"Після смерті... Данила... правителі Галицько-Волинської держави продовжували зберігати за собою королівський титул і навіть називали себе володарями «божою милістю», тобто стверджували «божественне походження» своєї влади."

Лев Данилович був "правителем значних територій, навіть більших, як то було за діда Романа і батька Данила"

Юрій Львович "Король Руси" Юрій титулувався королем і підписувався так „Король Руський, Великий князь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький і Дорогичинський”

Печатка Юрія Львовича з латинським написом: "Печать Пана Юрія Короля Руси" (Чолова сторона) (Другий бік тої ж печатки)

Юрій II титулував себе "Князем і дідичем (спадкоємцем) королівської Русі" та вживав королівську печатку свого діда короля Юрія І.

Литовсько-український князь Любарт-Дмитро. Візантійський цісар звертався до Любарта-Дмитра, титулуючи його «королем» Володимирським Дмитром-Любартом.

Дмитро Детько «староста та управитель Руської землі».

Печатка Володислава. Латинський напис: "Володислав з божої ласки опольський, велюнський і Руської землі дідичний (спадкоємної) володар"

"Після смерті Данила Романовича в 1264 р. ще протягом 76 років правили сини, внуки, правнуки Данила з династії Романовичів. Цей період чи не найменш вивчений в історіографії. Хоч в цьому ж часі ще були спроби відновити могутність Галицько-Волинської держави, але крамоли тих же великих бояр, розпорошеність уділів між нащадками Данила не давали змоги вийти з тієї ж залежної кризи князівського правління Галицькою землею.

Хоч заходило сонце Галицько-Волинської держави, але в цьому часі правили ще Прикарпатським краєм сильні князі. Із смертю Данила старшим у Галицько-Волинському князівстві залишився його брат Василько, який правив Волинню. Син Данила, Лев, успадкуав Галицьку і Перемишльську землі, у Теребовлянській землі князював другий син, Мстислав, а в Холмській і Белзькій землях залишився Шварно.

Таким чином під кінець XIII століття спадщина Романовичів була розділена по уділах. Цікава історія князювання Лева. Він ще за життя Данила допомагав батькові боротися проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Народився Лев приблизно в 1228 році, а в 1240р., перед навалою татар, Данило залишив його, у дванадцятирічному віці, в угорського короля Бели. Останній засватав за нього дочку.

У переможному бою під Ярославом у 1245 році сімнадцятирічний Лев, як відзначає літописець, став на місці (бою), як воїн, посеред трупів, знаменуючи побіду свою". Шзніше, в 1252-1253 pp., він допомагав батькові в походах у Польщі ("То ж, узявши сина свого Льва"). В похід проти ятвягів, як пише літописець, "рушив Данило, і (з) сином Львовом, і з Шварном, що був іще молодшим".

Отже , Лев ще за життя батька, в юності, набирав воєнного досвіду, тому після смерті Данила знався у воєнних походах. Це він в 1259 році поїхав із вуйком Васильком зустрічати "окаянного, проклятого" темника Бурундая біля града Шумська. Після смерті батька Лев успадкував Перемишльський уділ, а після смерті брата Шварна 1269 року зайняв Галич, Белзьке,

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.64.]

Дорогочинське і Холмське князівства. Так що Лев поновив майже усі галицьке-волинські землі під своєю владою. Цікаво, що він намагався після смерті польського короля Болеслава Соромливого (1279 р.) оволодіти Краковом. Особливо треба підкреслити, що Лев, як ніхто інший з галицьких князів, приєднав у 1280 році на деякий час до Галицької землі частину Закарпаття з Мукачевом. У 1292 році він до свого князівства долучив ще і Люблінську землю і став правителем значних територій, навіть більших, як то було за діда Романа і батька Данила.59

Академік І.П.Крип'якевич, уважно вивчивши історичні джерела, дає Леву таку оцінку: "Лев, у першу чергу , воїн, охоче брав участь у боях та залюбки ходив у далекі походи. Був гарячої, нестриманої вдачі, у гніві вбив литовського князя Войшелка, як думали, тому, що він передав своє князівство не йому, а Шварнові. Лев не задовольнявся своїм князівством, а прагнув собі здобути широкі землі".60

Михайло Грушевський також виділяє князя Лева як енергійного володаря багатьох земель. "З-поміж Данилог.их синів, -пише він,-визначався особливо князь Лев, енергійний, властолюбивий, завидущий. Силкувався заволодіти сусідніми польськими землями, навіть на краківському столі сісти, але не вдавалося. Пробував заволодіти також Закарпатською Угорською Україною, користаючись з замішань в Угорщині, здається якийсь час володів нею, бо в одному документі Григорій наджупан (правитель) березької столиці називав себе його урядником". Справді, в 1299 році наджупан Берегові Григорій вважає себе "урядником руського князя Львова".81

Після смерті Льва Даниловича, яка сталася приблизно 1301 року, його трон зайняв син, Юрій Львович. Він народився десь біля 1250 року ще за Данила. Цікаво, що в Галицько-Волинському літописі записано, що в 1254-1255рр., перебуваючи в Галичі, литовський князь Войшелк "охрестив Юрія Львовича". Юрій підростав і з батьком Левом ходив у військові походи, набирався досвіду.

Так, наприклад, у 1285 році він водив "рать свою" в Литву, а в грудні 1287 року за наказом хана Телебуги, як пише літописець, "Лев князь із сином своїм Юрієм із своєю раттю" ходили на поляків. Пізніше він князював на Холмщині і Підляпшгі, з батьком брав участь у походах на Польщу.

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.65.]

Після смерті батька (1301р) Юрій об'єднав під своїм правлінням усі Галицько-Волинські землі. І що найголовніше, домігся у константинопольського монарха права на утвердження окремої Галицької митрополії. А викликано це було тим, що Київ утратив своє значення великокнязівського престолу, а київський митрополит переїхав у 1299 році у Володимир-Суздальський. Тоді Юрій Львович за згодою візантійського імператора і патріарха домігся відкриття у Галичі окремої митрополії. Це збільшило авторитет Галицько-Волинського князівства. Першим галицьким митрополитом був призначений Ніфонт.

