Анатолій Свідзинський

Матеріали до біографії

Анатолій Свідзинський народився 1 березня 1929 р. в м. Могилів-Подільський Вінницької області.

Його батько Вадим Свідзинський, 1888 року народження, походив з сім'ї священика Євтимія Свідзинського, скінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію, пізніше — Комерційний інститут у Києві. Працював усе життя економістом. Велика сім'я отця Євтимія дала українському народу одного з найкращих поетів 20-го століття Володимира Свідзинського.

Мати Клеопатра народилася 1904 р. в м. Кагул у Бессарабії. Вищу освіту одержала в 30-ті роки заочно, була вчителькою фізики, головним чином в середній школі. Її батько вів свій родовід з вільних землеробців. Рід походив з України, але один з його представників тікав від кріпацтва й опинився в Бессарабії. Дід Анатолія по матері, Георгій, після лютневої революції 1917 р. працював дрібним службовцем на пошті, касиром на залізниці, досконало вів присадибне господарство у Могілеві-Подільському.

Мати Анатолія була жінкою надзвичайної доброти і жертовности, зберігала в душі ненав'язливу віру в Бога. Ці риси її характеру створювали атмосферу любові в сім'ї, що мало глибокий позитивний вплив на розвиток характеру Анатолія. Батько мав інший, неспокійний, темперамент. Він понад усе любив природу, розумів її красу, за першої нагоди робив прогулянки в ліси, завжди брав з собою сина, часом навіть у відрядження по районах мальовничої Вінницької області. Це виховувало у Анатолія любов до природи, її розуміння, спостережливість, а надто — витривалість в піших переходах.

З 1931 по 1939 р. батьки Свідзинського мешкали в Жмеринці, де Анатолій розпочав навчання в середній школі. Рано навчився читати (від трьох до чотирьох років), а тому вступив у перший клас на останню, четверту, чверть. Хоч мати завжди викладала в українській школі, батько віддав сина до школи з російською мовою навчання, керуючись міркуваннями безпеки. Тим не менш, у 1937 році Вадима Свідзинського було заарештовано, але за кілька днів відпущено. Ця травма глибоко позначилася на характері батька і родинній атмосфері, яка після цієї події стала напруженою і тривожною. До арешту батька в сім'ї багато співали, виконували на музичних інструментах українські пісні, часто спілкувалися українською мовою. Особливе ж значення для Анатолія мало те, що протягом 1933 р. за ним доглядала сімнадцятирічна дівчина з села, якій пощастило втекти до міста під час розкуркулення. Вона знала величезну кількість українських народних казок та пісень, це суттєво розвинуло фантазію Анатолія та знання української мови. Та не тільки це було важливе: дівчина розповідала про те, про що не наважувалися говорити батьки — про розкуркулення, виселення і голодомор. Пізніше це дозволило Анатолію пов'язати у цілісність окремі події, свідками яких він був у дитинстві, і зрозуміти злочинність комуністичного режиму.

З дитинства Анатолій був схильний до дуже сильних захоплень, зокрема, комахами (під впливом читання адаптованого Фабра та спостереженнями над природним оточенням). Вабила також сфера фізичних явищ, він рано навчився успішно виконувати фізичні досліди у фізичному кабінеті, яким завідувала в школі мати.

На початку літа 1939 р. сім'я переїхала до Києва. У Києві Анатолій стійко захопився астрономією і розпочав її вивчення та елементарні спостереження неба під наглядом фахівців астрономічної обсерваторії. Однак війна з Німеччиною припинила контакти з науковцями-астрономами.

Восени 1941 р. у будиночок на Борщагівці, в якому родина знімала дві кімнати, влучив німецький снаряд. На щастя, за два дні до цієї події сім'я, відчуваючи небезпеку, переселилася в підвал на вулиці Саксаганській. Ця загроза для життя виявилася лише одною з багатьох, які згодом так само щасливо і незбагненно уникав Анатолій.

