Лоуренс ДАРЕЛЛ
ЖЮСТІНА

Частина перша
Прибій сьогодні знов високий, і хвиля вітру тепла та стрімка. У глибині зимового царства відчуваються віддалені заміри Весни. Небо до опівденної пори схоже на жарку нагу перлину, цвіркуни сючать із затінених схованок, а тепер іще вітер - розгортає неозору плащаницю просторів, котить розлогими небесними полями...
Я втік на цей острівець, на нім знайшовся притулок мені, моїм нечисленним книжкам, і ще дівчинці - мелісиній дочці. Сам не знаю, чому "втік". Місцеві селяни жартують, що треба бути слабим на голову, аби взятися відбудувати цю богом забуту халупу. Що ж, якщо хочете, можна і так сказати, що прибув я у ці місця, аби вигоїти старі рани...
Вночі, коли реве борвій і дитя мирно сопе в ліжечку коло комина, в якому гуде вітряна луна, я запалюю лампу, ходжу з кутка в куток та згадую друзів - думаю про Жюстіну й Нессіма, про Мелісу й Бальтазара. Витягаю ланку за ланкою залізні ланцюги пам'яті, повертаюся до міста, де так недовго ми проживали разом: до міста, що тримало нас за свою флору - збурювало в нас свої суперечки та протиріччя, які ми помилково вважали власними: кохана Олександрія!
Я мусив загнатися на край землі, щоб осягнути все це вповні! Тут, серед голих пагорбів, де нічний морок прорізає тільки вогник Арктура, ген-ген від пам'ятних літніх вечорів, присипаних вапняковим пилом; бачу я, нарешті, що нікого з нас не можна правдиво притягти до відповідальности за те, що трапило в минулому. Місто, його треба ставити до суду, натомість же з нас, дітей його, буде стягнуто повну плату.

*****
По суті кажучи, що воно таке, це місто наше? Що таїться у слові Олександрія? Миттєвим спалахом перед очима постають тисячі вуличок і провулків, горлянки яких дере од пилюки. Сьогодні вони належать мушиним хмарам і жебрацькому юрмищу - та ще всім тим, хто тимчасово насолоджується пробуванням проміж цими двома.
П'ять рас, півдесятка мов, дюжина релігій: п'ятірку флотилій перекинуто під воду гавані райдужними од мастила віддзеркаленнями. Та й це не все: тут більше п'яти статей і тільки грецьке простолюддя, здається, може розібратися, хто є хто. Гречані хащі, що розляглися так приступно для стрибків, вражають різноманітністю й буянням. Ніколи й нізащо ви ці місця тихим раєм не назвали б. Ідеальні закохані вільного світу Еллади тут поступилися місцем істотам інаковитим, химерам тонкої двостатевости, зверненим самі на себе. Схід не може святкувати солодку анархію тіла - він зідрав останні завіси тілесного. Нессім, пригадую, якось сказав - гадаю, то була цитата - що Олександрія суть велетенське винне чавило любові; з нього виходили бесплідні, самітники, пророки - всі ті, в кого була глибоко зранена стать.

*****
Пейзажні нотатки... Довге чередування смуг темпери. Світло, що просякає через дольки цитрини. Повітря, битком набите цегляним пилом - солодкий запах його та пара від нарячих тротуарів, поливаних водою. Легкі маловологі хмаринки простують до землі, але рідко коли проливаються дощем. На все це щедро вичавити тюбики пильно-рудої, брудно-зеленої, біло-рожевої та пурпурової фарби. Влітку морська волога злегка присмачувало вітерець. Усе довкілля ніби вкрито шаром гарячої гуми.
А тоді восени сухе, тремкотливе повітря, гостре від надміру електричних іскор, запалює тіло через легкі покрови одягу. Плоть оживає, розхитує ґрати своєї в'язниці. П'яна повія плентає по темній вулиці серед ночі, розсипаючи незв'язні уривки пісеньки, від якої терпло у грудях серце, і яка спокушала його довік-віку здатися на милість міста, яке він так любив?
Невдоволені юні тіла переповнює поклик до сполученої наготи; і в крихітних кав'ярнях, у тих, де так часто бували Бальтазар із старим поетом сього міста, парубкам не сидиться спокійно за нардами у світлі гасових ламп: їх тривожить сухий цей вітер пустелі - такий прозаїчний, такий безсоромний - і вони кидають гру та, повертаючи голови, проводжають поглядом кожну незнайому постать на вулиці. Вони задихаються, їм бракує повітря, і в кожному палкому цілунку їм відчутний присмак вапняку...

*****
Я мусив прибути сюди, щоби в голові достоту перебудувати це місто - сумовите царство, яке старому ввижалося повним "чорних руїн" його життя. Дзявкіт трамваїв, що здригаються в металевих венах, пронизуючи йодистобарвний мейдан Мазаріти. Золото, фосфор, магнезія. Тут ми стрічалися так часто. Отам улітку стояв фарбований рундучок, де продавали покраяні кавуни та фруктовий лід, який їй так смакував. Вона, звісно, запізнювалась на пару хвилин - приходила, ймовірно, одразу після якоїсь зустрічі, призначеної в темному покої, від чого я відвертав уяву; але така свіжа, така юна; розплющені пелюстки уст спускались до моїх губ, наче невгасиме літо. Той, од якого вона пішла, можливо, ще й зараз знов і знову переживав спомин про неї; вона неначебто все ще була присипана квітковим пилком його цілунків. Меліса! Як же мало те значило, коли вона спиралась на руку, легка наче вивірка, та посміхалася, щира й беззахисна, як усі ті, хто зрікся останніх таємниць. Щасливо було стояти поруч, невпевненому й трохи сором'язливому, рвучко дихаючи, бо ми знали, чого хочемо одне від одного. Знаки подавалися поза свідомістю, просто порухом уст, поглядом, танучим морозивом, барвистим шатром. Стояти легко коло неї, узявшись мізинцями, та глибоко впивати аромати дня, напоєного камфорою, бути часткою міста...

****
Сьогодні ввечері продивлявся папери. Дещо з них пішло в пічку на розпал та на кухонні серветки, деякі порвала на клапті дитина. Цензура така мені до вподоби: є в ній щось від байдужости довколишнього світу' до конструктів мистецтва - байдужість, яку я починаю поділяти. Яка. зрештою, для Меліси користь од влучної метафори, якщо вона лежить, похована глибоко у прохолодних пісках чорної дельти, ще одна мумія у своїй гробниці?
Але серед цих папірців є ті. що я стережу пильно. Три зошити щоденників Жюстіни, і томик, де занотовано божевілля Нессіма. Дав мені їх сам Нессім і сказав на прощання: "Бережи їх і прочитай. В цих паперах багато чого про всіх нас. Може, вони допоможуть тобі не сахатися спогадів про Жюстіну. Як був мусив і я." Було це в Літньому Палаці, після смерті Меліси. коли Нєссім ще вірив, що Жюстіна до нього повернеться. Я часто думаю, і завжди з певним острахом, про його любов до неї. Що могло би зрівнятися з цим всеохопним почуттям, бути більш самодостатнім. Кохання забарвлювало його смуток тонами екстази, біль од ран був напоєний радістю, чого ви б радше чекали від святих великомучеників, а не простих коханців. Якби хоч раз йому вдалося подивитися на все з почуттям гумору - і він був би врятований від невимовно жахливого страждання. Я знаю, критикувати - просто. Я знаю. Знаю.
Один тільки годинник порушує глибоку тишу зимових вечорів: море. Ледь чутне биття хвиль складає тло цьому писанню. Порожні періоди прибою, язики шумовиння зализують рани, барашки товпляться в горлянках дельти, скипають на обезлюділих пляжах, чайки тужать у небі - пусте, навіки пусте все під їхнім крилом, і самі птахи - як білі позначки на сірому аркуші, і їх ковтає й поглинає хмаровиння. Якщо зрідка і з'являється вітрило серед хвиль, то вмирає ще до того, як на нього впаде тінь прибережних скель. Розбитий остов викидає на відмілини островів, остання скалка, поточена негодою, стирчить із блакитного ока лагуни - і по тому.

****
Ми з дитиною живемо на самоті, та ще баба зі зморшкуватим лицем над'їжджає до нас щодня із селища на своєму віслючку, аби прибрати в домі. Дівчинці весело й бадьоро у новому для неї оточенні. Я ще ніяк її не назвав. Буде, звісно. Жюстіна - як інакше?
Шо до мене, то я ні щасливий, ні нещасний. Мене ніби підвішено, як волосок, чи пір'їну серед химерного павутиння спогадів. Я казав був про марноту штуки, та не додав правдивого слова про її втіху. (*) роботи, якою заклопотана моя голова та серце, полягає от у чом}': тільки там, у мовчанні душі письменника чи маляра, дійсність може бути перебудована, перетворена на інший лад, аби змусити її виявити значущий бік. Все, що ми робимо в житті, насправді - груба ряднина, яка ховає під собою золоту парчу: значенння цієї головоломки. На нас, художників, чекає радісне примирення через мистецтво з усім, що зранило, чи знеснажило нас у щоденнім існуванні. Йдемо ми цим шляхом не для того, щоб уникнути своєї долі, як то пнуться прості люди, ціль наша: вивершити судьбу в її повній силі - що і єсть уява. Чому б інакше ми завдавали ран одне одному? Ні, відпущення, якого прагну; що, можливо, й буде мені даровано; не лежить на дні Мелісиних очей, яскравих і дружніх, не заховане у тьмяньму погляді Жюстіни. У кожного з нас тепер осібна стежка; але в цьому, першому для мене великому розпаді, що вітає настання зрілості, я відчуваю, як од пам'яті про них, рамки мого буття й мистецтва незмірно розсуваються. Подумки, я знову сягаю них; начебто тільки тут - за цим дерев'яним столом під оливою над морем, лише тут можу я віддати їм пошану, яка належить друзям. Для того слово мало би позичити смаку від тих. про кого ведеться - ввібрати їхній подих, риси, звучання голосів - щоби заплести їх ниткою до тугого полотна людської пам'яти. Я важу на те, щоб вони постали знову живі, живі до міри, де мука переходить у мистецтво... Можливо, це й марна спроба, звідки мені знати. Але спробувати - мушу.

*****
У час. коли мені здибалася Жюстіна, я був щасливий, наскільки це можливо. Переді мною раптом відчинилися двері до близькости з Мелісою - близькости не менш дивовижної від того, що була вона несподіваною і повністю нєзаслуженою. Як усі егоїсти, я терпіти не можу жиги на самоті: і правду кажучи, останній рік парубкування став мені кілком: господарюю абияк, одягаюся в абищо, базарювати не вмію, копійки не бережу - все це довело мене до повної руїни. Остогидло мені тодішнє помешкання, де басували таргани. а на світі мене тримав одноокий бербер Гамід, мій служник.
Меліса розметала мої хиренні захисні бастіони, не чимсь таким, що звично називають, говорячи про коханку - мовляв, чарівна, красуня писана, розумниця - зовсім ні. З її боку це було благодіяння, у грецькому розумінні цього слова. Зустрічав я її, пригадую, бліду, доволі тонкої статури, в заношеній шубці з котика, коли Меліса вигулювала свого песика зимовими вулицями. її руки з блідими синіми сухотними венами, і т.п. Брови її, вищипані дашком, аби підкреслити чудові, безстрашно щирі очі. Я здибувався з нею щодня на протязі довгих місяців, однак її похмурі анілінові принади не викликали нічого. День у день проходив я повз неї по дорозі до кав'ярні Аль Актар, де чекав на мене Бальтазар у своєму чорному капелюсі, чекав, аби дати мені "напучення. Гадки найменшої не мав я, що стану колись її парою.
Я знав, що вона працювала колись моделлю в Ательє - незавидний, скажу вам, шмат хліба, - а тепер стала танцівницею, жила на утриманні підстаркуватого хутряника, грошовитого міщанина. Кажу я про це тут, аби просто занотувати ще одну цеглину з будівлі мого життя, яку проковтнуло море. Меліса! Меліса!

*****
Звертаюся подумки до часів, коли для нас чотирьох довколишній світ мало не існував; дні стали просто проміжками межи снами, переходами межи хисткими дверима часу, від дії до дії, у проживанні високого... Повінь безглуздих клопотів, що хлюпочеться на мертвому рівні речей, погоди не робить, не веде нас нікуди, не вимагає від нас нічого, крім неможливого - щоби ми просто були. Жюстіна сказала би, що нас було ув'язнено в еманації волі, надто могутньої та навмисної, щоби вважати її людською - поле тяжіння, яким Олександрія налягає на тих, кого вибрала до показової пожертви...

*****
Шоста вечора. Постаті в білому чимчикують од вокзалу. Крамниці то порожніють, то наповнюються, мов легені на Вулиці Сестер. Бліді надвечірні промені видовжуються, плямуючи тяглі вигини Еспланади. Очамрілі голуби зриваються вгору над мінаретами, наче клапті рваного паперу, аби взятії на крилята останні гаснучі іскри. Дзвін срібла на прилавках у мінял. Залізні ґратки коло банку ше й досі обпікають на дотик. Таратайки торохкотять вулицями, везучи службових персон у фесках, схожих на червоні горщики, до надбережних кав'ярень. У цю годину, в добі найнестерпнішу, я з балкона раптово добачаю, як вона до міста чимчикує в білих сандаликах, усе ще напівсонна. Жюстіна! Місто висуває голову з-під панцира, як ветха черепаха, та роззирається довкола. На мить воно зрікається заношеного дрантя плоті, а з якогось непримітного провулка коло різниш, над стогоном і скриками худоби, долинає носове цвірінькання дамаської любовної пісеньки; різкі чвертьтони, наче нежить мелють на жорнах.
Потомлені люди розставляють жалюзі на балконах і ступають, блимаючи, на бліде гаряче світло - знебарвлені квіти днів, змарнованих у клопотах. Падають у свої скрипучі ліжка, наче мумії, забинтовані стрічками сну. І з мене також став один із цих злиденних клерків OF CONSCIENCE, житель Александрії. Вона проходить під моїм вікном, усміхаючись про щось своє приємне, злегка обвіває лице червоним тростяним вахлярцем. Посмішки такої я, мабуть, більше ніколи не побачу, бо в компанії вона тільки сміється, показуючи розкішні білі зуби. Але ж ця сумна, хоч нетривала, посмішка повна чимсь, чого від неї ніхто не чекає - ..........................     Ви би сказали, що вона більше створена для трагедійниї ролей та позбавлена того, що люди звуть почуттям гумору. Лише нав'язлива згадка про цю посмішку змушує мене сумніватися в тому в часи, що наставали.

*****
Отак я помічав Жюстіну не раз, не два, і звичайно знав її наочно задовго до того, як ми зійшлися: в нашому місті людину з прибутком більше двохсот фунтів знає кожний собака. Ось Жюстіна сидить на самоті коло моря, читає газету та гризе яблуко; ось вона у вестибюлі готелю "Сесіль", серед прибитих пилом пальм, у строї зі срібних крапель, притримує розкішне хутро, як селянка керею - продівши довгий другий палець у петельку. Нессім стоїть на порозі танцзали, звідки рине повінь світла та музики. її йому не видно. Під пальмами, у глибокій ніші, отаковилася пара літніх чоловіків, вони грають у шахи. Жюстіна зупинилася подивитися на них. У грі вона не тямить, але аура спокою та зосередження, що заповнила нішу, збудила її цікавість. Вона стоїть межи гравцями, глухими до всього, та світом музики, стоїть тривалий час, ніби невпевнена, до якого пірнути. Нарешті Нессім підходить, м'яко бере її за руку і вони стоять разом деяку хвилину, вона спостерігаючи за гравцями, він стежачи за нею. Накінець вона м'яко, обачно, неохоче ступає до світу сяючого з легким зітханням.

