Глава 10
Спецслужби і викрадення людей
Загальновідомим є те, що викрадення заручників з надією на викуп – переважно справа рук чеченських бандитів. Про складність звільнення заручників можна судити з відомого випадку викрадення Магомета Келигова, 1955 року народження. Келигова викрали 15 вересня 1998 року в місті Малгобек члени злочинного чеченського угруповання Урус-Мартана, очолюваного Ризваном Вараєвим. Навідником і організатором злочину був сусід Келигова — житель міста Малгобек. Викрадачі вважали, що їх не викриють і направили до Келигових посередників, які переказали вимоги сплатити викуп в сумі п'яти мільйонів доларів. Келигові платити відмовилися. Навідника незабаром викрили й заарештували. Правоохоронці встановили повний склад угруповання Вараєва. Тоді Вараєв відкрито визнав, що Магомет Келигов знаходиться в нього в заручниках, і зажадав викупу.
Родина викраденого твердо вирішила викуп не сплачувати (напевно, таких грошей просто не було). Більш того, на гроші родини Келигових (і за участю чоловіків — членів родини) державний підрозділ з боротьби із викраденнями людей підготувало операцію захоплення й знищення банди Вараєва. 22 липня 1999 року о 14 годині Келигові та співробітники спецпідрозділу влаштували засідку на членів угруповання, які поверталися із села Гойське в Урус-Мартан на трьох автомобілях. Протягом 20-хвилинного бою колону розстріляли з автоматів і гранатометів. Вбили сім бандитів, п’ятьох поранили. Співробітники спецпідрозділу та Келигові прибули в Інгушетію разом із тяжкопораненим Ризваном Вараєвим та трупом Аслана Варваєва. Ризван незабаром помер. Незважаючи на це Келигові оголосили, що брати Вараєві поранені й їх можуть виміняти на Магомета Келигова. Під час подальших переговорів із представниками банди Вараєва Келиговим довелося визнати, що брати Вараєві вбиті. Проте бандити погодилися обміняти Магомета Келигова на трупи братів Вараєвих. Обмін відбувся 31 серпня 1999 року о 17 годині на адміністративному кордоні з Чеченською республікою в районі села Аки-Юрти. Магомет пробув у заручниках майже рік.
Вараєвим непощастило. Більш успішними виявилися інші відомі чеченські викрадачі людей: Арбі Бараєв з Алханкали (Єрмоловки), Резван Читигов, Апті Абітаєв, Ідрис Межицов (Абдул-Малік), Аслан Гачаєв (Абдулла) та інші. Як і у випадкуах з іншими злочинними угрупованнями, тут теж не обійшлося без обвинувачень, ніби до викрадень людей у Чечні причетні спецслужби. Серйозні докази були щодо Арбі Бараєва.
На думку Руслана Юсупова, чеченця, що був офіцером радянської, а потім російської армії, завербованим співробітниками ФСБ у Чечні, Бараєв, безумовно, працював на російські спецслужби, які, у свою чергу, оберігали Бараєва і його людей.
Так, у середині липня 2000 року до Юсупову звернувся Магомет С. — його колишній однокласник. Магомет повідомив, що хотів би зв'язатися з ФСБ і передати інформацію про Бараєва. Саме Бараєв, як принаймні вважав Магомет, був відповідальним за захоплення в Чечні десятків заручників, у тому числі співробітників ФСБ, представника президента Росії в Чечні Валентина Власова, журналістів ГРТ і НТВ. Бараєв був також причетний до вбивства співробітників Червоного хреста, трьох громадян Великобританії і новозеландця.
Домовилися, що за 25 тисяч доларів Магомет у найближчі 20 днів виведе ФСБ на місце зустрічі Бараєва з чеченськими польовими командирами. Як зв'язатися з Юсуповим та із заступником начальника районного відділу ФСБ, Магомету пояснили.
Через п'ять днів відбулася чергова зустріч заступника начальника районного відділу ФСБ із Магометом. На цю зустріч, під гарантії ФСБ, Магомет привіз одного з найближчих Бараєву людей — Аслаханова. Останній розшукувався федералами та Інтерполом за участь у страті англійців і новозеландця, за викрадення поляків, захоплених у Дагестані, фотокореспондента Яцини і солдатських матерів, що шукали в Чечні своїх синів. По Чечні Аслаханов пересувався, за допомогою посвідчення чеченського МВС на ім'я Саралієва. Під час переговорів із ФСБ умови угоди були змінені. Магомет (сам колишній бойовик) і Аслаханов погодилися здати Бараєва без грошей, в обмін на амністію.
