Оскільки тема мого виступу - "Україна та її сусіди", зазначу, що насамперед нам треба сформулювати своє бачення основної проблеми, яка існує в системі координат "Україна та її сусіди", а саме: іноді здається, нібито у наших сусідів більше планів відносно України, ніж в України щодо себе самої, а тим більше в України щодо її сусідів.

Питання щодо України та її сусідів тісно пов'язане з питанням ідентичності України - в теоретичному сенсі. А от практичний підхід до визначення нашого місця в Європі та світі як раз і полягає в тому, аби визначити - методично і послідовно - свою політику стосовно всіх своїх сусідів, проаналізувати, чи відповідає характер цих відносин інтересам нашої держави. Треба спитати себе, як сприймають нас наші сусіди, а затим, як ми хочемо, щоб нас сприймали наші сусіди, і що треба зробити, щоб не було розбіжностей між цими двома моментами.

Що це означає? Наша політика відносно сусідів повинна бути такою, щоб ми не реаґували пост-фактум на кризи, подібні до Тузли або захоплення нашої ГЕС молдаванами. Ці інциденти в особливо гострій формі унаочнили глибинну проблему іміджу України в світі, - того, як бачать нас, - що є відображенням того, як ми самі бачимо себе. Якщо у нас немає чітко вираженого бачення себе, ми й не можемо чітко це бачення комунікувати, а в результаті кожний з наших сусідів вільний інтерпретувати нас як йому заманеться і поводиться з нами відповідно до своєї довільної інтерпретації. То чи слід дивуватися, що таке поводження майже завжди не йде нам на користь?

Отже, перш ніж почати підходити до практичних питань наших відносин з нашими сусідами, слід приділити увагу локалізації нашої ідентичності та навіть самим підходам до її пошуків. Я би хотів сказати, можливо, незвичну річ, але ми потребуємо нового погляду на це питання, яке останнім часом почало активно обговорюватися на телебаченні та в газетах, але поки що не знайшло свого входу до політичної сфери. А саме: ми шукаємо свою ідентичність в нашій історії та культурі, але ми досі не усвідомили себе як політичний суб'єкт. Занадто довгий час ми були бездержавною нацією, і тому не звикли відчувати себе саме державою. Ми часто кажемо, що здобули незалежність, але майже ніколи не кажемо "здобули державу". Ми відраховуємо себе від інших. Ми бачимо себе, наприклад, транзитною територією, або кандидатом на вступ до якихось союзів - чи на Заході, чи на Сході, - але не державою.

Чи ж варто дивуватися, що ми раз у раз опиняємося у становищі країни, яка постійно відбивається від територіальних претензій, скандалів, звинувачень, або благає до себе уваги?

Попри все це ми маємо усвідомити, що ми - держава, тобто суб'єкт міжнародної політики, яка має що запропонувати своїм партнерам з усіх сторін світу, але водночас має право очікувати від них зворотньої уваги та зважання на свої інтереси та права. Головне самим про це пам'ятати, аби потім не обурюватися, що про це не згадав хтось.

Це, так би мовити, філософська концепція, яка, я вважаю, необхідна нам як база для того, щоб адекватно братися до розв'язання поточних, практичних проблем. Для того, щоб утвердитися в міжнародній спільноті як рівноправний партнер, слід почати вирівнювати стосунки з тими країнами, що не демонструють поваги до нашої державності.

Я хотів би звернутися до декількох прикладів проблем, перед якими стоїть Україна, та показати, яким чином вони є наслідком неусвідомлення себе політичним суб'єктом і, від того, невміння правильно побудувати відносини з нашими сусідами.

Завжди і усюди я повторюю одну тезу: головною проблемою України наразі є недостатній рівень життя українського народу. Які моменти пов'язані з цим? По-перше, бідну державу ніхто не поважатиме, це аксіома, просто через те, що вона бідна. По-друге, збіднілі громадяни, з одного боку, не мають ресурсів, щоб взяти участь в розбудові економіки шляхом, наприклад, заснування власного бізнесу, а з іншого, їм також нема за що поважати власну державу, яка не змогла забезпечити їм гідні умови життя. Результат - держава опиняється у ролі прохача, внаслідок чого стає об'єктом зовнішнього впливу. Не хочу, щоб це зрозуміли так, ніби я хочу принизити власну країну. В останні роки, починаючи приблизно з 2000-го року, тобто з часів уряду Віктора Ющенка, йде відродження саме економічної сфери України. Звичайно, за абсолютними показниками ВВП на душу населення хвалитися поки що особливо нема чим, але які є причини цього? Україна починала своє незалежне господарювання практично з нуля, бо незалежність почалася з позбавлення України та її народа величезних ресурсів - вкладів громадян в Ощадбанку СРСР. І що робить Україна - не "незалежна територія", а ДЕРЖАВА? Не особливо наполягає на поверненні цих коштів, а потім визнає величезну суму більше як у 100 мільярдів гривень внутрішнім державним боргом України. Не можемо ми і відстояти своє право на частину золотовалютних запасів, а також на закордонне майно колишнього СРСР. Росія поводиться так, ніби на пострадянському просторі нікого, крім неї, і нема, а ми з цим погоджуємося. Наслідки? Цим було закладено підвалини не тільки подальших стосунків з Росією, у яких фігурують майже виключно вимоги Росії, а ми маємо почесну місію ці вимоги виконувати, а й того, що Україна опинилася у підпорядкованому становищі відносно майже всіх інших своїх сусідів, які знаходяться на більш високому рівні розвитку, ніж ми. Та й навіть ті держави, що не можуть похвалитися кращим економічним становищем, роблять свої висновки з того, як можна поводитися з Україною. Під крилом великого брата навіть Білорусь, яка є ізгоєм світової політики, дозволяє собі протягом вже досить довгого часу не ратифіковувати договір про державний кордон, який був підписаний нею з Україною. Молдова, яка не може зібрати докупи власні землі і майже повністю залежна від української економіки, дозволяє собі збройний напад на територію української ГЕС. Запитаймо себе, чи ми хочемо, щоб Україна займала ТАКЕ становище в очах наших сусідів.