Або ще такий випадок. LESS CREDITABLE     чи решті з нас: і все ж таки якою TOUCHING, якою поступливо жіночною могла бути ця рішуча й сильна жінка. Мимоволі нагадала вона мені ту породу богорівних цариць, аміачний запах перелюбів яких лишився нависати хмарою над підсвідомістю Олександрії. Її правдивими посестрами були велетенські кішки-людожери. як от Арсіноя. Одначе за Жюстіною лишається інший слід, народжений пізнішою трагічною любомудрістю, за якою MORALS мають слугувати противагою ROGUE PERSONALITY. Вона була жертвою дійсно героїчних сумнівів. Як би там не було, мені й досі бачиться прямий зв'язок між картиною, як Жюстіна схиляється над закаляною вмивальницею, де лежить вибрудок. та нешасною Софією з Валентина, яка загинула за любов, таку ж ідеальну, як і беззаконну.
На ту пору Жорж-Гастон Помбаль, дрібний чиновник консулату, піднаймає зі мною крихітне помешкання на вулиці Небі Даніель. Він - особа рідкісна між дипломатами в тому, що не безхребетний. Для нього виснажлива каруселя протоколу - та світського прийняття - страшний сон сюрреаліста - повна екзотичного чару. Він дивиться на дипломатію очима Митника Руссо. Займається нею. ніколи не дозволяючи, одначе, поглинути останні крихти розуму. Сказав би, що секрет його успіху - в нєохопній ліні, що сягає рівня воістину несвітського.
Він отаборився у генеральному консулаті за столом, який усипано незникаючим конфетті карток з іменами колег......................    Носовички його божественно напахчені Еаu de Portugal. Улюблена тема розмови - жінки, і він певно-таки спирається на досвід, бо потік відвідувачок до квартирки не знає впину, та рідко яке обличчя побачиш двічі. "Для француза любощі тут - надзвичайно цікаві. Вони спершу зроблять, а потім подумають. Коли настає час сумніватися, відчути муки сумління, надворі така пекельна спека, сили ні в кого не вистачає. Йому бракує вишуканости, цьому анімалізму, але мене це влаштовує. Я висушив серце і голову з любові, та дайте вже мені спокій - перш за все, мон шер, від цієї копто-юдейської манії все розчленовувати, аналізувати предмет. Я хочу повернутися на свою ферму в Нормандії з нерозвитим серцем."
Довгими зимовими вечорами, коли він від'їжджає у відпустку, та я лишаюся сам-один у крихітному вохкому помешканні, я сиджу до пізного, виправляючи помилки в учнівських зошитах, і тільки Гамід хропе мені за компанію. За цей останній рік життя моє дійшло гуляка. Щось у ньому змінити не вистачає волі, добитися чогось важкою працею, чи почати писать: ба навіть пірнути в любоші. Сам не знаю, що на мене зайшло. Ніколи ще такого не було, просто повний крах волі до виживання. Іноді перегортаю сторінки рукопису, старі гранки роману чи збірки віршат. увага спить і виникає тільки огида, огида і сум, наче роздивляєшся давню фотокартку в паспорті.
Час од часу якась із легіону дівчаток Жоржа потрапляє в мої сіті: завітає, коли той у від'їзді, і випадком не на тривалий період загострює мою tedium vitae. Жорж у цих речах все розуміє і не скупарить. перед тим. як від'їжджати (знаючи мою грошову скруту) він часто платить наперед одній із сіріянок із шинку Ґольфо. та наказує їй проводити одну-дві нічки на помешканні en disponibilite, як він висловлюється. В її обов'язку мене розважити, задача ніяким чином не завидна, особливо тому, що по моїй фізіономії ніяк не скажеш, що я в похмурому настрої. Теревені ні про що особливе набули корисної форми автоматизму, вони тривають довго після того, як говорити вже немає потреби; якщо необхідно, я можу навіть отримати відпруження від любощів, бо в нас тут не дуже поспиш: але без пристрасті, без уваги.
Деякі стрічі з нещасними виснаженими створіннями, доведеними до крайнощів фізичною потребою, досить цікаві, зворушливі навіть, але в мені пропала цікавість копатись у власних почуттях, вони блукають у душі наче пласкі тіні, що мерехтять по екрану. "Тільки три речі можна робити з жінкою." - сказала якось Клєя. - "Любити її, страждати за неї, чи перетворити  на літературу." Я зазнавав тоді неуспіху у всіх трьох царинах почуття.
Нотую про це, аби тільки показати невдячний людський матеріял, над яким Меліса вибрала потрудитись, вдихнути тінь життя в бездушну глину. Нелегкою, певна річ, мав бути цей подвійний тягар за її хвороби та скрутних умов. Звалити на себе на додачу ще й мої незлагоди вимагало неабиякої сміливости. Можливо, що рішення вона дійшла з відчаю, бо й сама опустилася до мертвотного дна оречевлености, як-от я. Ми були товариші в нещасті.
Цілими тижнями її коханець, підстаркуватий хутряник, волочився за мною назирці та кишеню його пальта тягнув донизу пістоль. Утішно було дізнатися від одної з подруг Меліси, що його не було заряджено, але дозирати за собою цю ветху примару все одно проймало. Подумки ми, певно, пристрелювали один одного чи не на кожному розі міста. Мені, зі свого боку, гидко було глянути й раз на його товсту рябу пику - бульдожа морда, просто сказати, старий сатир - канудити мене починало, як подумаю, що він собі з нею дозволяв на самоті: ручки його, липкі від поту, вкриті чорною щетиною, як у кабанця. Довго воно так тривало між нами, аж минуло кілька місяців і незбагненне відчуття споріднености, начебто, пролягло між нами. Ми почали кивати й посміхатись один одному назустріч. Раз якось, надибавши його в пивниці, я отаковився поруч та стояв мало не півгодини поряд нього; ми мало не забалакали, але якось ні в кого не вистачило пороху почати першим. Теми спільної для розмови в нас не було - хіба що Мєлісса. Виходячи пріч. я вловив його віддзеркалення в одному з довгих люстер, він враз же похилив голову, ніби гледів до чарки. Щось у його поведений - незграбно, як дресирований тюлень м'яча, намагався приборкати свої почуття - вразило мене тоді, та вперше я зрозумів, що й він. напевно, любить Мелісу не менше за мене. Мене взяв жаль за пього незграбу, такий він бридкий, з такою сліпою мукою й нерозумінням переживав почуття, такі новісінькі для нього - ревнощі, зраду цінованої коханки.
Вже потім, коли в нього лапали по кишенях, я добачив серед сміття й дріб'язку порожню пляшечку до пахощів, дешеву, таку, якими користалася Мєлісса; я забрав її собі та влаштував удома на комині, де й стояла кілька місяців, поки Хамід її не викинув на смітник у ході весняної чистки. Мелісі я ніколи про де не розказував; але незрідка, самотніми ночами, коли вона танцювала, та можливо, якщо вимагалося, спала зі своїми упадачами, частенько я задивлявся на цю пляшечку, із сумом і шалом роздумував над любов'ю бридкого старигана та приміряв свою проти його копила. І переймався тим відчаєм, що змушує людину чіплятися за негодящий дріб'язок, бо той усе ще вагітний спогадами про зрадницю.
Я знайшов Мелісу, наче пташку, яку море мало не втопило, ба викинуло на безплідні узбережний Олександрії, зчужілу всякій пристрасти...

*****
Вулички розбігаються від доків, тягнучи на спині будинки й будиночки, наче латані-перелатані лантухи, дихають одна одній в лице, з'їжджають пагорбами вниз. По запнутих терасах нишпорять зграї пацюків та сидять столітні баби з патлами, слизькими від наськаної кровн. Облуплені стіни хиляться вусібіч, наче п'яниці, що на ногах не встоять. Чорні хмари мушви лізуть в очі дітворі, липнуть до губ - вологі ґудзички літньої мушви куди не глянь; під вагою їхніх тілець обриваються стародавні стрічки липучки, порозвішані коло фіалково фарбованих дверей у генделики й кав'ярні. Бербери в поту, наче в милі, запах од них, як од зачовганого килима на сходах, що розлазиться під ногами. А ще гомін вулиці: вигукує та брязкає водоноша, б'ючи мідною чашкою об чашку, зазиваючи спраглого; гамір час од часу протинає вереск, на який ніхто не зважає - ніби тендітному звірятку випускають тельбухи. Виразки на тілах великі, як ставки - людська недоля множиться і плодиться без міри й числа, що отороп бере, та всі ваші тонкошкурі почуття потопають у повені огиди та жаху.
Жаль було мені, що не можу вдавати самовпевненої прямоти, з якою Жюстіна простувала цими вулицями по дорозі до кав'ярні, де я на неї чекав: називалась "Ель Баб".
Прохід під поламаною аркою, де в усій невинности сиділи ми та розмовляли: але бесіду нашу вже почали наповнювати знаки (взаємо) розуміння (зближення), які ми сприймали суто за щасливі назнамєнування дружби. На тій долівці з потоптаної сірої глини відчували ми, як земля холоне й провалюється з-під ніг у морок. Одержимі були ми хіба жагою висловити думки й переживання, що переступали межі прийнятного для балачки з точки зору людини пересічної. Вона говорила по-чоловічому енергійно, і я вівся з нею. наче з побратимом. Пригадується тільки порядок і вага тих бесід, не про що вони були. Я сиджу зіпершися на лікоть, ковтаю дешевий арак. посміхаюся до неї та вдихаю літні теплі пахощі її плаття й тіла - парфуми, що називалися, не знати чому. "Ніколи й нізащо". Jamais de la vie.

*****
Усе це спогади, що ними одержимий письменник, не коханець - і живуть вони повік-віку. їх можна перевертати в пам'яті час од часу, чи позичати з них. як у скарбниці, щоб збудувати їхнім коштом ту частку свого життя, що є творчість. Спогади ці можна обкидати розбещеними словами, та змарнувати їх годі. У цьому-таки зв'язку, осьде ще коштовний камінчик: рано вранці навесні, я в дешевому номері коло мечеті, поряд із жінкою. Вона спить. Ше ледве сіріє, упали густі роси й тиша затопила місто, яке ще півні не збудили - і дочувається мені мелодійний?????ст.14????? голос сліпого муедзіна, що з мінарета проголошує Еббед, голос, що легіт підхоплює й несе наче волосинку небесними просторами Олександрії, над якою пальми кивають вахлярами віт. "Хваліте Бога живого, Вовіки сущого" (повторене тричі, щоразу повільніше, високим чистим голосом). "Господи Боже. Живий. Сущий. Кріпкий. Могущий: надія моя та опора. Боже Єдиний Правдивий, немає Тобі пари ні в мужах, ні в жінках; ні у вірних, ні в непокірних; ні в сильних, ні в рівних; ні в старого, ні в молодого. Хай славиться сила Його."
Вагома ця молитва проповзає в напівсонну мою свідомість, наче змій, слова звиваються світлоносними кільцями - голос муєдзіна поступово глибшає й суворішає - поки весь ранок, здається, загусає від його дивовижного цілющого струму, обіцянки милости незаслуженої й нежданої, пліднить задрипану кімнату, де лежить Меліса, дихаючи легко, як чайка, що похитується на коштовних хвилях океану мови, що про які вона так і не дізнається.

*****
Ніхто не збирається казати, що Жюстіна була янгол з крильцями. Культ насолоди, дрібне шанолюбство, заклопотаність добрим ставленням нижчих за себе, гординя. Вона могла бути нав'язливо наполегливою, якщо вирішить поставити на своєму. Так. Правда. Але весь цей осот і пирій годовано грошима. Зазначу лише, що як багато в чому вона думала по-чоловічому прямо, так і діяла часто зі свободою й незалежністю, властивою для мужчини. Наша близькість була дивного розумового порядку. Досить рано виявив я, що вона здатна читати думки, не помиляючись німало. Ідеї виникали в нас обох водночас. Пригадую, якось раз до мене дійшло, що вона ділиться зі мною тим. що тільки-но це зараз прийшло мені в голову, а саме: "Ці стосунки мусять зупинитися на досягнутому. бо ми заздалегідь уже вичерпали всі їхні можливости кожен у своїй уяві: бо закінчили б ми тим, що відкрили там. за темними переплетеними пасмами чуттєвости, дружбу, таку глибинну, що ми зв'яжемо долі свої довіку." Був це. як вам завгодно, флірт між душами??????, завчасно виснаженими досвідом. який здавався незрівнянно небезпечнішим за любов, засновану на тілесній звабі.
Я знав, як сильно вона кохає Нєссіма, і сам його любив, тому й не міг про це подумати без жаху. Вона лежала поряд зі мною, дихаючи легко. Великі очі її стежили стелю, обсаджену херувимами. Я сказав: "Ні до чого цей роман не приведе - задрипаний вчительок та Александрийська світська дама. Гірко було би звести все в кінці на банальний шкандаль, який би лишив нас один на один. Тоді б ти тільки й ламала голову, як же мене здихатись". Жюстіні такої правди вголос не терпіла. Вона повернулася, сперлась на лікоть та, навівши на мене розкішні заклопотані очі. довго не зводила погляду. "Нема в цьому вибору. - яким же близьким мені став її хриплуватий голос. - Ти так кажеш, ніби дано що вибрати. На вибір у нас не стачить ні сили, ні злості. Над нами просто ставлять дослід, хтось або шось, можливо, місто, чи наше друге "я". Звідки мені знати?"
Пригадую: вона сиділа в оточенні дзеркал у майстерні шевця, на примірці костюма з акулячої шкіри????????, і мовила: "Диви! п'ять ріжних відображень одної постаті. Якби я взалася писати, то запрагла би багатовимірної глибини в персонажі, ніби заломлення у призмі. Хіба ж люди й справді однакові в усьому в кожну мить?"
Тут вона позіхнула й запалила цигарку; сіла в ліжку, взявшися за тонкі шиколодки????????; та почала повільно, сухо промовляти дивовижні ті рядки, написані старогрецьким поетом про кохання, що давно минуло - в англійському перекладі вони втрачають. Я слухав, як вона говорить його слова, торкаючи з ніжністю кожного складу мови, повної задуми та іронії, та знову відчув незбагненну таємничу владу міста - його рівнини й приморські низини, та виснажений дух - і впізнав у цій жінці правдиве дитя Олександрії; що не належить ні Греції, ні Сірії, ні Єгипту, але всім водночасся: сплав.
І на цій хвилі почуття вона дійшла до місця, де старий відкидає геть од себе пожовклий любовний лист, який його так зворушував, з вигуком: "Як сумно, краше вийду на балкон; будь-як обірвати б тільки низку дум - хоч тим. що споглядати запізнілих перехожих на вулицях міста цього, що так я люблю!" Вона й сама розкриває жалюзі???? та ступає на темний балкон над містом, повним різнобарвними вогниками: надвечірній вітер дме з азійських просторів: про тіло своє забувши на мить.

