Барбара Тушман
Далеке дзеркало
Буремне чотирнадцяте століття

"Людський рід завжди той самий і нічого не заникає з природи, хоча все й міняється."
Джон Драйден
"Про персонажі у Кентерберійських оповідках",
у передмові до книжки "Байки, давні та модерні"

Переднє слово
Час, герой, та ризик
Книжка ця постала з бажання віднайти, як на суспільство вплинуло одне з найсмертельних лих у писаній історії - Чорна смерть 1348-50рр., яка погубила за оцінками третину населення, що жило від Індії до Ісландії. Зважаючи на згубні можливості нашого власного часу, причина мого інтересу очевидна. Знайти відповідь виявилося непросто, бо XIV століття зазнало стільки "дивних та страшних труднацій і скрут" (зі слів сучасника) що його напасті годі простежити до будь-якої одної причини; свої сліди лишили там не тільки чотири вершники з видіння Св. Івана, що на тоді помножилися до семи - мор, війна, податки, бандитство, погане врядування, бунти та розкол у Церкві. Всі вони, крім самої чуми, постали з умовин, що існували й до Чорної смерті та тривали по тому, як минули часи моровиці.
Хоча моє вихідне питання й оминуло певної відповіді, цікавість до самої епохи лютої, мученої, наполоханої, стражденної епохи руїни та розпаду, до часу, як багацько гадали, cатани переможного - була нездоланна та, як мені здавалося, втішна в епоху схожого замішання. Якщо наші останні десять-двадцять літ занепалих сподівань були часом надзвичайної скрути, добре знати, що рід людський спроможно переживав і гірші.
Цікаво, що про "дивовижні подібності" щодо початкових літ сього століття вже вів був інший історик. Порівнюючи наслідки Чорної смерті та Першої світової війни, Джеймс Вествол Томпсон віднаходив всі ті ж самі жалоби: економічний хаос, суспільні заворущення, високі ціни, лихварство, оспале доброчестя, нестачу товарів, ледарство, шалені веселощі, безумні витрати, розкошування, розпусту, суспільну та релігійну істерію, жалобу, зажерливість, погане управління, занепад манер. "Історія ніколи не повторюється , - казав Вольтер, а людина - завжди". Фукідід, звичайно, настановив сей принцип опорою своєї праці.
Коротким словом швейцарського історика Дж. С. Л. І. де Сісмонді, XIV вік був "поганий час для людства". Доненавна історики гребували та намагались оминати те століття, бо ж його неяк не можна було увібнати у схему людського прогресу. Зазнавши жахів XX століття, ми щиріше співчуваємо бентежному віку, чий порядок ламався й падав під натиском супротивних і лютих подій. Ми з гострим болем впізнаємо ознаки "часу страждань, коли нема знаття про те, що певно буде".
Відстань у 600 років дозволяє чіткіше вирізьбитися тому, що є важливе в людській натурі. Люди Середній віків існували за розумових, моральних та фізичних умов настільки відмінних від наших власних, що ледве не становлять чужу цивілізацію. Відтак, риси поведінки, що ми запізнаємо знайомими та звичними серед цих чужорідних обставин, розкриваються як притаманні людині взагалі. Якщо вже дошукуватись уроків історії, так осьде він, відкритий французьким медієвалістом Едуардом Перроєм, коли він писав книжку про Столітню війну, переховуючись та уникаючи гестапо під час Другої світової війни. "Певні способи поведінки, - писав він, - певні відгуки проти долі, висвітлюють одні других."
П'ятдесят літ, що настали за Чорною смертю 1348-50, - осердя того, що мені здається звязним історияним періодом, протяглим приблизно від 1300 по 1450 рік з хвостиком. Аби звузити фокус до ділянки, з якою можна впоратися, я зробила стрижнем своєї розповіді життя певної особи. На додачу до людського інтересу, це вигідно примушує до реальности. Від мене вимагається йти слідом за обставинами та перебігом дійсного середньовічного життя, куди б вони не вело, а ведуть вони, думається, до правдивішої картини того часу, ніж коли б я накинула власноручний плян.
Особа, про яку ведеться - не король чи королева, адже все в них є ipso facto вийнятковим, та, крім того, їх надужито; але й не простолюдин, бо життя простонародців не набували широкого обсягу, що я хотіла; не церковник чи святий, бо вони за межами мого розуміння; не жінка, бо ж будь-яка середньовічна жінка, чиє життя достатньо задокументовано, була б нетиповою.
Тож коло звужується до чоловіка з Другої верстви - себто з аристократів - а вибір упав на Анґеррана де Кюсі VII, останнього з великого роду та "найбільш досвідченого та вправного серед усіх лицарів Франції". Життя його від 1340 до 1397 співпало з періодом, що мене стосувався, тож він, від смерті його матері у великій моровиці до його власної бездоганно вчасної смерті в кульмінаційному фіаско того століття, був ніби навмисне створений мені на потребу.
Пошлюблений зі старшою дочкою короля Англії, він набув подвійної васальної залежности, проклавши місток між двома воюючими країнами, що розширило його розмах та зробило його кар'єру багато цікавішою. Він відіграв роль, звичайно значну, в кожній публічній драмі свого місця та часу, і він мав добрий глузд стати патроном найвидатнішого тогочасного літописця, Жана Фруассара, з тим наслідком, що про нього стало більше відомо, ніж було б навпаки. В нього одна дошкульна вада - не має він автентичного портрета. У нього, втім, є відшкодовна перевага, як на мене: що, за вийнятком куцої статті, надрукованої в 1939-му, анічогісінько про нього не написано англійською, та немає формальної надійної біографії французькою, крім докторської дисертації 1890-го року, яка існує тільки в рукописі. Я люблю шукати власну стежку.
Я мушу благати чительника набратися терпіння, знайомлячися з Кюсі, бо ж його можна тільки спізнати на тлі та поряд з подіями часу, які заповнюють першу півдюжину глав. Анґерран лишив свою першу познаку в історії у вісімнадцять літ у 1358-му, що ся не трапляє до Глави сьомої .
