Ієродиякон Євстратій /Зоря/,

Відречення від кафедри і клятвопорушення:
історична розвідка

В "Судебном деянии" Московського Архиєрейського Собору від 11 червня 1992 року серед пунктів обвинувачення проти митрополита Київського і всієї України Філарета є й такий: "таким образом… засвидетельствованы следующие его преступления: … 3. клятвопреступление, выразившееся в нарушении данного им перед Крестом и Евангелием на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви, проходившем 31 марта - 5 апреля с. г., обещания созвать Архиерейский Собор Украинской Православной Церкви и подать на нём прошение об уходе с поста Предстоятеля Украинской Церкви". Розглянемо з точки зору канонічного права та історичних прецедентів справедливість і навіть саму можливість покарання православного архиєрея, в нашому випадку - митрополита Філарета, за те, що він під тиском погодився залишити пост Предстоятеля Церкви, а потім від цього відмовився, і чи підпадають такі його дії під визначення клятвопорушення.

9 правило ІІІ Вселенського собору, або Послання того ж святого Третього Вселенського Собору до священного Собору Памфілійського про Євстафія, колишнього їх митрополита, говорить про колишнього Предстоятеля Памфілійської Церкви митрополита Євстафія, котрий, через важкі зовнішні обставини та нарікання на нього як на Предстоятеля, подав до Памфілійського Собору письмове відречення від своєї посади. Памфілійський Собор прийняв зречення і обрав на його місце нового митрополита - Феодора. З приводу зречення митрополита Євстафія у правилі говориться таке (церковнослов'янською мовою): "Бив же (Євстафій) нікоторими смущен, как сказиваєт, і подвергшися неожиданним обстоятельствам, потом, по причині ізлишнія недіятельности, утомленний борьбою с обременившими єго заботами, і не возмогший отразити нареканія противников своіх, не вєдаєм како, представил письменноє отреченіє от своєя єпархії. Ібо єму, яко єдиножди пріявшему на себя священноначальственноє попеченіє, подобало удерживаті оноє с духовною кріпостію, как би вооружатися на труди, і охотно переносити пот, обіщающий воздаяніє".2 За давньою церковною практикою колишній Памфілійський митрополит Євстафій втратив не тільки предстоятельство, але й взагалі єпископське звання і честь. Пребуваючи через це у великій скорботі, він звернувся до Вселенського Собору з проханням повернути йому лише честь та звання єпископа. Зваживши на поважний вік та сильні переживання Євстафія, Собор дозволив йому носити звання єпископа, без права виконувати єпископські функції.

Подаючи тлумачення на це правило, авторитетний православний каноніст, єпископ Далматинсько-Істрійський Никодим (Мілаш), говорить: "Правила Православної Церкви категорично осуджують єпископа, митрополита або патріарха, який подає відречення від керування тією церковною областю, котра довірена йому законною владою; подавши ж таке (відречення), він перестає бути єпископом у самому суворому сенсі цього слова… За змістом 17 правила Антиохійського Собору, жоден єпископ не може залишити довірену йому кафедру… Винятки дозволялися тільки через небажання кліру та народу прийняти обраного… Це єдиний випадок, коли єпископу, що не керує своєю єпархією, дозволяється зберігати звання і честь єпископа, в інших же випадках він буває зовсім вивержений".3 Єп. Никодим також подає тлумачення на 9 правило ІІІ Вселенського Собору візантійського каноніста Іоана Зонари, котрий говорить: "Зауваження отців стосовно того, що, прийнявши на себе священноначальственне піклування, він (тобто Євстафій, - Авт.) повинен був до кінця утримувати його з духовною міцністю, - показує, що подання відречення від священноначальственного піклування не тільки не дозволене, але швидше заборонене та підлягає осуду".4 Закінчуючи розгляд даного правила, єпископ Никодим робить висновок: "Таким чином, за вченням Православної Церкви, жоден єпископ, на якому б ієрархічному щаблі він не знаходився, не має права подавати відречення від довіреної йому кафедри; подавши ж таке, він перестає бути єпископом у суворому сенсі слова, тобто втрачає всі права, що належать йому як єпископу".5

