|
|
10.07.2004.
|
У липні 2004 року відбувся перший розіграш Суперкубку України. Опонентами
були Динамо (Київ) та Шахтар (Донецьк) (уже навколофутбольна інтрига!),
а сам матч проводився в Одесі (навколофутбольна інтрига в квадраті!). Як
це часто трапляється в таких випадках, події того дня були не більш прогнозованими,
ніж недавня перемога збірної Греції на ЧЄ-2004. Неготовність (з об’єктивних
та суб’єктивних причин) жидів, розчинення в повітрі кротів, практично необмежена
ментами свобода дій киян, хуліганський марш по Дерибасівській – усе це
зробило день розіграшу першого Суперкубку України геть несхожим на пересічні
виїзди.
Передматчеві навколофутбольні плітки просторікували, що крім належних опонентів в особі кротів та жидів до Одеси їдуть доводити киянам свою боєздатність також криворіжці та запорожці. У свою чергу, кияни нібито могли розраховувати на приїзд дніпрян та деяких харьків. Насправді, ніхто з тверезомислячих представників перших трьох угруповань серйозно до таких планів своїх друзів та ворогів не ставився, а кроти навіть заявили, що не збираються об’єднувати свої сили з жидами. Однак самі навіть розмови про такі перспективи свідчать про те, що в недалекому майбутньому подібні всеукраїнські бої про-київських та анти-київських угруповань цілком можливі. Керівництво динамівського клубу організувало 2 безкоштовні потяги для киян, бажаючих відвідати розіграш Суперкубку в Одесі. Обіцяли 5,000 “організованих вболівальників” із Києва та 8,000 з Донецька. Незважаючи на те, що варіант поїздки київських хуліганів на “шаровому” потязі був заздалегідь визнаний дуже далеким від ідеалу, все таки було вирішено їхати саме таким чином. Певні міркування давали підстави розраховувати на успішний розвиток подальших подій... Близько 200 “серйозно налаштованих” киян було розкидано по кількох вагонах одного з поїздів. Незважаючи на доволі високу ризикованість виїзду на “двічі бойовий” матч, всі хлопці почували себе досить розслаблено. Особливих траблів у дорозі не відбувалося, крім лише декількох сутичок із київськими мусорами, які супроводжували мандрівників, та відносно помірної кількості дрібних хуліганських витівок. Невелика кількість людей на різних етапах подорожі від’єдналася від основної групи та поїхала своїм ходом. Однак, як кажуть телекоментатори українського телебачення, “погода внесла свої корективи”. Похмуре небо та періодичні дощі, або й раніше підготовлені плани ментів призвели до того, що до околиць Одеси наш потяг дістався ближче до обідньої пори, і ні про які передматчеві прогулянки уже не йшла мова. Маючи природні побоювання, що організатори збираються тримати супортерів у потязі майже до самого початку матчу, на одній із останніх зупинок київські фанати розпочали легкий дебош з вимогами випустити усіх бажаючих на свободу. Киянам було обіцяно зробити це через кільканадцять хвилин, і, справді, дуже скоро двері потягу відчинилися перед усіма пасажирами. Вболівальникам було “м’яко” запропоновано пересісти на автобуси для під’їзду до стадіону. Більшість київських фанатів не вступали в даному випадку у конфлікт із органами, і мирно сіла в автобуси. Проте уже через кілька сотень метрів найактивніші вболівальники змогли легко виписатися із автобусів та, незважаючи на щільну зливу, попрямували спочатку до самого міста, а потім до його центру. Як не дивно, фанати змогли безперешкодно дістатися центру Одеси. Незважаючи на те, що ці кілька кілометрів було пройдено пішки, кияни не зустріли жодного представника угруповань суперників. Довелося розважати себе самим... Коли кияни вийшли на Дерибасівську, їх склад налічував півтори-дві сотні чоловік. Зупинити таку колону дуже важко. Гості Одеси сповна скористалися своєю перевагою. Прохід натовпу київського хуліганья по центральній вулиці ворожого міста супроводжувався голосним співом, полум’ям фаєрів, вибухами петард, хмарами диму, знущанням над припаркованими автомобілями та вікнами будинків, а також дрібною експропріацією у зустрічних бариг кавказького походження. Перші спроби ментів вгамувати натовп принесли першим одні неприємності, їм не допомогли навіть постріли вгору з табельної зброї. Однак незабаром кількість ментів зросла, і хуліганам довелося “губитися”. Більшості з них це легко вдалося, хоча було й немало пов’язаних. До початку матчу залишалося не так багато часу, і потихеньку всі кияни зібралися вже на стадіоні біля динамівських секторів. Підтримка команди під час гри була доволі скромною, оскільки основні думки в цей день було присвячено навколофутболу. Протягом матчу проводилися довгі, аж занадто довгі розмови із колоритними (а-ля Альтман-Гурвіц) кошерними посланцями, але вже тоді було помітно невисоке бажання господарів помірятися силами моб на моб. Перемогу в грі, хоч і малозаслужену, отримало Динамо завдяки післяматчовим пенальті, під час яких врешті-решт нікому іншому як Шовковському довелося брати на себе відповідальність за пробиття одинадцятиметрових. Після футболу усі кияни, які бажали все-таки видати господарям те, заради чого приїхали, зібралися у парку біля стадіону. На диво просто вдалося позбутися нав’язливої опіки двох великих ментівських мобів – спочатку карланівського (звичайних ментів), а потім основи (беркута). Однак година чекання в парку у присутності жидівських парламентарів, які періодично відзвонювали своїм колегам, не наблизила до нас опонентів ні на крок. Була отримана чергова обіцянка довгоочікуваної зустрічі, але уже в новому місці, за пару кілометрів від парку. В обумовленому місці знову нікого не виявилося. Урешті-решт, стало зрозуміло, що з жидами цього дня перетнутися не вдасться (від нічого робити, киянин Г-а домовився з одним із присутніх представників господарів перемахнутися, і в чесному махачі один на один перемога була на боці біло-синіх, однак це дрібниця). Наступні кроки були тривіальними: автобус, потяг, Київ. Уже після того, як все завершилося, одесити оприлюднили свої виправдання. За їхніми словами, місця збору одеситів були накриті реальним хардкором A.C.A.B. (чи то УБОЗом, чи то СБУшниками), які жорстко запресували жидівських фанатюків, скінів, а також приїжджих скінів із Херсону (роль і позиція яких іще потребує з’ясування). 50 представників одеської основи протримали в органах до початку матчу, але навіть потім вони були повністю деморалізовані й не готові до акціонування. Зрозуміло, що коріння цієї проблеми знаходиться всередині одеського угруповання, і відповідь на питання “хто винен?” та “що робити?” є їхньою власною справою. От тільки вперто напрошується думка, що пригода, яка трапилася із одеськими хуліганами 10.07.2004, багато чого прояснює в подіях 16.03.2003 на київській станції метро “Лісова”... Що стосується представників Донецьку, то ці хлопці не припиняють дивувати.
Вони принципово не хочуть забиватися, пропонуючи покладатися на скаутів
та посмішку долі, але при цьому шифруються вони так, що вдень з вогнем
не знайти, та й нікому це особливо не цікаво. Хоча, напевно, “залягання
на дно” кротів можна було прогнозувати, зважаючи на їхні останні поразки
та заяви, що лунали потому.
|