Важкоозброєна українська кіннота вдягалася у поширений в Європі лицарський обладунок, що захищав вершників і коней.

"Основні зусилля Данила та Василька спрямовувалися на перетворення Галицько-Волинського князівства у незалежну Українську державу. Тому вони прагнули включити до його складу інші українські землі та шукали союзників для боротьби з Ордою. Насамперед Данило порозумівся з угорським королем, який погодився віддати заміж свою доньку за княжича Лева. Данило намагався заручитися підтримкою польських князів і навіть хрестоносців Тевтонського ордену. Допомога останніх була потрібною не лише у можливій боротьбі з Ордою, але і з Литовським князівством, створеним князем Міндовгом, який почав стрімко поширювати владу на литовські та білоруські землі.

Певні надії покладалися й на Римського Папу Іннокентія IV, який хотів шляхом об'єднання (унії) прилучити до Риму Руську Церкву (в 1054 р. Вселенська Церква розкололася на Східну й Західну, православну і католицьку). Данило зустрівся з папським послом до Бату Плано де Карпіні, що започаткувало переговори про можливість церковної унії. Князь також листувався з Папою. Йшлося про розв'язання двох питань: допомоги західних держав Україні в боротьбі проти монголів та об'єднання обох церков. Причому об'єднання мало відбутися не на основі запровадження католицизму, а шляхом збереження серед українців православного обряду. Данило проводив цілеспрямовану, але гнучку політику.

Якщо Папу насамперед цікавило питання церковної унії, то князя — організація хрестового походу Заходу проти Орди. Розчарувавшись у цих сподіваннях, він відмовився від переговорів про унію і взяв курс на створення Галицької митрополії. З цією метою Данило послав для висвячення на митрополита у Константинополь холмського єпископа Кирила. Єпископ висвятився, але не став духовною опорою Данила у збиранні українських земель. Незабаром митрополит перебрався до Володимиро-Суздальського князівства. Данило робив спроби порозумітися і з російськими князівствами. На деякий час його союзником став тверський князь. Донька Данила вийшла заміж за великого володимирського князя Андрія Ярославича, брата Олександра Невського. Князь Андрій розпочав підготовку до боротьби з Ордою. Однак через рік великим князем знову став Олександр Невський, який хотів зберегти мирні відносини з Бату.

Самостріли-арбалети ХІIІ ст.

Разом із тим Данило приділяв велику увагу відбудові розорених міст, спорудженню кам'яних фортець. Особливо швидко розвивалася столиця — Холм, куди він запрошував переселенців з різних країв і країн. За словами автора «Галицько-Волинського літопису», «ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали (сюди) од татар — сідельники і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла». Були перебудовані й укріплені Володимирський і Крем'янецький замки, розпочалося будівництво Львова, названого на честь сина Данила Лева. Проводиться реорганізація війська, вперше важкоозброєна українська кіннота (оружники) вдяглася у поширений в Європі лицарський обладунок, що захищав вершників і коней. Існували іі легкоозброєні кіннотники з луками (стрільці).

У середині XIII ст. становище князівства помітно зміцнилося. Розвивалися дружні відносини з Угорщиною і Польщею; вдалося помиритися з Міндовгом. Знову ожили надії на допомогу Заходу, відновилися переговори з Папою Римським. І коли Папа у 1253 р. прислав Данилові корону, він після певних вагань і роздумів вирішив коронуватися. Це сталося у 1253 р. у м. Дорогочині. Данилові було вручено королівські регалії — вінець, скипетр і корону (тоді короною часто називали кулю з хрестом зверху, що символізувала владу, а вінцем — звичайну корону), і він одержав титул «король Русі».

Коронація Данила стала важливою подією політичної історії України. З цього часу не лише фактично, а й юридичне Галицько-Волинське князівство набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство, а не Новгородська земля чи Володимиро-Суздальське князівство, в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Руської імперії. Саме воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель. Однак для втілення цієї ідеї потрібні були сприятливі міжнародні відносини (оскільки Золота Орда й інші держави всіляко протидіяли б зміцненню й розширенню територіальних меж королівства), а також воля і самовіддана діяльність української політичної еліти."

Коронація Данила Галицького в Дорогочині 1253р. "З цього часу не лише фактично, а й юридичне Галицько-Волинське князівство набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство, а не Новгородська земля чи Володимиро-Суздальське князівство, в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Руської імперії. Саме воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель."

Реконструкція королівської корони Данила Романовича

Корона Данила Романовича, перероблена на владичу митру перемишльських єпископів

"Ще важливішими були стосунки з папою Інокенгієм IV. Початок їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство, збереглося листування між папою і Данилом після його повернення від хана.

З цих листів видно, що для Данила головним була організація протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь. Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав. В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними.

Тому Данило не прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року. Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом і Васильком папа називав їх обох «гех», а державу з 1246 року — «королівством». А. Великий слушно пише, що тоді, в середині ХІІІ ст., в такому питанні, як титулування володаря та Його держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою тодішньої Европи»... «Римська курія мусіла мати докладні інформації про фактичний стан України, головно про її політично-правне положення в світі».

Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів з титулуванням Олександра (Невського). В листі до магістра Тевтонського ордену папа згадує, що

[Н.Полонська-Василенко Історія України... -С.199.]

вислав листи до «Данила, достойного короля Руси та до шляхетного мужа Олександра, князя Суздальського». Тут впадає в око різниця в титулуванні обох володарів. Цікаво, що в 1247 році «світлим королем Володимира» називає папа Василька, а «світлою королевою» Дубравку, його дружину. Таким чином, Василько, нібито «удільний» князь, має в очах папи вищий титул, ніж великий князь Суздальський та Володимирський - Олександер.

Питання про титул України, як королівства, має довгу історію. Ще коли син Ізяслава І - Ярополк - 1074 року звернувся був до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбавленого держави, «королем» («rex») русичів, а Болеслава, короля Польського - тільки князем («dux»). Пізніше, в 1214 році, коли Андрей II Угорський домагався коронування сина Коломана, він не просив піднести його до гідности короля, а писав, що «народи Галичини... просили ..., щоб ми поставили їм нашого сина Коломана на короля», а сам він з 1214 року іменував себе королем Галичини.

Становище змінилося в 1253 році, коли Данило почував себе сильнішим, а головно - уже твердо вирішив повести боротьбу з татарами. Тож, коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він знов звернувся до папи по допомогу. Папа проєктував зорганізувати велику коаліцію держав: Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії, і проповідував хрестоносний похід. В таких умовах Данило погодився прийняти коронування, яке відбулося тихо в Дорогичині, під час походу Данила на ятвягів. «Прийняв вінець від Бога, від церкви св. Апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентія і від усіх його єпископів», - записано в літописі. Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не зреалізовано, не вважав і Данило себе зв'язаним обіцянкою унії з Римом.

Побачив і папа, що в цьому відношенні Данило нічого не зробить. Щоправда, 1257 року новий папа Олександер II загрожував Данилові викляттям за те, що відступив від послуху Римській Церкві. Цікаво, що найновіші дослідники, католики, не надають події, відбулася в Дорогичині, значення коронування: вона нічого не змінила в положенні Данила, який уже був з самого початку королем. Корона ця була лише логічним розвитком політичних подій, - пише М. Стахів. «Татарська небезпека ... була вистарчальним поштовхом

[Н.Полонська-Василенко Історія України... -С.200.]

і причиною до цього обостороннього зближення між Римом і Данилом та уділення й прийняття корони. Справа церковного з'єдинення була тільки справою похідною. Спільна небезпека, а не що інше, зв'язала обидві сторони. Корона була політично-правним актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом». Тому в римських реєстрах нема жадних записів про пересилання корони. Вона була надіслана як дарунок, як засіб визначити з-поміж різних претендентів правного спадкоємця, і Інокентій IV визначив Данила, а не Олександра Суздальського королем-спадкоємцем давнього королівства Руси. «Традиції княжого і королівського Києва перейшли леґально на Захід, а не на Північ у Москву, яка ніколи не добилася того титулу і повищення аж до XVII ст.», - пише А. Великий. В цьому полягає глибоке значення події в Дорогичині. Перед масою політичних мотивів, - писав о. Є. Камінський, - «ця справа церковного порозуміння відходить наче в другий плян».