Важливе зауваження, яке має безпосереднє відношення до теми, яка розглядається, знаходимо у 3 правилі святителя Кирила, архиєпископа Олександрійського. Він говорить: "Не згідне з церковними постановами те, що деякі священнодіючі (тобто ієрархи) подають письмове відречення. Бо якщо вони достойні служити, то нехай перебувають у цьому; якщо ж недостойні, нехай віддаляються від служіння не через відречення, але через засудження за діла, проти яких хтось може піднести гучний голос як таких, що відбуваються поза всяким порядком".6 У тлумаченні на це правило єпископ Никодим говорить: "Предстоятель Олександрійської Церкви бачить у такому вчинкові (тобто відреченні від кафедри) крайню протизаконність … Якщо хто-небудь заслуговує займати у Церкві ієрархічне місце, то повинен завжди залишатися на цьому місці, якщо ж недостойний його, то такого потрібно віддаляти церковним судом, а не приймати від нього зречення добровільного чи вимушеного. Вальсамон (авторитетний візатнійський каноніст. - Авт.) у тлумаченні цього правила говорить з цього приводу: "Це (зречення) не дійсне і з церковними постановами незгідне, щоб ті, хто священнодіють, відрікалися від своїх церков".7 Як бачимо з правила святителя Кирила Олександрійского та з його тлумачення двома авторитетними каноністами, відречення від кафедри є протиканонічним. Якщо єпископ не порушив канонічних правил, то він не повинен залишати свою кафедру через відречення, добровільне або вимушене. Якщо ж він порушив канонічні правила, то проти нього потрібно розпочати процедуру церковного судочинства і позбавити його кафедри. Такий єпископ повинен залишити свою кафедру не через відречення, а постановою церковного суду, як порушник канонічних правил.

Звернувшись до історії судочинства над митрополитом Філаретом ми можемо побачити, що власне процес судочинства над ним ніколи не розпочинався. Замість того, щоб для перевірки фактів, правдивих чи вигаданих, які наводилися на Архиєрейському Соборі 31 березня - 4 квітня 1992 року, створити слідчу комісію, провести розслідування і подати його висновки на Собор, від митрополита Філарета почали вимагати добровільного зречення Київської кафедри та предстоятельства в УПЦ. Як ми мали змогу пересвідчитися з вищенаведеного, така вимога до митрополита Філарета прямо суперечила церковним канонам. А тому немає нічого дивного в тому, що витягнута погрозами позбавити УПЦ статусу незалежності і самостійності в управлінні обіцянка митрополита Філарета піти з посади Предстоятеля УПЦ не була ним виконана, як протиканонічна.

Вищенаведена постанова Московського Архиєрейського собору РПЦ від 11 червня 1992 року осуджує митрополита Філарета, як клятвопорушника. Його клятвопорушення виявилося в невиконанні обіцянки, даної на попередньому Архиєрейському Соборі РПЦ, піти з посади Предстоятеля Української Православної Церкви. Чи можна таку дію митрополита Філарета вважати порушенням клятви?Доказів того, що митрополит Філарет давав на Архиєрейському Соборі в Москві саме клятву, не існує. Навпаки, у постанові цього Собору в п. 3 говориться про те, що "собор прийняв до відома заяву митрополита Філарета ". В іншому документі - постанові Священного Синоду РПЦ від 7 травня 1992 року - говориться про "архиєрейську обіцянку", а у постановах так званого "Харківського Собору" від 22 травня того ж року - про "дворазову клятву". Тож, як бачимо, класифікація однієї й тієї самої дії митрополита Філарета поступово, виходячи з пропагандивної необхідності, змінюється від "заяви" до "дворазової клятви". Через те, що постанова Архиєрейського Собору РПЦ від 4 квітня 1992 року, в якій вчинок митрополита Філарета класифікується як "заява", найближча за часом до самих подій Собору, з необхідністю дійдемо висновку, що ніякої клятви піти з посади Предстоятеля УПЦ митрополит Філарет не давав.

