличча до його живота й почала виціловувати шрами, лишаючи червоні відбитки помади. Він опускався на коліна, як вона його цілувала, змушуючи її рот повзти вище й вище собі по грудях.
Він приколінився і вона притисла уста до його лиця. Він одкинув волосся від горла, ніби знав, чого та хоче. Вона лизнула найсвіжіший шрам, язичок маленький і рожевий, наче в кішки.Я чула, як з неї вирвалося тремтливе зітхання. Вона вкусила його, стуливши рота на рані. Філіп смикнувся від болю, чи просто знагла заскочений. Її щелепи напружились, горло заходило. Вона смоктала з ранки.
Я глянула через стіл на Катріну. Та уставилась на пару, обличчя вражене, аж наче спорожніле.
Натовп сказився, публіка горлала й махала грошвою. Філіп вивільнився від Моніки та перейшов до іншого столу. Моніка повалилася на місце, голова її впала на груди, руки обвисли по боках.
Що вона, знепритомніла? Я простягнула руку турсонути її за плече і зрозуміла, що ніяк не хочу іі торкатися. Я обережно схопила її за плече. Вона поворухнулась, повернувши до мене голову. Очі були ліниво вмиротворені, як після доброго сексу. Рот блідий, бо з нього зтерло ледь не всю помаду. Не знепритомніла, вона просто розкошувала, насолоджена досита.
Я одсахнулась од неї, витираючи руку об джинси. Долоні в мене просто змокли від поту.
Філіп повернувся на сцену. Він уже не танцював. Просто так стояв. Моніка лишила округлий знак йому на шиї.
Я відчула, як уперше заворушився древній дух, розтікаючись над натовпом. Катріна спитала: "Що це робиться?"
"Все так і треба", відказала Моніка. Вона випрямилася на стільці, все ще приплющивши повіки. Вона облизала губи й потягнулася, закинувши руки.
Катріна повернулася в мій бік. "Аніто, що відбувається?"
"Вампіри", - мовила я.
Жах сяйнув в її обличчі, але не протривав. Я спостерегла, як страх згасає під тягарем свідомості вампіра. Вона повільно повернулася і втупилась у Філіпа, що чекав на сцені. Катрін нічого не загрожувало. Цей масовий гіпноз не на неї одну звертався і діяв тимчасово.
Вампір був не такий давній, як Жан-Клод, і не такий вправний. Я сиділа, відчуваючи, як на мене тече і тисне сила, накопичена за сто років з гаком, і того було не достатньо.Я чула, як він іде межи столами. Він добряченько поклопотався, аби допевнитись, що вбогі людчики не добачать його наближення. Він просто виросте серед них, як за помахом чародійної палички.
Не часто вдається заскочити вампіра знагла й здивувати. Я повернулась подивитися, як він чимчикує до сцени. Геть кожне людське обличчя у сліпому зачаруванні зверталося до сцени, чекаючи. Вампір був ставний з високими вилицями, гожий, як манекен чи статуя.. Занадто мужеський, щоб назвати красунем, зайво бездоганний, щоб назвати справжнім.
Він простував між рядами столів у питомих вампір"ячих строях, чорному фраку та білих рукавичках. Зупинився за пару місць од мене, аби придивитись. Публіка лежала, як купка камінців у пригорщи його свідомості, у безпорадному чеканні. А тут я, ти ба, глипаю, але не в його зіниці прямо.
Він задерев"янів, уражений. Ніщо так не додає нам, дівчатам, духу, як коли вдається зненацька заскочити столітнього вампіра.
Я пошукала очима Жан-Клода. Той зорив на мене. Я салютувала йому склянкою.Він відповів кивком.
Ставний вампір отаковився обіч Філіпа. Очі в того пусті, як і в решти присутніх людей. Чари, чи що то було, розвіялись. Змахухом думки він збудив публіку, й вона ахнула. Магія.
Жан-Клодів голос заповнив раптову тишу. "Це Роберт. Вітаймо його до нашої сцени."
Юрма заревла, загорлала й забила в долоні. Катрін аплодувала з усіма. Очевидячки, штука справила на неї враження.
Музика знову змінилася, пульсуючи в повітрі, до болю гучна. Роберт-вампір пішов в танець. Він рухався розраховано хижо, здригаючись за ритмом. Він пожбурив білі рукавички глядачам. Одна врала мені до ніг. Там я її й лишила.
Моніка гукнула: "Підніми ж-но!"
Я похитала заперечно.
Дамочка за сусіднім столом перехилилася до нас. Від неї так ї тхнуло горілкою. "Ви не хочте?"
Я хитнула головою.
Та встала, гадаю, дістати рукавичку. Моніка випередила сусідку. Жінка гепнулась на місцн, явно невдоволена.
Вампір оголився до пояса, відкривши гладкі широкі груди. Він упав долі й віджався на пучках. Публіка заволала, як божевільна. Мені було байдуже. Я знала, що він одною лівою підняв би авто, коли схотів би. Що в порівнянні пару раз віджатися?
Він затанцював круж Філіпа. Той повернув до нього лице, розкрив руки, трохи зігнувся, мовби готовий до нападу. Во закружляли по сцені. Музика згасала й м"якла, поки не перетворилася на ледь помітний супровід рухів на сцені.
Вампір поступово ближився до Філіпа. Філіп начебто шукав шляхів до втечі зі сцени. Враз вампір виріс перед ним, закривши рятівну стежку.
Я не виділа, коли зрушив. Вампір просто виник перед танцором. Я не вгледіла, як він зрушив. Жах виштовхнув мені повітря з легенів одним заледенілим ахом. Я не відчуласвідомого трука, але він стався.
Жан-Клод стояв за два столики від нас. Він підняв бліду руку і мені відсалютував. Мерзотник завітав мені в розум, а я й не помітила. Публіка ахнула, і я глянула назад на сцену.
Ті два стояли на колінах, вімпір заломив Філіпу руку. Другою вчепився йомук в волосся, заломивши шию назад під болісним кутом.
Філіпоові очі широко розплющені, нажахані. Вампір його не приколисав. Вампір його навіть не знечулив! Той усе розумів і був переляканий вкрай. Боже правий. Він захекався, груди піднімалися й опадали короткими ривками.
Вампір огледів публику й зашипів, виблискуючи іклами в софітах. Шипіння перевернуло той прекрасний лик на звірячу харю. Голод його прокотив натовпом. Спрага така гостра, що в мене всередині ухнуло.
Ні вже, я не збираюся з ним це відчувати. Я вчепилася нігтями собі в долоні й зосередилась. Відчуття поблякло. Бль, він допомагає. Я розслабила пальці й добачила чотири півмісяці, що повільно наповнювалися кров"ю. Спрага буяла довкола мене, виповнюючи юрму, та не мене, ні, не мене.
Я притисла серветку до руки й спробувала стати непомітною.
Вампір здійняв голову.
"Ні" , - шепнула я.
Він вдарив, зуби вгрузли в плоть. Філіп заволав, і крик його відлунив по клюбу. Музика раптом умерла. Всі застигли. Зрони булавку - й почуєш.
М"яке смокіт заповнив тишу. Філіп застогнав, глибоко в горлі. Раз у раз, тихенький безразний звучок.
Я роззирнулася на юрмище. Вонибули з вампіром, чути його голод, його жагу, чули, як він сититься. Може й поділяли Філіпів жах, не знаю. Я була осторонь, і рада-раденька.
Вампір устав, лишивши Філіпа лежати на сцені,обм"яклого, незрушного. Я зіп"ялась, сама не помітивши. Пошрамована спина чоловіка здригнулась, він здихнув трепетно, ніби пручався на порозі смерті. Так, може, й було.
Він жив. Я сіла. Коліна в мене підгинались. Піт колився з долонь і кусав ранки на руці. Він був живий - і насолоджений. Не повірила б, якщо хто мені оповів. Сказала би, суча брехня.
Наркоман до вампірів. Вампоман. Божа правда, теперка я бачила геть усе на світі.
Жан-Клод шепнув: "Хто прагне поцілунка?"
Всі завмерли на мить; тоді руки, машучи жужмами купюр, злетіли там і сям. Не багато, але все ж. Більшість виглядали ошелешеними, ніби прокидалися з кошмару. Моніка майталала грошима.
Філіп лежав, де впав, груди його здіймалися й опадали.
Роберт-вампір наблизився до Моніки. Вона запхала бакси йому в штани. Він притулив закривавленого іклистого рота їй до губ. Цілунок був довжелезний і глибокий, язики стикались і торкались. Вони смакували одне одного.
Вампір одірвався од Моніки. Вона намагалася затримать його в обіймах, але той відсторонився. Він повернувся до мене. Я похитала заперечно й показала порожні руки. Бач, тут грошей катма.
Він хапнув мене, швидкий, мов удар змії. Ніколи думать. Мій стул торохнув на підлогу. Я стала, на кришку за його сягом. Жодна звичайна людина не змогла би добачити його напад. Карти, як то кажуть, на стіл.
Юрба за мурмотіла, намагаючись розібрати, що тільки-но сталося. А-аа, то тільки дружній аніматор з сусіднього двору, пані й панове, нема чим ся хвилювати. Вампір усе шпилив мене поглядом.
Раптом Жан-Клод був поруч, а я не бачила його наближення. "Ви в порядку, Аніто?"
Голос його промовляв про таке, на що слова й не натякали. Клятви, вишептані в затемнених кімнатах, під прохолодними простирадлами. Він усмоктав мене, розкатав мою свідомість, як алкаш шарить по кишенях за грошима на вино, і почуття було солодке. Трах - Бабах - Торох прогриміло в моїй голові, швиргонуло вампіра назовні, вивергло його, мов корок, і затріснуло дверцята.
Тут-таки запискотів мій біпер. Я змигнула й поточилася, схопившися за стіл. Він простягнув руку притримати мене. "Не смій мене чіпати", - процідила я.
Він посміхнувся. "Як я міг би."
Я притисла кнопку біпера, щоб замовчав. Хвала тобі, Боже, що я навісила біпер на пояс, а не запхала до сумочки. Тоді б я так його ніколи й не дочула. Задзвонила я з телефона при барі. Поліції знадобилася моя експертиза на цвинтарі в Хіллкрест. Робота звалилася в вихідну ніч. Гурра, і то від щирого серця.
Я запропонувала Катрін забиратися зі мнов, але вона схотіла лишитись. Що там не кажи про вампірів, але нудними їх не назвеш. Це в них в робочому порядку зазначено, разом з питтям крові й завше нічними змінами. Хай робить, як знає.
Я пообіцяла повернутися вчасно, аби розвезти дівчат по домах. Тоді забрала хрестика у дівки-зберігачки святощів, і запустила його назад під блузку.
Жан-Клод стирчав у дверей. Мовив: "Я ледь не зловив тебе, кришко-аніматоре."
Я зиркнула йому в лице і враз кинула погляд долі. "Ледве не рахується, сучий ти кровосос."
Жан-Клод закинув холову й зареготав. Сміх його поволочився за мною в ніч, лоскочучи спину, мов оксамитовий шарф.

Глава 5

Домовина лежала на боці. Білі смуги від кігтів протинали темний лак. Блідо-синю обивку під шовк пошматовано й розшарпано. Помітно один лише кривавий відбиток руки, ледве не зовсім людської. Від ветхого трупа лишився подертий коричневий костюм, фаланга пальця, обгризена дочиста, і шмат скальпа. Чоловік був блондин.
Друге тіло лежало десь метри за півтора. Одяг на ньому розірдано на дрантя. Грудну клітку розламано, ребра тріснули, мов яєчна скорлупа. Внутрішні органи по більшості відсутні, лишивши черевину видовбаним дуплом. Тільки обличчя неторкане. Бліді очі, широчезно широкі, гледіли в літні зірок.
Добре, що темно. Я добре бачу вночі, але тьма краде барви. Вся тота кров була чорна. Тіло забитого губилося в тінях дерев. Його побачиш хіба тільки впритул підійдеш. Я уже й ходила. Я виміряла прикус по ранках своім вірним стріччаним метром. В маленьких гумових рукавичках обшукала труп, додивляючи ключиків для слідства. Ніц там не було.
Я могла на місці слідста хоч гопки танцювати. Його вже зазняли на відеоплівку та зфотографували з усіх можливих боків. Я завжди була останнім "ескпертом" до виклику. Швидка допомога чеказала забрати тіла, коли я закінчу.
Я майше й закінчила. Я знала, що вбило загиблого. Упирі. Я звузила коло до цього різновиду нечисті. Нам з полиці пиріжок. Перший-ліпший гробар міг би їм викласти таку мізерію.
Я вже спарилася в комбінезоні, що натягнула, щою зберегти одяг. Комбінезон попервах назначався до забою вампірів, але я стала вдягати його й на місця злочину. Від коліна донизу на ньому видніли чорні пацьори. Стільки-от було крові в траві. Дякую, Боже милий, що не випало все це бачить у деноому світлі.
Не знаю вже, чому таке видиво вдень діє гірше, але потім мені швидше приходять кошмари. Кров завжди така червона, така руда й густа.
Ніч пом"якшує, ніби все не зовсім насправді. За те щиро вдячна.
Я розкрила зіпер спереду й розкрила робу. Вітер обвівав мене, надивовижу прохолодний. Повітря пахло дощем. На нас котила чергова злива.
Поліцейські відгородили міісце жовтою застережною стрічкою, обв"язали об стовбури дерев, почепили по кущах. Одне жовте кільце обвивало ноги кам"яного янгола. Стрічка лопотіла й шелестіла під вітром, що кріпнув. Сержант Рудольф Сторр підняв заграду, ступив під нею й рушив до мене.
В ньму два метри зросту, скидається на штангіста. Ішов широкими, рвучкими кроками. Коротке чорне волосся відкривало вуха. Дольф головує в новому спецзагоні, жмуроловах. Офіційна назва - Регіональний загін розслідування надприродних справ, РЗРНС, в народі ре-зе-ре. Він розбирався з усім потойбічним криміналом. Для нього то не зовсім складало крок угору по щаблях кар"єри. Тут Віллі МакКой правий, загін правив за неохочу спробу вкоськати журналюг та лібералів.
Дольф комусь-то сильно насолив, інакше його би в надприродники не запроторили. Але Дольф, як йому властиво, присягнувся працювати якомога краще. Він - як сила тяжіння. Не кричить, не гримить, просто присутній, і все довкола крутиться й бігає.
"Ну що" , - сказав він
То є Дольф, велемовний балакун. "Явна робота упирів."
"Далі."
Я знизала плечима. "Далі на цьому кладовищі нема упирів"
Він споглядав мене згори вниз, обличчя ввічливо приязне. Це він опанував, не любив тиснути на своїх хлопців. "Ти тільки-но сказала, что напали упирі."
"Так, але вони прийшли з деіншого місця."
"Ну і?"
"Я не знаю випадків, щоб упирі замандрували так далеко від свого власного кладовища." Я гледіла на нього, намагаючись добачити, чи він розуміє, що я кажу.
"Поясни мені про упирів, Аніто." Він витяг свою вірну книжечку, наставив самописку, готовий до уроку.
"Це кладовище все ще на освяченій землі. Кладовища, де заводиться упиряче кубло, або дуже древні, або там виконали певні сатанічні чи вудуїстські ритуали. Зло типу виснажує благословення, поки земля не занечиститься. Коли те сталося, упирі або ворушаться в могилах, або встають з могил. Ніхто точно не певен, котре."
"Ч"кай, що то значить, ніхто не певен."
"Саме те й значить."
Він покрутив головою, озираючи зроблені нотатки та супився. "Поясни."
"Вампірів роблять інші вампіри. Зомбі викликає з могил аніматор або жрець вуду. Упмрі, наскільки нам відомо, просто виповзають з могил самотужки. Є теорії, що люди, дуже піддяні злу, стають упирями. Як на мене, це туфта. Деякий час побутувала гадка, що люди, вкушені надприродною істотою, перевертнем, вампіром, абощо-тощо, можуть перетворитися на упиря. Але я бачила цілі спорожнілі цвинтарі, де кожен став упирем. Няк вони не могли всі поголовно за життя бути жертвами надприродних сил."
"Ну добре, нам не відомо, звідки упирі беруться. Що ми таки знаємо?"
"Упирі не гниють, як зомбі. Вони зберігають форму, більш як вампіри. Вони розумніші за тварин, але не набагато. Вони боязкі і нападають тільки, якщо жертва поранена чи знепритомніла."
"Вони однак до чорта безперечно накинулись на сторожа."
"Може йому якось одбили тяму."
"Як саме?"
"Хоч по голові торохнули."
"Наскільки це вірогідно?"
"Замало, упирі не знаються з людьми, або з іншою нечистю. Зомбі кориться наказам, вампіри думають по собі. Упирі радше схожі на стайних тварин, вовків, наприклад, але набагато небезпечніші. Вони б не втямили злигатися зі стороннім. Якщо не упир, ти або пожива, або від тебе треба ховатись."
"Що ж тоді тут сталось?"
"Дольфе. ці упирі промандрували добрячу відстань, щоб дістатися цвинтаря. До найближчого кладовища звідси хтозна скільки міль Упирі так не бродять. Отож, імовірно, тільки ймовірно, зазнач, вони напали на наглядача, коли той запав їх і вирішив шуганути. Вони мали б за правилом кинутись навтьоки від нього, але можливо вийшло навпаки."
"Чи міг хтось чи щось зіграти під упиря?"
"Не виключено, але сумніваюсь. Хто б це не був, вони об"їли чоловіка. Канібала це не виключає, але людина не змогла би так порвати тіло. В людини просто не стачить сили."
"А вампір?"
"Вампіри не їдять м"яса."
"Зомбі?"
"Могли б. Відомі рідкісні випадки, коли зомбі трохи їдуть з глузду й нападають на людей.Вони нібито прагнуть плоті. Якщо її не дістають, то почитають розкладатись."
"Я думав зомбі завжди гниють."
"Плотоядні зомбі тривають значно довше нормального. В одному випадку жінка все ще виглядала вповні по людськи після трьох років."
"Вони їй що, давали вільно їсти людей?"
Я всміхнулась. "Її годували сирим м"ясом. Пригадую, в статті було сказано, перевага надавалась ягнятині."
"Стаття?"
"Кожній професії, Дольфе, свої спеціалізовані журнали."
"Яка в нього назва?"
Я знизала плечима. "'Аніматор', як же ще."
На це він посміхнувся, правду кажу. "Добре. Якщо припустити зомбі, наскільки то вірогідно?"
"Не дуже. Зомбі не збиваються в зграї, хіба тільки за наказом."
"Навіть, - він зазирнув у нотатки, - протоядні зомбі?"
"Задокументовано тільки три випадки. Всі з них полювали поодинці."
"Отож, зомбі-канібали або новий вид упирів. Таке останнє слово?"
Я кивнула. "Ага".
"Спасибі й на тому. Вибачай, що зіпсував тобі вихідний." Він закрив нотатник і глянув на мене. Рот у нього розплився мало не до вух. "Секретарка сказала ти подалася на дівчатник, - він заморгав бровами. - Уті-путі."
"Не мороч мені голову, Дольф."
"Як я смів би."
"Дааааа, - сказала я. - Якщо мене більше не тра, я повертаюсь назад."
"Ми закінчили, поки що. Задзвони, якщо щось нове спаде на думку."
"Бу' зроблено." Я пішла назад до авта. Закривавлені гумові рукавички відправились у мішок для сміття у багажнику. Я посумнівалася про комбінезон і зрештою поклала його на мішок. Може, вдягну цей ще раз.
Дольф гукнув здаля: "Стережись-но там, Аніто. Не підхопи там яку неприємну бациль."
Я обдарувала їх нищівним зирком. Решта чоловіків замахала мені на прощання й проспівала хором: "Ми тя люуууубим."
"Ну вас до дідька."
Один гукнув: "Якби я зарані знав, що ти любиш бачити голих мужчин, ми б могли якось домовитись."
"Що там у тебе є, Зебровскі, хай бачить мікроскоп."
Загальний регіт, хтось дав йому запотиличника. "Один-нуль, старий... Облиш уже її зачіпати, все "дно щоразу програєш."
Я залізла в машину під буйний чоловічий регіт. Хтось запропонував стати моїм "рабом любвєєєєєє". Швидше за все Зебровскі.

