Тривала бездержавність веде до ураження національного організму двома формами патології: амнезією та атрофією соціальної активності. Втім, обидві вони тісно пов’язані. Бо тільки пам’ять про колективний історичний досвід, про здобуті високі цінності і про тих видатних особистостей, які такі цінності стверджували, втілювали їх в досконалих витворах культури, може подвигнути людей на щось більше, ніж індивідуальне виживання. А для відновлення пам’яті лише індивідуальних зусиль замало, потрібна колективна цілеспрямована дія. Отже, названі види патології не просто пов’язані, вони утворюють петлю зворотного зв’язку, яка сплітає пастку, що з неї важко вивільнитися.

Саме цим пояснюється той факт, що ім’я Володимира Свідзинського, українського поета, який був би дорогоцінною прикрасою будь-якої з найрозвиненіших світових літератур, людини, яка була невичерпним джерелом краси і добра в найтяжчі роки буття нашого народу, у нас майже не знають. Його збірка мала б стояти в кожній українській родині, навіть такій, яка не має чогось, що можна назвати книгозбірнею, а все ж з десяток книжок зберігає, та її нелегко знайти навіть у бібліотеках, бо наклад одна книжка на десять тисяч осіб, яким 1986 року була після майже п’ятдесятилітньої перерви видана збірка поезій Володимира Свідзинського, — це вкрай мало.

Отож маємо простити усі гріхи вільні і невільні упорядникові тої найповнішої збірки 1986 року Василеві Яременкові, який таки спромігся це видання здійснити і тим самим повернути — бодай в принципі — українському народові безцінний скарб.

Але тепер перед нашою елітою стоїть величезної ваги завдання: поширити ці поезії передусім серед молоді, яка в кращій своїй частині потерпає від бездуховності нашого життя, яка є спраглою за добром і красою, яка хоче жити повноцінно — не лише “виживати”.

Володимир Свідзинський прекрасно відчував своє призначення бути джерелом радості і добра для людей, страждав від того, що через ідеологічне насильство не мав можливості достукатися до сердець людей, але попри гіркоту цього усвідомлення у розпач не впадав:

Це було написано 1933 р., в рік найбільшої трагедії українського народу — жахливого голодомору, коли мільйони людей втрачали волю не лише до боротьби, а й до життя. Та поет залишався вірним своєму покликанню. Час не мав влади над ним. У житті він був скромний і невибагливий, підвладний горю і стражданню. Але в своїй творчості ці страждання долав, трансформував їх в поетичні тексти, які підіймали дух на недосяжні вершини. Йому незбагненним чином відкривалися найбільші таємниці життя, він знав свою долю і долю свого народу, був поєднаний із світом як зримими так і незримими зв’язками. Він міг перед обличчям нездоланних загроз прийти по пораду до маленького озерця: “Вийду я в поле, стану, послухаю: Що мені скаже замерзле озерце?”. Він звертався до місяця зі сповіддю: “Місяцю надламаний, зо мною будь і освяти печаль мою”. Він знаходив потаємні місця, де відчував “всі дороги, що землю, втомлену любов’ю, вели до нас, її найменших”, і знав приховані від профанного ока вічні найглибші закони життя, знав, що якими б не були холоди, морози, що скували води, притиснули до землі сніг, “він, коли настане час, вмить перекинеться потоком і дзвінко посміється з вас, зливаючись з Дніпром широким”.

Є свідчення, хоч, звісно, незадокументовані, що Володимир Свідзинський легко нав’язав дружні стосунки з старим дзвонарем на Вінниччині, якого всі вважали глухонімим, бо довгі роки ніхто не чув від нього ані слова, але симпатія до поета розтопила серце відлюдника, і він заговорив.

Одне слово, Володимир Свідзинський був людиною надзвичайною. Свій неповторний талант він поєднував з глибокими енциклопедичними знаннями, а головне, був добрий і знаходив радість, даючи радість іншим.

Як, в якому середовищі могла сформуватися така людина? Очевидно, тут завдячуємо насамперед вдалому генотипу, рідкісній комбінації генів, але реалізація генотипу визначається й певними зовнішніми умовами.

Володимир навчався в Тиврівському духовному училищі, по закінченні якого поступив у духовну семінарію в Кам’янці-Подільському, за традицією, яка стала майже обов’язковою для дітей священиків.