Аж до 1945 р. сім'ї Свідзинських доводилося мешкати у Києві, не маючи сталого місця проживання. Восени 1943 р. Анатолій, перескочивши через шостий клас заради компенсації перерви у навчанні, поступив на другу чверть сьомого класу школи № 30 у Києві. Цікаво, що другу чверть закінчив на трійки, третю — на четвірки, а четверту та рік — на всі п'ятірки. Тридцята школа була українською з непоганим викладанням мови і старанним, хоч і трохи кумедним, — літератури. Фізика і математика викладалися вкрай погано. З цієї причини, а також під впливом вражень і потрясінь війни та окупації, інтереси Анатолія стали формуватися в гуманітарній сфері. З цим також пов'язане пробудження релігійної свідомості, яке, однак, виявилося нетривким, аж поки глибші роздуми у зрілому віці не сформували її остаточно.

1945 р. сім'я переїхала до Львова, де отримала, нарешті, двокімнатну квартиру, хоча і без кухні та інших вигод. У 1946 р. влітку Анатолій вирішив по закінченні дев'ятого класу здавати екстерном екзамени за десятирічку. Опрацювавши за два місяці програму десятого класу, він склав всі іспити на відмінно і того ж року поступив у Львівський технологічний інститут будматеріалів, що відкривало шлях до професії інженера-технолога силікатної промисловості. Такий несподіваний крок — вибір інженерної освіти — пояснювався усвідомленням неможливості вільної діяльності в гуманітарній сфері за умов сталінщини. Однак до діяльності в галузі техніки Анатолій схильності не мав, натомість вже в старших класах середньої школи виявляв здібності до фізики та математики, хоча ще не усвідомлював свого покликання до цих наук. Показово у цьому зв'язку, що при складанні іспиту з геометрії в групі екстернів він виявився єдиним, хто зміг розв'язати запропоновану відділом освіти не зовсім стандартну задачу. Цікаво, що її не могла розв'язати і вчителька, хоча це свідчить не стільки про складність задачі, скільки про низький рівень тодішніх учителів.

У перші два роки навчання в інституті Анатолій захопився фізикою та математикою, особливо розв'язанням олімпіадних задач під керівництвом молодого тоді фізика Григорія Зільбермана, у майбутньому — професора, теоретика в галузі фізики твердого тіла, який вів науковий гурток, а також читав лекції з вищої математики у згаданому інституті. За його порадою Анатолій покинув інститут і 15 січня 1949 року перевівся на 2 курс Львівського університету на фізико-математичний факультет. Перевід до університету був пов'язаний з подоланням великих труднощів, оскільки міністерство вищої освіти тоді подібні переводи забороняло. Тільки з приходом на посаду ректора Львівського університету вченого-механіка Гурія Савіна і завдяки рекомендації Вченої ради фізико-математичного факультету ці труднощі були подолані.

1952 року Анатолій Свідзинський закінчує з відзнакою фізичне відділення фізико-математичного факультету і отримує рекомендацію до аспірантури. Втім, компартійно-комсомольські діячі університету зорганізували дуту персональну справу з політичними звинуваченнями Свідзинського та його друзів, і цю рекомендацію скасували. Кілька місяців тривала ця драматична історія з великою кількістю колізій і зрештою завершилася позитивно завдяки втручанню відомого науковця професора Гребінського, який на той час був проректором ЛДУ з наукової роботи.