Відновлення цілості Галицько-Волинської держави за Юрія Львовича оцінювали відомі дослідники. Так, Михайло Грушевський писав: "Згодом, з початком ХІVст., повмирали Романовичі Волинські, і всі землі галицько-волинські зібралися знову в одних руках- князя Юрія, сина Лева Даниловича. Був се князь могутний, правитель добрий і земля тішилася під його пануванням, спокоєм і достатком; так говорить звістка польського літописця і те саме кажуть деякі пізніші спомини... Для певнійпшх часів пааовання Юрія зосталося золотою добою світлости, багатства і слави галицько-волинської держави".62

Подібну оцінку правління цей князь отримав і в працях академіка І. П.Крип'якевича, який, зокрема, писав: "Після смерті Льва і Мстислава всі галицько-волинські землі об'єдналися знову в одне ціле князівство під владою сина Льва, Юрія. Це був князь великої енергії і ще за життя Льва робив спроби поширити свою територію, наступаючи на Люблін і Берестя. Як галицько-волинський князь він проявив свою силу тим, що прийняв титул короля Русі".63

Те, як став Юрій Львович королем Русі, покрито таємницею, не виявлено про це і першоджерел. Аналогічне мало місце з прийняттям корони його дідом Данилом від папи 1253р. у Дорогочині. Одне вагоме джерело дойшло до нашого часу, а саме - збереглася печатка Юрія Львовича. На ній -зображення князя Юрія. Воно на сьогодні унікальне і єдине, яке відповідає реалістичному зображенню одного із правителів Романовичів. Всі інші князі з династії Ростиславичів і Романовичів зображувались досі художниками довільно. На цій печатці округлої форми з одного боку зображено в центрі короля Юрія, який сидить на престолі. Це поважний старець з довгою бородою, з короною на голові, а в руках –

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.66.]

скіпетр. Навкруг по колу цієї постаті латинськими словами написано: "Печатка володаря Георгія короля Русі". На другому боці печатки у центрі зображення галицького воїна на коні з щитом і мечем. Це також єдине унікальне зображення княжого воїна часів Галицько-Волинської держави. По колу також написано латиною: "Печатка володаря Георгія князя Володимирського".

А підписувався Юрій Львович так: "Король Руський, Великий князь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький, Дорогочинський". Вже з титулярного переліку видно значні простори південно-західних руських земель, якими володів король Юрій. Після смерті Юрія Першого, що сталося за одними даними 1308 р.. а за іншими 1315р., (про це сперечаються дослідники) Галицько-Волинське князівство успадкували його сини Андрій і Лев, які титулували себе "князями всієї Русі, Галичини і Володимири".

З тогочасних джерел невідомо, якими уділами чи землями володів кожен із них, але, як видно, вони так само, як і їx прадід Данило, жили у згоді та вміло, за прикладом батька свого, мирилися з поляками, німецьким орденом хрестоносців і за допомогою західних союзників захищалися від ординців. Вони були і захисним щитом для Польщі від татарської небезпеки. Це мусіли визнати і польські королі. Так, наприклад, польський король Владислав Локетик у своєму листі писав, що "два останні руські князі, що були для Польщі твердим щитом від татар, зійшли з цього світу". Дату та причини смерті цих передостанніх Романовичів-князів Андрія і Лева не знаємо через відсутність джерел. Дослідники висувають припущення, що вони могли загинути в боях, або їx могли отруїти татари.

Останнім галицько-волинським князем був син мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки Юрія Львовича- Юрій Другий-Тройденович. Він правив Галицьке-Волинською державою з 1324 по 1340 рік і титулував себе "Князем і дідичем королівської Русі" та вживав королівську печатку свого діда Юрія Першого. За час свого правління Юрій протистояв наступу Литви, мирився із Тевтонським орденом, опирався у своїй зовнішній і внутрішній політиці на іноземних колоністів-чехів, німців, якими заселяв Галицько-Волинський край. Це й викликало

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.67.]

незадоволення великої галицької боярської верхівки та місцевого населення. Врешті, його було отруєно під час бенкету галицькими боярами 7 квітня 1340р. Так закінчилося панування династії Романовичів у Галицьке-Волинському краї, яка правила півтора століття. Хто були ці змовники проти останнього князя Юрія Тройденовича, важко визначити. Є тільки здогади, за якими припускають, що це була змова місцевої боярської знаті, можливо, за домовленістю з литовським князем Любартом, якого було посаджено тоді на трон у Володимирі на Волині.

Серед бояр після загибелі князя Юрія II Тройденовича виділився галицький боярин Дмитро Дедько (Детько, Дятько). Він відмежувався від тих бояр, що були проти Юрія II, а з приходом князя Любарта на Волинь, опираючись на нього, очолював боярський уряд Галицького князівства в 40-х pp. ХІV століття. Дедько проводив вмілу політику в Прикарпатському краю, захищаючи князівство від нападів Угорщини, Польщі, й особливо-татар. Дмитро Дедько мав звання "провізора" або управителя Руської землі. За його правління Галицьке князівство востаннє зберігало незалежність. З середини XIV століття доля колись могутнього Галицького князівства, куди входила Прикарпатська земля, склалася трагічно, і сторінки його історії стали літописом нових віків.64

[В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.69.]"

"Оскільки Данило фактично співуправляв королівством з братом, то після його смерті королем став Василько. За його правління (1264—1270 pp.) окреслилося кілька негативних напрямів політичного розвитку: королівство розділилося на уділи, спалахнула міжусобна боротьба синів Данила за владу. Так, сам Василько продовжував володарювати у Волині; Східна Галичина з Белзом, Холмом, До рогочином, Чорна Русь та Червенські міста належали Шварну; Західна Галичина зі Львовом і Перемишлем — Леву; Теребовлянщина і, можливо, Східна Волинь — Мстиславу.

Литовський князь Войшелк передав Шварну як зятю Міндовга Литовське князівство. Лев, побоюючись зміцнення влади Шварна й заздрячи йому, у 1268 р. під час бенкету отруїв Войшелка. У наступному році помер Шварно. Після смерті у 1270 р. Василька королівська влада перейшла до Лева, хоча Волинню правив син Василька Володимир. Безперечно, Лев Данилович мав здібності полководця і політика, волю добиватися поставленої мети, однак не завжди діяв виважено, послідовно і в інтересах держави. Мало уваги він приділяв розбудові міст, приєднанню до складу королівства інших українських земель. Разом з тим Лев утягнувся у кровопролитну борню з Литовським князівством, ятвягами та Польщею. При цьому вів не стільки оборону, як наступальну боротьбу, намагаючись захопити білоруські, литовські

[Смолій В.А.,Степанков В.С. Історія України… C.204.]

та польські землі. Позитивним було лише відвоювання в Угорщини частини закарпатських українських земель з центром у Мукачеві. Леву не вдалося послабити залежність від Орди. Пониззя потрапило під безпосередню владу темника Ногая, котрий відігравав дуже важливу роль у Золотій Орді до кінця XIII ст. Іншу політику на Волині проводив Володимир, який дбав про спорудження міст, сприяв розвитку письменства і культури. Він неохоче брав участь у воєнних походах Лева, хоча успішно відбивав спроби Литви захопити українські землі.