[Н.Полонська-Василенко Історія України... -С.201.]"

Данило Галицький "гідний Король Руси". Перший український король панував, як і його батько, над усією Руссю у стародавньому етнографічному розумінні цього терміна. Данило був гідним нащадком Святослава Хороброго, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, одним з наймогутніших володарів Руси-України.

"Після трагічної загибелі Романа — великого полководця й політика, залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та дворічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка, її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під міцною рукою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Всі вони терпіли від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння.

[Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності ... - С.46.]

Проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Романові Мстиславичу здавалося, очевидно, що він зламав опір боярства Галицької землі. Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроніки, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритися його владі. Але й тими жорстокими заходами йому не вдалося повністю викоренити боярську опозицію. І коли Романа не стало, боярські олігархи повернулися додому з вигнання чи вийшли зі схронів, щоб розпочати боротьбу проти його нащадків.

Як наслідок, галицько-волинські землі знову були втягнуті в нескінченні феодальні чвари, усобиці й війни, які із перемінним успіхом тривали понад 30 років. У цей конфлікт були втягнуті й інші руські князі, зокрема чернігівсько-сіверські, угорський король, польські феодали, які прагнули підкорити і Волинь, і Галичину своїй владі. В цих надзвичайно складних умовах сини Романа Данило і Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, в тому числі й бояр, спромоглися спочатку об'єднати волинські землі. Остаточно закріпившись тут у 1230 p., вони розпочали напружену боротьбу за відновлення єдиної Галицько-Волинської держави, яка була переможно завершена лише в 1238 р. Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів.

Навесні 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно. Слід зазначити, що водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагання за об'єднання українських земель в єдину державу. В ньому, як і раніше, брали участь дві постійно конкуруючі сили — волинська і чернігівська.

В процесі цієї безупинної боротьби Україна, на думку М. Брайчевського, кілька разів була дуже близькою до свого державного об'єднання. Вперше 1223 p., коли Данило Романович у союзі з смоленським князем Володимиром Рюриковичем тримав у своїх руках Київ і обложив Чернігів. Вдруге, коли вже чернігівський князь Михайло Всеволодович, залишивши в Києві свого ставленика Ізяслава Володимировича, зібрав під своєю рукою майже всі південноруські землі (за винятком Волині). Втретє така

[Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності ... - С.47.]

можливість з'явилася в 1240 p., коли Данило Романович — князь відновленої Галицько-Волинської держави, наслідуючи державотворчі традиції свого батька, укріпився в Києві і доручив управління ним своєму тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводові. Столицею Галицьке-Волинського князівства Данило Романович обрав місто Холм. Як вважають вітчизняні дослідники, сьогодні важко передбачити можливий розвиток дальших подій в умовах їх нормального поступу. Але саме в цей час у природний хід історії втрутилася нова страшна сила, яка перевернула все шкереберть. Ідеться про монголо-татарську навалу, що призвела до остаточного зруйнування Київської держави і встановлення кривавого монгольського іга над східноєвропейськими народами.

З початком монголо-татарської навали знову відбулися кардинальні зміни в розвитку Галицько-Волинської держави. У грудні 1240 р. вона втратила Київ, дощенту зруйнований загарбниками. В 1241 р. орди Батия прокотилися крізь Волинь і Галичину, щоправда, не вчинивши тут таких руйнувань, як в інших руських землях. Але в цих умовах цілісності Галицько-Волинської держави в котрий вже раз починає загрожувати боярська знать.

Данилові довелося докласти чимало зусиль, щоб остаточно подолати феодальну опозицію. Водночас він приділяє багато уваги відбудові своїх земель. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди... Економічне піднесення Південно-Західної Русі, консолідація міжнародних зусиль для боротьби

[Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності ... - С.48.]

з татаро-монгольським ярмом стали головною метою внутрішньої і зовнішньої політики галицько-волинеького князя. Великого значення у зміцненні своєї держави Данило надавав будівництву й укріпленню міст. Саме в цей період було засновано Львів — майбутню столицю Галицької землі, ще раніше (1237 р.) — Холм, який Данило обрав своєю резиденцією. Готуючись до неминучої боротьби проти монгольських поневолювачів, Данило починає споруджувати перші муровані фортеці і потужні замки в Бересті, Столп'ї, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському та інших містах. Щодо своїх західних сусідів Галицько-Волинська держава в цей час намагалася здійснювати мирну політику.

Данило в першу чергу подбав про те, щоб нормалізувати стосунки з Польщею та Угорщиною. Зміцненню дружніх зв'язків з цими країнами мали сприяти шлюбні союзи синів Данила Льва та Романа відповідно з дочкою угорського короля і сестрою герцога Бабенберзького. Внаслідок переможних воєн з Литвою Галицько-Волинська держава значно розширила свою територію і зміцнила північні кордони. Пінські князі змушені були визнати зверхність Данила Галицького. Готуючись до наступної боротьби з Золотою Ордою, Данило намагався знайти союзників серед західноєвропейських країн. З цією метою він звернувся до папи Римського Інокентія IV з пропозицією допомогти підняти слов'ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар.

Зі свого боку князь погоджувався на унію — об'єднання православної церкви з католицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа надіслав йому королівську корону, й 1253 р. в Дорогичині посланець папи коронував Данила. Але надії на допомогу Західної Європи виявилися ілюзорними. Данило... вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 р. він розпочав військовий похід, щоб відвоювати у татаро-монголів Київ. Однак, незважаючи на певні успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум. У 1264 р. Данило помер. Віддаючи належне його здобуткам, літописець високо оцінив діяльність славного сина України: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви

[Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності ... - С.49.]

поставив і оздобив їх різноманітними прикрасами, і багатолюбством він світився із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні». Безперечно, князь Данило був непересічною особою. Видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, він багато зробив для своєї держави. Об'єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило доклав чимало зусиль для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між монголо-татарськими ханами, з одного боку, польськими, угорськими та литовськими правителями, які постійно зазіхали на українські землі, з іншого.

Варто також зазначити, що деякі історики схильні вважати державу Данила Галицького «першим українським королівством». «І було це, — пише відомий український дослідник М. Брайчевський, — не Галицько-Волинське князівство, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об'єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5—6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько». Держава Данила Галицького, на думку М. Брайчевського, виходила за рамки пересічного уділу і територіально, і соціальне, і під кутом зору тенденцій, які визначали її появу, вона становила набагато масштабніше й значніше утворення (з тим, щоправда, застереженням, що східна частина його була спустошена ворогом). Отож, її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У кожному разі іншого рівнозначного йому утворення в Україні не існувало.

[Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності ... - С.50.]"

Напис на стінах церкви св.Пантелеймона ХІІст.

"Завершуючи огляд зовнішньополітичної діяльності галицьких і волинських князів у ХІІ-ХІІІ ст., не можна, як нам здається, обійти увагою подію, що мала широкий розголос у тогочасному середньовічному світки викликала до життя велику наукову літературу в ХІХ-ХХ ст. Йдеться про прийняття Данилом Галицьким у жовтні-листопаді 1253 р. у волинському місті Дорогичин королівської корони від легата папи Інокентія IV. Не зупиняючись на тривалій історії переговорів галицького князя з папським престолом, що почалися 1245 p., відзначимо, що в тлумаченні Галицько-Волинського літопису коронація відбулася внаслідок угоди, підписаної з Данилом від імені папи легатом Опізо.

Лише про це і йтиметься далі. Зацікавлена в поширенні католицизму і свого політичного впливу в Східній Європі папська курія виступила ініціатором у нав'язанні галицько-волинському князеві королівського титулу. Це їй нічого не коштувало, а можна було здобути від тієї примарної коронації чималі вигоди. Данило Романович довго вагався в прийнятті рішення, не

[М.Ф.Котляр Галицько-Волинська Русь... - С.291.]

