Розділ 3
МУР проти ФСБ
Цхай очолив 12-й відділ, що спеціалізується на розкритті замовлених вбивств, а вже через десять місяців став заступником начальника МУРу. «Він був сищиком від Бога, і такого більше не буде», — говорили про нього друзі. «Із Цхаєм було легко і цікаво працювати, - розповідав слідчий з особливо важливих справ московської міської прокуратури А. Супруненко. — Грамотна, порядна людина. З романтиків. Він був сполучною ланкою між оперативним складом і слідством, вірив у те, що можна підняти самі заплутані справи...»
Саме Цхай зумів викрити групу, що займалася підробкою посвідчень силових відомств. З боку ФАПСИ підключилося УСБ цього відомства під керівництвом полковника Сергія Юрійовича Барковського. Московський журналіст Олександр Хинштейн в одній зі своїх статей, очевидно замовленій ФСБ, написав, що виготовленням фальшивих документів керував сам Лазовський і що саме тому в його людей виявилися «документи прикриття» ФСБ, ФАПСИ, ГРУ і МО. Однак це не так. Лазовський до справи про фальшиві службові посвідчення, розкритій Цхаєм, взагалі не мав відношеня. Не дивно, що Барковський у своїй розповіді Лазовського не згадує, а називає організаторами зовсім інших людей. От що говорить Барковський:
«Відрізнити фальшивки від справжніх документів виявилося досить складно навіть для фахівців. Часом «липа» була навіть кращої якості. Експертиза показала — майстерня явно одна. У результаті цілого комплексу оперативно-розшукових заходів були затримані чотири дуже навіть нерядових людини. Один з них — колишній замначальника відділу КДБ СРСР, а нині голова фірми із симптоматичною назвою «Честь». Інший — керівник однієї з московських друкарень, колишній начальник друкарні апарату ЦК КПРС. В їх компанії був колишній лейтенант ФАПСИ, що під час перебування на службі мав відношення до оформлення пропусків. Передбачається, що саме йому належала ідея виробництва підроблених документів. І один дуже талановитий гравер».
З розповіді Барковського випливає, що підробки створювалися не бандитами, а колишнім номенклатурним працівником (апарат ЦК КПРС) і співробітником спецслужби (ФАПСИ). А якщо так, не можна виключити, що і лабораторія по виготовленню якісних підробок була створена з дозволу ФСБ і ФАПСИ і ними ж контролювалася.
Але повернемося до Лазовського. Ліквідація угруповання Лазовського в лютому-серпні 1996 року стала головною вдачею 12-го відділу МУРу. Кадровий склад групи Лазовського не був сформований за географічним принципом, як у звичайних ОПГ. «Бригада» була інтернаціональною, що вказувало на її специфіку. Під Лазовським працювали і чеченці, і вихідці з Казахстану, і бойовики з угруповань прилеглих до столиці міст. Марат Васильєв був москвич, Роман Полонський — з Дубни, Володимир Абросімов — з Тули, Анзор Мусаєв із Грозного... Група була добре екіпірована.
З 1995 року Лазовський перебував у федеральному розшуку за ст. 209 («бандитизм») КК РФ. Йому ставилося в провину кілька епізодів. Так, у грудні 1993 року угрупованням Лазовського були убиті інкасатори, що перевозили гроші для акціонерного товариства ММСТ і викрадені 250 тисяч доларів.
Тоді ж виникли розбіжності навколо угод, пов'язаних з постачанням нафтопродуктів, між «Ланако» і корпорацією «Віктор». 10 січня 1994 року невідомі (очевидно, що за замовленням фірми «Віктор») обстріляли з гранатомета автомобіль голови правління і директора фірми «Ланако» Володимира Козловського (що дав перший склад свого прізвища як третій склад назви фірми «Ланако»).
Чи ледве не в той же день вибухнула бомба біля дверей одного з керівників «Віктора». 12 січня 1994 року біля квартири іншого керівника «Віктора» відбувся настільки потужний спрямований вибух, що сталеві вхідні двері влетіли в квартиру, пробивши стіну, що зустрілася на шляху. Завдяки щасливому випадку ніхто з людей, що знаходилися в квартирі, не постраждав. Але в будинку почалася пожежа, сусіди були змушені вистрибувати з вікон. Двоє розбилися на смерть, кілька людей отримали поранення.
13 січня невідомі приїхали в офіс «Ланако» в Москві (Переведеновський пров., б. 2, корп. 3), де між ними і співробітниками «Ланако» відбулася перестрілка. Через 10 хвилин після цього прибув ОМОН, що взяв офіс штурмом (жертв завдяки щасливому випадку не було), затримав близько 60 чоловік і відвіз у відділення, де був зроблений відеозапис арештованих. Після цього майже всіх відпустили. Наступного дня в міліції залишалися тільки чотири охоронці, що мали при затриманні зброю. Незабаром їх судили. Однак за перестрілку з міліцією провинені одержали м'яке покарання: двох відпустили із зали суду, двом дали по року таборів.