О. Євтимій, попри свій сан, за характером та поглядами був радше людиною світською, на відміну від своєї дружини, яка була схильна до релігійного фанатизму, врівноважуваного лише пристрастю до співу, кулінарними захопленнями. В сім’ї завжди цінувався гумор; постійно творилися, згадувалися і переповідалися веселі експромти, історії. Не можна легковажити значного і в багатьох аспектах позитивного впливу, який мало на Володимира навчання в семінарії, де, крім церковних дисциплін, добре викладалася логіка, історія, російська словесність, французька і класичні (грецька та латинська) мови. В цілому ж, як схарактеризував ситуацію в тогочасній Російській імперії Василь Королів-Старий, духовні семінарії були розсадниками вільнодумства й атеїзму.

Попри своє ліберальне ставлення до релігії о. Євтимій був людиною гуманною, милосердною, а у своїх визначальних переконаннях — твердою і непохитною. Так, в роки перших революційних заворушень він оголосив, що не допустить єврейських погромів в своєму приході і, справді, вийшов на чолі Хресного ходу назустріч натовпу очманілих напасників і таки приборкав їх. Моральний авторитет його був високий.

Багато чого визначається в людині в її молоді роки. Володимир ріс в сім’ї дружній, веселій, сам був джерелом гумору, його дотепні листи додому з семінарії були радісною подією не лише для родини, а й для усього села. Але 1904 р. в сім’ї сталися трагічні події. Володимир провалився під лід на озері і ледве був врятований. Навчання в духовній семінарії довелося залишити. Як свідчить заява батька — за станом здоров’я. Володимира відправили на лікування до рідні на Кавказ. Отже, вищу духовну освіту Свідзинський не звершив, в архіві є свідоцтво, з якого можна побачити, які науки він встиг вивчити з 1899 по 1904 рр., тобто за час перебування в семінарії (звільнився з четвертого класу).

Цього ж року, під час перебування Володимира на Кавказі, від черевного тифу помирає Георгій. Цю смерть Володимир переживав дуже тяжко. Загадково, як він зміг відчути її на далекій відстані, в розлуці.По одужанні Володимир їде до Києва, де вступає вільним слухачем на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, де навчається з 1908 до січня 1913 р. За цей час навчальний заклад перетворюється на Комерційний інститут. Фактично Володимир Свідзинський цей інститут закінчує, однак диплому не одержує через нестачу одного екзамену, і отримує лише свідоцтво.

Повернувшись на Поділля, займається різноманітною діяльністю за фахом, пише за матеріалами експедицій книгу “Кустарні промисли Подільської губернії”. Кам’янець-Подільський період життя Володимира Свідзинського порівняно добре досліджений на основі архівних матеріалів Олександром Рибалком. Втім, один важливий, знаковий етап життя поета цим серйозним дослідником не був зафіксований, що й не дивно, оскільки Володимир в пізніших анкетах про нього не згадував. Внаслідок розшуків співробітниці Кам’янець-Подільського державного архіву Олесі Дубік документально підтверджене навчання Володимира Свідзинського в якості вільного слухача на історико-філологічному факультеті (історичному відділі) Кам’янець-Подільського Українського державного університету. Спершу до цього університету вступили його молодші брати Олег та Павло (Олег був переведений з Новоросійського університету, мотивація зазначена в заяві – “одержати освіту на рідній мові”). Обидва брати були зараховані Протоколом №2 засідання комісії під головуванням ректора Івана Огієнка 25.10.1918 р. А 1 лютого 1919 р. протоколом №16 за головуванням в.о. ректора Павла Бучинського був зарахований до університету і Володимир Свідзинський. Він провчився п’ять семестрів, прослухав лекції видатних учених Івана Огієнка, Дмитра Дорошенка, Юхима Сіцінського, Пилипа Клименка, Павла Клепатського, Миколи Плевако, Леоніда Білецького, Михайла Драй-Хмари та ін. Перелік цікавих курсів, які слухав та складав Володимир Свідзинський, буде опубліковано серед архівних матеріалів, знайдених Олесею Дубік. Після окупації Кам’янця-Подільського більшовиками цей блискучий український університет було розгромлено: два факультети, правничий та богословський, було закрито, на базі решти трьох утворено ІНО. Професори, викладачі частково емігрували, як Огієнко та Дорошенко, частково покинули Кам’янець-Подільський, як, наприклад, Плевако. Видатні викладачі Клепатський, Клименко, Плевако були репресовані і загинули на засланні.