Дійшло тепер сказати про збитошні ризики сеї справи. По-перше, непевні та суперечливі свідчення про дати, числа та неспростовні факти. Комусь може й здається, що дати - нудне буквоїдство, але в них основа та корінь, бо ж вони встановлюють ланцюжок - що за чим і з чого витікає - тим самим виводячи до розуміння причин і наслідків. На жаль, середньовічну хронологію дуже важко нашпилити. Початок року припадав, уважалося, на Пасху, оскільки ж вона могла бути будь-коли між 22 березня та 22 квітня, загально віддавали перевагу сталій даті 25 березня. Перехід до Нового стилю відбувся у 16-му столітті, але не всюди був прийнятий аж до 18-го, що залишає питання, до якого року належать події січня, лютого та березня, незбутною загадкою, що на додачу ускладнюється використанням року царювання (рахуючи від уступу король на престол) в офіційних англійських паперах 14-го століття та папського року в певних інших випадках.Ще гірше, літописці не датували події днем і місяцем, але за церковним календарем - кажучи, наприклад, "за два дні до Різдва Пресвятої Владичиці Нашої Приснодіви Марії", або в понеділок по Водохрещі, чи в день Св. Івана Хрестителя, чи третьої неділі у Великий Піст.
В результаті заплутуються не тільки історики, але й самі мешканці 14-го століття, що рідко, чи й узагали коли доходять тої ж самої дати на будь-яку подію.
числа не менш істотні, бо з них видно, яку частку населення втручено до поданих обставин. Хронічне перебільшення в середньовічних числах - взяти хоча б розмір армій - сприйняте за фактичний стан речей, в минулому породило помилкове уявлення, що середньовічна війна подібна до сучасної, що зовсім не так, у засобах, методах чи цілях. Слід вважати, що середньовічні цифри щодо збройних сил, загиблих у битві, померлих від моровиці, бунтованих зграй, процесій, чи будь-яких масових збіговиськ, як правило роздуто на кількасот процентів. Стається воно тому, що літописці не вживали числа як дані, ба як засіб літературної штуки, аби зачудувати чи нажахати читача. Використання римської цифири додатково знеточнювало та схиляло до округлення. Історики некритично сприймали названі числа та повторювали їх із покоління в покоління. Тільки з кінця 19-го століття вчені заходилися наново вивчати джерела та віднайшли, наприклад, справжню силу експедиційного загону із скарбничих записів. І все ж вони й досі сперечаються. Дж. С. Рассел покладає населення Франції до чуми в 21 мільйон, Фердінанд Лот - у 15-16 млн., аж Едуард Перрой - у мізерні 10-11 млн. Розмір населення впливає на висліди решти будь-чого - податків, сподіваної тривалости життя, торгівлі, голоду чи достатку - а тут же авторитетні знавці сьогодення розбігаються в числах на 100 відсотків. Цифри літописців, що вочевидьки викривлено, в моєму тексті взято в лапки.
Розбіжности у гаданих фактах часто виникали від помилок в усному переповіданні чи пізнішому невчитанні в рукописні джерела, як-от коли пані де Кюсі, через яку зчинився міжнародний скандал, історик 19-го століття, інакше, ретельний, помилково визначив другою дружиною Кюсі, на певний час безладно поплутавши вашу авторку. Князя д'Озер (Comte d’Auxerre) в битві при Пуатьє, англійські літописці охрещували Онзер, Оссюр, Сусьєр, Узур, Восерр (Aunser, Aussure, Soussiere, Usur, Waucerre), а у "Великих хроніках французьких" він фігурує як Сансерр, а то взагалі вже зовсім інший добродій. Анґеррана в Англії писали як Інгельрам. Тож не дивно, що я cприйнялала прізвище Саноль (Canolles) як варіант назвиська відомого ватажка розбійників Арно де Серволя (Arnaut de Cervole), поки не докопалася, коли обставини не полізли ні в тин, ні в ворота, що то натомість різновид імені Ноллес чи Нолліс (Knowles, Knollys), що був не менше лихозвісний англійський верховода. Хоча й незначні, але такі приключки бентежать.
Ізабо Баварську, королеву Франції, один історик зображає як статну блондинку, а другий - як "темнокосу жваву жінку дрібного зросту". Турецького султана Баязета, якого сучасники згадують сміливим, рішучим і жадібним до війни, аж набув прізвисько "Блискавиця" за раптові напади, нинішній історик з Угорщини описує "жоноподібним, хітливим, непевним та непостійним".
Можна взяти за аксіому, що будь-якому судженню чи свідченню про Середні віки можна (і ймовірно так і буде) протиставити протилежне чи відмінне. Жінок було більше за чоловіків, бо других убивали у війнах; чоловіків було більше за жінок, бо другі помирали при родах. Простолюд знався на Святому письмі; простолюд уявлення не мав про Біблію. Знать була вільна від податків; ні, аж ніяк не була вільна. Французькі селяни були брудні, вшиві, смердючі та годувалися хлібом та цибулею; французькі селяни їли свинину, птицю та дичину, та часто з задоволенням купалися в сільській бані. Списку немає кінця.
Суперечности, втім, - частина життя, а не просто зіткнення доказів. Я би прохала чительника чекати суперечностей, а не одноманіття.Жодна галузка суспільства, звичка, манера, рух, розвиток не пробувають без протипотоків. Голодні селяни-голодрабці в мазанках жили по сусідству з заможними ґаздами, що спали на пуховиках. Дітей занедбували, та діток любили. Серед збезлюднення та нещасть, бучні марнотрати та розкоші ніколи так плескали за межі. Жоден час не є акуратненьким чи витачаним на копил, а ніяка епоха не була строкатіша за Середні віки.
Треба ще пам'ятати, що Середні віки міняють забарвлення в залежности, хто на них споглядає. Передсуди істориків та бічні точки зору - а звідти й вибір матеріалу - значно змінилися на протязі 600 років. За перші три століття по 14-му, історію правдиво складала генеалогія знаті, присвячена вислідам династичних родоводів та сімейних зв'язків і насичена гадкою, що знатна особа - людина вища, за решту. Сі незлічимі праці антикварного висліду кишать відомостями більш ніж династичного інтересу, як-от в Ансельма фактик про гасконського лорда, що заповів сотню ліврів на посаг незаможним дівчатам, яких він був позбавив невинності.
Французька революція відзначає великий переворот, за яким історики бачили просту людину - героєм, бідного - ipso facto доброчесним, а дуків і королів - чудиськами беззаконними. Сімеон Люк (Simeon Luce), у праці про Жакерію, один із таких, упереджено перекошений у викладі, але ж унікальний у вислідах та безцінний своїми документами. Велетні 19-го та початку 20-го століть, що розшукали та видрукували джерела, прокоментували та видали літописи, зібрали літературні твори, прочитали й опрацювали незлічими проповіді, трактати, листи та решту первісних матеріалів, заклали підґрунтя дорогам, по яким ми, наступники, йдемо нині. До їхню роботи додалися, врівноваючи, висліди сучасних медієвалістів епохи після Марка Блоха, вони користаються більше соціологічним підходом та розкопали детальні факти про життя буденне - наприклад, скільки облаток на причастя було продано в певній єпархії, як ознака додержання релігійних обрядів.