4 березня 1994 року в ресторані «Дагмос» на вулиці Казакова між бойовиками Лазовського і дагестанської банди розігрався справжній бій, в якому з кожного боку взяло участь до тридцяти чоловік. В результаті були вбиті сім чоловік, двоє поранені. Всі загиблі — члени так званої дагестанської ОПГ.
16 червня того ж 1994 року біля офісу банку «КредитКонсенсус» з автоматів були розстріляні три члени таганського злочинного угруповання. Лазовський зажадав від банку заплатити йому два з половиною мільярда карбованців — відсотки від спірної суми між банком і фірмою Росмясомолоко. Банк звернувся за допомогою до таганського злочинного угруповання, свого «даху». Коли таганські бандити відмовилися платити Лазовському, відбувся бій.
Один із самих звірячих злочинів Лазовський вчинив 5 вересня 1994 року. У 1994 році між Лазовським і його партнером — співвласником Грозненського нафтопереробного заводу (НПЗ) Атланом Натаєвим (що дав фірмі «Ланако» дві перші букви свого прізвища для другого складу) — почалися розбрати. Останній раз Натаєва бачили приблизно о 10 годині вечора 5 вересня 1994 року біля метро «Динамо» в темно-синьому БМВ 740 моделі, що належить «Ланако», із двома охоронцями — Робертом Руденко і Володимиром Ліпатовим, — які теж зникли. В міліцію повідомляти про зникнення своїх співробітників Лазовський не став.
За випадковим збігом обставин 7 вересня Регіональне управління по боротьбі з організованою злочинністю (РУОП) під керівництвом Володимира Донцова зробило в офісі «Ланако» «оперативний огляд». Під час огляду співробітники московського РУОПа знайшли незареєстровану зброю, зокрема пістолети ТТ. Однак цей факт не привернув до себе належної уваги. Нікого не затримали.
Як з'ясувалося пізніше, Натаєв, Руденко і Липатов були викрадені Полонським і Щеленковим і відвезені під Москву на дачу в селище Академії наук. Там Натаєва вбили, після чого відрізали у трупа голову. Потім разом з полоненими охоронцями труп вивезли в Ярославську область, на торф'яні болота, де розстріляли й обезглавили Руденко і Липатова. Усіх трьох зарили в торф. У 1996 році три трупи виловили з торфу співробітники МУРу. У Натаєва знайшли посвідчення офіцера генштабу.
18 вересня в Москву прибув стурбований брат Натаєва. Лазовський викликав його на розмову на автостоянку свого дядька Миколи Лазовського, на вулиці Буракова. Хазяїн автостоянки відпустив додому охорону, щоб не було свідків, а коли другий Натаєв прибув на зустріч, Щеленков, Полонський і Грішин зустріли його вогнем з автоматів, пістолетів і навіть обріза мисливської рушниці. Відстрілюючись, Натаєв зробив 14 пострілів, і, перед тим як був убитий сам, вбив Полонського і Грішина. Вогонь був настільки інтенсивним, що на стоянці зайнялось кілька машин. Підоспіла міліція застала тільки калюжі крові і стріляні гільзи. А ще через кілька хвилин з підстанції «швидкої допомоги» надійшло повідомлення, що у лікарів знаходиться труп Полонського. (На вулиці Короленко шестеро невідомих перегородили дорогу «Волгою», зупинили автомобіль «швидкої» і передали медикам тіло Полонського.)
Група Лазовського вчинила також вбивство гендиректора туапсинського нафтопереробного заводу Анатолія Василенко. Василенко, що був давнім партнером «Ланако», був застрелений у Туапсе перед зборами засновників. За оперативними даними незадовго до цього Лазовський чартерним рейсом літав у Туапсе на зустріч з Василенко (в аеропорті Лазовського зустрічали співробітники туапсинського ФСБ) і, мабуть, не знайшов з ним спільної мови. Підозрювався Лазовський і у викраденні в 1996 році депутата Держдуми Ю. А. Полякова. Однак ця справа залишилася «висяком».
Очевидно, що до переведення Цхая на роботу в МУР Лазовського не шукали. Після вибуху на Яузі «Ланако» не зацікавилися насамперед тому, що фірма була феесбешною. За повідомленням МУРу, «документи прикриття» використовували майже всі члени групи Лазовського, причому мова йшла не про підробки, а про справжні документи. З цього співробітники МУРу зробили висновок про те, що «Ланако» тісно зв'язана зі спецслужбами, тим більше що сам Лазовський брав участь в операціях із звільнення з чеченського полону співробітників Лубянки.