Галицькі монети Володислава опольського

Після смерті Лева у 1301 р. володарем став його син Юрій (1301— 1308 pp.), який, як і його дід, мав титул «короля Русі». За час нетривалого перебування при владі він встиг чимало зробити. Юрій відновив єдність королівства, зосередивши у своїх руках владу над Волинським і Галицьким князівствами, переніс столицю з Холма до Володимира. Юрій домігся утворення окремої Галицької митрополії (1303 p.). Першим митрополитом був, ймовірно, грек, а другим — українець Петро, який згодом під тиском константинопольського патріарха перебрався до Володимира на Клязьмі і став першим російським митрополитом. Скориставшись послабленням Золотої Орди внаслідок міжусобної боротьби, Юрій не лише відновив владу над Пониззям, а й відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу та Дністра. Він встановив дружні відносини з Польщею та з Тевтонським орденом.

Після смерті Юрія влада перейшла до його синів Андрія та Лева II, котрі титулувалися вже не як королі, а «Божиєю милістю князі всієї Руської землі, Галичини і Володимирії». Андрій князював у Волині, а Лев II у Галичині. Визнаючи залежність від Орди, брати продовжували проводити відносно самостійну політику. За свідченням польського короля Владислава Локетка, вони слугували «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Брати розвивали дружні стосунки з Тевтонським орденом, в якому вбачали союзника у боротьбі з Литовським князівством, що неухильно зміцнювалося, перетворюючись у могутню Білорусько-Литовську державу.

Монети биті Казимиром і Людовиком для Галичини

За правління Андрія та Лева Угорщина захопила українські землі у Закарпатті, а Литва прибрала до своїх рук Берестейську і Дорогочинську землі. Посилився також натиск Орди. У боротьбі з ворогами в 1323 р. обидва князі загинули. Припинення існування династії Даниловичів надалі спричинило гостру політичну кризу в Українському королівстві.

[Смолій В.А.,Степанков В.С. Історія України… -C.205.]

Після смерті Андрія та Лева II бояри обрали князем сина їхньої сестри Марії та мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава, який прийняв православ'я і правив під іменем Юрія II. Вибір виявився невдалим, бо підліток не міг управляти державою у критичний період її існування. У той час як Українське королівство послаблювалося, зміцнювалися Польща, Литва та Угорщина. Разом з тим, як і раніше, небезпеку становила Золота Орда.

Юрій II, осівши у Володимирі, обмежив склад боярської думи, а у найбільші міста замість тисяцьких і воєвод почав призначати своїх намісників. Не довіряючи українській знаті, він оточував себе іноземцями, не приховував симпатій до католицького духовенства. Усе це викликало гостре невдоволення бояр, котрі організували проти нього змову. У зовнішній політиці Юрій II зблизився з Литвою проти Польщі, одружившись з дочкою литовського князя Ґедиміна, уникав загострення відносин з Ордою і підтримував дружні стосунки з Тевтонським орденом. За нього було остаточно втрачено землі Берестейщини, Підляшшя та Пониззя.

У 1339 р. Польща й Угорщина домовилися про спільні воєнні дії проти Українського королівства. У квітні 1340 р. бояри отруїли Юрія II. Смерть князя стала сигналом для нападу польського короля Казимира III, який пограбував Львів та інші міста. Королівство розпалося: Волинь запросила на стіл сина великого литовського князя Любарта Ґедиміновича, одруженого з дочкою одного із загиблих Юрійовичів, а в Галичині біля керма влади опинився боярин Дмитро Дедько, який титулувався «управителем і старостою Руської землі».

Ці події стали початком загибелі держави. Галицькі бояри не підтримали Любарта і не зуміли захистити свої землі. Важким ударом для українців стало скасування константинопольським патріархом Галицької митрополії та її приєднання до Київської. Польський король переходить у наступ і забирає у Галичини Сяноцьку землю. А восени 1349 р. польське військо вторглося у Галичину та Волинь і захопило їх (за винятком Луцької волості). З цього часу Українське королівство припинило своє самостійне існування.

Розпочалася тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за територіальну спадщину королівства. У 1352 р. між ними було укладено перемир'я: Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною — до Литви. Загарбницька політика урядів сусідніх держав і нездатність боярства відстояти незалежність стали основними причинами загибелі Українського королівства. Велике історичне значення останнього полягало в тому, що протягом століття після монгольської навали у ньому продовжували розвиватися традиції самостійного державного життя.

[Смолій В.А.,Степанков В.С. Історія України... –C.206.]"

"Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 p.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя — Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимири (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... - С.80.]

Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь входила до складу однієї митрополії — київської).

Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Рата поблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.

У 1308—1323 pp. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, засновника нової династії - Анжуйської. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Земплинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас.

Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику.

Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Але, перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів, Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити.

Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення. У боротьбі за галицькі землі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович), скориставшись з ослаблення Золотої Орди, у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину.

Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372—1378 і 1385—1387 pp. тут правив як васал

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... - С.81.]

угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прaгнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини — зображенням лева — і власним ім'ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке саме в той час сформувалось. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.

[Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев... - С.82.]"

"ВАСИЛЬКО (1205-1270)

Головою Галицько-волинської держави після смерти Данила став Василько. Він залишився у Володимирі, а сини Данила - в Галичині. Історія Галицько-волинської держави залишається неясною: М. Грушевський, С. Томашівський, А. Пресняков, І. Холмський вважали, що, так би мовити, великим князем був Василько, а за ним Лев, що дістав Галичину - землі Галицьку, Перемиську та Холмщину. (473) Совєтський дослідник В. Пашуто вважає, що Східню Галичину з Галичем, Чорну Русь і все Забужжя з Белзом, Холмом, Червеном, Мельником та Дорогичином об'єднав Шварн, а Лев мав тільки західню Галичину зі Львовом та Перемишлем, і тільки після смерти Шварна у 1269 році заволодів східньою Галичиною та Забужжям.

По суті це розходження не змінює стану, але пояснює дещо з поведінки Льва. Третій син, Мстислав, дістав - на думку М. Грушевського - Теребовлю. На думку В. Пашута - східню Волинь з Луцьком. (474) Як уже згадано, син Мендовга, Войшелк, 1267 року пішов до манастиря й передав Шварнові своє князівство. Це викликало обурення Льва. Років через два чи три Лев підступно забив його, коли гостював він у Василька. Наслідки цього злочину були тяжкі: у Литві великим князем став Тройден, який вороже ставився й до руської культури, і до Романовичів. (475) Взагалі гармонія Романової родини порушилася зі смертю Данила, і намітилися дві партії: Василько та Шварн і осторонь - Лев.

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.207.]

Лев після перемоги над поляками під Краковом р.1289

ЛЕВ І (1264-1301?)

