Самоорганізація і культура

ПЕРЕДМОВА

У цій передмові хотів би пояснити читачеві, що спонукало мене, фізика-теоретика, до занять у галузі культурології та націології.

Я народився в Україні у стовідсотково українській родині, але, досягши відповідного віку, був відданий до школи з російською мовою навчання. Цей факт, а також двомовність оточення поставили питання, на які я не отримав задовільної відповіді. Батько казав, що існує мова народна, якою говорять селяни, і російська — для освічених людей. Щось тут було не так, бо ж моя мама викладала в українській школі, і не в селі, а в місті.

Знадобився не один рік, аби дійти висновку, що концепція про наявність двох мов ("народної" та "інтелігентної"), якою батько намагався задовольнити мою природну допитливість, є вигадкою. Вже у школі зрозумів, що українська мова зовсім не є тільки мовою простолюду, але також мовою українських інтелігентів, щоправда, високого рівня (нею розмовляв і писав мій дядько, поет Володимир Свідзинський). Що ж до російської мови, то нею користується не лише російська інтелігенція та середня (за інтелектуальним рівнем) українська, вона є також народною мовою російського народу. Отже, тотожності щодо мов: "українська = народна", "російська = інтелігентська" — логічно і фактично неправильні.

Тяжче було зрозуміти, для чого ця вигадка батькові знадобилася. Однак з часом з'ясувалося і це: він побоювався, що моє майбутнє буде зіпсоване, якщо я не піду його ж шляхом — залишити українську мову для хатнього вжитку і до того ж у хвилинки доброго гумору. Пізніше я став свідком відвертої розмови, в якій батько пророкував дядькові Володимирові смерть, якщо він не облишить писати вірші українською мовою. Дядько не облишив, пророцтво збулося: у жовтні 1941 року поет був знищений.

1943 року я все ж таки пішов до української школи. Однак підліток чотирнадцяти-п'ятнадцяти років не дуже задумується над високими проблемами. Пізніше, навчаючись у Львівському університеті, я вживав переважно російську мову, тим більше, що захопився фізикою, для занять якою була потрібнішою навіть не російська мова, а англійська і трохи — німецька. Два роки навчання у Москві в аспірантурі збільшили відхід від української мови, а призначення на роботу у Харківський політехнічний інститут, здавалося, завершило мою мовну русифікацію.

Однак на початку шістдесятих років сталося щось вельми цікаве. Маючи нагоду літні відпустки проводити в глухому російському селі (а, власне, "деревне") Тверської (тоді Калінінської) области, переконався, що, хоч і говорю російською мовою, але з огляду на стиль життя і думання (я тоді ще не знав слова "ментальність"), відрізняюся від росіян надзвичайно сильно, в деяких відношеннях — до діяметральної протилежности. Основне відкриття полягало у тому, що російські селяни (вони ж "колхозники") мали якусь дивовижну мораль, групову, а не індивідуальну. Як фізику, мені заімпонував такий умовний, але наочний образ: у групі, скажімо, з трьох росіян моральний стрижень проходить через центр ваги цього трикутника, який, очевидно, не знаходиться в жодній з вершин, а десь посередині, тобто у пустоті. В душі кожного з трьох його немає. Цього я ніколи не спостерігав в українців. Це дивовижне для мене явище, як і той факт, що особистість росіянина завжди була принижена, авторитетом володіла якась розмита збірність — "люди", стали мені зрозумілими пізніше. З'ясувалося, що все це було наслідком багатовікового панування "общинного" ладу, який у модифікованому вигляді зберігся й до двадцятого століття, прийнявши форму колгоспного. Правда, за колгоспного ладу все вирішував голова колгоспу, секретар парторганізації та їх найближчі поплічники, це була автократія, а не охлократія, як у дореволюційній общині. Однак попри цю відмінність, общинний дух ще сильно відчувався у шістдесяті роки.

Водночас це десятиліття, як і наступне, було позначене розвалом і спустошенням російської "деревни", що я також міг спостерігати. На моїх очах з малих селищ подалися до міст всі мешканці, а з середніх — не менше двох третин. Я ще застав невеличку кількість (два-три на "деревню") носіїв доволі виразної народної російської мови, але невдовзі вони померли; решта, що залишилися, були недорікуваті.