Глава 6

Я повернулася до "Стидких Утіх" трихи за північ. Жан-Клод стояв знизу сходів. Він обіперся на стіну, зовсім непорушний. Якщо й дихав, мені того не видко. Вітер майталав мереживо на сорочці. Пасмо чорного волосся маяло по гладкій блідій щоці.
"Ви пахнете іншою кров"ю, ma petite."
Я всміхнулася до нього, солодко-пресолодко. "Нікого з ваших знайомих."
Голос його, коли нарешті знайшовся, був глибокий і темний, повний тихої люті. Він прозміївся мені по шкірі, як морозний вітер. "Чи ви вбивали вампірів, моя маленька аніматорко?"
"Ні." Я спромоглася тільки на шепіт, горло моє раптово захрипло. Я ніколи не чула від нього такого тону.
"Вас прозивають Катом, чи знаєте?"
"Так." Він не вчинив ніц загрозливого, але в ту мить ніщо би не змусило мене пройти повз нього. З тих ме успіхом вони могли замурувати двері.
"Скільки тіл на вашому рахунку?"
Мені розмова була не до вподоби. Це не могло закінчитися будь-чим, де я хтіла б опинитись. Знала я одного старшого вампіра, що неправду знав на запах. Я не розуміла настрою Жан-Клода, але не збиралась йому брехати. "Чотирнадцять."
"І ви звете нас убивцями."
Я тільки зирила на нього, не впевнена, на які слова той від мене чекає.
Бжик-вампір протрюхикав вниз по сходах. Він поп"ялив очі з мене на Жан-Клода, тоді зайняв своє місце обіч дверей, схрестивши руки-дрюки.
Жан-Клод спитав, "Ну як твоя перерва, вдалася?"
"А так, дякую, хазяйне."
Старший вампір посміхнувся. "Я тобі вже казав, Бжик, не зви мене хазяїном."
"Слухаю, Ха-а.. Жан-Клоде."
Вампір розцвів у своїй дивовижній посмішці, ледве не відчутній на дотик. "Ходімте, Аніто, всередину. Там тепліше."
Я не тямила , про що він торочить. Я не не мала гадки, що малося на увазі останні кілька хвилин.
Жан-Клод рушив вгору по сходах. Я стежила, як він зник всередині. Стояла, гледячи на двері, без аніякісінького бажання заходити. Щось недобре варилося, і я не знала, що саме.
"Вже заходите?", - поцікавився Бжик.
"Гадаю, нема шансу щоб ти зазирнув і попросив Моніку й руду баришню з нею вийти назовні?"
Він всміхнувся, блиснувши іклом. Ознака новопомерлих - шкірити зубища. Їх тішить дешевий шок. "Не можу кинути пост. Я тільки-но з перепочинку."
"Десь такого я й чекала."
Він розплився радісно до вух.
Я пірнула в сутінки клюбу. Одбирачка святощів чекала на мене за дверима. Я віддала їй хреста. Вона вручила мені номерок. Нерівний обмін. Жан-Клод кудись заник.
Катрін була на сцені. Вона стояла незрушно, очі широкі-широкі. В обличчі видно щось щире, тендітне, як у дитини, що спить. Довгі мідяні коси вилискували у вогнях рампи. Ще б я не знала глибокий транс, коли бачу.
"Катрін" , - видихнула я й прожогом кинулася до неї. Моніка воссідала за нашим столиком і стежила, як я біжу. Пичка в неї грала лихою либою знавиці.
Я майже сагла сцени, коли за спиною в Катрін виник вампір. Він не вийшов з-за куліс, він, сучий потрох, знагла вигулькнув за нею. Вперше я втямила, що мають бачити прості люди. Волшба.
Вампір п"ялився на мене. Кучері його були золотий шовк, шкіра, як слонова кістка, баньки, мов бездонні озера. Я заплющила очі й труснула головою. Не може того бути. Нема на світі такої краси.
Голос його був ледве не звичайним на тлі чудовної вроди, але звучав наказом. "Поклич її."
Я розплющила очі. Публика зирила на мене. Я глянула в розожнє лице Катрін і знала, чого то варте, але як будь-який невіглас мала спробувать. "Катрін, Катрін, ти мене чуєн?"
Вона не зворухнулась; тільки ледве помітно було, що вона дихає. Вона жила, але чи надовго? Вампір занурив її у транс, глибокий, як яма. То значило, він міг покликати її будь-коли з абиде - й вона прийшла б. З теї миті життя її належало йому. Коли б він того не зажадав.
"Катріно, благаю!" Ніц я не могла зробити, шкоди було завдано. Ч-чорт, як я могла залишити її тут насамодин, як я могла!
Вампір торкнув її за плече. Вона зморгнула й роззирнулася, здивована, злякана. Нервово засміялась."Що сталося?"
Вампір піднес її руку до уст. "Тепер ми в моїй владі, моя красуне."
Вона знову засміялась, не тямлячи, що він повідав їй чистісіньку правду. Він довів її до краю сцени, де два офіціанти допровадили її на місце. "У мене в голові макітриться", - зізналась вона.
Моніка поплескала її по руці. "Ти була молодцем."
"Що я робила?"
"Я тобі потім розкажу. Вистава ще триває." Вона лупала на мене, мовлячи.
Я вже знала, що мені не мине. Вампір на сцені проймав мене поглядом. Наче тягар давив на плечі. Воля його, влада, сила, абощо, колотилася в мене. Я чула її, як пориви бурана. Шкірою мені попвзли мурашки.
"Я Обрі, - мовив. - Назви мені своє ім"я."
В мене раптом пересохло в роті, але ім"я значення не мало. Це він знати міг. "Аніта."
"Аніта. Як красиво."
Коліна мені підігнулися і я гепнулась на стілець. Моніка вилупилась на мене, очі величезні, очікуючи.
"Ходіть, Аніто, до мене на сцену." Голосу його до Жан-Клодового було далеко, ой як далеко. Не мав він виразного доторку, але такої психікиі, що чигала за словами, я не торкалась ніколи. Вона буда древня, моторошно ветха днями. Од сили його свідомості, мені ниттям відгукалось у кістках.
"Ходи ж."
Я машинально хитала головою раз у раз. Це було все, на що я спромогалась. Ні слів, ні справжніх думок, але тверде знаття, що з місця не можу зрушить. Якби я наблизилась до нього, він бі замав владу наді мнов, як над Катрін. Піт просяк мою блузку, хоч вижми.
"Іди сюди, враз!"
Я стояла, але не не пам"ятала, коли встигла. Боже милостив, поможи мені! "Ні!" Я врила нігті собі в долоню. В рвала собі шкіру й розкошувала з болю. Я знов могла дихать.
Свідомість його відступила, як відкочує океанська хвиля. Голова моя закрутилась, всередині спорожніло. Я схопилася за стола. Один з вампірів-офіціантів присунув обіч мене. "Не пручайтесь, радив би. Він розлютиться, якщо ви ся опиратемете."
Я відштовхнула його. "Або я б"юсь - а він мене замає!"
Служник виглядав майже по-людськи, один з новопомерлих. Пика його склалась у вираз. Страх.
Я гукнула до почвари на сцені. "Я надійду, коли ти мене не примусиш."
Моніка ахнула. Я зігнорувала. Ніщо зараз не мало значення - тільки пережити наступні кілька хвилин.
"Тоді,, коли твоя ласка, ходи", - відповів вампір.
Я одвалилася від столу й виявила, що здатна стояти й не впасти. Один-нуль. Я навіть могла дибати. Два-нуль. Я вп"ялася поглядом в полаковану лискучу підлогу. Якщо чимдуж зосередитись на самій ходьбі, я буду в порядку. Перша сходинка до сцени впливла в поле зору. Я глянула д"горі.
Обрі стояв на середині сцени. Він не намагався докликати мене. Стояв, як стовп кам"яний. Нібито його там і не було зовсім, жаска порожнеча. Я відчувала його незрушність, як живчики в скронях.. Гадаю, він міг би стояти на повному світлі і я б його й так і не помітила, хіба він тільки б захтів.
"Йди-но, - не слова, але звук в моїй голові. - Іди до мене."
Я спробувала позадкувать і не смогла. Пульс здавив мені корло, як колотливий грім. Подих перервало. Я задихалась! Я стояла, а сила його стискала мене в кільцях.
"Не важ на мене!" - заревів він в моїй голові.
Хтось лементував, волав безслівно, і то була я. Якщо я кинула б опір, було б так легко, ніби потонути, облишивши борсатись. Померти з миром. Ні, ні. "Ні." Голос мій звучав чудернацько, навіть самій.
"Що?" , - спитав він. У слові бриніло здивування.
"Ні" , - повторила я і підняла на нього позорк. Я зустріла його очі, де тяжіла й коливалася вага всіх тотих століть. Яка б то сила не була, що робила мене аніматором, що дозволяла мені піднімати мертвих, вона заворушилася й випросталась. Ми схрестили погляди, і я завмерла.
Він посміхнувся, повільно розтягнувши уста. "Тоді я прийду до тебе."
"Ні, будь ласка, не треба." Я не могла відступить. Його свідомисіть тримала мене як лещата з оксамитової сталї. Що було моїх сил, витрачалось, аби не зрушити. Не побігти до нього вистрибцем.
Він зупинився просто впритул. Очі його були бездоганно карі, бездонні, безконечні. Я відвернулась од його лиця. Піт котився мені горохом по чолу.
"Од тебе пахне страхом, Аніто."
Прохолодна рука ковзнула мені по щоці. Я затрусилась і не могла спинитись. Пальці його ніжно погладили мої кучері. "Яя ти можеш так мені протистояти?"
Він дихав на мене, м"яко, як шовк. Подих зісковзнув до горла, теплий і близький. Він глибоко й тремтливо вдихнув. Голод його колотився об мою шкіру. Нутрощі аж стисло від його потреби. Він зашипів на публіку, й та вереснула налякано. Він не збирався спинятись.
Жах опік мене сліпучою хвилею адреналіну. Я відштовнулась од нього. Впала на сцену, й полізла на карачках аби геть подалі.
Рука обвила мій стан, піднявши в повітря. Я заволала й затопила ліктем, що було сили. Удар поцілив точно, я дочула, як він охнув, але рука на мені не ослабла. Тиск зростав, поки в мене не затріщали ребра.
Я рвонула за рукав. Тканина рипнула й розірвалась. Він кинув мене на спину. Зігнувся наді мнов, морда скривлена від спраги. Губи закопилились, сяйнули ікла.
Хтось вискочив на сцену, один іх офіціантів. Вампір зашипів на них, слина покотилася по бороді. Не лишилося ніц людського.
Він впав на мене у блискавичним пориві голоду. Я тиснула срібного ножа йому над серцем. Дзюрчок крові заблискотів по грудях. Він ошкірився на мене, клацаючи іклами, наче псяюра на ланцюгу. Я заволала.
Жах безслідно змив його владу. Лишався тільки страх. він пірнув до мене й загнав лезо під шкіру. Кров закапала мені на кулак і на блузку. Його кров.
Раптом виник Жан-Клод. "Обрі, відпусти її."
Вампір стиха заричав глибоко горлом. Суто звіриний рик.
Голос мій зривався од страху, я пропищала, як дівчинка-манюня. "Стягніть його з мене, а то порішу!"
Вампір вигнувся, панахаючи іклами свої ж губи. "Стягніть, кажу!"
Жан-Клод м"яко загомонів французькою. Навіть коли я й не знала мови, слова його звучали оксамитом, заспокоююче. Жан-Клод схилився коло нас на коліна, промовляючи миролюбно. Вампір загарчав, змахнув і схопив Жан-Клоза за зап"ястя.
Він ахнув, звучало, ніби з болю.
Чи не час уже замочить його? Чи встигну я загнати ножа до того, як він розірве мені горло? Наскільки він швидкий? Мізки мої здавалося метикували неймовірно хутко. Здавалося, що в мене є вічність, аби прийняти рішення й доправити його.
Я відчула, як вампір зіперся мені на ноги.. Слова його були хрипкі, але спокійні. "Чи можу я встати?"
Обличч знову стало людським, приємним, приязним, але ілюзія більше не працювала. Я бачила його без машкари, і той образ назавжди лишиться зі мнов. "Злазь з мене, повільно."
Він тоді всміхнувся, повільно, впевнено ростягнувши губи. Відсунувся від мене,поволі, як людина. Жан-Клод кивав йому рукою, поки той не позадкував до самих куліс.
"Вас не пошкодило, ma petite?"
Я споглядала закривавлене срібло ножа й похитала головою. "Я не знаю."
"Я не мав наміру до цього довести." Він допоміг мені сісти, і я йому попустила. В залі панувала тиша тишезна. Публіка втямила, що розвага пішла криво. Вони узріли істину за чарівною машкарою. Повсюди світились бліді, перестрахані обличчя.
Правий мій рукав висів лахами, де я розірвала його, щоб дістатися ножа.
"Прошу, сховайте лезо", - мовив Жан-Клод.
Я глянула на нього, і вперше зирнула в самі очі й ніц не відчула. Нічого, тільки порожнечу.
"Слово честі, що ви безпечно залишите се місце. Сховайте ножа."
Тільки за третьою спробою я втрапила лезом у піхви, так тремтіли руки. Жан-Клод всміхнувся на мене, стиснувши уста.
"Тепер ми зійдемо зі сцени." Він допоміг мені зіп"ятись. Якби не тримав мене, я точно повалилась би назад. Він міцно стискав мою ліву руку, мереживо рукава тернуло мені по шкірі. Нітрохи не м"яке.
Жан-Клод простяг другу руку до Обрі. Я спробувала відсторонитись, і він шепнув: "Не лякайтесь, я захищу вас, клятвенне слово."
Я повірила, не відаю чому, бо може не було кому більше вірить. Він вивін нас з Обрі на авансцену. Розкішний голос ніжно накрив юрбу. "Ми сподіваємося, вам стала до вподоби наша маленька мелодрама. Вельчи правдоподібно, чи не так?"
Публіка неловко завозилася на місцях, страх виразно світився в їх обличчях.
Він сяйнув до них усміхом і кинув руку Обрі. Розщебнув мого рукава, підняв і відкрив слід опіку. Близна хрестом тьмяніла на шкірі. Натовп мовчав, все ще не тямлячи. Жан-Клод розкрив мереживо на грудях, виявивши свій власний опік од хреста.
На мить запала вражена мовчанка, тоді овації струснули залу. Все довкола нас заволало, завищало, загорлало.
Вони здумали, що я теж вампір, і все це були тіятри на потіху. Я зирнула на всміхнене Жан-Клодове лице та близни-близнюки: в нього на грудях, в мене на руці.
Жан-Клодова рука пригнула мене до поклону. Поки оплески поволі згасали, він шепнув: "Ми мусимо поговорить, Аніто. Життя вашої подруги Катрін залежить од ваших дій."
Я зустріла його погляд і кинула: "Я вбила наволоч, що лишила мені цей шрам."
Він широко всміхнувся, ледь показавши ікло. "Який чарівний збіг обставин. Так само й я."