Лев був, безперечно, найталановитішим із синів Данила. Року 1269 помер Шварн, і всі його володіння перейшли до Льва. У зовнішній політиці перше місце належало відносинам з Польщею. Після смерти Болеслава Малопольського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: обрано Лєшка Чорного, з мазовецької лінії. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася зі смертю Лєшка в 1288 році. В боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Переяслави. Під час цієї міжусобної боротьби Лев знову захопив Люблин. (476) З Угорщиною, в зв'язку зі змінами на престолі, відносини зміцнювались. Під час одної з воєн, у 1281 році, Лев забрав частину Закарпаття з Мукачевом. (477) Таких меж Галицька держава ще ніколи не мала. Підтримував Лев стосунки з Чехією, Тевтонським орденом. Ім'я Льва згадується в багатьох західньоевропейських джерелах як союзника Угорщини в 1271 р. у її боротьбі з Чехією.

Під час війни Пшемислава ІІ Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбургським чеський король добивався допомоги Льва, але добивався її й Рудольф Габсбургський, і в австрійській хроніці згадується Льва як Рудольфового союзника. Пізніше Лев нав'язав дружні стосунки з новим чеським королем Вацлавом ІІ і відвідував його в 1289 та 1299 роках. (478) Тим часом в Орді владу забрав до своїх рук емір Ногай, який став правити іменем слабих ханів, скидаючи або забиваючи ненаручних собі осіб. Літопис характеризує відносини з татарами так: «були всі князі руські в волі татарській». Лев, змінивши тактику Данила, не робив татарам спротиву, а прийняв цю «волю». Ходив за їх наказом на Польщу, Литву. Не зважаючи на це, його політика не забезпечила спокою державі, бо татари, проходячи через Галичину та Волинь, руйнували країну. Крім участи в походах князі платили татарам контрибуцію - данину, чи то щорічну, чи час від часу - тяжко сказати. Не зважаючи на все, на ввесь жах татарського панування, воно було все ж таки легше, порівнюючи з «ігом», в якому перебували московські князівства. (479)

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.208.]

Лев був одним із видатних державних діячів ХІІІ ст. Його держава і він сам були добре відомі в Західній Европі. В анонімовому географічному трактаті 1308 року, який переховується, в Парижі, сказано: «Рутенія - величезна країна, сусідня з Грецією та Болгарією; ця країна... тепер платить данину татарам, а князь її - Лев». (480)

ВОЛОДИМИР (1270-1289)

Син Василька Волинського, Володимир був іншої вдачі. Людина мирна, «книжник великий і філософ» - як називав його літописець, він неохоче брав участь у війнах, до яких примушували татари. Всю увагу скеровував він на будівництво: за його правління побудовано багато нових міст, замків, укріплень, церков. Він забезпечував церкви книгами і сам їх переписував. Зберігся образ Володимира як висококультурної, гуманної, освіченої людини. Останні роки життя він тяжко хворів на пістряк щелепи. Ще за життя передав Володимир Волинське князівство не Львові, а його братові Мстиславові, бо, як і батько, не міг подарувати Львові убивства Войшелка. Володимир заповів роздати незаможним людям все, що мав коштовного: посуд, одяг тощо. Своїй дружині Ользі заповів окрему волость. (481) Він ставився, як і попередні Романовичі, з увагою до міського населення, і смерть його оплакували «німці, сурожці, новгородці». Зі смертю Володимира закінчується Галицько-волинський літопис, багатий на факти, докладні характеристики та описи подій. Відомості стають уривчастими й бідними.

МСТИСЛАВ (1289-1292)

Мстислав об'єднав центральну та східню Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. (482) В літопису про Мстислава сказано, що його оточували «бояри старі й молоді, ність числа», яким він роздавав села та міста. (483) Після смерти Мстислава знову об'єдналася вся Галицько-Волинська держава спочатку під владою Льва, а після його смерти 1301 року (точно рік смерти невідомий (484)) - під владою його сина Юрія.

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.209.]

ЮРІЙ І (1301-1315)

Юрій був довголітнім співробітником Льва, мав державний досвід, але характер його був неподібний до характеру Льва. Він уникав воєн, і, можливо внаслідок мирної політики, втратив Люблин (1302 р.). Свою столицю Юрій переніс до Володимира, і взагалі в його державі перше місце належало Волині. На печатці його іменується: «король Руси, князь Ладімерії» («Rex Russie princeps Ladimerie»); на зворотній стороні печатки герб Володимира. Дуже цікаве, але нез'ясоване питання: чому Юрій іменує себе королем, коли Лев І іменувався князем? М. Грушевський припускав, що була коронація Юрія. (486) Правління Юрія І джерела змальовують як добу розквіту, спокою та економічного добробуту його держави. З видатніших подій в періоді його правління було заснування 1303 року окремої митрополії в Галицько-Волинській державі. Цей факт промовляє про пошану, яку викликав він до себе в Візантії. У сусідніх країнах Юрій І користався пошаною. Зокрема тісним був його союз з Куявською лінією польських князів. Юрій був одружений з Евфиміею, сестрою Владислава Локетка, Куявського князя. Він уклав союз з Тевтонським орденом, який був потрібний проти Литви, що стала небезпечним сусідом. (487)

АНДРІЙ I ЛЕВ II (1308-1323)

Сини Юрія, Андрій і Лев II дістали його спадщину. Невідомо, як вони правили: чи спільно, чи поділили її. У всякому разі в грамотах вони іменували себе «князями всієї Руси». У зовнішній політиці вони спиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, що їх видали вони торунським і краківським купцям. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі. Очевидно, вони вели боротьбу з татарами, і, можливо, обидва загинули в тій боротьбі. На це вказує лист Владислава Локетка до папи, в якому він називає братів «останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу». (488) Становище їх в політичному світі мусіло бути дуже поважне, коли вони могли удержати довший час закарпатські здобутки Льва І і в Угорщині знайшлася партія вельмож, яка поставила одного з них кандидатом на угорський престол супроти

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.210.]

Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті. (489) Очевидно, дітей вони не мали, і династія Данила урвалася. Можливо, деякий час не було князя, хоч, звичайно, претендентів не бракувало. Неясно, чому в 1324-1325 роках Генрих Глоговський (на Шлезьку) та його брат Ян титулували себе князями Галичини та Лодомерії, і ці титули визнавав папа. Але цікаво, що серед претендентів не було «великоруських князів», що свідчить про відокремлення Галичини. (490) У 1325 році бояри обрали князем Болеслава, - сина Мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія та Льва, - який прийняв православ'я і ім'я Юрій.

ЮРІЙ II БОЛЕСЛАВ (1325-1340)

В зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією, на що вказують його грамоти 1334 та 1335 років. З Польщею, яка тоді об'єдналася, відносини були ворожі. Року 1337 Юрій, разом з татарами, намагався привернути Люблин, але не мав успіху. З Литвою Юрій мав дружні стосунки, які скріплено в 1331 р. шлюбом його з дочкою князя Гедиміна, Євфимією (Офкою (491)). Продовжуючи політику Данила, Юрій протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Зберігся його привілей місту Сяноку на німецьке право року 1339, - перший привілей такого роду. В ньому він дає війтівство своєму «слузі» Барткові з Сандомиру із правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією й іншими вигодами.