Моя книжка завдячує усім цим групам, починаючи від початкових хроністів. Я розумію, що зараз не в моді серед медієвістів покладатися на літописців, але щоб відчути смак часу та його властиві ставлення, вважаю тих необхідними. До того ж їхня форма - оповідка, як і в мене.
З усіма цими скарбами, все одно існують прогалини, де проблема не в тому, що свідчення суперечливі, ба що їх нема. Аби перекинути місток, доводиться вдаватися до того, що здається природним поясненням, звідки й виникають рясні "відрогідно" та "ймовірно" в моїй книжці - се дратує, але, за браком документованих певних згадок, того не позбутися.
Ще більша небезпека, закладена в саму природу писаної історії, є переобтяження негативом: неспівмірно виживає погане й темне - лихо, нещастя, чвари та зло. В історії все так само ж, як у щоденній газеті. Нормальний хід речей не є новина. Історію скаладають документи, що вижили, а вони трактують чи не виключно про кризи та нещастя, злочини та лиходійства, бо саме такі й знаходять відображення в паперах - судових позовах, угодах, осудженнях моралістів, літературній сатирі, папських буллах. Жоден Папа не оголосив небудь-коли хоч одну буллу на схвалення абичого. Приклад "чорнухи" очевидно помітний у працях релігійного реформатора Ніколя де Кламанжа (Nicolas de Clamanges), хто, тавруючи негідних і зажерливих прелатів у 1401, каже, що палаючи пристрастю до зміни на краще не буде він мовити про добрих священників, бо ж "не годиться їм іти до рахуби поряд із збоченими людцями".
Лихо рідко буває таким поширеним, як видається з писаних свідчень. Від того, бо щось занотовано, явище бачиться тривким і тривалим, тоді як воно радше було випадковим і в часі та в місці. До того ж, нормальні явища звичайно більш тривкі, ніж збурення, як ми знаємо за нашими власними часами. Наковтавшися сьогоденних новин, можна було би чекати, що світ геть-таки чисто складається зі страйків, злочинів, аварій в електромережах і водопостачанні, поїздів, що зходять з рейок, стрілянини в школах, бандитів, наркоманів, неонацистів та ґвалту. Насправді ж можна надвечір повернутися додому - вдалого дня - недибавши хіба одне-два з переліченого. Це навело мене зформулювати Тушманів закон, що твердить: "В розголошенні події позірні прикрі наслідки помножуються п'яти-десятикротно" (чи в будь-якій мірі, якій заманеться читачу).
Труднощі співчуття, правдиво вжитися в розумові й емоційні смисли Середньовіччя, - остання перешкода. Головною завадою є, як на мене, християнство, як воно було тоді: форма та закон середньовічного життя, всюдисуще, насправді неминуче. Його наполегливий принцип, що життя духовне та світ посмертний є переважними над тим що ся стає тепер і тут, над матеріальним життям на землі - се те, що не поділяє модерний світ, якими побожними б не були нинішні християни. Занибель цього принципу та його заміщення вірою в світ та особистість, поява активного життя, не обов'язково зосередженого на Богові - це те, що насправді витворило модерний світ та покінчило з Середньовіччям.
Що додатково поскладнює проблемпу, так се те, що середньовічне суспільство, сповідаючи відмову в життя чуттєве, не відкидало його на практиці, і ніде се не виджно краще, як у самій церкві. Багато намагалося, мало кому вдалося, але людство загалом не створене для самозречення. Ніде й ніколи не було часу, стільки уваги приділялося грошам і статкам, як у 14-му столітті, і їхні плотські клопоти були такі ж самі, що й інде-коли. Економічну людину та людину чуттєву не придушиш.
Розрив між ведучим принципом середньовічного християнства та щоденним життям - найбільша притичина Середньовіччя. Це проблема, що пронизує історію Гіббона - проблема, що з нею він розправляється, набравши делікатно зловмисної легкодухості. На кожній нагоді він штрикає в те, що йому здавалося християнським лицемірством на противагу природному людському існуванню. Не думаю, яким би великим не була моя повага до майстра, що гіббонів метод розвязує вузол. Люди самі сформулювали недосяжний християнський ідеал та намагалися його дотриматися, якщо вже й не жити за ним, на протязі більше тисячоліття. Тож він мусить представляти правдиву потребу, щось фундаментальніше, ніж дозволяло гіббонове просвітництво 18-го століття, від чого не відмахнутися його елегантними іронізмами. Хоча я й визнаю його вагу, на те, щоби з ним ототожнитися, треба мати більш релігійний склад, ніж у мене.
Лицарство, домінуючий політичний стрижень правлячої верстви, лишило таку само заяючу прірву між ідеалом та практикою, що й релігія. Взірцем була картина порядку, втримуваного класом ратників, картина, вталена в образ Круглого столу, обрису досконалого. Лицарі короля Артура обороняли правду, побиваючи драконів, чаклунів та лихолюдців, встановлюючи порядок на дикому світі. Так само їхні в житті відповідники мусили, надалося в теорії, слугувати оборцями Віри, стовпами справедливости, захисниками скривджених. Насправді, вони самі ж були гнобителями, та на 14-те століття шаленство та беззаконня людей меча стало одним із головних чинників розладу. Коли прірва між ідеалом і дійсністю стає заширокою, система ламається впень. Легенди й оповідки завжди це відображали; в артуровому циклі Круглий стіл розколюється сам собою. Меч знову потоплено в озері; боротьба починається спочатку. Якою б лютою, руйнівною, захланною, грішною не була людина, перед нею лишається образ ладу, якого вона віднова прагне досягнути.

Щодо грошей
Середньовічна монета первісно походила від libra (лівр або фунт) чистого срібла, з якого били 240 срібних пенні, пізніше у встановленій відповідності 12 пенні на шилінг або су, та 20 шилінгів або су на фунт чи лівр. Флорін, дукат, франк, лівр, екю, марка та англійський фунт усі теоретично більш-менш рівнялись оригінальному фунту, хоча по ходу справи їхня вага та золотий еквівалент мінялися. Найближчою до стандарту була монета на 3,5 грами золота, бита у Флоренції (флорін), та у Венеції (дукат) у середині 13-го століття. Епітет "золотий" на додачу до назви монети як золотий франк, золотий екю чи золотий мутон (franc d’or, ecu d’or, or mouton d’or) означав монету справжню. Коли вживалася тільки назва, або ж у Франції ще як лівр у його різновидах - паризький, турнельський, бордоський (parisis, tournois, bordelaise), кожен дещо відмінний у вартості, - згадана валюта представляла гроші на рахунку, що був істотний у даних обмежених обставинах, пересічному читачеві можна порадити не перейматися сими складнощами, бо назви монет і валюти ніц не значать, окрім у розумінні купівельної спроможності. Час од часу, згадуючи про виплати солдатам, платню працівникам, ціну за коня чи плуга, витрати на прожиток буржуазної сім'ї, розмір податків з диму та податки з продажу, я намагалася перевести монетарні значення в реальну вартість. Я не пнулася звести всі валюти до порівняння з одним відповідником, як, скажімо ліври чи франки, по еквівалент постійно мінявся як ї вміст золота чи срібла в монетах; більше того, дійсні монети та гроші на рахунку тої ж самої назви, ріжнилися за вартістю. Тому я, в кожному випадку, просто перебирала ту ж назву, вжиту в документі чи літописі, та раджу читачеві сприймати будь-яку суму, лише як стількись грошей.