Глава 7

Жан-Клод провів нас через запону за лаштунки. Ще один вампір-стриптизер очікував на вихід. Був убраний гладіатором з у сім причандаллям, у залізній кірасі та з коротким мечем. "Кажіть мені вже про виступ після мастра. Тьху ти." Він одіпхнув завісу й поплуганив до роботи.
Надійшла Катрін, сполотніла, аж веснянки стали, наче плямки бурого чорнила. Я гадала, чи й сама біла-білісінька? Нєєєє. Для туво трась іншої комплекції..
"Боже милий, з тобою нічого не трапилось?", - спитала вона.
Я обережно переступила жмуток кабелів, що зміїлися з дверей за лаштунки, та похилилася на стіну. Час було заново навчитися дихать. "В порядку", - збрехала я.
Обрі нечутно зашипів у неї за спиною, вишкіривши ікла, що краяли йому по губах. Плечі його струшував мовчазний сміх.
Катріна схопила мене за руку. "Аніто?"
Я обійняла її й вона відповіла тим же. Я не дам їй померти отако. Цього я не допущу. Вона відхилилась і зазирнула мені в лице. "Говори ж бо."
"Чи не пройдемо ми до мене в кабінет?", - спитав Жан-Клод.
"Катрін немає потреби йти."
Обрі наблизився на крок. Він, здавалося, мерехтить в сутінках, як діамант. "Я гадаю, їй варто приєднатися. Як-не-як це стосується її найособисто." Він облизав закривавлені губи язиком, рожевим і метким, як у кота.
"Ні, вона в ці ігри не гратиме, яким би робом це мені не вдалось."
"Які ігри? Про що ведеться?"
Жан-Клод спитав: "Наскільки вірно, що вона звернеться в поліцію?"
"В поліцію про що саме?", - прискіпувалась Катрін, голосніше з кожним питанням.
"Якщо й так, що далі?"
"Вона помре" , - сказав Жан-Клод.
"Ч"кайте хвилинку, - втрутилась Катрін. - Треба зрозуміти, ви мені погрожуєте?"
Катрін сильно розпашілась. З нею таке буває у гніві. "Вона сповістить поліцію", - сказала я.
"Вам вибирати."
"Пробач, Катріно, але для всіх нас буде краще, коли б ти не пам"ятала нічого в цьому."
Годі, все! Ми йдемо геть, негайно ж." - вона схопила мене за руку, і я її не спинила.
Обрі підступив до неї ззаду. "Глянь на мене, Катрін."
Вона здерев"яніла. Пальці її зсудомило на моїй руці; невимовна напруга вібрувала по м"язах. Вона боролася з ним. Боже правий, поможию Але в ній не було волшби й на гріш, чи принаймні розп"яття. Самої сили волі не настачало, не проти чогось на штиб Обрі.
Рука її упала, пальці враз ослабли. Подих вирвався з неї довгим трепетним зітханням. Вона гледіла на щось у мене над головою, щось невидиме нікому.
"Пробач мені, Катріно", - шепнула я.
"Обрі може стерти її спогади про сю ніч. Вона гадатиме, що трохи перепила, але це не виправить шкоди."
"Знаю. Єдине, що зламає пута Обрі на ній, то її чи його смерть."
"Вона зотліє в могилі до того, як це стане."
Я зирнула на нього, на криваву пляму на сорочці. І всміхнулась обережненько.
"Ца ранка - тільки з нагоди й не більше. Не загонорися з того, гляди" , - одрубав Обрі.
Загонорися, це справді вже було смішно. Я ледве не розреготалась. "Я тямлю погрозу, Жан-Клоде. Або я зроблю, що ти хочеш, або ж Обрі скінкить те, що почав з Катрін."
"Ви тямите в ситуації, ma petite."
"Годі мене кликать чим попало. Чого саме вам тра від мене?"
"Я гадаю Віллі МакКой доповів, що саме ми хотіли."
"І це заради того, щоб я покопалась у справі забитих вампірів?"
"Авжеж."
"Це-го, - я вказала на порожнє обличчя Катрін, - не мало потреби чинить. Ви могли би віддухопелити мене, погрожувати наглою смертю, запропонувати ще грошей. Багато до чого можна було би вдатися попервах."
Він тонко усміхнувся, стиснувши уста. "Все те зайняло би час. При тому, будьмо відверті. Наприкінці ви все ж таки нам відмовили."
"Ймовірно."
"Таким шляхом, у вас немає вибору."
Він мав рацію. "Припустимо, згода, я на справі. Щасливий?"
"Вельми так, - відповів Жан-Клод дуже м"яко. - Як розпорядитися вашою подругою?"
"Я хочу, щоб їй викликали таксі до дому. І мушу мати певні гарантії, що той-от старий зубань не порішить її за просто так."
Обрін легенько хихотнув.Ніколи досі не чувала, щоб вампір хихотів.Неприємній звук. Сміх завмер, і він виструнчився. "Ніхто не тримає мене на мотузці, дівко. Я сам собі хазяїн."
"Не трави тюльку. Якби ти був старше п"ятиста років і вампіром-вожаком, ти б мене по сцені розмазав. Натомість, - я виставила долоні д"горі - ти обсопливився, що значить ти дуже старенький, але собі не пан-господар."
З горла його долинуло ричання, мармиза побуряковіла з люті. "Та як ти смієш?"
"Метикуй, Обрі, вона визначила тобі вік в межах п"ятидесяти років. Ти не вожак, і вона це знає. В нас є потреба в ній."
"Їй тра б дещо навчитися покори." Він зрушив до мене, тіло напружене від гніву, кулаки стискаються й розтискаються.
Жан-Клод ступив між нами. "Ніколаос чекає, що ми приведемо її, неушкоджену."
Обрі завагався. Він ошкірив пащу; щелепи пусто клацнули. Стук зубів об зуби прозвучав глухо й гнівно.
Вони їли один одного очима. Я чула, як волі їхні клубочаться в повітрі, ніби дальній вітер. В мене аж мороз пішов потилицею. Першим не витримав Обрі й відвернувся, зморгнувши зло , але граційно. "Я не стану проти мого вожака." Він наголосив "мого", з"ясувавши, що Жан-Клод - ніяк не "його" володар.
Я двічі тяжко зглитнула, аж здавалося голосно. Коли вони хотіли мене перепудити, ім це до чорта добряче вдавалось. "Хто таке Ніколаос?"
Жан-Клод повернув до мене лице, мирне й прекрасне. "Не нам відповісти на це питання."
"І що б це мусило значить?"
Він посміхнувся на те, обережно зібравши уста, щоб не виставити ікла. "Давайте виправимо вашу подругу до таксі, подалі від лиха."
"А як щодо Моніки?"
Тут він просто широчезно залибився, зубища на всю вітрину. Здавалося, його правдиво те розважає. "Вас непокоїть її безпека?"
Тут мене вжалило - імпровізований дівчатник, ми три самі на ньому. "Вона мала заманити сюди мене з Катрін."
Він кивнув раз. Вниз. Угору.
Мені кортіло повернутися до зали й розтелющити Моніц пику. Чим більше я проце міркувала, тим кращою згадалася думка. Як на замовлення, вона розвела запону й ступила за лаштунки. Я всміхнулася до неї, і це було приємно.
Вона завагалася, перезираючи з мене до Жвн-Клода й назад. "Чи все йде за планом?"
Я підійшла до неї. Жан-Клод схопив мене за руку. "Не зашкодьте їй, Аніто. Вона під нашим захистом."
"Присягаюся, що пальцем її не торкну сьогодні. Просто сказати хочу пару слів."
Він одпустив мене, поволеньки, ніби не був певен, що то вірний хід. Я підступила до Моніки, поки ми ледь не торкалися тілами й шепнула просто в лице: "Якщо з Катріною будь-що станеться, я тебе відправлю на той світ."
Вона пирхнула, впевнена в своїх захисниках. "Вони повернуть мене, як одну з своїх."
Я ледве-ледве схитнула головою, трошки вправо, трошки вліво, повільним точним рухом. "Я виріжу тобі серце, - я все ще посміхалася, здається, не могла спинитись. - Тоді я спалю його й розсиплю поіл по річчці. Додула, що кажу?"
Вона глитнула чутно. Її засмажка з клюбу здоров"я трохи позеленіла. Вона кивнула, зирячи на мене, як на дідька з-під лавки.
Гадаю, вона повірила, що так я й зроблю. От і красненько. Жаль би змарнувати тверду клятву на дурні вуха.

Глава 8

Я спостерігала, як таксі з Катрін завернуло за ріг. Вона так і не озирнулася, чи помахала, чи попрощалась. Назавтра вона прокинеться з туманніми спогадами. Звичайна нічка з дівчатами.
Хотілося б мені вірити, що її діло теперь сторона, що вона в безпеці, та себе не надуриш. Небо сильно пахло дощем. Світло вуличних ліхтарів віддзеркалювалося в тротуарах. Повітря було ледь не загусте на подих. Сент-Луїс улітку. Мило-гнило.
"Можемо рушати?" - спитав Жан-Клод.
Біла сорочка його мріла в сутінках. Коли його й зачіпала волога, того не помітно. Обрі стояв у тіні коло дверей. На нього падали хіба алі сполохи неонової вивіски. Він либився мені, лице забарвлене в багрець, решти не видно в пітьмі.
"Надто схоже на мелодраму, Обрі", - вщипнула я.
Либа пригасла. "Що ти маєш на увазі?"
"Ти нагадуєш Дракулу з дешевої кіношки."
Він ковзнув униз по сходах, з досконалою легкістю, властивою тільки дійсно древнім кровососам. Вуличні вогні висвітили його лице, напружене, й руки, стиснені в кулачища.
Жан-Клод заступив мене й заспокійливо зашептав. Обрі рвучко крутнувся й пошпацерував вниз по вулиці.
Жан-Клод обернувся до мене. "Якщо ви будете й надалі його дражнити, настане мить, коли я не зможу його відвернути. І ви загинете."
"Я гадала твоя задача тримати мене живцем для цього вашого Ніколаос."
Він нахмурився. "Так є, але я не помру на ваш захист. Чи це вам зрозуміло?"
"Тепер таки да."
"Добре. Можемо рушати?" Він показав по хіднику, куди подався Обрі.
"Ми що ж, пішки підемо?"
"Нам недалеко." Він подав мені руку.
Я споглянула її й похитала головою.
"Це з необхідності, Аніто. Інакше я би не просив."
"З якого дива то тра?"
"Ся ніч має лишитися невідомою поліції, Аніто. Візьміть мене за руку, зіграйте облигану любаску з вампіром-коханцем. Це виправдає плями крові в вас на блузці. Пояснить, куди ми йдемо й навіщо."
Він все ще простягав мені руку, бліду й шляхетну. Пальці ніц не тремтіли, навіть не здригнулись, ніби він міг би так стояти повік-віку, пропонуючи мені взятися. Може й міг би.
Я вклада свою в його долоню. Довгі пальці переплелися з моїми. Ми рушили, його рука дуже-дуже незрушна в моїй. Моя б"ючка стукотить об його шкіру. Його живчик поступово пришвидшувався, наздоганяючи мого. Я чулоа його кровоток, ніби в мене виросло друге серце.
"Ви сьогодні вже попоїли?" - голос мій прозвучав м"яко.
"Чи ж ви не можете визначити?"
"З вами я ніколи не певна."
Краєм ока я помітила його посмішку. "Це тішить."
"Ви так і не відповіли."
"Ні", - мовив він.
"Ні, не відповів, або ні, не годувався?"
Він повернув до мене голову на ходу. Краплинки поту блищали на верхній губі. "Як ви самі гадаєте, ma petite?" Шепіт його був найшепотливіший з шепотів.
Я смикнула руку, спробувала відсторонилися, хоч і знала, як це дурно й марно. Його пальці зсудомились на моїх, аж я охнула.від тиску. Він навіть не доклава зусиль.
"Не борюкайтеся зі мною, Аніто. - Він облизав верхню губу. - Опір... збуджує."
"Чому ви не поїли до того?"
"Так мені було наказано."
"Нащо?"
Він не відповів. Замжичило. Злегка й прохолодно.
"Навіщо?" - не вгавала я.
"Я не знаю." Слова його ледве дочулися в легкому лопотінні дощу. Коли б це був хто інший, я би сказала, що він наляканий.