Вся грамота складена за зразком надань Магдебурзького права. Міщан цієї громади на 15 років звільняється від податків, а осадниками її названо: «німців, поляків, угрів та русинів». Свідками на цій грамоті підписалися два війти німецького права з Бохні і «Варсов» (?) та ще один або два німці. Це цілком природно, якщо йшлося про Магдебурзьке право. (492) Грамоти 1334 та 1335 років, крім підпису Юрія-Болеслава, мають підписи єпископа й бояр, серед них - Дмитра Дедька. Поруч княжої печатки, що її вживав Юрій І, висять печатки бояр. Себе князь називає «з Божої ласки прирожденний князь». Не зважаючи на все, - обрання боярами, участь їх у правлінні, - проти Юрія-Болеслава діяла міцна боярська група. Йому закидали протегування чужинцям, сприяння німецькій колонізації, - хоч в цьому відношенні він мав попередників Василька та Володимира, -

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.211.]

і те, що він нібито хотів повернути на католицтво. 1340 року його отруєно. Тоді ж почали побивати його прихильників та чужинців по всій землі. (493) Загибель Юрія ІІ Болеслава була великою трагедією для України. Це була доба, коли два сусіди України вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща - під проводом Казіміра Великого та Угорщина - під проводом Карла-Роберта. Замість того, щоб протистояти цим оновленим міцним державам, українці «збурили свою національну державність. На опорожнену політично українську землю кинулися тепер сусіди», - так стисло, але яскраво характеризував ситуацію, яка утворилася в Україні в 1340 році, С. Томашівський. (494)

ЛЮБАРТ-ДМИТРО (1340-1385)

Боярство, хоч і звільнилося від немилого князя, не наважилося урядити боярську олігархічну республіку, хоч влада була в його руках. Як покликало воно Юрія ІІ Болеслава, так тепер покликало Любарта Ґедиміновича, сина литовського князя Ґедиміна. Він прийняв православ'я з іменем Дмитра і був посвоячений з якимось із галицько-волинських князів, можливо, з одним із Юрійовичів. М. Грушевський вважав, що він був одружений з дочкою Юрія ІІ Болеслава. (495) У всякому разі, Любарт-Дмитро не був чужий на Волині, і, можливо, мав стосунки з боярами до смерти Юрія-Болеслава. Після смерти Юрія він без заперенень був визнаний князем Галицько-Волинським, і волинські бояри міцно його трималися. Доказом того, що він негайно, по смерті Юрія, став князем Галичини, був напис, якого М. Грушевський бачив на дзвоні Свято-Юрського собору у Львові з іменем князя Дмитра і датою - «1341» рік. (496) Року 1347 Візантійський цісар звертався до Любарта-Дмитра, титулуючи його «королем» Володимирським Дмитром-Любартом». (497) В той час Любарт уже втратив Галичину. Спроба Любарта затвердитися в Галичині зустріла конкуренцію Казіміра Великого, короля Польщі, який негайно після смерти Юрія-Болеслава поспішив до Галичини, щоб «помститися» за вбивство

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.212.]

князя та чужинців-католиків. Він звільнив із Львівського замку західніх купців і вивіз галицькі інсигнії. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри, під проводом Дмитра Детька, закликали на допомогу татар, і за їх допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їх зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Детько, як «староста та управитель Руської землі». (498) Завдяки його політичній зрілості, Галичина зберегла свою державність до 1349 року, - до смерти Детька. Великою помилкою його та галицьких бояр було те, що вони не підтримали Любарта в його боротьбі за Волинь. З 1340 року почалася боротьба за Галицько-волинські землі між їх сусідами. Року 1349 Казімір Великий дістав від татар за річну платню «право» на Галичину; він удруге напав на Галичину, взяв знову Львів і привласнив титул «пана Руської землі».

Любарт, за допомогою литовців, почав нападати на Галичину, на Польщу. Поляки, разом з уграми, здобули Володимир. В цій боротьбі активну участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула характеру народньої війни. Але сили були нерівні, і Галичина та Холмщина залишилися в руках поляків. Любарт, князь Волинський, став васалем Польщі. Казімір намагався тісно зв'язати Галичину з Польщею. Він залишив за нею назву «королівство Руси», українську мову, як урядову, деяким боярам залишив їхні уряди. Але він багато земель роздавав чужинцям - полякам, уграм та німцям і поширював німецьку колонізацію в містах, селах, надаючи німецьке - Магдебурзьке право. В церковних справах підтримував католицькі манастирі, але не переслідував православних. Року 1350 Казімір та його небіж Людвик, король Угорський, домовилися, що Угорщина має право на «Руське королівство», але до смерти Казіміра Галичина залишається під його владою, а після смерти переходить, разом з Польщею, Людвикові. Після смерти Казіміра в 1370 році Людвик дістав Галичину, Белзько-Холмську землю, Крем'янеччину та Польщу. (499) Року 1372 Людвик передав Галичину намісникові, князеві Шлезькому Владиславові Опольському, своєму родичеві, і надав йому широкі права. (500)

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.213.]

ВЛАДИСЛАВ (1372-1378)

Владислав поводився, як володар Галичини, титулував себе «Божою милостю пан і дідич Руської землі», мав велику печатку з гербом, карбував монету з галицьким гербом. Але він не вживав своїх прав на користь Галичини, нехтував інтересами населення, оточив себе чужинцями, головним чином німцями. Із виданих ним 120 привілеїв лише 15 стосувалися до галицьких бояр, решта - до чужинців. Він протеґував німецькій колонізації. В церковному питанні рішуче підтримував католицизм, дістав папську булю на заснування єпископств в Галичі, Перемишлі, Володимирі, Холмі. 1378 року Людвик усунув Владислава і призначив управителем свого урядовця. Закінчилася фікція державности Галичини. «В цій довгій боротьбі і під гнітом чужинецької окупації заломилася активність галицького боярства, - пише І. Холмський, - ... виставлені на переслідування, знищені війною, бояри почали залишати свої державні змагання. Вони боролися за своє існування, свої матеріяльні інтереси. Долю країни вирішували чужі сили». (501)

Роля Галицько-Волинськбго князівства була дуже велика. Воно охоплювало до 0.9 української території, охороняло Україну від передчасного поневолення та асиміляції збоку Польщі і в той же час спинило процес творення нової слов'янсько-фінської держави на північному сході. Галицьке-Волинське князівство відкрило широкий шлях західньоевропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи ліпші культурні традиції української культури. Змагаючись із загарбниками, що насідали з усіх боків (татари, Литва, Польща, Угорщина), Галицьке-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в західньоевропейському світі, як спадкоємця Київської держави й продовжило традиції її на сто років. (502)

[Н.Полонська-Василенко Історія України... –С.214.] "

"Варто зазначити, що Галицько-Волинське князівство, навіть перебуваючи в певній залежності від Золотої Орди, в значній мірі зуміло зберегти головні риси державного та правового устрою, властиві Давньоруській державі. Зокрема, як і в Київській Русі, главою держави тут залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, здійснював поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства. Князі Галицько-Волинської держави зберегли за собою судові повноваження. Вони також очолювали військо, їм належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів.

Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними зносинами з іншими державами. Великі галицько-волинські князі намагалися посилити свій вплив і на церковну організацію, використовуючи її у власних інтересах. Як правило, лише за згодою великого князя призначалися єпископи, лише згодом вони освячувалися в сан київським митрополитом.

Це, безумовно, також возвеличувало владу князя. Значним досягненням Юрія І Львовича, внука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка існувала з 1303 по 1437 р. Вона була не лише символом державного суверенітету князівства, а й великою мірою сприяла зміцненню його незалежності. Висвітлюючи проблему організації державного ладу Галицько-Волинської держави, не варто забувати, що поряд із сильною князівською владою тут постійно діє такий важливий державний інститут, як боярська рада, авторитет якої постійно зростав.

Вона, як відомо, функціонувала в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До складу боярської ради входили знатні, великі бояри-землевласники, представники духовенства, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи й за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою, без урахування думки бояр. Очолювалась рада, як правило, найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити князівську владу.

Так, за часів князювання Юрія II боярська верхівка настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській державі, боярська рада відігравала велику роль у політичному

[Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності ... - С.51.]

житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галипько-Волинським князівством. У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, поширилася двірсько-вотчинна система управління. Процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини тут відбувався швидшими темпами, ніж в інших руських князівствах. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні управлінські функції в межах усього князівства.

З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської держави, літопис згадує про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інших двірських чинів. У контексті розробки проблеми державотворення слід наголосити, що Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені.

Воно добилося помітних успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало тісні стосунки з Німецьким орденом та Литвою й, таким чином, відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Як свідчать історичні джерела, князівство підтримувало інтенсивні зв'язки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, римською курією тощо. Навіть далеко не повний перелік країн, з якими галицькі князі підтримували дипломатичні стосунки, свідчить про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави.

[Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності ... - С.52.] "

"... необхідно внести істотні корективи в уявлення про культурні зв'язки "латинської Європи" і східнослов'янського світу в XIV-XV ст., які панували в російській науці попереднього століття й були успадковані радянською наукою, в тому числі й українською. За цими уявленнями, названі зв'язки були нібито повністю обірвані монголо-татарською навалою і почали відновлюватися лише під кінець XV ст. Але ж не можна і в даному аспекті розглядати тогочасний східнослов'янський світ ("Русь") як цілість або ж приймати Московську державу за його повноправного репрезентанта. Насправді східнослов'янського

[ Д. Наливайко Очима Заходу: Рецепція України... - С.60.]

світу як цілості в післямонгольський період не існувало; його південно-західні й західні землі, Україна й Білорусь, перебували в іншому становищі, ніж землі північно-східні, де складалася Московська...держава, і їхній розвиток відбувався в іншому напрямі. Якщо останні були надовго підкорені татарами й зазнавали "татарського іга", з яким остаточно було покінчено лише в останній третині XV ст., то українські й білоруські землі в другій половині XIII - на початку XIV ст. були приєднані до Великого князівства Литовського і фактично не знали згаданого "іга".

На західноукраїнських землях існувало незалежне Галицьке-Волинсье князівство, яке зникло тільки в середині XIV ст. й було розподілене між Польським королівством і Великим князівством Литовським. В аспекті нашої тематики важливо зазначити, що обидва ці державні утворення належали до системи європейських держав і підтримували з ними різнобічні зв'язки, що відкривало й певні можливості для становлення та розвитку культурних відносин українських і білоруських земель з "латинською Європою".

Не входячи в докладне висвітлення цих відносин, належним чином ще не вивчених, вкажемо на окремі характерні їхні сторони і прояви. Так, із середини XIV ст. в містах Галичини, а згодом і інших українських земель, вводиться магдебурзьке право, тобто починається засвоєння західноєвропейської правової культури. Цікаво зазначити, що місту Саноку це право було дароване ще галицькими князями 1339 року, тобто ще до захоплення Галичини Польським королівством (663, III, ч. 2, с. 108-109).

У 1356 році його домігся Львів, далі - Перемишль, Дрогобич, Теребовля, Холм та інші міста Галичини, в XV ст. воно починає поширюватись в містах Волині, Поділля й інших українських земель, що входили до Великого князівства Литовського ...

[ Д. Наливайко Очима Заходу: Рецепція України... - С.61.]

У цьому ряду чинників слід згадати й поширення на українських землях латинської мови, яка була мовою міжнаціонального спілкування в католицьких країнах середньовічної Європи. Цей процес бере початок ще в Галицько-волинському кянзівстві, яке підтримувало активні політичні зносини з сусідніми й близькими "латинськими країнами" - з Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, з Тевтонським орденом, - і це породжувало необхідність знання латини, яка в католицькій Європі була не тільки мовою церкви й культури, а й мовою дипломатії (див. 663, III, ч. 2; 827).

Ще більшого поширення латинська мова набула в Галичині після її приєднання до Польського королівства, де латина в XIV-XV ст. залишалася і мовою писемності, і мовою адміністрації. Щодо Великого князівства Литовського, то тут у цей період домінуючою залишалася православно-руська культура, й істотного проникнення латинської мови, західних культурних впливів, принаймні на українських і білоруських землях, ще не помічається.

З XIV ст. бере початок і така форма українсько-європейських культурних контактів, як навчання студентів-українців у західноєвропейських університетах. Так, у списках найдавнішого в Європі Болонського університету імена студентів українського ("рутенського") походження зустрічаються, починаючи з другої половини XIV ст. (491, с. 212-213). Приблизно в цей же час студенти-українці з'являються і в другому з найдавніших європейських університетів - Паризькому (Сорбонні).

На одному з документів цього університету, датованому 1353 роком, стоїть підпис "магістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії"; у списках Сорбонни за 1369 рік значиться якийсь "Іван з Рутенії" (Johannes de Ruthenia), а під кінець XIV ст. документи фіксують, що тут навчався "Герман Вілевич, ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва" (Germane Vilewicz licent in Ig. et bac. indecs nations Ruthena de Kiowiae) (651, с. 156). У західних університетах того часу студенти ділилися на земляцтва; коли ж представників якоїсь ; народності було небагато, вони приєднувалися до земляцтв "по сусідству"; тому в Сорбонні XIV-XV ст. українці разом

[ Д. Наливайко Очима Заходу: Рецепція України... - С.62.]