Частина перша
Глава 1
"Єстем Сір де Кюсі": Династія
Величний і грізний, що височить на пагорбі в Пікардії, пятибаштовий замок Кюсі панував над дорогою до Парижа з півночі, але захисником, чи може суперником столичній монархії - питання лишається вікритим. З осердя замку стримів велетенський циліндр, підносячись удвічі вище за чотири кутові башти. Се був донджон, чи центральна цитаделя, найбільша в Європі, наймогутніша з усіх, побудованих у Середні віки чи й по тому. Дев'яносто футів у поперечнику, 180 футів заввишки, здатна прихистити тисячу чоловік на час облоги, вона захищала замок, що змалів у неї в підніжку, скупчені дахи містечка, церковну дзвіницю та тридцять башт на масивній стіні, що обнесла всю забудову на горі. Подорожні, йдучи з будь-якого боку, добачали сього колоса баронської влади за багато миль та, наблизившися, відчували зачудований острах, як мандрівник у землях язичеських, що вперше назорив піраміди.
Охоплені видивом величі, будівельники дотрималися мірила донджона, витворивши дрібніші деталі в розмірах, завелики для смертного: сходи піднімалися на 15-16 дюймів (38-40 см), сидіння при вікнах височили на три з половиною фути над землею (106 см), ніби зроблені до вжитку для раси велетнів. Кам'яні перемички вікон, сягаючи двох кубічних ярдів, були не менш титанічні. Більше чотирьохсот років рід, відображений у сих спорудах, виявляв ті ж самі надмірні риси. Амбітний, хижий, а незрідка лютий, рід Кюсі вкоренився в землях, які сама природа витворила до владичення. Їхня гора контролювала прохід із падолу Айлетта до більшої долини Уази. Звідси вони грозили королям, оббирали Церкву, вирушали в хрестові походи, де й гинули, тут їх засуджували та відлучали від церкви за злочинства, звідси розпросторювали вони свої володіння, брали шлюб із королівською родиною, та плекали погорду, що склалась у бойовий крик, “Coucy A la merveille!” Тримаючи одне з чотирьох найбільших баронств Франції, вони зневажали містечкові титули та надбали девіз, простий у гордині:

Ne prince ne duс ne comte aussi; Je suis le sire de Coucy.
(Не принц я, не дюк, не один із князів; я володар Кюсі).

Закладений в 1223-му, замок був плодом того самого архітектурного вибуху, що підняв у височину величні собори, які також походять з північної Франції. Чотири з найбільших тоді вже будувалися, водночас із замком - В Лаоні, Реймсі, Ам'єні та Бове, за п'ятдесят миль од Кюсі.Хоча завершення собору забирало від 50 до 150 літ, розлогі будови Кюсі з донджоном, баштами, валами та сіткою підземних ходів було закінчено, з нездоланної волі одного тільки Анґеррана де Кюсі III, за приголомшливі сім років. Замкове укріплення займало площу більше двох акрів. Чотири кутові башти, кожна 90 футів заввишки та 65 у поперечнику, та стіни з трьох інших боків були збудовані водне з крутояром, становлячи бастіони. Єдиний вхід у середину був через укріплені ворота з ближнього боку обіч донджону, захищені сторожовими баштами, ровом з водою та опускними ґратами. Ворота вели до place d’armes, на пляц площею акрів у шість, оточений стінами, де були конюшні та інші службові будівлі, турнірний майдан та пасовище для лицарських коней. За цим далі, де пагорб розширювався, як риб'ячий хвіст, лежало містечко будинків на сто та церква з квадратовою баштою. Троє укріплених воріт у зовнішній стіні довкруж вершини гори давали доступ до зовнішнього світу. З південного боку лицем на Суассон, гора падала різким схилом, який легко захистити; з півночі на Лаон, де пагорб зливався з плато, перешкодою додатково ставав великий рів.
Захищені стінами од вісімнадцяти до тридцяти футів завтовшки, всередині гвинтові сходи єднали три поверхи донджону. Відкритий отвір, чи так зване "око", в даху, було повторено в склепінчастій стелі на кожному з рівнів, аби впустити повітря та трохи розігнати морок, ще дозволивши піднімати зброю та провіянт без того, щоб долати сходи. Так само й накази можна було оголошувати зразу до всього гарнізону.Від 1200 до 1500 звройних вояків могли зібратися, щоб дочути, що казано з середнього поверху. Донджон мав кухні, казав зачудований сучасник, "гідні Нерона", та рибний ставок на даху, що наповнювався дощовою водою. Була там криниця, хлібні печі, льохи, комори, величезні комини з димарями на кожному поверсі та відхожі місця. Склепінчасті підземні проходи вели до всіх кутків замку, до відкритого двору та до таємних виходів назовні за бастіони, якими можна було постачати провізію в обложений гарнізон. З вершечка донджону спостерігачеві одкривалося все довкілля аж до Комп'єнського лісу на тридцять миль звідти, тож Кюсі не випадало заскочити знагла. В задумі та за виконанням ся фортеця була ледве не досконалою військовою спорудою середньовічної Європи, а обсяги її - просто зухвалими.
Одна керівна думка витворила замки: не житло, але захист. Фортеця була символом середньовічного життя , таким же всюдисущим, як і хрест. В "Трояндовім романі", велетенському зібранні всього та будь-чого, крім романтики, замок зберігає й утримує Троянду, треба взяти в облогу та проникнути всередину , щоб сягнути цілі статевого жадання. В дійсному житті, всі його забудови свідчили про наявне насильство, чекання нападу, що порізьбили історію Середніх віків. Попередниця замку, римська вілла, не була укріплена, покладаючись на римський закон і римські легіони замість бастіонів. Після розпаду Імперії, середньовічне суспільство, що виникло, становило суміш розрізнених частин, що стикалися, не підлеглих центральній чи дієвій світській владі. Одна тільки Церква пропонувала організуючий принцип, що було причиною її успіху, бо суспільство не терпить анархії.