Готель був високий, втулився у вузьку шпарину між сусідніх будівель, стіни зі справжньї цегли. У вікні сяяли блакитні неонові слова "Вільні місця". Крім цього, знаків не було. Ніякої вивіски з назвою, чи просто фішки "Готель". Просто - вільні місця.
Дощинки сяяли в Жан-Клодовому волоссі, мов чорні діаманти. Блузка обліпила мені стан. Кров поступово змивало. Холодна вода - найліпший спосіб замити свіжу криваву пляму.
Патрульна машина викотила з-за рогу. Я здригнулась. Жан-Клод смикнув мене до себе. Я вперлася долонею йому в груди, щоб не зіштовхнутися тілами. Серце його загупало в мою долоню.
Поліцейське авто повзло поволеньки. Ліхтар лазив по затінках. Вони постійно обстежували Квартал. Туризм, бачте страждає, якщо гостей міста згризають до кісток наші головні місцеві знади.
Жан-Клод схопив мене за підборіддя й повернув лицем до себе. Я запручалась, але пальці його стислись. "Не брикай мені!"
"Я не гляну тобі в очі!"
"Слово даю, навіть не спробую тебе зачарувать. Сеї ночі можеш дивитись в очі цілком безпечно. На тому присягаюсь. -Він кинув погляд на патрульне авто, яке все що повзло в наш бік. - Якщо до справи замішається поліція, не можу обіцяти, що стане з твоєю подругою."
Я змусила себе ослабнути в його обіймах, дозволивши доторк тіл. Серце моє колотилося,, ніби я бігла стрімголов. Тоді до мене дійшло, що не своє то серце я чую. Жан-Клодів пульс прокочував по мені. Я чула його, відчувала, ледве не могла перебрати пальцями кожен удар. Я зазирнула йому в лице. Очі були найтемно-сині, які тільки доводилося бачити в житті, бездоганні, як небо опівночі. Темні й живі, але відсутнє було почуття, що потопаєш, що водокрут тягне тебе на дно. Звичайнісіньки баньки.
Лице його схилилося до мене. Він прошепотів: "Клянусь."
Він збирався мене поцілувать. Я не хтіла. Але не мала й бажання, щоб патрульні спинилися й почали допити. Не хотіла пояснювати криваві плями, подерту блузку. Губи його завалися над моїм ротом. Удари його серця гриміли в моїй голові, б"ючка шалено колотилася, і мені обривало подих з його спраги.
Уста його були шовк, язик волога метка змія. Я пручнулась, і він втримав мене рукою за потилицю, притиснувши рота до рота.
Ліхтар поліції мазнув по нас. Я обм"якла до Жан-Клода, дозволяючи себе цілувати. Роти наши зліпились. Кінчик мого язіка торкнув гладкі гостряки ікол. Я пручнулась, і він мене попустив. Він притис моє лице собі до грудей, обійнявши стан рукою, мов сталевим обручем, притискаючи мене до себе. Він тремтів, і то не від дощу.
Подих його обривався, серце стрибало й колотило мені під щокою. Шорстка близна його опіку торкнулася мого лиця.
Його голод затопив мене, як руйнівна хвиля, як вогняний вир. Він боронив мене в сього, до цієї миті. "Жан-Клод!" Голос мій задзвенів од страху, і я не намагалась його стримати.
"Тихо." Судома пробігла його тілом. Повітря вирвалося з грудей лунким зітханням. Він пустив мене так рвучко, аж я заточилась.
Він одшкандибав од мене й зіперся на припарковане авто. Закинув лице до зливи, що струменіла з неба. Я все ще чула стукіт його серця. Мій власний живчик бився повільно й розмірено. Що б не сталося, то вже минуло.
Він пройшов повз мене й кинув через плече: "Ходімо. Ніколаос чекає на нас всередині."
Я зайшла за ним у двері. Він не намагався взяти мене за руку. Він радше тримався подалі, щоби бува не торкнутися, і я так і чяапала за ним через тісний квадратовий передпокій. Живий чоловік сидів за столом приймальні. Він глянув на нас з-над часописа, що читав. Перевів погляд з Жан-Клода на мене й залазив хтивими баньками.
Я зміряла його очима. Той знизав плечима й пірнув назад у журнальчик. Жан-Клод швидкой піднімався сходами, не чекаючи на мене. Навіть не озирнувся. Може, чув мої кроки за собов, а радше його не обходило, чи я йду слідом.
Гадаю, нам більше не требу було вдавати коханців. Це ж треба таке. Ледве не скидалося на те, що вампір-вожак не певен у своїй витримці, коли я поблизу.
Нагорі був довгий коридор з дверима обабіч. В одному з проходів десь на середині Жан-Клод і зупинився. Я дійшла до нього своєю ходою. Не збираюсь біігти підтюпцем. Зачекають, нікуди не дінуться.
В кумнаті було ліжко, нічний столик з лампою та три вампіри: Обрі, Жан-Клод і незнайома кровососка. Обрі отаковився в дальньому кутку обіч вікна. Він вишкірився до мене. Жан-Клод стовбичив коло дверей. Вампірка посиджувала на постелі. Вампірка як вампірка - довге пряме чорне волосся падало на плечі. Довге чорне плаття. На ногах високі чорні чоботи на трьохдюймових шпильках.
"Дивись мені в очі", - кинула вона.
Я глянула машинально, спіймала себе й утупилась в підлогу.
Вона розсміялась, й у звуках був той же доторк, що й в Жан-Клода. Звуки, яких можна погладити рукою.
"Зачини двері, Обрі", - мовила вона. "Р" в неї виходило з сильним акцентом, який я не могла визначить.
Обрі шугнув повз мене й закрив двері до покою. Він так і лишився десь позаду, де я не могла його добачить. Я зрушила й перейшла, стала спиною до єдиної голої стіни, аби бачити всіх, чого б то не було варте.
"Боїшся?" - хмикнув Обрі.
"Все ще кривавиш?" , - одбила я.
Він схрестив руки на кривавій плямі, що розпливлась по сорочці. "Побачимо, з кого руда потече до ранку."
"Олиш дитячі забавки." Вампірка звелася з ліжка. Каблуки її заклацали по голому полу. Вона величаво обійшла круж мене, й мені довелося бороти бажання повернутись, аби не втрачати її з поля зору. Вона знову засміялась, ніби про те знала.
"Отже, ти хочеш від мене гарантій про безпеку для своєї подруги?" - спитала вона і граційно опустилася на ложе. Гола брудна кімнатина здавалася ще гидкішою, коли вона сиділа в ній у свої шкіраних чоботищах за двіста баксів.
"Ні" - кинула я.
"Ти саме про це ж і просила, Аніто", - мовив Жан-Клод.
"Я сказала, що хочу поручительств од Обріного вожака."
"Мій вожак перед тебе, дівко."
"Ба ні." Раптом запалла тиша. Я чула, як миша шарудить у стіні. Довелося скинути очиба, аби впевнитися, що вампіри все ще тутка. Вони стирчали незрушні, як тички, наче боввани камінні, ні поруху, ні подиху, ні життя. Всі вони були старі-старезні, але не настільки, аби зватися Ніколаос.
"Я - Ніколаос", - заявила вампірка, зваба й подих її голосу заповнили кімнату. Я хотіла їй повірити, але не могла.
"Ні, - одрубала я. - Ти не хазяйка Обрі." Я ризикнула зиркнути їй в зіниці. Були вони чорні й розширились у подиві, коли я втупилась просто в них. "Ти дуже стара і дуже майстерна, але тобі не стачає ні віку, ні сили, аби бути Обрі вожаком."
Жан-Клод кинув: "Я казав тобі її цим не надуриш."
"Мовчать!"
"Грі кінець, Терезо. Вона сама знає."
"Тільки тому, що ти розплескав."
Я знизала плечима. "Від неї не те почуття. Замолода. В Обрі відчувається більше влади, ніж у неї. Так просто не може буть."
"Чи ти все ще наполягаєш на бесіді з нашим вожаком?" - спитала дамочка.
"Я все ще хочу гарантій на безпеку моєї подруги, - я обвела поглядом кімнату, глянувши на кожного з них. - І я стомилась од дурних забавок."
Раптом Обрі рвонув до мене. Все вповільнилось до слимака. Не було часу на переляк. Я спробувала позадкувати, знаючи, що тікати нікуди.
Жан-Клод кинувся до нього, простягши руки. Він явно не встигав.
Обріна рука виникла нізвідки й втрапила мені у плече. Удар вибив з мене весь дух і швиргонув мене в повітря. Я гупнула спиною об стіну. І враз же й потилицею, міцно. Світ посірів. Я сповзла додолу. Дух перервало. Білі тіні затанцювали на сірому тлі. В очах потемніло дочорна. Я впала на діл. Болю не було, ніяк і зовсім. Я намагалася дихнути, поки в грудях не запекло і тьма покрила все.

Глава 9

Голоси пливли у темряві. Марива. "Не треба було її переносить."
"Ти хочеш знекоритися Ніколаос?"
"Я допоміг завести її сюди, хіба не так?" Голос був чоловічий.
"Так-то так" , - відповіла жінка.
Я лежала, заплющивши очі. То був не сон. Я згадала Обріну руку, що знагла виникла нізвідки. Був то звичайнісінький ляпас. Якби він стис кулак... але так не стало. Бо я жила.
"Аніто, ви з нами?"
Я розплющила повіки. Світло різонуло мене, як бритва. Я притьма закрила очі від нестерпного сяйва й болю, але біль не зник. Я повенула голову, й то виявилося помилкою. Мені так нанило, аж заканудило. Черепушка в мене ніби розсипалася на друзки. Я підняла руки, аби прикрить очі й застогнала.
"Аніто, ви в порядку?"
Якого дідька тебе завжди питають таку дурницю, коли відповідь досточорта ні?Я відповіла пошепки, не знаючи, чи мене стане на говоріння. Мене стало. "Тютілька в тютільку."
"Чого-чого?". Це вже жіночим голосом.
"Гадаю, вона глузує" , - пояснив Жан-Клод. Звучало, ніби з полегшенням. - Вочевидь, вона не надто понесла шванк, кколи вже може жартувати."
Я не була так уже певна, щодо шванків. Нудота котила хвилями від голови до шлунку, замість у зворотному напрямку, як годилося б. Об заклад поб"юся, що в мене струс мозку. Питання тільки, наскільки добрячий?
"Ви можете рухатись, Аніто?"
"Ні" , промимрила я.
"Я неточно висловився. З моєю допомогою, чи зможете ви сісти?"
Я зглитнула, намаючись продихнути через біль і нудоту. "Мо' й так."
Рука просунулась мені під плечі. Голівер мій заторохтів кістками, коли мене підняли. Я охнула й ковтнула. "Вже зблюю."
Я перекотилася на карачки. Рух виявився зашвидким. Мені замакітрилося вихором світла й пітьми. Шлунок здригнувся. Блювотиння опекло мені горло. Голва просто вибухала від болю.
Жан-Клод тримав мене за стан, приклавши другу прохолодну долоню до лоба, аби черепушка не розвалилася на шматки. Голос його держав мене в тямі, стелився заспокіливим полотном по шкірі. Він промовляв французькою, дуже стиха. Я не тямила ні словечка, але не було потреби. Голос його тримав мене, колисав, почасти перебирав біль.
Він притулив мене собі на груди, а я була заслаба, щоб запротестувати. Од болю в мене були ламались скроні, тепер же він перетворився на віддалене пульсуюче ниття. Все ще сутужно крутити головою, ніби вона гойдалася на скручених в"язах, але біль змінився, став терпимим.
Він витер мені лице й губи вологою хусточкою. "Тепер вам трохи краще?"
"Так." Я не розуміла, куди подівся біль.
Тереза втрутилася, "Жан-Клоде, що ти наробив?"
"Ніколаос хоче її здоровою і сповна розуму на час відвідин. Ти бачила, в якому вона була стані. Їй треба до шпиталю, а не до нової дози катувань."
"Отож, ти їй і допомі,. - вампіриця явно кпила з нього.- Ніколаос не сподобаються такі витівки."
Я відчула, як він знизав плечима. "Я зробив необхідне."
Я змогла відкрити очі й від того не стало гірше. Ми були в казематі, точніше не скажеш. Квадратова камера, десьшість на шість метрів, грубі муровані стіни. Сходинки вели до дерев"яних дверей, окутих залізом. Повний комплект, навіть ланцюги, прип"яті до стін. Смолоскими манячили в держаках. Бракувало хібо що диби та ката в чорному ковпаку, черевастого м"ясника з товстиви ручищами й наколкою "Нє забуду мать радную" . Еге ж, останній штрих - і картина повна.
Мені почувалося на краще, значно краще. Я не мала би оклигувати так швидко. Мене досі завдавали шкоди, і сильно-таки. Такі травми не розвіюються самі собов, як та роса на сонці.
"Чи здатні ви сісти самотужки?", - спитав Жан-Клод.
На диво, відповідь була ствердна. Я сіла й зіперлася спиною до стіни. Біль все ще дошкуляв, але не так, як мав би. Жан-Клод взяв відро з водою коло сходів і змив підлогу. На середині камери був зроблений сток, дуже сучасного вигляду.
Тереза стояла руки в боки й зирила на мене. "Ти й дійсно швидко одужуєш." В словах звучав і кпин, і ще щось, мені не вповні зрозуміле.
"Біль, нудота, вони майже минулися. Як?"
Вона хмикнула, скрививши губи. "Про це поспитай Жан-Клода. Це його забаганки, не мої."
"Тому що ти б того не зуміла." Голос його потеплів од гніву.
Вона зблідла. "Не захтіла б, не залежно ні від чого."
"Про що промовка?", - спитала я.
Жан-Клод глянув на мене. По досконалому лицю його ніц було що здогадатись. Його чорні очі ся зіткнули з моїми. Баньки як баньки, таких на копу мільйон.
"Ну ж бо, вожак, поясни-но їй. Глянь, яке то вдячне падло."
Жан-Клод шпилив мене поглядом й уважненько стежив. "Ви сильно постраждали, струс мозку, знаєте. Біда в тім, що Ніколаос бі не дозволила нам одвезти вас до шпиталю, поки не скінчилась ваша з нею... співбесіда. Я боявся ви помрете чи не здатні будете, гм...функціонувати. - Ніколи досі не чула я його таким невпевненим. - Отож я розділив з вами свою життєву силуу."
Я намірилася хитнути головою. Йой, помилка. Схопила чоло в долоні. "Все 'дно не тямлю."
Він широко розвів руками. "Не доберу слів."
"Ох, дозвольте, дозвольте мені, - втрутилася Тереза. - Він, просто кажучи, зробив перший крок аби зробити з тебе свою людську слугу."
"Неправда твоя, - в голові і мене все ще макітрилося, думки ся плутали, але я знала, що вона кривомовить. - Він не намагався зманити мене розумом, чи вчарувать очима. Він ба мене не кусав."
"Я не кажу про тих убогих недолюдків, яких вгризни пару раз - і вони гопки для нас поскачуть. Я веду про довічного людського слугу, якого ніколи некусають, нізащо не ранять. Того, що старіє майже так повільно, як і ми."
Я все ще не петрала. Певно, це видно було з мого лиця, бо Жан-Клод сказав: "Я перебрав твійбіль і надав тобі частку своєї.. витривалості."
"Тобі що ж тоді, болить замість мене?"
"Ні, болю вже нема. Натомість тепер тобі трохи важче зашкодити."
До мене й тепер іще не зовсім доходило, а може й було занадто. "Ніяк не втямлю."
"Прочисти вуха, жінко, він розділив с тобою те, що для нас - коштовний дар, вартий тільки тих, що довели себе неоціненними."
Я глипнула на Жан-Клода. "Чи це значить, що я тепер якимсь робом тобі підвладна?"
"Зовсім навпаки, - кинула Тереза. - Тепер ти недосяжна його погляду, його голосу, його мозку. Служити меш по самій охоті, і тільки. Бачиш тепер, що він учудив."
Я гледіла на Жан-Клода. Очі як очі.
Тереза кивнула. "До тебе, ба, нарешті доходить. Як в аніматора, в тебе був частковий опір нашому позорку. Тепер тебе з гармати не проб"єш, - вона засміялась коротко, як гавкнула. - Ніколаос вас-двох розтопче." Затим вона війнула вгору по сходах, дзвонячи каблуками чобіток об камінь. Двері лишила навстіж.
Жан-Клод підійшов і став наді мнов. Лице глухе, як стіна.
"Навіщо?" - спитала я.
Він мовчав.і зорив вниз на мене. Кучері його висохли від дощу й покрутилися неслухняними пасмами. Він і зараз був гожий-прегожий, але від розпатланого волосся здавався більш... справжнім.
"Нащо?"
Він усміхнувся тут, і в кутиках очей видніли втомлені зморшки. "Якби ви померли, наш вожак би покарав нас. Обрі вже зараз спокутує свою... вихватку."
Він повернувся й рушив по сходах. Йшов, наче кіт-воркіт, м"яко, плавно, як вода пливе.
Ся спинив у дверях і кин ув на мене погляд. "За вами прийдуть, коли Ніколаос вирішить, що вже час." Він закрив двері, брязнула клямка, заскреготав ключ. Голос його плеснув з-за грат, розкішний, мало не в шумовинні сміховинок: "А може й тому, що тебе сподобав." Сміх його був гіркий, як трощене скло.