бажаючи проникнення дуже активних папських місіонерів та ченців до його країни. Але постійна загроза з боку Орди просто змушувала князя проводити переговори з папою в надії на його допомогу проти татар. Галицький літописець, за всього виразного літературно-апокрифічного викладу подій, пов'язаних із коронацією князя Данила, досить чітко окреслив позиції сторін. У розповідь про прибуття папських послів до Данила книжник включив таке зауваження: “Він (папа — авт.) ще до того присилав до нього єпископа беренського i кам'янецького, кажучи: “Прийми вінець королівський”.

Але в той час Данило не прийняв його, мовлячи: "Татарське військо не перестає жити з нами у ворожнечі, як же я можу прийняти від тебе вінець, не маючи від тебе допомоги!" Князь Данило твердо дотримувався головної умови своєї коронації: одержання реальної військової допомоги від католицького Заходу проти Орди.

Далі галицький літописець оповідає: "Опізо прийшов і приніс вінець, обіцяючи: "Буде тобі допомога від папи". Він однак не бажав того, й переконали його мати, Болеслав, Земовит (союзні Данилові краківський і мазовецький князі — авт.),.. щоб він прийняв вінець, кажучи йому: "А ми будемо тобі в поміч проти поганих". Тому здається ймовірним, що прийняття королівського титулу Данилом Романовичем було наслідком тривалого дипломатичного торгу і укладення докладного договору між князем і папським престолом, що його від імені папи Інокентія IV підписав у Дорогичині його легат Опізо. В майбутньому обидві сторони не виконали умов угоди. Декларований папою хрестовий похід християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Помор'я не відбувся, бо був заздалегідь приречений на невдачу.

Всі ці країни були надто слабкими, щоб битися з Ордою, загрузли у внутрішніх усобицях і ворогуванні з сусідами, нарешті — не хотіли й боялися воювати з могутніми татарами. А Данило не впустив до своєї країни католицьких місіонерів, ченців і священиків, не виконавши навіть своїх мінімальних поступок у церковних справах. Насамкінець доречно наголосити на тому, що договірні відносини галицьких і волинських князів з іноземними государями, особливо в XIII ст., були незмірно більш різноманітними та інтенсивними, ніж у суверенів інших руських князівств і земель. Цьому сприяли як географічне й політичне становище Галицько-Волинської Русі, своєрідного містка поміж східними і західними слов'янами й країнами Заходу, так і цілеспрямована й послідовна політика Романа Мстиславича та його старшого сина Данила, котрий намагався і умів досягати поставленої мети не лише воєнними, а й дипломатичними засобами.

[М.Ф.Котляр Галицько-Волинська Русь... - С.292.] "

"Галицько-Волинська держава заслуговує уваги дослідника як політичний організм з особливими, притаманними йому рисами. Вона стала на шлях політичної консолідації в час, коли продовжувалось роздрібнення Київської держави на малі відокремлені від себе князівства. У деяких землях, як, наприклад, в Київщині і Чернігівщині, розподіл дійшов до такого ступеню, що князівство, як цілість, перестало існувати і роздробилося на дрібні феодальні володіння.

В час, коли стихійний процес прямував до повного роздрібнення території колишньої Київської держави, треба вважати значним досягненням з'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство. Галицько-Волинська держава щасливо перейшла період поділів і зберегла територіальну єдність під сильною князівською владою.

Це була заслуга Данила, який зумів подолати боярську олігархію, так що його наступники, маючи під своєю рукою усі сили країни, могли ставити собі ширші державні цілі... Галицьке-Волинське князівство саме завдяки своїй єдності досягло значних успіхів в економіці, культурі і політиці. Територія Галицько-Волинського князівства була досить обширною для організації державного організму. Сприятливими рисами цієї території було те, що з півдня вона була забезпечена карпатським хребтом, а з інших сторін мала вільні простори, придатні для колонізації. Галицько-волинські князі намагалися поширити кордони свого князівства на північні

[І. Крип'якевич Галицьке-Волинське князівство... - С.190.]

литовські землі, на південний схід, у степові простори, і, врешті, в напрямі на Київ. Хоч політичні досягнення були короткотривалі, все-таки заселена площа значно поширилась. Галицьке-Волинське князівство досягло значного економічного розвитку, як про це свідчать вислови літописів з часів Юрія Львовича: "Тоді була у своїй пошані і значенні Волинська земля, відзначалася всяким багатством і славою . "За його правління Русь радувалася миром і славилася багатством"( Житіє митрополита Петра, Степенная книга, т.1,с.410; Длуґош,т13,с.39 ).

Велика кількість поселень свідчить про густе залюднення країни. Розвиток сільського господарства, солеваріння і ремесел забезпечував значну кількість продукції для експорту. Корисне положення на перехресті шляхів, які ішли з Києва на захід та від Балтійського моря в напрямі Візантії, сприяло розвиткові широкої зовнішньої торгівлі. Західні землі відзначалися особливим укладом соціально- політичних відносин. Далеко сильніше, ніж в інших землях, зросло тут велике землеволодіння і могутнє боярство намагалося обмежити владу князів. Данило провів успішну боротьбу з феодальною верхівкою, спираючись на дрібне боярство і міста, та досяг деякої рівноваги соціальних сил. Але суспільні суперечності не зникли, і в пізнішому часі боярство знову намагалося взяти владу у свої руки.

В період монголо-татарського поневолення Галицьке-Волинське князівство було найчільніше організованим князівством у Східній Європі. Татари не змогли його настільки зруйнувати, так як зруйнували наддніпрянські князівства, і Волинь та Галичина стали захистом для населення, яке втікало з-під татарського ярма. Одночасно Галицьке-Волинське князівство було "непереборним щитом", який захищав Польщу і інші західні країни від татарської агресії. Та хоч Галицьке-Волинське князівство здобуло знані економічні і політичні успіхи, воно несподівано прийшло до занепаду. Однією з основних причин кризи були неналаднані відносини між князем та боярством — їх боротьба за владу. Юрій II намагався зробити себе незалежним від феодальної

[І. Крип'якевич Галицьке-Волинське князівство... - С.191.]

верхівки і попав у конфлікт з боярами, які його і позбулися. Бояри не зуміли організувати тривкого управління, і Галицько- Волинське князівство стало жертвою агресії з боку Польщі та закінчило своє самостійне існування. Однак історичні досягнення цього періоду були такі глибокі, що їх традиції збереглися протягом багатьох сторіч. Польський король Казимир, займаючи Галичину, залишив за нею офіційну назву "Руського королівства", карбував для неї монету з левом, як історичним гербом. Пізніше було утворене Руське воєводство, в якому до перших десятиріч XV ст. було обов'язковим "руське право". Традиції давнього часу збереглися в архітектурі і малярстві, в літературі і мові, у літописах і історичних творах. Богдан Хмельницький, намічаючи західні кордони держави Запорізького війська, посилався на границі "давніх руських князівств". Історія Галицько-Волинської держави — яскрава сторінка історичного минулого українського народу.

[І. Крип'якевич Галицьке-Волинське князівство... - С.192.] "

"Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був «мудрий, як Соломон». З Данилом зійшов з історичного кону один із найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав усі землі, що ними володів Роман, створив із них з допомогою Василька могутню державу, з якою рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємиці традицій Київської держави, і уможливив майже на сто років її існування.

Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію і творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед европейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західньою Европою, культура, закони, література, релігія Галицько-волинського князівства залишалися українськими. Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави і Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв'язків з Европою, Олександер, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два різні світи. "

""СЕЙ ЖЕ КОРОЛЬ ДАНИЛО БУВ КНЯЗЕМ ДОБРИМ, ХОРОБРИМ І МУДРИМ" Такими високими епітетами наділив літописець Данила Романовича Галицького після його смерті, що сталася в 1264 році. Данило Галицький прожив 63 роки. Це були роки тяжкого випробування сина Романа Мстиславича. З дитинства і до самої смерті йому доводилося в нелегкій боротьбі збирати і примножувати могутність Галицько-Волинської держави.

