Рік Кук
"Чаклунам занапасник"

Для Патті,
що має осібні чари.

Глава перша
Стріча на Сонцекрес
Був чудовий ранок на Сонцекрес і знахорка Мойра збирала зілля.
"Пижмо на кровотечу", - мовила вона до себе, озираючи царинку на узбіччі. Обережно вибрала найздоровіші довші стебла та, проказуючи відповідне заклинання, зрізала їх срібним ножем коло землі. Вона пильно оглянула кожне перед тим, як покласти до солом'яного кошика обіч себе.
Закінчивши, змахнула пасмо рудо-мідяного волосся з зелених очей та озирнула ліс усі усіма своїми чуттями.
День стояв соняшний, небо чисте, та ліси навкруги були тихі та мирні . Дуби та берези простягали сіро-зелене та зеленозлоте листя до сонця й леготу. У вітах цвірінькали пташки та цокотіли вивірки, гайсаючи у вивірчиних справах. Їхній крихітні розумки були вдоволені. Їм було безпечно на Заліску біля Дикої Пущі, навіть на Сонцекрес.
Мойра знала краще за них. У полях довкіл її селища не було ні душі, худобу позамикано по хлівах. Селяни поховалися по хатах, позагородивши двері на залізні засувки, обв'язавши лутки солом'яними мотузками, та запечатавшись на всі обереги, які тільки спромоглася наготувати для них Мойра. Тільки вар'ят чи людина у страшній скруті вибилася би надвір у день на Сонцекрес.
Мойра сама була поза хатою з нужди, зі спільної знадоби. Сонцекрес був багатий на всілякі чари, а зілля зібране у променях Сонцелітнього світила мало найдужчу силу. Її селищу ще знадобляться навари, мазі та обереги, що можна буде зробити з зібраного сьогодні.
Їй не дошкуляло, що решта знахурок поховалися по хатах. Її обов'язком було допомагати тих, хто потрапив у скруту, тож вона взяла кошика, свяченого срібного ножа та рушила одна на Залісок до Дикої Пущі.
Вона, втім, обережно трималася наймирніших місць на Заліску. Мойра заздалегідь була вирішила, як іти, куди та звідки, і тепер обережно переходила від одної обраної царинки до іншої. Вона постійно обстежувала ліс, дошукуючи найдрібнішого знаку небезпеки чи напруження чарів. Нужда була доста гострою, аби виманити Мойру назовні в цей день, але ніяка скрута не змусила б її злегковажити.
Далі малося дійти болотця на ближній леваді, де густо поросли рожеві мальви. Туди було хіба півмилі по шляху, обіч якого вона сиділа, але Мойра наготувалася на довшу стежку. Між нею та левадою шлях перетинався з іншою такою ж мандрованою дорогою. Мойра не мала наміру й наближатися до перехрестя у день на Сонцекресі.
Вона вповні пильнувала, відтак враз стрепенулась, коли на неї впала густа тінь. Мойра ахнула, крутнулась - і вздріла ставного діда у потертій подорожньому плащі. Дід спирався на різьблений посох.
- Ох! Добра стріча, мосьпане, - вона підхопилася та схилилася в кніксі. - Ви мене схарапудили зненацька.
" Добра стріча, дитино, - відповів старий, блимаючи на неї карими вологими очима. - Це ж та сама знатничка, Мойра, правда ж?" Він блимнув знов та огледів її, схиливши орлиного носа. "Час біжить, йой же мені! - всміхнувся він. - Як же ти виросла, дівчинко моя. Зовсім доросла стала".
Мойра кивнула гречно та промовчала. Патрій був один із Магістрів ; ймовірно найсильніший серед них. Треба бути шанобливою, незалежно від того, як Магістру заманеться ставитися.
Чародій зітхнув. "Але це все 'дно добра стріча. Дійсно, стріча дуже вчасна. У мене якраз нагодився невеличкий задум і ти, 'мо, сталася б у пригоді допогти".
" Звичайно, мосьпане, якщо зможу". Вона зітхнула до себе. Зав'язуватися у справи Магістрів було ой ніколи не здорово. Гледячи на Патрія, вона бачила, як пасма чарів звивалися й мерехтіли круж діда, мов гаряче повітря вихрить над розпеченою залізною грубкою.
" Ну, коли точніше, то не такий вже дрібний задум, - зізнався той довірчо. - Доста значна річ, насправді. Еге ж, таки доста велика". Він широко посміхнувся до неї. "Та нічого, я певний, що ти впораєшся. Ти завжди була така тямуща ученичка".
Насправді Мойрі так далеко було до адепта, що вона ледве пережила кілька місяців, що студіювала зі старим чародієм. Вона була певна, що Патрій зповна пам'ятає, як се було. Але ж коли хто з Магістрів просить допомоги, йому не ладно відмовити.
" Мосьпане, - боязко мовила Мойра, - чи не краще було б кому з ваших підмайстрів...?"
" Що кажеш? А, підмайстри мої, ні, ні та ще й ні. Їм, бачиш-но, нічого не відомо. Їм поки що геть не можна знати. Крім того, - додав він навздогін, - вони всі чоловіки".
"Так, мосьпане", - погодилася Мойра, ніби то все пояснювало.
Чародій виструнчився. "Ходи-но хутко, дитино. Се неподалік, але часу в нас обмаль. Ти ще мусиш мені розповісти, як тобі велося. Я ж тебе просто бозна-скільки віку не бачив. І тебе ніколи не видно у Столиці", - додав він з м'яким докором.
"Тим, хто не здібен ходити Шляхом Чаклуна, то довга путь, мосьпане".
"Таки так, ти права, звичайно, - всміхнувся старий. - То разказуй, як живеться в твоїм селищі?"
На душі в Мойри потепліло. Навчання в Патрія кілька разів ледве не вкоротило їй віку, але серед усіх вчителів він їй подобався найбільше. Може він і тільки вдавав забудькуватого дідуся, але всі, хто його знав, були певні, що він добра людина. Їй згадалося, як одного дня вони сиділи в його робітні, кружали пряний сидр і дейкали ні про що, а порошинки танцювали у променях.
Якщо Патрій на припуст і не мався наймогутнішим із Магістрів, він безсумнівно був ліпшим, зичливішим та найбільш чуйним з гурту сильних чародіїв. Йдучи з ним, Мойрі почувалося мирно й затишно, ніби вона вибралася на вилазку з люб'язним кревним дядечком, аніж никала по Заліску попід Дикою Пущею в один із згубних днів року.
Патрій повів її просто до лісу, не зважаючи на силу-силенну ймовірно небезпечних місцин. Нарешті вони дійшли до травнистої галявини, відзначеної хіба каменем з одного боку.
"Я так гадаю, дитино, - сказав він, усадовившись на каменя та поклавши патерицю сприбока, - ти, певно, чудуєшся, що це я затіяв, га?"
"Правда, мосьпане." Мойра гречно стояла троха подалі.
"Ет іще, ходи-но сюди, дівчинко, - він змахнув до неї рукою. - Ну-бо, ходи. Я ж не кусаюся". Мойра поспіхнулася й сіла на траві поруч, розправивши спідниці довкруж себе.
"Отож, до справи. Я наміряюся виконати Велике Прикликання і я хочу твоєї помочі."
Мойрі дух забило. Вона ніколи не бачила навіть Меншого Прикликання, матеріалізації особи або речі з інде уві Світі. Се була питома царина Магістрів і така чревата приключками, що й найсильніші вдавалися до того виїмково. Велике Прикликання узивало щось з-поза меж Світу і було достолиха карколомнішим. З усіх нині живущих Магістрів тільки Патрій, Бал-Сімба та ще один-два будь-коли хоча б задопомагали у Великому Прикликанні.
"Але ж, мосьпане, вам на це треба кілька Магістрів!"
Патрій нахмурився. "Ти що, дівко, зібралася мене чарам учити?"
"Ні, мосьпане," - Мойра встромила очі в землю.
Лице чародія полагіднішало. "Велике Прикликання і справді звичайно чинять кілька з нас, діючи заєдно, але в тім доконче нема потреби. Головне, щоб місце Прикликання було тихе."
Отож за цим Патрій і прибув на Залісок, подумала Мойра. Тут, віддалік од галасу та колотнечі змажних чарів, йому стало би легше навернути первневі сили Світу до свої волі.
"Це все 'дно є небезпечно, мосьпане?"
Патрій зітхнув, схожий враз на ветхого старика, забідованого клопотнечею, аніж на потужного чародія чи ласкавого дідуся.
"Так таки й є, Мойро. Але бува, що ризикова стежка - надійніша. - Він похитав головою. - Чорні часи настали, дитино. Як ти й сама знаєш."
"Ваша правда, мосьпане," - відгукнулась Мойра, мов їй у серце штрикнуло.
"Лихі часи," - повторив Патрій. - Крайні часи. Такі вимагають крайніх заходів.
Ти, Мойро, знаєш нашу обставу.Ніхто того не відає краще за відунів та решту нижчих спілок. Ми, Магістри, відгороджені у наших містах і твердинях, а ви мусите щодня мати справу зі Світом. Дика Пуща насувається все ближче, а на Півдні - Темна Спілка що є сили юртує, аби затопити безладом ті мізерні рештки ладу, що лишилися у Світі."
Мойра, зачувши про Темну Спілку, мимохіть повела рукою, аби відвернути злу силу , але Патрій зловив її зап'ястя й похитав головою.
"Тишком, нишком, дитино, - застеріг він. - Нам не ладно було би привертати зайву увагу, еге ж?"
"Нам потрібна допомога, Мойро, - провадив він далі. - Людям на Півночі як стій потрібна поміч, а в усім Світі нікого нема, хто б нам її подав. Отож, я мушу сягнути поза Світом, аби знайти рятунок."
Він знову зітхнув. "Я шукав і шпатив його, дитино, шукав його й шнипорив, як голку в сіні. Але накінець натрапив на помічника великої сили, хто може запомогти нам і проти Спілки, і проти недуги Світу. Нині хвилина настигла і я пропоную Прикликати його."
"Але ж чи не розгнівається той чужинецький чародій, що його сюди затягли знебачки?"
"Я не казав, що він чародій, - , схитнув головою Патрій. - Ні, зовсім я такого не казав."
"Хто ж, крім чародія, здатен до волшби?"
"І правда, хто? - відповів Патрій. - І де ж це видано?"
Мойрі тільки й лишилося, що й собі зітхнути, хай би й потайки. Патрій, вочевидь, не збирався ширше розводитися про свій безумний задум.
"Що звеліте мені, мосьпане?" - спитала Мойра.
"Аби ти стала за чительницю, - сказав старий чародій. - Тільки це та краплю крові."
"Залюбки, мосьпане," - Мойрі відлягло, що нічого більше. Часто-густо дебелі чари вимагали великих пожертв.
"Пречудово, - сказав Чародій, підібрав посох і піднявся. - Нумо ж до діла. Тобі тра буде, звісно, завчити казанку."
Патрій зрізав пряму гілку з ближнього дерева, обчистив від листя та встромив серед галявини. Тінь од палиці пролягла десь долоні на штири, непомітно скорочуючися з тим, як сонце спиналося вгору.
"Коли тінь чисто зникне, то й буде час, - пояснив він дівчині. - Тепер, ось що ти мусиш проказати..."
Слова, що Мойра мала виголосити, були прості, але від них у неї аж мороз ішов поза спиною. Патрій повторив їй кілька разів по частинах, додаючи вкінець щоразу інше слово, аби чари не слалися завчасно. Навчена ворожка, Мойра легко розставила слова по вірних місцях та затямила їх напам'ять.
Поки ворожка працювала над казанкою, Патрій ходив по галявині, ретельно вивіряючи розташування місцин, де вони мали стати та викреслював руни на землі.
Мойра зирнула, перевавши завчення. "Мосьпане, - мовила вона несміливо, - чи не забули ви про пентаграму?"
"Що кажеш? Ні, дівчинко, не забувся. Пентаграма потрібна аби тільки стримати Прикликаного, якщо він виявиться небезпечним."
"А цей-от зовсім не шкідливий?" - нахмурилася Мойра.
Патріус всміхнувся. "Ні, геть-таки не шкідливий."
Мойрі кортіло дізнатися, яким чином хтось може мати доста сили на поміч Магістрам, і все ж сумирно стерпіти навіть Прикликання, але Патрій притулив пальця до вуст, змахнув їй зайняти місце та, коли тінь од лозини станула й зникла, почав свою частину казанки.

"А щоб тебе перевернуло та гепнуло!" - заричав до екрана Вільям Ірвінг Зумвольт. Не одриваючи погляду від місця в коді, він налапав бляшанку коли, прилаштовану на вершечку хисткої гори роздруків та гамбургерових обгорток, що височіла в нього на столі.
"Знайшов там чогось, Вїлле?" - зирнув від монітора його сусіда.
"Та блоху, що триндячила сортувальний модуль."
Вільям Ірвінг Зумвольт - або Віз-Чародій для всіх і кожного - відкинувся на спинку та щедро хильнув коли. Була вона тепла й без пшику, простоявши годинами відкрита, та він і не помітив. "Осьде глянь на це тільки."
Джеррі Ендрюс поворотився, наче великий кит, під'їхав стільцем і зирнув Візові з-за плеча. "Ну, і що тут у тебе? "
Віз прочесав роскуйовдженого темного чуба довгими тонкими пальцями. "Онде-о ж, невже не бачиш? Цей капшивий бовдур користує sizeof, щоб отримати розмір масиву."
"А як же інакше дістанеш розмір?"
"Так-то так, але в Сі немає такого типу даних - масиви. Коли викликаєш масив, ти насправді передаєш вказівник до масива. Гладко спрацьовує з головної програми, але інколи ця мулька користує sizeof з підпрограмми. І що ж, по-твоєму, вона тоді отримує?"
Дженні ляснув ручищею по лобі. "Ну так - розмір вказівника! Йой же мені!"
"Отож-бо й воно, - запишався Віз. - Хай би там який велетенський не був масив, сучий код на виході все'дно дорівнює два."
"Йопересете, - крутнув головою Джеррі, від'їжджаючи стільцем назад до себе. - І скільки в тебе забере полагодити?"
Віз допив колу до дна. "Мабуть, години зо дві. Треба буде прогнати купу тестів, аби перевірити, що ніде більше не глючить." Він встав і потягнувся. "Але спершу мені треба ще пшик-води - якщо паскедна машина знову не порожня. Тобі взяти банку?"
"Нєєє, дякую, - кинув Джеррі, не відриваючись, бо притьма барабанив по клавішах. - Я мабуть одвалю вже хвилин через надцять."
"Як знаєш", - сказав Віз і почимчикував за двері.
В коридорі було тихо, тільки шипів кондиціонер та клацав джеррін кіборд. Віз зирнув на годинника - була вже без малого п'ята ранку. Не те, що це когось обходило. Програмісти в "ЗетаСофті" працювали коли кому зручно, і в чималому саме тому Віз Зумвольт не кидав місця.
Автомат з напоями стояв поряд бічних дверей і Віз вирішив вийти дихнути ранковим повітрям. Він любив цю прохолодну пору, коли все принишкло і навіть вітер, здається, дрімає у передденні. "Година просто чудова, поки не треба в таку прокидатися!" - подумав він і штовхнув двері надвір.

Магічні струми вузлували довкруж старого чаклуна. Пасма сил звивалися та клубочились, панахаючи ткання Всесвіту, та бгали його на новий шталт. Далеко на Півдні, ген за Засвіженим морем, у глибині велетенської мідної чаші, по вінця налитої водою, спалахнув блищик.
"Єсть", - оголосив спостерігач, кощавий чолов'яга з виголеною головою та в рудій вереті.
"Що там таке?", - спитав Зінд, майстер Скристого Свічада. Він повільно спустився з помосту, важко прошкандибав через освітлену смолоскипами печеру, вирубану з чорним-чорного базальту, та зирнув через плече служника.
Зануривши погляд у похмурі тьмяні води, він простежив мапу Світу, вирізьблену глибоко на дні чаші. Там і дійсно горіла іскра. Знак, що діються чари, де магії не мало бути. Трої інших служників по краях чаші тривожно зам'ялися, але не відривали очей від визначених для них ділянок.
"Не знаю, що то, Майстре, але знак міцний і посилюється. Схоже на вагомі чари."
Зінд, чаклун Третього кола (як то рахувалося у Темній Спілці), провів пухкою рукою над водами, ніби стираючи пляму. "Гмм, і справді. Чекай, є щось у тому дуже... Стонадцятне пекло, огради ж не ставлено! Великий чародій - та геть-таки без захисту! - він крутнув головою. - Сповістити враз і негайно!" Учень у сірій вереті, що сидів при помості, скочив, як заєць і притьма кинувся сповняти наказ.
Зінд звернувся назад до Скристого Свічада. На розгодованому лиці грав напрочуд бридкий осміх.
"Дурню ти, дурню набитий", - промимрив він до блищика в глибині.

Сіра поволока на галявині перетворилася на білу імлу, що знепрозоріла та зарожевіла. Туман загусав та склубочувався, поки не обернувся на черлені двері зі срібною ручицею, що парили на ступінь од землі. Трава похилилася від них вусібіч, мов прим'ята невидимою кулею. Мойра зосередилася на казанці та попирала чимдуж, докладаючи усіх, скільки не мала, магічних сил.

Поволеньки-волі, неначебто уві сні глибокому, двері прочинилися та в проході з'явився чоловік. Він ступнув, мовби чекаючи на тверду землю під ногою, та покволом повалився через хідник, натрапивши порожнечу. Він широко розкрив очі, рот дляво склався в безгучне "О", і враз - все знову набуло звичного сприту - скинув вперед руки і впав.

Віз ступив два кроки та звалився на землю, що виявилася на три фути нижче, ніж насправді. Він упав, виставивши руки, ба ж заорав носом у зелену траву, безсилий, слабий та ошелешений. Світло змінилося, його звернуло не в той бік, а в голові так макітрилося, що не підняти д'горі. Він міцно заплющив очі та зосередився, аби не вивернуло шлунок. Травинки лоскотали йому в носі та штрикали в замружені повіки, та він на те не зважав.

Патрій змахнув злегка на чужинця та повернувся до справи завершення чару. Мойра, поринувши в казанку, не добачила, як темна краплинка зірвалася з пучок Чародія та вдарила прибульцеві у скроню. Крапля розплескалась, просвітліла та зникла, всмоктана у шкіру й волосся, не лишивши по собі й сліду.

У великій склепінчастій каплиці Темної Зграї чотири чаклуни в чорних ризах обступили сяючий кристал. Вони мурмотали та змахували рукавами, ніби зграя стривожених воронів, вдивляючись у глибини каменя. Довкіл них громадилися й гадючились магічні сили.

Напад вдарив, мов хвиля, ядуча та чорна. Мойра скрикнула з жаху та відчайдушно стріпнула руками , але її безжально віджбурнуло пріч. Блискавиця ввірвалася на галявину і вдарила просто в Патрія. Тріскуче синє сяйво охопило старого чародія. Він здійняв руки, ніби на захист, але одіж його й борода враз спалахнули - вмить він мчав по галявині, як палаючий страхолюд, волаючи од смертельного болю, поки повалився долілиць і крики його згасли на жалібний стогін. Він зчорнів і обвуглився.
Невдовзі від скоцюрбленого тіла лишилися тільки тліючі рештки. Вогонь був настільки лютий, що не лишилося ні диму, ні запаху.
Мойра, ридаючи, зіщулилася на землі. В очах її ще стояла сліпуча тінь вогню, що опалив їй зір навіть через заплющені повіки. Віз упав долілиць у землю, коли вдарила блискавка.

Ну, добре, треба піднятись, сказав собі Віз. На три. Раз, два... Він відчув, що не зможе, й обмежився тим, що перекотився на спину.
"Мосьпане?" - дочув він несміливе.
Віз відкрив очі. Над ним стояла дівчина, найкрасовитіша з яких йому тільки доводилося бачити в житті. Брунатно-мідяні коси її сягали пояса, біле личко її поцятковане веснянками. Очі зелені, як морські глибини. На ній буладовга темно-зелена спідниця з грубої тканини та біла проста сорочка з глибоким круглим вирізом. Віз не міг очей одірвати.
"Чи вас поранило, мосьпане?" - спитало чудовне видіння тремтячим співучим голосом. Вона схилилася допомогти йому піднятися й Віза розкішно почастувало видом улоговинки.
"Н--н-н-ні, начебто", - спромігся промимрити Віз, ошелешений трапунком та сповнений благоговіння до її вроди. "Яка ти гожа", - мовив він м'яко.
Мойра добачила вираз його лиця та стиха лайнулась. Фортуна! Любовний чар! Партій прикував до неї сього невідомого волхва закляттям сліпої принади. Вона обережно допомогла чужоземному чародію зіп'ястися та здумала, чи не треба їй зробити кнікс.
"Як вас кличуть, мосьпане?" - спитала Мойра з повагою.
"Е-е, Віз. Цебто Віз Зумвольт, насправді. А ти хто така?"
"Мене зовуть Мойра, мосьпане, я тутешня знахорка." Вона попустила йому нечемне питання. Дівчина зашарілася від його погляду, прикипілого до неї, та загадалася, що ж далі робити. Вона вже надіслала наглий поклик, аби один із Магістрів їх доглянув, але ж навіть і Шляхом Чаклуна це забрало б час. Чародії не терпіли, щоб їм заважали зайвими теревенями, але ж оцей-от так на неї пантрував.
"Чи ви, мосьпане, один із Магістрів у вас удома?" - спитала вона, аби не мовчати.
"Що кажете?"
"Прошу пробачити мені, мосьпане. Магістри - то найможніші чародії в наших землях."
"Чародії, кажете?" Від втраплянки невідомо куди та здибаної Мойри голова в Віза геть не працювала, та й він ніколи не так щоби дужав теревенити з красивими жінками.
"Маги. Ну ж, чаклуни, - пояснила Мойра, потроху втрачаючи терпець. Віз, було видно, геть не тямить, і жахливе зринуло їй на думку. - Пробачте мені, мосьпане, але ви самі таки чародій, правда ж?"
"Га. Ні, чого це я чародій," - промимрив Віз, трусячи головою, аби розігнати туман.
Мойрі стало зле. Чужинець казав чисту правду! В ньому не було ні знаку магії, ні подиху чарів довкруж нього, нічого, крім дивного одягу не відріжняло його від простих смертних. Вона відвернулась і гіркі сльози навернулися на очі.
"Гей, що сталося?" - Віз торкнув її за плече.
"Все, що могло, сталося, - схлипнула Мойра. - Ви не чаклун, а Патрій помер."
"Патрій?.. - почав було Віз. - Ох, господи-боже мій!" Він вперше помітив обвуглене тіло на краю галявини.
"Я не знав, пробачте мені, - сказав він. - Чи можу я чимсь задопомогти?"
"Так, - одрубала роз'ятрена Мойра. - Можете пособити мені його поховать."