Керівників фірми «Ланако» неодноразово помічали і навіть затримували в компанії офіцерів ФСБ, Московським управлінням якої в той час завідував Савост’янов. Особисту охорону Лазовського і службу безпеки його фірми очолював діючий офіцер Московського управління з незаконних збройних формуваннь УФСБ майор Олексій Юмашкін. Співробітниками Юмашкіна були офіцери ФСБ Карпичев і Мєхков (саме вони під час одного з затримань міліцією Лазовського дістали посвідчення ФСБ і були разом з Лазовським відпущені). Близький друг і соратник Лазовського Роман Полонський носив у кишені посвідчення співробітника ГРУ й офіцера генштабу (коли 18 вересня 1994 року Полонського застрелили на автостоянці на вулиці Буракова, на поясі в нього висіла кобура, а в кишені лежало посвідчення співробітника ГРУ Міноборони Росії).
У лютому 1996 року оперативники МУРу вистежили Лазовського в Москві на квартирі якогось Тростянецького, що проживав на Садово-Самотечній вулиці. У дворі цього будинку Лазовського і його охоронця Марселя Харисова заарештували при посадці в джип, за кермом якого сидів Юмашкін. Затримував Лазовського особисто Цхай. Він же домігся санкції на арешт і обшук. Під час обшуку у Лазовського знайшли 1,03 г кокаїну і заряджений пістолет ПМ, а в квартирі Тростянецького вилучили револьвер, гранату і мисливську рушницю. Наркотики і незареєстрованний пістолет ТТ МУРовці знайшли також у Харісова. Обох відвезли в слідчий ізолятор (СИЗО) ФСБ Лефортово, де на запитання слідчих вони відповідати відмовилися. Юмашкіна забрав з-під арешту черговий офіцер УФСБ.
Крім МУРу розробкою Лазовського займався 1-й відділ Управління по боротьбі з тероризмом (УБТ) ФСК РФ. З 1994 року справу цю вів старший оперуповноважений в особливо важливих справах майор Євгеній Макєєв. Начальником 1-го відділу в той час був Олександр Михайлович Платонов. Вже тоді оперативні працівники розуміли, що таке Лазовський і хто за ним стоїть, тому Платонов попередив Макєєва, що справа важлива і складна, посадив його в маленький кабінет на дев'ятому поверсі реконструйованого старого будинку Лубянки разом із ще одним співробітником і попросив матеріали справи оперативного обліку ні з ким не обговорювати. Співробітником, що опинився в кабінеті Макєєва, був Олександр Литвиненко. Саме від Макєєва він вперше почув, що Московське управління ФСБ перетворилося в банду злочинців.
Однак в 1995 році Платонова відсторонили від оперативної роботи. Начальником відділу став підполковник Євгеній Олександрович Колєсніков (сьогодні він уже генерал-майор), що прийшов у ФСБ із ФСО після того, як у червні 1995 року Барсуков був призначений директором ФСБ. Робота з розробки угруповання Лазовського у ФСБ була блокована. Санкції на проведення заходів щодо Лазовського продовжував давати тільки заступник начальника відділу полковник Анатолій Олександрович Родін, призначений ще за Платонова. Тоді Родіна і Макєєва звільнили.
Всього у справі Лазовського і «Ланако» МУРом були встановлені як причетні до банди Лазовського шість оперативників Московського УФСБ, що не залишилося непоміченим журналістами. 11 листопада 1996 року «Нова газета» опублікувала запит депутата Держдуми, заступника головного редактора «Нової газети» Юрія Щекочихіна:
Директору ФСБ Російської Федерації Ковальову Н. Д.
Копії:
Міністру МВС Російської Федерації Куликову А.С. Генеральному прокурору Російської Федерації Скуратову Ю. И. Голові Адміністрації Президента Російської Федерації Чубайсу А. Б.
В Комітет з безпеки Державної думи Росії на моє ім'я надійшов лист від одного з високопоставлених офіцерів МВС РФ. В ньому, зокрема, стверджується, що «останнім часом намічається тенденція зрощування організованих злочинних угруповань зі співробітниками правоохоронних органів і спецслужб». Для того щоб мати можливість підтвердити чи спростувати висновок, зроблений автором листа, прошу Вас відповісти на ряд нижченаведених питань:
1. Чи числяться в особовому складі УФСБ по Москві і Московській області згадані в листі люди: Карпичев С. Н., Мєхков С. Н., Юмашкін А. А., Абовян Э. А., Дмітрієв Л. А., Докукін А. А.?