Незабаром Аслаханов повідомив про зустрічі Бараєва з польовими командирами Цагараевим і Ахмадовим, що мала відбутися в Грозному, на хімзаводі. За чотири години до зустрічі Юсупов одержав підтверджуючу інформацію, яку повідомили начальнику районного відділу ФСБ. Зустріч Бараєва, Цагараєва й Ахмадова відбулася в призначений час. Але ФСБ не провело операцію по затримці. Коли Юсупов почав з'ясовувати в заступника начальника відділу ФСБ, чому операцію по захопленню скасували, той відповів: «Якщо я буду лізти вище, голову знімуть і з мене і з тебе. Ми тут тільки пішаки, ми нічого не вирішуємо».
Ще через пару днів Аслаханов повідомив, що вони з Магометом змушенітікати, бо людям Бараєва все відомо. Юсупов негайно зв'язався з районним керівництвом ФСБ і домовився про зустріч. Коли Магомет і Аслаханов прибули у визначене місце в сусідній районний центр, замість співробітників ФСБ їх чекали бойовики, що розстріляли їх прямо на вулиці. У той же день на автобусній зупинці невідомі захопили дружину Юсупова і її сестру та відвезли їх у будинок республіканського ОМОНу, де повідомили міліціонерам, що «у цих гулящих мужики працюють на росіян». Жінки плакали, пояснювали, що вони заміжні. Але за них ніхто не заступився. Викрадачі відвезли їх на якесь закинуте подвір’я, побили до півсмерті й зґвалтували.
Юсупов звернувся в карний розшук Ленінського району Грозного з проханням знайти власників білої «шістки» 023 ВАЗ 21-26, на якій пересувалися викрадачі. У карному розшуку Юсупову повідомили, що люди ці в Грозному не проживають і їх ніхто не знає. Незабаром Юсупов встановив, що викрадачі (із загону Бараєва) - колишні співробітники чеченського ОМОНу, уродженці Ачхой-Мартана, і що на їхньому рахунку багато злочинів, але, оскільки вони люди Бараєва, їх не шукають.
Через тиждень до Юсупова з'явилися двоє чеченців з республіканської ФСБ і росіянин, співробітник ГРУ. Заявивши, що Аслаханова вбили через Юсупова, вони побили Юсупова на очах дружини і дітей, після чого відвезли його в сусідній район у приватний будинок. Через годину туди ж прибули двоє бойовиків Бараєва. Судячи з питань, що їх вони задавали Юсупову, зрозумілим стало, що всі присутні знали, що Юсупов працював на ФСБ. Оскільки Юсупов заперечував свою співпрацю з ФСБ, його почали бити. Били чеченці з ФСБ. Наступного дня Юсупова привезли в Грозний і викинули в руїни. Через два дні разом з родиною Юсупов залишив Грозний.
У чеченців був жарт: «На кожен квадратний метр у Чечні приходиться три з половиною БТРи, десять спецслужб і один чеченець». І ще одна: заберіть від нас агентуру ГРУ, ФСБ і МВС — і буде мир. Хто, на яку російську спецслужбу працює —вгадати важко. Ходили чутки, що на російські спецслужби працював не тільки Арбі Бараєв, але і брати Ахмадові з Урус-Мартана. За розповідями місцевих жителів брати Ахмадові й Арбі Бараєв до останнього часу проживали у своїх будинках. Під час другої чеченської війни Бараєв двічі у своєму будинку в Алханкале галасливо справляв весілля. Ахмадові й Бараєв спокійно пересувалися по республіці на власних автомобілях і не відчували ускладнень на блокпостах при перевірці документів. Рядові на блокпостах Бараєву віддавали честь. Улітку 2000 року стало відомо, що брати Ахмадові мають на руках посвідчення співробітників ФСБ. Можливо, саме за витік інформації і розсекречення агентів звільнили уповноваженого УФСБ по Урус-Мартановскому районі Юнуса Магомадова.