Як тільки стало відомо про смерть князя Романа 1205 року, навколо його спадщини нависли нові хмари і бурі. Княгиня Анна з маленькими синочками-однорічним Васильком і трирічним Данилкомне змогла втриматися в стольному граді Галичі, змушена була перед небезпекою боярської змови утікати під опіку угорського короля, а згодом до польського князя. А тим часом підняли голову в Галичі "крамольні" бояри, почалися міжусобиці, як пише літописець, "велика смута постала в землі Руській".

Автор Галицько-Волинського літопису про цей важкий період Романових синів писав: "У рік (1227). Почнем же розповідати про незчислені битви і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли, і про часті заворушення, і про многі заколоти, бо змалку не було їм обом спокою".48 У той час, коли маленькі Романовичі - Данило і Василько з матір'ю-княгинею поневірялись по дворах правителів Угорщини і Польщі, крамольні галицькі бояри на чолі з Володиславом Кормильчичем вирішили посадити на галицький трон слабовольних і слухняних їм князів.

За галицький трон повели боротьбу три претенденти -сини Ігоря Святославича: Володимир, Роман, Святослав. Вони почали князювати в Галичі, але скоро посварилися з боярами, а останні запросили угорців і їх руками повісили Романа і Святослава. Галицькі бояри "вокняжили" на престолі галицькому маленького Данила, щоб тільки утримати свою владу, а Володислав Кормильчич 1213 року "же в'їхав у Галич і вкняжився, і сів на столі". Це викликало незадоволення інших князів. З цього боярсько-князівського конфлікту скористались правителі Польщі і Угорщини. Угорський король Андрій із

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.57.]

польським королем Лєшком змовилися в Спіші 1214 року загарбати Галицьку землю за допомогою династичних зв'язків. Андрій женив свого маленького сина Коломана на дочці Летка Соломії і посадив його на галицький трон. Угорські війська окупували Галицьку землю, в якій змінилися правителі. З 1214 по 1221 рік правив Коломан, але він був недорослим, а тому фактично великі угорські феодали диктували свою волю, пригнічували галичан і всіх жителів Прикарпаття. Особливою жорстокістю славився у Прикарпатті (Галичі) палатин-воєвода Бенедикт, якого літописець устами книжника Тимофія, що жив тоді, називає "мучителем", "антихристом".

Проти окупантів повела бої частина незадоволених галичан. Все це набридло і деяким боярам. Вони запросили на допомогу новгородського князя Мстислава Мстиславича Удатного, який двічі з молодим Данилом громив угорців у Галичі. Мстислав 1219 року вигнав їх із столиці Галицької землі, але угорці ще втрималися деякий час. Тоді вдруге Мстислав Удатний у 1221 році прибув із своїми полками, остаточно вигнав окупантів і навіть полонив "гордого" їх воєводу Філю. Галичани раділи визволенню Прикарпаття від угорської окупації спільними силами Данила і Мстислава49; "А потім, -писав літописець, приїхав Данило до Мстислава, -і радість була велика, бо спас їх бог від іноплемінників: усі бо угри і ляхи були вбиті, а інші були схоплені, а ще інші, утікаючи по землі (Галицькій), потопилися, а другі смердами побиті були".50

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.58.]

Після смерті свого батька Данило майже 20 років не міг через боярські заколоти і агресії чернігівських князів та польсько-угорських правителів визволити свою законну князівську спадщину - Прикарпатську землю, а зосередив свої зусилля на утриманні Волинської землі. Спочатку заволодів Берестям, а потім іншими волостями і градами Волині-Белзом, Тихомлем, Перемишлем, і лише в 1215 році оволодів Володимиром, а в 1230-всією Волинню. Це була довга і затяжна праця, постійні бої та суперечки з поляками, литовцями. Після цього почав Данило з братом Васильком крок за кроком здійснювати плани по поверненню своєї другої спадщини-Галицької землі. На перших етапах цієї об'єднавчої політики він пішов на союз з Мстиславом Удатним, який допомагав йому громити угрів. Проте Мстислав Удатний в кінці життя знову передав Галич угорцям, що викликало незадоволення Данила. Тільки із смертю Удатного Данило повів боротьбу за визволення Галицької землі від боярина Судислава і угорського

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.59.]

королевича Коломана. Підступні галицькі бояри запросили на престол чернігівського князя Михайла Всеволодовича і Данилу довелось ще 5 років, а всього разом 40 років, боротись за повернення батьківського галицького трону. 1238 року Данило із своїми полками підійшов під Галич, в чому йому допомогли градські мужі, городяни, прихильні йому бояри, які були зацікавлені в централізації Галицько-Волинського князівства. Як пише літописець, коли Данило під'їхав під Галич, звернувся до городян: "О мужі-городяни! Допоки ви будете терпіти іноплемінних князів владу?",-то вони сказали: "Се єсть державець, богом даний!" і пустилися вони (до нього), яко діти до отця, як ті бджоли до матки, як (олені), спраглі води, до джерела".51 Змушені були і вороги поклонитися Данилу, а бояри почали просити прощення. Літописець далі писав: "І Данило увійшов у город свій, і прийшов до церкви пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця свойого, і на знак побіди поставив на німецьких воротах хоругов свою".

Перед цим сталася подія: 1237 року хрестоносці захопили город Дорогочин і загрозили Галицько-Волинській державі. Данило тут же із братом відбили Дорогочин і полонили в ньому магістра Бруно. В 1239 році Данило повернув зверхність над стольним градом Києвом і залишив для його оборони своїх воїнів на чолі з тисяцьким Дмитрієм. На жаль, прийшла нова страшна небезпека-татаро-монгольська навала і перекреслила багато планів Данила. З монголами він зустрівся ще в 1223 році на Калці і як

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.60.]

молодии князь проявив лицарську мужність, про що відзначали літописці: "Коли зіткнулися війська між собою, то Данило виїхав на перед... Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий (з коня), а сам Данило був поранений у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його,-був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний і Данило кріпко боровся, побиваючи татар".52 Після жорстокого знищення Північно-Східної Русі (1237-1238 pp.) майже 100-тисячна орда Батия увірвалася в південно-західні руські землі, здобула Переяслав, Чернігів, а за ним Київ.

Його героїчно обороняли кияни на чолі з тисяцьким Дмитрієм. Героїзм Дмитрія вразив самого Батия, який залишив його живим, як відзначає літописець, "через мужність його". А далі орда пройшла мечем і вогнем по Волинських і Галицьких землях. "І прийшов він (Батий) до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа",-пише із сумом літописець.53 Київ, Володимир, Галич зазнали великого спустошення, залишилися спалені міста і села, повсюди виднілися гори трупів, пожарища. У цей трагічний час вороги Данила не дрімали і вирішили нанести йому удар. Зібралася ціла коаліція—угорські війська,

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.61.]

очолювані зятем короля Бели IV Ростиславом, сином чернігівського князя Михайла та воєводою "гордим Філем" (той самий, що врятувався ще в 1221 році у Галичі), їм допомагала частина крамольних галицьких бояр. Загарбники захопили Перемишль, але під Ярославом 17 серпня 1245 року Данило із братом Васильком на голову розбили полчища угрів, поляків, а полоненого Філю і живих галицьких бояр вбили і таким чином захистили свої землі. Так написано в літописі: "Угри ж і ляхи побиті були".

Захистивши свої землі від західних наїзників, Данило Галицький спрямував свої зусилля, щоб протистояти Золотій Орді. Йому вдалося відтиснути ординські загони під керівництвом темника Куремси з Київщини. Батий вислав проти Данила нового хана-жорстокого Бурундая, за словами літописця, "окаянного і проклятого в тяжкій силі". Бурундай гордо заявив Данилу: "Дай Галич", - тобто покорися татарам.