Свідзинський і цього разу не отримав диплома. Він намагався підтримувати співробітництво з ІНО, провадив різноманітні наукові дослідження, брав участь в наукових експедиціях, був певний час навіть аспірантом ІНО, але його інтереси поступово переміщалися в царину архівної справи і зрештою з літа 1923 р. він був призначений завідувачем архівного управління. Однак і ця його діяльність триває недовго. Архівне управління реорганізують, воно переводиться під суворий нагляд ГПУ, і 29 серпня 1925 р. Володимира Свідзинського із зрозумілих причин звільняють.

Опинившись без роботи, він переїжджає до Харкова, залишаючи тимчасово дружину з донькою в Кам’янці-Подільському.

Шлюб Володимира Свідзинського з Зінаїдою Сулковською (1985-1933), донькою священика Йосипа Сулковського, не був простим. Вони були двоюрідні брат і сестра по материнській лінії. Наталя Стопакевич, мати Володимира Свідзинського, і Юліта Стопакевич, мати Зінаїди Сулковської, — рідні сестри. Тому церковний шлюб був неможливий. Свідоцтва про реєстрацію шлюбу в ЗАГСі поки не знайдено. Очевидно, він був укладений не пізніше 1920 р. Бо є запис (російською мовою) в метричній книзі про хрещення їхньої дочки Мирослави, народженої в липні 1921 р. У метричній книзі в графах про батьків зазначено: “Свидзинский Владимир Ефимович, жена его Зинаида Иосифовна, оба православного вероисповедания”. В цьому записі відсутній прикметник “законная”, який завжди додавався, що свідчить про невизнання шлюбу церквою. Очевидно, що і на шляху до громадянського шлюбу Володимиру і Зінаїді також довелося подолати труднощі. Втім, це не тільки логічний висновок, про них добре знає Ніна Ісаївна Сулковська, племінниця Зінаїди Сулковської, яка нині мешкає в Кам’янці-Подільському.

По одруженні і до від’їзду Володимира Свідзинського у Харків сім’ї було надано дві кімнати в приміщенні школи на Польських фільварках, де викладала Зінаїда Сулковська.

Очевидно, що новий короткочасний шлюб, який взяв Володимир Свідзинський у Харкові з Оленою Кондратьєвою, міг бути тільки церковним. Про нього ми знаємо зі спогадів Оксани Линтваревої-Чикаленко. Велика любов Володимира Свідзинського до Кондратьєвої — палкої поцінувачки поезії — не принесла йому щастя. Він продовжував любити також Зінаїду, був глибоко прив’язаний до своєї єдиної дочки. Про це з великою повагою до поета, добре усвідомлюючи всю неординарність його особистості, пише Линтварева-Чикаленко. На жаль, таке розуміння притаманне не всім. В рамках даної передмови недоречно заглиблюватися в особисте життя Свідзинського, тим більше, що воно належить передусім йому.

Зінаїда Сулковська розлучилася з Свідзинським 1927 року, як видно з її листа до Ніни Сулковської. Вона виїхала з Харкова і працювала вчителькою в школі у Вінниці. Померла 1933 р. Її передчасна смерть (у сорок вісім років) стала тяжким ударом для Володимира, що видно з багатьох його віршів. Залишила Харків і Олена Кондратьєва.

Володимир Свідзинський решту свого життя аж до арешту прожив у Харкові разом з дочкою. Працював у редакції харківського журналу “Червоний шлях”, пізніше в “Літературному журналі”. Був коректором, мовно-стилістичним редактором, багато сил віддавав молодим письменникам, радилися з ним і “метри”. Був щедрим, не боявся витратити свій час, очевидно, відчував, що попереду у нього — “в запасі вічність”. Публікував мало. Перша збірка “Ліричні поезії” вийшла ще в Кам’янці-Подільському 1922 р., друга — “Вересень” — 1927 р. у Харкові. Значна перерва у публікаціях поезій (звичайно, не у творчості) пояснюється звинуваченнями критики у відірваності Свідзинського від сучасного йому життя та завдань соціалістичного будівництва. Мовчання допомогло йому вціліти під час піку масових репресій. Третя, остання прижиттєва збірка “Поезії”, вийшла 1940 року у Львові. Після появи цієї збірки дні поета були вже полічені. Володимир Свідзинський встиг підготувати також збірку “Медобір”, в назві відбиті незабутні враження від дивовижних витворів природи Поділля — товтр-медоборів, таких нема більше ніде у світі. Збірка “Медобір” була пронесена крізь полум’я другої світової війни Олексою Веретенченком і видана, хоч і не бездоганно відредагованою, в Канаді (вид. “Сучасність”, 1975). Але чин Веретенченка воістину героїчний.