Бараєв був причетний до роботи ФСБ по друку в Чечні фальшивих доларів. З початком чеченської кампанії друк фальшивих доларів перенесли на чеченську територію, оскільки у випадку розголосу чи викриття друкарень відповідальність за злочин падала на чеченське керівництво. Одну з друкарень Бараєва виявили в квітні 2000 року (будинок, у якому знаходилася друкарня, належав його родичам). Через Інгушетію долари завозилися в центральні регіони Росії й обмінювалися за курсом 30—35 центів за один фальшивий долар.
Фальшивки були високої якості; виявити їх за допомогою детекторів валюти в пунктах обміну було практично неможливо — для цього необхідне спецобладнання, яке є тільки в банках. Велика частина виручених грошей пускалася на зарплати бойовикам, закупівлю зброї та боєприпасів. Фальшиві долари були в обігу і за межами Росії. Вважається, що за останні кілька років в обіг могли випустити до десяти мільярдів фальшивих доларів, тобто приблизно по 10 тисяч підроблених доларів на кожного чеченця. Припустити, що за цим стояв один Бараєв, важко. Ймовірно, що Бараєва використовували як прикриття для бізнесу з виготовлення фальшивок, організованого ФСБ.
Дипломатичні, але абсолютно однозначні натяки на співробітництво Бараєва з ФСБ під час прес-конференції 6 червня 2000 року зробив президент Інгушетії Руслан Аушев. На питання про те, хто винний у недавньому нападі на колону військ в Інгушетії, Аушев відповів:
«На колону в Інгушетії нападав загін Арбі Бараєва. До речі, я не можу одну річ зрозуміти: Арбі Бараєв дислокується в селищі Єрмоловка, ви знаєте, хто в Грозному був з вас, що це майже передмістя. Він знаходиться там, по-моєму, вп'яте одружився. Все нормально — він знаходиться там, усі знають, де він знаходиться. Треба, мені здається, якось більш енергійно діяти об'єднаному угрупованню, тим більше Бараєв нападає на колони. [...] Я знаю, що Арбі Бараєв, за моїми даним, знаходиться в Єрмоловці, що... ну, ніяких немає проблем, це вирішити. Я кажу, він нещодавно в черговий раз одружився. [...] И наше Керівництво Федеральної служби безпеки про це знає. Це всі знають».
Депутат Думи, відомий правозахисник Сергій Ковальов був більш відвертий:
«Візьмемо одного із найголовніших торговців людьми, Арбі Бараєва, це такий молодий мерзотник, імовірно, досить сміливий. Уже забудемо, що на Північному Кавказі абсолютно усі говорять: „арбі Бараєв? Так це ж агент КДБ!“ Добре, це впевнені припущення, але їх не перевіриш. Але от вам кілька загадок. Кілька місяців тому всім було відомо, що він живе недалеко від Грозного, у селі Єрмоловка. Він там одружився в енный раз, як дозволяє іслам, і жив з молодою дружиною. Коменданта федеральних військ запитують: „чому ви не берете Бараєва?“ Він з армійською наївністю відповідає: „скажуть — ми його візьмемо“. А чому не говорять?! [...] Ми зустрічалися з чеченськими парламентарями. Один з них, дуже солідна і шанована людина, розповів, що його родич, нещодавно спустився з гір, прийшов в Єрмоловку. А отут почалося так зване зачищення. А в нього документи не в порядку — як бути? Йому доброзичливці говорять: „іди в будинок Бараєва, там тебе ніхто зачіпати не буде». Він пішов у будинок Бараєва, і зачищення його не торкнулося».
Очевидно, через ГРУ чи МУР був організований витік інформації в пресу, що вказує на те, що покровителями Ахмадових і Бараєва в Москві є високопосадовці. Ряд московських газет опублікували матеріали про те, що в серпні 2000 року Бараєв був у Москві й зупинявся в будинку на Кутузовському проспекті. Встановлено, що Бараєв зустрічався з високопоставленими російськими чиновниками. Як зазначалося, у числі машин, що під'їжджали до під'їзду «недоброї квартири», була машина з номером керівника адміністрації президента РФ Олександра Волошина.