Ці явища, особливо відкриття про нашу принципову відмінність від росіян, справили на мене глибоке враження, але напружена робота у фізиці заважала їх осмисленню.

Розуміння почало визрівати дещо швидше після переїзду до Сімферополя, особливо з вісімдесятих років, коли дедалі настирливіше, попри всі заборони і труднощі, почали проникати до Криму кримські татари. Одного разу, сповнений доброзичливости (і як виявилося — наївности), я пішов до начальства університету з проханням прийняти на роботу на мою кафедру молодого здібного фізика — кримського татарина — і наштовхнувся на категоричну відмову, хоч і потреба, і вакантне місце були. Що більше: після цієї спроби мене "склоняли" доволі довго (подумати тільки, до чого дожив: хотів узяти на роботу кримського татарина!) і навіть попіклувалися на всяк випадок приставити до мене професійного "сексота".

Після цього проблема міжнаціональних відносин стала для мене цілком актуальною. Нове і при тому доволі сумне відкриття, яке я зробив у цей час, полягало у тому, що кримських татар ненавидить не лише партійне начальство (що від нього все зло, я розумів давно), а й абсолютна більшість "простих" росіян, яких у Криму дещо більше 50 відсотків. "Предатели, я бы их танками душила", — це ви могли почути від звичайнісінької російської жінки, з якою хвилину тому ви мило розмовляли на нейтральну тему. Це відкриття означало крах ще одної ілюзії: мовляв, російські люди самі по собі добрі, їм дещо "не пощастило" з керівництвом.

Однак попереду були ще цікавіші відкриття. Бо погане ставлення до кримських татар намагалися виправдати тяжким історичним минулим, хоча у слушності цього пояснення не могло бути певности. Бо чому ж у такому разі кримські татари не мають такої ненависти до росіян, хоча зберігають велику образу за виселення 1944 року? І чому у мене, попри знайомство з цим історичним минулим, немає ніякої ненависти до кримських татар? Справді, неважко зрозуміти, що нині перед нами зовсім інші люди, серед них нема жодного, хто у якомусь там XVII столітті був учасником навал.

1990 рік приніс дивовижну новину: на замовлення кримського обкому група викладачів "суспільних дисциплін" почала таємно готувати ідеологічне обґрунтування для наступу на Україну та українців Криму, звичайно, на тих, в кого ще жевріла національна свідомість. То був перший крок у серії заходів, які завершилися референдумом 20 січня 1991 року про кримську автономію. Місце і час їх першої наради один з таких викладачів не тільки відкрив мені, а ще й запросив на неї. Підозрюю, що він це зробив, аби насолити своєму начальнику. Так чи інакше, я вперше побачив на власні очі таємний механізм компартійної ідеологічної кухні. Це було дуже цікаво. Я терпляче спостерігав і лише наприкінці наради зробив заяву-протест, яку, звичайно, було зігноровано.

Подальші події розгорталися так. В газеті "Кримська правда" з'явилася провокаційна, але ще обережна стаття. В наступних номерах — серія заздалегідь підготовлених відгуків "простих людей", де вже були розставлені крапки над "і". За кілька місяців антиукраїнський психоз охопив весь півострів. До пропозицій щодо танків справа не дійшла, але на стінах з'явилися написи типу "Смерть хохлам".

Російський фашизм — явище дуже бридке. Факт його несподіваного вибуху, сказати б, на рівному місці, потребував осмислення.

Як могло статися, щоб яка б там не була, а все ж таки культура, могла за лічені місяці розлізтися, як гниле шмаття? Де ж її відпорна сила, стійкість? Чому звичайними людьми, які ще недавно тобі посміхалися, кидали "Як справи?" і бігли кудись заклопотані, раптом оволоділа ненависть?

Ці питання у здивованому мозку теоретика, який мав нездоланну звичку підходити до будь-якого об'єкта пізнання спокійно і науково, зрештою сконденсувалися в одну проблему. Що таке культура? Сподівався, що, зрозумівши суть цього складного явища, зміг би з'ясувати собі механізми розвитку, а головне — руйнації культури. Друга проблема, яка виринала з життя, але також не отримувала задовільної відповіді, — що ж таке нації? Оскільки вони виникли, то питається, чому: внаслідок якогось збою у світовому механізмі чи закономірно? А якщо вірно останнє, то чи правочинно їх утискувати, нищити?