*****
"Князем" Нессіма звали, звісно, жартома; принаймні, у сприйнятті крамарів та комерсантів у чорних костюмах, що бачили, як він беззвучно проїжджає Канопським бульваром у великому срібному Роллсі з жовтими, наче кульбаба, ковпаками. Почати з того, що він був копт, не мусульманин. І все-таки прізвисько дійсно пасувало Нессіму, благородно відстороненого від гонитви за копійкою, яка захопила знедавна в александрійців - навіть у дуже статечних - всі помисли. Однак чинники, що склали йому репутацію дивака ніяк не назвав би видатними той, хто бував за межами Леванту. Про гроші він знав хіба як їх витрачати - це перший: другим було те. що він не тримав garsonniere, коханки, та начебто був цілком вірний Жюстіні - небувалі й нечувані речі. Що ж до монети, то будучи непересічно заможним, він був одержимий правдивою відразою до її дзвону, та ніколи не мав з собою готівки. Витрачав він по-арабському широко, для крамарів досить було одної розписки; нічні клуби й ресторани приймали від нього чеком. Тим не менше, борги він ретельно повертав, і щоранку Селіма, його секретаря, посилали з автом відстежити вчорашній маршрут і виплатити все. що накопичилося по ходу.
Ставлення таке мешканці міста вважали химерним і вкрай гонористим, бо через свої грубі звички, виснажливу ручну роботу та куцу освіту тями не мали, що таке стиль у європейському розумінні. Нессім же добрі манери успадкував, а не лише був навчений. У цьому закутні, де за ламаний гріш горло перегризуть з найвищим рівнем уміння, він не мав змоги знайти правдивого пристосування своєму духу, доконечно благородному й споглядальному. В ньому анічогісінько не було від вискочня, плітки він збурював учинками, що несли на собі правдиву печатку його особистості!. Балакуни здебільшого казали: отак чоловіка закордони псують, університети заморські, але насправді Германія з Англією не дали йому нічого - тільки заплутали та відохотили від міського життя. Перша привила смак до метафізичного розумування розуму, від природи середземноморського складу, в свою чергу Оксфорд заклався зробити з нього педанта, добився ж тільки того, що розвинув його філософський нахил до того, що Нессім став неспроможним займатися мистецтвом, яке любив над усе, живописом. Він багато розумував і страждав, але йому бракувало рішучости насмілитися діяти - перша заповідь митця.
Нессім із містом розійшлися стежками, та оскільки величезний маєстат щоденно зводив його з місцевими діловими людьми, вони знімали напругу в стосунках тим, що ставилися до нього з насмішкуватою поблажливістю, як ведуть себе інколи з тим, хто трішечки несповна розуму. Не так і дивно тому, якби ви завітали до нього в контору - саркофаг із блискучої сталі та кольорового скла - та заскочили його за великим столом (заставлений дзвониками, комутаторами й патентованими лампами), де він силить, як сирота - снідає житнім хлібом з маслом і читає Вазарі, відриваючись аби підмахнути листи чи векселі. Він піднімає до вас бліде своє з правильними рисами??????? лице, з відчуженим, стриманим, ледве не благальним виразом. І все-таки за ввічливістю відчувалася ніби туга, сталева струна, бо службовці його раз у раз здивовано відкривали для себе, що яким би неуважним і забудькуватим він не видавався, не було у справах найдрібнішої рисочки, яку б він не знав; не знайти було угоди, ним укладеної, що б не базувалася на ґрунтовному судженні. Підлеглі вважали його мало не ясновидцем - натомість він же (зітхали вони та знизували плечима) на те ні крихти не зважав! Не прагнути зиску, для Олександрії то перша ознака благуватости.
Я знав їх з виду за багато місяців до того, як ми властиво познайомилися - як знав чи не кожного в місті. З виду та не менше з поговору: своїм бо виразним, владним та позазвичайним способом життя вони заробили певну славу серед наших міщан-провінціялів. Плескали, в неї що не день, то новий коханець. а Нессіма вважали таким собі mari complaisant, підкаблучником. Кілька разів спостерігав я. як вони танцюють, він худорлявий і стрункий, наче жінка, з тонкими вишуканими руками; чарівна голівка Жюстіни - глибокий кут арабського типу носа????????? та прозорі очі. розширені від белладонни. Вона роззиралася довкола, наче недодресована пантера.??????
А тоді: якось раз мене намовили прочитати лекцію про місцевого поета, співця міста, в Atelier des Beaux Arts - свого роду клуб, де б могли сходитись обдаровані аматори, винаймати студії й таке подібне. Погодився я. бо це значило трохи грошей до нового пальта для Меліси, осінь була не за горами. Але ж і боляче було мені відчувати тіль старого всюди довкола, шо. так би мовити, пліднила похмурі вулички коло лекційної зали ароматом своїх рядків, видобутим із жалюгідних, але наснажливих інтрижок, що він зазнав - любові, можливо, купленої, що тривала лічені хвилини, однак лишилася відтоді жива в його віршах - так тямушо й ніжно вловив він плинну мить і затамував її барви. Яке нахабство - виголошувати лекції про іроніста, який так природно, з таким безпомилковим чуттям черпав теми з вулиць і борделів Олександрії! І розпатякувати про це, чимнайгірше. не авдиторії з перукарів, підмайстрів і писарчуків - безсмертних його героїв - але витонченому півколу світських дамочок, для яких культура, що він є представник, слугує наче донором: вони завітали сюди для переливання крові. Дехто навіть пожертвував для цього партією в брідж. хоч і знали, що замість відчути піднесення, будуть хіба ошелешені.
З говореного пам'ятаю тільки, як сказав, що мене переслідує його образ - до жаху сумовите добре лице з останнього фотознімка: і коли огрядні мішанки потрусилися вниз по кам'яних сходах на вмиті дощем вулиці, де на них чекали напоготові машини, лишивши в похмурій залі таку хмару парфумів, хоч сокиру вішай, помітив я. що вони лишили позаду одиноку слідительку пристрастей і мистецтв. Сиділа вона задумливо на гальорці, схрестивши ноги по-чоловічому, та диміла цигаркою. Вона дивилась у підлогу, а не в мій бік. Мене зігріла думка, що можливо хось хоч один відчув мої муки. Зібрав свій промоклий портфелик і доісторичний макінтош, та зійшов надвір, де густа мряка напливала на вулиці з боку моря. Я рушив до свого помешкання, де на цю годину Меліса вже мала встати й виставляла нашу вечерю на столі, накритому газетами, спершу виславши Хаміда до булочні за смажениною - у нас не було своєї плити.
Було зимно. Я перейшов вулицю до сяючих вогнями крамниць на Рю Фуад. У вітрині бакалії добачив баночку оливок з маркою "Орвієто", і так мені раптом затужилось опинитися на вірнім боці Середзем'я, що зайшов: купив: тут же відкрив: і сівши до мармурового столика, бездушно висвітленого лампами, причастився Італії, її темної обгорілої плоті, доглянутої руками хлібороба весняної землі, виплеканої виноградної лози. Я знав, що Меліса мого марнотратства ніколи не зрозуміє. Краше вже сказати, що гроші загубив.
Я спершу не помітив розкішного авта, яке вона лишила на вулиці з увімкненим мотором. Ввірвалась просто-таки до крамниці, швидка й рішуча, та спитала з суворо й діловито, ЯК властиво лесбіянкам чи заможним дамочкам звертатися до злидаря: "Шо ви мали на увазі під антиномічною природою іронізму?" - чи якусь подібну з моїх нісенітниць, зараз уже не пам'ятаю.
Заскочений знагла серед італійських мрій, я зиркнув на неї зпідлоба: зутрибіч вона нахилялась до мене у дзеркалах зі стін крамниці. шось стурбоване й гордовите було написано на її темному схвильованому обличчі. Я. звісна річ. встиг уже забути, що я там нагородив про іронію, чи будь-шо на світі, по правді, про що я їй і повідомив із байдужістю, зовсім не награною. Вона зітхнула, ніби від з полегшенням, влаштувалася на стільці навпроти мене, запалила свій французький caporal та коротким рішучим подихом видувала тонкі струмені диму, що сяяли в різкому світлі. Вона, мені здалося, трохи не в своїй тарілці?????; увіп'ялась у мене очима, мені аж незручно стало - ніби намагалася вирішити, яке мені знайти застосування. "Мені сподобалось," - сказала вона, - "як ви цитували його рядки про місто. У вас непогана грецька. Безсумнівно, ви теж пишете." "Безсумнівно", - повторив я. Завжди болить, коли тебе сприймають за порожнє місце. Розводитися про все не мало ніякого сенсу. От уже ніколи терпіти не міг навкололітєратурні балачки. Я простягнув їй оливку, яку вона швидко з'їла. виплюнувши кісточку у жменю, і так і тримала неуважно??????. На ній були рукавички. "Я хочу вас познайномити з Нессімом, це мій чоловік. Ви згодні?"
У дверях виріс поліцейський, очевидно стурбований покинутим авто. Тоді я вперше зайшов у величний будинок Нессіма з його статуями та пальмовими лоджіями, його боннарами та курбе - і тому подібним. Все це вражало й лякало. Жюстіна заспішила вгору по грандіозних сходах, і спинилась тільки переправити кісточку оливи з кишені пальта до китайської вази, весь час догукуючи Нессіма. Ми поблукали з кімнати в кімнату, збурюючи тишу. Він, нарешті, одізвався з просторого кабінету на даху, вона помчала до нього, наче мисливський собака, фігурально мовлячи випустила мене з зубів, поклала йому до ніг та відступила, мелючи хвостиком. Вона мене від ловила.
Нессім сидів на верхній сходинці драбинки й читав. Він повільно спустився до нас, дивлячись то на одну, то на другого. Видно було, що йому ніяково від мого задрипаного виду, мокрої голови, банки з оливами; я ж зі свого боку не міг пояснити своєї присутности, бо сам не знав задля чого мене ту ції притягнули.
Я зглянувся з нього й запропонував оливку; ми сіли, прикінчили банку, поки Жюстіна клопоталася про випити, та балакали, якшо не помиляюся, про Орвієто, де жоден з нас не бував. Така втіха повертатися подумки до тієї першої зустрічі. Ніколи після не був я так близько до них - до них. маючи на увазі, як сімейної пари; вони вилавалися мені вишуканою
двоголовою істотою, яку здатен дивотворити шлюб. Спостерігаючи приязне світло в його очах я осягнув, бо мені пригадалися всі скандальні чутки, що розпускали про Жюстіну - що б вона не чинила, робилося в певному розумінні задля нього - навіть якщо в очах світу це було злочинним і грішним. Любов її можна вподібнити шкірі, в якій він лежав, яко дитя Геракл; всі зусилля її стати собою незмінно приводили до нього, а не відчужували. Для когось це порожні парадокси, мені ж у них є істина. Тоді ж. однак, мені відчулося: Нессім знає та приймає її в такій мірі, яку неможливо пояснити тому, для кого кохання повсякчас змішане з власницькою пихою. Якось раз. значно пізніше, він сказав мені: "Що мав я робити? Жюстіна для мене багато в чому була надто сильна. Перемогти могла її тільки любов - то була єдина моя світка. Я йшов поперед неї - передбачав найменший її промах; куди б вона не повертала, я вже був там. де б вона не спіткнулась, я був готовий допомогти їй зіп'ястися на ноги й показати, що то значення не має. Зрештою, вона шкодила хіба дещиці - моїй репутації."
Було це значно пізніше: до того як нещасливий наворот обставин захопив нас. ми не знали один одного достатньо, щоби спілкуватися так вільно. ПІе пригадую, як він якось сказав - було це на літній віллі під Бург Ель Араб: "Тобі, може, буде це незрозуміло, але: мені Жюстіна здавалася величною, в своєму роді. Є певна велич, знаєш - якщо їй не знаходиться виходу в мистецтві чи релігії, вона звичайне життя перетворює на руїну. Її талант помилково звернуло до кохання. Звісна річ, вона багато в чому хибила, але все це були дрібниці. Не можу сказати, що вона нікому не завдала шкоди. .Але ті, яких вона зранила найсильніше, від того ставали плідними. Вона очищала їхні душі від шкаралупи. Без болю це не могло пройти, тож деякі були несвідомі природи страждань, які вона причиняла. Однак не я." І зі знакомитою своєю посмішкою, в якій до лагодности домішана невимовна печаль, він повторив м'яко. ледве чутно: "Однак не я."

*****
Каподістрія... як він сюди пасує? Радше гоблін, а не людина, подумали б ви. Пласка трикутна голова, як у змії, широчезний лобище; наїжачена кучма волосся. Раз у раз облизує тонкі губи, обкладений язик наче мигтить між устами. Грубезно грошовитий, так що не має потреби сам і пальцем кивнути. Днями він просиджує на терасі Клубу Брокерів і стежить за жінками, що проходять повз нього по вулиці - так завзятий картяр безтямно тасує заяложену колоду карт. Час од часу в зіниці зблисне вогник, як хамелеон ударить язиком - знак, неуважному майже непомітний. За чим з тераси вислизає постать і рушає за тою, на яку він указав. Інколи його пересправники відкрито чіпляються до жінок, перепиняють їх на вулиці в його ім'я, називають кругленьку суму. Нікого згадкою про гроші в нашому місті не образиш. Декотрі дівчата просто регочуть. Інші одразу ж дають згоду. Роздратування на їх лицях годі чекати. Чесноти в наших людях суто невдавані. Як і пороки. І ті. і другі - від природи.
Каподістрія розвалився в кріслі, далекий від цієї метушні, у бездоганному плащі з акулячої шкіри, барвиста шовкова хустка на грудях. Вузькі черевики до блиску наглянсовано. Приятелі кличуть його Да Капо, бо похітливість його дорівнює хіба розмірам його гаманця - чи огидності! його пики. Він Жюстіні десята рідня: "Мені його жаль. Серце в ньому спорохніло - чуття тільки й лишилися, мов од келеха уламки." Одначе, разюча ця одноманітність його не гнітить. В роду його багато самогубців та слабких на розум, нещасливий спадок цей відбився на Каподістрії. Він. попри все. не тужить і каже, торкаючи скроні довгим вказівним пальцем: "У всіх моїх предків отут гвинтиків не вистачало. І в батечка мого також. Джиґун він був рідкісний. Вже як добряче підтоптався - зажадав аби йому з гуми відлили ідельної форми жінку - в натуральну величину. Взимку в неї можна було заливати гарячу воду. Краси вона була просто вражаючої. Він називав її Сабіна - в пам'ять своєї матері - і тягав усюди за собою. Страшенно любив подорожувати океанськими лайнерами, ба промешкав на борту два останні роки життя, плавав до Нью-Йорку й назад. Гардероб у Сабіни був просто казковий. Бачили б ви, як вони вступають до салону -їдальні вечеряти, при повному параді. їздив з ним служник, прозивався Келлі. Отож вони притримували шикарно вбрану Сабіну на ходу з обох боків, вели її, мов красуню напідпитку. В ніч, коли батечко переставлявся, він і каже Келлі: "Дай телеграму Деметрію. Відпиши - сьогодні Сабіна померла в моїх обіймах. Відійшла легко й без болю. Її поховали разом з ним під Неаполем." І він засміявся так легко й невимушено, як ніколи мені не доводилося чути.
Потім уже, коли я мало з глузду не сходив од незгод і по вуха заборгував Каподістрії. він повернувся до мене не таким уже компанійським боком. Якось раз уночі. Мєлісса сиділа п'яненька на ослоні кого вогню й тримала у довгих задумливих?????? пальцях мою розписку, яку я був видав йому, зі словом "виплачено", коротко черкнутим через неї зеленим чорнилом.... Болять ці спогади. Меліса сказала: "Жюстіна би закрила твій борг - з її статками це нішо. Тільки я не хотіла, щоб вона над тобою взяла ше більшу силу. Крім того, хай тобі вже до мене й байдуже, мені все одно хотілося шось для тебе зробити - а це була найдрібніша пожертва. Я не думала, що тобі так дошкулить, що я з ним пересплю. Хіба ти би не зробив для мене те саме - ти ж був позичив у Жюстіни, шоб виправити мене на той рентген? Я-то все знала, хоч ти й прибрехав, звідки гроші. Я брехати не буду й не вмію. Осьде, візьми її й порви: але більше з ним не в'яжися. Він не твого пера птиця." І. повернувши голову, вдала ніби плює через плече, як роблять араби.

*****
Про світське життя Нессіма - всі ці грандіозні й занудливі прийняття, попервах на честь ділових колег, але пізніше присвячені туманним політичним цілям - писати бажання не маю. Прокрадаючися великою залою та сходами нагору в кабінет, я зупинявся на мить аби перевірити великий шкіряний шит на комині: там було зазначено план столу - подивитися, кого посадили обабіч од Жюстіни. Нетривалий час вони робили душевні спроби ввести мене до цих замішань, та мене ці компанії швидко втомили і я відговорився нєздоров'ям. хоча залюбки засідав у кабінеті н копався у їхній неосяжній бібліотеці. А по тому ми сходилися, наче змовники, й Жюстіна відкидала примхливу, знуджену чи нежурливу машкару, яку носила привселюдно. Вони скидали туфлі та різалися в пікет при свічках. По тому, йдучи до сну. вона стрічала своє відображення у дзеркалі на першій площадці сходів і казала двійнику за склом: "Надута занудна істерична єврейка - от ти хто!"