2. Чи правда, що раніше засуджений президент фірми «Вітязь», що спеціалізується на операціях з нафтою, Сергій Петрович Кублицький з минулого року використовує як особистих охоронців співробітників УФСБ РФ по Москві і Московській області Карпичева С. Н. і Мєхкова С. Н. і в їхньому супроводі неодноразово зустрічався з керівництвом Туапсинського нафтопереробного заводу і представниками фірми «Атлас», що володіє контрольним пакетом акцій НПЗ?
3. Чи правда, що слідчі прокуратури м. Краснодара неодноразово намагалися допитати як свідка по кримінальній справі про вбивство директора Туапсинського НПЗ співробітника УФСБ по Москві і Московській області майора Юмашкіна А. А., що виконує в тому числі функції особистої охорони лідера міжрегіонального злочинного угруповання Лазовського М. М., але так і не змогли цього зробити? Наскільки відповідають дійсності зведення про те, що, починаючи з 1994 року, майор Юмашкін А. А. є близьким діловим партнером Лазовського і неодноразово разом з ним приїжджав у м. Туапсе і м. Краснодар, де вони удвох вирішували питання, пов'язані з нафтовим бізнесом?
4. Чи правда, що 17 лютого поточного року працівниками МВС РФ разом з Кублицьким С. П. і Лазовським М. М. були затримані співробітники УФСБ РФ по Москві і Московській області Юмашкін А. А., Карпичєв С. Н., Мєхков С. Н.? Якщо так, то наскільки вірно те, що після перевірки пред'явлених Карпичевим і Мєхковим посвідчень співробітників ФСБ їх обох відпустили? Чи були сповіщені про затримку співробітників УФСБ по Москві і Московській області керівництво ФСБ РФ і перший заступник міністра МВС РФ генерал-лейтенант Колісників В. І.? Чи дійсно арештований Лазовський підозрюється правоохоронними органами і Прокуратурою РФ у здійсненні ряду замовлених вбивств? Чи був допитаний за клопотанням фахівців із правоохоронних органів Краснодарського краю, що розслідують убивство директора Туапсинського НПЗ, затриманий Кублицький?
5. Чи правда, що 16 жовтня минулого року співробітники Московського РУОП затримали Яніна А. Н., 1958 р.н., що проживає в Москві, серед вилучених документів якого знаходилася квитанція на зданий у камеру схову Центрального аеровокзалу багаж? Чи вірно, що в багажі Яніна міліціонери знайшли 5 автоматів АКС-74У, що не значаться в картотеці МВС РФ, 5 магазинів до АКС, 30 патронів калібру 5,45 і 3 патрона калібру 7,62? Чи справедливо твердження про те, що ця зброя була вилучена у злочинних угруповань і, відповідно до документів, зберігалося в УФСБ по Москві і Московській області? Чи вірна інформація про те, що, після того як у СКМ [Служба кримінальної міліції] «Аеропорт» 17.10.95 слідчим Шолоховой у відношенні Яніна А. Н. було порушено кримінальну справу номер 1646 за ст. 218 4.1 КК РСФСР, у РУОП прибули два співробітники служби по боротьбі з незаконними збройними формуваннями і бандитизмом УФСБ по Москві і Московській області, один із яких, полковник Едуард Арташесович Абовян, домігся звільнення з-під варти затриманого Яніна? Якщо так, то чи мав полковник Абовян, наполягаючи на звільненні Яніна, підстави стверджувати і чи стверджував взагалі, що він виконує завдання свого безпосереднього начальника — генерала Семенюка, причому з відома першого заступника директора ФСБ РФ, начальника УФСБ по Москві і Московській області генерала Трофімова? Чи має полковник Абовян вільний доступ до спеціальної техніки і зброї, що знаходиться в розпорядженні УФСБ по Москві і Московській області, у тому числі до виробу «ГрачГраніт»? Яке відношення, якщо воно існує, має полковник Абовян до комерційної діяльності банку Мосінрасчет і комбінату «Тверское пиво»?
6. Чи правда, що 17 жовтня ц.р. співробітники РООП Північного округу м. Москви затримали машину БМВ-525 із знімними номерами 41-34 МОК, якою раніше активно користався вже згадуваний мною Кублицький С. П., у кримінальних колах більше відомий як Воркута? Чи знаходилися в затриманому автомобілі водій і три пасажири, які не мали на нього ніяких документів і пред'явили співробітникам РООП два посвідчення працівників УФСБ по Москві і Московській області: на ім'я капітана Дмитрієва Л. А. і прапорщика Докукина А. А., після чого були відпущені?
З повагою Юрій ЩЕКОЧИХІН, член Комітету з безпеки Державної думи РФ
Згаданий у запиті Щекочихіна полковник ФСБ Абовян, що працював у відділі по боротьбі з незаконними бандитськими формуваннями, був куратором Лазовського по лінії ФСБ.