Занурившись у ці думки, інтуїтивно відчув, що перше питання більш фундаментальне і його розв'язок дасть об'єктивну, а не чисто емоційну основу для вирішення другого.

Влітку 1991 року сформулював основну ідею своєї теорії культури, а до кінця року мав достатньо систематизований її виклад. На превеликий подив, з'ясувалося, що без ідей сучасної фізики, а говорячи точніше, — синергетики, цього зробити було неможливо. 1992 року, стиснувши цей виклад до 14 сторінок, опублікував його у журналі "Сучасність". Працюючи над питаннями культурології, вирішив не розпочинати з студіювання величезної літератури, яка, очевидно, вже існувала. Це заважало б. До того ж мене цікавило, що з цього приводу можу сказати я, а не хтось інший. Але по закінченні роботи вже не уникав чужих праць. Нині, коли пройшло шість років, бачу, що жодна з ідей не захитана поглядами інших авторів, навпаки, вся будова виглядає міцніше. У цій книзі пропоную значно розширений виклад з посиланнями на більшу кількість робіт.

Ключі до проблеми нації, як і очікувалося, знайшлися в теорії культури. Через це справа тут пішла легше, йшлося скорше про форму викладу. Весною 1993 року підготував брошуру "Це складне національне питання", в назві якої слово "складне" було вжито дещо іронічно. З теоретичного погляду складним його не вважаю. Однак в житті воно виглядає таки складним, бо дуже багатьом здавалося вигідним його заплутати.

Після того, як брошура вийшла накладом Фундації ім. Ольжича, познайомився з літературою з національного питання і переконався, що мої тези цілком узгоджуються з думками ідеологів Організації Українських Націоналістів, виробленими ще до розколу 1940 р. Мабуть, основний елемент новизни, який є у моїй брошурі, полягає у послідовному виведенні цих ідей з фундаментальних засад синергетики, з якою, природно, ніхто з тих ідеологів не був знайомий з тої простої причини, що на той час її ще не існувало. Однак мені здається, що, якби Юліян Вассиян прожив довше, він застосував би ці ідеї в націології одним з перших.

Згадана брошура до цієї книги не включена, натомість тут використані статті, які опубліковані після неї і розвивають її окремі положення.

Як фізик, я схильний до дискусій, і мене дивує, чому багато з тих, хто намагається внести плутанину в це просте національне питання, не захотів досі виступити із спростуванням моєї теоретичної концепції або її вислідів. Тому я доклав зусиль, щоб зібрати дискусійні питання в окремому, XX, розділі цієї книги. У скороченому вигляді цей матеріял публікувався "Універсумом" (1996, ч. 9-10), повніше — в "Розбудові держави" (1997, ч.10).

Вважаю за потрібне в цій передмові порушити також проблему професійности і професіоналів, оскільки на деяких конференціях часто чув, що націологія та культурологія — це царина філософів, іноді — істориків; саме вони начебто мають монопольне право на обговорення цих питань, що більше — їх професійні знання є запорукою непомильности.

Подібні думки склалися у нас під впливом російської ментальности, виплеканої поміж іншими чинниками давнім приписом: "всяк сверчок знай свой шесток", криловською мораллю "беда, коль пироги начнёт печи сапожник, а сапоги тачать пирожник", не кажучи вже про принцип закріплености людей за сферами їх діяльности та небажаности несанкціонованих згори змін, який панував в тоталітарному суспільстві. Через це в нашій свідомості і досі тримається уявлення про те, що представник якоїсь галузі знання, скажімо, як у даному випадку, фізики, не повинен висловлюватися з питань, що входять до компетенції представників інших наук.

Я далекий від категоричного заперечення останньої тези, але схиляюся до західноєвропейської точки зору, яка мириться з винятками. Австрійський фізик-теоретик Ервін Шредінґер у передмові до своєї книги "Що таке життя" писав: "Прийнято вважати, що вчений мусить досконало знати певну галузь науки, а тому йому не слід писати з питань, в яких він не є знавцем. Це розглядається як noblesse oblige. Однак щоб досягти своєї мети, я хочу відмовитися від noblesse і тому прошу звільнити мене від зобов’язань, які звідси випливають". Зауважимо, що саме внаслідок цього "порушення правил" і з’явився названий твір Шредінґера, який надовго став могутнім стимулом і дороговказом для найбільших відкриттів у біології другої половини ХХ століття. Число подібних прикладів можна збільшити.