З ярої хурделиці, центральна світська влада почала поволі складатися в монархію, яле як тільки нова влада стала дієвою, вона зкоторалася з Церквою з одного боку, а з іншого - з вельможами. Водночас городяни з міст розвивали свій власний порядок та продавали свою підтримку знаті, єпископам чи королам в обмін на хартії чи вольності як свободні "спільноти". Надаючи волю розвитку комерції, хартії відзначали появу та підйом Третьої верстви. Політична рівновага межи групами, що змагалися, була хисткою, бо король не мав власної постійних збройних сил. Вимушено він залежав од своїх васалів, феодально зобов'язаних відбувати обмежену військову службу, яку пізніше зміниласлужба за виплату. Влада все ще була особова, та походила від земельного феоду та клятви на вірність. Не громадянин до держави, але васал до лорда - се була сув'язь усій політичній структурі. Держава все ще народжувалася в муках.
Пролягаючи в центрі Пікардії, з тої ласкиволодіння Кюсі було, як визнавали монархи, "одним із ключів до королівства". Майже сягаючи Фландрії на півночі та Ла-Маншу й меж Нормандії на заході, Пікардія була головним шляхом північної Франції. Її річки текли і на південь до Сени, і на захід до Ла-Маншу. Завдяки родючим землям се був головний сільськогосподарський край Франції, з пасовиськами та зерновими полями, гаями,лісками та зручним розсипом селищ. Розчистка під ниви, перший крок цивілізації, почалася була ще за римлян. На початку 14-го століття Пікардія втримувала близько 250 000 господарств, чи населення більше мільйона, з того се була єдина французька провінція, крім Тулузи на півдні, щільніше заселена в середньовічні часи, ніж у модерні. Норов мала бадьорий та самостійний, міста її найпершими набули собі хартій, як спільноти.
У присмерку між історією та легендою, володіння Кюсі первісно належали Церкві й були феодом, нібито дарованим Св. Ремі, першому бискупу Реймському, від Кловіса, першого християнського короля франків, десь у 500 році. Після того, як Св. Ремі навернув його до християнської віри, король Кловіс надав землі Кюсі новому єпископству Реймському, закорінивши Церкву в царстві цісарськім, як-от імператор Костянтин, казано, обґрунтував Церкву Римську. З Костянтиновим дарунком, християнство було водночас офіційно запроваджено й фатально обборкано. Як писав Уільям Лангланд,

Як Церква Свята збагатіла з руки Костянтина
на землі й оренди, й з'явилися дуки та слуги
дослухали римляни - янголи плачуть у небі
"В сей день dos ecclesiae випила смертної трути й
затруєно владу петрову віднині й довіку."

Ся сутичка між пориванням до божого та принадою речей земних була центральною проблемою Середніх віків. Зазіхання Церкви на духовне проводарство ніколи не могло бути зроблено вповні безсумнівним, коли ж воно стояло на матеріальних дібрах. Чим більше скарбів нагромаджувала Церква, тим помітнішим і тривожним ставала ся вада; не могла вона й бути будь-коли вирішена , але й надалі щостоліття збурювала сумніви та розбрат.
В найдавніших латинських документах, Кюсі називався Кодіціякум чи Кодіякум, що ймовірно походило від Codex, codicis, що значить стовбур дерева, з якого обрубано гілки, як ті-от, що галли з них будували палісади. На протязі 400 літ у Темні віки, місце лишалося в тіні непомітне. В 910-20 рр. Ерве, архибискуп Реймський, збудував перший простенький замок і каплицю на горі, оточену стіною на захист од скандинавів, що вдиралися в долину Уази. Мешканці сільця під горою, шукаючи захисту за єпископськими стінами, заснували верхнє містечко, що стало називатися Кюсі-ле-шато (Замкове Кюсі) на відміну від Кюсі-ля-віль (Осельне Кюсі). В ті шалені часи, за землі ці безперервно гризлися вельможі, архиєпископи та королі, всі рівно войоничі. Потреба захисту від напасників - мурини з півдня, норвеги з півночі - виплодила породу витривалих вояків, які билися між собою так само охоче й ревно, як і проти зайд. В 957-му Одерік, архиєпископ Реймський, передав феод у руки одного собі графа д'Юда, що став першим першим лордом де Кюсі. Нічого, крім імені, не відомо про сього добродія, але отаковившися на горі, він передав нащадкам у спадок риси надзвичайної сили та нестямної люті .
Перше відзначне діяння династії, що його занотовано, релігійне а не войовниче, припадає на 1059 рік, коли Обрі де Кюсі заснував бенедиктинське абатство Ногент в обніжку гори. Такий вчинок, більший за обсягом ніж звичайна пожертва на довічні молитви, водночас мусив висвітити важливість давця та добродією забезпечити спасіння його душі. Щедрим було перше обдарування чи мізерним, як на те жалівся злостивий абат Гуіберт наступного століття, абатство процвітало та, підтримуване потоком грошей од подальших Кюсі, пережило їх усіх.
Наступник Обрі, Анґерран I, був зух і скандаліст, страшенно ласий до жінок, якщо слухати абата Гуіберта (що потерпав од невдоволеної сексуальности, як виявлено в його "Сповідях"). Запалавши пристрастю до Сибіли, дружини лорда Лоренського, Анґерранові вдалося, за допомогою поступливого єпископа Ліонського, що був його брат у перших, розлучитися з першою жоною, Адель де Марі, звинувативши її в перелюбі. Засим він узяв шлюб із Сибілою за згодою Церкви, поки чоловік тої був на війні , а сама леді - вагітна від когось третього. Вона, казали, була безпутного норову.
З цього порочного сімейного замішання з'явився "скажений вовк" (за словами ще одного славного абата, Сюгера з Сен-Дені), самий лихозвісний та дикий з роду Кюсі, Томас де Марі, син спаплюженої Аделі. Він нірко ненавидів батька, що поставив під сумнів, від кого син народився, а як виріс - пристав до безперестанної війни, що початково підняв проти Анґеррана I покинутий чоловік Сибіли.
Сим приватним війнам лицарі віддавалися з несамовитою втіхою та єдиною стратегією - зруйнувати ворога, вбивши чи перекалічивши якомога більше його селян, попалити поля, виноградники, комори, реманент і все, що горить, відтак понищивши джерела прибутку. Внаслідку жертвою колотнечі головне ставало селянство суперників. Абат Гуіберт твердив, що у "безумній війні" Анґеррана проти Лоренця, захопленим у полон вибирали очі та відрубали ноги, а дехто з нещасних дожив до його часів. Приватні війни були прокляттям Європи, а хрестові походи, як думалося, підсвідомо вигадали тому на полегшу, аби запровадити продухвину для агресії.