*****
Вавілонська голярня Мнем'яна була на розі Фуад І і Небі Даньєль, і тут щоранку поряд зі мною в люстрі лежав Помбаль. Нас разом піднімали й м'яко опускали в кріслах. Ми зникали, загорнуті в простирадла, наче мумії фараонів, щоб проявитися в ту ж мить у дзеркальній стелі, викладені, наче музейні експонати. Білі полотна запинало на нас маленьке негреня, тим часом голяр збивав густу й солодку на запах піну у великій чашці аби накласти її виваженими мазками пензля нам на щоки. За першим покриттям, він здавав нас на руки помічника, а сам ішов до великого ременя, що висів ув оточенні стрічок липучки на дальній стіні, та брався мантачити бритву.
Мнем'ян був коротун з фіалковими очима, щирими, як у дитини. Він - живий літопис цього міста, його неписаний архів. Якби вам заманулося визнати хто такий, звідки, та чи заможним є перший-ліпший хто це зараз пройшов, досить тільки спитати Мнем'яна; він викладе все в деталях наспівним голосом, поки направляє лезо та випробує його в себе на руці, що поросла грубим чорним волосом. Що ж йому не відомо, він може дізнатися в одну мить. Більше того, він однаково добре обізнаний як у живих, так і в мертвих; в буквальному розумінні, бо Грецький шпиталь наймає його голити й викладати їхніх жертв до того, як вони потраплять до гробаря - що він і виконує зі смаком і не без побожності!. Старовинне його рємєство охоплює обидва світи, і деякі з його найвлучніших спостережень починаються словами: Як пан-добродій такий-сяковський сказав мені спускаючи духа." Він. подейкують, фантастично вабить жінок і, як говорять, нагромадив чималу копієчку, зароблену його шанувальницями. Але має він також і кілька єгиптянок зрілого віку, дружин і вдовиць того чи іншого паші, серед постійних клієнток, яких він відвідує як заведено, щоб зробити їм зачіску. У дам є, як він лукаво каже, "всього над міру" - заводить руку за спину, торкає горба, що її вінчає, й додає з гордістю: "Од цього в них слинки течуть." Між іншими дарунками, дістався йому від однієї з шанувальниць????? золотий портсигар, де він тримає папір на самокрутки. Грецька його ламана, однак яскрава й самобутня - Помбаль просто-таки забороняє йому говорити французькою, якою Мнем'ян уміє значно краще.
Він потроху звідничить для мого приятеля, і що мене завжди вражало - це його раптові сплески високої поезії, на які він здатен, описуючи своїх
протеже. Схилившись над круглим, як місяць уповні, лицем Помбаля, він візьме і скаже, наприклад, розважливим тоном, під шарудіння бритви: "Є в мене дещо для вас - цілком особливе." Помбаль ловить мій погляд у дзеркалі й поспішно відводить очі. бо інакше ми розрегочемось удваголос.
Він обережно умгукає. Мнем'ян спирається злегка об коліна, трохи примружується. Солодкий облесливий голосок обгортає все, що він каже, подвійним значенням, і слова його не менш виразно відтіняють короткі зітхання: мовляв, цей світ, ах, як мене втомив. Деякий час панує тиша. У дзеркалі мені видно Мнем'янову макушку - непристойну гущавину чорної волосні, яку він прилизує на скронях, сподіваючись, без сумніву, відвернути увагу від своєї спини, що пучиться, ніби зроблена з пап'є-маше. Він все орудує бритвою, очі ж його тьмяніють і риси стають невиразні, як пляшка. Пальці його мандрують нашими живими лицями так же впевнено, як і по шоках вимогливих і (атожбо, щасливих) небіжчиків. "На цей раз. - каже Мнем'ян. - ви будете щасливі з якого боку не глянь. Вона молода, недорога й чистенька. Ви скажете собі, оце так свіжа куріпочка, стільничок медовий, в якім нектар надійно запечатано, голубиця суша. У неї сутужно з грошима. Оце недавно вийшла з душевної больниці в Гельвані. куди її гегемон намагався запроторити, ніби несповна розуму. Я влаштував для неї місцинку на Роз-Марі, за крайнім столиком на хіднику. Сходіть побачте її о першій годині; якщо забажається, щоб склала вам компанію, дасте їй карточку. яку я для вас наготовлю. Тільки не забудьте, платите тільки мені. Ми з вами благородні люди, то це єдина умова, яку я ставлю."
На цей час ним сказано все. Помбаль продовжує споглядати себе у дзеркалі. Природна цікавість у ньому сперечається з необорною втомою літньої спеки. Пізніше, сумніву на те немає, він увірветься до помешкання з черговим виснаженим, затурканим створінням з такою кривою либою. що нічого, крім жалості вона в ньому не збурює. Що приятелю моєму бракує доброти закинути не можу, бо він чи не весь час намагається влаштувати цих дівчат на таку-сяку роботу; тож. дійсно кажучи, більшість консулатів устатковано колишніми пташками, що з усіх сил намагаються справити добропорядне враження: місцем вони завдячують Жоржевому настирливому докучанню колегам по службі. Тим не менше, немає жінки надто смирної, життям зашарпаної, застарої, щоб не отримала від нього знаків уваги - дрібних тих люб'язностей та дотепних sorties, що для мене з тої пори пов'язуються з гальським характером; п'янкий блискучий французький шарм, що враз випаровується, лишаючи по собі пиху й розумові лінощі - як це нагадує французьку мисль, що затікає так швидко в опоки, де первісний esprit негайно твердне концептами, від яких одур бере. Легкий флірт, що ширяє над усім, що Помбаль думає та робить, має однак, присмак безсторонності!; що якісно його відріжняє від. скажімо, дій і думок Каподістрії. Цей останній часто пристає до нашого гурту поголитися вранці. Каподістрія чисто мимоволі має нахил в усьому вбачати жінку; в його присутності стільці навіть болісно соромляться голих ніжок. Все довкола нього просто вагітніє значенням. Якось за столом, я помітив, що кавунка усвідомилася під його поглядом і відчула, як сім'я в ній ворушиться й оживає. Жінки завмирають, наче пташки перед гадюкою, глянувши в його вузьке пласке лице, де язик невтомно лазить вузькими губами. І знову мені думається про Мелісу: hortus conclusus, soror mea sponsor....

*****
"Regard derisoire," - говорить Жюстіна. - Як це виходить: ти ніби між нами свій... і все-таки осторонь? Вона чеше гребенем темні свої коси перед люстром, в губах затиснено цигарку, очі примружено від диму. "Тобі, звісно, як ірландцю, на роду написано бути від усього біженцем - чого тобі бракує, так це нашої angoisse." що вона неясно намацує, насправді, походить не з наших характерів, а від природи довкілля - металлічний присмак, що повнить небеса Мареотіди.
Вона говорить, а мені думається про засновників нашого міста, про бога-воїтеля в його скляній домовині; сріблом окуте юне тіло, що плавма везуть річкою вниз покладати до гробниці. Чи про чорношкірого, у великій прямокутній голові якого відлунюють прозріння сутности Божої, зачаті в дусі чистої гри інтелекту - Плотін. Враження таке, ніби природа відбігла звідси й зачаїлася десь, недосттупна середньому мешканцю цих місць - країв, де плоть, обідрана у крайній самопоблажливости від решток таїнств, мусить підпасти владі, незмірній і всеохопній у порівнянні з нею: чи загинути у свого роду виснаженні, що помітне в працях Мусейона - простодушні гермафродіти граються на зелених травах двориків науки та мистецтва. Поезія, незграбна ця спроба штучного запліднення Муз; палаюча безтямна метафора - Волосся Вероніки мерехтить у нічному етері над обличчям сплячої Меліси. "Ах же! - зітхнула якось раз Жюстіна, - було би хоча би щось вільне, полінезійське шось у цій розпусті, де ми захрясли.." Та хоча би й середземноморське, могла б вона була додати, бо кожний цілунок значив і натякав би про інакше в Італії, чи ж Іспанії: тут же наші тіла потріскались од суворих засушливих вітрів, що дмуть із африканських пустель, і любові змушені ми були знайти замінник - умудрену, але таку жорстоку ніжність від ума, яка радше підсилює самотність, ніж ніж очишувати від неї.
У наші дні навіть місто саме набуло два центри тяжіння: правдива північ - і магнетичний полюс його особистості!. І між ними двома пристрасті насельців спалахують різкими іскрами, ніби десь пробило ізоляцію. Духовне осердя Олександрії лежить у забутій Сомі, де колись давно спочило у позиченій богорівности тіло буремного юного воїна; місце його в часі займає Брокерський клюб, де - подібні до Кабаллі***, возсідають торговці бавовною, посьорбують каву, пахкають смердючими манільськими сигарами та спостерігають за Каподістрією - ніби шлапаки на березі річки стежать, як просуваються справи у рибалки, чи в художника за етюдом. Перше місце символізує для мене грандіозні завоювання людини в царствах матерії, простору та часу - які мусять з неминучістю сповістити завойовнику в саркофазі сувору правду про свою поразку; місце друге - ніякий не символ, але живе пекло на свободну волю, в якому блукала возлюблена моя Жюстіна, дошукуючи з такою лячною зосередністю ума іскри, що все суше зв'язала, возвисила, показавши їй саму себе в новому світлі. Олександійська розбещеність знайшла вираз у ній у своєрідному самозреченні, пародії на свободу: і якби шукав я відповідника їй у цьому місті, то не про Олександрію, чи Плотіна змушений був би помислити, але за сумне тринадцяте дитя Валентинів, що впало, "не як Люцифер - проти Бога повставши, але жаданням спалена в Бозі стати."*** Зайди в добрі задалеко - й воно ся гріхом сотворить.
Відпалий од божественної її гармоній упав він. каже трагічний філософ, і перетворився на жменю праху; і всесвіт цього міста, що їй належало, створився й виплавився з її смертної муки та каяття. Трагічне зерня, з якого зросли її думки та вчинки, було зерням песимістичного гностицизму.
Те, що зв'язок цей привдивий, мені відомо напевне - бо значно пізніше коли, по безкінечних побоюваннях, вона дозволила мені ввійти у вузький кружок, що збирався щомісяця довкола Бальтазара. незмінно найбільше цікавило її саме те, що він мав сказати про гностицизм. Пригадую, одного вечора вона спитала, з таким хвилюванням, таким благанням, чи правильно зрозуміла вона хід його думок: "Цебто, ви маєте на увазі, що Господь ні створив нас, ні бажав аби нас було створено - але ми витвір підлеглого божества, Деміурга, який помилково вважив себе Всемогущим?
Сила небесна, на це чи не все вказує; що й тепер зарозумілий цей hubris передається у спадок од батьків дітям." І коли ми поверталися, зупинила мене, заступивши дорогу, взяла за відлоги, щиро зазирнула в самі очі та мовила: "У що ти все-таки віриш? Вічно в тебе ні пари з уст. Найбільше, посміхнешся коли-не-коли." Я не міг утямити, як пояснити, що всі ідеї мені здаються рівно прийнятними; одне те, що вони існують, доводить, що хтось є у творенні. Кого обходить - правильні вони, чи хибні з об'єктивної точки зору? Ні тим. ні іншим вони тривало все одно не залишаться. "Як ти не розумієш, це важливо, - вигукнула вона вона зі зворушливою тривогою. - Мене це торкає глибоко, любий мій. в саму глиб."
Ми - діти нашого оточення; воно диктує поведінку, ба й думки, в мірі того, наскільки ми до нього чутливі. Не можу надумати кращого відповідника. "Твої сумніви, наприклад, в яких стільки тривоги і такої спраги за абсолютною істиною - вони такі несхожі на грецький скептицизм, на розумові грашки середземноморського розуму - він навмисне вдається до софістики. Думка для нього - тільки гра: для тебе ж мисль є зброя, богослов'я."
"Але ж як інакше скласти ціну вчинкам?" "Не можна дійти вичерпного про них суду, поки самій думці не дано присуд, бо наші думки - так само дії. Пє спроба дати часткові судження, які тільки заводять у тупик."
Як же мені було до вподоби, як вона раптом присяде на бар'єрчику, або на поваленій колоні на руйновищі, що було колись Колонадою Помпея, та поринає в незглибимий сум, який викликала сута абстракція. "Ти справді так вважаєш? - питала вона з такою печаллю, що від того ставало і смішно, і зворушливо. - І чого б ти знову посміхався? Тобі все смішки, як заговориш про щось край важливе. Ах же, невже тобі ніколи не буває важко на серці?" Якщо вона взагалі хоч коли мене зрозуміла - то мусила пізніше відкрити: для тих із нас, хто почуває глибоко, і хай на дрібку свідомий нерозв'язної плутанки людської мислі, єдина тільки відповідь залишається - іронічна ніжність і мовчання.
У ніч таку, коли зірки як діаманти в небі та світляки у тріскучій сухій траві примарливо блимають бузковими ліхтариками в небеса, не лишалося нічого, крім сидіти з нею поруч, гладити її прекрасну гриву темного волосся і не казати ні слова. У наших ніг плескали, подібно до ріки, що повна мороку, благородні слова, які Бальтазар узяв був за тему й зачитав - голос його тремтів, почасти хвилюванням, почасти ж утомою від надміру абстрактної мислі: "Що для corpora день - ніч для spiritus. Коли тіла припиняють труди свої земні, духи в серці людському зачинають працю. Пробудження тіла суть сон духовний, й уві сні духу є тілу пробудження." І потім, наче громовиця: "Зло є благо розбещено."

*****
Довгий час був я не певен, що Нессім приставляв за нею стежити; кінець кінцем, вона здавалася вільна, як пташка; могла пурхати нічним містом де заманеться, і ніколи не чував, шоб від неї зажадали дати звіт пригодам і зальотам. Нелегко, мабуть, було би шпигувати за особою, мінливою, як вода; обізнаною з міським життям з безлічі боків. Тим не менше, цілком імовірно, що за нею таки наглядали, хоча б для того, шоб у біду не вскочила. Одної ночі випадок з'ясував це для мене вичерпно, мене
тоді запросили на вечерю на старій їхній домівці. На самоті, стіл нам накривали в альтанці в кінці саду, де у прохолоду літнього вечора вливалося пошепти струменів води, що витікала з чотирьох лев'ячих голів по краю фонтана. На той раз Жюстіна десь забарилася, і Нєссім сидів сам-один: фіранки на захід одсунуто, сидів і задумливо повертав у довгих тонких пальцях камінчик жовтого нефриту зі своєї колекції.
Було вже сорок хвилин по строку, і господар уже дав знак подавати страву, коли чорний телефончик затріщав сухо, як комаха. Нєссім підійшов джо столика й підняв слухавку, зітхнувши. Я почув його нетерпляче "слухаю"; тоді заговорив притишено, раптово зіскочивши на арабську, та якусь мить я невідомо звідки відчув, що то Мнем'ян промовляє до нього по дротах. Знати не знаю звідки те взялося. Він швидко черкнув на конверті та, поклавши рурку, стояв якусь мить запам'ятовуючи записане. Повернувся тоді, і я мало не сприйняв Нессіма за чужого, так він змінився раптово: "Жюстіні може знадобитись наша поміч. Ти зі мною?" І не чекаючи відповіді, злетів по сходах, повз ставок із лотосами - до гаража. Я поспішив за ним, і за пару хвилин, не більше, його спортивний автомобільчик вирвався з важких воріт на Рю Фуад і запетляв сіткою вулиць, які сповзають схилами пагорба до Рас Ель Тін. Хочу й година ше не пізня, перехожих було небагато і ми промчали звивами Еспланади до Яхт-клубу, безжально схарапудивши пару-трійку кінних екіпажів ("колісниці кохання"), що тарабанили по набережній над морем. Коло форту ми повернули назад й запетляли нетрями, що лежать нижче Татвіг-стріт. Синяве світло фар виривало з темряви кафешки-мурашники, заливало забиті людом площадки, не звиклі до подібного сяйва. Десь із-поза нагромадження обідраних та підгнилих будиночків і халуп долинав пронизливий плач і лямент жалібної процесії, наймані плачниці потворили ніч скаргами на померлих. Ми вискочили з авта на вузенькій вуличці коло мечеті і Нєссім зник у затьмареному парадному здоровенного домища. половину якого займали задрипані й зашмигані контори з витертими табличками, на яких назви годі було вчитати. Один лише боаб (єгипетський рід консьєржа) стирчав на своєму сідалі, закутаний в якісь драні лахи. нізащо в світі не добачити в ньому живу істоту, радше лантух з непотрібом на звалищі, чи витерта автошина на узбіччі. Він курив кальян-носогрійку. Нєссім різко кинув йому пару слів, і ледве не до того, як старий рота встиг розкрити, уже був на задньому дворі, якщо можна так назвати. Темна площина, обставлена з боків глиняними мазанками з обваленою штукатуркою. Він спинився - клацнув запальничкою - і в її слабкому вогнику ми почали штурхатись у кожні двері. На четвертих він загасив - і загупав у них кулаком. Ні звуку - він штухнув і відчинив.
Темний коридорчик вів до напівтемної кімнатини. освітленої тільки млявими вогниками у тростяних ґнотярках на долівпі. Очевидно, ми дісталися міспя. Видовище нам відкрилося таке люто неповторне, хай уже з тої причини, що світло пробивалося знизу, торкаючи губ, вилиць і брів присутніх; всі ж інші риси западали в глибокий морок - так що скидалося, ніби їх обгризла орда пацюків, які, було чутно, вовтузилися межи кроквами злиденної хижі. Це був дитячий дім розпусти, і тут вони й були у напівтемряві: у сміховинних нічних сорочках до полу, губи в помаді, обвішані низками бісеру й дешевими колечками - дюжина розпатланих дівчаток, яким не могло бути багато більше десяти літ; незнищенна дитяча невинність просявала з-під химерних манаток: разуча протилежність грубій постаті дорослого - моряк-француз стовбичив посеред кімнати, розставивши ноги, звернувши тупу скривлену пику до Жюстіни, що стояла впівоборота до нас. Він якраз перед тим щось ревнув, і запала тиша, але натуга, з якою він кинув слова, була ще видима - щелепу випнуто, чорні канати м'язів на шиї. що до Жюстіни. в лиці її світилася якась болісна точність хірурга. В піднятій руці у неї була пляшка, видно було, що кидати вона не вміє, бо тримала її за тулуб.
На софі з погнилою оббивкою в кутку, чародійно осяяна м'якими тінями, що відбивалися від стін, лежало, зіскулившись, одне з дівчаток, так, як мертві лежать. Стінку над софою вкривали відбитки дитячих рученят, умочених у синю фарбу - оберіг, що в цій частині світу, стереже домівку від лихого ока. То була єдина оздоба в усій кімнатині: як і чи не в кожній хаті арабського кварталу міста.
Ми остовпіли. Нессім і я, на добрі півсекунди. вражені видовищем, повним певної жахливої краси - наче який уродський розфарбований мідерит у вікторіанській копійчаній біблії, сказати б, предмет і тему якого було викривлено й перекручено. Жюстіна різко дихала - певно, ледве втримувалась од сліз.
Ми вхопили її, здається, і виволокли на вулицю; принаймні згадати можу тільки як ми троє дісталися моря та проїхали в чистому спижемому місячнім світлі по Корніш до самого кінця: сумне й мовчазне лице Нессіма відображене у дзеркалі заднього виду, безсловесна постать його дружини поруч. Жюстіна задивилася на срібні хвили, що розбивались об берег і палила цигарку, яку викопала з кишені жакетки. Потім уже, в гаражі, перед тим, як вийти з авта. вона поцілувала Нессіма ніжно в очі.