Цього й не могло статися. У авторитетному канонічному збірнику, "Алфавітній Синтагмі" ієромонаха Матфея Властаря, наводиться такий закон: "Єпископам та клірикам до читців - клястися зовсім заборонено: для них клятва замінюється письмовим свідченням".8 Тож і митрополит Філарет не міг поклястися на Архиєрейському Соборі в Москві не тільки в тому, що піде з посади Предстоятеля Української Православної Церкви, а й в будь-чому іншому.
Чи можна розглядати зроблену з примусу заяву як аналог клятви? З аналізу всієї 32 глави літери "E" "Синтагми" можемо зробити висновок, що існує істотна різниця між власне клятвою та обіцянкою, даною навіть при наявності Чесного Хреста і Євангелія. Ознакою власне клятви є предмет або особа, якою клянуться. Це може бути Господь Бог, цар, власне життя чи спасіння, тощо. Якщо ж немає предмета клятви, то немає й самої клятви. Чим же "клявся" митрополит Філарет? Документи РПЦ не дають відповіді на це питання.

Чи була митрополитом Філаретом подана письмова заява, котра є аналогом клятви для кліриків? Ні, такої заяви не було, бо інакше вона була б прикладена до звинувачувальних документів, що у великій кількості розповсюджувалися керівними органами РПЦ. Різницю ж між усними та письмовими заявами можемо побачити з історичних прикладів.Під час суперечок щодо законності засудження святителя Іоана Золотоустого собором у Дубі, його противники як аргументи наводили правила аріанського Антиохійського Собору, спрямовані проти святого Афанасія Великого. Щоб припинити суперечку, прихильник Золотоустого єпископ Ельпідій запропонував імператорові: "Нехай Антиох, Акакій та інші письмово заявлять, що вони поділяють віровчення того Собору, постанови якого вони схвалюють, тоді я визнаю себе переможеним, і суперечка буде вирішена". Названі єпископи щось пробурмотіли на знак своєї згоди, яку обіцяли наступного дня оформити письмовою заявою. Але імператор Аркадій так ніколи не побачив ані заяви, ані підпису котрогось з них.9

Іншим прикладом є випадок, який стався під час Великого Московського Собору 1666-67 років, на якому судили Патріарха Никона. На судовому засіданні він заявив: "Грецькі правила непрямі, друкували їх єретики". На це східні Патріархи відповіли: "Напиши та підпиши своєю рукою, що наша Книга правил єретична, і правила у ній непрямі, і вкажи, що саме у цій книзі єретичного". Никон ніякої єресі в тих правилах не вказав і власноручного свідчення про те не дав.10

Таким чином, розглянувши канони Православної Церкви, їх тлумачення авторитетними каноністами, історичні прецеденти, можемо зробити висновок: Московський Архиєрейський Собор 31 березня - 4 квітня 1992 року і наступні Синоди РПЦ вимагали від митрополита Київського і всієї України Філарета прямо забороненого канонічними правилами відречення від Київської кафедри. Вимушена обіцянка митрополита Філарета залишити Київську кафедру була протиканонічно потрактована Московським Архиєрейським Собором 11 червня 1992 року як клятва, а невиконання цієї вимушеної обіцянки, яка входить у суперечність з канонічними нормами, - як клятвопорушення. З цього можемо зробити висновок, що "Судебное деяние" Архиєрейського Собору РПЦ від 11 червня 1992 року щонайменше в одному пункті (а саме третьому - клятвопорушення) обвинувачення не є об'єктивним і правочинним з точки зору канонів Православної Церкви.

---

1Неправда московських анафем. - К., 1999 рік, с. 291.
2 Книга правил Святых Апостол, Святых Соборов Вселенских и Поместных, и Святых Отец. - Видання Тройце-Сергієвої лаври, 1992 рік, с. 50 - 51.
3 Никодим (Милаш), еп. "Правила Православной Церкви…". - Видання Тройце-Сергієвої лаври, 1996 рік, т. І, с. 314 - 315.
4 Там само, т. І, с. 318.
5 Там само, т. І, с. 328.
6 Книга правил …, с. 392.
7 Никодим (Милаш), еп. Вказ. твір, т. І, с. 319.
8 Алфавитная Синтагма М. Властаря. - М., 1996 рік, с. 254.
9 Неправда…, с. 125.
10 Макарий, митрополит Московский. История Русской Церкви. - М., 1996 рік, кн.VII, с. 362.