Коли в 1095-му пролунав великий заклик узяти хреста й урятувати Гроб Господень Першим хрестовим походом, і Анґерран I і син його Томас приєдналися до рушення, пронесши свою ворохобу в Єрусалим і звідти назад, а взаємна ненависть нітрохи не згасла. З одного походного подвигу походить герб Кюсі, хоча сперечаються, хто саме був героєм - Анґерран чи Томас. Того чи іншого з п'ятьма товаришами заскочив мусульманський загін, коли вони познімали обладунки. Звитяжець зірвав з плечей багряний плащ, обшитий вейром (міхом вивірки), розірвав його нашестеро, аби дістати прапорці на впізнанку і так оце, сказано, вони впали на мусульман і вибили їх упень. На відзнаку сього було прийнято щит із девізом: шість горизонтальних викінчених смуг, червоні на білому тлі, або в гердальничних термінах "Шестипололос, вейр і шарлах" (шарлах значить червоний).
Успадкувавши материні землі Марі та Ла Фер, Томас додав їх до володіння Кюсі, яке посів у 1116-му. Непогамовний, він правив розбій і ворожнечу, шарпаючи, як випадало, Церкву, місто та короля "з помагайкою Сатани", як твердив абат Сюгер. Він одривав монастирські маєтки, катував полоняників (нібито підвішував чоловіків за уди, щоб одірвалися під вагою тіла), своєруч перерізав горла тридцяти непокорним міщанам, перетворив свої замки на "кишло драконів і лігво злодійське", був відлучений од Церкви, яка позбавила його - заочно - лицарського пояса та читати йому анатему щонеділі в кожній пікардійській парафії. Король Людовик VI зібрав силу на війну проти Томаса та досягнув позбавити його загарбаних земель і замків. Наприкінці, і Томас не лишився байдужим до надії на спасіння та страху пекла, що принесли Церкві стільки багатих статків на протязі століть. Він щедро заповідав Ногентському абатству, заснував ще одне в Премонтрі неподалік, і помер у ліжку в 1130-му. Був одружений тричі. Абат Гуіберт вважав його "найлихішим зухвальцем з його покоління".
Томас де Марі створився не обов'язково від успадкованих агресивних генів чи з ненависті до батька, що може статися в будь-якому столітті, але радше зі звичайного насильства, що процвітало за браком будь-якого органу ефективного стримання.
Поки політична влада централізувалася під час 12-го та 13-го віків, сили й таланти Європи збиралися в одному з великих шквалів розвитку цивілізації. Заохочувані комерцією, правдиві вибухи ставалися в мистецтві, технології, будівництві, знаннях, розвідках землею та морем, в університетах і містах, у банківській і кредитовій справах, ба в кожній сфері, що збагачувала життя й розсувала обрії. Ті 200 років були Високим Середньовіччям, - час, що приніс до вжитку компас і механічний годинник, прядку та ткацький верстат з тупчаком, вітряк і водяний млин; час, коли Марко Поло подорожував до Китаю, а Тома Аквінський задався зорганізувати знання, коли було засновано університети в Парижі, Болоньї, Падуї, та в Неаполі, Оксфорді з Кембріджем , в Саламанці з Вальядолідом, в Монпельє й Тулузі; коли Джотто змальовував людські почуття, Роджер Бекон заглиблювався в експериментальну науку, Данте компонував своє велике креслення людської долі, нотуючи його живою розмовною мовою. То був час, коли релігія знаходила вираження і в лагідних проповідях Св. Франціска, і в жорстокостях Інквізиції, коли Альбігойський хрестовий похід в ім'я віри затопив південну Францію морем крові та завалив її трупом, а собори злітали шпилями до хмар, арка за аркою; часи тріюмфів творчости, технології та віри.
Не будували їх руками рабів. Хоча й існувало обмежене кріпацтво, права та обов'язки кріпаків було встановлено звичаями та пам'яттю про закони, а роботу в середньовідчному суспільстві, на відміну від давнього світу, виконували його власні члени.
В Кюсі по смерти Томаса настав 60-річний період статечнішого панування за його сина та онука, Анґеррана II та Рауля I, що співпрацювали з короною на користь свого володіння. Обидва відгукнулися на поновлені хрестові походи 12-го століття, кожен у свою чергу наклав головою в Святій землі. Можливо потерпаючи від грошової скрути, яку причинили ці експедиції, в 1197-му Раулева вдова продала Кюсі-ле-шато хартію вольности на право вважатися вільною спільнотою за 140 ліврів.
Така демократизація, наскільки про те ведеться, була не стільки кроком у всепереможному марші до свободи - як історикам 19-го століття подобалося уявляти хід історії - а радше невмисним побічним виплодком того, як знать пристрасно вганяла за війною. Вельможі мусили скласти собі та свом загонам обладунок, зброю та здорових коней, все це влітало в добру копієчку. Хрестоносець - якщо виживав - звичайно повертався біднішим, ніж виїхав з дому, або лишав маєток зубожілим, особливо з того, що жоден із хрестових походів після Першого не відзначався ні перемогами, ні прибутком. Єдиним виходом, оскільки продати землю було геть немислимим, ставало продавати комунальні привілеї чи позбавляти трудових повинностей та кріпацького ярма за грошові виплати. В 12-му й 13-му століттях в економіці, що розширювалась, прибутки від комерції та сільськогосподарських надлишків приносили бюргерам і селянам гроші, якими можна заплатити за права і свободи.
В Анґеррані III, прозваному "Великим", що поставив оновлений замок та донджон, надміри роду Кюсі виникли знову. Панувавши з 1191-го по 1242, він будував чи перебудовував замки та бастіони в шести своїх інших феодах, включно з тим у Сент-Гобейні, що не менший за велетня в Кюсі. Він прийняв участь у різні Альбігойського хрестового походу, не минав жодної наявної війни, включно з тою - зовсім як його прадід Томас - проти Реймської єпархії, що розгорілася з колотнечі про феодальні права. Він, як звинувачували, нещадно грабував єпархіальні землі, рубав садки, захоплював селища, вибив двері собору, забив старійшину (doyen) в кайдани та наробив лиха канонікам.