****
Все згадане для мене стало бачитися родом увертюри до тієї справжньої зустрічі лице в лице, коли повне взаємне розуміння, яке нас тішило до того - розваги наші та й сама дружба, заснована на смаках. спільних для всіх трьох - розсипилася на шось таке, що любов 'ю не назвати - з якого це доброго дива? -але чи не на певну розумову одержимість, в якій пута невситимого потягу статі грали найменшу роль. Як же накликали ми це на себе - так добре навчені досвідом, зміцнені й загартовані розчаруваннями любові з іншими в інших місцях?
Восени жіноче дерево лавру тривожно сяє, наче фосфор, і по довжелезних посушливих днях відчлтно перше серпебиття осені, що тремтить, ніби метелик розгортає й тріпоче ше свіжими крильцями. Мареотіда стає блідо-цитриновою, її багнисті береги визоріли міріадами осяйних анемонів, що світяться через текучу прибережну твань. Одного дня. Нессім тоді від'їхав до Каїру, я завітав до їхньої господи позичити книжлк - і на мій подив заскочив Жюстіну в кабінеті на самоті. Вона сиділа та штопала старенький пуловер. Вона повернулась в Олександрію нічним поїздом, лишивши Нессіма засідати на якійсь діловій нараді. Ми напилися чаю. а тоді, з раптової примхи, зібралися до купання та проїхали повз іржаві терикони жужелиці та шлаку на Мекс до пішаних пляжів Бург Ель Араб, що мерехтіли у бузково-цитриновому світлі дня, що швидко западався. Тут відкрите море падало на килими свіжого піску. забарвлене в окислене жиЕосрібло; глибокотонні удари хвиль відтіняли нашу бесіду. Ми блукали по кісточки у
водоростях мілких залнванок. забитих подекуди губками, які зірвало з кореня й жбурнуло на берег. Нам не стрілося ні діші, один хіба парубок-бедуїн. Він ніс на голові дротяну клітку, повну диких пташок, спійманих на манок із липової кори. Ошелешена куріпка.
Ми довгий час лежали бік-о-бік у мокрих купальних костюмах, аби ввібрати останні бліді промені сонця у чудовій вечірній прохолоді. Я примружився, Жюстіна (як же ясно постає вона переді мною!) зіперлась на лікоть, затінила долонею очі та спостерігала мене. Коли б не заговорив, була в неї звичка уважно стежити за губами з цікавістю, легким глузуванням та мало чи недоречною наполегливістю, ніби все чекає, коли я збовкну. Якшо дійсно між нами почалося саме там, я забув уже про що йшла мову, але добре пам'ятаю хрипкий стурбований голос каже шось подібне: "А якби з нами це сталося - що б ти сказав?" Але відповісти я не встиг - вона схилилась і поцілувала мене, чи не сказати глумливо, виклично, в губи. Це настільки видавалося на неї несхожим, що я повернувся збираючи слова в недоз'ясований докір - але звідси цілунки її стали подібними могутнім м'яким разючим ударам, які переривались нестримним сміхом, що наче рвався з неї - глузливий недотямний регіт. Мене вразило тоді: здавалось, ніби на неї лютий переполох напав. Якби я сказав: "Ми не мусимо дати цьому статися," - вона відповіла би: "але давай на мить припустимо. Якшо все-таки?" Тоді - і це я точно пам'ятаю - її охопила манія самовиправдання (говорили ми французькою: мова творить національний характер) і межи тими задиханими півсекундами, коли я чув її сильний рот на моєму і такі мирські смугляві руки, що обвили мене: "Я б, як на тебе, не сприймала це за перєсит, чи поблажку собі. Ми для того надто світські люди: просто в нас є чому навчитися одне в одного. Що ж саме?"
Шо саме? "Хіба ж це так робиться?" - пригадую, спитав її й мені привиділась висока постать Нєссіма. що падає вглиб вечірнього неба. "Не знаю я. - сказала вона, з дикуватим, упертим, відчайливнм виразом покори на лиці. - я не знаю"; і вона притулилась до мене так. як затискають рану рукою. Було все так. неначе вона самлї думки про мене хотіла позбутися, і все ж завмирала болісно у ламкому трепетному падінні кожного иілунка - наче зимні бризки водограя. Як добре впізнав я в ній правдиве дитя цього міста, яке ухвалює жінкам бути ласими не до насолоди, ба до болю, приречені полювати на те. чого вони найменше наважуються знайти!
Ось вона встала й подалася по довгій береговій дузі, повільно перебрідала озера лави, похиливши голову; а я все бачив правильні риси Нессімового лиця, що посміхається до неї з кожного люстра в кімнаті. Віл того, що між нами тут розігралося, я почувався, як сновида, у кошмарі наяву. Шкаво наувіть було відчужено помітити: руки в мене тремтять, поки запалив-таки цигарку, піднявся та рушив за Жюстіною.
Але коли наздогнав і зупинив її, лицем до мене повернулася оскалена демониця. Вона просто кипіла од гніву й люті. "Ти що думав - мені просто трахнутись закортіло? Господи! наче мало в нас цього було? Ну як же ти не розумієш, що я відчуваю, хоч раз у житті? Як же це так?" Вона копнула мокрий пісок. Під ногами в нас не просто роззявилася прірва, в тій землі, яку ми топтали в такій самовпевненості!. Серце в мене впало, ніби в давно занедбаній шахті обломилися підпори. Я розпізнав, що безплідне це перекочування думок і почуттів протоптало нам дорогу в гущавину сердечних джунглів; і тут-таки ми стаємо кревними в тілі, володарями таємничої мудрости, передати яку - отримати, витлумачити, спізнати - можуть тільки поодинокі споріднені нам душі, розкидані по світу. (Як мало їх було, як рідко з ними зустріч!) "Зрештою, - пам'ятаю, сказала вона, - це не має нічого спільного з сексом," - від чого мене сміх мало не розібрав, хоч я й упізнав у словах відчайдушну її спробу відокремити плоть од звістки, що та несе. Гадаю, подібне раз у раз трапляється з життям збанкрутілими, яких заскочило кохання. Тоді прозрів я те, що мав давно вже добачить, а саме: дружба наша визріла до міри, коли ми вже стали в певному роді співвласниками одне одного.
Гадаю, думка ця жахнула нас обох; такі бо втомлені життям, що тільки сахатися могли подібних стосунків. Ми замовкли, але ж пішли назад по пляжу, де залишили одяг, без слів і взявшися за руки. Жюстіна була просто виснажена. Ми обидва до смерті хотіли якнайскоріше здихатися одне одного й піти геть, аби розібратися у власних почуттях. Більше ніхто ні пари з уст не зронив. Доїхали до міста й вона висадила мене, як звично, на розі коло мого дому. Я затріснув дверцята й вона від'їхала, не промовивши й не зирнувши в мій бік.
Я відчиняв двері помешкання, а перед очима в мене ше бачились сліди ніг Жюстіни по мокрому піску. Меліса читала, і зирнувши на мене, мовила, як їй властиво, зі спокійним передбаченням: "Щось трапилося - що саме?" Я не міг їй сказати нічого, бо й сам до ладу не знав. Я взяв її личко в долоні та мовчки задивився в нього: уважне воно було й турботою повне, печаль і голод, які я досі не відчував у її рисах. Вона мовила: "Не мене ти зараз бачиш, когось іншого." Але. насправді, я в перший раз узрів Мелісу. Яким парадоксальним шляхом саме Жюстіна тепер давала мені можливість побачити Мелісу такою, як вона є - і розпізнати свою любов до неї. Меліса посміхнулася, простягнула руку за цигаркою та сказала: "Ти закохався в Жюстіну"; але я відповів так щиро, так чесно, не ховаючи болю, як тільки був здатен: "Ні, Мелісо, все значно гірше" - нехай я головою не міг би накласти, щоб пояснити - як та чому.
Коли я думав про Жюстіну. мені ввижалась якась велетенська живописна композиція, карикатура "жінка звільняється від чоловічого гніту". "Де стерво лежить. - якось із гордістю процитувала вона з Беме, маючи на увазі рідне своє місто, - там і рароги." Вона і справді схожа була в ту мить на хижу орлицю. Меліса ж натомість - як сумна картина: зимовий пейзаж і небо темне, вікно цементного заводу й букетик герані в'яне, забутий на підвіконні.
Є у щоденниках Жюстіни місце, яке тут приходить на ум. Я припасую його сюди в перекладі бо, хоча воно стосується подій, що задовго попередні тут зображеним, але тим не менше, майже точно виражає дивні ноЕотворні якости любови. які я з часом почав упізнавати характерними для міста, ніж для нас. "Марно, - пише вона. - уявляти кохання, як співзвучність душ. думок; це. радше, одночасне горіння двох духів, охоплених кожний самобутнім змцжнінням і зростанням. Відчувають вони, ніби щось у кожному беззвучно вибухає. Довкола цього руйновища кружляє закоханий, висліджуючи, що з ним, або з нею, відбувається, вражений і замислений. Лише її вдячність, звернена й простягнена до того, що помилково здається давцем благодаті, вдячність ця творить ілюзію, ніби вона спілкується зі своїм близьким, однак це неправда. Люблений - лише в тому, що розділив з тобою
пережите, задля власного добра; і жадання бути поблизу предмета любови попервах іде не для того, щоб опанувати його, але просто дати можливість двом досвідам порівнювати, як відображення у ріжних дзеркалах. І це може передувати першому погляду, цілунку, чи доторку; вести перед амбіції, гордости, чи заздрощам; випереджати перші зізнання, які відзначають точку повороту - бо звідси любов вироджується у звичку, жадобу володіти, й веде назад - у самотність." Як виразно та як же сухо розкреслено чародійний дарунок: і з тим як правдиво... щодо Жюстіни!
"Чоловіка, - пише вона в іншому місці, й тут мені чується хрипкі й сумовиті нотки її голосу, що вторує написаним словам, - чоловіка створено з глини та духу, і жодній жінці не прогодувати разом обох."
В той день вона повернулася додому та виявила, що Нессім прилетів денним рейсом. Вона поскаржилася на недугу й жар, і вляглася рано. Коли він присів коло неї, аби зміряти температуру, вона сказала, що здалося йому досить цікавим, щоб запам'ятати - бо значно пізніше повторив мені її слова: "Лікарю тут робити нічого - легка простуда. Хвороби минають тих, хто хоче смерти." А тоді, з таким властивим для неї переворотом асоціацій, наче ластівка кидається вбік на всьому льоту: "Ох же! Нєссіме. я завжди була така сильна. Невже через те мене стало не можна по правді любити?"

*****
Саме з нессімового наводу почав я рухатися х деякою свободою в неозорому павутинні світських кіл Олександрії; мізерні мої заробітки не дозволяли мені навіть зазирнути в девері нічного клубу, де танцювала Меліса. Спершу мене дещо соромило вічно залежати від його щедрот, але скоро ми так заприязнилися, що я бував із ними всюди, і перестав ламати собі голову. Меліса викопала х моїх валіз прадавніх часів парадний піджак і перешила його. У їхній-то компанії я верше й побував у клубі, де вона танцювала. Дивно було сидіти між Нессімом і Жюстіною і бачити: смуги білого світла раптом бризнули на Мелісу. Вона так була нафарбована, що я ледве впізнав - ніжне лице її від того стало грубуватим і передчасно отупілим. Жахнувся я й від банальности її рухів, танцювала вона страшенно погано; і все ж бачивши лагідні й невпевнені рухи її тонких рук і ніг (наче газель, прикута до колеса водокачки), я вивовнився ніжности до того, яка вона посередня; як нетямно й негордо вклонилася прохолодним оплескам. По тому їй малося обнести всіх тацею та зібрати подане музикам. До цього вона і взялася з безнадіною сором'язливістю, ступивши згодом до столика, де я сидів. Очі вона опустила долу, на ній було наклеєно вії. просто уродські, руки її тремтіли. Друзі мої не знали на той час про наші стосунки; але я помітив цікавий і глузливий погляд Жюстіни. коли вивернув кишені та знайшов кілька папірців сунути на тацю руками, що тремтіли не менше Мелісиних - так пронизливо чув я її збентеження.
Після всього, коли я дістався додому, трохи прийнявши та збуджений від танців із Жюстіною. вона ще не спала, гріла чайник на електроплитці. "Ох і нащо ж було. - сказала вона. - нащо ти всі гроші викинув на тацю? Платня за цілий тиждень: чи ти з глузду з'їхав? Що ми завтра їсти будемо?"
Шо в мене, що в неї хронічно фінанси співали романси, і все-таки ми разом поралися краще, ніж осібно. Вночі, повертаючись із клубу пізно домому, вона зупинялась у провулку коло будинку та якщо забачить світло в нашому вікні - неголосно свисне: я. дочувши знак, відкладав книжку та прокрадався навшпиньки по сходах, уявляючи її уста, стиснені кружком, щоби видати той низький вологий звук, ніби готові до м'якого доторку пензлика. На той час. про який пишу, за нею все ще слідкував і волочився старий, або його наймані. Не обмінявшися ні словом, ми бралися за руки та спішили лабіринтами вуличок повз польський консулат; час од часу зупинялися в темному кутку постерегти, чи йде хто по нашому сліду. Врешті-решт, далеко внизу, де крамниці поступаються синім просторам, ми вступали до моресяйної млекобілої Олександрійської опівночі - турботи й клопоти злітали з нас на цім чудовім теплім повітрі; і ми рушали до ранкової зорі, що лежала, пульсуючи, на чорних оксамитових грудях Монтази. у доторках вітру та хвиль.
В ці дні заглиблена та прикра??????? Мєліссина ніжність розцвітала всіма барвами другої юности?????? Довгі її невпевнені пальці - я бувало чув їх на лиці, коли вона гадала, що я сплю, наче намагалася запам'ятати щастя, яке ми поділяли. Була в ній поступливість, гнучкість по правді східної природи - жадання стати в пригоді. Обшарпані мої лахн - те. як бралася вона до засмальцьованої сорочки, неначебто плекаючи її з надмірною дбайливістю; як уранпі бритву мою було вичищено до блиску й навіть зубну пасту вичавлено на щітку напоготові. Од турботи її мене смикало, штовхало допровадити життя до хоч якої форми та стилю, аби допасувати до її невибагливості!. Про любовні свої переживання вона не казала ніколи, відвертаючися від них з утомою й огидою, що свідчило, що виникли вони з необхідності!, ніж похотіння. Вона потішила мене, сказавши раз: "Вперше мені не страшно бути легковажною чи дурненькою з мужчиною."
Також і злидні наші глибоко в'язали. Здебільшого, наші прогулянки були прості - як у всіх провінціалів у приморському містечку. Тріскучий трамвайчик довозив нас. постукуючи колесами, до піщаної коси Сіді Бішр; або ж ми проводили Шем Ель Нессім у садах Нужії, отаковившися на траві, між десятками сімейств єгиптян скромного достатку. Галас і штурханина юрми давала нам і розважала нас. і зводила ближче. На забитому ряскою каналі ми спостерігали дітей, що пірнали в зелене місиво за монетками, або зі скибками кавуна, купленими в ятці, блукали між гулящого міського народу, безвісні та щасливі. Самі назви трамвайних зупинок відлунювали поезією цих мандрівок: Четбі, Камп де Цезар, Лавренс, Мазаріта. Гліменопулос. Сіді Бішр...
Була тому й зворотня сторона: приходиш додому пізно вночі, вона вже спить, червоні капчикн валяються на підлозі та коротка люлька з гашишем поряд з нею на подушці... Я знає одразу - на неї знову найшов чорний смуток. В такі часи з нею нічого було не вдіяти; ставала бліда, меланхолійна, втрачала всяку силу й бажання, та не могла пробудитись од летаргії цілими днями. Бурмотіла собі під ніс невідомо про що. та годинами тільки що й слухала радіо та позіхала, чи недбало гортала старі кіношні журнали. В такі часи, коли навалювався міський cafard, я глуздом їхав, аби винайти спосіб вивести її з того стану. Вона лежала, втупивши очі кудить у далеко-далеко, ніби пророча ясновидиця-сивілла, гладила моє лице й повторювала раз у раз: "Якби ти знав, як я жила до тебе, ти б мене кинув одразу. Не достойна я тебе, й ніякого мужчини. Сил немає це більше терпіти. Переводиш ти тільки свою доброту на мене." Якщо я заперечував. що не в доброті річ. а в любови. вона могла мовити, скривившись: "Якби ти мене дійсно любив, отруїв би, радше попускати мені так жити." Вона заходилася кашлем, ледве дихала однією легенею, що ще діяла, і я, не у змозі винести хрипу, виходив пройтися темними вулиця, повними арабів, чи зазирнути до книгозбірні Британської Ради, щоби звіритися з довідниками; і тут, де загальне враження від британської культури становили ощадливість, убозтво, засупоненість - тут я проводив вечір на самоті, радий старанному шурхоту сторінок та перешіптуванню читачів.
Однак, були й часи інакші: дні. катовані палючим сонцем - "медово-пітні", як називав їх Помбаль - коли ми лежали поряд, зачаровані тишею, дивились як жовті фіранки ніжно дихають у променях - тихі подуви вітру з Мареотіди, подібні до нашого дихання. Тоді вона могла встати подивитися котру годину показує будило, спершу потрусивши його й послухавши чи йде: сідала голісінька до трюмо запалити цигарку - така юна й мила, піднявши тонку руку показати дешевий браслет, який я їй подарував. ("Еге ж, дивлюсь я на себе, але це допомагає думати про тебе.") Та, обірвавши ламке це богослужіння перед дзеркалом, вона швидко пересікала кімнату до уродського чулана. що слугував єдиною ванною, та стоячи над брудною залізною мийкою, вмивалася вправними швидкими рухами. Подих їй перехоплювало від зимної води, поки я полежував, вдихаючи теплоту й аромат подушки, на якій була спочивала її голова: спостерігав за видовженим нещасним лицем гречанки, з її прямим гострим носом та щирими очима, шовкова шкіра, яку дано тільки хворим на зоб. родимка на стрункій стеблині шиї. Такі моменти не виразити ні числом, ні словом; живуть вони у стихії пам'яти, наче казкові створіння, одні в своєму роді, ніби сполохані з глибин невідомо яких океанів.