Перший і частину другого року аспірантури Свідзинський працював під керівництвом провідного фізика-теоретика ЛДУ, чудової людини Василя Міліянчука. Однак молодий аспірант прагнув взяти участь у розробці наймодерніших проблем теоретичної фізики. До того ж задушлива політична атмосфера, яка панувала у Львівському університеті останні роки сталінської тиранії, не сприяла спокійній творчій роботі. Тому Свідзинський домігся довгострокового відрядження до Москви, де встановив контакт з славетним Миколою Боголюбовим і продовжив роботу вже під його керівництвом. Напружена робота в сильному колективі учнів цього великого вченого, активна участь в роботі кількох московських фізичних семінарів, а також семінару знаменитого математика Ізраїля Гельфанда надзвичайно сприяла науковому розвитку Анатолія Свідзинського. Менш ніж за два роки він виконує кілька праць в галузі квантової теорії поля, пише кандидатську дисертацію на тему "Метод функціонального інтегрування в теорії функцій Гріна", яку захищає 7 лютого 1956 року у Львові. Найважливішим результатом цієї дисертації є точне розв'язання моделі Блоха-Нордсика, яка моделює інфрачервону асимптотику функції Гріна електрона в реалістичній теорії — квантовій електродинаміці. Таким чином була одержана неаналітична залежність цієї функції від константи зв'язку і з'ясована природа інфрачервоних розбіжностей у квантовій електродинаміці. Цей результат Свідзинського увійшов у класичну монографію Миколи Боголюбова і Дмитра Ширкова з квантової теорії поля.

Невдовзі після захисту дисертації, на початку березня 1956 р., міністерство освіти скеровує Анатолія Свідзинського на роботу асистентом кафедри математичної (згодом — математичної і теоретичної) фізики Харківського політехнічного інституту. Тут він перші роки працює під помітним впливом сильної харківської математичної школи, читає всі математичні курси на інженерно-фізичному та інших факультетах ХПІ з підвищеною математичною підготовкою, набуває під керівництвом вимогливого завідувача кафедри, яскраво обдарованого математика Ізраїля Глазмана педагогічної майстерності, засвоює строгі традиції викладача харківської вищої школи. Відновлює наукові зв'язки з Боголюбовим, який на той час зосередився на роботі в Об'єднаному інституті ядерних досліджень. Підтримка таких зв'язків також виявилася непростою справою через надмірно суворий режим секретності, який панував тоді в ОІЯД. Але зрештою і ці труднощі були подолані.

1960 р. у Харкові створюється Фізико-технічний інститут низьких температур АН УРСР, куди Анатолій Свідзинський і переходить, спочатку у відділ математичної фізики, яким керує видатний математик Володимир Марченко. Робота в цьому відділі остаточно сформувала стиль наукових досліджень Анатолія Свідзинського з тяжінням до загальності, логічної чіткості та математичної елегантності у розв'язку поставленої проблеми. Пізніше його діяльність проходила в одному з відділів теоретичної фізики цього інституту. Весь час Анатолій Свідзинський не переривав регулярних наукових контактів з Боголюбовим, отримуючи від нього позитивні впливи.

1972 р. захищає докторську дисертацію з теорії надпровідності на тему "Струмові стани в просторово-неоднорідних надпровідних системах". Вона містить низку важливих результатів. Один з них — це застосування методу параметризації Т-експоненти на основі формули Пуассона для побудови функціонального інтегралу для статистичної суми надпровідника (цю параметризацію А.С. знайшов ще 1958 року в процесі викладання математичної фізики у ХПІ). Це дало можливість дати нове і дуже компактне формулювання мікроскопічної теорії надпровідності, а головне — вийти за рамки традиційного методу узагальненого самоузгодженого поля. Другим результатом було розв'язання рівнянь теорії надпровідності у локальному наближенні і побудова рівнянь магнітної гідродинаміки надпровідників. Третім результатом стала побудова мікроскопічної теорії ефекту Джозефсона, для чого довелося розробити новий і вельми потужний метод усереднення рівнянь теорії надпровідності по атомних відстанях, який під назвою квазікласичного методу був в подальшому використаний у величезній кількості досліджень різних авторів. Тут слід відзначити, що розробка цього методу була виконана А.С. разом з його співробітником Владиславом Слюсаревим. "Відкриття" цього талановитого фізика-теоретика у відлюдкуватому студенті Харківського університету і його залучення до діяльності у великій науці є безперечною заслугою А.С.