"Якщо тобі дороге життя, - прошипів чорноризець, - тримай язика на припоні, а очі долі. Тот-Сет-Ра нахабства не терпить." Учень тупцяв за Зіндом по коридору, вимощеному плитами. Їхні сандалі шурхали по грубому каменю, а курні смолоскипи в залізних держаках тьмяно блимали, розкидаючи хисткі, непевні тіні.
На сторожі при дверях стовбичили кобольди, істоти трохи вищі за людину та майже вдвічі кремезніші в плечах. В лускатих чорних латах горіли розщеплені блищики смолоскипа, а вигострені леза галябард зловісно вилискували. Забачивши сторонніх, вартові напружились і стали струнко.
"Двоє зі звісткою для Грізного владики, - оголосив Зінд, старанно ховаючи острах. - На нас чекають." Кобольди кивнули. Один штовхнув кулачищем позад себе й розчинив важезні дубові двері.
Чаклун з учнем впали ниць на порозі.
"Встань, - каркнув голос зсередини. - Встань і кажи."
В покої було темно, тільки лиховісне зелене сяйво грало довкіл трону з високою спинкою й того, що згорбився в ньому.
Нетвердо й поволі двоє зіп'ялися та ступили до сяйва.
Чоловік на троні був зморщений і висхлий, схожий радше на мумію, ніж на живу людину. Але очі його палали кривавими вогнями у чорних ямах орбіт, запалих у голомозий череп, а рухався він легко та гнучко, наче кобра, що скрутилася в пружні кільця, готова вкусить. Світло, здавалося, сочилося з нього зсередини, кидаючи відблиски на трон та на аметистовий келих у руці. У зеленавому сяйві Зінд здавався потопельником, з води витягнутим.
"Ми забили чародія, Грізний владико, одного з Магістрів Півночі."
"Насправді, - просичав Тот-Сет-Ра. - І то був Партій, хай душа його гниє довіку. Ви його знищили. Чудовенько."
Учень було роззявив рота й було не бовкнув, звідки чародій знає, але Зінд наступив йому на ногу і вчасно заткнув.
"Він творив Велике Прикликання, Грізний владико", - сказав Зінд, поштиво схиливши голову.
"Онде як? - каркнув Тот-Сет-Ра. - Онде, значить, як?" Зміїний погляд ковзнув по підлеглих та знову спинився на різьбленому келиху. "І що достоту було прикликано?"
Зінд облизав губи. "Нам не відомо, мосьпане. Відстань була завелика, щоби можна..."
"Вам не відомо? - в голосі Тот-Сет-Ра війнув мороз. - Ви турбуєте мене вістями, які я вже знаю, та не здатні додати нічого, що я можу дізнатися й без вас?" Його погляд увіп'явся в чорноризця, незрушний, пронизливий і безжальний. "Яка ж тоді від вас користь, га? Поясни, чому мені не покінчити з вами тут же зразу."
"Тому що ви би втратив наші послуги ", - твердо мовив учень. Зінд пополотнів і задрижав, як листок, од юначого нахабства, а Тот-Сет-Ра перевів на нього позір василіска. Учень стояв, поштиво опустивши очі, але збентеження в ньому не відчувалось.
"Слуг як ти мені не треба, - відрубав чаклун. - Недоумки! Партачі! Сліпороді бовдури!" Не зводячи пекучих зіниць, він пожбурив у них аметистовий келих. Чарка пролетіла межи двома й розлетілася на коштовні друзки на плитах. Обидва відсахнулися.
"Що ж, коли так, - кинув він нарешті. - Доведіть свою ціну. Дізнайте, що саме Патрій породив ціною смерті. Якщо не забаритеся та якщо це важливе, я подарую вам життя. Коли ж ні, у мене є для вас інший вжиток."
Чаклун сидів незрушно, шпилячи поглядом їм услід. Нарешті запечатав двері змахом руки, що здійняв стіну синього полум'я на проході, ступив до дубової шафки, дерево якої почорніло од віку, відчинив її, попередньо зробивши чимало чудних і ріноманітних пасів, та видобув химерно різьблену скриньку величиною з людську голову.
Оберечно переніс її до столу, встановив скриньку на середині пентаграми, викладеної сріблом у дошці стола, вирізаній з темного оніксу, тоді відступив подалі та зробив рукою знак. Кришка розчахнулась, пирхнув дим і в нім злетіло червоне демонятко. Чортеня кинулося вльот до чаклуна та на враз ударилось у пентаграму, впало на коліна та завозило покрученими кігтистими лапами по незримих стінах, шукаючи виходу.
"Усе безпечно, - прохрипів Тот-Сет-Ра. - Так от, силою заклять, що тебе створили, та владою чарів, що тебе зв'язали, повідай мені, що ся робить у світі".
"Муки й страждання, - запищало чортеня. - Нещастя серед смертних і дошкульні злигодні, та нудьга незбутне й досада - між безсмертних."
"Детальніше!" - обірвав чаклун і демонятко захлинулось, одсахнулось від голосу, що вдарив, як канчук.
"Чого забажаєш, Страшний Владико. Яка буде твоя воля?"
"Патрій-чародій."
"Помер, згинув, помер, Страшний Владико. Твої слуги забили його, беззахисного, коли він намагався зіткати могутнє закляття. Могутній над Можними зник і вже нема."
"Які чари вершив?"
"Велике Прикликання, Владико. Велике Прикликання чинив він."
"На чию поміч?"
"Сам-один, Владико. Тільки з допомогою дрібної знахурки."
Тот-Сет-Ра нахмурився.
"А Прикликаний?"
"Людина, Владико, лише смертний чоловік."
"Маг? Або чаклун?"
"Я не бачу волшби, Владико. Тільки від знахурки та ще Бал-Сімба, що надходить після того, як згорів Патрій."
"Яка тоді в ньому користь? Що в ньому є такого, що змусило Патрія прикликати саме його?"
"Я не відаю, Владико. Я не бачу тому відповіді."
"Тоді зазирни вперед, - наказав Тот-Сет-Ра. - Поглянь у майбутнє."
"Ойойойойой, - залепетало демонятко. - Ай-я-я, руїна та загин на всіх нас! Кров і кара, башти падають! Найхимерніші чари буяти спущено по землях! Чума та мор на чародіїв!" Чортик заметався по пентаграмі, мов на розжареній криці.
"Як це так? - ревнув чаклун. - То що ж він, таки волхв?"
"Не волхв, Владико. Чари без чарів. Магія химерна та чудна. Чума на чародіїв всіх , та мор! Губитель всім! Йой, Владико Милостивий, пусти мене, пусти! Айййй!"
Тот-Сет-Ра насупив брови. Демон був внестям перестрашений! Він з досвіду знав - демона абичим не злякаєш, а цей схарапудився аж до безтямного белькоту.
"То йди геть", - сказав він і зробив знак на відпуст. Чортик зник у хмарці диму та кришка скриньки затріснулась.
Довго сидів Тот-Сет-Ра, похмуро споглядаючи різьблену скриньку. Безживне блакитне полум'я при дверях мерехтіло на його висхлому лиці, кидаючи зблиски в глибокі ями очниць. Чума та мор на чародіїв. Що б це мало бути? Та навіщо би Патрій - хай гниє душа його довіку! - вкоротив собі віку, щоб Прикликати таку згубу? Волхви північні так само повно й у всьому покладалися на чари, як і Братство. Без магії нема життя, як без повітря. Ба ще дужче, поправився він - бо ж були чари, що дозволяли й без повітря вижити.
То, може, демон помилився? Тот-Сет-Ра схилив голову набік, зважуючи думку.Ніхто николи не казав, що демони завжди праві. Вони, зрештою, були не ліпші за чари, що їі створили. Але ворожбильний чортик ніколи досі ще йому не хибив. Як на цей-от раз.
Чи то є підступи ворогів з Півночі? Брови його насунулися ще нижче. Чаклун простягнув руку вбік, розставивши пальці, та аметистовий келих, зовсім як той, що друзками всипав підлогу, наповнився вином з невидимого дзбанка, підлетів та вклався у руку, схожу на кігтисту совину лапу. Можливо, звісно, що північне кодло зладнало брехливу кумедію, щоб обманути Братство, ще й так штудерно, щоб обдурити і чорта, і Скристе Свічадо.
Тот-Сет-Ра хильнув магічно створеного трунку та похитав головою. Який пожиток став би вартий життя їхнього наймогутнішого чародія?
Вважаючи, звісно, що Патрій і справді загинув... Суцільні гадки вилами по воді писані! Він мусив мати точні звістки і негайно. Змахнув рукою на двері - вогняна запона зникла так само враз, як і постала. Чаклун ударив в невеличкий гонг - і на вході виріс один з гоблінів-вартових.
"Атроса - до мене, - наказав він. - Зараз же!" Вартовй поклонився та зтанув в один порух, а Тот-Сет-Ра занурив погляд у вино. Йому нагально була потрібна правда. Він дістане відповідь, навіть якщо це займе всіх чаклунів, всі чари та всі створіння, йому підвладні. І враз!

Вони насипали могильний горбок, де лежав Патрій. Мойра виправила Віза збирати каміння, поки сама срібним ножем краяла дерен. Спаплюжене лезо відтак було непридатне до волшби, та їй було байдуже. Вона обклала дерном спалені рештки найбільшого й найліпшого з чародіїв. Часом спинялась, яби витерти сльози рукавом, не зважаючи, що мазурить землею лице. Не було гідного савану, тож Мойра покрила лице Патрія своїм фартухом, підіткавши краї, та прошепотіла прощальні слова перед тим, як обережно покласти клапті дерну над нього. Дрібні квітки кивали у траві, мов сумовитий погребальний букет.
По тому вона з Візом обклала каменями зелену могилу. Вони встромили обвуглений цурпалок - патерицю старого чародія - у головах.

"Грізний Владико?" Ведмежа туша Атроса затулила прохід. Найсильніший чаклун Зграї вдягався в чернечі ризи, а його підлеглий , підперезаний шкіряним пасом, всадженим сталевими бляхами, носив чорну ведмедячу шкуру, защебнуту на штудерну діамантову брошку. Тот-Сет-Ра голив макітру, в Атроса же густа чорна грива падала на плечі, забрана золотою защібкою. Крім того, Атрос на зріст ледве не сягав кобольда, а Тот-Сет-Ра був куцан.
Попри противагу в розмірах, не було питання, хто має владу.
"Патрій помер", - сказав, не тягнучи, своєму підручному Тот-Сет-Ра. Той змовчав. Його шниги вже про те повідомили, і він знав, що Тот-Сет-Ра те відомо.
"Він спробував Велике Прикликання, чи так мені кажуть, та зазвав когось з-поза Світу. Людину."
Атрос незрушно чекав.
"Я мушу його добути, Атросе. Він вкрай потрібен. Подбай про те."
"Це забере гроші та сили...", - почав ведмедище.
"Тобі не бракує. Використай все, що є. Обшукай усю Північ, зітри Столицю на порох , якщо буде треба, але - дістань мені того заброду!"
Атрос уклонився. "Твоя воля, Грізний Владико". Повернувся й пішов, лишивши Тот-Сет-Ра на похмурі роздуми.
Тільки на самоті в коридорі Атрос дозволив собі криву гримасу. Старий потрух таки навісив йому добрячий клопіт! Його шпиги доповіли, що Скристе Свічадо не змогло добачити й сліду прибульця. Чортик-воробжит, яким так був пишався Тот-Сет-Ра, певно зрадив йому, інакше би на нього не впала ця задача - та ще й влада відтак обертати силами, що над ними панував його майстер. Ким би він не був, той зайда з-поза Світу, але певно, що знав вкрай могутнє масківне закляття, щоб так певно приховати свою магію.
То нехай собі, бо не тільки чарами можна кого відшукати - в цьому-от старий ворон схибив, думав Атрос. Він гадає, якщо магія не здатна, то вже й ніяк. Є й інші стежки на прохід. В Дикій Пущі була сила-силенна створінь, прояв і химороді, чи готових злигатися, чи ласих за базаринку стати на поміч, яких можна змусити чи намовити до діла. В землях обсаджених чигали шпигуни, люди й нелюдь. Можна було прикликати Ординців з Тіні. Та зрештою були потужні й превелиці чари Нічного міста. Аби дошпилити сам-одного чоловічка сил було дійсно в буйний надмір.
У тому-то й приключка, думав він собі, йдучи темними звивистими переходами. Вся ця влада - в його жмені, але тільки допоки знайде того чолов'ягу. Ет іще, зловить він його, велике діло. Справ на копійку. Але ж із владою, що сама тільки-но лягла йому до рук, можна було зробити ще багато чого. Мо', навіть, зварганити раптом милий даруночок тому кощавому недоробленому чаклунцю в келії за дверима.
Атрос був тямущий, але меткий не більш за ведмедя, чиє їм'я перебрав. Йому так і не спало на гадку, що, можливо, Тот-Сет-Ра продумав і такий хід.

Мойра вклякла на могилкою Патрія й плакала. Віз стовбичив поряд ні в тих, ні в сих. Вона була така прекрасна, що йому боліло пригорнути її та втішити, але коли він поклав їй руку на плече, вона відсахнулась. Він відчув ся повним бовдуром, та аби не глипати, як та плаче, побрів подалі по краю галявини.
"Не заходь у ліс", - кинула Мойра крізь сльози. "То небезпечно", - вона шмигнула носом.
"Там що, леви, тигри та ведмеді?"
"І не тільки", - похмуро мовила Мойра.
"Цебто наче як... ЙОП!"
Чорний велетень виступив з хащів на галявину просто на Віза. На плечах леопардова шкіра, у шкіряній спідниці, на грудях намисто з нанизаних кісточкок і з орлиним черепом. Правиця стискала штудерно різьблений посох чи не в його повен зріст. Він всміхнувся на весь рот, і Віз добачив, що зубища попідпиляно на ікла-гостряки. Шкіра його була така чорна, аж синювато вилискувала, і такого велета Віз у житті не бачив. Не лише тому, що на зріст він вимахав футів за шість з половиною, ба ще й плечиська чи не вдвічі ширші за звичайну людину. Черево його було велике й огрядне, ручиська товщі за Візове стегно, а ножища - як міцні дуби.
Віз позадкував, роззявивши рота. Тут Мойра добачила велетня та скрикнула.
"Бал-Сімба! Ох, вельможний пане, я вже думала, нам кінець..." Вона перебігла галявину йому назустріч, враз оговталась і присіла в шанобливому кніксі. "Що я кажу, добра стріча, мосьпане."
Чорний велет лагідно кивнув. "Добра стріча, дитино, - він кинув оком на свіжий пагорбок і лице його потемніло. - Хоча, я бачу, доброго тут мало."
"Ні, мосьпане, - Мойра зирнула на нього догори. - Патрій помер, його забито чаклуванням."
Бал-Сімба заплющив очі та звів брови. "І справді темна звістка."
Мойрині очі забриніли сльозами. "Я намагалася, пане. Я зробила, що було сили, але не могла..." Її струснуло ридання. "Ох, Пане, я в усьому винна," - схлипнула вона.
Бал-Сімба пригорнув її ручиською за плечка. "Ні, дитино. Я знаю. Ніхто не звинуватить тебе за те, що було не в твоїх силах вчинити." Мойра ридала безпорадно, вчепившись за нього. Віз стичав поряд, як повний телепень, жалів, що не може задопомогти й почував ся повним опудалом.
"То скажи мені, дитино, - мовив Бал-Сімба, коли ридання стихло. - Як сталося це лихо. Ми відчули глибоке збурення ще до того, як ти покликала."
Мойра відсторонилась од нього і схлипнула. "Він виконав Велике Прикликання геть без заборола, - сказала Мойра та витерла рукавом очі. - Якраз коли він закінчував закляття, його забили."
"Що саме він Прикликав?"
"Отого-он," - мовила Мойра ворожо.
Чорношкірий чародій окирнув Віза оком. Тому незручно уявилося, як кіт споглядає мишу.
"Як тебе називають?" - спитав Бал-Сімба.
"Я - Віз-Чародій. Віз Зумвольт. - Він незграбно змахнув рукою. - Привіт."
Чорний велетень кивнув головою. "Отож, чародій. Якого саме ступеня?"
"Ні, ну як, - звісно, не чародій, - пояснив Віз. - Це таке дружнє назвисько. Направді мене звуть Вільям Ірвінг..." Він затнувся, бо Бал-Сімба здійняв долоню, зупиняючи.
"Я не питав про твоє правдиве імення, - сказав він суворо. - Ніколи, ніколи й нізащо, не відкривай никому, як тебе дійсно названо, бо тим впадеш під владу всіх, хто почув."
"Мається на увазі, як знати чийсь пароль? А, ну так."
"Щось подібне, - погодився чародій. - Кажу тобі ще раз, Візе. Ніколи не відкривай своє справжнє імено."
"Отож-бо, - провадив він вже мирніше. - Яка твоя осібна чеснота?"
"Га?"
"Що ти вмієш робити, кажу?"
"А-а, то я програміст. Із Купертіно. До речі кажучи, де це ми зараз взагалі?"
"Ми у Північних краях Світу на Заліску біля Дикої Пущі", - пояснив Бал-Сімба.
"А де це буде відносно Каліфорнії?"
"Боюся, що дуже й дуже далеко. Тебе Прикликав з твого рідного світу до нашого, той, хто загинув." Він кивнув на свіжо насипану могилу.
"Ага, - -мляво сказав Віз. - Дійшло." Він помовчав. "Е-е, а як мені повернутися додому?"
"Не без чималих зусиль", - сказав Бал-Сімба. Чорний велет враз знову зосередився.
"Знову питаю, яка твоя осібна чеснота?"
"Та я ж сказав, я - програміст. Працюю з комп'ютерами."
"Не думаю, що в нас такітут є. Що ти ще робиш?"
"Ну-у, а-а-а. Нічого такого, взагалі. Просто працюю з комп'ютерами."
"Чи ти воїн?"
"Га? Та ти що!" - зчудувався Віз.
"Думай, - наказав Бал-Сімба. - Має бути ще щось інше."
"Та звідки йому взятися, - запротестував Віз. - Ну, хіба що, я люблю дивитися старі фільми."
Бал-Сімбі настала черга глипати невтямки.
"То й по тому, чесно кажу". Віз стояв до чародія, тож не бачив, як Мойра спала з лиця.
"Мусить бути щось іще", - мовив Бал-Сімба. Він замовк на хвилю.
"Тож так. Я клянуся, що не зичу тобі лиха." Він вдарив себе кулаком у груди над серцем. "Я клянуся, що ніколи по волі не завдам тобі шкоди сам і не дозволю того іншому." Він знову вдарив себе в груди. ""Аби я міг тобі допогти, чи дозволиш ти мені зазирнути в себе глибше?"
"Гм, мда. А то", - промимрив Віз сторожко.
"Тоді сідай-но тут, аби тобі було зручніше." Бал-Сімба направив Віза до каменя, де ще недавно сидів Патрій. Він сягнув у капшук і вийняв невеличкий бузковий кристал. "Дивись у нього." Віз утупився в камінець, крихітний на великій ровей долоні. "Дивися вглиб. Збери всю увагу на ньому. Гляди... споглядай."
Погляд Віза посклянів і лице збараніло.
"Тож до справи." Бал-Сімба заховав кришталик назад у капшук і заходився задізнавати все, що тільки можливо про сього прибульця з далекого далеку.