*****
Пригадую те літо, коли Помбалю стукнуло здати своє помешкання Скарбнику, до немалої моєї досади. Цей літературний субчик був немало мені осоружний протиріччям до ним писаного - віршів і прози справжньої краси. Добре я його не знав, але з романів своїх він мав чималий зиск, чому я заздрив, і з роками, що крутився у світських колах, набув певного savoir faire, що, відчувалося мені, ніколи не мусить стати одним з моїх інструмєнів. Був він куций на зріст, повненький і русявий, та справляв враження підлітка, що від мамкиної спідниці так і не відчепився. Не можу сказати, що він недобрий, чи непорядний, бо ж був і те. і друге - але гіршого немає жити в одній квартирі з кимсь, кого терпіти не можеш. Переїздити, одначе, завдало би клопоту значно більшого, тож я перебрався в конуру в кінці коридора по дешевій ціні, а мився у брудному чуланчику.
Скарбник міг собі дозволити бути товариським і десь двічі на тиждень мені спати не давали сміх, галас і дзвін чарок із помешкання. Раз уночі досить пізно у двері мені постукали. В коридорі стояв Скарбник, зблідлий і немало заведений - ніби ним тільки-но з гармати вистрелили. Поряд з ним м'явся кремезний морячок-кочегар, невиразний з лиця - кочегар і кочегар; ніби його ще дитям продали в рабство. "Слухайте-но, - сказав Скарбник різко, - Помбаль мені казав, що ви лікар; не зайшли би глянули тут на хворого?" Якось я згадав Жоржу за рік, що просидів на лаві в медучилищі, та в результаті зробився в його очах першорядним медицинським світилом. Він не тільки шукав у мене поради на всі свої тілесні недуги - включно з нерідко підхопленими плотицями - ба й одного разу зайшов так далеко, щоспробував намовити мене для нього зробити аборт
просто тут на кухонно му столі. Я поспішив завірити Скарбника, що ніякий я вже точно не лікар, та порадив задзвонити спеціалісту: але телефон не працював, розбудити боаба від сну виявилося марним ділом: так що більше від пустої цікавості!, ніж чого іншого, я накинув плаща на піжаму та перейшов коридором. Отак-от ми здибалися!
Я відчинив двері й тут же осліп од світла й чаду стовпом. Збіговисько було не зі звичних, бо гостювало три-чотири моряки-кадети з пом'ятими пиками, та шльондра з шинку Голфо, вся облапана та в парах тафїї. Як не дивовижно, вона теж схилилася над жінкою в кутку дивана - в якій я нині впізнаю Мелісу, але тоді вона здалась мені потолоченою маскою грецької комедії. Меліса, видавалося, марила, але беззвучно, бо голос пропав - так що скидалося, ніби її зняли на кіноплівку, а звукову доріжку вирізали. Лице її було як камінь.????? Старша жінка нетямилась од переляку, плескала її по шоках і тягала за коси; один же з кадетів хлюпав на неї куди попаде водою з перезаквітчаної нічної вази, яка числилася в найдорожчих скарбах Помбаля та несла королевський герб Франції на дні. Десь у стороні хтось методично й смаковито блював. Скарбник стояв поряд мене, озираючи картину, та доволі стидався.
З Меліси піт градом котився, пасма поприлипали до скронь. Ми прорвали коло її мучителів і вона опустилася на спинку дивана у невимовному судомному мовчанні, лице її закам'яніле в нечутному скрику. Було би вірно спробувать з'ясувати, де вона була, чи не з'їла чи випила шось, але досить було глянути на розмотошену юрму, що галамагала хто куди потягне, аби зрозуміти - ці двох слів докупи не складуть. Попри все, я хапаю ближнього до мене парубка та починаю його допитувати, тут шльондра від Ґолфо, що заходиться від істерики, так що стримує її тільки моряк-кочегар (шо схопив її з тилу), починає горлати хрипким надривом: "Шпанська муха. Цей її накачав мухою." Тут вона виривається з лап свого тирана, наче шур із котячих зубів, хапає сумочку і звучно прикладає одного з морячків по голові. Сумку, напевно, було набито цеглою, бо він валиться як відкошений і піднімається з уламками горшика на кумполі.
Тут вона починає ридати басом і волає поліціянт, поліціянт. Троє моряків кидаються, наставивши на неї грабки, та радять, вмовляють, благають її заткнути фонтан. Нікому на чорта не треба морська поліція. Ніхто, одначе ж, не прагне й бути торохнутим Прометеєвою сумочкою, розпухлою пляшечками белладонни та пакетами презервативів. Шльондра крок за кроком обережно відступає. (Тимчасом, я спробував Мелісин пульс, розірвав на ній блузку й вислухав серце. Мене почала тривожити її стан, як. по правді, й Скарбника, що зайняв стратегічну позицію за кріслом і промовисто семафорив руками до всіх.) Тоді закрутилася справжня кумедія, бо морячки загнали крикуху в куток - але, така невдача, в той, де стояв фігурний буфет від Шератону, що містив любовно виплекану Помбалеву колекцію горнят і глечиків. Дівка заточилася, виставила руки позад себе й налапала мало невичерпний запас амуниції. Вона облишає свою сумку та з хрипким переможним ревом зачинає бомбувати порцеляною з таким завзяттям і точністю, яких на моїй очах ніхто ше не перевершив. Вмить повітря повниться єгипетськими та грецькими пляшечками й бутликами, фігурками ушебті. мисочками й тарілочками. Чекати було недовго, коли в двері загримлять усім знайомі й такі небажані підковані черевики, адже по всьому дому почали запалювати світло. Скарбник видно нетямився від тривоги, бо як пожилець і. більше того, чимало відомий, дозволити не міг скандалу, який єгипетська преса роздмухає з цього бешкету. Тягар у нього з плечей звалився, коли я дав йому знак і почав загортати натепер майже непритомну Мелісу в м'який бухарський килим. Спільними зумиллями ми перетягнули її по коридору до моєї конури де, наче Клеопатру, розгорнули її та поклали на ліжко.
Мені згадалося про літнього лікаря, грека походженням, що проживав трохи далі по вулиці, невдовзі мені вдалося затягнути його нагору по сходах. Він спотикався, лаявся на транспонтійському суржику та розсипав по всій дорозі катетери й стетоскопи. Він об'явив Мелісу серйозно хворою, але його діагноз був просторий і розпливчастий - цілком у традиції міста. "Тут повний букет. - пробурчав він. - недоїдання, істерія, алкоголь, гашиш, туберкульоз, шпанська муха... пригощайтесь на ваш вибір." - він засунув руку до кишені та наче витяг повну пригорщу болячок, з яких запропонував нам вибирать. Але сказав і по ділу, порадив назавтра наготувати їй койку в Грецькому шпиталі. Поки що ж нехай відлежується.
Ту ніч і наступну я провів коло її постелі. Коли йшов на роботу, її було довірено догляду одноокого Гаміда, найліпшого з берберів. Перші півдоби вона дійсно була дуже хвора, нерідко марила, та страждала від нападів сліпоти - мучительних, бо її безмірно лякали. Але обережною принукою нам вдалося надати їй доволі сили перебороти найгірше, і на другий день по обіді вона оклигала досить аби промогтися вимовити пошепки кілька слів. Лікар-гречин об'явив, що задоволений ходом одужання. Він спитав звідки вона родом і на лице її набігла тінь, коли відповіла "зі Смірни"; ніяк не хотіла давати прізвища й адреси батьків, а коли став наполягати, відвернулася до стіни та втомлені сльози повільно заблищали в очах. Лікар узяв її за руку та перевірив обручковнй палець. "Осьде бачите. - сказав він мені з клінічною відстороненістю. вказуючи, що кільця нема. - Це вам і причина. Кревні її зреклися та вигнали на вулицю. Часта в ці дні історія..." І він скрушно похитав головою. Меліса нічого не сказала, але коли прибула швидка допомога і наготували ноші забирати її, вона тепло подякувала мені за поміч, притулила Гамідову руку собі до щоки, та здивувала мене люб'язністю, від якої життя мене відучило: "Якщо у вас не буде дівчини, коли я вийду, подумайте про мене. Якщо покличете, я прийду."*** Ради не дам як увібгати вишукане щиросердя грецької в англійську.
Тож я загубив її з виду на місяць чи більше; і прецінь про неї не думав, на той час у клопотах вище голови. Тоді, одного спекотиого пустого дня, сидячи у вікна, я спостерігав, як місто випростується зі сну та побачив зовсім інакшу Мелісу. Вона пройшла вниз по вулиці та звернула в тінисте парадне будинку. Постукала в мої двері та увійшла з оберемком квітів - і враз і раптом мене від того забутого вечора відділили століття. Було в ній дещо боязке, як я пізніше добачив, коли вона збирала пожертву музикам у нічному клубі. Була вона як статуя гордости. що хилить голову.
Мене охопила метушлива ввічливість?????? Запросив її сідати й вона вмостилася на краєчку стільця. Квіти були для мне, так, але вона не наважувалася тицьнути букет мені в руки, і я помітив, як вона крадькома роззирається довкола, шукаючи вазу, куди б могла їх поставити. Наявна була хіба емальована раковина, повна недочищеної картоплі. Я вже почав жалкувати, що вона прийшла. Я б хотів запропонувати їй чаю, та електроплитка в мене перегоріла, грошей повести Мелісу кудись у мене не було - на цей час я потопав у боргах усе глибше. Крім того, я був послав Гаміда. щоб випрасували мій єдиний літній костюм і вбраний був у дертий халат. Вона в свою чергу виглядала як картинка, розумниця до лячного, в новій літній сукні з кучерявим візерунком виноградних лоз і листя та солом 'яному капелюшку, наче великий золотий дзвін. Я пристрастно замолився, щоб Гамід нагло повернувся та відвернув на себе увагу. Запропонував би їй цигарку, та пачка закінчилась і я змушений був прийняти від неї з філігранного портсигарчика, що вона завжди носила з собою. Я запалив з холоднокровним, як дуже сподівався, видом, та повідомив їй що оце дав згоду на нову службу в районі Сіді Ґабр, що значитиме деяку прибавку грошима. Вона сказала, що знову стає до роботи; контракт їй днями відновили: але в грошах вона втратила. По кількох хвилинах таких балачок вона сказала мушу йти, бо призначено зустріч за чаєм. Я провів її до сходів та просив заходити, коли не здумає. Вона подякувала, все ше вчепившися за квіти, які надто соромилася мені нав'язати та повільно спустилася вниз. Як вона пішла, я гепнувся на ліжко й вивергнув усі матюки, що тільки міг пригадати на чотирьох мовах - хоча невідомо було кого так батькував. Коли нарешті притьопав Гамід, я все ше кипів і бризкав, та звернув гнів праведний на бідолаху. Що його чимало струсонуло: я довженько на ньому не зривався. Гамід дав задній хід на кухню, мурмочучи й киваючи головою, та воззвав до духів святих собі на допомогу.
Вдягнувся по тому та скачав деяку суму з Пєрцевартєна - по дорозі Екинути листа на пошті - та знову до бачив Мелісу. Вона сиділа в кав'ярні за столиком у кутку, одна, зіперши підборіддя на руки. Капелюх і сумочка лежали поряд з нею. Меліса ж загледілася в чашку з видом сухо задумливим і насмішкуватим. За поривом, я увійшов і сів коло неї. Я прийшов, сказав, вибачитися за негідний прийом, адже ж... і почав тут розписувати свої численні клопоти, нічого не обійшовши. Перегоріла плитка, Гамід кудись запропав, мій літній костюм. Варто було почати перелічувати лиха, що мене опосіли, як вони почали самому здаватися кумедними, тож змінивши кут зору я почав перебирати їх з плачливим обуренням, від чого її смішки взяли такі чудові, яких мало коли чував. Борги свої я відверто роздув, хоча безперечно факт, що з того невдалого бешкету Скарбник був завжди напоготові без вагання позичити мені яку дрібницю. І вершиною всьому, сказав я. ше заявляється вона якраз у той момент, коли я ледве оклигав од дріб'язкової, але паскудної венеричної інфекції - від Помбалевих шедрот - підхопленої, сумніву немає, від однієї з сіріянок, що він мудро залишив по собі. Була це чиста брехня, але мене смикнуло наліпити цього поза власної волі. В мене мороз пішов за шкурою, сказав, од думки, що станеться любитися до того, як одужаю вповні. На цьому вона простягнула руку й накрила мою, заливаючись од сміху аж носика наморщила: сміялася з такою щирістю, так легко й невимушено, що тоді ж і там я вирішив її любити.
Ми провешталися той день, рука в руці, понад морем, теревені наші повні уламками життів, прожитих непродумано, невибудовано. У смаках ми й на дрібку не сходилися. Натури наші та схильности були в усьому ріжні, і все ж у тому, як чудодійно легко ми здружилися, відчували, ніби нам щось обіцяно. Мене тішить, також, коли згадую той перший поцілунок над морем, вітер роздмухує пасма волосся на білих скронях - цлунок обривають смішинки, що на неї напали, бо згадала рапорт про неподобства, які я зношу. Символічно це для пристрасті, якою ми тішились, її настрою й ненатужности: її милосердя.