23 листопада 1996 року перший заступник міністра внутрішніх справ Володимир Колєсніков направив Щекочихіну в комітет Держдуми відповідь, у якій повідомив: «Дійсно... в ході проведених у м. Москві заходів щодо захоплення збройних злочинців, крім Лазовського, в числі доставлених в органи внутрішніх справ виявилися особи, що пред'явили посвідчення від імені правоохоронних і інших державних служб... Вжитими заходами в даний час Лазовському й іншим співучасникам інкримінується більше 10 навмисних вбивств у різних регіонах Росії»...
Отже, Колєсніков не дав відповідей на конкретні питання, поставлені в запиті Щекочихіна. Залишалося тільки чекати суду над злочинцями.
Двічі з Щекочихіним зустрічався директор ФСБ Ковальов. Наприкінці року Щекочихін одержав від нього дві відповіді — однакових по суті. Одна, секретна, залишилася в архівах Держдуми. Іншу, відкриту, Щекочихін зробив надбанням громадськості:
«За фактами і обставинами, викладеними в депутатському запиті в «Новій газеті», Федеральною службою безпеки проведене службове розслідування... Як показав розгляд, в їх [співробітників УФСБ] діях мали місце певні відступи від вимог відомчих нормативних актів, що в поєднанні з браком практичного досвіду і професіоналізму і могло стати причиною інциденту, що привернув Вашу увагу.
При цьому особливу заклопотаність викликає та обставина, що конфлікт відбувся між співробітниками двох відомств, що ведуть оперативно-службову діяльність у кримінальному середовищі. Разом з тим, незважаючи на це прикре непорозуміння, основна задача вирішена — банда Лазовського знешкоджена...»
Особливу заклопотаність Ковальова викликало не співробітництво УФСБ Москви і Московської області з організованими злочинними угрупованнями, терористами і кримінальними «авторитетами», а дії співробітників МУРу на чолі з Цхаєм. Що стосується самих співробітників УФСБ, то в їхніх діях Ковальов побачив лише «певні відступи від вимог відомчих нормативних актів». По своєму Ковальов мав рацію. Принципової різниці між співробітниками спецслужб і бойовиками Лазовського він не бачив, а тому щиро не міг зрозуміти Щекочихіна.
Службового розслідування по лінії ФСБ, зрозуміло, ніхто не проводив, звільнений ніхто не був. Абовяну, здається, змінили прізвище і залишили на службі. До суду чи військової прокуратури матеріали перевірок передані не були. Від першого заступника головного військового прокурора генерал-лейтенанта юстиції Г. Н. Носіна була отримана відповідь наступного змісту: «За результатами перевірки у відношенні офіцерів УФСБ по Москві і Московській області, згаданих у листі, у порушенні кримінальної справи відмовлено». Про Юмашкіна московське УФСБ на запит кореспондента «Комерсанта» чесно повідомило, що Юмашкін виконував спецзавдання з контролю за діями банди Лазовського. У 1997 році майор Юмашкін все-таки засвітився і став фігурантом у кримінальній справі за фактом замовлених вбивств, відкритій Таганською прокуратурою Москви. Але, оскільки, мабуть, і при організації замовлених вбивств Юмашкін виконував чергове спецзавдання, він продовжував служити в московському УФСБ і в 1999 році отримав чергове військове звання підполковника.
Єдиною жертвою депутатського запиту Щекочихіна став начальник московського УФСБ, заступник директора ФСБ Росії Анатолій Трофімов, відсторонений від посади в лютому 1997 року. Прес-секретар президента Росії Сергій Ястржембський заявив, що Трофімова відсторонили «за грубі порушення, розкриті перевіркою Рахункової палати РФ, і недогляд в службовій діяльності».
Відповідно до іншої версії Трофімова звільнили саме за те, що він спробував розібратися в суті запиту Щекочихіна. Розповідають, що, прочитавши запит, Трофімов викликав до себе одного з замів і наказав йому підготувати папери на звільнення всіх згаданих в ньому співробітників. А в результаті звільнили самого Трофімова, скориставшись скандалом, викликаним арештом двох його підлеглих. Вони були арештовані МУРом і Головним управлінням з незаконного обігу наркотиків за торгівлю кокаїном. Трофімов був звільнений через два дні після того, як ЗМІ повідомили про затримку наркодільців зі службовими посвідченнями офіцерів московського УФСБ.