Повертаючись до Росії, яка є найбільшим нашим сусідом, лише побіжно перерахую подальші проблемні пункти, пов'язані саме з неповагою до нашої державності. Це насамперед незрозуміла ситуація з дотриманням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, про який просто забули; це прагнення впливати на те, яким чином Україна має розпоряджатися власними ресурсами - йдеться про нафтопровод Одеса-Броди; це тиск на Україну щодо вступу до утворення, в якому враховуватимуться інтереси лише Росії - ЄЕП. Власне, лише на перелік проблем, які ми, на жаль, маємо у наших двосторонніх відносинах, не вистачить жодного регламенту, тому я не стану вдаватися в подробиці, зазначу лише: навіть Рік Росії в Україні, який мав сприяти позитивному розвиткові наших стосунків, завершився Тузлою.

Але як голова парламентського комітету з питань прав людини, який займається також питаннями міграції, торкнуся ще однієї серйозної проблеми - відмови Росії підписати з Україною договір про реадмісію. Це прямим чином пов'язано зі стосунками з другим нашим великим сусідом - Євросоюзом (гадаю, можна вже говорити як про доконаний факт, що ми маємо в сусідах ЄС, до травня залишилося не так багато часу). Не секрет, що великою проблемою, з якою зіштовхнулася Україна внаслідок розширення ЄС, є введення візового режиму для громадян України, що подорожують до Польщі, Угорщини, Словаччини. Серед іншого, це є захист від нелеґальних мігрантів, які використовують Україну як транзитну станцію по дорозі до ЄС. Відмова Росії підписувати угоду про реадмісію з Україною не дозволить нам підписати таку угоду з Євросоюзом. Адже, враховуючи те, що три чверті нелеґальних мігрантів прибувають до нас саме через незахищений російський кордон, може дійти до того, що з кожним роком у нас накопичуватимуться мігранти, яких повернули з ЄС, але яких ми не можемо повернути до Росії. Україна за свої кошти муситиме їх утримувати і депортувати, що ляже важким тягарем на державний бюджет і сприятиме дестабілізації ситуації в країні.

Окресливши деякі найболючіші проблеми, одразу запропоную декілька шляхів їхнього вирішення. Домінантою державної політики України у її відносинах з сусідами повинно стати затяте наполягання на дотриманні попередньо укладених домовленостей. Ми повинні визначити завдання по кожній окремій країні, які слід терміново починати впроваджувати у нашій зовнішній політиці. Як приклад, у стосунках з Росією ми маємо прив'язати договір про реадмісію та міжнародний аудит закордонної власності колишнього СРСР до однієї із тих домовленостей, що наразі пропонує Росія Україні. Наші сусіди з Заходу - майже члени Євросоюзу - можуть любіювати в Брюселі підтримку Україні шляхом настійливих порад Росії підписати з нами угоду про реадмісію. Врешті-решт, між Росією і ЄС також стоїть особливий випадок - Калінінград. Для Європи зараз особливим випадком стає Україна. Ось чому: Європі самій невигідно щільно закривати кордони з Україною, оскільки вже зараз почався процес перенесення виробництв європейських фірм з Польщі та Угорщини до України, в основному через вартість робочої сили. Надто закритий кордон неґативно відбиватиметься насамперед на економічних інтересах ЄС. Послабленню візового режиму з Україною просто нема альтернативи. Стабільність політичної ситуації в Україні також є кревним інтересом ЄС. А отже, Євросоюз має бути зацікавлений у тому, аби сприяти Україні як шляхом допомоги в облаштуванні східного кордону, так і політично - у переговорах з Росією.

Насамкінець ще раз наголошу, що Україна все-таки вже вийшла з економічної кризи. Перейшовши на вищі щаблі свого соціально-економічного розвитку, Україна має усвідомити, що перед нею тепер стоять нові виклики. ЇЇ подальший розвиток у глобалізованому світі прямим чином залежить від того, чи зможемо ми побудувати свій імідж як серйозного партнера, від того, чи здатні ми захистити свої інтереси як держави. Це стосується всього спектру зовнішньої політики, але найбільший вплив на нас справить наше вміння побудувати рівноправні стосунки саме з нашими сусідами. В наших спільних інтересах - намагатися досягти у цьому найбільшого і взаємовигідного успіху.

Дякую за увагу.