*****
Дві теми, на які безплідно було випитувати Жюстіну: її вік, її походження. Ніхто - може навіть, на мою гадку, сам Нессім - ніхто не знав її до кінця з повною певністю. Навіть міський оракул Мнем'ян чи не вперше в житті розгубився, хоча в її останніх любовних романах був обізнаний. І все ж фіалкові очі звузились, коли це розповідав, і не без невпевнености він поділився, що родом вона з гуші Аттарінського кварталу, народилася в бідній єврейській родині, що з тих пір емігрувала в Салоніки. Щоденники також допомагають мало, бо до них бракує ключів - імена, дати, назви місць - і становлять їх здебільшого нестримне ширяння уяви, перебиване гіркими анекдотиками з життя та гострими начерками в одну лінію - портретами осіб, зазначених хіба літерою. Французька на письмі в неї не дуже правильна, але одухотворена й вельми соковита; так що просто починаєш дочувати незрівнянні нотки хриплуватого її голосу. Осьде: "Клея каже про дитинство: згадую своє, гаряче згадую. Дитиною мого народу, мого часу... Бійки вперше у повітці за Стадіоном; майстерня годинникаря. Ловлю себе зараз на тому, що з палким зосередженням стежу за лицем сплячого коханця, як часто була бачила, як він схиляється над зламаним часовим механізмом і гостре світло беззвучно ллється з-понад нього. Удари й прокльони, та відбитки всюди на стінах із рудої глини (як синці на совісти) відбитки блакитних долонь, пальці розчепірено, що пильнували нас од лихого ока. З цими побоями ми росли, біль у головах, очі пришурено. Хижа з земляною долівкою, щури шмигають під ногами, тьмяні ґноти плавають в олії. Старий міняла хропе п'яний як чіп, втягуючи з кожним подихом запахи компосту, землі, калу, кажанячих ляпок; ринви забито листям та хлібними крихтами, розмоклими від сечі; жовті гірлянди жасмину, п'янкі, розпусні. А ше додати крики й галас серед ночі з-за вікон по тій кривій вуличці: бей люпцює дружин, бо винні що в нього нестояк. Літня знахурка продає себе щоночі на витоптаній площадці межи хатами на знос - похмуре загадкове скигління. М'який шурхіт босих чорних ніг на спеченій глині вулиці, глупої ночі. Наша кімнатка розпухає від мороку й недуг,і ми, європейці, такі недоречні всупереч лячному бичому здоров'ю чорних навкруги нас. Боаби трахаються аж дім трясе, наче пальму. Чорні тигри з блискучими зубами. І всюди запони, верещання, скажене гигикання під перечними деревами, божевілля й прокажені. З такого, що діти бачать і назбирують, аби покріпити чи змарнувати своє життя. Верблюд звалився од утоми на вулиці коло дому. Тягнуть його до різниці заважко, тому пара чоловіків сходяться з сокирами та рубають його там і тоді ж таки просто неба, живцем. Вони батують білу плоть - нещасне створіння, таке змучене, таке, благородне, таке замішане, що йому відрубають ноги. Він іще живий, очі вирячено, скидає вусібіч головою, до якої, нарешті, доходить черга. Ні скрику на спротив, ні борюкання. Тварина падає, наче зрізана пальма. Але цілі дні по тому вуличну грязюку просякнуто його кров'ю та наші босі ноженята відбито по вологому.
"Монети дзвенять у чашках жебраків. Уривки всіх мов - вірменська, грецька, амгарська, говірка марокканських арабів; євреї з Малої Азії. Понту, Грузії: матері, народжені у грецьких поселеннях на Чорномор'ї; громади.
зрізані наче гілки з дерева, розкидані по всіх усюдах, у мрії про Сад Едемський. То є бідні квартали білого міста; нічим не нагадують чарівних тих вуличок прокладених і прикрашених іноземцями, де посиджують ділки, почитуючи ранкові газети. Навіть гавань для нас тут не існує. Взимку подеколи, зрідка, можна дочутії виття сирени - але це як з іншого світу. Ах же! злиднів повні гавані та назви, що вони викликають в уяві, коли тобі з місця не зрушити. Схоже на смерть - душі твоєї смерть, проречена кожний раз при слові Олександрія, Олександрія."

*****
Вулиця Баб-ель-Мандеб, вулиця Абу-ель-Дардар, Міне-ель-Бассаль (на хіднику слизько від пуху, що вивернули з бавовнярень), Нужія (трояндові садки, деякі пам'ятні поцілунки) чи зупинки автобуса зі значущими іменами Саба Паша, Мазлум, Зізінія Бакос, Шютц, Ґіанакліс. Місто стає світом, коли любиш одне з його горожан.

*****
Одним із наслідків мого вчащання до величного дому було, що мене почали впізнавати й приділяти увагу ті, що знав Нессіма за впливову особу та вважав, якщо той проводить зі мною час. я маю також бути якимсь нєвизначєним робом багатир, чи видатна особа. Помбаль завалив до мене в кімнату одного дня, коли я ловив дрімки, і присів на ліжко: "Слухай сюди, - сказав він, - тебе стали помічати. Безперечно, чічісбей фігура досить звична для олександрійців, але зі світського боку ти скоро з нудьги на стінку полізеш, якщо всюди волочитимешся з цією парочкою. Диви-но лишень!" І подав мені величеньку цвітасту картку з видрукованим запрошенням на прийняття у французькому консулаті. Я прочитав і недопетрав. Помбаль пояснив: "Дуристика це несусвітня. В мого шефа, він генеральний консул, просто жижки трусяться до Жюстіни. Всі спроби підкотити до неї поки що дали пшик. Його вивідачі наплескали, що ти введений до сімейного кола, ба насправді що ти... та знаю, знаю. Але він горить надією тебе замістити в її прихильності!." Він тяжко реготнув. На той час це мені прозвучало як повне безглуздя. "Передай свому генеральному, - сказав я... та загнув пару-трійку солоних, від яких Помбаль докірливо клацнув язиком і похитав головою. "Я би залюбки, - сказав він. - Але, mon cher, дипломати - як пташки, між ними діє правило Клюй Собі Меншого. Від нього залежить, чи почеплять мені хрестика на груди."
Поворотивши своїми кілограмами, він по тому видобув із кишені пошарпаний романчнк у жовтій обкладинці та поклав мені на коліна. "Осьде тобі цікавіша. Ще зелепушкою Жюстіна була заміжня. Чоловік за національністю француз, за походженням албанець, письменник. Оця книжечка - про неї. видана посмертно; досить порядна робота." Я покрутив романчик в руках. Називався він "Moeurs" і зладнав його денекотрий Якоб Арнауті. З відомостей про книжку, було видно, що на початку тридцятих її випускали не раз, не два. "Як ти до цього докопався?" - спитав я. і Жорж підморгнув великим своїм, наче зміїним, оком з важкими повіками. "Ми понаводили довідок. У консула Жюстіна в голові кілком сидить - весь поголівно персонал тижнями тільки те й робив, що інформацію на неї збирав. Vive la France!"
Коли він пішов собі, я взявся гортати сторінки "Moeurs", усе ще в напівтямі сну. Написано справді було дуже добре, від першої особи однини, у формі щоденника спостережень за життям Олександрії очима іноземця віком на третьому десятку. Автор нотаток збирає матеріали до роману, що намірився писати - і поденний перебіг його життя в Олександрії є точний і проникливий; одначе прикувало мою увагу не це, а образок молодої жидівки, що персонаж зустрічає: бере шлюб: везе в Європу: розлучається. Агонію цього шлюбу по їхньому повороті до Єгипту подано з нелюдською прозорливістю, яка виріжняє рельєфно характер Клавдії. дружини героя. Вразило й зацікавило мене що в ній впізнавано риси Жюстіни. які я мимоволі впізнав: молодшої, ше збитої з пантелику, але Жюстіни. то безумовно. Помилитися неможливо. По правді кажучи, коли б не перечитував, а було це часто, я взяв за звичку піставляти її справжнє ім'я до тексту. Пасувало воно з вражаючою подібністю.
Зустрілися вони там. де вперше побачив і я - в похмурому передпокої "Сесіля", у дзеркалі. "У вестибюлі цього потрухлого готелю пальми розщеплено й помножено відображеннями непорушних зелених вахлярів у дзеркалах, облямованих позолотою. Лише багатирі випадає тут мешкати постійно - тим.
що доживають віку на пенсії__________ Я підшукую дешевшого місця. В передній сьогодні надвечір гурток сірійців. огрядні в темних костюмах, та пурпурових тарбушках, обличчя пожовклі, сидять бовванами. їхнє жіноцтво, сущі бегемотки. вусатенькі бабища, вже побрязкали в ліжка, не знявши дукачі. Лиця в чоловіків м'які. овальні, повні цікавости, голоси жіночні, вони порозкривали свої скриньки для коштовностей - кожен бо з цих ділків возить у ящичку свої відбірні діаманти; а по вечері балачка зійшла на чоловічі прикраси. Оце й усе, про що лишилося говорити у світі Середземномор'я; самозакоханість, нарцисизм. що походить від статевої виснажености, яка виражає себе символами маєтності: здибайся з чоловіком і тобі одразу повідомлять скільки він коштує, а його дружину - шепнуть так само шанобливо який був її посаг. Вони курникають над своїми камінцями, наче валашені, крутять алмазика то так, то сяк на світлі, щоб дати ціну. Посміхаються солодкими бабськими посмішками, показуючи рівні білі зубки. Глибоко зітхають. Офіціант з лицем, як полірований ебен, вбраний у біле, подає каву. Срібну засувку розкрито - і видно важкі білі (наче стегна єгиптянок) сигарети, в кожній своя дрібка гашишу. Трошки дурману і спатоньки. Мені думалося про дівчину, що помітив учора ввечері у дзеркалі: темна на білому тлі мармуру та слонової кістки: чорні сяючі коси: глибокі дивовижні очі. в яких погляд тоне, такі вони напружені, повні цікавости, звернені до любовного вогню. Вона вдає гречанку, але, має бути, єврейка. Жид жида завжди унюшить; але ні в неї, ні в мене сміливости не вистачило признатися нашим правдивим родом. Я їй представився французом. Рано чи пізно ми вичислимо одне одного.
Жінки в общинах іноземців тут красивіші, ніж деінде. їх переслідує страх, неспокій. їм здається, що вони захлинаються в океані чорношкірих усюди довкола них. Місто було збудовано, ніби дамбу, щоби стримати повінь африканської чорноти, але негри м'якою ходою вже почали просочуватися до європейських кварталів: відбувається свого роду расовий осмос. Щасливим тут треба бути хіба мусульманської віри, єгиптянкою - м'якою, всепокірливою. лінивою, товстою як корова; вся в намистах, дукачиках і брязкальцях; їхня воскова шкіра стає цитриново-жовтою, чи динно-зеленою при світлі гасниці. Тіла тверді, наче панцирі. Груди тверді, мов зеленчак - холодна, як у ящірки, плоть, всаджена кістяними шпичаками пальців рук і ніг. Почуття їх поховано в мороці позасвідомого. В коханні вони не віддають іншому часточку себе, бо того "себе" не мають, але обвиваються довкола вас задушливою тінню - в агонії невираженої хуги, що суть протиполюс ніжности й насолоди. Століттями їх було замикано до стійла разом з волами, замашкарено, оступачено??????? Годовано в сутінках ямсом та присмаченим жиром, поки їх не роздуло на бочки. Для сласних утіх виведені, котять вони на ногах, паперово-білих з синіми жилами вен.
Йдеш єгипетським кварталом і запахи плоті міняться на кроці - нашатир, сандалове дерево, селітра, прянощі, риба. Вона не дала мені провести її додому - безсумнівно стидалася своєї хижі в цьому нетрищі. Тим не менше, дивовижно розповідала про дитячі роки. Я накидав кілька нотаток: як повертається додому, а батько коле каштани молоточком на столі при світлі ґнотярки. Перед очима встає. Ніякий він не грек, а єврєйчнк з Одеси, в ярмулці та сальними пейсами. Ше поцілунок бербера, величезний настовбурчений прутень як обсідіановий спис із кам'яного віку; нахиляється та прикушує нижню губу прекрасними непідпиляними зубами. Європа залишилася далеко позаду, тут ми рухаємося до нових духовних широт. Вона ся віддала мені з такою зневагою, що я вперше в житті вражений був її безмірним занепокоєнням; ніби вона себе не тямила з відчаю, переповнена згубою. І все ж жінки, що належать до цих загублених громадок, є відчайдушно сміливі, так не схожі на наших. Вони дослідили царину плоті такою мірою, що це робить їх для нас правдивими чужинками. Як мені слів на все це знайти? Чи з'явиться вона ще, або зникла назавжди? Сірійці йдуть до ліжка скрикуючи коротко, наче перелітні птахи."
3'являється. Розмовляють. ("Під витонченими витребеньками провінціялки та твердолобою впертістю, мені здається, помітно недосвідченість не щодо життя у світі, безперечно, але щодо світського життя. Я був цікавинкою, стає зрозуміло, як іноземець з добрими манерами - і вона звернула до мене погляд мудрої соромливої сови. Величезні карі очі, ледь-ледь синюваті білки та довгі вії відтіняли розкоші її зіниць, блискучих і щирих.")
Можна собі уявити, як мучительно, боляче, аж перепиняє подих, було мені вперше читати цю розповідь про любовний роман з Жюстіною; і правдиво сотні раз перечитавши книжку, яку я тепер знаю мало не напам'ять - назавжди вона для мене лишилася свідченням, повним особистого болю та зачудування. "Кохання наше. - пише він в іншому місці, багатьма сторінками пізніше. - схоже було на силогізм, в якому бракує правдивих засновків: ведеться про повагу. Нас потрапили в пастку якоїсь холодної розумової одержимости, що вкинула нас безвільно плисти по волі течії мілкими теплими водами Мареотіди, наче жаби в період злучки. іграшками втоми та спеки.... Не ті слова, ні про що це не говорить. Суцільний дьоготь. Давай-но спробуємо накидати портрет Клавдії нашим примхливим і непевним олівцем. Ну. так з чого почнемо?
Нехай вже так: у неї талант з води сухою виходити, він добре їй прислужився за двадцять літ бурлакування. За родину її я дізнався небагато, тільки що була вона вкрай злиденна. Вона, мені здалося, щоразу дає нещадні карикатури на себе - але самотнім це властиво. Вони вчувають, що їхнє правдиве "я" не може знайти відгуку в іншому. Думки летять у неї карколомно: веде про одне - враз в іншому, один мужчина, другий, день перестрибує день і час - годину, далі й далі... Але мінливість її має пишноту, що дійсно приковує увагу. Чи краше я її знав, тим менше, здається, міг передбачити; незмінною лишалася тільки шалена ця боротьба з собою, намагання пробити стіну замкнености в собі. І кожен крок хибив, будив вину та розкаяння. Що не день я чув - "Милий, на цей раз усе буде інакше. Кріпке тобі слово."
Потім, коли ми виїхали за кордон: в Адлоні. ліхтарі обсипають променями, наче квітковим пилком, іспанок-танцюристок. вони пливуть у хвилях диму від тисяч цигарок; над темними водами Буди, сльози її крапають, пекучі, серед мертвого листя, що тихо несе течія; їдемо верхи похмурими іспанськими рівнинами, мовчання покрито оспинами ударів копит наших коней: над Середземним морем горілиць на богом забутій скелі. Не зради її незмінно мучили мене - бо поряд із Жюстіною пиха чоловіка й власника відходить непомітно в тінь. Мене заворожив міраж, наче я дійсно зможу зрозуміти й вивчити її; тепер лише бачу я, що не жінкою вона була насправді, але Жінки втіленням, що не визнавала пут суспільства, яке населяємо ми. "Де-б-небудь я всюди полюю на життя, яке варто би прожити. Може, якби я померла чи збожеволіла, це би зв'язало воєдино всі почуття, що в мені, які не знаходять виходу. Лікар, якого я любила, казав я німфоманка - але в моїй пристрасті нема ненаситності, розбещеності нема, повір уже, Якобе. Вони б усе зіпсували, та й край. Пустка це, любчику мій, марнота! Ти кажеш, сприймати насолоду сумовито, як то роблять пуритани. Навіть у цьому ти до мене несправедливий. Мені в ній видно трагедію, і якщо моїм друзям медикам треба навісити довгий ярлик з діагнозом, щоб пояснити, звідки я взялася, таке бездушне створіння, то мали б вони зізнатися, що чого мені не вистачає в серці, я надолужую душею. Там-то біда і броїться." Це, як бачите, не з тих відмінностей, розрізняти які звичайно дано жінкам. Здавалося нібито її світові бракувало одного з вимірів, і любов перевернулася у ній на певне ідолище. Попервах, я помилково вбачав у цьому руйнівний і самопоглинаючий егоїзм, бо здавалася вона незмірно нетямущою у дрібних приписаних знаках вірності, що становлять підґрунтя прихильності! між чолловіком та жінкою. Говорю як надуттий осел, але не зважайте. Але тепер, пригадуючи переляк та піднесення, що вона знесла, бере мене сумнів, чи я не помилявся. Думаю про виснажливі ті драми - сцени у меблірованих кімнатах, де Жюстіна повідкручувала крани, шоби в шумі води втопити свої ридання. Ходить з кутка в куток, затиснувши долоні під пахвами, мурмоче до себе, вона кипіла, наче бочка смоли за мить до вибуху. Посереднє моє здоров'я та розсмикані нерви - але над усе європейське моє почуття гумору - в такі моменти, здавалося, доводило до зриву попри витримку. Здалося їй. скажімо для прикладу, що з неї покпили на званому обіді, і вона міряє кроками доріжку, простелену перед ліжка, як пантера в клітці. Якшо я задрімаю, вона могла розлютитись і почати трусити мене за плечі, з плачем: "Не спи ж. Якобе. Я умчуся, невже ти не бачиш?" Коли я відмовився братії участь у цих шарадах, вона могла, ну хоча би. розбити шось, шоб мати привід покликати дзвоником обслугу. Скільки льодяних гримас покоївок перебачив я, протії яких ставала ця дика постать, кажучи з жахаючою ввічливістю: "Зробіть мені, будьте люб'язні. послугу та приберіть на столику. Я така незграба, шось там розбила." Тоді сідала та смалила цигарку за цигаркою. "Я прекрасно знаю в чому річ, - сказав я їй одного дня. - Кожного точнісінько разу, як ти мені зрадиш й од вини тебе всю комизить.
тебе штовхає спровокувати, щоб я підняв на тебе руку, вибив добряче й тим гріхи відпустив. Мила моя ти, я просто та ясно твоїм примхам потурати відмовляюсь. Неси сама свій тягар. Ти з усієї сили намагаєшся мене змусити вдатися до канчука. Але мені тебе тільки жаль." Від цього, мушу зізнатися, вона дуже притихла й задумалася на яку часинку і мимоволі руки її потягнулися торкнути гладкі ноги, які вона ретельно так поголила того дня...
"Пізнішим часом, на додачу, коли піднабридло, ці на порожньому місці страждання так мені змарудніли, що я став бештати та кпити з неї. Одної ночі я обізвав її нудною істеричною жидівкою. Вона зайшлася од жахливих хрипких схлипів, які я так часто чув, що навіть зараз, їх згадуючи, од одної думки (глибокі, звучні аж наспівні) стає боляче, впала навзнак на своє ліжко, як розслаблена, здригаючись під ударами істерії, мов пожежа під тугими струменями води.
"Чи дійсно це траплялося так часто, або пам'ять моя примножує випадки? А може було й тільки раз-один, а відлуння заплутали мене. Як не було би, здається мені, що чував я так часто, що вона відкорковує пляшечку зі снодійним, та легке постукування пігулок, витрушених у склянку. Навіть у дрімоті я брався рахувати, аби простежити, шоб вона не перебрала. Було це, звичайно, все значно пізніше; коли у нас тільки почалося, я просив її до мого ліжка і вона, похмура, холодна, з соромливою вимушеністю корилася. Був я бовдуром настільки, що гадав, що зможу розтопити її лід і привести до миру тілесного з собою, від якого - як мені думалося - має залежати душевний спокій. Нічого подібного. Був у ній вузол, який вона силувалася розв'язати, мені ж геть не по здібностям ні як коханцю, ні як другу. Атож. Аякжеж. Про психопатологію істерії я знав від корки до корки все, що стало відомо на той час. Одначе, була якась інакша риса. яка. думалося мені, прозирала з-позад усіх цих мук. В певнім роді вона не життя шукала, а озаріння певного, що об'єднало би її надало йому сенсу.
"Я вже писав, як ми зустрілися - у довгому дзеркалі "Сесіля". перед відкритими дверима бальної залі, у карнавальну ніч. Перші слова вимовлено було, досить символічно, до відображення у склі. Вона була з чолов'ягою, схожим на каракатицю, він чекав, поки вона уважно видивлялася на своє смагляве лице в люстрі. Я зупинився поправити новий метелик, до якого ше не звик. В ній була голодна природна щирість, яка здавалася захистом од будь-якого натяку на розв'язність, коли вона посміхнулася й мовила: "Ніколи світла не вистачає". На що я відповів без задньої думки: "Жінкам можливо й так. Ми. чоловіки, менш вибагливі." Ми посміхнулись одне одному і я проминув її по ходу в залу, готовий зникнути з її віддзеркаленого життя назавжди, й не думаючи про це. Пізніше, по одному з жахливих англійських танців, називався він, здається, Пол Джонс, звів мене з нею на вальсі. Ми перекинулися парою незначущих слів - танцор з мене нікудишній; але й тут, мушу зізнатися, краса її не справила на мене ніякого враження. Потім лише, коли вона почала виписувати коло мене вавилони з неясними цілями, збаламутила мою здібність критично мислити різкими проникливими шпинками: приписувала мені риси, що вигадувала зльоту від безжального бажання приворожити мою увагу. Жінкам властиво нападати на письменників - і тільки-но вона дізналася, що я пишу, як присяглася виставитись у цікавому світлі, мене по живому ріжучи. Все це би вкрай полестило моїй amour propre, якби спостереження її трапили пальцем в небо. Але вона била просто в десятку, а я мав слабкість не опиратися таким іграм - логічні засідки та пастки, що є дебютними ходами в гамбіті флірту.
"Не пам'ятаю, що там іще було в той вечір - чародійної літньої ночі на місячним сяйвом залитому балконі над морем, Жюстіна затуляє мені теплою долонею рота, щоб перепинити словопріння й каже щось таке: "Ну ж бо. Engorge-moi. Від жадання до відрази - пройдемо й годі." Вона вже, здавалося, встигла вичерпати мене в уяві. Але слова було сказано з такою втомою й покорою - хто б утримавсь і не закохався?
"Скільки слова не міси - сталої картини не зліпиш. Я пам'ятаю кути й повороти стількох зустрічей, від чого виникає складений образ Жюстіни, як вона приховує лютий голод до знання, до влади через самопізнання, під машкарою почуттів. Сумно мені діходити гадки, чи хоч коли я зворушив її - чи був, натомість лабораторною мишею, над якою вона могла ставити досліди. Вона чималого навчилась од мене: читати й роздумувати. До того їй цього ніяк не вдавалося. Я навіть намовив її вести щоденник, аби з'ясувати далеко не буденні свої думки. Тож, можливо, те, що я сприймав за кохання, було вдячністю й не більше. Межи тисяч відкинуттих людей, вражень, предметів і наук - бачу я десь і себе, пливу, тону, виринаю, простягаючи руки. Дивно, що ніяк не в ролі коханця правдиво зустрічав я її, але в якості письменника. Тут наші руки зустрічалися у стисканні - в тому аморальному світі по той бік суджень, де цікавість і зачудування здаються більш значущими за стовпи порядку - за клітку силогізмів, в яку затиснено розум.
Саме там ми очікуємо в мовчанні, затамувавши подих, щоб не заплямувати парою чарівного скла. Так я спостерігав за нею. Себе від неї не тямив.
"Вона, звісна річ, мала безліч секретів, як правдиве дитя Мусейона, і я відчайдушно мусив опиратися собі, щоб од жаждивих ревнощів не загнатися у таємні сторони її життя. І майже мав успіх у тім. і якщо й шпигував за нею. то по правді тому, що цікаво було знати, що б вона могла робить і думать, коли не зі мною. Була, наприклад, одна дама з панелі, яку вона зчаста відвідувала, вплив тої на Жюстіну був достатньо вагомим, щоб мені почали ввижатися інтимні стосунки між ними; був який добродій, якому вона мережала довгі листи, хоча, наскільки я міг бачити, проживав він у місті. То. може хіба, він паралітик, до ліжка прикутий? Я навів розпити, однак агентура моя незмінно поверталася з усяким дріб'язком. Жіночка виявилася ворожкою, вдова, віком бабусина баба. Пан той. що з ним листувалась - перо скрипить і дряпає по сторінці дешевого нотатника - як з'ясувалося, лікар, підробляє помалу в одному з місцевих консулатів. Ніякий зовсім не каліка; але натомість був голубий, та аматорствував у герметичній філософії, яка нині ввійшла в таку моду. Одного разу вона залишила особливо виразний відбиток на моїй промокаєш й у дзеркалі (дзеркало ж таки знову!) мені вдалося розібрати: -"життя моє там подібне до Рани Незагойної як ви де називаєте я намагаюся заповнити порожнечу людьми, випадками, недугами, всім, що під руку потрапить. Ви праві, кажучи, що це не життя, а проживання. Але як я не поважаю вашу обізнаність і вченість, мені відчувається, якщо я колись і дійду з собою згоди, то для того мушу пройти через хиби й вади мого характеру та випалити їх ущент. Скажуть, мені до сповіді піти - і все разом-махом поляже й посяде. У нас, олександрійців, на те більше гідности - та поваги до релігії. Це було би нечестиво перед Богом, шановний мій пане, кому б іншому я не схибила (бачу, що посміхаєтесь), але я пристаю не схибити перед Господом, ким би Він не був."
"Видалося мені тоді, що коли це й був уривок із любовного листа, то подібне послання можна адресувати хіба святому; і знову вразило мене, попри незграбне й невправне письмо, з якою легкістю в неї єдналися ідеї, позірно далекі. Вона постала мені в інакшому світлі; як така, що сама собі непоправної шкоди годна завдати з надміру, бо смілива, аж затята. Годна пожертвувати щастям, якого вона, як і всі ми в решті, жадала та прагнула досягнути. Думки ці визначили місце моєї любові, і почасти я ловив себе на тому, що від неї пересмикує в обуренні. Але правдиво злякало мене те, що по нетривалому часу, я на свій жах виявив, що не можу без неї жити. Було, намагався. Від'їжджав один ненадовго. Але без неї життя ставало нудьгою несусвітньою, знести яку не було ніякої змоги. Я зрозумів, що - закохався. Сама думка наповнила мене нез'яснимим відчаєм та огидою. Нібито я осягнув несвідомо, що в ній запав свою згубу. Приїхати в Олександрію з невраженим серцем і впасти від amor fati - це був удар злої долі, якого ні статура моя, ні нерви не здатні були перетривати. Роздивлявся в люстро й нагадував собі сам - розміняв четвертий десяток, онде вже скроні починають сивіти! Присягався порвати цей зв'язок, але від кожної посмішки й цілунка Жюстіни клятви мої розтавали нанівець. І все ж поряд з нею відчутна була присутність товпнша тіней, що вторглися в життя . й від них воно бринить і відлунює, як ніколи досі. Почуття це. неоднозначне з неоднозначних, невичерпне над невичерпними, не можна було обрубати одним помахом волі. Часом, здавалося мені, кожен поцілунок цієї жінки - ніж у серце. Коли з'ясував, наприклад (що знав і без того), що вона раз по разу мені зраджувала - і саме тоді, як здавалося був до неї найближче - нічого виразного не відчув: радше сумовите отупіння, ніби відвідавши хворого друга у шпиталі, зайшов у ліфт і падаєш шість поверхів з уст ні пари, стоячи поряд із живим манекеном у білому халаті - живим, бо чутно, що дихає. Я глухнув од мовчання межи нами. І тільки потім, посушившії над цим голову, зібравши всі думки докупи, допетрав: що вчинила вона - нітрохи не обходило стосунків зі мною: це була спроба звільнитися задля мене ж: аби дати мені належне. Скажу так - і мій слух це різало як пуста софістика. І все ж серце моє ніби відчувало правду в цім і диктувало мені тактовно стримуватись. на що вона відповідала ще тепліше, палкіше, із вдячністю, що додавалась до любові. Від цього мене дещо теж коробило.
"Ах ! але бачили б ви її, як випало мені: в її лагіднішому, мирнішому настрої, пам'ятаючи, що вона тільки суше дитя: то не докорили мені за нерішучість. Того раннього ранку, як вона спала, пригорнувшись до мене, пасма волосся здуває леготом на її усміхнені уста - не була вона схожа на жодну іншу, що можу пригадати: ба майже не схожа на жінку взагалі; радше дивовижну істоту, що застряла у плейстоцені свого розвитку. І пізніше-таки, роздумуючи про неї, як було і стало узвичай за останні кілька років, я на подив зробив відкриття, що хоча й любив її всім серцем і знав -нікого ніколи більше не покохаю - однак од думки, якби вона повернулася, я сахався. Дві ці думки співіснували в моїй голові, не займаючи одна одну. Думалося з полегкістю: "Що ж, добре. Все-таки нарешті справді був закохався. Це вже досягнення"; до чого моє друге я додавало: "Помилуйте мене від мук взаємної любові до Жюстіни." Загадкова ця протилежність почуттів була мені повною несподіванкою. Якщо й був це різновид любові - такої рослини оачити мені ще не випадало. ("Чорт забирай це слівце, - сказала якось Жюстіна. -Я б од нього сліду не лишила - переписала б і перекрутила задом наперед. Любов - волю б. І на тому звалити її в одну купу з 'прогресом' і 'світовою скорботою'. Не смій ніколи мені казати про любов".)"