з поляками, чехами і скандинавами належали до німецького земляцтва. Так, в його списку за 1419 рік зазначений "Самійло Лінкевич рутенської нації" (там само). В італійських університетах XV ст., зокрема в Болонському й Падуанському, виникли польські земляцтва, до яких входили також українці, білоруси й литовці (782; 875; 958). Природно, що в той час українців найбільше було у слов'янських університетах - Празькому й Краківському. 1379р. королева Ядвіга, дружина Ягайла, заснувала при Кардовому університеті в Празі бурсу (інтернат) для вихідців з Великого князівства Литовського, а це свідчить про те, що там було вже чимало молодих українців, білорусів і литовців (846, II, с. 41). Там вони вступали в тісні контакти і з західнослов'янськими, і з західноєвропейськими студентами: адже ще засновником Карлів університет призначався не тільки для Чехії, а й "для Баварії, Саксонії й Польщі", і в ньому постійно навчалося багато вихідців з німецьких земель, а також і з інших західноєвропейських країн. На початку XV ст. (1409 p.) аналогічна бурса "для бідних студентів з Литви й Русі" була відкрита й при Краківському університеті.

Річ відома, в західних університетах XIV, а також і XV ст. (крім італійських) українські студенти засвоювали ще середньовічну "латинську вченість", у якій, щоправда, вже давали себе знати передренесансні віяння. Але в даному випадку важливо підкреслити інше: наведені факти засвідчують, що в Україні та Білорусії традиція навчання молоді в європейських університетах почала складатися ще в пізньому Середньовіччі, набувши значного розвитку в добу Відродження, про що буде мова далі.

[ Д. Наливайко Очима Заходу: Рецепція України... - С.63.]"

"У 1199 p. волинський князь Роман Мстиславич (близько 1160—1205 pp.), син Мстислава Ізяславича, об'єднав Галичину з Волинню й одночасно оволодів Києвом, створивши могутню державу з центром у Володимирі, яка охоплювала більшість українських земель і простягалася від Карпат до Дніпра. Літопис називає Романа «самодержцем всієї Русі».

У внутрішній політиці він спирався на середні верстви населення, поборюючи боярську анархію. У зовнішній політиці Роман відновив добрі взаємини з Угорщиною, Візантією і Німеччиною (династією Гогенштавфенів). Після смерті Романа (1205), користаючи з малолітства його синів Данила й Василька, підвела голову боярська олігархія. Боярин Володислав Кормильчич навіть короткотривале оголосив себе князем (1213—1214).

З цього скористалися Польща і Угорщина, щоб під приводом захисту прав князів Романовичів втрутитися в справи Галичини. Вони поставили угорського королевича Коломана «королем Галичини і Володимира» (1214—1219). Боротьбу проти угорсько-польської агресії вели спільно (1219, 1221, 1227 pp.) ново покликаний боярами галицький князь Мстислав Удатний (1219—1228) зі смоленських Мономаховичів і молодий князь Данило. З 1229 p. Данило оволодів Волинню, 1238 p.— Галичиною, а 1239 p.— Києвом, де посадив воєводою Дмитра.

Але Україні почали загрожувати нові вороги з Азії — татаро-монголи. Це були монголо-тюркські орди, які вийшли з Монголії на початку XIII ст. Підкоривши сусідні народи, 1222 p. татаро-монголи вдерлися у надчорноморські степи. Проти них організовано коаліцію українських князів, у якій був і князь Данило. Під проводом Мстислава Удатного ці об'єднані сили разом з половцями зустріли татаро-монголів 1223 р. на березі Калки. У затяжному бою княже військо після втечі половців було розгромлене, а багато князів повбивано. Після перемоги татаро-монголи повернулися до Азії. Друга хвиля їхнього наступу на Україну і Східну Європу почалася під проводом хана Батия (Бату) в 1238 p.

Вони спустошили Переяславщину та Чернігівщину і 6 грудня 1240 p. після запеклого бою зайняли Київ, який охороняв воєвода Дмитро, намісник князя Данила Романовича. Згодом татаро- монголи подалися на Волинь і Галичину, зруйнувавши більшість міст, зокрема Володимир та Галич. Наступаючи далі на захід і південний захід, 9 квітня 1241 p. біля міста Лігніц татари були розбиті польськими і німецькими рицарями. Вони повернулися на берег Волги, де заснували політичну формацію — Золоту Орду з центром у Сараї...

У боротьбі проти татар відзначився князь Данило Романович (1238—1264), який, повертаючи собі землі свого батька Романа, став визначним правителем Галицько-волинської держави. Спершу він розгромив німецьких рицарів під Дорогичином (1238), вів боротьбу проти Польщі й Угорщини та частини галицьких бояр, яких Данило розбив під Ярославом 1245 p. Однак, щоб врятувати владу, був змушений поїхати в Сарай і визнати залежність від Золотої Орди.

Насправді Данило готувався до боротьби з татаро-монголами, будував укріплення на Поділлі, Волині і Київщині, карав «татарських людей» — тих, що співпрацювали з татаро-монголами. Данило готував антитатарську коаліцію, до якої пробував втягнути папу римського Інокентія IV, угорського короля, польських і литовських князів. Для цього Данило погодився на унію і 1253 р. у Дорогичині прийняв від посланців папи королівську корону. Але ідея «хрестового походу» не знайшла підтримки і не мала реальних наслідків.

Данило сам відбивав набіги татаро-монголів на Пониззі та Волині 1254 р., однак після нового нападу Бурундая 1259 р. був змушений підкоритися Орді, знищити укріплення і відмовитися від антитатарських планів. На півночі у 1250 р. Данило вів боротьбу з ятвягами і литовцями, зайняв Новгородок, Вовковийськ, Слонім і примусив 1254 р. литовського князя Мендовга до союзу.

У внутрішній політиці Данило вів боротьбу проти бояр- бунтівників, спираючись на міщан і частину тих бояр, що хотіли скріпити єдність і могутність Галицько-волинської держави. Він сприяв економічному і культурному піднесенню країни, будував нові міста: Львів, названий ім'ям його сина Льва, Холм та інші.

Данило переніс столицю держави з Галича до Холма. Тонкий дипломат і полководець, здібний державний муж, Данило належить до визначних правителів України. На короткий час Данило відновив традицію київських князів. Під час усього періоду правління (1238—1264) він керував державою спільно зі своїм братом Васильком, князем Волині. По смерті Данила князював його син Лев І (1264—1301), який намагався знайти компроміс з татаро-монголами, разом з якими брав участь у походах проти Польщі (1286—1287).

Він поширив кордони Галицько-волинської держави: відібрав частину Закарпаття від Угорщини, разом з чеським королем Вацлавом II воював проти Польщі і близько 1292 здобув Люблінщину. Менш успішними були спроби Льва зайняти Литву. Це призвело до розходження між ним і Волинським князівством, яке відокремилося після смерті князя Василька. У 1270-х pp. Лев переніс столицю держави до Львова, де вона залишилася до 1340 p. Щойно син Льва — князь Юрій І (1301— 1315) знову об'єднав Галичину з Волинню. Однак сильний тиск сусідів змусив його відступити Люблінщину Польщі, а Закарпаття — Угорщині.