"Справді, дивно, - промумрмотів Бал-Сімба, повернувши лице від Відза, що застиг у трансі. - Дуже дивно."
"Чим саме, мосьпане?" - спитала Мойра.
"В ньому немає й сліду магії ."
"Магії нема? Невже й на крихту?"
"Ні, наскільки мені видно. Попри своє назвисько, в цього Віза ніц мани, як у новонародженого немовляти."
Мойра осіла на землю. "То все це було марно, - сказала вона гірко. - Патрій загинув нінащо. Ох, пане, що ж нам тепер робити..."
"Я не знаю. Є, правда, щось - дивне - в ньому, але це не чари."
"Просто відгук од Прикликання, може?"
Бал-Сімба нахмурився. "Не думаю, не впевнений. Здається мені, тут щось більше заховано." Він зпмовк у задумі.
"Ти кажеш, Патрій тобі сказав, що прикликає чародія?" - спитав він нарешті.
"Так, мосьпане. - Мойра затнулась. - Хіба що... не точно."
"Що ж було точно?"
Мойра наморщила лоба, намаючись пригадати. "Патрій сказав, что Прикликає того, хто зможе нам допомогти проти Темної Спілки." Вона повела рукою на відворіт. "Когось з великою чародійною силою. Коли ж я спитала, чи той чоловік чаклун, він уникнув питання. Але, - вона додала задумано, - він ні разу не назвав його чародієм."
"Але ж таки сказав, що сей один має значну силу?"
"Так, мосьпане. Він казав, що довго й тяжко дошукував його."
"В це я вірю, - мовив Бал-Сімба поволеньки. - Шукати поза межами Світу - справа дійсно тяжка та довга. Гммм... але, кажеш, він не називав його чародієм?"
"Ні, мосьпане."
"Коли я спитала Патрія, він не відповів."
Бал-Сімба опустив голову на груди.
"Пане, - боязко втрутилася Мойра, - хіба Патрій не повідомив Раді, що робить?"
Бал-Сімба скривився. "Хіба ж ми дозволили б це божвілля, коли би знали, як ти гадаєш? Ні, нам тільки було відомо, що Патрій клопочеться якимсь таким-сяким грандіозним прожектом, але він нікому - ба навіть своїм підмайстрам - і словечком не натякнув."
"Він говорив був зі мною про потік нашої боротьби проти Темної Спілки та як нам ведеться. Йому дошкуляло, та я в загальних обрисах знав, що він важить на щось небуденне. Але я вважав, що він викладе план на Раді, коли визріє задум . Я злегковажив, і це нам дорого коштувало."
"Але навіщо ж, Пане? Чому він зважився на такий жахливий ризик?"
"Тому що Спілка набрала таку силу, що навіть всі Магістри сукупно не змогли би зчинити Велике Прикликання."
Він зирнув на закляклу Мойру.
"Ти не знала про це? Між тим, так і є. Всіх нас разом не достатнью, аби пересилити в таких чарах опір Спілки." Він сумовито всміхнувся. "Так Рада в'яне, поки Спілка кріпшає."
"Чому ж тоді...?"
"Патрій очевидно гадав, що працюючи самотужки та без звичного захисту, він встигне завершити Прикликання до того, як Спілка втямить, що відбувається. Він помилився і заплатив за те життям." Він схилився до Віза. "Патрій поклав життя, аби здобути людину непересічної магічної влади. Натомість він приніс нам пекршого-ліпшого, хто, як не дивись, видається таким же рідкісним, як грудка глини. В цьому немає сенсу."
Знову великий Бал-Сімба замовк, опустивши голову в задумі.
"Що ти сама про це думаєш?" - спитав нарешті він.
"Мосьпане, я не гідна судити дії Магістрів."
Бал-Сімба відмів заперечення. "Ти була тут. Ти бачила все сама. Яка твоя думка?"
Мойра глибоко вдихнула. "Мені здається, Патрій помилився. Мабуть, він важив на когось іншого, але від сили нападу..." її зелені очі заслав туман і вона важко ковтнула, знову переживаючи страшні хвилини "...від сили нападу схибив і Прикликав не того."
"Можливо, " - пророкотав Бал-Сімба. - Зовсім не виключено. Мені одне тут муляє. Чародії, що помиляються, не доживають стати Магістрами, тим більше таким могутнім, як Патрій."
"Ваша правда, мосьпане" - покірно погодилася Мойра.
"Я тебе не переконав, га, дівчино? Що ж, я не дуже переконав і самого себе." Він повернувся і поглянув на Віза, що сидів нетямки на камені. "В будь-якому випадку, треба тепер вирішити, що робити з нашим гостем."
Мойра хмикнула. "Задорогий то гість, мосьпане. Він стільки нам коштував за таке нііщо..."
"Можливой так, але ми не можемо пустити його блукать напризволяще. Ти сама бачиш - він безпомічний, як горобець. Горобчик, гмммм? Добре світське ім'я, особливо тому, що назвисько, що він використовує назаблизько схоже на правдиве імено. І знову ж ні, його не можна кинути на вітер."
"Чи ви заберете його з собою, мосьпане?"
Бал-Сімба звів брови. "Це було би не мудро", гадаю, та ще й небезпечно. Чим менше про нього знають, тим краще. Ні, його треба допровадити кудись у тихе місце. Притулок, де було б якомога менше магії. Пристановище, де він міг би лишатися, поки я пораджуся з рештою Магістрів."
"Тоді моє селище..."
"Небезпечне місце, - обірвав чорний велет. - Вже зараз нас намацують чарами. Гадається мені, Спілці страшно кортить накласти нанього лапи."
"Чи це нас це так обходить? Бо ж у нього немає ніц магії, я маю на увазі."
"Прикуси язичок, дівчинко. Ти сказала, не подумавши."
Мойра зирнула на Віза з огидою, але все ж похитала головою. Потрапити в лабети Спілки - такої долі нікому не побажаєш, хай навіть він наврочив Патрію смерть.
"Куди ж тоді?"
"Є тут один сховок, де б він міг притулитися. Кілька днів ходу через Дику Пущу. Місцинка, де обмаль магії."
В Мойриних очах спалахнула тямка й вона розкрила рота, але Бал-Сімба приклав пальця до вуст. "Ліпше не називати вголос. Аби часом не впало комусь у довгі вуха, еге? Отож, тобі доведеться доправити його - сама знаєш куди - та передати в нагляд того, хто там-таки живе."
"Але ж, милостив мосьпане, у мене роботи немірено."
"Я догляну, аби когось надіслали навзамін. Цього-от треба комусь берегти й боронити, хіба ж ти сама не бачиш?"
"Але чому я, мосьпане?"
Бал-Сімба позагинав на пальцях. "По-перше, ти вже на місці та знаєш, що ся стало. Чим менше відомо решті, тим ліпше. По-друге, ти знаєш стежки й ходила Дикою Пущею. По-третє, в нас обмаль часу. Це місце стає дедалі небезпечнішим мить у мить. І четверте, - він здійняв угору рожевого мізинця і в очах застрибали блискітки, - він у тя закоханий.
Мойра скривилась. "Любовний чар! Але ж я його не люблю."
"Байдуже, бо він все'дно за тобою по п'ятах бігатиме, як цуцик. Ні, що не кажи, ти найкраща мамка для нашого Горобчика."
"Пробачте, милостив мосьпане, але сам вид його мені бридкий."
Бал-Сімба зітхнув. "Всім нам, дитино, в житті доводиться часом робити неприємні речі."
Мойра схилина голову. "Так, Пане". Але мені все'дно це не подобається! подумала вона люто.
"От і добре, час у путь." Він повернувся й змахнув на Віза. "Вставай-но вже, ходи хутко." Віз поточився та змотнув головою, аби розігнати туман.
"Мені треба буде дещо взяти з дому, Пане ."
"Я надішлю когось, аби перестрів вас с їжею та речами коло мосту на Лісовому шляху."
"Мосьпане, чи не могла б я хоча би зайти попрощатися? Хоч на хвилинку?"
Бал-Сімба похитав головою. "Надто небезпечно - і для вас, і для селян. Ні, ви мусите йти хутко, тихо та якомога нишком."
"Слухаюся, Пане" , - зітхнула Мойра.
"Отож, біжи вже, дівчино, та не барися. Я не зможу довго затуляти сі місця щитом. Дай мені поговорити з Радою і я зустріну вас у місці, де ми домовилися."
Мойра схилила голову. "На добру стрічу, Пане."
"Легкої дороги, Пані."
"Га?" - спромігся затуманений Віз.
"Іди вже давай", - люто кинула Мойра та схопила його за руку і потягнула. Віз ледве зіп'явся на ноги.
"Воруши ж ногами, горе моє. Ну ж бо!" - вона швидкими кроками рушила геть, поволочивши за собою Віза, хворого з любові.
Бал-Сімба дивився вслід, поки кумедна парочка не зникла за поворотом лісової стежки. Тоді присів на камінь, з якого тільки-що зігнали Віза та зосередився, висотуючи маскувальні закляття, аби виграти подорожнім якомога більше часу.


Глава друга
Ризикова мандрівка
Гожий ранок визрів на красний день, теплий і соняшний, легіт ледь ворушив листя та прохолодив перехожих. Цвірінькали пташки, та літні квіти поїли повітря пахощами. Там і сям на кущиках блищали ранні чорниці.
Візу все то було байдуже. Не пройшли вони й милі, як він захекався. Милі за дві його теніска геть змокла, а по лицю горохом покотився піт, від якого пекло в очах. Краплі збігали по носі й зривалися вниз. Мойра ж невблаганно тягнула його звивистою стежкою то вгору по зарослих пагорбах, то вниз по мохових долинах, не зглядаючись на його труднощі.
Нарешті Віз упав на траву на галявині.
"Все, не можу більше, - ледве видихнув він. - Дай дух перевести."
"Сховайся ж із видноти, недоумку!" - кинула рудокоса відьма. Віз зіп'явся на ноги, прошкандипав кілька кроків та впав під найближче дерево.
"Даруй, - одхекався він. - Мені це дійсно не до шмиги . Маю передихнуть."
"І що ти думаєш, Спілка робить тим часом?" - не вгавала Мойра. "Вони зупиняться тільки тому, що тобі заманулося посидіти в холодку?"
"Спілка? Що за Спілка? " - через силу спитав Віз.
"Ті, хто женуться за нами. Ти що, глухий, як пень?"
"Я не чую, щоб хто за нами йшов. Може ми їх загубили."
"Загубили? Їх ми загубили! Що ти думаєш, це - гра в хованки? Їідіот, коли ми почуємо, буде запізно. Чи ти хочеш кінчити, як Патрій?"
Віз трохи зблід. "Патрій? Отой стариган отам-о?"
Мойра звела очі д'горі. "Отам-о стариган . Ходи-но вже хутко!"
Аде Віз не зрушив з місця. "Даруй, - видихнув він. - Не можу вже, йди без мене. Я вже якось перебуду тут."
Мойра споглянула на нього згори, руки в боки. "Ти помреш до вечора."
"Все буде добре, - наполягав Віз . - Іди собі з миром."
Мойра трохи попустила. Він був морокою, але ж і безпорадний, як немовля.
"Нехай собі, - сказала вона, та сіла. - Перепочинемо."
Віз нахилився та потупив голову в коліна. Мойра на те зневажала і пильно вдивлялася назад на шлях, звідки вони прийшли.
"Отой дід, - сказав нарешті Віз. - Що його вбило?"
"Чари", - Мойра кинула через плече.
"Ні, серйозно, що що то було?"
"Я сказала вже, закляття."
Віз зміряв її поглядом. "Ти дійсно в це віриш, так? Себто, це - не просто слова. Ти маєш на увазі справжнє чаклунство."
Мойра крутнулась лицем до Віза. "Звісно маю на увазі. А ти що думав - блискавка з голого неба вдарила його, поки він тебе Прикликав?"
"Ти хочеш сказати, що магія таки існує насправді?"
Мойра роздратувалася. "Як же ти думаєш інакше ти тут опинився?"
"Ага, - сказав Віз. - Мда. Ну добре, припустимо це чародійство. Тоді чи може воно мене повернути додому?"
"Патрій, може, зміг би, але я - ні", відрубала вона сердито і встала. "Пішли-но вже . Якщо тобі вистачає на теревені, то здатен і ходити."
По стежках і манівцями вони пробиралися хащами. Ще двічі зупинялися перепочити, коли Візові геть забракне сил. Щоразу Мойрі так хвилювалася, що всидіти не могла, і Віз обривав зупинку, ледве-но відсапавшись. В голові в нього крутилися тисячі запитань, але Мойра суворо заборонила балакати на ходу.
Раз вона завмерла так раптово, що Віз ледве не одтоптав їй спідницю. Дівчина пильно стежила за гущавиною попереду. Крім яскраво помаранчевих грибів, що поросли в круг обіч стежки, Віз не добачив нічого незвичного.
"Ходімо сюди", - шепнула вона, схопивши його за руку, та потягла його з доріжки. Скрадаючись навшпиньки, вона провела його манівцями, оминувши те місце, та повернулася на стежку з дальнього боку.
"І що ж ми тоді таке оминали?" - спитав Віз на наступній зупинці, коли оддихався доста, щоб повернувся голос.
"Дрібний народ танцював там минулої ночі на пошану Сонцекреса. В такі місця непевно заходити й у найспокійніший час, а сьогодні - то просто безумство."
"Тю з пробоєм! Ти ще скажи, що віриш у фей та ельфів?"
"Я вірю своїм очам, Горобець. Я бачила фейне плем'я."
"Але ж, хай йому грець..." Мойра обірвала його владним порухом.
"Не КЛЯНИ, Горобець. Нам тільки й не вистачає того, що це може привернути."
Це мало сенс, визнав Віз. Якщо вже магія дійсно працювала - а позаду лишилося накрите дерном обвуглене тіло, доста переконливий доказ, що так і є - тож і прокльони мусили би діяти. Коли вже на те пішло, якщо чаклування в цих краях мало силу, чому б і феям не танцювати в місячному світлі. Він помотав головою.
"Чому ти кличеш мене Горобцем?" - спитав він, дошукуючи безпечного ґрунту.
"Бо так тебе назвав Бал-Сімба. Тобі бракуло імені на вжиток до Світу."
"У мене вже є ім'я", - заперечив Віз.
"Бал-Сімба казав тобі вже - ніколи нікому не видавай своє правдиве імено, - нагадала Мойра. - Тож нам треба було якось тебе називати."
"Мої друзі звуть мене просто Віз."
"Я зватиму тебе Горобчиком, - твердо мовила Мойра. - Ходи-но вже."
Вона знову зрушила прудкою ходою. Віз поволочився за нею, оддуваючись, та похмуро милувався гнучким станом та легким мигтінням ніг. Йому звично було, що красуні його зневажають, але ніколи досі жінка ще не припадала йому так до серця, тому це дошкуляло гірше звичного.
Одне можна сказати про мою вдачу, подумав він, - вона стійка.
Нарешті вони піднялися на пагорб і попереду Віз добачив дорогу між деревами. Зліва десь од них жебонів потік. Мойра присіла, визираючи з-за куща та різко потягнула Віза, аби той заховався поруч.
"Лісовий шлях, - пояснила вона пошепки. - Він веде на той берег Чорногривки та в Дику Пущу."
"Це ми туди йдемо?", - спитав Віз, щасливий, що Мойра поряд, втішаючись ароматом її волосся. Момохіть він подсунувся ближче, але знахурка відсторонилась.
"Так, але не дорогою. Я мушу зустріти тут декого. Зачекай у лісі - заховайся та сиди тихо." Вона відступила та рушила стежкою вниз, лишивши Віза у спогадах, про те, як близько вона була.
Попри бучну назву, Лісовий шлях становив порослу травою просіку, на яку обабіч наступали дерева. Чорногривка була радше струмком метрів десять завширшки - глибокі й темні, як її назва, води текли швидко під містком, зладнаним з грубих колод.
Як і передбачала Мойра, обіч шляху під деревами чекав чоловік. Був він цибатий, худий, довгий з лиця та засмаглий до коришневого, як і колір його грубого одягу домашнього пошиву. Коли Мойра виступила на видне, він поштиво торкнувся чола.
"Я приніс ваші речі, Пані."
"Красно дякую, Альбере", - вдячно відповіла Мойра.
"Пані, чи то правда, що ви нас залишаєте?"
"На певний час, Альбере. Сподіваюся, що не надовго."
"Нам вас не вистачатиме", - сказав він сумно.
Мойра спромоглася на посмішку та обійняла його . Спостерігаючи з-за куща, Віз відчув , як його штиркнули ревнощі. "Я теж за вами сумуватиму. Ви були мені як рідні, все селище." Вона знов усміхнулася до нього. "Але скоро хтось інший надійде зайняти моє місце."
"Вас ніхто справді не замінить, Пані", - сказав він пригнічено, повернувся та вказав та купку речей під кущем обіч дороги.
"Вістун сказав про дві торби. Та два плащі."
"Все вірно, Альбере." Мойра не пояснила, а той не став питати.
Поспіхом вона заходилася розбирати речі, перевірячи та розкладабчи по саквах.
"Чи мені зачекати, Пані?"
"Ні, - вона усміхнулася до нього. - Дякую тобі за все." Знахурка зробила знак правицею, розвівши великий та вказівний. "Іди з моїм благословенням. Хай дорога твоя додому буде коротка й безпечна, а путь - звичайна та мирна."
"Доброї дороги й вам, Пані." За цим Альбер повернувся та пішов.
Як тільки він зник за поворотом, Мойра махнула Візу, що може виходить.
"Смілива людина", - мовила Мойра, затягнула поворозки на першій торбі та відклала її.
"Чому це? - спитав Віз ущипливо. - Бо приніс нам ці манатки?"
"Не глузуй, Горобець, - сказала вона гостро. - Ці 'манатки' нас підтримають у дорозі. Альбер життям ризикував на Сонцекрес аби в нас у Дикій Пущі було що їсти та чим укритись."
"Щедрий, ще розумію, але - сміливий?"
Мойра впоралася з другою торбою та похитала головою. "Горобець, і як ти тільки вижив досі?"
"Виживав доста файно до цього ранку", одрізав Віз. "І що за туфта з отим Сонцекресом?"
Мойра зітхнула роздратовано. "Сонцекрес - найдовший день року. Всі чари, пов'язані з сонцем і вогнем, цього дня набувають найвищої сили, і магія живого зілля надзичай потужна.
Це день великої влади, Горобець, не в такий день смертним будь-куди потикатися."
"А ми ж от тут - і нічого."
"Не по волі, Горобчику, - похмуро мовила Мойра. - А тепер ходімо." Вона закинула одну з торбин за спину, взяла велику шкіряну сумку на плече та стояла, спостерігаючи, як Віз борюкається з другими саквами. Ледве він впорався, вони рушили через місток.
Вже добре позаду, Альбер тримався посеред відносно безпечної дороги. Отож його легко добачив ворон, що кружляв і пірнав високо над зелениими лісовими просторами.
Альбер помітив ворона, коли той пролетів низько над шляхом. Чоловік зробив знак на відворіт злій силі, бо ворон - сумнозвісний птах недоброї звістки, та поспішно додав ходи.
Над ним у високості ворон нахилив лискучу чорну голову та зважав. Як більшість з них він знав достатьо , аби розріжнити один і два, а хазяїн його не шукав одинокого мандрівника. Тих мало бути двоє, але гострий пташиний зір не не бачив нікого більше на дорозі.
Та той був єдиний, кого птах добачив за весь день, та ще й занадно далеко від звичайних місць, де пробувають люди. Ворон не був свідомий, але його було добре вишколено. Птах хрипло каркнув, полишив подальші пошуки решті зграї та полетів назад на південь, повертаючи зі звісткою.

По той бік річки ліс ставав хащами. Віз і Мойра зійшли з дороги за першим поворотом після містка та почали пробиратися ледь помітною стежкою, що протоптали звірі. Шлях звивався нагору по крутому пагорбу, поки іони вип'ялися на вершечок, навіть Мойра дихала тяжко. Вона показала на мигах Візові зупинитися, й вони з полегшенням посідали на землю в прихистку.
У прогалину Візу було видно простори попереду. Верхів'я дерев викривали долину смарагдовим морем. За нею виростав гірський гребінь, а за тим - інший, і за ним, і далі гори танули в блакитну далеч. Ні людського житла, ні звірини чи пташки - лише безмежнні лісові хащі без кінця та краю.
Це ніяк не скидалося на лісопосадки чи ретельно плеканий заповідник. Дуби та берези довкола не знали сокири. Кремезні велетні височіли вік у вік, обростали мхами, покривалися лишайниками, вузлуваті стовбурища тісниниля та випручували гілляки, сплітаючись на висоті в густе зелене шатро. Подекуди зяяла пустка, де хтось із лісових велетнів упав під натиском часу, гнилизни чи від удару блискавиці, а наступники, що стовпилися, ще не встигли закрити прорив. Корчі, колоди та відмерле гілля всипали землю, порослі темнозеленим мохом та деінде яскраво поплямовані грибком і губкою.
Це праліс предковічний, спало Візові на думку і він здригнувся. Ніколи б уявити не міг, що дерева здатні нагнати страх, але ці потужні моховиті велети наступали на нього зусібіч, гасили сонячне проміння своїм листям, занурюючи все в зелений морок. Легіт зітхав у верхівках, ніби ліс мурмотів до себе чи сповіщав про непроханих зайд потріском галузок, мов перестук вістових барабанів.
"Тепер ясно, чому її назвали Дика Пуща", - сказав він.
"Це ніяка не Пуща, - відповіла Мойра. - Ми ще тільки на Заліску."
"Чи хтось тут живе?"
"Нікого, щоб варто було знайти. Хутор, може, другий, та хіба ще відлюдники на самоті - хто вже опинився по сей бік Чорнокамня, точно має причину сахатись інших. Або вони його. Нам буде ліпш оминати всіх, поки не дістанемося мети."
"Куди ж ми йдемо, взагалі-то кажучи?" Віз присунувся до неї ближче.
"В безпечне місце, більше тобі знати нічого. Пішли вже, дорога в нас далека."
Вже завечоріло, коли вони подолали другий гребінь гори та спустилися в наступну долину, де густі хащі розступалися, відкривши рясний лужок. Віз зрадів зеленим розлогам трави, бо в нескінченних нетрищах йому було сутужно. Дрібні деревця, трохи більші від кущів, купчилися, залиті теплим сонцем. Подеколи блищалиощерця й болотяні калюжі, порослі очеретом, осокою та солодким синім ірисом.
Вони спинилися на межі дерев і Мойра неспокійно озирнула небо, поцяцьковане хмарками.
"Ніби нічого, - зітхнула вона. - Слухай тепер, Горобець. Ми не можемо оминути стороною, бо і там, і там болота. Доведеться навпрошки - і хутко, а то побачать. Як рушимо, то вже без упину." Вона зміряла його поглядом. "Віддихнемо зараз."
Мойра опустилася навколішки, озираючи лужок і небо, поки Віз намагавсь одхекатись.
"Мойро?"
"Ну?" - кинула вона й далі нишпорила очами.
"За нами женуться, да?"
"Чого б інакше ми втікали."
"Дак от, можу я щось дурне спитати?"
"Звичайно", мовила знахурка так, що він тільки те й робить.
"Чому саме за нами женуться? Хіба ми що накоїли?"
"Ми не зробили нічого. Вони тебе злапати хочуть, Горобець, а хочуть вони тому, що Патрій Прикликав тебе ціною свого життя."
"Ну так, але чому?"
"Ми того не знаємо, Горобець."
"А вони самі знають?"
"Навряд чи."
Віз смикнув плечем. "Тоді, якщо ти не знаєш і вони не знають, якого - чвирка - вони за нами ганяють?"
"Аби може від тебе дізнати, на що важив Патрій."
"Яле ж я про те знаю пшик!"
Мойра хмикнула. "Не думаю, що їм стане твого слова, Горобчику."
"Дивись-но, я в цьому не хочу мати справи, згода? Можна їм же це по-людськи пояснити? Якось же можу я довести їм, що ніц не знаю та хай вони мені дадуть спокій."
"Слухай мене, Горобець, - Мойра крутнулася до нього. - Темну Спілку Південну не обходить, винен чи чи не винен. Патрій тебе Прикликав - сього їм доста, що тебе зловити. Ймовірно, щоби вичавити з тебе знання, що ми-оба знаємо, в тобі нема. Швидше за все, вони просто хочуть тя вбити, чи ще гірше."
Мойра накрила його руку долонею. "Як би там не було, Горобець, - мовила вона серйозно, - якщо тобі випаде вибрати найлютішу смерть, яка тільки можлива, або живцем потрапити в руки Спілці, наклади на себе руки, скільки є сили."
Віз опустив очі під її пекучим поглядом. "Дійшло."
"Добре." Вона повернулася до галявини та знову перевірила небо й землю. "Тоді готуйся. Бігти не будемо, бо грузько, але ходи швидко!"
Мойра підхопилася й виступила на відкрите, а Віз за нею.Висока трава хльостала по боках, багно чвакало під ногою. Не як у лісі, луг кипів життям. Комахи сюрчали й дзвеніли, жаби кумкали чи плюхали в калюжі, налякані їхнім рухом. Бабки мигтіли повз них, а жовто-чорний метелик облетів довкруж голови.
Попри сонце та живло, Віз не втішився. Крім хіба рідких кущів, мандрівників було видно як на долоні. Він здавався собі, як великий помітний жук на пласкому камені, і чимдалі йшов од раптово затишних дерев, тимдуж нервував.
Мойру се теж проймало. Вона поспішала вперед, та крутила головою вусібіч. Не насмілювалася вдатися до активниї чарів, але достухалася, скільки змоги, до знаків чужлї волшби.
Враз Мойра впала як підтята. Так хутко, мов перечепилась, здалося Візу.
"Лягай!" - зашипіла вона і Віз бебехнувся в багнюку поряд з нею.
"Що таке?" - прошепотів він.
"Щось у повітрі од нас зліва. Ні, не диви! Лице мигне і зрадить." Вона перечекала мить, майнула головою й кинула швидкий позирк.
"Фортуна! - видихнула дівчина. - Якраз обшукує. Дивись-но, бачиш оті дерева попереду?" Вона кивнула на великий кущ на кілька ярдів подалі за стежкою. "Коли скажу, повзи туди. Ясно?" Вона знов майнула вгору. "Давай!"
Навкарячки вони лізли, як Візові здалося, цілу вічність. Він не насмілювався підняти голову, тож тільки й бачив чорне масне багно та зелені трави обабіч.Коли вони нарешті заповзли під куща, він задихався і не лише від утоми. Вони заховалися ще глибше під віти, не зважаючи на багно, комашню чи сухолист. Ледве вони вляглися, Мойра висмикнула плаща з торби й накрила обох. Вони причаїлися, схожі на бурий камінь, вона лишила тільки вузьку шпарину зирнути назовні.
Як не найстрахався Віз, але Мойра була вразливо поряд. Тепло від неї та солодкий свіжий дух були п'янкі, а небезпека додавала аромату.
"Що там, що там?" - прошепотів він.
"Шшш."
Тут над ними майнула тінь і Віз добачив, од чого ховалися.
Дракон безгучно промайнув над стежкою, яку вони тільки-но лишили, кажанові крила сто футів завширшки, жорсткі й незворушні, та злетів угору над лугом. Довгий плаский хвіст посмикувався, направляючи в обраний бік. Чотири лапи з великими когтищами притиснуто до боків, гнучку шию витягнуто вперед. Звір промайнув так низько та близько, зо Віз уздрів разок білих кликів у роззявленій пащі.
Візу забрало подих і він спробував заритися в землю. Мимохіть він схопив Мойру за руку й вони вчепилися разом, як настрахані діти, поки жаска проява промайнула над деревами та налетіла на лужок з іншого боку.
Судище явно щось добачило внизу. Знову пролетіло над галявиною, та знову просто над кущем, де зяклякли Віз і Мойра. Візу здалося, наче драконів позорк зідрав з нього шкуру.
Чотири рази дракон пролетів над лугом і чотири рази Віх дрижав та вклякав під мойриним плащем. Нарешті піднявся вище та зник за деревами.
Довго ще по тому Віз і Мойра лежали купкою та тремтіли. Нарешті Мойра відкинула плаща та сіла. Поволеньки піднявся й Віз.
"Оце воно за нами шукало?" - нарешті видизнув він.
"Швидше за все", - сказала Мойра, сторожко озираючи небеса.
"І багато їх буде?"
"Дракони звичайно самотні звірі, а такому великому годиться велика ділянка на полювання."
Вона нахмурилася. "Все 'дно я не знаю, щоб такий жив десь поряд. Дикі дракони - лихі сусіди. Може він із південних озер, або з тих у лігві, що в горах на сході. Якщо його завело так далеко, можуть бути й інші."
"Прекрасно," - промимрив Віз.
Мойра зірхнула, тремтячи. "Я не хтіла би грати з драконами в схованки, але нам має бути доста безпечно, коли лишатися під деревами та стерегтися, переходячи відкриті місця."
"Звучить добре."
"Є, звісно, ризик, - провадила далі Мойра, почасти й до себе. - Лісові стежки не завжди вільні від чарів. Крім того, в гущавині ми не так певно помітимо, коли хто надходить."
"Коли хто?"
"Тролі, вовки, лихі люди та решта, що чинять роботу Зграї."
"Чудово," - сказав Віз.
Мойра геть не втямила іронії. "Не чудово, але найкраще з можливого, думається." Вона згорнула плаща. "Тому ходімо. І хутко."