Ще одним важливим результатом, отриманим у докторській дисертації А.С., стала теорія надпровідних контактів, до яких старі методи (типу методу тунельного гамільтоніана) виявилися непридатними. Розроблені А.С. нові методи довели свою високу ефективність і широко використовуються й понині.

Зокрема, А.С. вдалося розв'язати кількома способами задачу про струмові стани в контакті надпровідник—нормальний метал—надпровідник, яка фігурувала у списку найскладніших проблем, складеному двічі лауреатом Нобелівської премії Джоном Бардіном. Публікацією точного розв'язку цієї задачі А.С. на рік випередив Бардіна з співробітниками, до того ж американська група спромоглася лише на наближений розв'язок. Нарешті, в дисертації міститься також теорія струмових станів у надпровідних контактах в області температур, близьких до критичної. Ця елегантна теорія була побудована в спільній роботі трьох авторів — Володимира Галайка, Анатолія Свідзинського і Владислава Слюсарева. Вона також стала класичною і була використана в різних узагальнених постановках цієї задачі низкою фахівців як за кордоном, так і в Україні.

Деякі впливові представники боголюбівської школи поставили перед Анатолієм Свідзинським питання про перехід на постійну роботу до ОІЯД в Дубні. Але він не схотів покинути України заради вищої посади у престижному науково-дослідному інституті і залишився у Харкові. Так само, цінуючи особисту незалежність і гідність, відмовився від участі у виборах в Академію Наук УРСР, для чого, окрім іншого, було вельми бажаним членство у компартії. Мабуть, зайве говорити, що членом цієї партії він ніколи не став.

Цікавим епізодом є такий випадок. Після захисту докторської дисертації А.Свідзинському було запропоновано директором ФТІНТу академіком Борисом Вєркіним організувати окремий відділ і відповідний наказ був ним уже виданий. Проте, партійне керівництво інституту запротестувало, і академіку Вєркіну, видатному вченому і організатору науки, довелося цей наказ скасувати.

1975 р. А.С. з суто особистих причин переїхав до Сімферополя, де був прийнятий за конкурсом на роботу в Сімферопольський державний університет. Там він заснував спеціалізацію з теоретичної фізики на кафедрі математичної фізики (в подальшому кафедра була названа кафедрою теоретичної та математичної фізики і очолена А.С.). Започаткував у Сімферополі наукову школу теоретичної фізики переважно з підготовлених ним випускників цієї кафедри. В цей період А.С. розвиває далі нові методи теорії надпровідних контактів, здобуває із значним випередженням світової науки загальну формулу для струму в системах слабкої надпровідності, яка містить у собі цілу низку старих і нових результатів у цій галузі.

Всі ці результати, як і результати докторської дисертації А.Свідзинського, увійшли в завершену в Сімферополі монографію "Пространственно-неоднородные задачи теории сверхпроводимости" (М., Наука, 1982). Ця монографія, побудована значною мірою на роботах автора, містить дуже компактний і чіткий виклад найважливіших результатів мікроскопічної теорії надпровідності і використовується донині у всіх лабораторіях світу, де ведуться дослідження в теорії надпровідності.

Роботи А.Свідзинського 70-80 років з теорії надпровідних контактів отримали нову молодість у 90 роки, коли були створені нові технології виготовлення контактів, для яких Свідзинський завбачливо розробив теорію.