Данило ще не був готовий до битви із сильною Золотою Ордою Батия. Він з дипломатичними міркуваннями поїхав сам у ставку Батия, щоб виграти час і зміцнити оборону своїх земель. Батий прихильно прийняв Данила, але літописець з болем відзначає це приниження могутнього князя: "О лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть (і) він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!"54

Повернувшись з Орди з ханським ярликом на свої володіння, Данило вирішив встановити мирні відносини з Польщею, Угорщиною, зумів не лише стримати напади литовців, але й зробити кілька успішних походів проти них. У своїй антиординській політиці Данило робив спроби з одного боку втягнути в цю боротьбу західно-європейські держави, а з другого-внутрішньо підготовуватись до двобою. Він спочатку сподівався на допомогу папи. Останній робив спроби на Ліонському соборі в 1241 році закликати західних правителів на похід проти ординців. З цією метою папа Інокентій IV прислав королівську корону, якою коронувався Данило на короля 1253 року в Дорогочині. Але ці походи не здійснилися, і Данило вирішив своїми силами захищати себе.

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.62.]

Перш за все, він зміцнював старі і будував нові міста, фортеці: Холм, Львів, Данилів, Стіжок, Угровськ. Але не встиг їх змщнити-лютий Бурундай в 1259 році спалив і знищив ряд волинських і галицьких міст-фортець- Володимир на Волині, Луцьк, Крем'янець, Львів та інші гради; витримав облогу лише новозаснований Холм. Ці розорюючі татарські походи і всякі інші переживання підірвали здоров'я Данила: він помер в 1264 році. "Сей удар, -пише М. Грушевський, -добив Данила. Впали його сміливі плани боротьби з татарами".

В літописі записано: "1264. А король Данило впав тоді був у недугу велику і в ній він скончав живоття своє. І поховали його в церкві святої Богородиці в Холмі, що він її сам спорудив". Пізніше львівський історик Б. Зіморович писав, що Лев , син Данила, через 18 років, у 1282 році, переніс тіло батька з Холма до Львова і поховав його вельми урочисто на Високому Замку58. Перший, хто високо оцінив діяльність Данила Романовича, був автор Галицько-Волинського літопису. Він писав: "Сей же король Данило (був) князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні".57

Академік І. П. Крип'якевич так оцінює заслуги Данила Галицького: "В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство землі Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання , Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши території Галичини і Волиш в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру-визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду, набрало нової сили.58

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.63.]"

"Данило провадив активну зовнішню політику. По смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (після тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилася династія Габсбургів). Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на це місто, де свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер."

"Подальші русько-угорські відносини розвивалися значною мірою під знаком втручання обох держав до австрійських справ. У кінці 1248 - на початку 1249 pp. "прислав король угорський до Данила, прохаючи у нього допомоги, тому що в той час він вів війну з німцями" (Австрією). Данило погодився укласти з Белою IV військове-політичний союз, метою якого було оволодіння Австрією, її герцог Фрідріх II Бабенсберг загинув у війні з Угорщиною влітку 1246 р.

Оскільки в герцога не залишилось нащадків чоловічої статі, то Австрія мала відійти як виморочний лен до сюзерена Бабенсберга — германського імператора Фрідріха II Гогенштауфена. Цього не хотіла більша частина австрійських баронів, які виступили проти віддання Австрії імператорові, їх підтримав угорський король. Однак на зустрічі Данила й Бели IV з послами імператора в Пресбургу конфлікт було тимчасово полагоджено. Тим не менше Данило Романович не облишив планів суперництва за австрійський трон. 1252 р. "король угорський став шукати допомоги, бажаючи захопити Німецьку землю. Він послав сказати Данилові: "Пошли мені сина свого Романа, і я віддам за нього сестру герцога й передам йому Німецьку землю" (Галицько-Волинський літопис). Як випливає з наступних подій, була підписана відповідна

[М.Ф.Котляр Галицько-Волинська Русь... -С.279.]

угода між Данилом і Белою IV. Йшлося про небогу покійного Фрідріха II Бабенсберга Гертруду. Права Гертруди на австрійський престол були начебто менш вагомими, ніж старшої сестри Бабенсберга Маргарита, котра до всього була ще й удовою недавно померлого Фрідріха Гогенштауфена. Але за імперським правом жінка з правлячого дому, вийшовши заміж, вибувала з ряду претендентів на престол. Тому права Гертруди були безсумнівними, чого не можна сказати про Маргариту. Однак сталося інакше. Політика і сила взяли гору над імперськими законами.

В кінці 1251 р. Маргарита одружилась із чеським королевичем Оттокаром-Пшемислом, котрий став вважати себе першим претендентом на австрійську корону. Не доводиться сумніватися в тому, що, пропонуючи Данилові зробити його сина австрійським герцогом, Бела IV твердо розраховував цим хитрим ходом у наступному взяти Австрію собі. При цьому неясними залишаються мотиви галицько-волинського князя. Він не міг не розуміти того, що втримати Австрію, яка не мала кордонів з його країною, буде дуже і дуже важко, якщо взагалі можливо. Данило Романович був тонким і обачливим політиком, як випливає з аналізу його багаторічної дипломатичної діяльності, — і все ж таки він дозволив угорському королеві втягнути себе в хисткі австрійські справи.

Можливо, він почувався тоді настільки сильним, що розраховував дійово підтримувати Романа у Відні. Хто знає, чи не мріяв князь про об'єднану Русько-Австрійську державу?! І все ж слід визнати його рішення розпочати австрійську кампанію стратегічним прорахунком. Важко погодитися з польським істориком Б.Влодарським у тому, що цей крок галицько-волинського государя начебто високо підніс становище Романовичів серед руських князів, — адже спроба заволодіти Австрією обернулася прикрою невдачею. Одружившись із Гертрудою в першій половині 1252 p., Роман скоро після того був обложений більш численним військом Оттокара-Пшемисла в розташованому недалеко від Відня замку Гімберг. Данило з Романом сподівалися на обіцяну королем допомогу, та Бела IV "дав обіцянку велику Роману, але не виконав її. Залишив його у місті Неперці (Гімбергу — авт.) і пішов геть, дав обіцянку, але не допоміг йому.

Він обманював Романа, бажаючи мати міста його" (Галицько-Волинський літопис). Переконавшись у тому, що справа Романа програна, Бела IV став претендувати на ті австрійські землі, що залишилися під владою Гертруди, дружини галицького княжича. Галицьке-Волинський літопис свідчить, що Оттокар-Пшемисл неодноразово намагався заволодіти Гімбергом, але Роман з успіхом відбивав спроби штурму. Тоді чеський королевич вдався до хитрощів,

[М.Ф.Котляр Галицько-Волинська Русь... -С.280.]

запропонувавши супернику: "Залиш короля угорською... Німецька земля буде розділена між нами. Король угорський багато обіцяє, але не виконує. А я кажу правду і поставлю свідком отця мого папу й дванадцять єпископів і віддам собі половину Німецької землі". Немає сумнівів у тому, що літопис переказав зміст договірного акта, який запропонував чеський королевич.

Про це свідчить, зокрема, конкретність його змісту і згадка про свідків, без участі яких у середньовіччі не підписувались міжнародні угоди. Однак Роман відмовився від спокусливого і явно нещирого запрошення Оттокара-Пшемисла, заявивши йому, що дав слово угорському королю й що "гріх не виконати обіту". Благородний і прямодушний Роман Данилович не обмежився відмовою, а "передав королю всі слова, якими спокутував його герцог (чеський королевич — авт.) і просив у нього допомоги". Бела IV, що засвідчує галицький літописець, не оцінив належним чином щирого вчинку Романа. Напроти того, "він не послав допомоги йому, а вимагав у нього міст в особливе володіння, обіцяючи дати йому інші міста в Угорській землі" (Галицько-Волинський літопис).

М.С.Грушевський буквально розумів проект запропонованого Белою IV Романові договору так, начебто король хотів, щоб галицький княжич передав йому належні Гертруді замки й міста, а натомість одержав би містa в Угорщині. З нашого погляду, задум Бели IV був зовсім іншим. Йшлося про відмову Романа від тієї частини Австрії, на яку поширювалася ще влада Гертруди, й перетворення його на звичайного намісника однієї з угорських провінцій — подібно до того, як це сталося 1245 р. з Ростиславом Михайловичем, зятем угорського короля, після поразки від Данила Романовича в битві при Ярославі. Не слід забувати, що в давньоруських джерелах термін "міста' звичайно підміняв поняття "землі", в якій ті міста стояли.