"То що ж?" - зажадав Атрос.
"Шукачі нишпорять, як ви наказали, Владико, - залебедів новий Майстер Скристого Свічада, - але поки що нічого нема."
"З усіма чарами Спілки ви не можете знайти двох паршивих смертних?" - ревнув Атрос.
Майстер, хіба з годину на посаді, облизав губи й намагався не зирити Атросу за спину, де на стіні зали висіла свідозідрана шкіра, ще скрапаючи кров'ю. Шкіра когось дуже огрядного.
"Це дуже складно, Владико. Бал-Сімба - сто чортів на нього! - порозпускав закляття на плутанку та замазав сліди ще з початку. Стежники Ради стоять насторожі й ми не можемо зануритися глибоко та точно добачити. - Він затнувся й додав. - Але ми знаємо, що чужий не пішов Шляхом Чаклуна".
Атрос пошкріб бороду. Шлях Чаклуна - був переважним способом мандрувати для тих, у кого вистачало магічного вміння, але так само легко було того помітити на ньому. Може сей дивний чародій вважав - хай поволі, ба потай.
"Що роблять ті, що вже на Півночі, -спитав він, - за стежницьким щитом заклять?"
"Наші ліпші служники - тварі тьми. На Сонцекрес їхні сили найслабші. Наші дракони-спільники з рештою шукають якомога краще, але на землі таке чаровидло, що важко розібрати." Він змахнув на Скристе Свічадо. Атрос змрнув - палахкотливі іскри та вогники всуціль зливалися в пожежу.
"Якщо він такий сильний, що був варт ризику для чародія штибу Патрія, він мав би лишити слід навіть у цьому," - заперечив чаклун-велет.
Новопризначений чорноризець похилив голову. "Однак ми не знаходимо й знаку, Владико."
Атрос закусив губу в задумі. Чародій, звісно, міг би обвіятися машкарою заклять, але такі чари звичайно зрадили би, що чогось та приховано. Або служники Зграї на сей раз були надзвичай нетямущі, або цей чаклун з-поза Світу - вкрай могутній. Хто мав таку силищу, справді міг перевалити ваги проти Зграї.
А втім...
"Чи щось незвичне діється в містах на Півночі?"
"Нічого, Владико, що б вам не знано. Нічого чудного не чутно ніде в північних землях."
"Тоді, ймовірно, той, кого ми шукаємо, не там, - раптом вирішив Атрос. - Патрій взявся до Великого Прикликання на межі Дикої Пущі? Отож, переверніть усе на Заліску. А на додачу - ще й у Пущі."
"Ваша воля, Владико, - вклонився Стежник. - Але на Заліску нема ні знаку нічого незвичного. Ерім того, це послабить наші пошуки на Півночі."
"Коли б він був у Північних землях ми б уже про те знали, - сказав Атрос. - Можливо він рушив в інший бік, аби нас заплутати."
Майстер теж задумано пошкріб бороду. "Якщо він заженеться в Дику Пущу, то наблизиться до наших служників, а його магія ліпше виріжниться на нелюдських чарах того місця."
"Тільки якщо він вдасться до магії, - заперечив Атрос. - Якщо він не плестиме чар, або замало, тим важче нам його помітити, так же?"
"Який же чаклун мандрує без магічного захисту?"
"Сильний та грізний. Тож пильнуйте-но." - Атрос завмер на мить, споглядаючи Свічадо.
"Але ж бо наш чужинецький чаклун матиме клопіт, ховаючи свого супутника", додав він. "Звели своїм шукачам надивлятися знахурки в Дикій Пущі. То буде добряче видно."

Вони заночували, де їх запали сутінки, постеливши плащі під поваленим деревом. Мойра заборонила палити вогонь, тож за вечерю став шмат в'яленого м'яса та пригорща сушні. Звичайно Віз не їв м'яса, але стан речей ніяк не був нормальним, тож він удячно згриз шмат, що Мойра вклала йому в руку.
Як зазоріло, Мойра взяла патик та обкреслила довкруж них.
"Коло нас хоча б трохи забезпечить, - сказала вона йому. - Не виходь за межу ні на що."
"А якщо коли..."
"Ні - на - що", - повторила вона твердо.
Мойра мовчки завинулась у плащ і відвернулася од Віза. Він сидів, уперши спиною в дерево, та роздивлявся на незнайомі зірки.
"Все це розтаковськи дивно", - сказав він, більше собі, ніж до Мойри.
"Я теж не звикла спати неба", - муркнула вона.
"Нє, я про всю цю справу. Дракони. Магія та всяке таке. От уже до чого я точно ніяк не звик."
Мойра перевернулась лицем до нього. "Значить, в твоїх краях і справді нема чаклунів?"
"Ну хіба що чаклуни-юніксоїди."
"Чаклуни-євнухи? Чи вони валашаться, щоб дістати силу?"

(Гра слів. Англійською "юнікс" і "євнухи" вимовляються однаково, відмінні тільки на письмі.)

"Га? Та ні. Не євнух - Юнікс. Пишеться..." Віз ураз утямив, що не може назвати слово по літерах. Він уявляв їх, але лінії звивались і морщились, і сенсу їм не прилягало. Як він натужився вимовити слово, у голові постали тільки руни.
"Нехай собі, але то зовсім інше. Це операційна система."
"Операційна система?" - Мойра звела брови.
"Операційна система - то програма, що організує ресурси комп'ютера та віртуалізує інтерфейси", зацитував Віз.
"Комп'ютер? Такий, що думає?"
В тисячний раз у житті, Віз пожалкував, що не вміє доладно пояснити. "Ну, десь так кажучи. Але це машина, вона не жива."
"Машина, значить - така неживуща річ. Але ся машина мислить?"
"Ні, ну, не так щоб насправді. Вона діє згідно до запрограмованих вказівок. Програміст може змусити її працювати, нібито думає."
"Чи це якийсь демон?"
"А-а, ні. Демон - то зовсім інше. То програма, що обробляє щось автоматично за викликом. За вийнятком, звісно, якщо це не даймон, тоді він активний весь час."
Мойра заломила брову. "Чекай-но трохи. І що саме ти робиш із цими істотами?"
"Вони насправді ж не істоти зовсім."
"Цими демонами, тоді."
"Я ж кажу, вони не демони. Демон то зовсім інше."
"Нехай собі, - сказала Мойра нетерпляче. - Скажи мені просто, що ти робиш."
"Ну як... багато разного, але головним чином я програміст-системщик. Цебто, я пишу програми, що дозволяють аплікаціям - це те, що люди хочуть зробити - працювати."
"Що таке програма?"
Віз зітхнув. "Програма це набір вказівок, які кажуть комп'ютеру, що робити."
"Тож ти наказуєш цим істотам?"
"Я ж тобі казав, вони ніякі не..."
"То нехай. Цим створінням, чи не-демонам, чи абохто вони є. Ти над ними пануєш?"
"Ну, типу начебто."
"Але ж у тебе нема чарів!"
Віз розплився до вух. "Чарів і не треба. Тільки виучка, вміння, витримка та розум, що працює певним ходом."
"Всі риси чародія, - твердо мовила Мойра. - І з цими якостями ти опановуєш ці - речі."
"Раз на раз не випадає. Буває, ти заломав ведмедя, буває, що й він тебе."
"Там ще й ведмеді?"
"На ні ж бо, це так говориться. Я маю на увазі, інколи легко змусити комп'ютер робити, що хочеш, а інколи ніяк."
"Могутніх істот часто буває тяжко контролювати", кивнула Мойра. "Тож ти - майстер отих - чого вони не є."
"Ну, не зовсім-таки майстер. Наді мною сидить голова групи, звичайно, а над ним голова відділу. Потім ще адміністратор проекту..."
"Ці істоти наказують тобі, що робити?"
"То не істоти, то люди."
"Але ти не володієш цими, як ти їх називаєш?"
"Голова групи, голова відділу..."
"Ні, я про інші речі, оті неживущі."
"А, комп'ютери."
"Ти володієш комп'ютерами."
"Взагалі-то ні. Але я програмую їх згідно з задачами, що мені поставлено."
"Отже ти тільки дрібний служник", - твердо заключила Мойра.
"Неправда зовсім! Це важлива робота", - з відчаєм заперечив Віз.
"Звичайно ж, - сказала Мойра. - Ба й підмітальник у храмі робить важливе."
"І зовсім це не так усе! Це..." До нього дійшло, що безнадійно. "Забудь уже. Це була важлива робота, і я на ній до чорта знався."
"Не клени, Горобець, - одрубала Мойра. - Ми й без того в біді." Затим вона перевернулась і влаштувалася спати.
Віз лишився на самоті. Сидів, дослухаючи вітру в деревах. Подеколи кричала нічна звірина, раз іздалеку долетіло вовче виття.
Чорт!, подумалось йому. Оце мене вкинуло серед лісу, чарівна дівчина спить обіч, а я не можу ніц тому зарадить. Навряд чи так воно годилося би бути.
Віз небагато фентезі читав, але знав, що герою по правилам судиться дістати дівчину. Правда, він не почувався вельми героїчно. Йому було зимно, незручно та, більш за все, він почувався повним невдахою. Віз-тюхтій, як завше.
І сам-один. О божечко-боже, як йому було тужно! За своїм покоїком, за вулицями, повними машин, кіношками, за нічною піццерією на розі. Печаль втопила його як повінь, і він лишився зоста безпорадний.
Він ьа навіть затужив за глючним текстовим редактором на роботі. Ти хоча б розумієш, що на сім світі, певно, ніде немає жодного компа? - подумав він. - Я, мабуть, ніколи вже не напишу й скрипта.
Це боліло гірше решти. Все життя Візу добре велося тільки в одному. Коли він у школі надибав на комп'ютери, виявилося, що з ними він настільки ж тямить, наскільки ніяк з людьми. Він поклав усе життя своє, аби якнайліпше розумітися на комп'ютерах, і якщо він і не став найліпшим із ліпших, то безсумнівно був до холєри класним майстром. Хіба тільки обмаль грошей та захоплення нагальними задачами не давали йому поступити в коледж та заробити ступінь, що вивів би його до знавців екстра-класу в комп'ютерній науці.
Аж осьде раптом-яптом впав у світ, де все це варте тютьки. І що накажете робити тут собою? На прожиток він заробити не мав чим. Не дуже годився для фізичної праці. а єдине, на що був варт, звелося нінащо.
Хай йому грець, тому старому чудлоробу. Він винувато озирнувся, згадавши мойрину засторогу від клятьби. Цікаво, чи рахується чортихання, якщо тільки собі подумки?
Був би він качок з м'язами, то б допомогло, ба він худячок довгов'язий. Єдина відмінність од класичного очкарика з циплячою шиєю в тому, що окулярів не носив.
І те ще добре, подумав він, а то б я їх давно розколотив.
Це було геть несправедливо. Така страшна халепа.
Поволеньки він задрімав і тривожно наснилася домівка та любимі компуктери.

Вранці Візу все боліло. Ноги в нього гули від незвичної напруги, а решта нила від незвичного спання на землі.
Мойра вже встала, після ночі свіжа як квіточка. Її мідяні коси зачісані та заплетені в довгу косу, личко свіжовмите, красива, аж серце завмирає.
Вона сиділа, підібгавши ноги та перебирала речі в з потертих шкіряних саквах. На землі обіч уже зібралася добряча купка.
"Я, певно, не зможу зберегти це все, - пояснила вона, хоч він і промовчав. - Доведеться обережно викидати по дорозі."
"Я тобі допоможу нести."
Мойра фиркнула. "Річ не про вагу, дурню ти. Волшба до волшби кличе, а ці речі, - вона змахнула рукою, - магічні. Зграя по них нас може відшукати."
Вона глянула на купку й зітхнула. "Вони забрали стільки часу й чимало зусиль... Усі корисні та певною мірою кожна - часточка мене. Але ж, - додала вона, силуючи бадьоро, - ліпше позбутися зараз, ніж навести на себе Зграю."
"Е-е, мда."
Мойра згорнула речі назад у торбинку. "Позбуватимуся їх по одній, поки йдемо, - сказала вона, встаючи. - Так їх буде важче знайти, сподіваюся."
Віз зіа'явся на ноги, чуючи, як у м'язах скрипить і стріляє.
"Сьогодні ми, мабуть, пройдемо більше, - сказала знахурка. - Сонцекрес проминув, і чари вже не такі сильні, тож нам не треба так зважати."
"Чудово", - промимрив Віз, нажаханий перспективою.
Тримаючи слова, Мойра задала ще швидшлї ходи денному шляху. Віз намагався не відставати, але йому велося не ліпше, ніж учора. Кількаразово їм довелося спинятися, щоб він відпочив, і Мойрі не сиділося з тривоги.
Час од часу Мойра виймала щось із торбини. Інколи жбурляла річ якнайдалі в ліс, пару разів обережно прикопала, один- заховала складений шмат полотна в трухляве дупло, а раз укинула різьблену деревинку до буркотливого струмка.
Віз бачив, як тяжко їй позбуватися кожної з речей, але мовчав. Йому нічого було сказати.
Ліс прояснів, ніж напередодні. Дерева тут були менші, такі ж кремезні, але вже не суцільною стіною. Раз вони проминули залишки стінки з грубого каменя, що викручувала кудись по хащах.
Вони трималися лісу та ховалися в гущавині під деревами де тільки змога. Інколи доводилось оминати відкриті місця, і на межі такої галявини Мойра раптом завмерла та потягнула повітря носом.
"Чуєш?" - спитала вона.
Віз понюхав. "Підгоріло щось, здається."
"Ходи-но", - сказала Мойра, пробиваючись через підлісок по груди.
Враз вони вискочили на відкрите. Тільки-но вони виплутуватися з ліщини й ожини, аж ураз опинилися на лугу просто на димному згарищі ферми.
Було там щонайменше три будівлі, від яких лишилася руїна. В середньої, певно садиби, були стіни з каменя, що стирчали тепер, закурені, просто неба. Більше всього сажі накоптило над одвірком та з вікон, кілька обвуглених балок перекривали рештки хати. Від ближчої до них великої стодоли, обшитої дошками, осталася хіба зола й вуглини. За хатою була клуня, рублена з колод, від неї лигилася недогоріла стінка.
"Чимсь іще пахне, - знову нюхнув Віз. - Горіле м'ясо, здається.
Але Мойра вже бігла через луг. Віз сторожко скинув оком на чисте синє небо, поправив торбу та рушив за нею.
Коли наздогнав, Мойра стояла між рештками хати та димним пагорбом, що лишився від клуні, роззираючись у боки.
"А як же дракони?" - спитав Віз, дивлячи вгору.
Мойрина порада, що саме зробити з драконами, була неделікатна, непрактична і вкрай-таки незручна.
"Це дракон усе попалив?" - спитав Віз, поки вони оминали залишки хати.
"Навряд чи, - відказала Мойра. - Дракони радше нападуть на худобу в полі, чи свиней у хліву, але рідко щоб спалили цілу ферму. Це було зроблено з землі, як на мене."
"То хто ж тоді?"
"Не важливо хто, Горобець. Головне - що сталося з людьми."
"Я нікого не бачу," - сказав Віз з сумнівом.
"Може вони всі втекли й урятувалися. Але й може хто неподалік лежить поранений і потребує допомоги. Як мені жаль, що поспішила зранку порозкидати спорядження."
"Тут нікого начебто ж нема."
"Тоді шукай уважніше."
Мойра не погукала, а Віз не став того пропонувати. Він і без того почувався, як на долоні.
Поки Мойра обдивлялася біля хати та клуні, Віз поблукав довкола згарища стодоли. Купи золи там були незвично високі, і йому майнуло, що певно там було повно сіна, коли запалало. Він задумався, що стало з тваринами.
Віз перечепився за щось, зирнув униз і побачив руку, до кірочки засмажену в пожежі, а потім вочевидь погризену. Дитячу ручку. Віз роззявив рота закричати, й натомість виблював.
"Що там?" - надбігла Мойра, поки його вивертало. - Що ти знай... Ох." Вона завмерла, як ударена, добачивши, що лежить перед ними.
"Боже милий, - простогнав він, викидаючи останнє зі шлунку. - Боже мій."
"Тролі, - мовила Мойра, лице біле, як крейда, веснянки горіли, мов іскри, на пополотнілих щоках. - Під палили садибу, а з вогню ще скористалися."
"Вони їх з'їли", - видавив Віз.
"Тролі не перебірливі у страві," - відказала Мойра, озираючи димні руїни.
"Гей! Як ти думаєш, чи вони ще десь тут поряд?"
"Можливо," - відповіла Мойра неуважно. - Піля такого обіду тролям не закортить іти далеко."
"Тоді забираймося подалі, поки вони не повернулися на десерт."
"Ні! - крикнула Мойра. Віз здригнувся й повернувши, добачив її очі, повні сліз. - Нікули ми не підем, поки їх не поховаємо."
"Але ж..."
"Моїй сім'ї того нікому було зробити."
"Чи твої рідні теж... так кінчили?" - спромігся нарешті Віз.
Мойрине лице потемніло. "Не знаю. Ми їх ніколи не знайшли."
"Що сталося?"
""Був літній день, як-от сьогодні, тільки пізніше влітку. Я пішла до лісу збирати ягоди. Нарвала цілий фартушок, аби мама могла зробити варення. Батько, бач, знайшов був дупло, де дикі бджоли складали мед.
В мене зайняло цілий день, поки назбирала ягод. Мало не до вечора. А коли повернулася... їх нікого не було.
Двері в хату стояли розчинені, верхшки так і були в маслоробці, але не уіло ні бітьків, ні братика, ні сестер. Я шукала та кричала, гукала та кликала до ночі. Три дні шукала, та й ніколи не знайшла."
"Що ж із ними сталося?"
"Знати не знаю. Але на Заліску бувають гірші речі, ніж впасти на поживу тролям."
Мимоволі Віз обійняв ворожку та пригорнув до себе. Мимоволі вона прихилилася до нього й опустила голову нйому на плече. Так стояли вони довгу хвилю, аж Мойра випручалась і відсторонилася.
"Ну ж бо! - мовила гостро. - Знайди чим копати."
Під залишками стіни стояла лопата з обвугленим черенком, та Мойра з Візом узялися рити могилу там, де колись був город. Перекопаний супісок легко вивертався, але Віз запарився та змок, поки викопав яму, що Мойрі видавалася достатньою.
Поки він рив, Мойра шукала тіла. Десь надибала на стару обсмалену ковдру, що стала за погреб. Віз одвернувся та похилив голову, аби не бачити, що вона навалювала на скатертину, розстелену серед зів'яленої жаром капусти.
З його помочі, вона дотягнула обсмалені рештки та звалила до ями. Важило надивовижу легко, подумалось Візу.
Вони закидали ковдру глиною якомога швидше. Віз ворочав лопатою, не зважав на болі в руках і спині, та на пухирі, натерті на долонях.
"Це не зупинить вовків чи ще кому відкопати, - мовила Мойра хмурячись на їхню роботу, поки Віз нагортав останні лопати землі на горбик. - Треба було б обкласти камінням, аби їм лежалося мирно."
"Ти хочеш каміння?" - стомлено спитав Віз.
Вона задумалась і схитнула головою. "Нема часу. Лишимо, як є, та понадіємось." Схилила чоло, й зашепотіла. благословення на жалюгідним горбиком свіжої землі. За тим крутнула рвучко та змахнула Візові йти.
Вони заспішили назад до лісового прихистку. На сей раз Мойрі не надобилося підганяти Віза, він і сам посмішав опинитись якомога далі від жахливої ферми і достоту впевнився, що магія невигадано дійсна, а на них полює люта небезпека.