У 1993 році А.Свідзинський, залишивши повністю сформований колектив кафедри теоретичної і математичної фізики в Сімферополі, на пропозицію віце-прем'єра уряду України переїжджає на Волинь з метою організації нового університету в Луцьку. Він стає першим ректором цього університету, організує колектив на розбудову за короткий строк і в тяжких економічних умовах основної структури університету, зокрема, збільшує приблизно вдвічі кількість факультетів. Слід зазначити, що, підтриманий в цій важливій справі переважною більшістю викладацького колективу, з яким він розділяє заслугу швидкого формування нового університету класичного типу, А.С. наштовхнувся на спротив прокомуністичних сил, які, демагогічно використовуючи загальноукраїнські економічні труднощі, пішли навіть на організацію страйку. Однак цей спротив було подолано. Тим не менш, внаслідок погіршення здоров'я А.С. залишає посаду ректора у травні 1995 р. і віддається викладацькій і науковій роботі, розгортає формування волинської школи фізиків-теоретиків.

Ще під час роботи ректором розпочинає працю над підручником "Математичні методи теоретичної фізики", який принципово відрізняється від старих орієнтацією на методи, розроблені в добу квантової фізики. Ця книга обсягом 442 сторінки була завершена 1997 року, видана видавництвом ім. Олени Теліги (Київ) 1998 року. Наступного, 1999, року у видавництві "Вежа" Волинського державного університету виходять його "Лекції з термодинаміки", 2001 року — друге видання "Математичних методів теоретичної фізики" обсягом 563 стор., перший том монографії "Мікроскопічна теорія надпровідності". 2003 року А.С. завершує другий том "Мікроскопічної теорії надпровідності". В цілому ця монографія нараховує 420 стор.

Підручник "Математичні методи теоретичної фізики" викликав численні захоплені відгуки як студентів та аспірантів, так і високоавторитетних академіків та професорів. Справа в тому, що цей підручник спричинив переворот у формі і змісті викладання математичної фізики у сучасних університетах України. Якщо традиційні підручники з цього фундаментального предмету будувалися на математичних методах переважно класичної фізики, то підручник А.С. зорієнтований на висвітлення математичних методів та теорій, які були створені для досліджень у галузі квантової фізики — панівної фізичної теорії ХХ ст., яка зберігатиме свою провідну роль і в наступному столітті. В цьому відношенні курс А.С. не має аналогів, бо, хоч існують математичні монографії з цього предмету, але власне підручника, приступного для активного студента — фізика-теоретика — вже з третього курсу, не було. Завдяки багатству матеріалу, викладеного з великою майстерністю, а особливо завдяки наявності великої кількості (близько 300) добре підібраних вправ і задач, сумлінний студент протягом трьох років праці набуває рівня, достатнього для того, щоб розпочати самостійні дослідження.

Для А.Свідзинського характерний широкий діапазон наукових інтересів. В кінці 80-х років, під час дискусії навколо будівництва Кримської атомної електростанції, А.Свідзинський досліджує широке коло проблем, пов'язаних з атомною енергетикою, зокрема дає обґрунтовану оцінку апостеріорних ймовірностей різних типів аварійності (вони виявилися на кілька порядків вище, ніж подані міністерством атомної енергетики СРСР). Пізніше ці оцінки були підтверджені американськими фахівцями.

На початку 90-х років публікує дві праці з культурології, вже в першій висуває нову ідею про культуру як феномен самоорганізації ноосфери, що дозволило застосувати ідеї синергетики для висвітлення проблем культурології. Ці дослідження підсумовані і розвинені далі в його монографії "Самоорганізація і культура", завершеній 1998 р. В цій книзі культурологія як наука вперше отримала опертя на міцний фундамент надзвичайно глибокої сучасної теорії — синергетики. Наявність цього фундаменту забезпечує висновкам культурології такі риси, як об'єктивність, незалежність від зумовлених випадковими обставинами смаків та поглядів тих чи інших дослідників культурних та соціальних явищ.

Цим, однак, значення книги не вичерпується. В ній розглянуте широке коло актуальних проблем, які є життєво важливими для розвитку української нації та функціонування української держави.