Під кінець 1253 р. Романові довелося поспішно залишити Австрію. Він одержав від батькового союзника — литовського князя Войшелка — Новогрудок і Слонім із землями в Чорній Русі, перетворившись із австрійського герцога на литовського удільного князя. Після цього Бела IV розділив Австрію з Оттокаром-Пшемислом. Як і в попередньому, XII ст., відносини галицьких і волинських князів із Чехією залишалися спорадичними й ледве проглядаються на сторінках джерел. Це можна зрозуміти, адже Русь у ті часи не мала спільних кордонів з цією країною. Показово, що Оттокар-Пшемисл потрапив у поле зору галицького літописця лише тому, що виявився суперником Романа Даниловича в змаганнях за австрійську корону. Так було і далі.

[М.Ф.Котляр Галицько-Волинська Русь... -С.281.]

Лише на останній сторінці Галицько-Волинського літопису зустрічаємо конкретний запис про русько-чеську угоду близько І290 p.: "Тоді ж Лев (Данилович — авт.) поїхав до Чеської землі на зустріч з королем (Вацлавом II — авт.), тому що мав із ним велику любов. І уклали вони мир до самої своєї смерті".

Напевне, зустріч государів сталася в Опаві, чеському місті. Цей союз був спрямований проти Генріха IV вроцлавського й пояснювався втручанням Льва в суперництво за краківський престол. Русько-чеський союз діяв, мабуть, і пізніше: з однієї германської хроніки відомо, що 1299 р. Лев знову зустрівся з Вацлавом II. Але на початку XIV ст. галицький князь відійшов від чеського короля і став союзником короля польського — Володислава Локетка. Після відновлення 1245 р. Данилом Романовичем Галицько-Волинського великого князівства його стосунки з Польщею були переважно дружніми. Данило виступав арбітром у суперечках польських князів за Краків, проте не забував і про власні інтереси: в кінці 40-х років він приєднав до своїх земель Люблінську землю.

Однак договірні відносини руських князів з польськими 40-х - початку 60-х років слабко відбиті в руських і польських джерелах. Серед нечисленних відомостей про русько-польські угоди цього часу наведемо розповідь Галицько-Волинського літопису про те, що 1262 р. "був снем князів руських з польським князем Болеславом, і зустрілися вони в Тернаві... І вони уклали договір між собою про землю Руську і Польську і затвердили його хресним цілуванням і так роз'їхались кожний до себе". Цей з'їзд у волинському порубіжному місті, ймовірно, мав на меті об'єднати сили двох держав проти литовського князя Миндовга, котрий воював проти кожної з них, а також для відбиття набігів ятвягів, що почастішали.

[М.Ф.Котляр Галицько-Волинська Русь... -С.282.] "

"Стосунки з Литвою та ятвягами. Особливою специфікою відзначались у XIII ст. договірні відносини галицьких і волинських князів з Литвою та Ятвязькою землею. І та, і друга переживали добу розкладу родоплемінного ладу й залишались язичницькими, попри демонстративне схрещення литовського князя Мендовга, що було суто політичною справою його самого й не зачепило ні литовського народу, ні навіть панівної верстви. Литва та ятвяги не рахувалися з жодними правилами середньовічної дипломатії — дуже приблизними, особливо в Східній Європі. Завдяки цьому договори між Руссю та Литвою й, особливо, між Руссю та ятвягами залишалися недовговічними й трималися на військовій перевазі Данила та інших князів. А ослаблення галицьких і волинських земель робило литовців та ятвягів сміливішими й агресивнішими.

Загибель Романа Мстиславича (1205), котрий уславився походами на Литву, призвела до розпаду створеного ним великого князівства й широко відчинила брами для нападів литовців і ятвягів на сусідню з ними Західну Волинь. Галицький

[Нариси з історії дипломатії України... -С.67.]

літописець, описуючи події 1209 й 1210 pp., із сумом констатує, що тоді "бідувала Володимирська земля від розграбування литовського і ятвязького"25. Як уже вказувалося, Литва та ятвяги поважали лише військову потугу, тому в міру утвердження влади Романовичів у Волинській землі (1219-1228) і тим, і другим доводилося вступати в договірні відносини з Данилом і Васильком. 1219 р. "прислали князі литовські до великої княгині Романової й Данила з Васильком, пропонуючи мир"26 — насправді просячи миру, бо Литовське князівство щойно зазнало поразки від війська Данила. Угода виявилась тривалою й діяла принаймні до 1227 р. Про це свідчить коротке повідомлення літопису того року: "В той час воювала Литва проти Польщі, були вони мирні (союзниками Романовичів — авт.) й прийшли до Берестя"27. Однак служилий князь Данила Володимир із Пінська, якому він доручив "стерегти землю" і який, певно, не знав про дію мирної литовсько-руської угоди, разом з берестянами напав на литовців і чимало перебив їх. Це, мабуть, призвело до порушення договору 1219 р.

Литва довго не була об'єднаною, тут правили два-три десятки князів (у преамбулі угоди 1219 р. їх названо понад двадцять, і серед них є й Мендовг). У 20-і-40-і pp. одні з них залишаються мирними стосовно Романовичів, інші — воюють проти них.

Дещо стабілізувалися галицько-волинсько-литовські відносини з вокняжінням Мендовга у 30-і pp. Він зміг певною мірою об'єднати країну й поставити більшість місцевих князів під свою владу. Джерела дають підстави вважати, що від самого початку свого володарювання Мендовг прагнув спертися на Романовичів, щоб придушити спротив численних племінних вождів-князьків. Коли 1238 р. ненадовго погіршилися добрі стосунки Волинського князівства з мазовецьким князем Конрадом, литовський великий князь взяв участь у поході Данила на Мазовію.

Союз із Литвою був корисним і для Романовичів. Протягом 30-х-першої половини 40-х pp. XIII ст. вони вели наполегливу, з напруженням усіх сил, війну з Угорщиною та її ставлеником чернігівським княжичем Ростиславом Михайловичем за відвоювання Галицької землі та її возз'єднання з Волинською. Мендовг звичайно підтримував Данила й Василька. Перед битвою з угорським військом (у його обозі їхав Ростислав) і польськими загонами під Ярославом 1245 р., в якій вирішувалась доля тільки-но відновленого Галицько-Волинського великого князівства, "Данило й Василько послали в Литву, прохаючи допомоги, і була надіслана їм від Мендовга поміч"28. Щоб скріпити союз із Литвою династичними зв'язками, перед 1252 р. літній уже Данило Романович одружився з небогою Мендовга.

Але й за князювання Мендовга (початок 30-х рр.-1263) мирні стосунки з Литвою перемежовувалися воєнними сутичками. Нарешті, 1252 р. Мендовг програв велику війну Романовичам, змушений був віддати їм Чорну Русь і втратив на їхню користь контроль над частиною Ятвязької землі. Тому йому довелось благати миру: "Прислав Мендовг (послів — авт.) до Данила, прохаючи миру та бажаючи шлюбу"29 — між литовським і галицько-волинським правлячими домами. Певний час Данило Романович вагався поріднитися з

[Нариси з історії дипломатії України... -С.68.]

невірним литовським князем. Лише через два роки син і наступник Мендовга Войшелк від імені батька "уклав мир з Данилом і віддав доньку Мендовгову за Шварна"30, сина галицько-волинського великого князя. Саме тоді Роман Данилович, котрий щасливо вибрався з Австрії, одержав від Войшелка володіння в тій частині Чорної Русі, яку контролював Мендовг: міста Новогрудок і Слонім із волостями.