Можливо, заява президента Аушева і скандальних публікацій про перебування Бараєва в Москві стали останньою краплею на користь аргументації прихильників ліквідації Бараєва. Подробиці його загибелі дотепер нез’ясовані. Ймовірно, його вбили у період між 22 і 24 червня 2001 року в його рідному селищі Алханкали в ході операції, що проводилася, за одними данними, об’єднаним загоном МВС і ФСБ, за іншими — спецзагоном ГРУ, сформованим з осіб чеченської національності. А за інформацією депутата Держдуми від Чечні генерала МВС Асланбека Аслаханова, Бараєва вбили кровники, тобто ті, чиїх родичів убив Бараєв.
Свідчення живого Бараєва не були вигідні ряду високопоставлених чиновників, співробітників спецслужб і військових. Тому живий Бараєв, який міг багато на що пролити світло, нікому не був потрібний. А на мертвого Бараєва можна буде списувати і списувати...
Якщо Бараєв був найвідомішим викрадачем, то журналіст радіостанції «Свобода» Андрій Бабицький був найнеорденарніший викраденим. Незважаючи на очевидну відмінність справи Бабицького від інших випадків викрадення людей, вона стала новим доказом причетності російських спецслужб до викрадень.
Після початку другої чеченської війни військові в Моздоці не дали Бабицькому акредитації. Вимога наявності відомчої акредитації була незаконною, тому що в Чечні не ввели надзвичайний стан і не визначили зона «антитерористичної» операції. Відповідно до постанови Конституційного суду РФ неопубліковані акти російськогоуряду, чи уряду військових відомств, якщо вони стосуються прав і свобод громадян, вважалися недійсними. Ґрунтуючись на такому розумінні російських законів, кореспондент радіо «Свобода», громадянин росії Андрій Бабицький поїхав у Чечню всупереч відомчій забороні. Наприкінці грудня 1999 року він на кілька днів повернувся з Грозного в Москву і привіз відеокадри, які потім показали в програмі НТВ «Підсумки». 27 грудня повернувся в Грозний, а 15 січня 2000 року знову зібрався в Москву.
16 січня на виїзді з Грозного, біля Урус-Мартановского перехрестя траси Ріст-Баку, Бабицького і його провідника-чеченця затримав блокпост пензенського ОМОНу. У постанові слідчого генпрокуратури повідомлялося, що саме співробітник УФСБ проводив огляд Бабицького і вилучення його речей. Таким чином, було документально підтверджено, що Бабицького затримувало УФСБ. Потім його передали в чеченський ОМОН Б. Гантамирова, де його особисто бив один з гантамировских командирів — Брухт-Алі, після чого передав Бабицького начальнику Керівництва ФСБ Фоміну в Урус-Мартан.
Формально Бабицького заарештували за указом про бродяжництво і «для встановлення особи» відправили у фільтраційний табір у Чернокозово. Там Бабицького знову били, тортурами змушували годинами співати. На відеоплівці, показаній 5 лютого, чітко видно сліди побоїв. Всупереч Кримінально-процесуальному кодексу в Чернокозове не склали протокол затримання Бабицького. Йому не надали право на побачення з родичами і на зустріч з адвокатом (згідно 96-й статті, частині 6-й УПК). На запити адвокатів, у тому числі відомого адвоката Генрі Рєзника, генеральна прокуратура Росії не відповідала. Не було відповіді й на запит по Бабицькому депутата Думи Сергія Юшенкова.
Колеги почали шукати Бабицького 20 січня. Але, оскільки російська влада заперечувала його затримання, тиждень не було ясності. 27 січня влада оголосила, що Бабицького арештовано, і він має статус підозрюваного, затриманий на 10 днів (які минули 26 січня). Прокуратура інкремінувала Бабицькому 208-му статтю КК РФ (Організація незаконного збройного формування чи участь у ньому). «Якщо твій друг у наших, а я думаю, що це саме так, то все, кранти, його ти більше не побачиш. І ніхто не побачить. Уже пробач за відвертість», — сказав кореспонденту «Комсомольської правди» Олександрові Євтушенко старий знайомий, офіцер ФСБ.
2 лютого в Чернокозове для Бабицького прийняли передачу. Однак зустрітися з ним слідчий Юрій Чернявский не дозволив, натякнувши, що Бабицького через чотири дні звільнять. Звільнення журналіста вимагали радіо «Свобода», Рада Європи, держдепартамент США, Союз журналістів, правозахисники (у тому числі вдова А. Д. Сахарова Олена Боннер). Міністр закордонних справ Ігор Іванов на переговорах з держсекретарем США Олбрайт оголосив, що справа знаходиться «під контролем» президента Путіна.