Глава 10

Я, звісно, мала поторсати замкнені двері. Посмикати, попхати булавку в щілину замка, нібито вміла їх одмикати. Перевірила гратки, чибува не хитаються, хоча все дно ніколи б не пролізла через вузюсіньке віконце.
Смикала я ті двері, бо просто не могла тому дати ради.Це, знаєте все 'дно як продовжує турсати валізу, замкнувши її ключі всередині.
Я, що називається, поцілувала замок. Двері й до того переді мною самі не розкривалися навстіж, але хтозна, в житті завжди є місце диву. Еге ж, вік живи, вік учись. Не, забудьте, кепський вираз.
Шурхнуло - і я звернулася назад до камери з вогкими холодними стінами. Пацюк працерував у дальньої стіни. Другий визирав з-під сходів, моргаючи вусами. Гадаю, не знайдеш каземата без пацючні, але я була готова пошукати.
Якась бридня вичапала з-за сходів; у тьмяному блиманні смолоскипа мені здалося, що собака. Ба ні. Пацюк величиною з німецьку вівчарку зіп"явся й присів на задні лапи. Він лупав на мене, підібравши величезні передні лапиша до волохатих грудей. Повернув голову набік і світив на мене одним очиськом. Рот жотів гостими зубками. Їкла сантиментрів десять завдовшки, довгі притуплені кинджали.
Я заволала: "Жан-Клод!"
Повітря пронизало тонке пищання, що відлунювало, ніби стая пискунів бігла норами. Я позадкувала до самої стіни. І помітила. В стіні зяяла здоровенна діра, майже в людський зріст. Пацюки принули з тунеля, як густа волохата повінь. Вони верещали, штовхалися й кусали одне одного. Пацюча орда хлинула в камеру й затопила діл.
"Жан-Клод!" Я гамселила у двері, смикала грати, все, що вже спробувала. Намарне. Визволу не було. Я копнула двері й гукнула: "Стерво!" Луна відбилася від стін і на мить ледве не заглушила шарудіння тисяч лапок.
"Вони не прийдуть, поки ми не покінчимо."
Я так і завмерла, вчепившися в гратки. Поволі-воленьки повернулась. Голос долинув ізсередини. Долівка пручалась і ходила хвилями, вкрита волохатими тільцями. Тонкий писк, густа шерсть, стукотіння тисяч крихітних кігтиків. Їх тисячі, тьми і тьми. Четверо велетенских пацьків сиділи, як гори в розбурханому плині дрібноти. Один зорив на мене чорними оченятами-бусинами. Погляд був надто розумний для гризуна. Ніколи ще я не стикалася з пацюками-перевертнями, алеготова була побитися об заклад, що то вони й є.
Один гризун зіп"явся на півзігнуті ноги. Був зростом з людину, з гострою пацючою пичкою. Довжелезний голий хвіст лежав кільцем коло ніг. Пацюк простягнув скоцюблену руку. "Зійди й приєднайся до нас, людино." Басок був густий, мало не, сказати, волохатий, він - цілком певно, що чвара була мужеська - трохи підвивав у тоні. Кожне слово чітке, алемовлене чудернацько. Пацючі губи не створено для балаки.
Так я й одразу заскочила вниз по сходах. Довго чекатимеш. Серце моє стрибало й колотилося в самому горлі. Я знала чоловіка, що пережив напад вовкодлака, ледве не помер, але сам не став вовком. Бачила я й іншого, той отримав хіба мізерну рану і перетворився на тигра-перевертня. При такому розкладі, мені стачить мізерної дряпинки - і за місяць я гарцюватиму навкарячки при повнім параді - оченята-бусинки, волохата шкурка й жовті клики. Боже милостивий.
"Спустись, людинко. Ходи, пограйся з нами."
Я проковтнула комок. Церце моє гухнуло в самі п"яти. "Переб"єтесь без мене."
Потвора засміялася з шипом. "Ми могли б зійти нагору та звести тебе." Він рушив через юрмище пацючої дрібноти, й вона приснула обіч, стрибаючи оде одному по головах, аби не попасти здорованю під ногу. Він спинився перед сходами, дивлячись нагору на мене. Шерсть його була світло-коричнева, ледь не медова забарвленням, пронизана білими пасмами. "Якщо ми стягнемо тебе на долину, тобі ой не сподобається."
Я ковтнула. Щиру правду каже щур. Я лапнула ножа - піхви були порожні. Ну так, його ж одібрали вампіри. Стерво.
"Ходи, людинко, спустись, пограйся з нами."
"Якщо тобі мене тра, іди сюди і спробуй."
Він пропустив хвоста собі по долонях, гладячи його. Коцюрбиста лапа покуйовдила шерсть на животі, і ковзнула нижче. Я дуже пильно двилася йому в пику, і вин зареготав до мене.
"Хапай її."
Двоє щурів величиною з собаку рушили до сходів. Дрібний пацюк виснув і потрапив їм під ноги. Тонкий жалюгінний писк, і все. Він ще звивався, коли решта щурів накрила його. Затріщали кісточки. Ніщо не пропадає дарма.
Я втислась у двері, ніби могла просочитись у шпарини. Двоє щурів повзли вгору по сходах, гладкі відгодовані звірюі. Але в очах не було ніц од тварини. У глибині там сидів людський стрижень, людська тяма.
"Ч'кай, ч'кай."
Щурі завагались.
Щурина внизу спитав: "То що?"
Я голоснозглитнула. "Чого ви хочте?"
"Ніколаос попросила нас тебе розважити, по чекаєш."
"Я не про те спитала. Чого вам од мене треба? Що ви хочете?"
Губи відкотились од жовтих зубів. Схоже було на оскал, але, гадаю, то була усмішка. "Спустись до нас, людино. Торкнися нас, дай себе торкнутись. Ми навчимо тебе радостям ікла й шерсті." Він скуйовдив лапами шерсть на стегнах. То привернуло мою увагу туди, йому межи ніг. Я враз зирнула геть, і кров ударила мені в лице. Я зашарілася по самі вуха. Падло!
Голос мій прозвучав майже рівно. "Чи ж оце має справити враження?"
Він аж завмер на мить, тоді рикнув: "Та вже стягнули її вниз!"
Таки-так, Аніто, молодчинка, дратуй далі. Доводь іще, що його причандалля трохи куцувате.
Од його шиплячого сміху мене морозило. "Ми сьогодні йой розважимось. То вже точно кажу."
Щурі-велетні рушили вгору по сходах, м"язи бугрилися під шерстю, вуса моргали, як настовбурчені дроти. Я втислась у двері й почала сповзати долі. "На бога, не треба, благаю." Голосок мій був тонкий, перепуджений, мене аж нудило.
"Так зразу ми тебе й обламали, от жаль який" , - відзначив щурина.
Двоє щурів-велетнів вже мало не запали наді мнов. Я вперлася спиною в двері, загнула коліна, трохи піднявши ноги над землею. Лапа мазнула мене по нозі, я здригнулась, але вичікувала. Схибити не можна. Милостив Боже, не дай їм пустити мені кров. Вусища дряпнули мене по лицю, важке волохате тіло привалилось на мене.
Я вдарила, вкопавши обидві ноги точно в щура. Його підкинуло на задні лапи й він захитався, шмашаючи хвостом. Я кинулась уперед і штургонула його в груди. Щур шкереберть полетів униз.
Другий пригнувся і стиха загарчав. Я стежила, як м"язи його напружились, впала на коліно й наготувалась. Коли б він стрибнув на мене, поки стою, я би беркицьнула за край. Площадка інчалася просто за мнов.
Той плигнув. Я впала долілиць і перекотилась. Копнула обома ногами, ще й рукою направила теплу його тушу. Щур пролетів наді мною та зник з виду. Почувся переляканий вереск, коли він гупнув додолу. Пролунало важке "гугуп". Годиться. Я сумнівалася, що їм скрутило в"язи. Але то було найкраще, на що я здатна.
Я піднялась і знову притулилася до дверей. Щурдалак більше не либився. Я розцвіла йому солоденько своєю найліпшою янгольскою усмішкою. Його те не потішило.
Він рубонув повітря рукою. Море пацючої дрібноти за знаком хлинуло вперед. Бура хвиля крихітних волохатих тілець закипіла вгору по сходах.
Когось я може б і дістала, але ж не всіх до останку. Якби він захтів, щурі згризли б мене живцем, кусничок за кривавим кусничком.
Пацюки прихлинули мені до ніг, штурхаючись і огризаючись. Крихітні тільця заколотили мені об чобітки. Одне звірятко аж витягнулось, стало навшпиньки й спробувало сягнути края чобота. Я копнула його. Пацюк з вереском полетів вниз.
Щурі-велетні відтягнули вбік одного з поранених приятелів. Той не ворушився. Другий, якого я скинула, виразно шкутильгав.
Пацюк стибонув угору, кігтики вчепилися мені в блузку. Він так і повис, зав"язши в тканині. Я чула його вагу в себе на грудях. Вхопила тварюку за поперек. Зубки вп"ялися в руку, поки не стрілись, жували плоть, втрапивши мимо кістки. Я вереснула, махнувши пацюком од себе. Він теліпався на руці, як огидний кульчик. Кров текла його шерстю. Ще один плигнув на блузку.
Щурдалак либився.
Пацюк п"явся до обличчя. Я схопила його за хвоста й пожбурила геть. "Боїшся сам напасти? Чи ж так мене злякався? - Голос мій дзвенів од страху, але я все' дно кинула йому. - Твої дружки раняться, бо тобі страхопудно? Еге ж? Правда коле?"
Бугаї перезиралися то на мене, то на щурину. Він кресонув по них поглядом. "Ще б я людців боявся."
"То ходи, дістань мене сам, якщо до шмиги." Пацюк, що вчепився мені в руку, звалився, обіллятий кров"ю. Шкіру і мене між великим і вказівним було пошматовано.
Пацюча дрібнота завагалась, здика роззираючись. Один гризун дістався по джинсах майже мені до коліна і зірвався на діл.
"Я не боюсь."
"Доведи." Голос мій трохи зміцнів, може як у дев"тирічної дівчинки замість п"ятирічної манюні.
Щури-бугаї стежили за ним, пильно, розважливо, і вичікували. Вожак знову рубонув рукою повітря, але навспак. Пацюча орда запискотіла й зіп"ялася на задні ніжки, озираючись. Вони наче повірити не могли, але потроху покотили вниз по сходах, звідки прихлинули.
Я привалилася спиною до дверей. Коліна мені тремтіли, я притисла до грудей покусану руку. Щурдалак рушив сходами нагору. Йшов, гладко ступаючи видовженими ногами, сильними когтями рвучи камінь.
Лікантропи сильніші й швидші за людей. Нема в них машкари вам на розум, ні облуди на чуття. Вони просто дадуть вам сто очок вперед. Мені булоніяк не заскочити зненацька цього щурдалака, як вийшло з першим. Я сумнівалася, що він розлютиться доста, щоби дурно схибити, але чому б не помріяти. Я була з голови до п"ят побита й покусана, беззбройна і сама-одна проти зграї. Якщо не вдасться його спантеличити, я в гамні по самі вуха.
Щурина провів по зубах довгим рожевим язичком. "Свіжа кров, - оголосив він і глибоко вдихнув. - Від тя тхне страхом, людинко. Кров і налякане м"ясо, щось мені запахло сніданком. Язичок знову мигнув по зубах і вожак засміявся на мене.
Я ковзнула рукою собі за спину, ніби що налапувала. "Ходи ближче, щурино, і ми побачимо, як тобі до вподоби срібло."
Ватаг завагався, застиг, пригнувшись на останній сходинці. "У тя нема срібла."
"Поб"єшся об заклад на своє життя?"
Він зчепив кігтисті ручища. Один із бугаїв щось пискнув. Ватаг гиркнув на нього. "Не боюсь, кажу!"
Якщо вони йому настропалятимусть, мій блеф шага вартий. "Ти бачив, що я зробила з твоїх уродів. І це, заввваж, іще без зброї." Я говорила стиха й упевнено. От же молодчинка.
Він косився на мене великим карим оком. Коришневим, наче вичинена шкіра. Шерсть його блищала у світлі смолоскипів, ніби свіжо вимита. Він стрибонув недалечко й став на самому краї площадки, аби мені не дістать.
"Ніколи ще не бачила щура-блондина", - сказала я. Абичим заповнити тишу, щоб утримати його від останнього крока. Певно-точно Жан-Клод от-от надійде за мнов. Тут на мене напали смішки, раптові, як куснем подавилась.
Щурина завмер, зирячи. "Чо гигикаєш?" В голосі ледь чулося занепокоєння. От і добре.
"Я це посподівалась, що вампіри враз-но прийшли й мене врятували. Погодься, се таки кумедно."
Він, здається, зовсім так не гадав. Мало хто розчовпує мої жарти. Якби я була менш упевнена в собі, дійшла би, певно, думки, що почуття гумору в мене катма. Нє.
Я посовала руков у себе за спиною, все ще вдаючи, що там ножака. Один із бугаїв проквилив, ба навіть мені звучало щось дошкульне. Щурина не переживе, коли б я його надурила. Я теж, певно, не переживу, коли не вигорить.
Більшість людей, коли зіткнеться зі щурдалаком, заклякає з паніки. У мене стало часу звикнути до цієї кумпанії. Непритомніти я не буду, як він мене лапне. Була одна-єдина можлива стежка, на котрій я могла ся врятувати. Якщо я схиблю, він мене вб"є. В мене всередині все перевернулося й гухнуло, я тяжко глитнула. Краще вмерти, ніж обволохатитись. Якщо він таки нападе, радше вже нехай вбиває. Щури - не найприємніший тип лікантропа. Якщо на гнилий талан, дрібної дряпки досить, аби схопити інфекцію.
Якщо не забарюся й повезе, я могла б іще домчати до шпиталю й залікуватися. Типу як од сказу. Щеплення, певна річ, інколи спрацьовували, але бува й просто заражають вас лікантропією.
Він пропустив свого довгого голого хвоста собі по долонях. "Тебе колись вже брав який вур?"
Я не певна була веде він про секс чи страву. Ні те, ні се не звучало приємно. Він себе накручує, набирається шмиги, а тоді кинеться, коли готовий. Я хтіла нападу, коли до того готова я.
Я вибрала секс і кинула: "У тебе бралки не стачить, щурино."
Він здерев"янів, ковзаючи рукою по животу, куйовдив шерсть. "То ми побачимо, в кого що є, людинко."
"Тобі тільки так і дають, коли силою береш? Ти що ж, і в людській подобі - така ж гидомира?"
Він зашипів на мене, роззявивши рота, вишкірив ікла. Глибоко з самих грудей вирвалося верескиве урчання. Ніколи досі такого не чувала. Рик прокотився казематом, розсипаючи різке шипливе відлуння. Плечі згорбились.
Я затамувала подих. Оце вже роздрочила. Теперка дивимося, чи план мій спрацював, чи він таки мене вбив. Щур плигнув. Я впала, але він до того наготувався. В о єдину карколомну мить він упав на мене, шкірячи зубища, викинув лапища вперед і верещав мені просто в лице.
Добре, що притисла колина до грудей, а то б він гупнув просто на мене. Вчепився рукою-лапою в коліна і почав пропихатися. Я обвила руками коліна, борюкаючися, що було змоги. Змоги тієї - все'дно що спинити сталеву машинерію. Він знову верескливо зашипів і геть мене забризкав слиною. Він встав на коліна, аби зручніше було схопити мене за ноги й розкласти. Тут я й копнула пружно, вклавши все до останку. Він помітив рух, спробував позадкувать, але обидва підбори впечатались його просто межи ніг. Удар так і підняв його з колін, і щур гепнувся на площадку, дряпаючи кігтями по каменю. В горлі закурдикало. Він хекав і ніяк не міг одсапатись.
Ще один щур вишпортався з норищі в стіні, і дрібнота сипнула вусібіч із писком і вереском. Я все так і сиділа на верхній сходинці, якомога подалі від блондинистого щура, якого били корчі. Я втупилась у новоприбульця, до чорта втомлена й сердита.
От же стерво, все йшло було на краще. Поганці не мають права на підкріплення, коли я й так одна проти купи. У цього шерсть була чорна, геть чорна, як глупа ніч. На кривуватих ногіх були обрізані джинси. Він плавно змахнув рукою від себе.
Серце у мене торохнуло в самі п"яти й там застрибало й заплигало. Мороз ішов за шкурою, як усе ввижалося, що дрібна волоха пацючня лазить по мені. В руці штрикало, де вкусив щур. Йой, тепер роздеруть мене на шматки. "Жан-Клод!"
Орда хитнулась, текуче буре море, геть од сходів. Пацюкиринули з вереском і писком назад у тунель. Я тільки й заглипала.
Щури-бугаї зашипіли на чорного, киваючи пиками й лапами на того, що впав. "Вона-то захищалась. А ви що робили?" Голос у щурини був глибокий, басовитий, вимова майже не псувалась. Якби стулити очі, запросто переплутала би з людською.
Ніц я, звісно, не стулила. Бугаї поплугали пріч, тягнучи за собою все ще непритомного товариша. Вбити його я не вбила, але шкоди таки завдала. Один обернувся й зирнув на мене, поки решта зникала в норі. Порожнє чорне око палило мене, обіцаючи неприємні сюрпризики, якщо колись іще перестрінемося.
Щур-блондин перестав кучатися й лежав дуже незрушно, тільки хекав і ся притримував долонями. Щур-новачок мовив: "Я казав тобі, щоб ніколи сюди не приходив."
Перший завовтузився і спробував сісти. Рух йому, здається, добряче дошкуляв. "Мене покликалагосподиня і я скорився."
"Я твій король. Ти в моїй владі." Чорношерстий щур рушив вгору сходами, хвіст його сердито бив по сторонах, ледб не по котячому.
Я зіп"ялася на ноги й притулилася до дверей, чи не в чортанадцятий раз за сю ніч.
Прибитий щурина відповів: "Ти при короні, поки не помер. Якщо станеш на пані, то не надовго. У неї - сила, а ти - так просто."
Король-пацюк стрибнув, чорний вихор. Одним ривком підняв щура, що завозив ногами над землею. Так і тримаючи, наблизив собі до лиця. "Я твій король, ти скоришся мені, чи здохнеш." Кігтисті пальці стислися на горлі щурини, поки той не засмикався од задухи. Король пожбурив його шкереберть по сходах.
Він упав там, мов лялька з ганчір"я, і стогнав з болю. В очах його палала така ненависть, хоч багаття об нього розпалюй.
"Ти в порядку?", - спитав щур-новачок.
Я не сходу розчовпала, щозвертається до мене. Кивнула. Очевидячки мене рятували, не те що в тім була потреба. Звісно ні. "Дякую."
"Я не тебе спасати прийшов, - сказав він. - Я заборонив був своїм людям полювати для вампіра. Тому я й тут."
"Знаю я своє місце, десь на 'дному щаблі з блохою. Одначе спасибі, як би там не було."
Він кивнув. "Будь ласка."
Я помітила близну від опіку на лівій руці, дещо схожу на корону. Хтось наклав йому тавро. "Чи не легше просто носити корону на голові і скіпетр під пахвою?"
Він зирнув униз, і всміхнувся щурячо, вишкіривши зубища. "Так у мене руки вільні."
Я підняла на нього очі, побачити, чи не кепкує з мене, і не могла визначить. Самі спробуйте дотлумачити вираз на пацючому писку.
"Чого від тебе хтять вампіри?" - спитав він.
"Аби я на них попрацювала."
"Зроби сама, що мусиш. Інакше, не по волі - то від болю."
"Як тобі завдадуть шванк, якщо не допустиш своїх щурів?"
Він знизав плечима, незграбний рух. "Ніколаос гадає себе королевою щурів тому що ми - її звір до поклику. Ми не просто звичайна пацючня, ми ще й люди, і в нас є вибір. У мене, принаймні, є."
"Скачи, як каже, і вона тобу не зашкодить", - підсумувала я.
Знову та ж усмішка. "Я даю добру пораду. Не значить, що сам її завше приймаю."
"Це й про мене", - сказала я.
Він глянув на мене чорним оком і повернувся до дверей. "Ідуть."
Не тра пояснювать, хто саме. Гулянка скінчилась. До нас сунули кровожери. Король зістрибнув зі сходів одним махом, підхопив побитого щурину, закинув собі на плече, ніби той ніц не важив, і прожогом кинувся в норищу, притьмя, наче мишка, яку заскочило раптове світло на кухні. Темний вихор.
Коридором заклацали підбори, і я відступила від дверей. Ті розчинились, і на порозі виросла Тереза. Вона роздивилась на мене внизу та на порожню камеру, руки в боки, ротасухо стулено. "Де вони?"
Я показала зранену руку. "Зробили свою справу, а тоді повіялись кудись."
"Вони не мали відходить", мовила вона. Тереза незадоволено хмикнула стиха. "То все їхній царьок, так же?"
Я знизала плечима. "Пійши й пішли, звідки знати чому."
"Така спокійна, така сумирна. Чи ж тебе не злякали щури?"
Я знову повела плечима. Коли вже що працює, того й тримайся.
"Їм не було сказано пускати кров. - Вона пильно придивлялась до мене. - То що, ти перевернешся під наступний повний місяць?" Вона ніби щиро зацікавилась. Од цікавості кицька здохла. Чи радше кровососка. Чому б і не посподіватись.
"Ні" , - кинула я, й по тому. Пояснюй ще кожній. Якщо їй уже так кортить відповіді, завжди може заповзятися товкти мене головою об стіну, поки не бовкну, чого хоче почути. З того вона би навіть не запарилась. Правда, Обрі якраз-но карали по чорному за те, що мені зашкодив.
Очі її звузились, спостерігаючи за мною. "Щури мусили тебе настрахать, аніматорко. Вони, здається, натомість тут ханьки м"яли."
"Мо', я не дуже полохлива." Я зустріла її погляд без найменшого зусилля. Очі як очі.
Тереза раптом всміхнулася мені на весь рот, блиснувши іклами. "Ніколаос знайде чим тебе сполохать, аніматорко. Страх - велика сила." Останні слова прошепотіла, ніби боялася мовити заголосно.
Чого справді бояться вампіри? Чи ж їх переслідують видіння осикових кілків і в"язанок часнику, чи є що й гірше? Яким робом налякаєш і без того мертвих?
"Ходи перед мене, аніматорко. Іди стрічай свою пані."
"Чи Ніколаос теж і не твоя господиня, Терезо?"
Вона зирила на мене, лице порожнє-порожнє, наче той сміх був лише мара. Зіниці зимні й темні. У щура в баньках більше особистого. "За сю ніч, аніматорко, Ніколаос усім буде хазяйка."
Я похитала головою. "Або буде, або ні."
"Жан-Клодова сила вибила тобі клепки."
"Ні, - заперечила я, - то не од того."
"Що ж тоді, смертна?"
"Радше вмерти, ніж стати попихачкою в пажерця."
Тереза й не зморгнула, тільки кивнула, поволі-волі. "Твоє бажання може й справдитись."
В мене волосся на голові заворушилось. Витримати її погляд я -то могла, але чорне зло має певний присмак. Кучма стає дибом, горло, знаєте, стискає, тельбухи ніби кліщами з тебе витягають. Таке мені і від людей доносилось. Не обов"язково бути нечистю позасвітньою, аби пристати до тьми. Але це сприяє.
Я пішла перед неї. Терезині чобітки остро відлунювали по коридору. Певно то мій страх промовляв, але я відчувала насобі її погляд, ніби кубик льоду сповзає по спині.