Варто підкреслити, що тема залучення конкретних співробітників (і ФСБ в цілому) у терористичну діяльність, що списується на чеченців, не піднімалася ні в запиті Щекочихіна, ні у відповідях офіційних осіб. На суді ніхто зі співробітників силових відомств, обвинувачених відповідно до заяви Колесникова в цілому більше ніж в десятьох вбивствах, знайдений винним не був. 31 січня 1997 року Лазовський і Харісов постали перед Тверським судом, що тривав лише три дні. Підсудних обвинуватили в збереженні зброї, наркотиків і підробці документів ФАПСИ і МО. Про теракти і замовлені вбивства ніхто з прокурорів і суддів не заїкнувся. Адвокати справедливо доводили, що підробки документів не було, тому що підсудні носили справжні документи співробітників спецслужб і силових відомств, — і пункт про підробку документів з обвинувачення довелося виключити. У кримінальній справі взагалі не було даних про використання підсудними фальшивок (що саме по собі стало вагомим аргументом на користь злиття структур Барсукова-Ковальова-Лазовського). Збереження і перевезення наркотиків також зникли з обвинувачення — інакше Лазовського і Харісова довелося б судити за наркотики, а це серйозна стаття.
Адвокат Лазовського Борис Кожемякін намагався відвести й обвинувачення в зберіганні зброї. Він стверджував, що в момент затримки Лазовський і Харісов знаходилися разом зі співробітником УФСБ Юмашкіним, з яким провели значну частину дня, що Лазовський і Харісов виконували завдання спецслужб, і саме для цього вони отримали зброю і «документи прикриття». Однак питання про співробітництво Лазовського і Харісова зі спецслужбами суддю Олену Сташину чомусь не зацікавив, а представники УФСБ з'явитися в суд відмовилися. В результаті підсудні все таки були визнані винними в незаконному збереженні зброї і засуджені безстороннім судом до двох років позбавлення волі і штрафу в 40 млн. карбованців кожний. Вислухавши вирок, Борис Кожемякін заявив, що розраховував на більш м'яке покарання.
Свій термін Лазовський відбував в одній із зон під Тулою разом з подільником-охоронцем Харісовим (що категорично забороняє інструкція). У зоні Лазовський вербував з числа кримінальників у свою групу нових бойовиків, штудіював Біблію і навіть написав трактат про благоустрій Росії. У лютому 1998 року він вийшов, тому що йому зарахували час, проведений під слідством.
Тим часом до літа 1996 року Росією була програна війна в Чечні. Військові дії потрібно було припиняти, а з чеченськими сепаратистами вести політичні переговори. На силу розв'язаний спецслужбами міжнаціональний конфлікт на Північному Кавказі погрожував завершитися мирною угодою. Щоб зірвати мирні переговори, ФСБ провела в Москві серію терактів. Оскільки вибухи без жертв на москвичів належного враження не справили, ФСБ приступила до терактів з жертвами. Звернемо ще раз увагу на те, наскільки вчасно проводяться теракти прихильниками війни і наскільки невигідні вони прихильникам миру в Росії і самим чеченцям.
11 червня 1996 року о десятій годині вечора на Серпуховській лінії московського метро, станція «Тульська», прогримів вибух у напівпорожньому вагоні потяга. Четверо загинули, дванадцять чоловік були госпіталізовані. 11 липня, рівно через місяць, відбувається теракт у тролейбусі 12-го маршруту на Пушкінській площі: шестеро поранених. Наступного дня, 12 липня вибухом знищується тролейбус 48-го маршруту на проспекті Світу. Двадцять вісім чоловік поранені. По Москві завзято поширюється інформація про «чеченський слід» терактів (хоча терористів не піймали і, відповідно, не визначили, чеченці вони чи ні). Мер міста Юрій Лужков прямо на місці вибуху останнього тролейбуса, до проведення попереднього розслідування оголосив, що виселить з Москви всю чеченську діаспору, хоча у мера не було ніяких доказів.
Однак друга хвиля терору, як і перша, не призвела до різких змін суспільної думки. На початку серпня 1996 року бойовики з боями прорвалися в Грозний, а наприкінці серпня секретарем СБ А. Лебедем і новим президентом Чечні Асланом Масхадовим були підписані Хасавюртівські угоди. Прихильники війни в Чечні програли. Терористичні акти в Москві припинилися — до початку нової операції ФСБ по розпаленню чергової чеченської війни.
Хто саме зі співробітників ФСБ організовував вибухи в Москві влітку 1996 року, сказати важко. Лазовський був під арештом. Але очевидно, що в розпорядженні ФСБ було багато аналогічних структур, причому не тільки в Москві. Так, 26 червня 1996 року газета «Сьогодні» опублікувала замітку про феесбешну злочинну організацію в Санкт-Петербурзі. Вона складалася «переважно з колишніх співробітників КДБ». Створивши кілька фірм, колишні чекісти крім «чистої» комерції торгували пістолетами, вибухівкою і наркотиками, а також займалися переправлянням з Німеччини в Росію викрадених «Мерседесів» і «БМВ».