О 16.00 2 лютого прокурор Наурського району Чечні Віталій Ткачьов повідомив, що запобіжний захід Бабицькому замінено на підписку про невиїзд із Москви, куди він от-от повиннен бути відправлений з Гудермеса. Пізніше прес-секретар прокуратури РФ по Північному Кавказу Сергій Прокопів оголосив, що Бабицький 2 лютого був звільнений. (Тільки пізніше стало відомо, що Бабицького не звільнили й ніч з 2 на 3 лютого він провів в автозаці — машині для перевезення арештованих). Наступного дня, о3 години дня, щоб не сильно бентежилися, Ястржембський оголосив про обмін «звільненого» Бабицького на трьох військовополонених. Потім виправився - на двох.
На Бабицькому була сорочка, передана в Чернокозово 2 лютого, тому можна зробити висновок, що Бабицького передали 3-го. Ніхто в Чечні не знав «чеченських польових командирів», яким, за повідомленням Москви, передали Бабицького в обмін на «полонених російських військовослужбовців». Президент Чечні Масхадов заявив, що не знає, де знаходиться Бабицький. Та й «виміняних» російських військових ніхто не бачив.
Насправді всі учасники обміну, за винятком Бабицького, були співробітниками ФСБ. Один — чеченець, що працював на ФСБ — допоміг обдурити Бабицького, а коли Бабицький все зрозумів, було вже пізно. Увечері 8 лютого в інтерв'ю НТВ заступник міністра внутрішніх справ Іван Голубєв повідомив, що це він прийняв рішення про обмін Бабицького. Інший чиновник переконував журналістів, що «обмін», навпаки, місцева ініціатива і що Кремль розбирається, хто винуватий у тому, що сталося, боо «справа Бабицького» працює проти Путіна.
Офіційні представники уряду стверджували, що Бабицький живий, і завтра в Москву прийде відеоплівка, яка доводить це. Дійсно, увечері 8 лютого, навіть раніше обіцяного терміну, на «Свободу» невідомими була передана касета. Один з «чеченців», що передавав її й нібито приїхав з Чечні, був у формі співробітника МВС. На плівці — змучений Бабицький.
Журналісти аналізували плівку, говорили, що чеченці не беруть за руку так, як узяли Бабицького, що це міліцейський жест. Власне, фальсифікацію не приховували й співробітники ФСБ, що брали участь в «обміні». Один з них (у відділі ФСБ відзначали річницю виводу радянських військ з Афганістану) зізнався Олександрові Євтушенко: «Ти ж бачив бійців у масках. І того, хто прихопив Бабицького. По телевізорі показували. Так то ж був я».
Територія, на якій відбувався «обмін», — недалеко від Шалі, що повністю контролювався федеральними військами , поруч із селищем Нескер-Юрт, також підконтрольного федералами. Там стояли блокпости, проїжджали БТРи, там знаходилися солдати федеральних сил. Люди в масках кудись повели Бабицького, залишили його потім на дорозі. У кишені виявився чужий паспорт, виданий йому викрадачами.
А ще через якийсь час Бабицький був арештований бравою міліцією. При ньому виявили паспорт на чуже прізвище й притягнули до відповідальності за використання підроблених документів. Те, що Бабицького викрали, заарештували, били і катували, — генпрокуратуру чомусь не хвилювало. А от використання напівживою людиною чужого паспорта виявилося злочином. Цей паспорт став основним доказом у справі Бабицького.
За всім цим, звичайно ж, стояла впевненість втягнених у справу Бабицького співробітників силових відомств і чиновників в абсолютній безкарності, а безкарність ця ґрунтувалася на тому, що санкцію на усунення Бабицького отримали від керівництва ФСБ.
На чеченській війні спецслужби розправлялися з ворогами без огляду на закон. Дивна історія з викраденням у Чечні 9 січня 2001 року в районі селища Старі Атаги представника американської благодійної медичної організації Кеннета Глака занадто багатьох навела на думку про те, що Глака викрали російські спецслужби. 18 квітня 2001 року на прес-конференції в Санкт-Петербурзі в присутності Патрушева Зданович дав зрозуміти, що ФСБ у роботі Глака в Чечні зацікавлена не була: «У ФСБ, м'яко кажучи, виникли великі сумніви й у тому, що Кеннет Глак був насправді представником гуманітарної організації». Після цього Зданович розповів, що на ЦРУ в Чечні працює відомий польовий командир і торговець людьми Резван Читигов.