Велику, копітку роботу щодо підготовки підсумкової книги, в якій були б усі збірки, проробив Андрій Чернишов. Та він помер, не подолавши перепон, які ставила влада. Така збірка вийшла щойно 1986 р., в часи перебудови, стараннями Василя Яременка.

Однак нині текстів Володимира Свідзинського в обігу дуже мало. Тому заки будуть зібрані і видані його численні переклади, поетичні та прозові, вийде академічне видання його творів, конче необхідно якоюсь мірою задовольнити запити читачів сучасної України. Бо нетерпимою є ситуація, коли в старших класах гарної української школи десь на Волині чи навіть в Кам’янці-Подільському не знаходиться жодного учня, який чув бодай би прізвище цього поета.

Якоюсь мірою зрозуміти це можна. Арешт Володимира Свідзинського 1941 р. “за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації (ст. 54-10 ч.2 КК УРСР)”, а надто садистське спалення його живцем разом з іншими в’язнями спонукали злочинний режим замести сліди, отож було зроблене все можливе, щоб стерти пам’ять про нього назавжди. НКВД розробило фальшиву версію щодо обставин загибелі Свідзинського, Юрію Смоличу було доручено поширити її. Звичайно, ці розрахунки виявилися дурними. Звістка про загибель поета в селі Непокрите під Харковом за якийсь тиждень дійшла вже до Києва. В 1948 році поважні свідки зафіксували і завірили нотаріально під присягою свої покази у Мюнхені, передали примірник цього документа в Канаду. “Версія” Смолича втратила останніх прихильників і нині вже не обговорюється. Але надовго пов’язати руки видавцям, редакторам, звичайно, лише в межах СРСР, влада змогла.

І все ж таки це не єдиний і, сміємо сказати, не головний чинник.

Смерть Василя Стуса в концтаборі сталася вже за часів “гласності та перебудови”, 1985 р., сказати б, на очах у всіх. Це був один з останніх злочинів горбачовського режиму. Твори Стуса неодноразово видавалися, є й кількатомове видання. Василь Стус, безумовно, геніальний поет. А чи знають його як поета, чи розуміють його більше, ніж Володимира Свідзинського? Мабуть, що ні.

Значить, причина не лише у зловмисниках, а передусім в нас самих. “Ми повільні і байдужі”, як казав один визначний українець.

Скаржаться, що Свідзинський складний, герметичний. Звичайно, є у нього деякі герметичні вірші, особливо в суто особистій ліриці. Але ж далеко не всі! Що герметичного у наведеному вище вірші “Моя радість самотня й загублена”?

Дехто твердить, що Свідзинський — поет трагічний, мало не суцільний песиміст. Звичайно, можна знайти не один трагічний вірш і у нього, і у багатьох інших поетів. Поезія відбиває життя, а в житті було і є чимало трагічного, а надто в той час, коли намагалися зламати хребет українській нації. А чи може мати іншу тональність вірш, де поет згадує похорон дружини:

Не становить, однак, жодних труднощів знайти у Свідзинського вірші глибоко оптимістичні, як от “Біла пушинка”, який з таким захопленням цитує Емануїл Райс, коментуючи: “З поезії Свідзинського народилась велетенська сила, проти якої не встоїть ніщо”. А вірші “Сонце”, “Пух золотої верби”, “Як білий дух метався сніг”, “В колі світла електричного”. А знаменитий вірш “Холод іде, залізо несе”, в якому поет знаходить розраду у мисленному діалозі з озерцем?

Власне кажучи, справжня поезія та й мистецтво взагалі є завжди доланням зла, зняттям трагічного високим, хай і скорботним, словом.

Зацитуймо бодай уривки з незрівнянного шедевру Володимира Свідзинського, також присвяченого смерті дружини:

…………………

Велич, висота людського духу, його нездоланність у прагненні до прекрасного явлені тут з безмірною силою. І сам факт існування таких звершень людини — найвагоміший, а може, й єдиний аргумент, який живить наш оптимізм в цьому жорстокому світі — попри все зло людський рід не буде знищений, бо ж є люди надзвичайно високого гарту і творчої сили.

Труднощі сприйняття великих поетів полягають у тому, що їхня поезія наповнена принципово новим світобаченням, яке набагато випереджає свій час. Разом з тим і форми, в яких втілюється це світобачення, неминуче виявляються невідповідними до тих стандартів, на які зорієнтовані очікування читачів.

