:::Матеріали/Статті

Прот.Д.Бурко

Зруйнування Михайлівського собору

Незчисленних, несказанно тяжких втрат, духовних і матеріяльних, зазнав і зазнає український народ під московсько-совєтським режимом. Особливо болюча для України втрата її дорогоцінних пам'яток старовинного церковного зодчества. З ненависти до релігії, зокрема до Української Православної національної Церкви, совєтська влада в 30-х роках, після знищення духовенства й сотень тисяч вірних, пляново почала нищити в Україні всі храми Божі, передусім ті, що будовані в княжі часи та в козацько-гетьманську добу. В Києві і Чернігові, .в Переяславі і Полтаві, в Білгороді і Харкові, в Путивлі і Новгород-Сіверському, в Ніжені і Глухові, в Батурині і Конотопі, в Острі і Любечі, в Лубнях і Прилуці, в Білій Церкві й Умані, в Кам'янці-Подільському й Овручі та в багатьох інших містах зруйновано майже всі церкви, здебільшого архітектурні шедеври, твори наших великих предків. Дика руїна прокотилася також по містечках і селах. На початку 40-х років уже рідко можна було бачити в селі церкву. Їх зруйновано тисячі. Хтось у майбутньому складе той сумний, нечуваний у світі рахунок. Плюндруючи християнську субстанцію України, ворог нищив і її культурно-історичні пам'ятки, які характеризували її духовну самобутність.

Велике значення мав для України і всього християнського світу Михайлівський собор у Києві, зруйнований 1934 року. Його збудовано великим князем київським Святополком-Михаїлом в 1108-1113 рр. на честь св. Архистратига Михаїла, патрона міста Києва. Тоді ж при храмі був заснований чоловічий манастир. Первісно храм був типічного для тих часів візантійсько-українського стилю, з трьома півкруглими абсидами у вівтарній частині та з одним великим позолоченим куполом, через що вже тоді він звався "золотоверхим". Всередині храм було оздоблено, як і Софійський собор та інші святині Києва, пишними мозаїками й фресками, виконання місцевих київських майстрів (перша робота українських мистців). То були великі художньо-історичні скарби, що їх могла набувати тодішня Україна. Чужинці-мандрівники, як Еріх Лясота (XVI ст.), Павло Алепський (XVII ст.) та інші в записках про свої подорожі по Україні захоплено похваляли красу Михайлівського собору. "Великий вівтар подібний до вівтарів Св. Софії і Печерського манастиря; так саме в центрі його сяє мозаїчний образ Богоматері, яка стоїть піднісши руки з відкритими долонями догори. Близько неї образ Спасителя, що подає Своїм ученикам божественний хліб і кров. Під ними зображення святителів, усе мозаїки", - писав Павло Алепський. За його тим описом можна зробити висновок, що Михайлівську церкву і велику церкву Києво-Печерської Лаври розписували за одним пляном, зразком якому служив Софійський собор.

В час розквіту українського барокко, в XVII й XVIII ст.ст., Михайлівський собор значно поширено. До трьох нав княжої доби прибудовано ще дві бічні нави св. великомучениці Катерини з правого боку і св. великомучениці Варвари - з лівого, де й поставлено було срібну раку з її мощами. В 1715-1716 рр. у храмі споруджено нові іконостаси, з яких головний - дуже коштовний, збудовано коштом гетьмана Івана Скоропадського. Будували його одночасно з головним іконостасом Успенського собору Києво-Печерської Лаври різьбярі українці - Яким Глинський та Григорій Петров. Довкола головного купола побудовано ще шість менших та вісім малих куполів і всі покрито металевими листами й позолочено. Для скріплення склепінь первісної будови споруджено з південного, з північного і західнього боків по чотири контрфорси. Над входами прибудовано фронтони, над центральним з них височіла бронзова постать Архистратига Михаїла. Незвичайно ефектовні й легкі своєю формою золоті куполи, що милували зір, разом із стилевими конструктивними оздобами надавали святині монументальної краси, посвідчуючи щедрість благочестивих мужів нашої козацької доби. В такій архітектурній конструкції, що поєднала візантійське мистецтво з українською барокковою кпясикою, собор стояв до наших днів. Тільки величезний двоголовий орел (І полов. XIX ст.) московської імперії на хресті центрального купола псував незвичайне враження від зовнішнього вигляду святині.