Угода з Литвою 1254 p., яку так довго вагався підписувати Данило Романович, принесла йому чималі стратегічні вигоди. Він просунув далеко на північ рубіж свого князівства. Турово-Пінська земля опинилась у лещатах поміж володіннями Романовичів, її князі вимушено перетворились на васалів Данила й Василька. Крім того, сини Данила — Шварно та Роман, котрі тримали волості у литовських землях, були провідниками його політичної волі й впливу на тих литовських удільних князів, що силкувалися вийти з-під важкої руки Мендовга.

Стосунки Галицько-Волинської Русі з Ятвязькою землею споконвіку відбувалися за невигадливою схемою. Звичайно війну починали ятвязькі князьки, спокушені багатим порубіжжям Волині. Вони грабували та палили міста й села на її північно-західному кордоні. А потім приходила відплата. Романовичі вдирались до Ятвязької землі, легко долали розрізнені загони її воїнів, що не вміли битися з регулярним військом, а до всього були погано озброєні, брали багату здобич і полонених, після чого тріумфально поверталися додому. Після цього наполохані ятвязькі князьки надсилали послів із запевненнями повної покори, багатими подарунками й принижено молили про мир. Укладалась мирна угода (звичайно усна), а через рік чи два все повторювалося.

Відносини між Київською Руссю та землею ятвягів сягають корінням у сиву давнину. З "Повісті..." відомо, що 983 р. Володимир Святославич провів переможну кампанію проти ятвягів і полонив їхню землю. Однак про будь-які договірні відносини цього князя з ятвязькими племінними старійшинами в літопису не повідомляється. До перших літ XIII ст. руські літописи майже не згадують ятвягів, що означає: стосунки з ними були спорадичними. Це викликає здивування — вони були близькими західними сусідами Волині й, як показують пізніші джерела, сусідами дуже неспокійними, а подеколи то й небезпечними. "Повість...", що приділяла зовнішнім справам пильну увагу, згадує про ятвягів ще двічі. 1038 р. Ярослав Мудрий ходив на них, а 1112 р. син київського князя Святополка Ізяславича Ярослав переміг ятвязьких князьків. Той Ярослав княжив у Володимирі Волинському, й земля ятвягів межувала з його князівством.

Київський літопис XII ст., незмірно докладніший від "Повісті...", лише одного разу, в самому кінці, розповів про ятвягів. Саме в цьому оповіданні 1197 р. події розвивалися за описаним вище нехитрим сценарієм — похід волинський князь здійснив у відповідь на виправу ятвязьких князьків: "Тієї зими ходив Роман Мстиславич на ятвягів мститися, бо воювали вони землю його. І так Роман увійшов у землю їхню. Вони ж не могли стати проти нього (у бойовий порядок. — авт.) і втікли до своїх фортець. А Роман попалив волость їх і помстився, потім повернувся додому"31. Можна припускати, що саме тоді було укладено першу волинсько-ятвязьку мирну угоду.

[Нариси з історії дипломатії України... -С.69.]

Роздробленій по смерті Романа Галицько-Волинсьйй Русі було важко стримувати напади ятвягів. Загроза їхніх вторгнень постійно нависала над Волинню. Коли 1227 р. Данило з Васильком вирушили на допомогу своєму союзникові Конраду мазовецькому проти краківського князя Болеслава, їм довелося залишити в порубіжному місті Бересті "Володимира пінського і угровчан і берестян, щоб стерегли землю від ятвягів"32. Галицький літописець був переконаній у тому, що похід Данила в березні 1238 р. на добжиньських рицарів, котрі захопили волинське місто Дорогичин, спочатку мав на меті ятвягів.

Романовичам доводилось воювати з ятвягами протягом 40-х pp. Після переможного походу 1246 р. галицько-волинського війська спільно з союзним польським у Ятвязьку землю здоланий ворог уперше запропонував Романовичам укласти мирну угоду: "Зібралась уся земля Ятвязька, і прислали до Данила Небяста (посла — авт.) сказати: "Залиш нам поляків, а сам іди з миром з нашої землі"33. Але Данило не захотів розірвати союз із Польщею й продовжив війну.

З початком 50-х pp. XIII ст. військо Романовичів починає дедалі глибше входити до Ятвязької землі. 1253 р. Данило із сином Львом вдерся на територію ятвягів, розгромив їхнє військо й убив їхнього вождя Стекинта. У відповідь один із старійшин "приїхав від ятвягів, котрі обіцяли йому в роботі бути". Тобто ятвязьй князьки визнавали себе покірними васалами, обіцяли платити данину й виконувати різні повинності на користь Романовичів. А взимку 1254-1255 pp. Данило Романович знову завоював і розорив Ятвязьку землю, взявши безліч полонених і здобичі. Тоді "ятвяги послали своїх послів і своїх дітей34, і данину дали, і обіцяли в роботі бути йому й міста будувати в землі своїй "35. Та для цього довелось поставити ятвягів на поріг загибелі.

[Нариси з історії дипломатії України... -С.70.]"

"Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Він заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці і русь, іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день і ніч», і підмайстери і майстри, і ремісники різних фахів, які втікали від татар, «бЪ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и леса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльности, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських літописів. Писав його спочатку «печатник»-канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван. Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при европейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західньої Европи. Державу Данила добре знали в Европі: вона репрезентувала і Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: «Галиція розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pluribus nominatur», себто Галичину ототожнювали з Руссю."

"ВИТЯЗЬ ЛИЦАРСЬКОГО ТУРНІРУ. Величаво й пишно приймав угорський король Беля свого гостя, Данила Галицького. Український володар прибув особисто до свого королівського сусіда, щоб відбути з ним важливі політичні наради. В почоті Данила були визначні бояри та кілька дружинників знатного роду, між ними молоденький, ясноволосий лицар, Звенислав Христинич. Одночасно гостювало в Буді й німецьке посольство. Кілька днів тривали наради, переплітані бенкетами, ловами й лицарськими ігрищами. У передостанній день перебування володаря Данила в угорській столиці мав відбутися на королівському замку лицарський турнір. Вістка про турнір вже кілька місяців наперед облетіла всю західню Европу й звідусіль прибували до Буди визначні лицарі.

Прибули лицарі з сусідньої Польщі, Богемії, Німеччини, соняшної Італії, славної вином франції, навіть з далекої замряченої Англії. Прибули й мандрівні лицарі-бурлаки, що блукаючи по світу, шукали синьої лицарської квітки та чаші св. Грааля зі сльозою Христа Спасителя, яку Він пролив під час тяжких страстей, на хресному дереві прибитий. А міг знайти її тільки праведний лицар. Вели ці лицарі життя богобоязливе, тіло своє постом суворим умертвляли, а душу ушляхетнювали горливою молитвою та добрими вчинками. Із власними пороками та з нечистою силою, що на непорочну душу лицарську чатували, завзято боролися. Меч їх ніколи не сплямився кров'ю неповинної жертви, милостиню щедрою рукою роздавали, вдів, сиріт і покривджених у свій захист брали.

За лицарями прибули весельчаки-скоморохи з України, рибалти з Польщі, щоб іграми, танцями й музикою гостей звеселяти. Прибули й міннезенґери з Германії, трубадури й трувери з Франції, Італії й Еспанії, що пісень мінестрельських співали про геройські подвиги лицарів та про їх любов до дам шляхетних. Гамірно й весело було на замку короля Белі від такого численного й різноманітного люду. Напередодні турніру прибув і пострах усіх лицарів, закутий у чорний панцер, на чорному коні французький лицар з Бургундії — Родерик де Баріе, слава про якого лунала по всій Европі. Співали про нього трубадури, мріяли дівиці, сидячи при коли- воротках у вечори довгі. Страшна була сила його гартованого копія й рідко який лицар міг у турнірі встоятися проти нього.