"Як пройшло на раді, Майстре?" - спитала бал-сімбова учениця, коли чаклун-велет зайшов до своєї студії.
"Не так вже й лихо, Аріяно, - він поставив патерицю під стіну та попустив зав'язки на леопардовому плащі. - Але дуж добре часом побути від них подалі." Бал-Сімба опустився в крісло, зітхнув і відкинувся на спинку.
Кімната в башті була світла й залита сонцем. Шовковий батік на стінах вмережаний звірятами, птахами, квітами та безжурними сценами. Широкі вікна обабіч було розкрито навстіж і м'який літній легіт продував покоєм, торкав запони на стінах та ворушив пергаменти на великому столі на середині. Аріяна, ставна струнка жінка з попелястим волоссям, заплетеним у косу, подала йому вина з буфету.
Бал-Сімба вихилив чарку, зітхнув і віддав налити знову.
"Що ж бо, я зробив усе, щоб захистити нашого гостя. Стежники напоготові, і заплутують пошуки, як тільки змоги."
"А як інша справа?" - спитала вона, передаючи другу чарку.
"Рада не має найменшого тями, навіщл Патрій вкинув до нас Горобця, - похитав він великою головою. - Я сподівався, що він довірився кому з Магістрів, але виходить, що ні. Горобець нам - така само загадка, як і для Спілки."
"Чому ж, на ваше, Патрій цього Прикликав?" - спитала Аріяна.
"Наша руда ворожка гадає, що помилково, що патрій намірився Прикликати якого значного чародія, заплутався від нападу та натомість вихопив сього Віза."
"А ваша думка, мосьпане?"
"Знати не знаю. Точно, що Горобець не знається на магії, чи будь-чому, що я міг би знайти. Але ж бо... Я казав тобі, що Патрій не накреслив пентаграму на стрим Прикликаного? Це нагадує, ніби він не чекав, що той захищатиметься чарами."
Аріяна звела брови. "Що значить, або він був певен, що Прикликаний не нападе, або знав, що чарів той не має. Слушно. А що Патрій сказав знахурці?"
"Вочевидь, він був у настрої пророчити. Сказав, що дошукує помочі, ба коли вона спитала якої, він почав в'язати загадки."
"Схоже на Патрія, - погодилась Аріяна. - Він любив свої маленькі несподіванки."
""Ся йому коштувала життя, пані."
ІВони замовкли, поки Бал-Сімба допив другу чарку. Аріяна зрушила долити знов, але Бал-Сімба хитнув головою.
"Мосьпане, я не розумію певних точок сеї справи."
"Не ви одна, пані."
"Я маю на увазі ваші дії."
"Тоді питайте." Аріяна була підмайстром у Бал-Сімби не тільки з хисту до магії, але й через, як і в нього, чималі адміністративні здібності. Колись-то вона сидітиме в Північній Раді.
"Чому ви лишили тих двох на Заліску без оборони?"
"Я не міг привести їх сюди Шляхом Чаклуна, тож направив їх до безпечного місця. Чому самих? Бо двоє можуть потайки пройти там, де армія не проб'ється. Ся Мойра не лісник, не єгер, але вирісла на Заліску, та знана, що в неї голова добре тримається на плечах."
"Куди ж ви їх послали?"
"У Щирий Супокій", - сказав Бал-Сімба.
Аріяна гостро зирнула на мапу на стіні. "Мосьпане, це ж у самій глибині Дикої Пущі! Ви їх направили на страшну стежку."
"Але за цих умов найбезпечнішу, - відказав Бал-Сімба. - Спілка шукатиме чародія. Сей Горобець не має ні шага волшби. Спілка чекатиме, що він вивинеться в Столиці, чи принаймні з'явиться в залюднених місцях, натомість вони йтимуть у зворотний бік. Якщо на додачу ми зіб'ємо з тями шукачів Спілки, в нас вийде ще більше їх заплутать."
"Ми знаємо, що Спілка їх дошукується всіма силами, - вона посміхнулася блідо. - Старий Тот-Сет-Ра, певно, добряче скип'ятився, що підняв таку бучу. "
"Коли до нього дійшло, що Патрій виконав Велике Прикликання, він вирішив, що Прикликаний - то певна зброя. Він заклався замати її в руки, - всміхнувся Бал-Сімба. - Цілком логічно, якщо знати, як працює в нього голова."
"А ми на всю змогу йому те псуємо. Мосьпане, чи ж цей Горобець вартий нашого клопоту?"
Бал-Сімба зважив на мить. "Можливо й ні. Але поки Спілка пнеть знайти нашого Горобця, її не стає робити лиха деінде. Вже задля того варто трохи постаратися."
Він задумано погладив орлиний череп. "Крім того, мені здається ми дещо завинили Горобцю - його вирвано з рідного світу та викрадено сюди з наводу одного з Магістрів. Він сам того не хотів і не вибрав."
Світлокоса жінка кивнула на згоду. "Та все одно, вкинути двох беззахисних людей в серце Дикої Пущі..."
"Чи б я мав, на тебе привести їх сюди Шляхом Чаклуна, щоб ми всі загинули, коли Спілка добачить і вдарить?" - сказав гостро Бал-Сімба. Аріяна застигла.
Чародій узяв себе в руки. "Даруйте мені, добра пані. Правду кажете про небезпеки, я й сам непокоюся за наших утікачів, - він важко зітхнув на повні груди. - Я дав їм найліпшу змогу, наскільки мене стало, сподіваймося, що вони нею скористаються."
Вона всміхнулась і поклала йому руку на плече. "Не треба вибачень, мосьпане. Я розумію." У відповідь і він усміхнувсь та накрив її ручку долонею, великою, як ведмежа лапа.
"Так мало вільного вибору, Аріяно. Така нам обмаль залишилась."
"Ми чинимо якомога краще, мосьпане."
Бал-Сімба знову зітхнув. "Еге ж. Хоча би так."

Теї ночі Мойра наважилася на багаття , що Візу було і ласка, і морока. З одного боку це значило тепло та добра страва, але він мусив збирати хмиз, а гілки й цурпалки пообдирали пухирі на руках.
""Що з тобою ще таке стало?" - спитала вона, коли він скривився, кинувши оберемок хмизу коло вогнища, обкладеного каменями.
"Нічо," - буркнув Віз, дуючи на долоні.
Мойра підхопилася та забрала його руки в свої. "Ти поранився, - щиро стурбувалася вона. - Я догляну, як приставлю вечерю."
Коли мішанка з сушеного м'яса, овочів і ячменю забулькала в маленькому спижевому казанку, вона витягла свою торбину та показала Візові сісти обіч неї коло світла.
"Ти, певно, не звик до роботи," - сказала вона, порпаючись в аптечці.
"За VT220 багато пухирів не натреш," - погодився він.
Погляд її був пустий.
"Це термінал. Така, гм, річ... ет, забудь про це."
Мойра видобула дрібний горщичок та намазала Візові долоні темною пахучою мастю.
"До ранку руки мають зажити, сказала вона йому, зішкрібаючи мастило з пальця в горщик. - Треба було би зав'язати чимсь, але в мене нема чим прикласти."
"То нехай, - сказав Віз. - Вже й не болить зовсім. Що б то не було, допомогло, як замовила."
"Ні ж бо, то не замовляння, - заперечила Мойра серйозно. - Тільки цілюща мазь. На справжню замовку я би вилікувала тобі долоні враз, але це вже магія, а відтак могло би привернуть увагу." Вона відступила від нього, аби перевірити, чи не дійшла страва.
"Ти чародійка, да?" - спитав він, намагаючися заприязнитися.
Мойра знизала плечима. "Хіба що трохи. Я ворожка."
"Цікаво. А що ворожки роблять?"
"Що я роблю? Ну, трави та прості речі. Трохи лікую. Помалу погодні чари. Намагаюся добачити небезпеку, знайти загублену річ, чи коли худоба заблукала." Вона зняла казанок з вогню та вийняла з торби дві дерев'яні чашки та кістяні ложки.
"Їж-но, - запросила вона. - Ложку ти і в таких руках втримаєш."
Каша в казанку була на вид жахлива, але надивовижу смачна. Гострі овочі та солоне м'ясо добре пасували до ситного ячменю.
"А що, Бал-Сімба - теж ворожка?"
Мойра розсміялася, як золоті дзвіночки. "Ні, Бал-Сімба - один із Магістрів, - лице її спохмурніло. - Певно,наймогутніших із магістрів, тепер, як Патрій помер." Вона повернулася до вечері.
"Що саме роблять Магістри?" - спитав Віз, намагаючись утримати розмову.
"Вони наші найбільші чародії. Вони навчають інших порядку, допомагають, коли є потреба у великих чарах, досліджують тайни високої волшби та захищають нас од Темної Спілки, - вона зітхнула. - Сими днями здебільшого намагаються захистити од Спілки."
"Чому ж вони нас оце не боронять?"
Мойрі ніби стало прикро. "Як же це не боронять, Горобець. Бал-Сімба лишився позаду, щоб наводить облудні сліди та заплутати поплічників Спілки, що нас вишукують. Усю Північ захищають Стежники Північної Ради, яка відвертає Спілчині спроби навести тут свою волшбу. Навіть тепер-от Стежники відбивають замахи Спілки злапати нас. Нехай ти й не бачиш роботи Магістрів, ніколи не сумнівайся - вони тя боронять, Горобець."
"Пробач."
"І є за що."
Запала незручна мовчанка.
"Скажи, на що схожа магія?" - спитав Віз нарешті.
"Як це, схожа? - не втямила Мойра. - Вона ні на що не схожа. Вона просто єсть. З її цеглинок складається все у Світі. Ми плаваєм у морі магії, як риби в океані."
"І ти можеш змусити її працювати на тебе?"
"Чародій або чарівниця можуть змусити її працювати на себе. Але чаклунів обмаль. Хіба один із сотні має хай дрібку хисту до волшби, ба з тих ще й менше колись-то справді набувають уміння."
Віз стежив, як відблиски грають в її очах і волоссі. "Як же навчаються магії?"
"Знаходять чародія, що погодиться взяти тебе підмайстром. Тоді вчишся та практикуєш якомога більше. Врешті ти або не можеш нічого більше вивчити, або мусиш подорожувати, щоб знайти обізнанішого вчителя."
"Але хіба нема на те шкіл, абощо?"
Мойра хмикнула. "Магія - то ремество, Горобчику. Того зубрячкою не вивчити, як числа чи дні тижня."
"А сама ти як навчилася?"
"У знахура в селі, що мене прийняло після... після того, як я пішла з дому. Він навчив мене, чого зміг. По тому я подалася до Столиці та студіювала там у кількох чародіїв, - вона зітхнула. - В мене не було таланту на щось вище, тож і стала знахоркою в сільці Кривий Чорноключ."
"От а як працюють чари?"
"Спершу треба знати, що робиш, - сказала Мойра. - Тоді мусиш виконати доладні дії з належними казаннями. Якщо все правильно та не накоїв помилок, тоді магія подіє для тебе."
Віз змахнув патичком, яким поштиркував у жар. "Ти маєш на увазі, якщо я змахну чарівною паличкою та мовлю - ум - 'баранбаранбуц' - дак і враз..."
Вогняний спис ударив із тліючого патика в саме багаття. Вибухнула куля пекучобілого світла та стовп зловісного жовтогарячого вогню піднісся над верхівками дерев. Візу одбило дух ударом розпеченої хвилі. За маревом у сліпучому сяйві він дозорив Мойру, що підскочила й війчайдушно махала руками.
Враз стихло. Вогонь знову став мирною ватрою, а прохолодне нічне повітря потекло Візу в легені та овіяло обгоріле лице. Мойра стояла по той бік багаття - волосся опалено, по плащу тліє, очі горять.
"Атож, - одрізала вона. - Точнісінько маю на увазі."
"Ой, - ледве видавив Віз. - Я ж не хотів..." Щелепа в нього одвисла. "Гей, чекай-но хвилину. Це ж були чари!"
"Це була дурня," - заперечила знахорка, оббиваючи жар на плащі.
"Нє, себто в мене вийшла магія, - палко правив Віз. - Це значить, що я насправді чародій. Бал-Сімба тож помилився." Віг розплився усмішкою та покрутив головою. "Йолки-палки."
"Це значить, що ти насправді ідіот, - одрубала Мойра. - Кожен дурень може чарувать, і забагацько так і роблять."
"Але ж..."
"Чи ти оглух і не чув нічого, що я тобі тільки-но казала? Магія коло нас усюди. Чарувати легко. Дитя мале може чарувать. Якщо ти не дбаєш, то й накличеш випадком, як оце-го."
"Ну дак, якщо так легко..."
"Горобець, що легке, а що корисне. Придатні чари мусять бути керовані. Чи зміг би ти зупинити, що зараз натворив? Звісно ні! Не було б менет з тобою, ти би спалив весь ліс. Ледаче слово, кривий помах і ти випускаєш волшбу на світ, як скаженого собаку."
Вона обірвала мову й роззирнулася, роздивляючись, чи не лишилося розсипаних жарин. "І затям добре, волшби навчитися нелегко. Є сто шляхів, а може й тисяча, зробити те, що ти зараз зчинив - і по більшості вони нікудишні, бо нічим некеровані. Без керунку магія не просто марна, вона страховидно небезпечна."
"Але ж усе одно магія в мене таки вийшла," - сперечався Віз.
Мойра пирхнула. "Один раз - і квас. Дурним випадком. Звідки ти взяв, що в тебе вийшло б знову?"
"Звідки ти взяла, що не вийшло б? - одбився Віз і підняв з землі патик. - Тільки й того - вказав на вогонь і кажеш..."
""Стій, - крикнула Мойра. - Навіть не думай знову."
Віз опустив паличку та глянув на дівчину.
"Горобчику, слухай мене та зважай. Удача, що тобі вийде повторити знову, майже ніяка. Запорука успіху в магії - повторити геть-чисто все без найдрібнішої зміни щоразу, проголошуючи заклинання."
Вона вказала на нього. "Диви на себе. Ти змінив поставу, ти тримаєш каличку під іншим кутом, стоїш лицем на південний захід замість півночі, ти ще й... відмінний у сто крот. Чи зумів би ти вимовити ті слова с тим же притиском? Чи зміг би вивернути зап'ястя точнісінько як попервах? Згадав би так само стиснути лівий кулак?"
"Чи все це важливо?"
"Все це насущне, - одказала Мойра. - І це, й багато більше. Фаза місяця, кут сонця. Година дня чи ночі. Всі входять до чару та на кожне треба зважати.
Що б тобі були не казали, магічний талант не складається з особливого хисту до волшби, якогось дару надприродного. Магічна здібність - здатність керувати тим, що витворюєш. А все те обертається на тому. щоби помічати найдрібнішу частку, що зроблено, та спромогтися повторити се бездоганно."
Це химерно має сенс, зізнався Віз до себе. Як у програмуванні. У мові геть відсутня зайвина та найменша похибка може мати значні наслідки. Згадати б, яку прорву часу я вбив на перевірку кодів, аби знайти випущену крапку з комою на кінці оператора, чи переплутані літери. Так само це значило, що він, швидше за все, незграба в чарах. Він був із тих невдах, що одкривають двері лобом та щоразу забувають, де запаркували машину.
"Чекай-но, все ж таки, - сказав Віз. - Якщо тільки й треба, що міцна пам'ять, чому ж більшість людей не здатні навчитися чарувати?"
Мойра роздратованим рухом змахнула мідяне пасмо з лиця. "Добра пам'ять - найменше в таланті."
"То правда, але вправляючи..."
"Вправи! - пирхнула Мойра. - Помилися в заклятті - і воно може стать твоїм останнім.
Дивись-но, коли безталанні беруться чарувати, станеться одне з трьох. Перший, і найбільш імовірний наслідок - не відбудеться анічогісінько. Виходить щось настільки віддалене від справжнього заклинання, що геть пусте й порожнє. То найсприятливіший результат, бо нічим не шкодить і відохочує зуха."
"Друге, що може стати - заклинання йде наперекосяк, звичайно до згуби, - вона похмуро всміхнулась. - Що не село, в кожному - ліку не скласти бувальщинам про бовдурів, що важили вчинити чари та заплатили за пиху. Деяких селищ нема вже більше через таких дурнів."
"По-третє, чар успішний. Це трапляється, можливо, раз на тисячу. - вона насупила чоло. - Певною мірою найгірше. Се заохочує йолопа спробувати знову, часто в більших обширах."
"То ти, цебто, кажеш, що легко начарувати випадком, але складно - навмисне."
"Радше геть неможливо зробити навмисне, - поправила Мойра. - Без таланту та порядного навчання ти не можеш нічого."
"Але є ще й інший рівень складності навіть за тим, - продовжувала вона. - Чародій мусить не тільки успішно проголошувати заклинання, він чи вона має цілковито розуміти їхні впливи та наслідки." Вона присіла до ватри та розстелила плаща. "Чував ти повість про Засвіжене море?"
Віз похитав головою.
"Слухай тоді та мотай на вус.
Давно колись на дрібнім острівці при березі Південного моря (бо так воно тоді називалося) жив собі селянин на ім'я Ейнріх. Ферма в нього була маленька, але на родючій землі, а якраз за обрієм лежали Східні береги, де мешканці платили добрі гроші за овочі, що росли в його садку. Одного йому бракувало - води поливати дерева, бо дощить там нерівно, а на острові було тільки одненьке джерельце.
Траплялися роки, коли дощів майже не було, то й не родили в нього груші з яблуками. Траплялися роки, що не було іх зовсім, тож Ейнріх день у день гнув горба, тягаючи цебрами воду, щоб дерева його не загинули.
Довкруж нього вода була усюди, але прісної не вистачало напоїти його садок. Щодня дивися він на безмежні морські простори, що пролягали вусібіч, і кляв щодня свою нестачу.
Цей-от Ейнріх - хай поб'є його лиха година! - трохи мав хисту до волшби. Він вазькався в ній, бачиш-но, та якось пережив свою порпанку. З того він набрався знання та дурної пихи за свої здібності.
Отож Ейнріх здумав, як добутися більше води. Він зляпав і скинув чар, що перетворить воду довкруж острова на питну.
Він збудував демона, зв'язав того міцно, та наказав йому довкола острівця зробити воду свіжою."
"Хвилинку, - втрутився Віз. - Що ти маєш на увазі, він 'збудував' демона?"
"Демони суть вияви та прояви заклинань, а не природні істоти, як вважають невігласи, - сказала Мойра. - Вони - витвори чародіїв, людей чи нелюді, хоча й можуть надовго пережити своїх творців.
Тож далі. Вчинивши так, Ейнріх повівся як безглуздий очайдух. Великі закляття діють проти великих сил, тож коли їх не складено доладно, сили б'ють навзаєм. Ейнріху не пощастило померти від виявів своєї халтури. Хату його розгромило вщент і нині на острівці лишається величезне чорне згарище, але сам він вижив і вода довкіл острова перетворилася на свіжу.
Все літо з ранку до ночі він працював у своїх садках, поки овочі росли та зріли на гілках. З достатком води овочі вдалися найбільші й найсоковитіші, які тільки доводилося бачити в житті. Тож коли настав час, він зібрав урожай, наклав у човен, скільки вивезе, та рушив собі базарювати на східні береги моря.
Йому здалося дивним, що ніде не видно сужих суден, бо зазвичай у надбережних водах гурмами плавали рибалки, а купці везли розкоші зі сходу. Плив-плив Ейнріх, та не стрічав нічого на хвилях, хіба що здохлу рибину.
Коли завидніла земля, він зовсім затривожився. Бо ж замість похилих зелених пагорбів Східного краю постали скелі сяйної білини. Підпливши ближче, він зрозумів, що знайомі гори стали білим-білісінькі, так білі, що од відблисків він ледве не засліп.
Він шукав знайому гавань, та не знаходив. Все поховало білим пилом, неначе піщані дюни-велетні поглинули землю.
Не аромати квітів і духм'яних зел доносив вітер з берега, ба сморід гниючої риби. По всьому берегу валом лежали мерві морські тварини. Там і сям зголоднілі чайки жадібно рвали псуту плоть.
Накінець Ейнріх знайшов затоку та причалив. Вийшовши з човна, він ступив на берег із солі.
Ейнріх приставив демона до роботи, але не обмежив тої. Усе Південне море перетворилося на прісну воду. Риба морська не могла в ній вижити й загибла.
Ще гірше, Ейнріх не вказав демону, куди дівати вилучену сіль.Він просто вивалював її найближче на берег. За кілька днів величніші та найпрекрасні міста Світу потонули під валами та хвилями солі. Жителі їх загинули чи були приречені блукати по світу бездомними банітами - живі свідки могуття зловжитої магії.
До сього дня демон сидить в Освіженому морі, одсіває сіль з води та звалює на землю. Східні береги й досі - соляна пустеля, а вода - й досі прісна.
"Що сталося з Ейнріхом?" - спитав Віз, нажаханий.
Мойра похмуро всміхнулась. "Йому влаштовано доладну покару. Якщо тебе занесе на той проклятий берег, коли шукати досить довго, то надибаєш Ейнріха. Вічно голодній, вічно спраглий, завжди за тяжкою роботою, намагається лопатою навернути достатньо солі до моря, аби воно засолилося знову."
"Хух," - видихнув Віз.
"Річ про те, Горобець, що з волшбою не варто легковажити. Навіть удатні чари можуть принести руїну на гребені, а невдалі горою переважають успішні."
"Чи міг би я зчинити щось таке, випадково?"
"Навряд чи, - хмикнула Мойра. - В тебе нема таланту до магії, нема й виучки. Міг би запросто вкоротити собі віку чи спалити ліс, але в тебе немає здібності творити великі чари.
Найнебезпечніші чаклуни - недоучки. Або ті, кого все ще навчають, або ті, хто про себе багато пнуться. Зло ними творене часто переживає самих. Вони, та ще, звичайно,Спілка."
"Що таке ця Спілка, взагалі кажучи? Зграя чорних чаклунів?"
Мойра нахмурилася. "Вони - темна ліга. Деякі чорношкірі, то правда. Але так само - й Бал-Сімба та багато інших з Півночі."
"Ні, я маю на увазі чародіїв, що практикують чорну магію. Ти розумієш, лихі закляття та тому подібне."
"Лихі чари почасти залежать від наміру, а почасти від зневаги до наслідків, - сказала Мойра. - Заклинання можуть допомагати чи шкодити, але самі по собі вони не добрі й не злі."
"Навіть смертельний чар?"
"Якщо вжитий на захист, ні. Такі закляття небезпечні, їх ліпше уникати, але вони не лихі."
"Нехай так, що тоді відріжняє вас од цієї Спілки?"
Мойра мить помовчала. "Відповідальність, - відповіла нарешті задумливо. - Волшба не лиха по собі, але має нахил зачіпати багато речей одразу. Часто невтямлені чи небажані прояви закляття завдають шкоди. Як-от Ейнріхів спосіб дістати воду для своїх садків."
"Ми це кличемо побічними ефектами, - сказав Віз. Вони і в програмуванні стають поперек горла."
"Як би там не було, ретельний чародій завжди ся має питати, чи ціль варта наслідків. Усіх наслідків. Ті, що йдуть за Північною Радою, намагаються чинити магію в гармонії зі Світом. Спілчан те не обходить."
Мойра ворухнулась і блиски ватри сяйнули в густомідяніх кучерях.
"Снага - то легкий виграш для волхва, Горобець - якщо виживеш і не дуже перебірливий щодо наслідків. Тим, що навертаються до Спілки, за змогу вищого нема. Вони чаклують проти Світу, та снують сіті й гризуться проміж собою, аби тої набути."
Віз кивнув. "Знав я таких хакерів. Їм усе'дно, що загидять, аби дістати, що хочеться."
"Так воно, може, в усіх світах, - зітхнула Мойра. - Завжди є такі, в кого талант і примха не стримані турботою про інших. Безталанні в магії йдуть у злодії, грабіжники й махлярі. Здібні радше мандрують на південь та приєднуються до Темної Спілки."
"Навіщо йти на південь. Чому б не лишитись і тут баламутити?"
"З двох причин. По-перше, Рада не попустить їх в обжитих землях. По-друге, вони так само мають одбути учнівство, скільки б хисту вони не мали." Вона всміхнулась кутиками уст. "Мірила на підмастра жорсткі, а багато випробувань складено саме щоби таких виявити.
Перепливши на той бік Освіженого моря, вони вже за межами, досяжними Раді. Вони вільні чухрати які заманеться чари, і по тому краю видно вислід. Увесь Південний берег палає горами вогню, а під ногами безугавно дрижить од спілчанської волшби. Земля там така понищена й проклята, що ніхто не виживе без чарів. Сам Світ складає заплату за похоті Спілки."
"Нащо ж терпіти їх узагалі? Коли в нас виникає така морока, ми вибиваємо баламутів геть із системи. Чи здаємо їх поліції - ум, власті."
"Легше вам ведеться, ніж у нас, Горобчику, - сказала Мойра сумно. - Хіба ж одставиш чаклуна від чарів, отож ми й не можемо їх "вибити з системи". Стосовно власті, що ж, Рада істує почасти щоб приборкувати Спілку, але це непросто.
Окремо взяті спілчани - могутні чародії. Тот-Сет-Ра, їх нинішній ватажок, - Мойра повела рукою на відворіт, - найсильніший чаклун у Світі."
"Коли він такий моцний, чому не захопить вашу Північ?"
"Тому що Спілка містить зерня своїє загибелі, - мовила Мойра. - Аби подолати Північ, вона мусила би діяти у повній згоді. На се вони не можуть пристати через колотнечі між собою. Магістри більш обмежені рамцями, ніж чаклуни Спілки, а відтак можливо й слабші по одному. Але вони охоче працюють разом і можуть розбити будь-які потуги Спілки."
"Спілка - як Фенікс, що ся поновлює згоряючи. Коли її роздирають чвари, та багато важать на Темний трон, ми на Півночі зазнаємо миру. Коли з'являється сильний ватажок та підгортає під себе більшість південних чаклунів, Спілка шарпає Північ і дикі чари котять по землі, Мойра зітхнула. - Одвіку так було. А нині настали часи, коли Спілка - єдина, як ніколи досі."
"Тот-Сет-Ра, - знову знак на відворіт, - могутній чародій, підступний у чарах та обізнаний у тайнощах. Біда наша й горе, що він має в розпорядженні надзвичай потужні знаряддя."
"Не дуже безпечно, як мені здається," - сказав Віз співчутливо.
"В житті безпеки небагато, - відповіла Мойра. - Але ми примудряємось." Вона встала та перейшла на той бік ватри.
"А тепер давай-но спатоньки, Горобчику. Сонце встає рано, а нам попереду ще йти та йти."