В Михайлівському соборі, як і в інших старовинних церквах Києва, було поховано багато чільних постатей Української історії. Тут спочивали: великий князь Київський Святополк-Михаїл (+1113 р.), його дружина Варвара, князь Турівський Святополк Ігоревич (+1190 р.), князь Дубровицький Гліб Юрійович (+1196 р.), митрополит Київський духовний письменник Іов Борецький (+1631 р.), єпископ Кирило Флоринський (+1795 р.) та інші.
В совєтські часи, коли на всі манастирі в першу чергу впали жорстокі утиски, в 20-х роках Михайлівський манастир, після більш восьми сот років свого життя, перестав існувати. Ченці не витерпіли наруги й розійшлися. Собор деякий час був парафіяльним храмом однієї з київських парафій. Року 1928 комуністична влада закрила його. Мощі св. Варвари перенесено до Володимирського собору, який перетворено в антирелігійний музей, а дорогоцінна своєю мистецькою роботою срібна рака з-під мощей, дар гетьмана Івана Мазепи, зникла. Тоді ж дзвони з дзвіниці манастиря знято "для нужд построения социализма".

На початку літа 1934 року, вслід за переїздом із Харкова в Київ маріонеткового уряду УССР, над київськими святинями нависли чорні хмари. Чутки про "реконструкцію" столиці, які ширились по місту ще з кінця 1933 року, стали дійсністю. Плянувалося будувати на місці княжого центру Києва совєтський, так званий "урядовий центр". Для цього задумали знести Софійський собор, Михайлівський манастир, Трьохсвятительську церкву та сусідні з ними квартали міста. Згодом з невідомих причин, які, може, колись вияснить історія, той вандальський проект частково змінено. Храм Святої Софії вирішили залишити. Але стала неминучою загибель Михайлівського манастиря і Трьохсвятительської церкви, також пам'ятки княжої доби. Саме на їхньому місці за пляном, який подано з Москви, безбожна влада вирішила будувати два, ніби, двірці: Совнаркому і ЦК КПбУ, а між ними велетеньский пам'ятник своєму ідолу - Леніну.

Цей варварський замисел надзвичайно схвилював українців Києва, в першу чергу вчених, археологів та мистецтвознавців. Не дивлячись на страшний терор, що лютував над Україною та її інтелігенцією, професор Микола Макаренко, видатний знавець церковної археології й мистецтва*, перший сміливо виступив проти зруйнування Михайлівського манастиря. Використовуючи свій авторитет серед науковців (проф. Макаренко був членом Археологічного Комітету Всеукраїнської Академії Наук, а раніше працював у Петербурзькому ермітажі), він підняв їхні голоси на захист великої історичної пам'ятки, а сам став передовим у тій героїчній боротьбі. Він подав до совєтської комісії, що керувала "реконструкцією" Києва, широку доповідну записку, в якій безстрашно вказував на дикість і невігластво проекту; доводив, що кожна культурна держава гордилася б, коли б мала таку дорогоцінну пам'ятку мистецтва, як Михайлівський собор. Далі цей лицар науки і мистецтва послав аналогічну доповідній записці телеграму самому Сталіну, а копію її - Постишеву, намісникові диктатора в Україні. Тяжка нерівна боротьба...

Заходи вчених проти зруйнування Михайлівського манастиря викликали між вищими совєтськими урядовцями листування, зокрема між наркомом освіти УССР В. Затонським та Ф. Коном, керівником музейного відділу наркомосу РСФСР. Але у них, в імперії нечуваного страху, забракло мужности протестувати проти зруйнування пам'ятки світового значення.
Тим часом професор М. Макаренко героїчно боровся до кінця. Цей благородний муж не міг погодитися з думкою, що в ХХ-му сторіччі загине культурна пам'ятка, яка пережила часи половців і татар (Михайлівський храм за татарського погрому був мало пошкоджений). Він (М. Макаренко) все побивався, писав, ходив по урядових установах, місця собі не знаходив од тривог, а при останній своїй розмові з Постишевим, коли той категорично сказав "нєт!", він гірко заплакав... Але головою кам'яного муру не проб'єш.., бездушних опричників не вблагати.

