Доценко О.Г.
кандидат історичних
наук, доцент.

До питання про канонічність української православної церкви.

Утвердження незалежної української держави нагально ставить на порядок дня питання відновлення автокефальної української церкви. Як свідчить історія людства, не може бути стабільності економічної і політичної, коли немає стабільності духовної, духовної єдності народу. Вже в ХІХ ст. розпад Турецької імперії привів до утворення незалежних держав, а отже, й незалежних церковних організацій.

Після І Світової війни постали нові держави і автокефальні церкви - українська, православна в Польщі, грузинська, албанська, автономні - фінляндська, латвійська, естонська, литовська, православна в Чехословаччині.
Вороги української незалежності добре розуміють, що важливим її чинником є розбудова єдиної помісної української православної церкви, тому намагаються довести "неканонічність" української церкви Київського патріархату. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет роз'яснював: "Більшість із тих, хто багато говорить про "канонічність", не розуміють, що таке "канон". "Канон" - грецьке слово, яке означає "правило", "норма", "взірець". Якщо вжити слово "канон" стосовно Церкви, то треба сказати, по-перше, що у православному богослов'ї нема поняття "канонічна церква", або "неканонічна церква"; по-друге, якщо вжити слово "канон", тобто "правило", "норму", "взірець" щодо Української Православної Церкви Київського Патріархату, то виникає запитання, чи відповідає Українська Церква Київського Патріархату нормам православної Церкви, тобто чи зберігає наша церква православне віровчення, чи дотримується наша Церква церковних канонів, чи має апостольську спадкоємність? На всі ці питання треба відповісти: так! УПЦ Київського Патріархату є Церква, яка сповідує православну віру, дотримується у своєму житті церковних канонів, а її ієрархія має апостольську спадкоємність, тобто наша Церква відповідає нормі "православної Церкви".1

Увага! Демо-версія. Даний текст запропонований вам для обіжного ознайомлення. Якщо ви бажаєте отримати текст повністю у Zip форматі - натиність це посилання.

 

Християнство почало проникати на землі України ще на початку нашої ери. Історичні джерела наводять факти діяльності християнських проповідників у грецьких колоніях на північних берегах Чорного моря.
На І Вселенському соборі (325 р.) були присутні "глава скіфської єпископії" (ім'я невідоме), а також єпископи Кадм Боспорський, Філіп Херсонський, Феофіл Готський. Наприкінці IV ст. Іоанн Златоуст висвятив на єпископа Готської єпархії Унила. У VІІІ ст. у Хазарії існувало сім єпископів. Єпископ грецьких церков у Корсуні (Крим) брав участь у ІІ Вселенському соборі (381 р.).2

Первісною формою автокефальної церкви була митрополія. Вже в ІІ ст. н. е. існували місцеві церкви головних міст як духовних осередків даного народу. На чолі єпископату місцевої національної церкви стоїть обраний єпископ, проводяться церковні собори, які розглядають догмати віри та вирішують непорозуміння. Місцеві церкви користувалися в рівній мірі автокефальністю - правом незалежності в церковних справах. О.Лотоцький, відомий український громадський діяч, міністр віросповідань у 1918 р., як в уряді гетьмана, так і Директорії, дослідник історії релігії та церкви відзначав: "В такому напрямі розвивалася митрополитальна система церковного устрою і протягом дальшої історії церкви - в часи вселенських соборів і по них".3

Початки християнства на території України історична традиція пов'язує з іменем св. апостола Андрія Первозваного. Про проповідь Андрія Первозваного в Україні (Скитії) свідчить церковний історик Євсевій, посилаючись на Оригена. Оповідання про цю подію як історичну вміщено і до Київського початкового літопису. У найстарішому Лаврентіївському списку літопису яскраво описано деталі подорожі св. апостола і його звернення до учнів: "Чи бачите сії гори? Засяє на них благодать Божа. Повстане тут велике місто і Бог воздвигне багато церков."4

Питання про проповідь апостола Андрія на Русі з давнього часу стало об'єктом гострих дискусій. Такі авторитети історичної науки як проф. Є.Голубинський та О.Шахматов доводили, що літописне оповідання про цю подію-пізніша вставка, В.Пархоменко та А.Карташов припускають можливість проповіді Андрія Первозваного на південному, можливо, й на північному побережжі Чорного моря, тобто на півдні України, а також в Грузії, Абхазії, Криму.

Одним з джерел поширення християнства на Русі-Україні могла стати церковна організація в Криму, започаткована готами. У Житіях св. Кирила і Мефодія розповідається про зустріч з "русином" у Корсуні та знахідку тут Євангелія й Псалтирю на "руській" мові. М.Грушевський вважає, що згадані переклади виготовлено в Києві як головному культурному осередку східного слов'янства того часу.

Основним джерелом християнства для Русі була Візантія. З давнього часу відомі мирні торговельні ("шлях із варяг у греки"), дипломатичні, ворожі (морські походи, напади русів) відносини з Східною римською імперією. У Житіях святих Стефана Сурозького та Юрія Амастридського містяться відомості про напади народу русів на початку ІХ ст. на береги Чорного моря та прийняття обома загонами русів віри Христової. Докладно описує й наш літописець похід Аскольда і Дира на Царгород, чудо, здійснене Влахернською Матір'ю Божою, охрещення київських князів та прийняття єпископа. Розповівши про смерть Аскольда, літопис додає, що того "погребоша на горе, еже ся ныне зовете Угорьское, кде ныне Олъмин двор; на той могиле поставилъ церковь святого Николу". Отже, це явне свідчення того, що Аскольд був християнином, а наявність єпископа передбачає певну ієрархію, богослужбовий чин, обряди, християнську громаду.

У 860 р. була вислана місія з релігійними завданнями. Візантійський двір не пошкодував багатих золотих подарунків, різних коштовних виробів для "руської старшини". Місія була успішною: укладено не лише корисні для Візантії трактати, але й охрещено багато дружинників, тогочасної еліти. Візантійські джерела, церковна література не раз повторювали легенду: щоб переконати русів у святості християнської віри, грецький проповідник на їх очах вкинув євангеліє у розпалений вогонь, а потім вийняв її неушкодженою. Це чудо зробило таке враження, що багато русів охрестилось. Чудо з євангелієм зображено і на візантійських мініатюрах. Для охрещених настановлено єпископа, тобто покладено початок руській церкві.5 Українських джерел, що описували б цю подію, не лишилось. Є лише неясна згадка у Церковному уставі Володимира про початок київської ієрархії за часів патріарха Фотія - сучасника місії 860-х рр. та християнська церква на могилі київського князя Аскольда.

Свідчення про діяльність цієї християнської місії відсутні. Відомо лише, що в перший половині Х століття було вже чимало християн серед дружини і княжого двору. Так, трактат 944 р. спеціально рахується з християнською частиною Руси.
У договорі Олега з греками 911 р. згадується про "работающихъ грецъхъ Руси у хрестьянскаго царя". Договір князя Ігоря 944 р. скріплює присяга двох частин дружини - християнської і язичницької: " …мы же, елико насъ хрестилися есмы, кляхомся церковью святого Ильи в сборнъй церкви, предлежащимъ честнымъ крестомъ…, а некрещеная Русь да полагаютъ щиты своя и мечи своя наги и обручи свои и прочая оружия…" Повернувшись до Києва, свідчить літописець, християни молились "въ церкви святого Иліи, яже есть надь ручаем… се бо есть сборная церкви, мнози бо бъша варязи хрестьяны".