Глава 11

Зала була величезна, як склад, але стіни складено з масивних кам"яних брил. Я все ще чекала, коли-но сам Бела Лугоші випірне з-за рогу у свому плащі з каптуром. Правда почвара, що вже сиділа під стіною, була не набагато гірша.
Вона померла літ у дванадцять-тринадцять. Манюні недозрілі пипки, довгі прозорі строї. Плаття на ній блідо-блакитне здавалося теплим на тлі крейдяно-сніжної шкіри. За життя бліда; у вампірицях вона стала просто примарна. Кучерики світлі, як у малих дітей буває до того, як волосся змінить колір до каштанового. У неї воно так ніколи й не потемніє.
Ніколаос сиділа у різьбленому дерев"яному крісельці. Ніжки її не сягали землі.
Вампір підійшов і зіперся об бильце. Шкіра його була дивно смаглява, наче древня слонова кістка. Нахилився й шепнув Ніколаос на вухо.
Вона розсміялась, як забриніли дзвоники. Чудовний звук, розрахований на ефект. Тереза приступила до дівчинки в кріслі, стала за нею, ніжачи долонями довгі біляві коси.
Живий чоловік став праворуч її крісла, трохи позад у стіни, руки по швах. Утупився просто перед себе, лице пусте, спина пряма, як дошка. Був він ледь не чисто голомозий, лице вузьке, очі темні. Більшості мужчин не пасує боса голова. Але не цьому. Симпатичний тип, але видно, що йому те байдуже. Була в ньому якась солдаться жилка. як на мене, вже не знаю чому.
Ще один чолов"яга надійшов і прихилився до Терези. Блондин, волосся йожиком. Дивне лице - не красиве й не бридке, але з тих, що западають у пам"ять. Риси, що можуть і припасти до вподоби, коли в них доста вдивлятися. Очі блідо зеленкуваті.
До вампірів він не належав, але я, може, поспішила причислити його до людей.
Жан-Клод став останній по лівий бік од крісла. Ні кого не торкався, і навіть стоячи поряд з рештою, був окремо й сам-один.
"Ну що ж, - сказала я, - нам тільки бракує музички з "Дракули, Князя тьми", а так - повний комплект."
Голосок у неї був тонкий і безахисний, як і сміх. Розрахована невинність. "Ти вважаєш це весело, еге ж?"
Я знизала плечима. "Певно, смішинку з"ла."
Вона всміхнулася мені. Ікла не видко. Вона була так схожа на людину, очі сяють гумором, личко кругленьке й приязне. Гляньте-но яка я невинна й слабенька, миле дитятко. Мабуть.
Чорношкірий вампір знову зашептав їй на вухо. Я не певна була, чи він утримується від сміху, чи намагається не насупитись. Може все разом. Деякі мене саме так і спиймають.
Усмішка помалу щезла з її лиця, дуже люського, тільки в очах лишилися бісики. Ні у виразі, ні в блискучих зіницях не було ніц до сміху. Кішка так дивиться на пташеня.
Голосок її трохи піднімався, підкресливши кінець кожного слова, як Шірлі Темпл у сопливих кіношках. "Ти або дуже смілива, або дурна, як пеньок."
"Тобі до голосу ой бракує милих ямочок на щоках."
Жан-Клод мовив м"яко: "Держу парі, що дурна."
Я кинула йому погляд і повернулась до банди чмирів. "Я втомлена, роздратована, поранена і перелякана. А тому дуже хотілося би нарешті закінчити балаган і перейти суто до страви."
"Я починаю розуміти, чому Обрі зірвався." Голос її був сухий, холодний. Мила пісенька а-ля Шірлі танула, як лід у червні.
"Чи знаєш ти, скільки мені літ?"
Я глянула на неї й похитала головою.
"Ти, як не помиляюся, казав, що вона здібна, Жан-Клод." Вимовила його ім"я, наче гнівне звинувачення.
"Так і є."
"Скажи мені мій вік." Голос зимний, як у розлюченої дорослої людини.
"Не можу. Не знаю чому, але не можу."
"Скільки років Терезі?"
Я зирнула на чорноволосу вампірицю, згадавши вагу її присутності в свому умі. Та кепкувала з мене. "Сто, може сто п"ятдесят, але не більше."
Риси її були непроникні, незрушні, як різьблений мармур: "Чому ж не більше?"
"Таке від неї відчуття."
"Відчуття?"
"Для мене, від неї йде певна... міра сили." Терпіть не можу пояснювати це вголос. Завжди звучить, як містична туфта. Ба не так. Я знаюся на вампірах, як дехто знається на конях, або ж автах. Така мулька. Ну, і практика. Мені здавалося, Ніколаос навряд чи сподобається порівняння з кобилой, чи торохтайкою, тож я тримала губу на припоні. Егеж, бач, не така дурна, як насправді.
"Дивись на мене, людино. Дивись мені в очі." Голос її був усе ще пустий, без натяку на владну силу, що мав Жан-Клод.
Глянь в очі, тю на тя.Од хазяйки міста можна було б чекати чогось більш живодивного. Але про те я ні гу-гу. Очі її були сині, чи зелені, чи щось середнє. Погляд давив на мене, як чавунна плита. В нього ледве не можна було впертися долонями й одіпхнуть од себе. Ніколи ще досі жоден вампір не дивився на мене таким робом.
Але я могла зустріти її зіниці. Якось-такось я знала, що того не мусіло би статися.
Солдат по праву руку від неї глипав на мене, ніби я нарешті втнула-таки щось цікаве.
Ніколаос звелася й виступила трохи наперед свого почту. Вона сягала мені тільки по ключиці, так що зростом явно не вийшла. Постояла мить-другу, прекрасна й звабна, як картина з-під штудерного пензля.Ні знаку життя - самі тільки довершені лінії й добірні барви.
Вона стояла незрушно й відкрила до мене свідомість. Ніби розчахнула двері, до того міцно замкнені. Сила її вгатила в мене, і я заточилась.Чужі думки краяли мене ножами, сталеві гостряки марень. Її свідомість танцювала в моїй голові, наче хмара метеликів, доторки крилець занімлювали, разили, нищили.
Я стояла навколішки, а не тямила, коли впала. Мені було зимно, так зимно. Ніщо не мало сенсу. Я була комаха, порошинка в порівнянні з цим розумом. Як сміла я вважати себе рівнею? Що могла я вчинити, як не поповзти до неї й жебрати милостивого пробачення? Моє нахабство було нестерпне.
Я полізла до неї навкарячки. Здавалося найслушнішим. Я мусила виблагати пробачення. Я прагла, аби наді мною змилостивились. Як інакше наблизитись до богині, коли не плазом?
Ні. Щось хибило. Але що саме? Я мала ж таки виблагати богиню зласкавитись. Мусила молитися на неї, чинити все, що накаже. Ні. Ні.
"Ні. - шепнула я. - Ні."
"Іди до мене, дитя моє." Голос її був як лагідна весна по довгих зимових морозах. Від нього серце моє розквітало й тануло. Він грів мене теплим привітним леготом.
Вона простягнула мені бліді руки. Богиня дозволяла мені прилинути в її обійми. О диво дивовижне, о щастя невимовне. Чому ж я вовтузилась на підлозі? Чом не летіла до неї на крилах?
"Ні." Я вгатила руками в брук. Біль ужалив, але недостатньо. "Ні!" Я вгамселила кулаком у підлогу. До самого плеча мене пронизало й рука геть заніміла. "НІ!" Я клепала кулаками по каменях, поки не потекла кров. Біль був гострий, справжній, мій власний. Я ревнула: "Геть з моєї голови! Пшла геть, сука!"
Я скоцюрбилась на підлозі, задизаючись, притиснувши до себе зранені руки. Б"ючка калатала в мому горлі, так що було не продихнуть. Лють котила через мене, чиста й госта, як лезо. Лють пожбурила останню тінь Ніколаос з мого мозку.
Я втопила в неї очі. Гнів, і за ним щирий жах. Ніколаос обвалилась і прокотила моєю свідомістю, як океан через утлу мушлю, заповнила мене по вінця й випорожнила вщент. Тільки позбавивши мене глузду вона б мене зламала, але як тільки заманулося, зробила б запросто. І я б анічогісінько не мала, чим ся захистити.
Вона дивилася на мене внизу і сміялась, як живодивні дзвоники, як струни арфи бринять від вітром. "Ой, ми врешті з"ясували, чого боїться аніматорка. Ой, так і є." Голосок приязний і трохи піднімався на останніх складах. Знову, бач, дівчина-дитина.
Нілаос опустилася навколішки перед мене, заправивши небесно-блакитну сукну під колінця. Дама гречного чину. Вона схилилася станом аби зазирнути мені в очі. "Кілько ж мені літ, аніматоре?"
Мене починала бити пропасниця, голомша давалася взнаки.Зуби цокотіли, ніби замерзала насмерть, так може й було насправді. Я спромоглася виштовхнути слова з горла й випхнути їх межи зубів, розчепивши щелепи. "Тисяча, - кавкнула я. - Мо' більше."
"Ти був правий, Жан-Клоде. Вона таки здібна." Вона присунула лице мало не впритул. Я хтіла пхнути її пріч, але більше всього на світі, я не хотіла, щоб вона мене торкнулась.
Вона знов засміялась, високо й дико, розсипавши дзвіночки, чисті до стогону в серці. Якби мені все так не боліло, я би може заволала чи й плюнула їй просто в пику.
"Чудово, аніматорко, от ми й порозумілися. Ти зробиш, що ми хочемо, або я облуплю твій розум, як цибулину, луска за лускою". Вона дихала мені в лице, голос впав до шепоту. Так дидина шепоче, ледве втримуючи смішки. "Ти ж віриш, що мене на це стане, правда?"
Я ой як вірила.