Нарешті, вибухи в Москві могли організовувати люди угруповання Лазовського, що залишилися на волі. Підстави для цієї версії серйозні.
У лютому 1996 року в Москві біля ломбарду на Великій Спаській вулиці співробітники МУРу при спробі продати револьвер «Таурус» затримали деякого Володимира Акімова, що виявився колишнім шофером Лазовського. Під впливом повідомлень ЗМІ про нову хвилю терактів у транспорті в Москві в червні-липні 1996 року, Акімов, що перебував під слідством, став давати показання про вибух автобуса 27 грудня 1994 р. «Сьогодні, перебуваючи в СІЗО-48/1 і бачачи політичну ситуацію по телевізору, — писав Акімов, — вважаю своїм обов'язком повідомити про вибух автобуса...» Акімов повідомив, що 27 грудня разом з Воробйовим виїхав на «рекогносцировку» до автобусної зупинки ВДНГ-південна на «Жигулях». Були намічені шляхи відходу. Увечері того ж дня на тій же машині, залишивши її недалеко від кінцевої автобусної зупинки, Акімов і Воробйов повернулися на проспект Миру, де сіли в ЛіАЗ 33-го маршруту. Коли в автобусі залишилося трохи пасажирів, — показав далі Акімов, — він і Воробйов заклали бомбу потужністю в 400 г аммоніта під сидіння біля правого заднього колеса. Вийшовши на кінцевій зупинці, Акімов пішов прогрівати машину, а Воробйов пустив бомбу в хід за допомогою дистанційного пристрою.
Ранком 28 серпня 1996 року на той час відставний підполковник Воробйов був арештований Цхаєм в момент, коли йшов на зустріч зі співробітником ФСБ, і доставлений в МУР на Петрівку, 38, де він, якщо вірити вироку суду, все розповів сищикам столиці, в тому числі й те, що він є позаштатним співробітником ФСБ. Незабаром Акімов від своїх показань відмовився, хоча вони були дані в писемній формі. Відмовився від своїх показань і Воробйов. Мосгорсуд під головуванням Ірини Кулічкової, мабуть, під тиском ФСБ, зняв з Акімова обвинувачення в співучасті в теракті і присудив до трьох років за незаконний продаж револьвера. Через те, що вирок обвинувачення виносився наприкінці квітня 1999 року і свої три роки він провів під слідством, Акімов вийшов із залу суду на волю.
Воробйов, у свою чергу, був засуджений до п'яти років таборів. Суд був закритим. В зал засідань не пустили навіть родичів підсудного. ФСБ дала Воробйову як своєму співробітнику позитивну характеристику, що була підшита до кримінальної справи. В останнім слові Воробйов заявив, що справа проти нього сфабриковане тими, хто хоче кинути тінь на ФСБ і на нього як позаштатного агента спецслужби. Сам вирок він оголосив «знущанням над спецорганами». Пізніше Верховний суд РФ знизив Воробйову термін до трьох років (які Воробйов на той час фактично провів в ув’язненні). Наприкінці серпня 1999 року Воробйов вийшов, хоча й Акімов і слідчі вважали його причетним до терактів 1996 року. ФСБ ще раз довела, що не кидає своїх співробітників і кінець кінцем домагається їхнього звільнення.
Про причетність до літніх вибухів угруповання Лазовського Цхаю стало відомо із ще одного джерела — від Сергія Погосова. Наприкінці літа — початку осені 1996 року з оперативного джерела була отримана інформація, що в Москві в центрі міста (в районі Нового Арбата, недалеко від Будинку книги і кінотеатру «Жовтень»), в квартирі 100— 150 кв. м, на верхньому поверсі проживає Сергій Погосов. В квартирі на першому поверсі того ж будинку знаходився офіс його фірми. За наявними оперативними даними, Погосов був безпосередньо зв'язаний з Лазовським і його бойовиками. Були встановлені й взяті на контроль телефони Погосова: домашній 203-1469, робочий 203-1632 і мобільний 960-8856. Вони прослухувалися протягом двох тижнів за завданням 1-го відділу Управління антитерористичного центру (АТЦ) ФСБ (колишній УБТ). З прослуховування стало відомо, що Погосов сплачує адвокатські витрати арештованого Лазовського і зібрав велику суму на хабарі для його звільнення. На квартирі Погосова також зберігалися гроші, що призначалися для бойовиків Макса.