Того літа, 1934 року, професора Миколу Макаренка заарештували і вивезли до м. Казані, а звідти скоро на Сибір, де він наприкінці 1938 року помер. Така ж доля спіткала й ще кількох учених, що стали в обороні Михайлівського собору.
В жовтні 1934 року під Михайлівський собор заклали міни й однієї ночі висадили в повітря... Святиня, що простояла 825 літ, третя найвизначніша пам'ятка княжої доби України, загинула... За наказом Москви загинув храм, архітектурна споруда початку XII століття, що, як свідчить проф. В. Січинський, у той час не мав собі рівних у цілій Середній Европі, бо там ще не вміли тоді будувати таких церков. На Михайлівській горі над Дніпром, яку впродовж віків пишно вінчав цей храм, звеличений та оздоблений стараннями і коштом князя Костянтина Костянтиновича Острозького, гетьманів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи та інших благочестивих мужів, стала пустка. Від святині лишилась тільки широка яма, вкрита румовищем...
В той час совєтська преса в Україні, мов для більшого глуму над українською культурою, писала, що Михайлівський собор жадної цінности, крім мозаїк, не має. Так у газеті "Комуніст" з 16 жовтня 1934 року було сказано: "У зв'язку з будівництвом на урядовій площі, як відомо, зноситься кол. Михайлівський манастир. Сам будинок манастиря архітектурної цінности не має, але мозаїки, що збереглися в ньому, дуже цінні. Тому їх вирішили перенести і встановити в Софійському заповіднику. Ці мозаїки викладені з чистого золотого аркуша. Внизу і по краях вони оповиті орнаментом... Зняття мозаїк з такої великої площі (понад 60 кв. метрів) і перенесення їх в нове місце робиться вперше в історії..." А після зруйнування манастиря київська газета "Пролетарська правда" писала: "В Михайлівському соборі ніяких княжих поховань не знайдено. То були вигадки буржуазних націоналістів..."
Частину знятих зі стін собору мозаїк, що так зацікавили руїнників, "у непошкодженому вигляді", як писали газети, перенесено до Софійського собору (пізніше вони зникли), а найцінніші з них перевезли до Москви. Решта мозаїк і фрески загинули, звичайно, разом з будівлею.Одночасно з Михайлівським собором зруйновано і Трапезну церкву манастиря, будівлю 1713 року і дзвіницю - 1716 року, обидві - пам'ятки багатого своїми ориґінальними формами українського барокко.

Тоді ж зруйнували сусідню з манастирем Трьохсвятительську церкву, що була збудована в XII сторіччі князем Святополком Всеволодовичем, а в XVIІ ст. оформлена в стилі українського барокко. Власне на її місці й постав т. зв. "урядовий центр", побудовано незґрабний "Будинок ЦК КП(б)У", який тільки опоганив старий Київ.

Головна мета совєтської Москви в так званій "реконструкції" Києва, -була наруга над українською культурою та історією. Миколаївський собор (на Печерському) і Михайлівський собор стали першими жертвами тієї вандальської "реконструкції".
До 1934 року в Києві було дев'ять храмів княжої доби: Софійський собор, Успенський собор Печерської Лаври, Михайлівський собор, Трьохсвятительська церква, Троїцька надворотня церква в Лаврі, церква Спаса на Берестові, Михайлівська церква у Видубицькому манастирі, Успенській собор на Подолі й Кирилівська церква (три перші з них - найвеличніші). Зруйновано чотири: Михайлівський собор, Трьохсвятительську церкву й Успенський собор на Подолі - в 1934-35 рр. та Успенський собор Лаври - 1941 року.