Глава 12

Мені кортіло плюнути в оте гладеньке бліде личко, та я остерігалась, що б вона зі мною зробила. Краплина поту поволі сповзала мені по щоці. Я ладна була пообіцяти їй геть абощо, хоч зірку з неба, аби тільки вона ніколи й нізащо мене більше не торкалась. Ніколаос не мала потреби чарувати, досить було мене нажахати до безпам"яті. Страх би мене надійно приборкав. Саме на те вона й розраховувала. Я не могла такого дозволить.
"П'шла... геть... од.. мого.. лиця...", - повторила я.
Вона засміялась. Подих її був теплий і пахнув м"ятою. Канфетки-свіжилки. Але до того чистого, цілком сучасного аромату ледве чутно домішувався запах свіжої крові. Старий, як смерть. Запах недавнього вбивства.
Я вже не тремтіла. Мовила: "У тя з рота кров'ю смердить."
Вона одсмикнулась, мимоволі піднесши руку до уст. Такий людський порух, я не втрималась од сміху. Її поділ махнув мені по щоці, як вона підвелась. Ніжка в туфлику копнула мене в груди.
Мене швиргонуло шкереберть, гострий біль, ядуха. Вдруге за ніч, мені одбило подих. Я впала долілиць, хапаючи повітря ротом, як риба, намагалася впоратися з болем. Не чула, чи щось мені поламало. Не могла я чогось не пошкодить.
Слова пролилися на мене, палючі, мов окроп. "Заберіть її звідсіль, поки я її не вбила власноруч."
Біль із пронизливих шпичаків затупів до гострого ниття. Повітря пропалило дорогу горлом до легенів. Груди тяжко стискало, ніби наковталась олива.
"Стій де стоїш, Жане."
Жан-Клод, ба, одійшов од стіни й завмер на півдорозі до мене. Ніколаос спинила його порухом блідої ручки.
"Ти чуєш мене, аніматоре?"
"Угу." Вийшло придушено. На більше мені не стачало повітря.
"Чи я поламала щось?" Голосок її злетів, наче пташка.
Я бухикнула, намагаючись прочистити горло, але тільки завдала болю. Я згорбилася й заклякла, поки ниття не прищухло. "Ні."
"Жаль. Але, гадаю, то би вповільнило події, чи знепридатнило тебе для нас." Вона, здається, роздумувала, які можливості відкрило б останнє становище. Що би вони вчинили зі мною, якби щось таки зламалось? Я того не хтіла знати б.
"Поліції відомо тільки про чотирьох убитих вампірів. Насправді було ще шість інших."
Я обережненько спробувала вдихнуть. "Чому б не повідомити в органи?"
"Дорогенька моя аніматорко, серед нас багато хто не йме віри законам людей. Ми знаємо, наскільки людське правосуддя рівне й до неживих." Вона всміхнулась, і знову їй забракло ямочки для враження. "Жан-Клод ось був п"ятим найсильнішим вампіром у місті. Тепер він третій."
Я підняла на неї погляд, чекаючи на сміх, очікувала, що вона зізнається, що все це жарт. Вона так і всміхалася, точнісінько як і досі, наче воскова статуетка. Що вони тут, шиють мене в дурні? "Щось, виходить, прикандичило двох старших вампірів? Сильніших за, - я проковтнула коомок, перш ніж спромоглася закінчити, - за Жан-Клода?"
Усмішка її розпливлась, відкривши виразні ікла. "Ти і справді швидко петраєш, куди вітер дме. Це в тебе не віднімеш. І, можливо, це дещо - послабить - Жан-Клодову спокуту. Саме він і відрекомендував тебе нам, тобі про те відомо?"
Я похитала головою й зирнула на нього. Він так і не зрушив, ба навіть аби дихнути. Тільки очі повернулись до мене. Глибоко-сині, як північне небо, сяючі й палкі, як у пропасниці. Він ще не попоїв. Чому вона забороняла б йому ся нагодувати?
"За що його покарано?"
"Чи ти потерпаєш за нього? - Слова лунали глузливо здивовано. - Йой же мені, чом же ти не гніваєшся, що він тебе втравив у цю тарапату?"
Я споглядала його якусь мить. Тоді до мене дійшло, що бачу я в його очах. Страх, чистий і непідробний переляк. Він жахався Ніколаос. Якщо й був у мене спільник у цій кімнаті, так це він. Страх єднає нас міцніше за любов, чи ненависть, та й діє до чорта швидше. "Ні", - відповіла я.
"Ні то ні, ні-ні-ні. - Вона посмакувала слово, як дитина цукерку. - Нехай собі." Голос її раптом понижчав, подорослішаі, забринів лютим гнівом. "У нас є подарунок тобі, аніматорко. Ми маємо свідка другого вбивства. Той один бачив, як загинув Лукас. Він переповість тобі все, що помітив, чи так, Захарію?" - вона обдарувала усміхом світловолосого.
Захарій кивнув. Виступив з-зв стільчика й гречно мені вклонився. Губи затонкі як для його лиця, складені в криву посмішку. Очі як зелений лід невідривно слідкували за мнов. Десь-то я все бачила це обличчя, тільки де саме?
Він рушив до дверцят віддалік. Я їх досі не примітила. Вони ховалися в мерехтінні тіней і відблисків, що розсипали смолоскипи, але все ж таки я мусила була би добачити. Я зирнула на Ніколаос, і та кивнула мені, стуливши в усмішку губенята .
Вона заховала була двері від мене, а я й того не пізнала й не примітила. Я спробувала зіп"ятися, попихаючись руками. Хиба. Я кавкнула та встала якомога швидше. Долоні вже геть набрякли од ран і подряпин. Якщо я таки доживу до ранку, на мені цілого місця не стане.
Захарій розчахнув двері широким жестом, як маг-чародій зриває завісу. На проході стояв чолов"яга у дранті, що колись правило за діловий костюм. Стрункий він був, з невеличким черевцем, забагато пива, замало руханки. Десь йому, може, років тридцять.
"Ходи", - мовив Захарій.
Чоловік ступив до зали.Очі вирячились од страху. Каблучка на пальці блимала, ловлячи вілблиски вогню. Від нього тхнуло жахом і тлінням.
Він ще й досі був засмаглий, очі не запали. Схожий на людину більше за будь-якого з вампірів у залі, але й ближчий до мерця, ніж будь-хто з них. То тільки справа часу. Я заробляю на життя, викликаючи мертвих з могили. Зомбі я ні з чим не переплутаю.
"Ти пам"ятаєш Ніколаос?" - спитав Захарій.
Очі в зомбі розширились, зовсім як у людини, і він пополотнів.Чорт забирай, геть чисто людина. "Так."
"Ти відповіси на запитання Ніколаос, чи це зрозуміло?"
"Я розумію." Чоло його пішло зморшками, ніби він марно намагався зосередитися чи пригадати щось.
"Досі він відмовлявся нам відповідати. Чи не так я кажу?" - зазначила Ніколаос.
Зомбі закивав, зирячи на неї з незбутнім острахом. Так пуцвіріньок дивиться на змію.
"Ми його катували, але він виявився надто впертим, а тоді до того, як ми продовжили роботу над ним, взяв і повісився. Дійсно треба було відібрати в нього пояс", - звучала вона, як ображена капризуля. Зомбі все не зводив з неї очей.
Я... повісився. Я не розумію, я..."
"Він не знає, що сталося?" - спитала я.
Захарій всміхнувся. "Ні, анітрохи.Дивовижно, еге ж бо? Ви ж уявляєте, як нелегко надати їм стільки людського, щоб вони забули про власну смерть."
Ще й як я знала. То значило, хтось має страшну прорву сили до вжитку. Захарій оглядав спантеличеного нежильця, як витвір мистецтва. Штудерний шедевр.
"І ви власноруч відняли його?" - спитала я.
Ніколаос сказала, "Чи ж ти не впізнаєш колегу-аніматора?" Вона розсміялася стиха, яу далеке відлуння дзвоників.
Я втупилась Захарію в лице. Він водив по мені очима, беручи до пам"яті кожну рисочку. Обличчя як маска, тільки під оком смикається жилка. Страх, чи гнів? Тут він посміхнувся мені, відкрито, щиро. Ї знову мене вдарила хвиля - я знала, я впізнала.
"Спитайте його, Ніколаос. Тепер він мусить відповісти."
"Чи се правда?" - спитала вона.
Я завагалася, здивована, що та звернулася до мене. "Так."
"Хто вбив вампіра, Лукасе?"
Він витріщився на неї обараніло. Дихав ледве-ледве й часто-часто.
"Чому він мені мовчить?"
"Питання, певно, заскладне, - пояснив Захарій. - Він, імовірно, не пам"ятає, хто є Лукас."
"То сам поспитай його, і я чекаю що він таки заговорить", - голос її потеплів погрозою.
Захарій крутнувся на підборі, широко розкинувши руки. "Пані й панове, до вашої уваги й споглядання, паживці." Він посміхнувся до вух власному жарту. Ніхто більше й не змигнув. До мене теж не дійшло гумору.
"Чи ти бачив, як убили вампіра?"
Зомбі кивнув. "Так."
"Як його було вбито?"
"Вирвано серце, голову одрізано." Голос його затбринів од страху, як волосінь на вітрі.
"Хто вирвав його серце?"
Зомбі закрутив головою, поспіхом, смикаючи головою. "Не зна, не зна."
"Спитайте його, що вбило вампіра" , - порадила я.
Захарій зиркнув на мене, як стрелив. Очі його зелені, як пляшкове скло. Вилиці стояли сторч на лиці. Лють вирізьбила з нього скелет, обтягнений шкірою-полотном.
"Це мій зомбі, моє діло, що питать!"
"Захарію" , - мовила Ніколаос.
Він повернувся до неї, як здерев"янілий бовван.
"То добре питання. Слушне." Тоном розважливим, мирним, що нікого не надурило. Геєна пекельна, певно, труситься від таких-от голосів. Смертоносних, але ох та й розумних.
"Спробуй її питання, Захарію."
Він повернувся назад до зомбі, стиснувши кулаки. Я не тямила, звідки взялося стільки люті. "Що вбило вампіра?"
"Не розумію." В голосі зазвучав переляк, гострий, як ніж.
"Яка істота вирвала серце? Чи була то людина?"
"Ні."
"Інший вампір?"
"Ні."
ТОму-от, бачте, зомбі досі не добре ведеться в суді. Їх просто треба за ручку вести, щоб дійти правди. Адвокат не забариться звинуватити, що ви навмисле заплутуєте свідка. Що таки правда, але то не значить, що зомбі бреше.
"Що тоді вбило вампіра?"
Знову той закрутив головою, туди-сюди, туди-сюди. Відкрив рота, але ні пари з уст. Він ніби давився словами, ніче хто хапхав йому кляп у саме горло. "Не мо'!"
"Що значить не можу?" - заволав Захарій і дав йому ляпаса. Зомбі закрив собі руками голову. "Ти.. мені... відповіси... чуєш." Кожне слово підкреслював свіжий ляпас.
Зомбі впав на коліна й заридав. "Не мо'!"
"Говори, чорт тебе забирай!" Він копнув зомбі й той повалився долі, згорнувшись у клубок.
"Годі. - я ступила до них. -Годі, кажу!"
Він копнув зомбі ще раз і повернувся до мене. "Це мій мертвяк! Що хочу, те й роблю!"
"Він колись був людиною. Він гідний кращого, ніж це неподобство." Я стала на коліна коло зомбі, що хлипав. Захарій навис наді мною, як тінь зловіща.
Ніколаос кинула: "Облиш її, поки що."
Він стовбичив за мною, як гнівна тінь, що липне до плечей. Я торкнула зомбі за руку. Той здригнувся. "Ша, ша, все минуло. Я тобі не завдам шкоди." Завдам шкоди, скакали б ви гопки. Він врізав собі віку аби втекти. Але навіть могила стала ненадійним пристановиськом. До сеї ночі я би сказала, жоден аніматор не підняв би мертвого з такою метою. Світ виявлявся гіршим, ніж я би хтіла знати.
Мені довелося одривати його долоні, тоді повернути його лице до себе. Погляду було досить. Темні зіниці розширені, як дві ями, страхи, такий безтямний жах. Слина тонкою ниткою текла з рота.
Я похитала головою й підвелась. "Ти його зламав."
"Ще б не пак! Не вистачало, щоб сучий зомбі мене шив у доурні. Він одбарабанить мені всі відповіді, як стій."
Я крутнулась і вп"ялася поглядом у його розлючені очі. "Ти що, й досі не дотумкав? Ти збив йому тяму."
"Яка там іще в зомбі тяма."
"І правда, ніяка. В них тільки і є, та й то дуже ненадовго, спогад, чим вони були. Якщо вестися з ними добре, слід особистостості триває коло тижня, трохи більше, але в цього..., - я вказала на зомбі, й звернулася до Ніколаос. - Погане ставлення пришвидшує розпад особи. Шок її просто зітре в ніщо."
"Про що ти ведеш аніматоре?"
"Цей садюга, - я тицьнула пальцем у сторону Захарія, - знищив зомбі будь-який розум. Він вже не відповість.Нікому, ніколи й ні про що."
Ніколаос стала як бліда гроза. Очі - синє скло. М"які слова її затопили залу, мов степова пожежа. "Ах ти, чванливий..." Судома прокотилася по ней од ніжок у крихітних туфликах до самих довгих снігових кучерів. Я так і чекала, що її дерев"яне крісло запалає й запалахкотить, спіймавши іскру її розпеченого гніву.
Лють здерла з неї машкару ляльки-крихітки. Кості обтягнула паперово біла шкіра. Руки заграбали повітря, скарлючені, кігтисті лапи. Ода вчепилася в бильце крісла. Дерево зарипіло, виснуло й хруснуло. Відлуння відбилося від стін. Голос її опалив нас. "Геть звідсіля поки я тя не вбила. Забери жінку й доправ її безпечно до авта. Якщо зрадиш мені знову, в великому чи дрібному, я вирву тобі горло й діти мої скупаються в твоїй крові."
Дуже виразно, трохи мелодраматично, але вельми красномовно. Вголос я того не сказала. В чорта, я й не дихнула й не писнула. Ворухнись - і накличеш її на себе. Вона тільки й чекала приводу.
До Захарія начебто теж пройняло. Він уклонився, не зводячи х неї очей. Тоді, не вимовивши ні слова, повернувся й рушив до дверцят. Ходою неспішною, нгіби смерть не свердлила зіницями дірки в його спині. Він спинився на порозі й кивнув рукою, ніби запрошуючи мене на вихід в його супроводі. Я зирнула на Жан-Клода, що все ще стояв, де вона його лишила. Я так і не спитала, чи Катріна буде в безпеці, не було такої нагоди. Все завертілося зашвидко. Я розкрила рота; певно Жан-Клод вгадав намір.
Він зацитькав мене порухом тонкої блідої руки. Рука, здавалося, біла, як мереживо його сорочки. Очниці його заповнило блакитне полом"я. Довгі чорні кучері вилися круд лиця, раптово смертно пополотнілого. Людська подоба його обсипалась. Владна сила його опекла мені шкіру, пустивши зашпори по руках. Я зіщулилася, обхопивши себе руками, й п"ялилась на почвару, що була-но Жан-Клодом.
"Руш!" -рикнув він. Голос його шмагонув по мені, мов канчук. Крик мав би лишили мені кривавий басаман. Я завагалась і угледіла Ніколаос. Вона піднімалася в повітря, злітала поволеньки вгору. Молочно-білі патли зміїлись і гадючились довкруж її черепушки. Вона підняла скарлючену лапку. Кістки й жилки випиналися на янтарно сяючій шкірі.
Жан-Клод метнувся, змахнув і врізав мені, як тигр лапою. Мене пожбурило об стіну й мало не через прочинені двері. Захарій схопив мене за руки й витяг у прохід.
Я випручалась. Двері торохнули мало не мені в лице. Я видавила: "Йсусе."
Захарій топтався коло вузьких сходів нагору й простягав до мене руку. Щоки лисніли від поту. "Ну ж бо!" Він затріпав на мене руков, як спійманою пташкою.
Вонь просочилася крізь двері. Сморід гриючих трупів. Запах розпухших тіл, на яких тріскає шкіра, зогнила на променях сонця, вонь крові, загуслої в упокоєних жилах. Я задихнулась і позадкувала.
"Боже праведний", шепнув Захарій. Він затулив долонею рота й носа, все ще простягаючи мені другу.
Я не звернула на його руку, але стала поряд нього коло сходів. Він роззявив рота, аби мовити щось, але тут двері зарипіли. Дошки захоли й затанцювали, ніби в них колотив скажений оркан. Вітер засвистів у шпарини з-під них. Волосся мені замайталало у вихорі. Ми відступили на крок-два від дверей, що стрибали й трусилися од вітру, якого не мало бути. Буря під дахом? Гидка воня гнилої плоті труїла повітря.. Ми перезирнулися. Між нами майнуло щось схоже на певне чуття: осьде-но ми проти них, абощо. Ми обернулись і побігли, ніби нас смикало за ниточки.
Не могло бути бурі за тими дверима. Звідки взявся би вихор, що гнався за нами по п"ятах вузькими камінними сходами. У залі не було гнилих тіл. Чи пак були? Божечко, я не хтіла знать. Я не хтіла знать.