Разом з тим маємо предостатньо випадків некомпетентного втручання у сфери, де людина не є професіоналом. То виникає питання: де ж істина? Її найпростіше з'ясувати через постановку іншого питання: а що ж можна сказати про діяльність професіоналів на їх власній ниві? Очевидно, лише те, що вона буває як успішною, так і неуспішною. Бо, як цілком зрозуміло, професіоналом насправді ніхто не народжується, професіоналізм набувають працею і творчими зусиллями. Так само зрозуміло, що навчання в університеті і навіть захист пересічної дисертації хоч і засвідчуються відповідними дипломами, професіоналізму не ґарантують.

На мою думку, найточніше на цю тему висловився Нільс Бор: "Я хотів би спитати, що таке професіонал? Багато хто відповість, можливо, що професіонал — людина, яка дуже багато знає про свій предмет. Однак з цим означенням я не міг би погодитися, бо ж ніколи не можна знати про певний предмет справді багато. Я б надав перевагу такому формулюванню: професіонал — це людина, якій відомі найтяжчі помилки, що їх можна припуститися у його професії, і яка тому вміє уникати їх" (цитую за: [Гайзенберг, 1989]).

Звичайно, широкі фахові знання в певній галузі і досвід роботи в ній — важливі чинники, що зменшують ймовірність помилок. Однак більше важить володіння принципами методології сучасного наукового дослідження, які є спільними для всіх наук, але, безумовно, найглибше розвинені саме в галузі точних, передусім у фізиці. Бо остання накопичила багатий досвід успішного пізнання вельми нетривіяльних явищ у потаємних мікроструктурах світу, як також у ґрандіозних суперструктурах Всесвіту. Не думаю, щоб цей досвід важив менше, аніж великий, але й досі погано впорядкований багаж фактичних знань у багатьох представників гуманітарних наук.

Друга обставина, яку не можна не брати до уваги, — це те, що над дуже багатьма нашими гуманітаріями ще й досі тяжіє тягар діялектичного матеріялізму та тоталітарної ідеології, які деформують їх свідомість навіть у випадках, коли суб'єктивно мало місце неприйняття відповідного способу мислення.

Тим не менш, на початку 90-х років я очікував появи змістовних праць наших націологів, та, не дочекавшися, примусив себе до написання вже згаданої брошури, бо вважав проблему національного самоусвідомлення і самопізнання українців надто актуальною. Що ж до культурології, то мені з самого початку стала зрозумілою необхідність синергетичних ідей і безпідставність очікувань привнесення їх у культурологію "чистими" гуманітаріями.

Так чи інакше, залишаючись фізиком, я відчув моральне право втрутитися у розгляд проблем, які лежать поза моєю основною професією. Присуд щодо міри успішности цього втручання виноситиме читач.

Кілька слів щодо способу викладу. В теоретичній фізиці є прийнятим "лінійний" виклад, за якого наступне ґрунтується на попередньому, а читачеві пропонується пройти весь ланцюжок умовиводів від вихідної ідеї до кінцевого результату. Однак у випадку такої багатоаспектної проблеми, як культура, лінійний виклад видається неможливим. Предмет дослідження нагадує дерево, яке має величезну кількість гілок, до того ж ці гілки можуть не лише переплітатися, а й зростатися. Це визначає такий стиль викладу, за якого повернення до раніше заторкнутої теми не завжди є небажаним, адже в новому контексті та ж тема вступає в нові зв'язки з іншими, розглядається під іншим кутом зору і зрештою розкривається повніше. Тому такі повернення і повтори не повинні дивувати читача.

На закінчення висловлюю глибоку подяку своїй дружині Маргариті Жуйковій за самовіддану працю — комп'ютерний набір рукопису, а також за численні обговорення багатьох тем, заторкнутих у цій книзі. Особливо цінними були для мене її зауваження і поради при опрацюванні розділу "Мова і культура", написаного, по суті, спільно, а також дискусії щодо стилю викладу.