Глава третя
Хранитель джерела
Землі змінилися. Долини стіснилися, поставали байраками, але дерева стовбичили так само високі, а листя затуляло сонце, як і в рівнішому краю, що лишився позаду.
Візу було тривожно, ліс ніби наступав на нього зусібіч, але після того лужкайому не були до вподоби й відкриті місця.
Тепер вони йшли ярами, але Він не був певен, що від того стало краще. Мойра, здавалося, ще дужче хвилюється. Вони йшли так само швидко, але вона частіше спинялася, пильно дослухаючись. Казала зрідка й тільки пошепки, та яро зиркала на Віза щоразу, як гілка трісне в того під ногою.
Нарешті вони вибралися на пологий пагорок, а за ним унизу - яруга ще вужча та глибша за решту. Зелене тло верхівок рвала смуга, з чого Віз добачив чи джерело, чи дорогу , що пролягла яром по долині.
Мойра схилила свою чарівливу голівку так близько до Віза, що він міг би порахувати веснянки на щоці та вдихав аромат її волосся.
"Лісовий Шлях, - шепнула Мойра та кивнула на смужку. - Мусимо йти за нею."
"Я думав, нам треба ховатися," - пошепки посумнівався Віз.
"Я кажу підемо за шляхом, а не по ньому. Якщо триматимося лісу, все буде добре, - вона взяла його зап'ястя та міцно стисла. - Але щоб анічичирк. Це місце як труба в комині, якщо тільки Спілка втямить, що ми йдемо в Дику Пущу, тут вони й наставлять пастки."
Долі-поволі вони спускалися з пагорба поки натрапили на звірину стежку, яка йшла попід схилом і рушили за нею. Схил поступово ставав урвищем. Хоча й не було видно, Візові здавалося, що яруга звужується до нори.
"Псст, - Мойра смикнула Віза за рукав. - Голоси. Ховайсь." Вона зирнула вправо-вліво та, Візу на подив, подерлася по кручі. Вони п'ялися, як налякані вивірки, поки не опинились ледве не на тридцять футів над стежкою і впали долілиць. Між ними та стежкою була хіба тонка запона кущів.
На стежці з'явилися двоє, вбрані в грубе домоткане шитво. Вищий був худорлявий, на скронях залисини, з жирними рідкими патлами та личком вузьким і гострим, як у пацюка. Нижчий теж білявий, але огрядніший, молодший і лахматий. Перший вправно помахував шаблиськом, схожим на мачете. У другого за поясом був великий ніж чи короткий мечик без піхов. Вони наблизились, і Віз затамував дух.
"Чого ми здуру тут шукаємо, сказав би хто?" - мовив молодший.
"Золота, хлопче. Два мішки злата швендяють десь поряд у людській шкурі, - старший на ходу зрубав ялинову гілку скупим змахом шаблі. - Є тут мужик і баба, що начебто тікають у Дику Пущу, а ще є ті, хто за них грошвою нас засиплють."
Не дивись, замолився Віз, тільки вгору не глянь!
"Які вони з лиця?" - спитав молодший, як оба-два проминули місцину, де заклякли Віз і Мойра.
"Чужі з лиця, а чужих на Проваллі злапати зпроста."
Молодший питався далі, але вони завернули за стежкою, та гуща й відстань заглушили мову.
Віз і Мойра перезирнулись.
"Не тре питать, кого вони шукають, еге ж?" - шернув Віз.
Мойра приклала пальця до вуст і дала знак принишкнуть. Він утямив, що ті двоє могли передувати більшій юрбі та закрив рота.
Довгенько вони лежали, поки Мойра махнула йому зрушати. Вони скотилися зі свого сідала й кинулися вниз по схилу навпростець через поплутаний підлісок і густий чагарник. Нехай шумно й нешвидко, але, здавалося, в безпечних хащах.
Нарешті Мойра спинилася під великим кущиськом чогось густого й листатого.
"Оті-го теж були від Спілки?" - спитав Віз пошептом.
Мойра хитнула головою. "Не та шатія. В них один отець - гаманець. То грабіжники, що чигають на Лісовому Шляху. Сливе Спілка обіцяла за нас багату нагороду й це їх сюди накликало."
"Що ж нам тепер робить?"
"Мусимо йти далі. Тяжко стане, як досягнемо Лісових Воріт. Се прохід ледве ширший за сам Лісовий Шлях. На нім кінчається Залісок і настає Дика Пуща, його вже точно завартують."
"Може якось боком оминемо?"
Мойра твердо похитала головою. "Нема путі, як тільки крізь Ворота."
"Як же ж ми проскочимо?"
Вона всміхнулася похмуро. "Бочком та навшпиньки, Горобець, як по крашанках. Ступай тепер нишком, і без балачок! Оті двоє до лісу не звичні, але серед злодіїв є й справжні мисливці."
Тепер вони просувалися ледве-ледве. Віз і собі почав роззиратися на всі боки - після здибанки з грабіжниками кожні дерево й кущик загрожували враз вивергнути бандитів зі схованки, поки ліс просто зловісно ожив. Писне птах - од жаху зашпори, майне білка - серце мре.
Нарешті Мойра спинилась і вказала на щось. Віз простежив за пальцем та уздрів Лісові Ворота.
Попереду яруга стискалась в ущелину. На долині місця вистачало тільки для дороги та струмка, що жебонів по каменях. Сірі скелі стриміли далі футів на сто, і тільки за тим каньйон розступався та дерева з'являлись на схилі, що виганявся ген на височінь.
І ворота вартували. Віз помітив чотирьох на дорозі, ще один мирно сидів на кручі. З їхнього виду не лишалося сумніву -  це не всі, є ще глибше по гирлу чи десь за деревами.
"Гадаю, чарами нам не пробитися?" - пешнув Віз.
Мойра оглянула сторожу та закусила губу. "Се пастка. Вийшли на видноту, щоб ми й спробували. Точно кажу - чаклуни у схованці того й чекають."
"Що ж тоді?"
"Прослизнемо між ними. Сподіваюся, їх не так густо попід стінами. Ша тепер."
На гірському схилі вони були вище за стіни ущелини, добрі футів двіста над місцем, де починались дерева. Якщо більшість  злодіїв скупчилась на дорозі, а по верхах - не    забагато вартових, та ще й бандити не дуже пильнують, в них могло вийти непомітно пробратися покрадьки по кручі.
Еге ж, а якби жабі крильця, вона би дупою по землі не плескала на кожному кроці, кисло подумав Віз.
Обережненько вони посунули вперед. Незважаючи, що круті, схили густо позаростали підліском і кущами. Здебільшого вони добачали хіба на кілька ярдів в усі боки. Віз утупився під ноги, переступаючи якомога обачніше. Шарудне листям - і шум гримає громом у вухах і відлунює в стінах каньйона. Кожні кілька кроків вони завмирали на довгу хвилю й прислухалися.
Їм нібито щастило. На кручу від дороги було важко п'ястися, і мало кому з бандитів хотілося мороки. Ті, що таки піжнялися, радше дивилися вниз на шлях, ніж спостерігали за схилом. Скрадаючись у цілковтім зосередженні, Віз і Мойра проминали сторожів, інколи так близенько, що бачили тих між деревами.
Гора покрутішала, ґрунт став більш каменистий, дерева  рідше, а чагарник густіше. Їх змушувало все ближче й ближче до  краю скелі. Під ними внизу було видно: вузенька, як голка, ущелина різко звертає, а далі  за поворотом земля знову виходить на простори.
Нарешті, на самому вістрі голки, зарості звужувалися до тонкої бинди. А в її найвужчій місцині, на камені сидів чоловік.
Сидів він вільно, зціпивши руки на коліні, і гойдав  другою ногою над прірвою. Як і його товариші,  наглядав за байраком. Вочевидь, останнє, чого він чекав - знайти свою здобич на кручі. Праве око закривала шкіряна латка - око з боку Віза та Мойри.
Але проминуть його можна хіба тільки за крок-два. В кіно якраз тепер вони збивають вартового, подумав Віз. Тільки це було не кіно, а Віз - не боєць-десантник. Чолов'яга був принаймні на голову вищий за нього  і ще й добрячий качок. При собі мав здоровий палаш, а в них - тільки й зброї, що Мойрин ножик. Візові ніяк не кортіло клеїти Брюса Лі.
Мойра була явно згодна. Зігнувшися низенько, вона поповзла вперед, лишаючи якомога більше кущів між собою та чоловіком на камені. Згорбатившись у три погибелі, Віз рушив за нею.
Мойра була майже в сторожа за спиною, як Віз наступив на вільний крем'ях.
Камінь порснув і заторохкотів униз по кручі, за ним  погуркотіло ще кілька. Сторож крутнувся й уздрів Мойру за кущем хіба в шести футах од себе.
"Гей!" -  крикнув він і скочив на ноги, налапуючи меча. Мойра здригнулась і наготувалася тікать.
Піднявся й Віз. Злодій зробив крок до Мойри - і він заскочив того буквально зосліпу та що є сили  штурхонув гедь од коханої  до урвища.
Сторож зойкнув, захитався на краєчку й зірвався шкереберть, горлаючи всю дорогу донизу.
Пролунало голосне плюхи-плюсь, крик враз змовк, а за мить байрак задзвенів матюками, як мідне калатало. Віз зирнув униз: на зламі ущелини потік розпливсь озерцем, а впалий пірнав, метлюхаючи ногами в воді, та волав на все горло.
Йому гукнули, регочучи.
"Дев'яте пекло, та мене штовхнули! Вони зверху, кажу, лови їх!"
Знову регіт.
"Та щоб ти здох, свинота, я не п'яний! Там нагорі хтось є й вони тікають."
"Хрін би з ним, гляньте на ту гору, хлопці, - пролунав хрипкий, владніший голос. - Хтозна, може там хтось і є."
Віз і Мойра метнулись між деревами й помчали на всі лопатки та те попускали, аж поки не проскочили Ворота й опинилися знов у  вільних лісових хащах.
Не було чутно, аби гнались навздогін, але про всяк випадок за Мойриним наводом вони кілька разів перетнули струмок та двічі здвоїли сліди. Вона все мовчала та зацитькувала Віза, коли той хотів мовить.
Коли Мойра втішилась, сонце хилилося до обрію. Вона спинилася в задумі - і враз крутнула й рушила мало не туди, звідки були прийшли. Нарешті вона надибала  шлях, схожий на осілу дорогу, й повела Віза тудою.
Зелене шатро гілок покривало дорогу, густо всипану опалим листям, але на ній не росло ні травинки. Подекуди виднівся брук - плити сіросинього мармуру різані квадратами та щільно припасовані. Інколи на узбіччі стирчав камінь, карбований рунами.
Що б се не було, але ніяк не Лісова Дорога. Заширока й задобре викладена.  Крім того, віяло від неї чимсь - нетутешнім - і Візу від того якось недобре чулося.
Вони піднялися на гребінь пагорба та внизу відкрилися руїни. Витончені рифлені колони та  вишукані арки витикалися з гущавини. Віз помітив залишки стіни з того ж сіросинього мармуру, що обнесла місцину.
Руїни були превеликі, добачив Віз, як вони рушили дорогою вниз. Мур охопив кількасот акрів. Тяжко було втямити, яким була забудова, але Візу здалося, що  дужий просторий палац стояв був, оточений розлогими садами.
Мойра звернула з дороги, коли вони наблизилися до залишків колись-то певно головних воріт, і дошукувала, поки не знайшла провалину в мурі й, не кажучи Візу ні словечка, перебралася через бите каміння та всередину.
Вона повела їх углиб руїн, оминаючи висохлі водограї, вивершені статуями, поритими невпізнавано від сонця вітру й дощу, ретельно вивершених галерей і вимощених двориків, вочевидь і колись відкритих. Нарешті вона знайшла місцину, що їй ніби пасувала.
"Заночуємо тут."
"Що це за місце взагалі?" - спитав Віз, озираючи обламані арки. Стовпи були зависокі й затонкі, арки надто вигострені. Як і все в румовищі, були вони прекрасні і тривожні.
"Замок, - пояснила Мойра й опустила торбу на землю. - Кажуть, він колись належав чародію."
"Здавалося, ми мусили б оминати волшбу."
"Мене не затягнуло сюди на гостину, - ущипливо  сказала рудоволоса відунка. - Я сподівалася до ночі давно лишити позаду цю частину Пущі, але ми задовго втратили, граючи в хованки. Тут усе ще є  рештки старих оборончих заклять, а від них і трохи захисту. Коли на те немає твого схвалення, мені вельми прикро."
"Гей, я зовсім не мав на..."
"Ет, мовчи вже," - огризнулась Мойра і Віз сконфужено затих.
Западали сутінки та Мойра відправила Віза збирати хмиз. Він повернувся з добрячим оберемком, що вона прийняла мовчки й без подяки, та заходилася розкладати багаття. Віз стояв коло неї.
"Ну годі, - мовів він похмуро. - Давай уже все відверто."
"Чого давай?" - вона зирнула вгору, як зажеврів вогник.
"Що там тебе гризе. Ти визвірилась на мене з самих воріт, і я хочу знати чому."
"Визвірилась? Це я б то? З якого це дива? Через твою хамулу ми ледве голови не позбулись, але то ще не привід сердитися."
"А то, нога  послизнулась. Пробач мені вже, згода? А  якщо до тебе не дійшло, я, між іншим, твого качана там урятував."
"І від того все гладко?"
"Та вже до холери краще."
"Горобець, зцілити хворобу - не вибілка, щоб її навести. Коли б ти не пацав ногами куди-не-годи, не тра було би козиритися.
Бал-Сімба накинув, аби-м рятувала твою нікудишню шкуру. Се й так доста непевно, якби ти навіть був дорослий. Так тобі на додачу мале щеня розуму позичатиме, а відтак усе стає стокротно гірше. Коли я  ще мушу по-твоєму розсипатись од удячності, то, знову, вибачай мені красно!"
"Ну все, приїхали!" - гукнув віз і схопив свою торбу.
"Куди це ти налаштувався?" - зажадала Мойра.
"На кудикіну гору. Я тобі поперек горла став? Файно!  Я й сам собі дорогу знайду."
"Дурний та ще й казиться. Ти на-сам і дня не виживеш."
"Може й ні, - гірко сказав Віз, - але краще, ніж од тебе терпіти. Пані, остогидли мені і ви самі, і те, що носом тичете. Годі мені."
"І куди ж тя понесе проти ночі?"
"А фіолетово. Знайду собі місце." Він крутнувся й почвалав.
"Горобець! Віз..." - Мойра опустила руку.  "Дурій далі,скуби чуба коло дуба!" - гукнула вона навздогін. "Кому дуже, а нам байдуже," - мурмотала вона, вмощуючись на колоді при багатті. Прибіжить, як миленький, тільки-но відпирхається, вирішила вона. А тим часом за мурами йому буде цілком безпечно.Ох, Бпл-Сімбо, ну й наварив же ти мені роботи!
При світлі місяця, що випливав угору, Віз пробивався через чагарі та лози, що затопили зруйновані дворики та здичавілі садки.
Сучка! - кипв він. Пихата, вередлива паскудна курва! Я  цього ідіотизму не хотв і, як хрін стій, ніяк її не напрошував. Вона мене поливала з того самого, як ми стрілись. Ну так пішло воно до дідька, Пані. І сама ти пішла під три чорти!
Він плуганив, перечіпляючись об мармурові зламки, не зважаючи на гілляччя, що його шмагало. Знайде місце прихилити голову, а вранці помізкує, що робити. Вночі, певно, краще не виходити за мури, вирішив він. Та руда сучка, мабуть, була права щодо захисних заклять, а йому й буз того вже магія рубець переїла.
У глибині парку хтось грав на флейті. У тихім  журливім голосі плакала туга споконвічна й печаль за незбутними мріями.
Йдучи за місячним світлом, Віз вибрався з чагарників  на доріжку, вимощену потрісканими плитами, та рушив на звук.
Він вийшов до ставка, зарослого комишем і  лататтям. Обіч лежали уламки мармурової лави. На темній скелі, навислій над водою, сидів сопілкар, у грубих штанях, довге волосся розсипалося по плечах. Віз слухав, поки  пісня не скінчилась.
"Яка краса," - вирвалось у Віза в запалій тиші.
"Чи тобі сподобалося, смертний?" - спитав музика. Він повернувсь, і Віз утямив, що помилився.
Той був з людину зростом і статурою, але й по тому. Лице геть нелюдське - широкий плаский ніс та величезні очі без зіниць. Волосся насправді - грива, починалася низько на лобі та вилася назад за плечі. Великі гострі вуха стирчали з гриви по боках.. Штані дійсно - хутро, шерсть, що вкривала тіло від пояса вниз до ніг, викінчених крихітними копитцями.
"Ам-м, мда, сподобалось," - спромігся Віз, ошелешений проявою.
"Ох, не лякайся, смертний. Я не можу тобі зашкодить." Мене примежовано до сього джерела."
"Ти граєш просто надзвичайно."
"Це пісня жадоби серця," - відповілв той.
Довкола ставка жаби кумкали й розливали рулади все голосніше. Їх тут, певно, тисячі, майнуло Візу, але він не добачав жлдглї в місячнім сяйві.
"Коли Алі Суліман порядкував тут... чи знав ти Алі Сулімана? - спитала істота. - Ні? Давно, боюся, то було до твого часу. Цілком шляхетний пан і пречудовий чародій. Таке втішне чуття гумору. По правді, за Алі Сулімана сі місця були відмінні. Палац весь сяяв огнями, у залах повно гостей. Алі Суліман часто приводив своїх - осібних - гостей до сього жерела послухати мою гру та зі мною перемовитися."
Істота шумно зітхнула й похитала кошлатою головою. "Все це минулося, на жаль. Смертні майже сюди не заходять, а ледве хто чує мою музику."
"Мені справді жаль," - сказав Віз неуважно.
Той змахнув флейтою.
"Музика не важлива. Тільки жага, яку вона в собі ясує, має значення.Туга та спрага у смертному серці." Він звів на Віза молочно лискучі очі. "Я можу справдити се жадання, - зрік він конче певно. - Я можу дать тобі те, що хочеш над усе. У цьому суть."
У Віза мороз пішов за шкурою. Істота була така владно переконлива, що він і на мить не вагався, що зможе, як каже. Хоча десь-якось йому й чулося, що не варто би тут товктись і дослухатися, але ж обіцянка його тримала.
"Жадоба твого серця, смертний, - наспівно правив той. - До чого воно прагне над усе." Жаби закумкали ще голосніше.
Віз облизав посохлі губи. "Звідки мені знати, що ти здатен?" - спитав він.
"На те вони й чари, - сипнула сміхом істота, очі без зіниць як опали в місячному сяйві. - На те й чари."
"До чого ж тоді прагне моє серце?"
"До жінки, звісно, смертний. Жінки, що неподалік од сього місця."
"І що ти хочеш навзаєм?"
"У гру зіграти тільки, смертний. Мені стає усе самотніше, а якось же треба збувати час."
"Яку саме гру?"
"В будь-яку на твій вибір. Як хочеш, біжимо навзаводи, чи, може, хто кого поборе?"
Жодне Візу не правило за слушне. Волохаті ноги грали м'язами, а біцепси в істоти були широкі та бугристі.
"Нє, ніякої фізкультури."
"Тоді щось магічне?" Той повів рукою й зірочки сипонули слідом у нічному повітрі.
"Я - цюво - не практикую волшбу," - промимрив Віз.
Той вишкірився од вуха до вуха. "Жаль. Щиро жаль. Ну тоді ж бо, як щодо гри мудрованої? Герць у розумець?  Гра в загадки? Так, саме в загадки."
Як і багато програмістів, Віз украй пишався здібністю розв'язувати найкарколомніші задачі. Він твердо вірив, що будь-яку загадку можна вирішити суміщенням логіки та ретельного спостереження. Крім того, вдаючись до таблиці істинності значень можливо сконструювати по правді розтрикелебердянську головоломку, а Віз мав чималий досвід із таблицями істинності.
Віз провів язиком по губах і відчув на смак, мов лизнув залізо. Невидимі жаби зарохкотіли на повну.
"Нехай же. Зіграю я з тобою в загадки. Хто почне?"
Істота на скелі гигикнула, моторошно й булькотливо. "Ой же, у грі лише одна загадка, смертний. Тож-от я питатиму."
"Ага." Взагалі-то в це інакше гралося, наскільки Віз пам'ятав, але він уже зголосився. "То питай."
Твар на камені видула тонку  примхливу фразу з флейти та заспівала:

"Чорна як ніч, біла як сніг
Червона як кров, що тече із смертельної рани
Дорогоцінна як злато
Безцінна як сміття
Холодніша за холод
Набута без утрати
Вища і глибша і ширша над усе
Завжди при кінчиках пальців, зникла без повороту
Хто я така?"