Вельми сумнівно, що той, хто уявляє собі гарний вірш, скажімо, таким:

Знов молодість не буде!” (О.Олесь) —

належно оцінить, приміром, такий вірш Свідзинського:

Не ставимо жодною мірою під сумнів щирість почуттів, що опанували душу Олександра Олеся. Але в його рядках все тривіально очевидне і тому нецікаве. А у вірші Свідзинського те, що кожен бачив, мабуть, не раз, але не надавав йому значення, не виокремлював із загальної маси вражень, побачене так гостро і точно, що з фотографічною чіткістю вихоплює зі звалища пам’яті вже покриті серпанком забуття образи чи цілі кадри дійсності, яка і була колись твоїм особистим переживанням, невід’ємною часткою твого життя. А забуття постає для Свідзинського як втрата, власне, як передчасна смерть, бо непам’ять рівнозначна зникненню, небуттю. Насправді, як гостро відчував Свідзинський, кожна мить життя прекрасна своєю наповненістю, збагачена відчуттям таїни, прихованої за зовні простою динамікою речей.

В іншому вірші Свідзинський підсумував також урбаністичну картинку, майстерно складену з окремих яскравих фрагментів, явно сформульованою думкою: “Мить життя несказанна невідчутно летить”. І відчуття значущості, дорогоцінності кожної миті життя, відчуття загадковості світового буття, яке кидає виклик людині, пробуджує бажання зберегти ці миті в пам’яті. Власне, про це говорить і Олесь, але концентруючи увагу на “тільки видимому”, — екстатичній напрузі переживання поцілунку, на швидкоплинності молодості, він все баналізує.

Стусові, як поетові з сучасним світобаченням, добре знайома ота “самасобоюнаповненість”, за його власним влучним словом. Але у Свідзинського, який зростав у значно багатшому природному оточенні, наповненість собою і наповненість дійсністю, тобто зовнішнім, не такою мірою розділені, як у Стуса, вони злиті органічніше. Дехто говорив у цьому зв’язку про намагання Свідзинського розчинитися в природі. Це хибна думка. Злиття не є розчиненням. Свідзинський ніколи не зрікався того, щоб бачити природу ззовні, і не просто бачити, а проникати своїм зором через безпосередньо дане у відчутті в її глибини. Для нього справжня трагедія особистості настає, коли людина починає бачити “тільки видиме, тільки можливе”. Отже, діада людина-природа не може бути зведена тільки до одного елементу. Володимир Свідзинський був тою унікальною часткою природи, якою вона бачить себе, мислить про себе, перетворює себе в красу.

І друга втрата була б трагічною для Свідзинського — втрата здатності до творчості: “І забув я творити казку”.

Володимир Свідзинський має незламну віру в нетривкість зла. Він надто добрий, щоб повірити у всемогутність зла. Це, власне, християнське переконання. Деякі літературознавці схильні вважати Свідзинського навіть не язичником, а “доязичником”. Така думка заводить на манівці. Хіба можна повірити, що той величезний культурний масив від античності до сучасності, яким володів поет, не залишив сліду в його розумі і серці? Чи міг такий проникливий перекладач Аристофана, Гесіода, Овідія не увійти в неповторний світ еллінської доби, не засвоїти її духа? Хіба міг він, увібравши в себе з дитинства українську народну культуру, що склалася на основі давніх поганських традицій, звичаїв, обрядів, поєднаних пізніше з християнською релігією з притаманною їй любов’ю до ближнього, милосердям, глибоким розумінням природи добра і зла, залишитися нечутливим до християнства? Якщо вже ставити питання про місце релігії в світобаченні Свідзинського, то радше слід визнати його в певному сенсі людиною пострелігійної свідомості, бо хоч він і не забув релігійний досвід людства, але в центр свого світобачення поставив людину з її розумом.

Разом з тим світогляд Володимира Свідзинського аж ніяк не є суто раціоналістичним, не є він і атеїстичним. Згадаймо:

Вивчення всіх компонентів світогляду Володимира Свідзинського, злитих у органічну єдність, — завдання складне, воно потребуватиме чимало часу. Щодо новаторської поетики Володимира Свідзинського, то основні ідеї, які можуть стати надійним фундаментом подальших досліджень, висловив Емануїл Райс.