Коли в 1216-му архиєпископ Реймський пожалівся Папі, Анґеррана III теж відлучили, а всі релігійні відправи в єпархії було наказано припиняти, якщо він об'явиться. Відлучених позбавляли причастя та прирікали на пекло до часу, поки вони не покаються та отримають розгрішення. У значних випадках тільки єпископ, а подеколи навіть тільки Папа міг зняти покару. Поки вона діяла, місцевий священник мусив проголошувати прокльона грішнику перед парафією двічі або тричі на рік в ім'я Отця, Сина, Святого Духа, Діви Марії та всіх апостолів і святих, тим часом же били похоронні дзвони, загашували свічки, а хреста й молитовники клали на підлогу.
Винного, за припущенням, позбавляли всіх суспільних стосунків, занять і зв'язків, але від цього правила виникали такі незручности й клопоти,що сусіди починали обкидати камінням його оселю, чи вдавалися до інших заходів, аби навернути його до спокути, або чхали на заборону. У випадку з Анґерраном III зупинення всіх релігійних відправ лягло страшним вироком на спільноту, що привело його владнати справу та отримати розгрішення в 1219-му, по чому він відбув спокуту. Але ж це ніяк не придушило його громадські амбіції, тож він заходився ставити великий замок, тінь від якого накрила Париж.
Поспіху в будівництві додавало те, що він чекав на битву зі своїм сувереном, бо ж за молоді літа Людовіка IX, в наступному Людовіка Святого, Анґерран III очолював лігу вельмож насупротив короні; навіть, як дехто каже, й сам важив сісти на престолі. Він успадкував королівську кров від матері, Алікс де Дрю (Alix de Dreux), яка нащадкувала Філіпу I. Його донджон, задуманий перевершити королівську башту Лувра, сприйняли як виклик і знак до наміру. Регентство матері неповнолітнього короля витримало загрозу, але Сір де Кюсі й надалі лишався силою, на котру треба зважати. Вкладаючи шлюби, він нагромаджував скарби, статки та міжнародну репутацію. Його перша та третя дружини були з сусідських знатних сімей, що принесли йому додаткові володіння в Пікардії, а друга - Маго де Сакс (Mahaut de Saxe), дочка Генріха Лева, герцога Саксонського, онука Генрі II Англійського та Елеонори Аквітанської, небога Річарда Левине Серце, та сестра Отто Саксонського, згодом імператора Святої Римської імперії. Його дочка від однієї з цих жінок, вийшла заміж за Олександра II, короля Шотландії.
На розбудову Кюсі він найняв (як орієнтовно гадано з мулярських знаків) близько 800 каменярів, незчисленні вози, аби волами відтягнути брили з каменоломень на гору, та десь іще 800 іншихремісників, як-от теслі, покрівельники, майстри по залізу та свинцю, маляри та різьбяри по дереву. Над дверима в донджон було вирізьблено барельєф - беззбройний витязь в битві з левом, символізуючи лицарську доблесть. Стіни замку й фортеці прикрашено фарбованими фризами та вінками химерного листя, усі сумірні до будівлі. Димарі з коминами, вбудовані у стіни, були в усіх куточках замку. На відміну від дірки в даху, сі димарі були в 11-му столітті останнім словом техніки: зігріваючи окремі покої, вони виводили панів і дам із спільної зали, де попередньо всі разом снідали й обідали та збиралися в теплі, та відокремлювали власників од прислуги. Жоден інший винахід не приніс більше комфорту й витончення, нехай би й поглибивши тим соціальну прірву.
На третьому поверсі з нутрішнього кута влаштовано покоїк зі своїм окремим димарем, можливо будуар для пані де Кюсі, де з вікна їй було б видно долину, що пролягла ген-ген, і дзвіниці сільських церков, що там і сям витикаються над деревами. Звідси вона, немов владичиця Шалотт, могла спостерігати, як перехожі мандрують шляхом, що звивається знизу по горі. За вийнятком сеї невеликої кмнатини, житло сеьйора та його сім'ї було в частині замку, якнайменше досяжній зназовні.
У 1206-му городяни Ам'єна, гордовитої й заможної столиці Пікардії, що була громадою вже сто років, надбали уламок черепа Івана Хрестителя. Як гідне вмістище для реліквії, вони поклали збудувати найбільший у Франції храм, "вищий за всі святі, вищий за всі королі". На 1220-й гроші було зібрано, благородне склепіння собору поступово здіймалося д'горі. В те саме десятиліття Анґерран ІІІ поряд з донджоном спорудив і грандіозну величну каплицю, більшу за Сент-Шапель, яку Людовік Святий збудував у Парижі кількома роками пізніше. Склепінчаста, позолочена, розкішно оздоблена різьбою та барвами, вона сяяла кольоровими вітражами такої краси, що найбільший колекціонер наступного століття, Жан, дюк де Беррі, намагався купити їх за 12 000 золотих екю.
Анґерран ІІІ був тепер - сеньйор Сент-Гобен, Ассіз, Марі, Ла Фер, Фолембрей, Монтмірайль, Уазі, Кревкер, Ля Ферт-Окуль та Ля Ферт-Гош, віконт Мо, каштелян Камбре. Задавна в 1095-му корона перебрала від церкви право суверена над феодом Кюсі; се право тепер тримав сам король, і його сеньйор підлягав тільки особисто королю. У XII й XIII століттях сеньйор де Кюсі, подівбно до єпископа Лаонського, бив свою монету. Судячи з числа лицарів, яких васали були зобов'язані виставляти за наказом короля, Кюсі в сей час було найпершим нетитулованим баронством у державі, йдучи одразу за великими герцогствами та графствами які, крім зобов'язання перед королем Франції, були правдиво незалежні володіння. Згідно запису 1216-го, маєток де Кюсі мусив спорядити 30 лицарів, в порівнянні з 34 для герцога Анжуйського, 36 для герцога Бретанського та 47 для графа Фландерського.
У 1242-му Анґерран ІІІ загинув десь 60-літнім, коли, злетівши з коня, впав на свій меч і простромився. Його старший син і наступник Рауль ІІ невдовзі по тому загинув у битві в Єгипті під час нещасливого хрестового походу Людовика Святого в 1248-50. Йому успадкував брат, Анґерран IV, Калігула на середньовічний штиб, - один із його злочинів спричинив до чималого зрушення в суспільнім правосудді.
Спіймавши у своєму лісі трьох молодих сквайрів із Лаону, озброєних луками та стрілами але без мисливських собак на велику дичину, Анґерран IV стратив їх, повісивши без суду й розгляду. Безкарний безлад у таких справах вже не був зазвичай, бо королем настав Людовик ІХ, настільки побожний, як і владний. За його наказом Анґеррана арештували, і не йому рівня, але сержанти суду, як простого злодія, та ув'язнили в Луврі, хоча й, зважаючи на його ранг, не забили в кайдани.