Піддані нищівній критиці російські претензії на домінування в культурі та політичному житті на теренах неросійських країн колишнього СРСР та, зокрема, в Україні. Переконливо показаний занепад культури в сучасній Росії, зумовлений багатовіковою політикою придушення інших культур в Російській імперії та СРСР. Розкрита безперспективність і ницість малоросійщини як патологічного і вкрай шкідливого явища в житті української нації. Обґрунтований з об'єктивної наукової підстави курс на всебічний розвиток національних українських форм в культурі і у всьому соціальному житті як єдиний, спроможний розбудувати сильну українську державу і забезпечити виконання українською нацією свого обов'язку перед Богом і людством — виявити могутні потенції, дані їй від природи, для примноження добра і краси на землі.

А.Свідзинський — автор низки відомих праць з теорії релігії, політології, націології, філософських проблем природознавства та історії. Зокрема, в публікації 1994 р., присвяченій питанням релігії та її відношенню до сучасного природознавства. А.С. на основі глибокого філософського аналізу спростував міф про несумісність науки і релігії, обґрунтував тезу про те, що природознавство не тільки не суперечить релігії, а є одним з її джерел. Він показав також, що лише подолання атеїзму і розвиток релігійної свідомості можуть вивести світ і Україну з духовної та соціальної кризи. Цей бік діяльності А.С. — оборона християнської віри та наступ на войовничий атеїзм — знайшов належну оцінку як у світських, так і в церковних колах української громадськості. В січні 1999 року А.С. був нагороджений Патріархом Філаретом орденом Архистратига Михаїла.

Проблемі взаємозв’язків між релігією, наукою та культурою присвячена публікація А.С. в першому числі волинського альманаху "Джерела", в наступному числі — стаття "Метафізичний сенс свободи та синергетика".

Громадська діяльність А.С. розпочалася з 1988 р., коли йому довелося займатися вивченням обґрунтованості будівництва Кримської АЕС. До цього він був підготовлений попередніми зацікавленнями глобальними проблемами людства, зокрема і енергетикою. Завдяки зусиллям громадськості Криму та Української Академії Наук, будівництво цього вкрай небезпечного об'єкта в сейсмічно небезпечному регіоні Кримського півострова було припинене. Широка і всебічна аргументація А.С. сприяла цьому рішенню. Важливою публікацією А.С. на цю тему стала стаття в "Літературній Україні" від 25 квітня 1990 р. "Моральні аспекти атомної енергетики".

Наступний етап громадської діяльності А.С. пов'язаний з українським відродженням, зокрема у Криму. Він пише статті, в яких захищає інтереси українців Криму ("Літературна Україна", №4, 1991 р., та "Віче", грудень 1992 р.), водночас виступає за повернення та облаштування на рідній землі кримських татар та інших депортованих народів. Основною публікацією на кримську тему є стаття у "Сучасності" (№ 10, 1992) "Крим вчора і сьогодні. А завтра?". В ній він протиставив обґрунтовану економічно, політично та історично думку про майбутнє Криму в складі України авантюрним намірам шовіністичних сил відірвати Крим від України. Стаття неодноразово передавалася по українському радіо, передруковувалася в інших виданнях. На I Конгресі українців Криму (1992 р.) А.С. виголосив першу доповідь "Крим в загальноукраїнському та європейському контексті".

Звернення до національної проблеми потребувало надійного теоретичного підгрунтя. Саме цим пояснюється інтерес А.С. до теорії культури. Від ідей його культурологічних праць іде пряма стежка до наукового розгляду національного питання. Брошура А.С. "Це складне національне питання" була опублікована окремим виданням 1994 р., після чого частково чи повністю перевидавалася в інших засобах масової інформації. У брошурі А.С. прийшов до висновків, які збіглися з ідеями організованого українського націоналізму, трансформованими принагідно до нинішніх умов розбудови незалежної української держави. Сучасний український націоналізм, за переконанням А.С., має бути думкою, волею та дією, спрямованими на державотворення на засадах свободи, демократії і права. Принциповим внеском А.С. в ідеологію українського націоналізму є пов'язання сучасної стратегії розбудови української держави з фундаментальними законами самоорганізації, що стосуються етногенезу, націотворення та культури. У згаданій брошурі та в наступних працях з націології Свідзинський чітко розмежував поняття націоналізму і шовінізму, що їх деякі політичні сили намагалися ототожнювати, і показав, що український націоналізм за своєю суттю виключає ксенофобію і, навпаки, є передумовою плідного міжнаціонального співробітництва, органічно пов'язаний з волею нації до свободи і демократії.