Звичайно при першому ламанні копія противник разом із конем звалювався на землю. Неодин і не піднявся більш, хребет мавши перебитий. А коли вдалося деякому щасливцеві витримати трикратне кришення копія, то в двобою на мечі не встоявся проти пана Родерика. Мистцем був неустрашимий бургундський лицар у боротьбі на копія, мечі й топори, а й мізерикордіею володів майстерно. Тому на турнірі кинута паном Родериком важка ли- царська рукавиця часто непіднятою лежала. Піднімали П хіба тільки щойно посвячені лицарі, що одчайдушністю своєю хотіли здобути собі ласку дами свого серця та леліяли скриту надію на перемогу, яка прославить їх ім'я в піснях трубадурів. «*« У день турніру, на прикрашених квітами, вінками, гербами, прапорами й гобелінами кружганках королівського замку зібралися пишно зодягнені дами шляхетні, панове імениті, лицарі уславлені.

Володар Данило Галицький в оточенні свого почоту засів на почесному місці з королем Белею Угорським, що був господарем турніру. Як тільки королівський знак рукою й протяжне квиління сурем сповістили, що турнір почався, із лав лицарських встав пан Родерик де Баріє і кинув на посилану піском і дрібним камінням турнірову площу свою залізну рукавицю, а його герольд високим тенором закликав: — Пан мій, лицар Родерик де Баріє, викликає на чесний двобій на життя і смерть, на копія, мечі і топори, шляхетних лицарів! Але мовчали й непорушне сиділи ряди лицарства. Знать ніхто не мав охоти станути в бій з паном Родериком. А чорний лицар підняв забороло свого шолома й глумлива усмішка промайнула по його лиці.

Уже мав герольд забрати ніким непідняту рукавицю свого пана, коли з почоту Данила встав молодий, русявий дружинник, легко перескочив бар'єр і підняв лускувату рукавицю бургунда. А його окличник голосом великим закликав: — Пан мій, Звенислав Христинич, землі руської лицар і володаря Данила Галицького дружинник, приймає виклик шляхетного лицаря Родерика де Баріє. На життя і смерть, на копія, мечі і топори, на молоти і довбні) І Іошум пішов по лавах присутніх. Подивляли чужинці відвагу й необачливість юнака. З цікавістю придивлялися його лицарській ноші, що різнилася від тієї, яку звикли були одягати західні лицарі. Юнак мав на голові шапку з дрібної харалужноТ луски, що закривала потилицю й вуха та півколом спадала на груди й рамена.

На шапку мав надітий стіжкуватий сріблистий шолом з рухомим заборолом, яке в бою закривало перенісся й передню частину лиця. На грудях мав шкурятяний каптан і дротяну кольчугу та півпанцер легкий зі сріблистої бляхи з ясносиньою відтінню. Ноги були взуті в сап'янові чоботи зелені, прикрашені взорами, гаптованими золотими нитками. На зап'ятках срібні, довгі остроги. При боці широкий, короткий меч варязький, на лівій руці щит черлений, густо мідяними гудзами й самоцвітами вибиваний, з гербом роду свого. Права рука спочивала на сулиці. Розговір пішов поміж присутніми про молодого лицаря. Ті, що були ближче королівського роду, розказували, що він знатного роду нащадок, що сила й відвага в нього неймовірні, що на полюванні ведмедя рогатиною вбив, а вчора лід час бенкету, топори лицарські в трубку звивав, в долоні їх стиснувши.

Зі свіжо зрубаної деревини сік витискав. Мови й письмо чужинні знає, книги читає, звичаю й обичаю лицарського свідомий, до дам ґалянтний. А голос у нього, мов звук крицевого дзвону, краще ним пісень богатирських співає, ніж неодин трубадур чи трувер, що то їх стільки по замках лицарських і дворах панських гостює. Нетерпляче й з тривогою дожидали присутні двобою. Король Беля не згодився одначе, щоб турнір відбувся «на життя і смерть», бо не хотів, щоб шляхетні ігрища лицарські перемінилися на криваве видовище. Тому лицарі мали битися тупою зброєю, як це водилося на турнірах звичайно. Залишився Звенислав у своєму легкому панцері, тільки меч свій варязький замінив довгим, дворучним мечем західнього лицарства з хрестоподібною рукояттю, а замість сулиці взяв важке копіє. Але виявилося, що ця зброя не чужа йому, бо копіє вміло в руці зважив, а меч дворучний правицею схопив і такого млинка ним над головою закрутив, що аж повітря завило.

Кінь його легкозбройний, радше для прикраси, ніж для бойової потреби. Король дав знак рукою. Тужно заскигліли сурми, пахоли піднесли бар'єри й рушили на себе лицарі. З-під копит Родерикового верхівця сипнулися на всі боки дрібні камінці й пісок, з ніздрів, здавалося, бухає вогонь. Проти нього, витягнений мов стріла, мчав вороний кінь русича. Обидва лицарі легко нахилилися в сідлах, кріпко притиснули раменами копія до боку й міцно стиснули дебелими ногами коней, щоб при шаленому зударі з кульбаки не вилетіти та й коневі впасти не дати. На кружганках запанувала тиша. Лицарі вже наче бачили юнака, як із перебитим хребтом лежить у піску турнірового грища. Деякі вразливіші дами закрили собі очі платками, щоб видовища страшного не бачити.

Роздався сухий брязк і тріскіт зламаного деревища. Зудар був такий сильний, що мов стебелинки скришилися копія противників, а коні аж на задах поприсідали. Але обидва лицарі в сідлах залишилися, хоч декому здавалося, що пан Родерик схитнувся легко, бо в сідлі поправився після зудару. Гнівно боде бургунд острогами свого верхівця, вертаючися на своє місце, щоб знову рушити до атаки на копія. Мабуть, вину невдачі приписував не слабості рамени свого, а коневі, що надто малий розгін узяв. І вдруге кришили лицарі копія безуспішно, а коли й за третім разом із ратищ залишилися тільки відламки держален, відкинули цурупалки геть від себе і, добувши мечів, почали бій рукопаш. Хоч важкі були дворучні мечі, то обидва схопили їх без труду правицею, а в лівій руці щити дер жали, заслонюючися ними від ударів.

Бряжчала і скреготіла зброя, а хоч лицарі в панцерях були, боляче відчували крізь шкіряні каптани й сталеві лати та дротяні кольчуги кожний цільний удар, по якому залишалися на тілі синяки й криваві пруги. Рубонув пан Родерик хресною штукою, спіймав удар Звенислав на свою рукоять, але меч його тріс у насаді і без леза залишився лицар. Геть жбурнув він рукоять і, щитом відбиваючи удари противника, правою рукою хотів добути топір, прикріплений до сідла. Та зміркував його думку противник і подвоїв удари. Мабуть вирішив, що наступила відповідна хвилина закінчити поєдинок переможно, бо закрутив божевільного млинка мечем і пустив тяженне тупе лезо просто в голову Звенислава. Від такого удару напевно лопнув би череп, хоч і під шоломом.

Та приготований був на таку несподіванку Звенислав, бо схилив голову і меч зі свистом протяв повітря. Сила розмаху і тягар меча потягнули пана Родерика за собою. Він схитнувся в сідлі й похилився набік. Піднявся в стременах Звенислав і з усього розмаху вдарив щитом бурґунда аж мідні ґудзи й дороге каміння розприснулися. Не треба було повторяти удару. Важко звалився в пісок чорний лицар. Кінь його, непривиклий до упадку свого вершника, кинувся вбік і потягнув за собою непритомного лицаря, що острогою зачепився за стремено. Скочив мерщій Звенислав і вибив ногу пана Родерика зі стремена, щоб не воліклося тіло шляхетного лицаря по майдані.

Кинулися джури й зброєносці рятувати й очунювати свого пана, розпинаючи пряжки й ремені його панцера. Сурми осурмили і окличники окликали перемогу Звенислава. Із рук найкращої дами королівського двору одержав синю квітку лицарську і стьожку пишну. Поцілував сніжнобілу руку дами й поклявся завжди чести її боронити та з її стьожкою в турнірах копіє кришити. Володар Данило погладив кучері свого дружинника, що так ім'я лицарства українського прославив, а король Беля вручив переможцеві пояс лицарський і меч з рукояттю, самоцвітами висадженою, А звертаючись до Данила, промовив: — Щасливий край і володар, що таких лицарів мають!"