*****
Наступні з цих уривків взяв я з розділу щоденника, озаглавленого Життя Посмертне, то є спробою автора дати раду й підсумок до згаданих подій. Помбалю багато чого з описаного видається банальним і просто нудним: але хто, знавши Жюстіну, не був зворушений його сторінками? Не можна й сказати, що наміри пишучого позбавлені інтересу. Він стверджує, наприклад, що дійсні люди можуть існувати виключно в уяві митця, що має достатньо сили втримати їх і втілити. "Життя суть сировинний матеріал - його проживають in potentia поки митець не розгорне його в своїй роботі. Якби ж то змоги мені було справити цю любовну службу бідній Жюстіні." (Я, звісно, маю на увазі, "Клавдії".) "Мариться мені книгою, доста могутньою втримати часточки її - але до таких книжок не звикли ми в наші дні. Наприклад, на пергій сторінці виклад сюжету в кількох рядках. Тим можемо здихатися наворотів розповіді. Подалі буде чиста драма, вивільнена з формальних оков. Я дав би книжці мріяти по волі. "
Але звісно, так просто не відбігти візерунка, що він вважає накинутим, який насправді виростає з глибин твору й підкоряє того. Чого бракує в його писанні - це, правда, закидають, всім творам, що не сягають перших рядів - це відчуття гри. Він так тисне й давить на свою тему; так тяжко гне лінію, що стиль його набирається неврівноваженої дикості самої Клавдії. До то ж кажучи, все, що породжує почуття, стає для нього рівно значущим: слово, що зронила Клавдія під олеандрами Нушії, комин, де спалила вона рукопис його роману про неї ("Днями дивилася на мене вона, нібито намагаючись дочитати книжки в мені"), покоїк на Рю Лепсіус... Він каже про свої персонажі: "Всі вони пов'язані в'язилами часу й існують у вимірі дісності. що не така, якої 6 ми хотіїи - але створена потребами твору. Бо драма викликає несвободу, діюча особа значить щось тільки в тій мірі, наскільки її пригноблено."
Попри теоретизування, все ж який витончений і точний портрет Олександрії вдається йому передати; Олександрії та її жіноцтва. Накидано тут ескізи Леонії, Габі, Дельфіни - блідо-рожева, золотава, чорношкіра. Декотрих можна легко впізнати з його сторінок. Клея, що досі живе у тій же високій мансарді, ластівчиному гнізді, сплетеному з павутиння та старого полотна - її він зобразив безпомильно. Здебільшого, однак, олександрійських цих дівчат відріжняє од пересічних жінок з будь-деінде тільки жахаюча відвертість і нужа світом. В ньому вистачає письменника вирізнити ці правдиві риси міста Соми. Більшого годі й чекати від дароносця зайди, що ледве не випадково пробив міцну шкаралупу Олександрії та відкрив там самого себе.
Що ж до самої Жюстіни, небагато, якщо взагалі знайдуться, є згадок про Арнауті на тяжко зашифрованих сторінках її щоденника. Там і сям добачав я літеру А, одначе здебільшого в абзацах, повних найчистішого самоспоглядання. Ось одне місце, що з деякою певністю може нього стосуватися:
"Що найперше привернуло мене до А. - його кімната. Мені завжди здавалося: в його помешканні кипить щось невидиме, там, за важкими віконницями. Всюди порозкидано книжки, вивернуті обкладинкою всередину чи обгорнеш білим ватманом - наче щоби приховати назву. Величезна гора газет з вистриженими дірками, ніби орда мишей по них паслася - А. збирає вирізки про "справжнє життя", як він це називає, - абстракція, що за його почуттям, безмірно далека від його власного існування. До газет він сідав як до сніданку, в полатаному халаті та вельветових капцях, поклацуючи тупими ножичками на нігті. Він ламав голову над 'реальністю' світу за межами його писання, як малюк над іграшкою: це здогадно вважалося місцем, де люди можли бути щасливі, сміятися, народжувати дітей."
Кілька таких начерків і становлять увесь образ автора "Moeurs": невтішна і скудна винагорода як на таке ретельне та любовне спостереження; не можу я викопати й ні словечка про їхнє розлучення по нетривалому й безплідному шлюбу. Але ж цікаво було спостерегти по книжці, як він дійшов тих самих висновків про її характер, що пізніше й ми. Нессім і я. Поступливість, до якої змушувала вона всіх нас - ось що вражало в Жюстіні. Начебто чоловіки одразу ж розуміли, що знайшлися в присутності особи, яку не можна судити за мірками, що звикли вони прикладати до жінок. Клея, було якось, сказала про неї (а її присуд рідко, якщо взагалі колись, відріжнявся поблажливістю): "Мужчина насправді западає лише на питому шльондру - як оце Жюстіна: одна тільки вона має здатність ранити чоловіка. Звісна річ, знайомиця наша - хіба що блякла тінь величних гетер минулого у двадцятому-сторіччі, вона до цього типу належить сама того не розуміючи, Лаіса, Харіта й решта з них... В Жюстіни суспільство відібрало роль, а натомість їй на плечі поклали тягар вини, на додачу до власних її негараздів. А жалко дуже. Бо вона справжня олександрійка.
Клеї книжечка Арнауті про Жюстіну теж здавалася дріб'язковою й зараженою стремлінням пояснити все до точки. "Всі ми хворі на бажання, - хмикнула вона, - увібгати все на світі в рамочки психології чи філософії. Кінцево кажучи, Жюстіну не можна ні виправдати, ні засудить. Вона просто і велично існує; з нею треба примиритись і прийняти, як-от первородний гріх. (Стор. 63)