У травні 1993 р. А.С. був запрошений в якості доповідача на XII Великий Збір ОУН. Доповідь мала успіх, і він був одностайно обраний членом ОУН та заступником Голови Проводу. Членом проводу ОУН він переобирався також на XIII, XIV та XV ВЗУНах. Крім названої вище брошури, А.С. опублікував низку праць з теорії та практики українського державотворення в газеті "Українське слово", журналах "Розбудова держави" та "Універсум". Ці статті відіграли також важливу роль у знищенні наклепницького стереотипу націоналіста, створеного комуністичною пропагандою.

А.С. приділяє значну увагу проблемам вдосконалення освіти в середній і вищій школі, брав активну участь в роботі численних конференцій, присвячених реформі освіти, розробці нових форм та методів навчання, гуманітаризації викладання у вищих навчальних закладах, визначенню концепції класичного університету в умовах сучасної України. Він гостро і конкретно критикував формалізм у викладанні фізико-математичних дисциплін в середній школі.

Крім згаданих вище монографій та підручників, А.С. наприкінці 2003 р. видав спільно зі своїм аспірантом О.Вілігурським "Лекції з фізики надпровідності". Всі його книги написані точною, чіткою мовою, ясно і лаконічно. Завдяки цим рисам наукового та педагогічного стилю, твори А.С. користуються великим успіхом і сприяють росту нових наукових кадрів. За його монографіями з теорії надпровідності, починаючи з 1982 р., набували кваліфікації в цій надзвичайно важливій галузі теоретичної фізики численні молоді науковці. Безпосередньо під керівництвом А.С. захистили кандидатські дисертації вісім молодих науковців (Ю.Іванченко, В. Слюсарев, Т. Анцигіна, О. Макєєв, С. Савченко, Л. Ахрамович, Г. Шевцов, В. Сахнюк).

Як пропагандист наукових знань, активно працював членом товариства "Знання", в рамках якого прочитав чимало лекцій на теми природознавства та його застосувань, глобальних проблем людства, екологічної кризи, шляхів розвитку енергетики. Пізніше як активний член товариства "Просвіта" А.С. суттєво розширив тематику своїх лекцій, включаючи в її коло лекції з історії, літератури, політології, націології тощо.

Численні виступи А.С. по радіо, телебаченню, в газетах, на особистих зустрічах були присвячені пропаганді української культури, ознайомленню населення з видатними її діячами, злочинно відірваними свого часу від культурного процесу. До таких видатних постатей належали, зокрема, поети Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Володимир Свідзинський, Михайло Орест, Кость Шишко, філософи Юліян Вассиян, Орест Зибачинський, яким А.С. присвятив свої виступи та публікації.

Працюючи в Сімферопольському університеті, організував загально-університетський науковий семінар і був його керівником. На семінар в якості доповідачів запрошувалися як найкращі науковці названого університету, так і видатні вчені з інших наукових осередків України. Цікавою рисою цього семінару була точність, з якою починалися його засідання (до кількох секунд) і обмеженість доповіді суворими часовими рамками. Поряд з цим час для дискусій, в яких завжди брав активну участь і його керівник, заздалегідь не обмежувався.

Наукова діяльність А.С. та його громадська робота на ниві пропаганди знань проходили в 90-х роках в рамках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Після реорганізації цього товариства у всеукраїнське А.С. став головою Волинського відділення НТШ. У 1998 році його обирають дійсним членом НТШ.