Покликаного до суду в 1256-му, Анґеррана IV супроводжували найбільші дуки держави - король Наварський, герцог Бургундський, графи Бару та Суассону з рештою, бо похмуро відчували, що беруть на іспит їхні привілеї. Анґерран заперечив піддатися розгляду справи, бо торкалась його особи, честі, титулу та високого роду, та зажадав суду рівних та іспиту двобоєм. Людовик ІХ твердо відмовив, сказавши, що стосовно бідняків, духовенства та "осіб, що гідні нашого жалю" дозволити суд двобоєм було би несправедливим. За звичаєм, неблагородні позивачі в таких справах могли звертатися до послуг знатного поборника, але король Людовик вважав сей спосіб застарілим. В результаті довгих і запеклих дебатів, попри впертий спротив вельмож, він наказав Сіру де Кюсі стати до суду. Анґеррана IV визнали винним, і хоча король мав на оці смертний вирок, знать переконала його відмовитись. Анґеррану IV присудили скласти пеню в 12 000 ліврів, яка почасти мусила піти на виплату довічних молитов за душі ним повішених, а почасти відправлена в Акру на допомогу та захист Святої землі. В законодавстві було зроблено історичний крок, пізніше згаданий, як чинник до канонізації короля.
Злато Кюсі повернуло Анґеррану IV королівську ласку, коли він у 1265-му позичив Людовіку 15 000 ліврів на купівлю того, що вважалося за правдивий Хрест Господній. Проте він глумився й сваволив собі надалі ще в 14-му столітті та життя своє закінчив у зрілому віці, маючи 75-ти років у 1311-му - бездітний, хай і не без спадку.
Він довічно заповідав 20 су на рік (що рівне одному лівру) притулку для прокажених в Кюсі-ля-Віль, аби його пожильці "щорічно молилися в каплиці за наші гріхи". Двадцять су на той час - денна платня одного лицаря або чотирьох лучників, чи ще можна найняти воза та двох коней на двадцять днів, або, теоретично кажучи, заробіток найнятого селянина за два роки, тож можна вважати, що се забезпечувало рясні молитви, хай би можливо й замало, як за душу Анґеррана IV.
Коли, нікого не зажуривши, сей пан, хоча двічі був одружений, помер без потомства, династія перейшла до нащадків сестри Алікс, пошлюбленої з графом Гвінезьким. Старший її син успадкував землі Гвінезу й титул, а другий, Анґерран V, став володарем Кюсі. Виріс він при дворі Олександра Шотландського, свого дядька по шлюбу, одружився з Катериною Ліндсі з Баліолю, небогою короля, та панував лише десять літ. За ним настали швидко один за одним син його Гійом та онук Анґерран VI, що успадкував феод у 1335-му, а п'ятьма роками пізніше породив Анґеррана VII, останнього з роду Кюсі, про якого ця книжка.
Наступними шлюбами з могутніми родами північної Франції та Фландрії, сімейство Кюсі далі вив'язувало спілки на вплив і силу, й набувало по ходу землі, прибутки та розмаїте геральдичне сузір'я. Вони могли виступать аж під дванадцятьма гербами: Буаженсі, Ено, Дрю, Саксонія, Монтмірайль, Рюсі, Баліоль, Понтьє, Шатільйог, Сент-Пол, Гельдрез та Фландрія.
Кюсі вважали ся на свій гонор над усіх першими, та провадили справи, як суверенні владики. Вони вершили суд справедливости на королівський зразок, та наставляли на керунок маєтком таких же наглядачів, що й король: комендант замку, старший виночерпій, сокольник та ловчий, старший конюх, лісничий та наглядач за водами, майстри чи старші по кухні, пекарні, льоху, по овочах (сюди ж прянощі, та смолоскипи й свічки на освітлення), по вмеблюванню (разом з гобеленами та влаштуванням житла під час подорожі). Великий сеньйор сього рангу зазвичай також тримав на службі медиків, цирульників, священників, малярів, музик, співаків, секретарів та переписувачів - щонайменше по одному, астролога, блазня та карлика, не кажучи вже про пажів та зброєносців. Головний васал, виконуючи обов'язки chatelain (каштеляна, командира залоги) чи garde du chateau (охоронця замку), керував справами маєтку. В Кюсі п'ятдесят лицарів, разом зі своїми сквайрами, почтом та служниками, складали постійний гарнізон у 500 осіб.
Видима пишнота значила багато як ознака статусу, та вимагала величезного почту, вбраного в лівреї панських кольорів, бучних бенкетів, турнірів, ловів, потіх, та, над усе, силенної щедрости в дарунках і витратах, яка, оскільки прибічники та слуги з того жили, вихвалялася як найпошановніша риса знатної особи.
Знатне становище витікало з народження та предків, але мусило знайти доказ і підтвердження "шляхетним життям" - себто, мечем. Людина була знатна, якщо народилась од знатних батьків та дідів і так далі до першого збройного вершника. Насправді правило було шпаристе, а статус текучим і неточним. Єдино чітким мірилом було заняття - а саме, оружна справа. Се діло належало другому з трьох станів, Богом накреслених, де на кожний покладено обов'язок задля блага всіх у цілому. Духовенство мусило молитися за всіх, рицар - битися за них, а простолюд працювати, щоб усім було що їсти.
Як найближчі до Бога, священники йшли перші. Вони поділялися на дві єрархії - монастирську та світську (інакше білу), у другій розуміючи тих, що покликані пробувати серед мирян. Обидві єрархії очолювали прелати - абати, єпископи та архиєпископи, церковні відповідники мирських grands seigneurs. У прелата й нужденного попа, що перебивався з хліба на воду, знаходилося небагато спільного. Третій стан, поділений на працедавців і робітників, був іще різноріднішим та жужмом обіймав усіх - од великих міських магнатів, адвокатів і докторів, до майстерних ремісників, денних робітників та селян. Знать, одначе, наполягала, що всі неблагородні - однім миром мазані. "Про добрих городян, купців та робочий люд, - писав знатний пан при дворі останнього герцога Бургундського, - нема потреби складати довгий опис, адже, загалом кажучи, цей стан не здатен на значні риси та вияви, бо є хлопської породи."
Призначенням шляхтича, теоретично кажучи, була не битва заради бійки, але - боронити два інших стани та підтримувати закон і порядок. Він, за гадкою, мав захищати людей од утисків, ставати проти тиранії та плекати чесноти - себто, вищі людські якості, до яких замурзаний селюк-невіглас не здатен, як погоджувалися його сучасники-християни, хоча й засновник віри був іншої думки.