Жаб'ячий хор враз змовк. Віз ламав голову аби видобути хоч би одне, що пасувало.  Дорогоцінна як злато, безцінна як сміття... Щось таке, що має цінність тільки для одної особи? Набута без утрати? Мозок його крутив тісні курдупелі, намагаючись уявити, що підійшло.
"Повідай, смертний, - нахилилася твар, у жовтих очиськах її засяяв несвітський огень. - Твоє слово - чи твою душу."
"Хвилиночку, - пробелькотів Віз. - Не підганяй зайве, згода?"
"Немає в тебе ні хвилини, смертний, ні секунди." Тварюка простягнула ручиська до Віза, розчепіривши пальці, як пазурі. "Кажи - або ти мій, смертний. Нині й довіку!"
Жах навалився Візу каменем на груди. Рота заповнив смак іржі, уста обсохли. Під владним поглядом він уріс у землю, наче кущ корінням. Він тремтів лише, а твар скрадалася все ближче дрібними кроками, копитцями постукуючи по плитах.
"Не руш! - прозвенів голос Мойри. - Тобі до нього не взнаки."
Тиск одліг, і з тяжким схлипом Віз упав долі. Повернув лице й добачив знахорку, що стала за ним.
"Але  він зголосився, - завила твар, стрибаючи на камені. - По власній вільній волі вклав угоду!"
"Угода трухла. На ньому приворотний чар і в цьому він не вільний."
Віз тільки глипав.
"Він уклав угоду. Угода в силі!"
"Дурисвіт і махляр! Не може бути в тім угоди і тобі се знано. Геть звідсіля! Дошукуй іншу здобич."
Мойра розкинула руки та плащ її розкрився наче крила в місячному сяйві. З жахливим вереском тварюка крутнулася й пірнула до ставка. Жаби затнулись ураз і брижі безгучно зійшлися.
"Смертні, смертні, стопрокляті смертні, - стиха долинув булькотливий голос прояви із джерельного дна. - Приречені та мручі. Настане день - і в Світі вас не буде. Заникнете, яко роса на траві. Приречені та мручі смертні."
Віз чув слова, ба не дивився. Він зібгався під плащем і вчепився пальцями в землю, ніби його от-от потягнуть у безоднє жерело.
"Ет іще, ставай-бо вже, - гнівно кинула Мойра. - Заник уже,  й тобі поки що доста безпечно."
"Що на Світі білому навело тебе зголоситися грати в загадки з тим поріднням? - допитувалась вона, поки Віз спинався на ноги. - Хіба ж ти не знаєш, що вигри нізащо не буде?"
"Він обіцяв мені, чого прагне серце, - промимрив Віз. - Сказав, того добуде чарами."
"Чарами добуде! - перекривила Мойра. - Йолопе ти пришелепкувати, хіба тобі мало було, аби вже триматись од волшби подалі? Мало хіба того, що лишила  напризволяще всіх, кому потрібна, та кинулася в нерозбери-куди гайда, ще й за тобою, як за немовлям, наглядай."
"Пробач," - сказав Віз.
"Вибачанки тя не врятували би, коли б я запізнилась хоч на мить. Тюхтій недорікий!"
"Ти ж сама казала, що це місце безпечне," - похмуро одбивався Віз.
"Ні, бовдур! Я казала загорожі віднадять більшість із тих, хто зназовні. Вони ніц не вчинять тим, хто вже всередині." Вона спинилася, набрала повітря та зітхнула тяжко.
"Слухай мене уважно. Нема  в Дикій пуші безпечного місця. Чи ти допетрав нарешті? Нема такого місця! Не можеш ти пусто шолопати й на мить, а якщо уздрів чи почув чи унюхав, що нехай здається волшбою, тікай! Біжи стрімголов! Не глипай, не човпай, не стирчи там - ноги в руки й гатала, та мені кажи зразу."
"Я спробую," - промимрив Віз.
"Пробало доробало, зважай но ліпше, якщо хочеш дожити до кінця дороги. Ходи-но вже зі мнов." - вона крутнулась і пішла, а Віз почвалав за нею.
Мойра кипіла всю дорогу до багаття. Вона лютувала з Віза та, знехіть визнавши, через те, що попустила йому піти геть. Сімба наказав їй доправити його безпечного місця, а вона мало не стратила, бо  ж дозволила  неприязні вплинути на присуд.
Він таки завзятий, знехотя визнала вона, хай навіть волочиться, як щеня побите. Приворот чи не приворот, але він таки пішов би геть насам-один. Мойра сього не могла дозволити. Мушу ся тримати з ним чемненько. Думка ся нітрохи не прокращила їй настрій.
Вони повечеряли в натужній мовчанці. Страва нічим не полегшила й не присмачила. Млинці були перепалені, а м'ясо ледве не сире з одного боку, бо недоперевернене. Повечеряли поспіхом та почали стелитися ще до того, як Віз набрався духу спитати про те, що гризло його відтоді, як отямився.
"Мойро, що ти мала на увазі, коли сказала за на мені приворіт?" - нарешті спромігся він.
Ворожку се, видно, зачепило й стурбувало. "Патрій наклав був на тебе приворотне закляття."
"Тобто приворотне закляття?" - спитав Віз безтямно.
"Чар, щоб тя мусить мене кохати," - сказала вона гостро.
"Але мені на те не треба чару, - заперечив Віз. - Я й без того."
"І як же по-твоєму діє приворотний чар?" - відрубала Мойра.
"Але ж..."
"Ох, та дай мені спокій та спи вже!" Вона замахнулась у плащ і пріч одвернулась од нього.

Глава четверта
Минувши Залісок
Віз прокинувся зі сну про домівку, бо дощ лопотів по лицю.
Судячи з того, що ватра загасла, дощило вже чимало часу, але краплі тільки зараз просякли через листя дерева, під яким вони поснули.
Він пирхнув, перекотився та витер воду з очей.
"Прочуняв нарешті, - мовила Мойра. Вона вже сиділа, вдягнувши плаща та взявши сакви на плечі. - Давай вставай. Рушати треба."
"Я так гадаю, що марно сподіватися, щоб перечекати, поки висохли та зігрілися?"
Мойра звела брову. "Се в Дикій пущі? Крім того, нам іще далеко йти."
Віз одліпив свого змоклого плаща від торби. "І скільки ще так буде ляпать?"
Мойра спостерегла небо. "Не  довше дня, - оголосила вона. - Літня злива рідко триває."
"Прекрасно," - буркнув Віз.
"Буде незручно, - погодилася вона, - але це й нам на благо. Дощем замиє сліди для тих, що за нами нюшать." Вона зирнула на свинцеві хмари, що низько волочились.
"Крім того, драконам ся не подобає літати в дощ."
"Красна дяка на щастя."
На сніданок була пригорща сушні, що згризли на ходу. Вони вибралися через провалину в мурі та рушили лісом.
Дощило цілий день. Часом дрібна мжичка посипала з сірих навислих небес. Часом посипало важезними краплинами. Коли вже поливало, як з відра , вони знаходили прихисток під деревом, чи навислою скелею. Здебільшого просто дощило, й вони теліпали далі.
Попервах було не занадто сутужно. Від дощу гнітило, але їхні вовняні плащі захищали й вони просувалися далі. Однак чимдалі дощило, вода просякала наскрізь, сягаючи шкіри. Грунт чвакав під ногами. Ковдра вологого листу стала слизька й зрадлива, як лід. Де не було листу, лежала твань, чи трава, так само слизька.
В низинах щоразу брьохали по калюжах чи струмочках. Кросовки у Віза промокли та чвакали на кожному кроці, Мойрі в чобітках було не значно краще.
Віз не тямив, куди та скільки йдуть. Все довкола звузилося - тільки мойрині підбори  кивали попереду, своє важке хекання та зимні цівки дощу по спині. Він уперто трюхикав за нею, затурканий такими злигоднями, важка торба на плечах тягнула вбік, він раз у раз послизався й падав на непевному ґрунті.
Мойрі велося не краще. Вона так само промокла до кісток, і ковзала й спотикалася не рідше за нього. Коли спинились опівдні перевести дух, на них не було сухої нитки, а від паданки ще й закаляні з голови до п'ят.
Не зважаючи на розкислу землю, обоє не сіли, а радше впали під велетенською сосною та поспиралися спинами на стовбурище, хай би з нього й накрапало. На сей раз навіть і Мойра  вибилася з сил, а не тільки Віз.
За інших обставин - скажімо, на картині, що висіла б на стіні - ліс видався би прекрасним. Вікові дерева височили баштами довкола, листя змите до смарагдового блиску, дощ і мжичка висіли м'якою сірою запоною. Візу це нагадувало японський садок. Довкола панувала повна тиша, тільки з гілля легко цокали краплі та десь удалині весело дзвенів по каменях струмочок.
Загальниково, Віз міг відчути сю красу. Але хіба в десятому загалі. Насправді йому було мокро, зимно, сутужно, ноги гули й зголоднів до різачки.
"Фортуна!" - охнула Мойра. Віз підняв очі - вона відкинула плаща за плечі та загорнула спідницю, відкривши ліву ногу аж до білосніжного стегна, злегка поцяткованого веснянками.
"Стули вже рота й не плямкай, - мовила вона сердито. - Я зранила коліно, коли впала на тому струмку."
"Що, сильно вдарилась?" - спитав він, хутенько підсунувшись.
Мойра полапала суглоб. "Таки добряче, вже починає набрякати."
"Боляче, да?"
"А ти як думав! - здратувалась вона. - Ще гірше, що я не довго зможу далі так шкутильгати."
"Може треба льоду прикласти."
Мойра опекла його поглядом.
"Пробач, забувся вже."
"Що мені дійсно потрібно, так це цілющий настій. Трави в мене є в капшуку, але їх треба заварити й запарити." Вона озирнулась і зітхнула. "Навряд чи ми сьогодні знайдемо хоч суху тріску в усій Пущі."
"Є способи назбирати сушняк навіть у дощ."
Мойра зацікавилась. "Чи ти знаєш як?"
Тут-таки Віз не мав найменшої гадки. В його помешканні не було навіть комина, а жаровню на шашлики він розпалював, хіба щедро линувши спирту та скориставшися пропановим пальником.
"Взагалі-то ні, - зізнався він. - Але я певен, що ти зможеш."
"Так-то я й сама певна, - пирхнула Мойра. - Була б я лісником чи слідопитом, я би точно знала, як се робиться. А так з нас обох нема пуття."
"Чи не могла б ти чогось начарувати?"
Вона хитнула головою. "Надто небезпечно. Чар розпалити мокрі дрова простий й очевидний, й нас би зрадив, бо того тільки й чекатимуть. До того ж я викинула була кресало."
"Як же тоді будеш?"
"Ще трохи витримаю, а з того пагорка я бачила галявину, ніби люди розчистили. Доведеться йти в той бік - може надибаємо, хто пустить нас до свого вогню."
"Це взагалі-то небезпечно."
"Краще, ніж вдаватися до чарів, якщо не ловити ґав. Ступатимо нишком, а тільки що не так - зразу звідтіля геть. Подай-но мені руку."
Віз допоміг знахурці зіп'ятися й на мить вони торкнулися всім тілом. Враз Мойра крутнулась і пішла пріч.
На щастя, в сей бік іти стало легше. Дорогу не заступали пагорби, та й дощ поступово вщухав. Мойра зашкандибала, але відмовила зіпертись на Віза.
Вже завечоріло, як пробираючись межи деревами, з яких накрапало, Мойра знаком зупинила Віза, та стала поволеньки доступатися.
В так-сяк недочищеному порубі серед лісу стояла хижа. Деякі звалені дерева пішли на хату, обрубані гілки з рогачиками - городу на огорожу, дах крито дранкою, а димар був мурований. Тонкі пасма диму висіли над полем. Вид був грубий і непоказний, але Візу видався найрозпрекраснішим.
"Гей-но, в господі!" - покликала Мойра, не виходячи на поруб.
"Хто кличе?" - одізвався чоловічий голос із хижі.
"Двоє подорожніх до вогню."
"Покажіться тоді."
Мойра викульгала на видне, за нею війшов і Віз. Умисне повільно вона підняла руку й відкинула каптур плаща. Штовхнула Віза ліктем, і він так само одкрив лице.
У дверях постав ґазда, кремезний чоловік середніх літ з пишною чорною бородою, вже трохи сивою. Одну руку, помітив Віз, тримав невидно за одвірком, можливо тримаючи зброю.
"Підійдіть тоді, ви двоє," - гукнув той, і Мойра з Візом почали пробиратися через вирубку до хижі.
Господар стояв у дверях, якраз усередині за порогом. "Я не запрошу вас до хати," - сказав він холодно. Мойра кивнула та рушила вперед. Він одступив, аби дати їй зайти.
Дівчина обернулась. Вони стали вдвох і дивилися на Віза, але ні Мойра, ні хазяїн не кликали його зайти, ба ні словом, ні хнаком. Вони гледіли на Віза, а той - на них. Нарешті йому набридла дурна глипанка й він ступив до хати.
"Ласкаво прошу, - мовив селянин з усміхом. - Прошу до господи, пані." Він кивнув Візу. "Вас також, пане."
Хижа була одним великим покоєм, з каміном під стінкою. На горище стояла драбина, а в отворі Віз добачив трьох дітей, що лякливо визирали донизу.
Меблі були прості та вочевидь саморобні, збиті хай не ловко, але тривко. В кутку стояла прядка з мішком вовни поряд. В хаті сильно пахло димом і немитою вовною.
"Сідайте до вогню, будь ласка." Господар показав на лаву з високою спинкою обіч комина.
"І про що то все було?" - спитав Віз, коли посідали.
"Що саме?"
"Ота кумедія у дверях."
"Є істоти, що можуть набрати людську подобизну й ошукати всіх, хіба крім найметкіших. Але мало хто з них може ввійти до хати непроханим. У Дикій Пущі тільки дурний чи дуже владний запросить гостя завітати."
"Умгу," - промимрив Віз.
Ґазда всівся на лаві навпроти. "Я прозиваюся Лотар," - мовив він.
"Мене прозивають Мойра, знахурка. Оцього, " - кивнула вона на Віза, - звуть Горобець. Ми красно дякуємо за гостину при вашому вогнищі. Я зранила ногу та хтіла би зварити цілющий настій, коли ви дозволите. Якщо ви ви ваші близькі недужаєте від чого я зможу зарадити, радо вам допоможу."
"Користайтеся з вогню, пані, а потреби в ліках ніхто з нас не має."
Мойра, видно, в тому зумнівалась, але нічого не сказала.
"Можете лишилися в хаті на ніч, коли того бажаєте," - щедро дозволив Лотар.
"Щиро дякуємо вам, пане господарю, за гостину."
Мойра видобула спижевий казаночок із торби, а Лотар скликав дітей із горища та послав старшого, хлопчика років десяти, за водою. Поки Мойра викладала своє начиння на  столі з грубих дощок, двійко, хлопчик і дівчинка - йому десь шість, а їй вісім, роздивлялися на те  широкими очима.
Вечеряли вони дичиною з овочами й бульбою, а Лотар ще й виставив глечик пива, щоб було чим горло освіжити. Після сушні в дорозі се був пишний бенкет і Віз наминав, аж за вухами лящало.
Тим часом сутеніло та запала ніч. Світило тільки вогнище, потріскуючи в камині. Запахуший сосновий димок заповнив кімнату. Надворі засюрчали цвіркуни.
По вечері вони перейшли до вогню. Хоча Лотар був небалакучий, поки їли, як посідали, почав випитувати їх, що чували та нового бачили. Здебільшого його цікавило, як живеться  в краях, де його старе сільце Крива Дубовиця, оскільки се було далеченько від місця, де мешкала Мойра, вона небагато могла йому переповісти. Розказувала, що могла, а Віз і діти слухали.
"Як ведеться вам тут, пане господарю?" - спитала нарешті Мойра, вичерпавши звістки.
Лотар усміхнувся - двох передніх зубів не було, побачив Віз. "Доста добре, пані. Не жаліємось."
"Далеко вам тут людей, і сусідів нема."
"Таки правда, але земелька в мене добра. І більше зайнять - тольки бери й розчищай."
"Чи ж у вас не було ферми там, де жили раніше?"
"Так-то так, та ви ж самі добре знаєте, як воно на Заліску. Землі на жменьку, та ще й така вироблена, що ніц не родить. І в ліпші роки ледве кінці зводиш, а неврожай - так хоч …" Він стенув міцними плечищами.
"Іще дід мій про ці місця розповідав, - пояснив Лотар, - бо його вже діди недалеко тут колись -то живали. Тому, коли в селі стало зовсім лихо, ми сюди й подалися."
"Небезпечно пробувати так глибоко в Дикій Пущі," - ухильно мовила Мойра.
Лотар усміхнувся. "Не так уже й дуже, якщо голова на плечах. Звісно, попервах було тяжко. Два наші перші врожаї пропали, а скотину покрали. Тоді дружина моя померла, і дочка мусила доглядати малечу, але витримали - та осьде ми, бачте. - Він розплився усміхом. - Мирно та ладно пораємося собі на фермі, про яку я й мріяти не міг там, на Заліску."
Мойра натужно всміхнулась у відповідь і запала незручна мовчанка.
"Так, у вас тут приємне місце," - докинув Віз.
"Почекайте-но ще пару літ, - пообіцяв Лотар. - На той рік я ще місцину вирубаю та поставлю стодолу, як годиться. Тоді розбудуємо далі хату і ще комори. Святу правду дід мій казав, що земля тут багатюща!"
"Най щастить вам у добрій справі," - стримано мовила Мойра.
"Дякую на те красно, пані, але щастя пливе в робочі руки. Треба тяжка праця й метка думка, але коли того докласти, буде вам добра вдача, якої лишень забажаєте."
Мойрі було ніби неловко, ба закивала, наче Лотар сказав щось златомудре.
"Взагали-то видно, що ви непогано стали на ноги," - сказав Віз, аби полегшити розмову.
"Спасибі на тому, пане. Так воно й є. Нелегко, знаєте, поратись у господі та однорму підняти четверо дітей, але все'дно живеться нам добре."
"Четверо?" - бовкнув Віз і прикусив язика, як Мойра зиркнула.
"То ще й дочка моя старша, Лія," - неохоче пояснив Лотар.
"Вона пішла в годувальниці до ельфів," - пискнула найменша. Братик стусонув її ліктем у бік, і Мойра з Лотаром відвели очі, збентежені.
"Вони зголосилися нас захистити, - мовив він просто. - Відтоді все пішло на краще."

Кар-Шер, що в Спілці допіру допнувся бурої сутани, а нині майстер Скристого Свічада, підбігав коридором, м'яко лопочучи сандалями по нерівних плитах чорного базальту.На кожному повороті й перехресті зупинявся, дослухаючись, і визирав обережно з-за рогу.
Як же Зінду було тоді все просто, потрепав він і намагався вловити, чи не йдуть за ним слідом. Тепер же Північ ізворохобилася та Стежники Ради псували йому роботу на кожнім кроці. Цими днями ясної картини північного краю було не добитися, а терпець у Грізного  Владики, і без того куций, доходив краю. Він подумував, чи не здуру так невчасно підсидів Зінда.
Але що зроблено - те зроблено. Я піднявся високо в Спілці, а ще трохи вдачі - й злечу ще вище.
Задоволений, що за ним нікого, він рушив далі коридором. Тепер уже я влади сам доскочив. Не якийсь-то бурий підбігайло, а спільник, до якого з пієтетом і повагою. Груба лапища сягнула з тьми та схопила його за плече залізною хваткою. Кар-Шер підстрибнув і писнув.
"Тихо ти, дурень набитий!" - просичав Атрос, затягнувши його в темний закутень.
"Ви… ви… в мене серце з переляку похололо," - пробелькотів той, закинувши голову перед велетом, другим наймогутнішим чаклуном Спілки.
Атрос похмуро вишкірився. "Пантруй-бо ліпше, аніж бомки бити. Ну, що там чути?"
"Тільки одне: Грізний Владика…"
"Стара ворона," - перебив Атрос.
"Га?"
"Драна ворона - ось він хто. А згодом йому більше й не владичить, грізно чи болізно. І тобі вже годиться звикати так називать."
"Ваша правда, Майстре, - заметушився Кар-Шер. - А, то я й кажу, що, е-е - стара ворона - лишається в Місті. Нема ознак нової магії далі на Південь."
"Захисні заклинання, може?"
"Їх би стало теж видно."
"Як-от машкара, що наводить цей новий північний чаклун?"
Кар-Шер змахнув рукою роздратовано. "Це зовсім інша річ. Тільки дійсно могутній чародій міг би накинути чар, настільки дієвий."
"Про Тот-Сет-Ра так і подейкують."
"Але ж ви самі не гадаєте…?"
"Я думаю тобі треба дуже зважати, які гадки плетеш про стару ворону. Так от же. Чи ти справді певен, що на Півдні нема ні знаку, що готовано таємні чари?"
Кар-Гер задумався і закрутив головою. "Яніякісінького."
"Нехай тоді. Пильнуй далі, не спускай ока." Він повернувся йти, ба Кар-Шер вхопив за полу.
"Майстре, чи скоро ми вже вдаримо? Старій вороні аж свербить, я не певен, скільки втримаюся на свому місці."
Атрос окинув його холодним поглядом. "У драної ворони лише одна сверблячка - цей дивний чародій. Все вже налагоджено його злапати, за день-другий так і стане, тим часом це задурить голову нашому волостелинчику."
"А якщо раптом він про нас дізнається?"
"Ні вухом, ні рилом нема в нього й гадки. Ще пару днів покрутись - і на твоє стане. Чекай тут, поки відійду." Атрос виступив у коридор і подався геть.
Кар-Шер топтався, поки трохи не заспокоївся й почапав у протилежному напрямку.
Ні сей, ні той не помітили жирного чорного павука, що безрушно висів у павутинні над головою.