2001 року А.С. призначено головним редактором журналу "Розбудова держави". В першому ж числі цього оновленого часопису національної думки А.С. виступає з статтею "Національно-визвольна боротьба українського народу в роки Другої світової війни", де доводить необхідність — у відповідності з історичною істиною — кваліфікувати збройну боротьбу ОУН-УПА як національно-визвольну.

Жодне з наступних чисел "Розбудови держави" не вийшло без одної чи кількох статей А.С. Подамо тут їхні назви: "Дещо про уявлене, уявне та витворене" — відгук на книгу Б.Андерсона "Уявлені спільноти" з теорії нації; "Про рекламу в Україні та рекламних менеджерів"; "Суржик" — гостра стаття з мовної проблематики, "Енциклопедичні справи в Україні" — розгорнута рецензія на 1 том "Енциклопедії сучасної України"; "Між буттям і небуттям" — про ситуацію у світі після подій 11 вересня 2001 р.; "Україна: філософські спадок століть" — про антологію українських філософських та соціологічних творів, виданих журналом "Хроніка-2000"; "До трагічних полій на Волині в роки Другої світової війни".

Вище йшлося про різноманітні захоплення А.С. Всі вони залишили в його свідомості глибокий слід, збагатили його душу і розум. Гостре захоплення ботанікою у 1965-1967 рр. назавжди залишили у А.С. знання рослин рідної природи, любов і повагу до неї. Все своє свідоме життя А.С. цікавився художньою літературою, філософією, музикою, історією, а особливо захоплювався поезією. Поетичні твори виконує без зовнішніх ефектів, але глибоко і виразно.

2003 р. виходить книга А.С. про його дядька Володимира Свідзинського. Вона стала помітною подією у вивченні життя і творчості цього великого поета. Книзі передували журнальні публікації (1996 та 2000 р.), матеріал накопичувався, уточнювався і нарешті з'явився у вигляді книги під назвою "“Я виноград відновлення у ніч несу…”. Володимир Свідзинський — творець прекрасного" (Київ, вид-во ім. Олени Теліги). Стимулом до створення книги стали листи від Івана Дзюби, написані ще 1988 та 1989 р.р., про необхідність зібрати родинні спогади про Володимира Свідзинського. Справді, в літературі накопичилося доволі багато неточностей та помилок у життєписі поета, що вимагало перевірки і виправлення. А.С. опрацював рукописні спогади свого батька, а також архівні матеріали та усунув чимало помилок. Особливо важливі дані були отримані в міському архіві Кам'янця-Подільського, до якого літературознавці не здогадалися звернутися. Книга цікава також аналізом світогляду поета, якому судилося творити в найтяжчі для України часи — 20-ті та 30-ті роки ХХ ст. Подано оригінальні тлумачення багатьох віршів, підтверджені документально обставини трагічної загибелі поета в 1941 р. В книгу включено додатки, які містять матеріали про В.Свідзинського, значна частина яких ніколи не публікувалася в Україні.

Цією книгою А.С. прагнув віддати борг своєму великому предкові, творчість якого совєтські каральні органи намагалися стерти з пам'яті народу.

У вільний час А.С. створює літературні мініатюри (у своєрідному жанрі мікроновел). Їм притаманні гумор, іронія, яскрава фантазія, неординарність бачення світу, несподіваність у висвітленні теми. Деякі з них опубліковані в журналах "Український засів" (1997, № 4-6): "Курка і соціалізм", "Геніальний гусак", "Універсальна промова"; "Сучасність": "Масло" (1997, № 12); "Розбудова держави": "Всенародне горе", у газеті "Українське слово": "Як мені дали ім’я і що з того вийшло", "Гімалайський комар", "Гаманець з секретом" та ін. Втім, більша частина його мікроновел залишається ще неопублікованою і ходить серед читачів-шанувальників у формі роздруківок.

Біографія впорядкована М.Жуйковою на основі особистих вражень та публікацій співробітників А.Свідзинського.