Інформація була повідомлена Цхаю, що особисто отримав в прокуратурі санкцію на проведення обшуку в квартирі й офісі Погосова в рамках розслідування кримінальної справи Лазовського. Через кілька днів обшук був проведений 12-м відділом МУРу разом з 1-м відділом АТЦ ФСБ РФ (колишніми підлеглими Платонова). Обшук тривав майже до ранку. В квартирі Погосова під ліжком знайшли мішок, у якому знаходилися 700 тисяч доларів. Карбованці ніхто навіть не брався підраховувати, тому що вони лежали скрізь, навіть на кухні в банках з-під крупи. Крім того, в квартирі знайшли кокаїн (подруга Погосова була наркоманкою). В офісі на першому поверсі були знайдені мобільні телефони, один з яких був зареєстрований на Лазовського. Погосова і його подругу забрали в міліцію, але в той же день арештованих відвіз співробітник московського УФСБ. Вилучати гроші міліція не стала. Податківці заявили, що їх все це не стосується і взагалі не приїхали. Кримінальної справи за фактом виявлення кокаїну не завели. Виходило, що ані гроші, ані хазяїн квартири нікого не зацікавили.
Знаючи порядки, що панують в російських силових відомствах, Погосов вирішив, що люди, які прийшли до нього, вивезуть його і вб'ють. Щоб врятувати себе, він дав підписку про готовність співробітничати (під псевдонімом Григорій), і розповів одному з оперативних співробітників про справи Лазовського і його зв'язки в московському УФСБ.
Від Макса Погосов знав, що його бригада не бандити, а скоріше секретний військовий підрозділ, що вирішує державні задачі, що усуває людей за наказом, що організує провокації і терористичні акти. «Макс» був тільки виконавець. Накази надходять від керівництва.
На питання про гроші Погосов повідомив, що гроші — Лазовського, що сам Погосов — посередник, а легальним прикриттям діяльності є постачання в Росію сигарет «Парламент», що само по собі дає непоганий прибуток. Погосов висловив думку, що Лазовський незабаром вийде на волю, тому що не розколовся під час слідства, нікого не здав, поводився «гідно». В діяльність угруповання Погосов щиро радив не втручатися, пояснивши, що в противному випадку у Цхая виникнуть серйозні проблеми.
Через кілька днів після звільнення Погосова в нього відбулася друга й остання зустріч з оперативним співробітником, що його завербував. Насамперед, Погосов запропонував гроші в обмін на повернення підписки про співробітництво. Він розповів, що куратори з московського УФСБ були вкрай незадоволені його підпискою і запропонували Погосову документ «викупити». Прямі погрози були висловлені кураторами з московського УФСБ на адресу Цхая.
Розписку Погосову не повернули, хабар не прийняли. Наступного дня про вербування агента Григорія було офіційно повідомлено начальству. А ще через кілька днів в кабінеті оперативного співробітника, що завербував Погосова, пролунав дзвінок з московського УФСБ. Телефонували за дорученням керівництва і чемно порадили залишити Погосова в спокої, загрожуючи в противному випадку розслідуванням про нібито викрадені під час обшуку в Погосова гроші.
Григорія оперативний співробітник більше не бачив. Агентурні зведення від нього не одержував. 12 квітня 1997 року в віці 39 років Цхай раптово помер від цирозу печінки, хоча не пив і не палив. Ходять чутки, що він був отруєний ФСБ саме тому, що докопався до справжніх керівників угруповання Лазовського і зрозумів, хто саме організовував в Москві вибухи влітку 1996 року. Отрути, типу тої, котрою могли отруїти Цхая, готувалися в спеціальній лабораторії ФСБ, що знаходиться, за деяким даним, в Москві за адресою Краснобогатирська вулиця, буд. 42. В цьому ж будинку, кажуть, друкувалися і високоякісні фальшиві долари, якими ФСБ розплачувалася за замовлені вбивства й інші контррозвідувальні операції. Лабораторії ці існували ще з радянських часів (вважалося, що долари друкуються на випадок війни).
15 квітня 1997 року після відспівування в Богоявленському соборі Цхай був похований на Ваганьковському цвинтарі. Справа про угруповання Лазовського після смерті Цхая розпалося на епізоди. Припустимо угрупованням Лазовського займалися потім по лінії МУРу Петро Астафьев, Андрій Потєхін, Ігор Травін, В. Будкін, А. Базанов, Г. Богуславський, В. Бубнов, А. Калінін, а також слідчий з особливо важливих справ Управління з розслідування бандитизму та вбивств Мосгорпрокуратури Андрій Борисович Супруненко, що вперше допитував Лазовського ще в 1996 році.
Після звільнення в лютому 1998 року Лазовський купив собі розкішний особняк в елітному селищі Успенське Одінцовського району Підмосков'я (на Рубльовському шосе), створив фонд «сприяння миру на Кавказі» під назвою «Єднання», в якому обійняв посаду віце-президента, і продовжував співробітничати зі спецслужбами. Розробляв Лазовського в той період співробітник Управління карного розшуку ГУВД Московської області Михайло Фонарьов. Однак подробиці про діяльність Лазовського в 1998—2000 роках невідомі.