Глава 13

Вибух прокотив нагору сходами. Вихор повалив нас, як цурпалки. Дверізірвало. Я поповзла рачки, намагаючись вибратись, злинять ік бісу звідси. Захарій зіп"явся й потягнув мене за руку за собов. Ми кинулись навтьоки.
За нами щось вило, як сто вовків. За нами ревів ураган і штовхав у спину. Кудли мої лопотали по обличчю, хлоскали в очі й сліпили. Захарій як учепився мені за руку, так і не відпускав. Стіни гладенькі, сходи - слизький камінь, не було за що схопитись. Ми приліпились долілиць до сходинок і чимдуж тримались одне за одне.
"Аніта, - прошерхотів оксамитовий голос Жан-Клода. - Аніта." Я спробувала зирнути проти вітру, зморгуючи, аби добачити. Ніц не було. "Аніта, - викликав вітер моє їм"я. - Аніта." Щось замерехтіло, блакитні вогники. Дві цятки синього полум"я висіли межи вітру. Очі - чи то були жан-клодові очі? Чи ж він помер?
Сині свічки попливли додолу. Ураган їх не обходив. Я заволала "Захарій!", але звуки проковтнув вихор. Чи ж він теж бачив, чи то я їхала глуздом?
Блакитні вогники все спускались і нижчали, і раптом мені не хтіло, щоб вони мене торкнули, так само враз я звідкись спізнала, що зі мною стане. Щось казало мені, що з того буде ой як кепсько.
Я випручалась од Захарія. Він заволав щось мені, але ж оркан ревів і свистів межи вузькими стінами, як скажена каруселя. Більше ніц було не дочуть. Я попвзла по сходах нагору, вихор штурхав мене в спину й чавив до землі. Ще, правда, оден звук, жан-клодів голос в голові: "Пробач мені."
Сині світляки враз стали просто перед мого лиця. Я влипла в стіну, б"ючи по вогнях. Руки мої гребли через них, не торкаючи. Тільки марево.
Я крикнула: "Лиш мене!"
Вогонь просочився через долоні, мовби їх і не було, й затопив мені очі. Світ довкола став скляно-синій - глупа тиша, зайлива ніщота, синій лід. І шепіт: "Біжи, тікай." Знов прийшла до тями - сидяла на сходинці, блимаючи у вихор. Захарій споглядав мене.
Ураган ущух враз, ніби хто перекинув вимикач. Запала оглушлива тиша. Я ледве хапала ротом повітря. Б"ючка перестала колотитись. Серце моє спинилось і заглохло у грудях. Я тільки й чула, що свій подих, заголосний, замілкий. От, зрештою, ми й дізналися, що мається на увазі, коли кажуть, що від страху перехопило подих.
Захарій захрип і голос його пролунав, як труба, в запалому мовчанні. Гадаю, насправді він прошепотів, але здалося, ніби загорлав на повну. "Очі в тебе, вони сяяли синім!"
Я промимрила "Шшшша, тихо." Не тямила сама чому, але слів його не мали дочути, не мусили знати, що стало. Життя моє залежало від того. В голові мені більше не шепотіло, але остання порада зназовні була слушною. Біжи. Бігти - це в чорта мудра річ.
В тиші була загроза. Значить, побоїще ся скінчило, й переможець здатен звернути увагу на довколишню решту. Не хтіла б я потрапити до тої решти.
Я встала й простягнула Захарію руку. Він ніби спантеличено, але взяв і підвівся. Я потягнула його нагору по сходах, набираючи розбіг. Мусила вибратися звідси геть подалі, так чи ніяк, чи мені смерть тут, сеї ночі, тепер. Знала те з певністю, що не лишала ні шпарини для вагань, ні миті на роздум. Бігла на порятунок життя свого. Мені настав би край, коли б Ніколаос зараз уздріла мене. Гаплик тому глеку.
І я б так ніколи й не дізналась чому.
Або Захарій перейнявся панічним поспіхом, або гадав я знаю щось йому невідоме, бо він так само гайнув зі мною. Коли оден затинався, другий піднімав його назад, і ми мчали. Бігли ми, поки кислота не зануртувала мені у м"язах, поки груди не стисло болючим комком од нестачі дихавки.
Тому-от я й бігаю щоранку для тренажу, щоби спромогтися на алюр-три-хрести, коли за мною щось женеться. Слабші мотиви не намовляють. Але це таки діє - мати змогу бігти, як треба, бігти, аби спасти свою шкуру. Тиша була тяжка, мало не загусла. Вона ринула вгору по сходах, ніби шукаючи чогось. Тиша гналася за нами так же певно, як до неї вихор.
Біда ось де: якщо ви колись пошкодили були коліно, ви не пострибаєте по сходах скільки заманеться. Дайте мені рівну поверхню, і я можу бігти годинами. Виставте мене на гору, і колінця дадуться взнаки. Почалося з ниття, але не довдовзі біль перетворився на госру м2ясорубку. З кожним кроком по нозі якшпичаком штиркало, поки всю її не охопило.
Коліно стало лускати на рух, чутний звук. Недобрий знак. Воно явно обіцяло мені вийти з ладу. Якщо суглоб вискочить, я лишуся тут калікою на сходах, потонувши в мовчанні. Ніколаос мене знайде і вб"є. Чом я була така того певна? Хтозна, але певна на всі сто, і все певніша з кожним ковтком повітря. Я не сперечалася з чуттям.
Я призупинилася спочити на сходах, розминяючи ноги. Стрималася, щоб не ахнути, коли м"язи у слабкій смикнуло й зсудомило. Трохи потягнути її, й почуватимуся на краще. Біль не зникне, надто вже я її пересилувала, але зможу ще йти, щоб коліно мене не зрадило.
Захарій звалився на сходи, явно не бігун. М"язи в нього закоротить, якщо не буде рухатись. Може він те знав. Може те його й не обходило.
я витягнула руки по стіні, поки плечі не виструнчились. Аби тільки робити щось звичне, поки чекаю, щоб коліно втихло. Аби зайняти чимсь себе, поки дослухалась - до чого? До чогось тяжкого, древнього, ппрравічного, давнопомерлого.
Згори донеслися звуки, десь вище нас на сходах. Я завмерла, втиснувшись у стіну, долоні до холодного каменя. Ну й що тепер, га? Куди ж більше? Певна річ же, боже милий, незабаром світатиме.
Захарій піднявся та звернув лице д"горі. Я стояла спиною до стіни, тож так само добре бачила і вниз. Не вистачало, щоб якась паскуда прокралася з ями, поки я зирила в небо. Я тужила за пістолем. Він лежав замкнений у багажнику авта, де від нього було до чорта користі.
Ми стояли якраз трохи нижче площадки, за поворотом сходів. Бувають часи, коли я мрію видіти, що робиться за рогом. Це був якраз один з таких моментів. Шурхір тканини по каменю, стук підборів.
З-за рогу з"явився чоловік, натуральний живий чоловік, диви на диво живовидне. У нього навіть на горлі не було знаку. Волосся, біле, як вата, було коротко пострижено під йожика. Жили випиналися на шиї. Біцепси його були вокруж більші за мою талію. Талія в мене типу тонка, але його ручища все ж, гм, справляли враження. В ньому було добрих два метри з надлишком, і жиру не стачило би, щоб змазати дно кострульки.
Очі його нагадували кришталево бліді січневі небеса, далекі, льодяні, блакитно-сірі. До того ж з мого досвіду то був перший не засмаглий качок. Всі ті бугристі м"язи були вирізьблені біло, як сухопутний Мобі Дік. Чорна сітка-теніска демонструє всенький обшир масивних грудей. Чорні шорти вирізнялися на білих ногах.. Йому довелося розрізати штанці по боках, аби натягнуть їх на свої дубки.
Я шепнула: "Йсусе, скільки ж ти качаєш прес?"
Він усміхнувся одними кутиками. Говорив, ледве ворушачи губами, аби не угледіли різці. "Чотири ста."
Я стиха присвиснула. І сказала, що він хотів почути: "Вражає."
Посміхнувся, стерегучись показувати зуби. Він явно намагався зіграти вампіра. На жаль, завчена і вивчена роля для мене не грала. Чи сказать йому, що від нього на кілометр тхне людиною? Нє, він іще зламає мене об коліно, як цірпалок.
"Це-от Вінтер" , - сказав Захарій. Назвисько надто припасоване для справжнього, як у кінозірки сорокових років.
"Що за рейвах?", - спитав він.
"Наша господиня б"ється з Жан-Клодом", - пояснив Захарій.
Качок видихнув глибоко, як зітхнув. Зіниці трохи розширились. "Жан-Клод?" Ніби в тому й було запитання.
Захарій кивнув і всміхнувся. "Ага, він довго тримався."
"А ти хто така?", - спитав він.
Я завагалась, Захарій знизав плечима. "Аніта Блейк."
Тут качок розплився в посмішці, блиснувши разками правильних зубів, нарешті-таки. "Це ти-от і є Кат?"
"Так."
Він розреготався. Звук заколотився межи стін. Тиша ніби стяглася круж нас, як зашморг. Сміх обірвався враз, на губі кача вибився піт. Вінтер дочув хижу мовчанку й схарапудився. Тон його впав до пошепту, ніби він боявся, що дочують."Замала ти для Ката."
Знизала плечима. "Мені теж це, бува, дошкуляє."
Він усміхнувся й мало знову не зареготав, але ковтнув і стримався. Очі заблищали.
"Мотаймо звідси геть подалі", - сказав Захарій.
Я щиросердо - за.
"Мене послали перевірити, як там Ніколаос", - мовив Вінтер.
Тиша запульсувала в такт імені. Росина поту скотилася в качка по щоці. З інструкції по техніці безпеки: ніколи не проголошуйте імені розлюченого вампіра-вожака, коли такий знаходиться на відстані, приступній його "слуху".
"Вона сама собі здатна дати раду", - шепнув Захарій тишком, але все "дно пішло відлуння.
"Нєєєєє", - заперечила я.
Захарій визвірився на мене, я тільки знизала плечима. Інколи я просто не здатна ся втримати.
Вінтер лупав на мене, обличчя безпристрасне, як різьблений мармур; тільки очі бігали. Містер Мужик. "Ходімо", - сказав він. І Повернувся, не чекаючи на згоду. Ми таки погодились.
Я пішла б за ним хоч вряди-куди, аби дорога вела нагору. Одне тільки певно знала - ніяка сила, геть ніяка у світі, не смусиитть мене спуститися тими сходами. Не з доброї волі. Звичайно, завжди існували інші способи. Я огледіла широку спинищу Вінтера. Еге ж бо, коли ти не слухаєшся красно, завжди є інші виходи.