Надзвичайно яскравою, чаруючою рисою поезії В.Свідзинського є свіжість і багатство лексики, він напрочуд майстерно використовував рідкісні, призабуті, діалектні слова, відкриваючи їм шлях до активного вжитку в літературній мові. Ця обставина відзначалася багатьма літературознавцями. Слід систематизувати їхні спостереження, укласти повний словник поетичної мови Свідзинського як на матеріалі оригінальних поезій, так і на матеріалі художніх перекладів, передусім віршованих. Не зайвим було б виділити з цього тезаурусу окремий словничок рідковживаних, незрозумілих широкому читачеві слів з відповідними поясненнями, а також, скажімо, словник усіх згаданих ним народних назв рослин разом з офіційною українською ботанічною назвою та відповідною латинською. Не видно причин, чому б цю програму не можна було б виконати у найближчі роки.

На закінчення кілька зауваг з питань, які часто порушуються у зв’язку з постаттю Свідзинського як людини і творця.

Фатальною рисою українського культурного розвитку було і ще досі є те, що він постійно деформувався вимушеною необхідністю відстоювати, виборювати, стверджувати сам факт українського національного буття, як самодостатній підмет і чинник людської історії. Безліч сил і великі жертви покладені на цю боротьбу. Зовні виглядає, що Володимир Свідзинський участі в ній не брав. Але закономірна й така постановка питання. Ну добре: ствердили, відстояли це своє право. Що ж далі? А далі – робити те, що, власне, й робив Володимир Свідзинський. Робив у невідповідний час – творив прекрасне. Його феномен полягав у тому, що він мав якусь дивовижну силу творити прекрасне навіть тоді, коли для цього не існувало необхідних передумов. Це не позиція перебування понад сутичкою, це не втеча від життя в естетизм – жодне з подібних формулювань не є адекватним, не відбиває унікальності його становища. Юрій Шевельов добре розумів це становище величного ігнорування злочинної влади Свідзинським та близькими йому за духом Плужником та Йогансеном (С.377 відомого харківського тритомника). І сама влада визнала це: явно надолужуючи прогаяне, знищила поета.

Характеризуючи місце Володимира Свідзинського в українській культурі Емануїл Райс написав дивовижно точні слова: “Шевченко, Франко і Леся – хліб насущний, без якого ніщо, ні людина, ні культура існувати не можуть. Але Свідзинський – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду”.

Тепер про вселюдськість.

Якось Ігор Костецький кинув думку, що через Володимира Свідзинського українська нація могла б найбільшою мірою виявитися “всесвітньо-історично”. Більш стриманий Юрій Шевельов у вже згаданому місці своїх праць писав про Свідзинського як одного з “чистих поетів”, вживаючи характеристики “універсалізм” та “вселюдськість”.Проблема цікава, хоч її важко сформулювати у більш-менш точних термінах.

Як постулат варто передусім прийняти тезу, що вселюдськість може бути досягнена не через заперечення національного, а навпаки, завдяки максимально глибокому і повному його втіленню. Бо кожна нація цікава для інших тим, наскільки яскраво вона виявляє перед світом свою неповторну, самобутню індивідуальність.

Висловленому постулату (чи критерію) поезія Володимира Свідзинського задовольняє якнайповніше. Зрозуміло також, що довершеність форми і своєрідність потрактування теми має сполучатися з її загальнофілософськими вимірами. І в цьому відношенні Володимир Свідзинський, поет, чию лірику часто характеризують як філософську, безумовно, має бути цікавим людині будь-якої національності, якщо ця людина глибоко мислить і відчуває.

Але є ще одна обставина, яку дуже слушно нагадав Євген Маланюк: “Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти”. З огляду на цю істину маємо визнати, що найгострішою проблемою нині є сприйняття поета передусім українською нацією, а це може статися тільки тоді, коли вона дозріє, знайде нарешті “свою правду в своїй хаті”. Тільки тоді ми можемо сподіватися, що наші великі люди будуть нас репрезентувати перед світом. Але не ідеалізуймо надто і світ, думка Маланюка стосується не лише українців.

Абсолютна більшість людей сучасного світу (крім тоненького прошарку культурного гетто, про яке так переконливо писав недавно Ігор Шевченко), найгостріше цікавиться, з ким розійшлася (і відповідно зійшлася) якась “зірка” манекену, або скільки доларів зажадав боксер Х за можливість бути побитим боксером Y. Тож не надто переймаймося, що на торжищі марноти нас не дуже чути.

Vita brevis, ars longa. На все вічне прийде свій час.