Стало ясно, що ФСБ вважає Глака співробітником ЦРУ, що займається шпигунством на користь США. Очевидно, саме з цієї причини ФСБ вирішила усунути Глака з території Чеченської республіки. Спочатку Глака викрали; потім, 4 лютого, було інсценовано його звільнення: «без будь-яких умов і викупу в результаті спецоперації, проведеної співробітниками ФСБ».
Абсолютно усім стало зрозумілим, що спецоперація по звільненню Глака не проводилася, що його просто відпустили викрадачі, які вирішили його не вбивати. Після випадку з Бабицьким ФСБ перестала конспіруватися, тому що увірувала в абсолютну безкарність. Випадок із Глаком був настільки ж очевидним. Весь світ зрозумів, що Глака викрала ФСБ. «Тому і вся історія з захопленням і звільненням Глака така дивна», — заявив Зданович на одній із прес-конференцій. З ним важко не погодитися. Коли та сама структура краде і звільняє, це дійсно виглядає дивно.
На цьому тлі майже природною й законною виглядає історія про викрадення співробітниками ГРУ колишнього голови парламенту Чечні Руслана Аліхаджиєва. Будучи відомим польовим командиром у першу чеченську війну, він не брав участь у бойових діях 1999—2000 років. У середині травня 2000 року Аліхаджиєва затримали у власному будинку в Шалі. За словами місцевих жителів, затримання здійснили співробітники ГРУ генштабу, які доставили колишнього спікера в Аргун, де його сліди обриваються.
Після 15 травня Аліхаджиєва не бачив навіть його адвокат Абдулла Хамзаєв. Він розповідав, що неодноразово звертався в різні інстанції з метою з’ясувати долю свого підзахисного, але зустрітися з ним так і не вдалося. З прокуратури Чеченської республіки прийшла інформація, що за фактом зникнення Аліхаджиєва порушена кримінальна справа за ст. 126 КК РФ (викрадення людини). Але кримінальної справи щодо Аліхаджиєва прокуратура не збуджувала і, отже, не санкціонувала його затримання. У МВС про долю Аліхаджиєва нічого не знали. 8 червня 2000 року Хамзаєв одержав довідку з ФСБ про те, що Аліхаджиєв у СИЗО ФСБ Лефортово не утримується. З генпрокуратури Хамзаєв відповіді на свій запит не отримав. Нарешті, 3 вересня 2000 року радіостанція «Ехо Москви» повідомила, що Аліхаджаєв помер від інфаркту в Лефортово і що родина Аліхаджиєва вже отримала офіційне повідомлення про його смерть.
Викрадення чеченців у Чечні федеральними силовими відомствами задля покарання, викупу чи вбивства — майже службовий обов’язок. Міліція Жовтневого тимчасового відділу внутрішніх справ Грозного на чолі з полковником Суховим і майором В. В. Івановським підозрювалася журналістами і громадськими діячами у викраденні й вбивстві приблизно 120 жителів Грозного й інших районів Чечні. Припускали, що трупи скидалися в підвал будинку, який знаходився на территорії Жовтневого тимчасового відділу внутрішніх справ (ВОВД), а ця територія охоронялася. Пізніше міліціонери будинок підірвали, щоб приховати сліди злочинів.
Організація «зачищень» задля викрадення чеченців і одержання викупу за звільнення затриманих стали повсякденним явищем, буднями війни війни. Відомі випадки продажу російськими офіцерами в рабство чеченським бандитам російських солдатів (повідомляють дезертири).
Війна в Чечні знецінила людське життя. Звірячі вбивства і торгівля рабами-заручниками стали нормою. Через війну проходять десятки тисяч молодих людей. Вони не зможуть повернутися в цивільне життя.
Чечня — це кузня ФСБ. У ній виховуються майбутні кадри російських спецслужб і позаштатних бригад найманих убивць. Чим довше йтиме ця війна, тим незворотнішими будуть її наслідки. Найстрашніший з них — ненависть: чеченців — до росіян, росіян — до чеченців. Цей конфлікт штучно створений російськими силовими відомствами, головним чином — Федеральною службою безпеки Росії.