"Отака справа, значить, - прошипів Тот-Сет-Ра, обірвавши зв'язок зі шпигом. - Розчудесно." Він одкинувся на спинку й потер лоба. Назирати через павучині очі було недогідно - голова тріщала з намагання звести воєдино вісім образів у мізках, створених на два.
Зір у павука може й був слабкий, але зі слухом усе, як годиться. Він дочув точнісінько чого й чекав.
Спішиш ти, Атрос, на ходу підметки рвеш. Пора тобі знову носа вкоротить. Він простягнув руку й аметистовий келех підлетів і вклався в пальці.
Він знав, що Атрос плестиме проти нього змови, як і був копав попередньо під Раду Спілки, щоб доскочити нинішньої влади. На добру вдачу, що той - комплот-невтьопа, як і  чародій незграбний. Сильний, як бик, можливо, але бракує витонченості, що тільки й піднімає змовника й чаклуна до правдивої величі.
Він попивав вино та роздумував, як найліпше впоратися з поплічником. Колись-то скоро, Атросе, я спущу на тя Бейл-Зура. Але не зараз. Ножа не кидають, бо вищерблено лезо. Ним користаються, бажано поки зламається вщент, доки сталиться нова зброя.
Втім, се знаряддя, добряче, видно, затупилося. Попри всю владу, що йому було дано, Атрос і досі не приволік йому чужинецького чаклуна. Тот-Сет-Ра крутнув келеха в пальцях і стягнув брови, спостерігаючи за багряними іскрами, що стрибали по гранях. Той чародій - то справді наглий клопіт, бо незнаний. Яколи ж його спіймають і вкоськають, буде скільки завгодно часу впоратися з Атросом.
Коли б то можна було наслати Бейл-Зура  на того зайду… Він-то, звичайно, міг би. Бейл-Зур був здатен знайти та знищити всякого смертного, аби лише його правдиве ймено раз було вимовлено. На відміну від решти демонів, він навіть не мав потреби знати ім'я правдиве своєї жертви. Досить було, щоби хоч раз зронили з уст його у Світі.
Отсе й була та особлива сила, що піднесла Тот-Сет-Ра з послідущих чаклунишок на чоло Темної Спілки в одну криваву вікопомну ніч. Але Бейл-Зур міг тільки нищити, а Тот-Сет-Ра хотів злапати живцем волхва, задля кого Патрій наклав головою. Він хотів вичавити з нього все до краплі, до найдрібніого секрета й останньої таємнички тої чужинецької магії. Скрутити в'язи, що ж, ба тільки на останок.
Бейл-Зур - неграбний струмент, як власне й Атрос, але обидва були корисні. Оцей же, на відміну, отой Кар-Шер, до вжитку майже непридатний. Під його орудою Скристе Свічадо було до пошуку нікудишнє, а він тільки розпускав соплі, що Північ перешкоджає йому в чарах.
Так, дійшов чаклун думки. Цей нетіпаха геть-то не потрібен. Він знову задивився на гру гострих іскор у келеху. Та не тепер. Ще не на часі.  
По-своєму, Тот-Сет-Ра був ощадливий та помірний. Він завжди жадав найбільшого зиску, коли вже що робить.

Тої ночі вони спали на підлозі, пославши соломи. Лотар запропонував на спочинок своє ліжко на горищі, але Мойра ввічливо відмовилась. Перед тим, як лягати, вона взяла настій, що був прів у казанку, загорнула трави у клапоть чистої тканини й обгорнула коліно.  На те відвернулась, а Віз намагався не дивитись.
До ранку набряк зійшов. На пробу дівчина поприсідала пару раз і оголосила, що здорова.
"Якби вас, пані, перенести до мого світу, ви би заробили мільйони лікарем для НФЛ*," - об'явив Віз. Вона звела брову, але нічого не спитала.

* НФЛ - Національна футбольна ліга.

Лотар наполіг на сніданку та зібрав на стіл хліба, кружало ковбаси й налив пива. Вони з Мойрою явно  почувалися незручно, але вона щиро подякувала, а Лотар іще дав сушні та смаженого зерна в дорогу.
Злива ущухла за ніч, небо розвидніло та викотилося ясне сонце. Лишаючи вирубку, Віз помітив, що не добачив учора ввечері: поряд із хижею - чотири акуратні горбики, великий і три менші, обнесені простою оградкою.
Мойра помітила, що він дивиться на ті три. "Вони рахують лише діти, що виживуть," - пояснила вона.
Пірнувши назад у хащі, вони звернули в бік, повертаючи назад на шлях, з якого зійшли  вчора. Земля лишалася вогка, але це вже не брьохати по воді та довкола, крім найшлибших тіней, все швидко підсихало.
Чи то на ще досить грузькому, чи невпевнена, що загоїлося коліно, Мойра ступала нешвидко.
"Все ж таки, що там таке сталося?" - спитав Віз, коли вирубка зникла позаду.
"Про що це ти?"
"Між тобою з Лотарем. Все почалося добре,  і враз - бац - ніби наштовхнулась на свого бувшого на вечірці з коктейлями."
"Мого бувшого на…?"
"Інакше кажучи, ви обидва сталі чужі й холодні," - поправився він, абі дійшло.
"Це ж отак було помітно? - зіхнула Мойра. - Я намагалася приховати - адже він дав нам притулок і поміч. То чимала річ у Дикій Пущі, а я повелася невдячно, як…"
"Ну да, але чому?"
"Бо дурень він пришелепкуватий!, - кинула Мойра. - Немає місця  смертним у дикому лісі, Горобець. Тільки бовдури пхаються тут жити - і гинуть."
Спочатку, мабуть, і правда було важко, але, здається, він живе непогано."
"Егеж-бо, тому що запродав донечку."
"Га?"
"Ти ж чув, що дитина каже. Він оддав дочку ельфам в обмін, аби його дурна ферма стояла безпечно!"
"Він дочку продав ельфам?"
"У Дикій Пущі тяжко жити, кому бракує чарів, - всміхнулася вона гірко. - Можеш  увважати, що її взяли у - 'прийми', як від того легше проковтнути."
"Що вони з нею зроблять?"
"Як сестричка й казала -стала годувальницею елфенятку, - Мойрине лице пом'якшало. - В ельфів рідко народжуються діти, це, певно, була чимала подія в Ельфовій Горі."
"Чекай-но хвилинку, - затявся Віз. - Вона ж не цей… не той.. тобто, я що кажу, вона ж не була заміжня, коли пішла до них, так же?"
"Ти питаєш, чи незаймана? Ймовірно. Ельфам більше смакує дівоче молоко, коли вони можуть його дістати."
"Та як же ж… Умгу, магія. Забудь, що спитав."
Вони пішли дашлі мовчки. "Нічого собі доля - замкнута назавжди під горою."
"Є в тому й свої переваги. Ельфи досить-таки добросерді, хай і по-своєму, по нелюдськи; вони не знущаються зі слуг."
"Але все життя провести так, у норі!"
"Не зовсім, - сказала Мойра. - Під горою час тече химерно: одного дня колись, як ельфенятку  стане більше не потрібна, вона з'явиться знову, така ж юна, як і зайшла." Голос її посуворішав. "Звичайно, ся домівка, швидше за все, на той час уже западеться й розсиплеться прахом, а довкола не буде жодного знайомого лиця. Оце справді жорстока доля."
"Мда, - мовив Віз, згадуючи могилки. - Не певен я, що безпечне життя того варте, що віддав Лотар."
"Він іще тільки пальця устромив, - скривилася Мойра. - Чекай-но далі. Як діти виростуть, одне за одним підуть горба гнути на ельфів. Чума, падіж, пошесть, набіги тролів, та що завгодно, завжди буде інша потреба - і щоразу Лотар бігтиме до ельфів за рятунком."
Віз глипав ошелешений. "Хіба ж Лотар того не розуміє?"
"Багато хочеш, - хмикнула Мойра. - Знавала я таких, тільки тим і живе, що може якось-то  минеться саме собою. Як і більшість смертних, він живе одним днем, а розплату відкладає, наскільки зможе." Вона пришвидшила ходу.
"Було це все, Горобчику, й перебувало. Коли ферми дрібніють, а земля на Заліску виснажується, щоразу знаходяться готові порушити межі, щоби викраяти собі нову домівку. Але Дика Пуща не для смертних: се місце - повне Магії, віддане іншим, а люди скачуть сюди собі на лихо."
"Дак, а чому б і ні? Вся моя країна колись була - дикі нетрі, а ми її заселили."
"Тому, що чари в Дикій Пущі надто сильні, Горобчику. На Заліску знахурі, відуни та інші  ще можуть захистити од магії Світу - за тими межами  вже надмір могутніх чарів. Навіть коли б ми спробували, нас би змело, як тріски, а з нами й решту людей. Повір мені, Горобчику, скільки не намагалися - і ніколи не вийшло. Залісок - то межа земель, де смертні можуть жити."
"Умгу," - мугикнув знову Віз і поправив торбину.
"Що Лотар мав на увазі, коли казав ніби дід його знав ці краї?" - спитав він згодом.
Мойра пирхнула. "Плеще, певно, язиком, як віхтем. Навряд чи той відходив од села на три кроки."
"Але ж колись люди жили в Дикій Пущі, правда?"
"Так, в денекотрих місцях."
"Чому тоді покинули?"
"Тому, що були такі ж дурні, як отой, - кинула Мойра. - Бо залізли, куди не годиться й наклали головами! І годі плескати вже, бережи сили на дорогу." Вона пришвидшила кроки й пішла попереду.
Їх витискають, роздумував Віз, намаючися встигати за знахоркою. Вся ця місцевість була колись заселена, але людей змусили піти звідси. Дика Пуща наповзала на Залісок, як африканська пустеля посушливого літа, і наслідки були ті ж самі. Люди забиралися геть, або  вимирали.
Чи знайдеться колись узда, що зупинила би Дику Пущу, подумалося Візу. Мойра, видно, певна була - ніяк та нізащо. Коли магія ставала надмір сильна, люди більше не могли співіснувати з нею та мусили тікати.  Частка світу, придатна до життя,  стискалась і зсідалася під тиском волшби.
Віз покрутив головою. Все життя йому втовкмачували, що дику природу треба оберігати від настирливих загарбників - тут же радше людям бракувало захисту.
Він зачудувався, чи будуть колись ельфи, тролі  та решта чарівних істот лаштувати заповідники для людей. Про те він дуже сумнівався.

Глава п'ята
Втеча серед ночі
"Знайшли ви, значить, їх, нарешті?" - несвітське сяйво мерехтіло, обгорнувши Тот-Сет-Ра, що згорбився на троні.
Атрос вишкірив зуби. "Ми досить дочно знаємо, де вони. Лишається тільки нашу зграю спустити, щоб остаточно нашпилити. - Він мотнув непокірною гривою. -  Останні три дні ми просто на п'яти наступали. Вони вивинулись од засідки на Лісових Воротах і пробилися в Дику Пущу. Заночували, там де був колись Трояндовий палац Алі Сулімана." (А шукачі майнули поряд і прогавили, що Атрос не сказав). "Наступного дня злива дещо поплутала сліди й вони від нас одірвалися, але взагалі ми знаємо, де вони є."
"Як же вдалося їм так довго вас уникати?"
Атрос знизав плечима. "Бал-Сімба - хай йому грець - хитра шельма. Його Стежники пнуться зі шкури, аби замутити нам Зір. Уся Північ поплутана машкарою та хибними стежками."
Він завагався на мить. "Тут іще одне на додачу. У волхва того чар на прихисток - нечуваної сили. Ми не помічаємо слідів його магії навіть на піщинку."
"Отак-от? - каркнув Тот-Сет-Ра. - Отакечки, значить?  А як зі знахуркою?"
"Найдивніше дивного. З початку ще знахурка позбулася чи не всього магічного спорядження. Тролі там і сям познаходили розкидані струменти." Він оминув згадати, що тролі відсипалися після п'янки та за три дні не спромоглися повідомити про знахідки. За се тролів батечко наклав головою. "Очевидно, знахурка покладається, що той другий її захистить."
Тот-Сет-Ра кощавим пальцем потер шрам на вилиці. "Дивно це, - погодився він. - Або він дійсно надміру могутній чаклун, або ж вона - здуру довірлива."
"Я би зважив, то свідчить про його силу, Грізний Владико. Судячи з того, як успішно він нас уникає."
"Але ви, все ж бо, їх знайшли?"
"Ми загнали їх у куток. Вони зараз трохи на захід од ельфів, при княжій фортеці."
"Але ви точно їх запали?" - наполягав Тот-Сет-Ра.
Атрос посміхнувся. "До ночі, Владико, вони наші. Оскільки чарами не можемо здобути, ми мусимо шукати слухом і зором. Я затопив ті місця нашими спільниками та тварями. Вночі вони якнайсильніші. - Він розплився посмішкою. - Крім того, як же втомлені подорожні втримаються, щоб не розпалити вогнище - зварити страву та  зігрітися? А вогонь у Дикій Пущі видно далеченько."
Тот-Сет-Ра на те не купився. "А якщо наш чаклун візьметься до чарів, що тоді?"
"Тоді наші чорноризці чекатимуть, готові до бою."
"Мої то чорноризці, - стиха каркнув Тот-Сет-Ра. - Мої вони, про що не забувай."
Ще побачим, як-то буде, стара ворона, подумав Атрос. Назавтра вже буде видно.
"У будь-якому випадку, мені потрібні результати, не пояснення. Притягни мені цього чужинця з його якнайбездоганнішим чаром на прихисток. І живцем, Атросе. Чи тобі дійшло? Я хочу його живцем."
"Твоя воля, Грізний Владико," - мовив Атрос, уклонився та вийшов.
Чигали там іще детальки, які Атрос остерігся згадати. Шукачі його були здебільшого  спільники чи найманці, що чекали на обіцяну винагороду.  Ще гірше, ледве не половина з них - тролі. Тролі не дуже-таки тямущі та надто спритні вбивати, то не  красно пасували до сеї справи.
Крім того, Атрос розумів, що ніяк не вдержати зграю  в купі, хіба ще день на два. Створінням, що не присягалися Спілці на вірність, нетерпеливилося- таким що не обіцяй, все'дно нічим не втримаєш. Ба навіть вірні Спілчині слуги не могли залишатися надовго. Таке сукупчення притьма привернуло б увагу Стежників Ради.
Не те щоб це важило, сказав собі Атрос. Одної ночі з верхом вистачить.
Куди вони теліпаються? загадав він. Ті двоє нібито  йшли у певне місце. Хіба до князя ельфів? Не мало сенсу. Ельфи бридили смертними, всіма та кожним. Крім того, коли б вони шукали прихистку в ельфів, на те були легші стежки.
Куди б  вони не правили, невдовщі доведеться звернути південніше, бо ж інакше заженуться в найзгубнішу мертву ділянку на всій Півночі, місцину, де найменша іскорка волшби миттєво видна. Атрос мимоволі визнав зверхніми маскувальні чари волхва-чужинця, але жодне закляття не спромоглося би сховати його там-ото.
Атрос, вельми задоволений, пішов собі коридором. Усе міцно  було в його руках - не тільки спіймати чаклуна-заброду, ба й решта планів добре налагоджена.
Невдовзі. Незабаром.

"Куди ж ми все-таки йдемо?" - спитав Віз, сидячи на пеньку при багатті.
Мойра зирнула, мішаючи кашу. "У безпечне місце."
"Ти це вже казала."
"Я би радше його не називала. Завжди може знайтися, хто дочує."
"Ну тоді - на що воно схоже, оте місце? На ферму, скажімо?"
Мойра засміялася. "Ні ж бо, се зовсім осібна місцина, захована в Дикій Пущі. Такої другої нема в усьому Світі."
"Здається, що прекрасний, нібито, куточок."
"Се так і є."
"Чи ти вже там бувала досі?"
"Так глибоко в Пущі? Ні, ніяк і нізащо. Але чувала я про нього."
"Взагалі-то зараз нам будь-яка дірка буде розчудесна, аби над головою стріха."
"Терпи-но, Горобчику. Ще день-два - і ми дістанемося."
"А тоді що?"
"Тоді тобі безпечно, та я можу повертатися додому."
"Ох."
"На мене чекає робота, Горобчику. Люди чекають, яким я потрібна."
"Ага, ну да, то правда. Тільки ж…" Мойра скинула руку, зацитькавши.
"Чекай-но, - шепнула. - Щось таке не…"
Ревнуло - і чотири тролі виломилися на галяву - здоровенні, смердючі, у шкурах і дранті. Один махав іржавим дворучним мечем у кулачищі, решта - дубцями.
Один кинувся на Мойру, розкинувши лапища та роззявивши ікласту пащу. Віз ухопив дровеняку з багаття та кинувся навперейми.  Легким змахом, не відводячи буркали від здобичі, тварюка змела Віза сторчоголов через вогонь.
Як Віз прочухався, звір уже схопив Мойру. Не тямлячи, він лапнув до ватри, схопив палаючий патик, тицьнув на троля та зіпнув "Баран баран буц".
Троля проминуло, ба ж дерево якраз за ним вибухнуло полум'ям, гілляки затріщали у палахкотливому ревищі. Ошелешений троль послабив  хватку та Мойра випручалась.
"Мойро! Руш!" - крикнув Віз, пірнув, уникнувши грабелищ іншого троля, крутнувся й наставив патика.
"Баран баран буц!" - гукнув він та інше древо спалахнуло, обійняте вогнем. Троль одсахнувся і позадкував.
Крутнувши колом, Віз замахавав галузкою та вереснув "БаранбаранбуцБаранбаранбуцБаранбаранбуцБаранбаранбуц". Дерева по всій галявині люто запалали смолоскипами та схарапуджені тролі зіщулилися й заскавчали, оточені   жерущим жевриськом.
Віз рвонув у бік, куди побігла Мойра. Позаду тролі чорніли на тлі помаранчево-жовтої  заграви. Гострий дим горючої сосни забивався в груди, й Віз біг, бухикаючи. Один із тролів почвалав за ним. Віз тицьнув патиком на дерево між ними, гукнув "Баран баран буц" і спостеріг -  те зіхнуло враз, наче спис вогненний, просто в пику чудовиську.  Тут він крутнувся й дременув, аж п'яти замигтіли.
Віз сторчголов летів лісом, аж із-за дерева щось вимайнуло навперейми. Він закляк, ба   добачив, що то Мойра, схопив її за руку, й вона радо потисла. Плащ його, допетрав нарешті, лишився позаду на галяві, так само їхні дві торбини. Зате Мойра була жива-здорова, тож решта ніц не важила.
Позаду багряна заграва висвітлювала ніч.  Так само звідти доносилися рев і гиркання.
"Пішли по сліду, - шепнула Мойра та випустила руку. - Тікаймо."
Ліс тут ізлегка йшов на схил і вони подалися на долину якомога швидше. Віз подумки подякував, що тамті місця в Дикій Пущі були вільні та чисті, як у парку, тож вони  могли підбігати без шуму.
Десь ізпереду дзвенів прудкий потік. Позаду ломилися тролі. Вони, начебто, розтяглися по пагорбу та снували, погарикуючи один до одного. Раз один Віз добачив на горі незграбний сильвет, вирізнений слабкий сяйвом пожежі, та скоцюрбився якнайнижче, хай би й тямив, що так здаля вночі його не видно.
Вони спинились на кам'янистому березі річечки, поки Мойра видивлялась обабіч, де ліпше йти. Потік можна було перейти, ступаючи по брилах, натомість Мойра погнала Віза по зимній швидкій воді.
"Це приб'є наш запах, - пояснила вона крізь шум і булькотіння струменів, - а деяким іще й не вільно перетинать текучу воду."
"Ти про тролів, звісно, кажеш?"
"Тролі - то ще не клопіт, - відказала Мойра. - Слухай-но."
Десь іздаля засурмило і кровожерний тролячий рев знову прокотився луною між деревами. Божечко милий, подумав Віз. Чи за нами - вся на світі нечисть?
Потік був неглибокий, але течія швидка, а дно каменисте. Поки вибралися на берег трохи вище того, де зайшли, Віз двічі гепнувся, послизнувшись, і скупався з голови до п'ят. Мойра оступилася раз і теж добряче одним боком вимокла.
Вона попереду, він за нею, перебігли широкий усипаний жорствою берег - і в затишний лісовий морок. Тут ішла гущавина, ще поросла підліском. Віз і Мойра загналися в кущі та спостерігали, що робиться позаду.
"Куди тепер?" - спромігся захеканий Віз.
Мойра невпевнено озирнулася. "Охх, - видихнула вона зрештою. - Вони всі на південь і східніше від нас. А на північ і захід - місця, багатющі на волшбу."
"Отож нам - на північ або на захід?" - уточнив він.
Мойра мотнула головою. "Ловці з нами поряд: зараз туди вскочити - враз нам кінець. Серед отого чаровиння ми стирчатимем, як у полі тополі."
"Тоді тут десь заховаємось?"
Вона нічого не сказала, що теж промовисто пояснює.
"Може ти чарами нас бт якось вивела?"
Мойра пирхнула. "Тільки пальцем поворухну - вони зразу донюшать. Нас тільки тому ще й досі не заскочили, бо від нас не дочувають магії."
Дике переливчасте виття прорізало тьму, аж у Віза душа пішла покотом. По той бік струмка, на пагорбі постав здоровенний вовчище, вирізнений місяцем, що сходив. Навіть у слабкому світлі, очиська звірині керваво палали. На Віза разом зринули всі переляки та страшні сни про вовків, що набачився в дитинстві.
"Звір Пекельний," - видихнула Мойра, міцно-міцно вчепилася за візому руку й вони поволеньки поповзли геть, тримаючись, де темніш і густіше. Позаду вовчисько завив, але за ними не кинувся.
Як відійшли досить, кинулися бігти, вип'ялися на пагорб і чи не шкереберть скотилися в долину, де зовсім чорні нетрища, але се не втішало. Перегуки напасників лунали ясно, а стовбурища обступили їх звідусюди, що не продихнуть.
Ожина чіплялася за одіж і дерла руки. Шпичаста гілка  хльоснула Візові просто по лицю, далі мусили спинитись, аби видерти мойриного плаща, який зачепився за кущ. Висмикуючи тканину з настирливого колюччя, Віз добачив - Мойра криваво  побасаманила руки, прокладаючи шлях у заростях.