Завдяки мирній політиці, держава Юрія І мала міжнародний престиж. Юрій титулювався «королем Русі» — Georgi Regis Rusiae, а царгородський патріарх Атанасій дав дозвіл (1303) на утворення Галицької митрополії, до складу якої входили такі церковні осередки, як Перемишль, Володимир, Луцьке, Холм і Турів. Із смертю Юрія закінчується період розквіту і добробуту Галицько-волинської держави. Його наступники, сини Лев II і Андрій І (1315—1323), правили спільно в Галичині та на Волині. Вони сприяли зовнішній торгівлі й надавали привілеї купцям із Кракова і Торуні. У зовнішній політиці українські князі разом із Польщею і Німецьким орденом чинили опір литовській експансії. Обидва князі загинули, боронячи країну від татаро-монголів.

З цими князями закінчується пряма династія по чоловічій лінії Мономаховичів: рада бояр обрала галицьким князем Болеслава — сина сестри колишніх володарів Волині та Галичини Льва й Андрія та князя Тройдена Мазовецького. Болеслав, хоч і мав польське виховання, дуже перейнявся українськими інтересами, навіть прийняв православ'я, взявши собі ім'я Юрій. Юрій IІ Болеслав (1323—1340), одружений з дочкою литовського великого князя Гедиміна, був у союзі з Литвою і Німецьким орденом, що викликало ворожість Польщі та Угорщини. Він протегував німецьким колоністам, надавав магдебурзьке право деяким містам (Сянок). За його князювання збільшилося число чужинців, що викликало обурення боярства, яке й отруїло Юрія. З його смертю закінчується українська державна влада княжої доби.

По смерті останнього князя Юрія II (1340) почалася боротьба між сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир III пішов у Галичину (1340), захопив Львів і забрав усі скарби та регалії галицьких князів. У справи Галичини втрутилися й угорці. Тим часом галицькі бояри під проводом перемишльського воєводи Дмитра Дєтька (Дядька) встановили боярську олігархію, яку визнали Польща та Угорщина. Боярська влада проіснувала до 1349 р., коли король Казимир III у союзі з татаро-монголами вдруге захопив Львів і Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, згідно з яким Галичина, Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казимира III за Польщею. У 1370—1387 pp.

Галичина опинилася під владою Людовіка — угорського короля, який став також польським королем. Він призначав у Галичині своїх намісників: спершу небожа, поляка із Сілезії Володислава Опольського (1372—1378), який сприяв колонізації галицьких міст поляками і німцями, згодом угорських воєвод. З 1387 р», польська королева Ядвіга приєднала Галичину до Польщі, намагаючись перетворити її і Холмщину на польські провінції. Княжа доба, яка тривала майже п'ять століть, з київським (860—1240) і галицько-волинським (до 1349 р.) етапами,— важливий період в історії України. Згідно з українською історіографією княжа доба належить українському народові.

Цю тезу сформулював і теоретично обгрунтував Михайло Грушевський у своїй «Звичайній схемі «руської» історії й справі раціонального укладу історії Східнього Слов'янства», де стверджував: «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої, великоруської [...] Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський — XIII ст., потім литовсько-польський — XIV—XVI ст. Володимиро- Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...» (Статьи по славяноведению. Вып. 1/Под ред. В. И. Ламанского. — СПб., 1904.c— С. 299).

Радянська історіографія дотримувалася теорії «триєдиної Русі» — тези про спільний корінь трьох східнослов'янських народів: «Російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — древньоруської народності, яка створила древньоруську державу — Київську Русь» (Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.).— К., 1954.— С. 16). Цю тезу уточнює Михайло Брайчевський: «Сучасна наука вважає Київську Русь спільним коренем державності трьох східнослов'янських народів. Але не слід забувати, що основною територією її формування послужила Середня Наддніпрянщина; білоруські та великоруські землі були втягнуті в той процес пізніше. Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу половину XI ст., Великоросійського (Суздальське князівство) — на середину XII ст... «Старший брат» виявився наймолодшим за віком...» (Літ. Україна.— 1989.— № 41 (12 жовт.).—С. 6).

За українською історіографією до татарської навали центром Київської Русі був Київ, а після 1240 р. її центр перено- ситься на захід, де формується Галицько-волинська держава, спадкоємниця Русі з центром у Києві. Відповідаючи духові часу, влада за княжої доби була монархічного типу, однак на українських землях ця влада була позбавлена автократизму, вона мала зародки народовладдя — боярську раду і віче. Після початкового етапу йде етап завершення формування держави (за Володимира Великого і Ярослава Мудрого), а далі — період поділу єдиної держави на удільні князівства.

У певному періоді Київська Русь була наймогутнішою державою тогочасної Європи. До занепаду Русі призвело кілька факторів. Великою державою нелегко було правити з київського центру, тому стався поділ її на удільні князівства згідно з принципом сеньйорату до 1097 р., а згодом — спадковості від батька до сина. Відцентрові місцеві тенденції і пізніший поділ держави призвели до занепаду авторитетувеликого князя київського і самої столиці Києва. Великої шкоди Київській державі завдавали кочові народи: печеніги, половці, які постійно нападали на українські землі, послаблювали їх, руйнували економічне життя, перетинали торговельні шляхи. Цей поступовий занепад остаточно завершила татаро-монгольська навала... як політичного, економічного, культурного і церковного центру Галицько-волинська держава продовжила на одне століття існування старої української держави.

На розташованих далі від кочовиків, з кращими природними умовами західних українських землях збільшилася густота населення, країна багатіла завдяки своєму положенню на перехресті торговельних шляхів. Тут були свої політично- соціальні особливості, зокрема існувало сильне боярство, що наближало суспільний лад до західного феодалізму, сприяло розвиткові міського елементу, запровадженню по містах України магдебурзького права. На західних землях відчувався значний культурний вплив Західної Європи."

"Майже без боротьби литовські князі підпорядковували собі половину території давньої Київської держави [103, с.1 ІЗ]. Лише в створенні Литовсько-Української (Руської) держави українці зуміли протистояти брутальній політиці московської асиміляції. Сильна влада, що концентрувалась у руках великого князя, запобігала розпадові держави. Такий централізм цементував державну єдність, що була доконечна для того часу. Тодішня українська мова існувала як мова державна, а Руська віра перебувала у привілейованому становищі. Щоправда, литовські князі виступали проти автономістичних

[Гринів О. Україна і Росія... - С.73.]

тенденцій в українських землях. Це дало підстави І.Крип'якевичу писати, що «Литовська держава не була державою українською» [103, с.114]. Та треба зважити інше: вона не була й литовською в такому розумінні. Етнічно литовські землі становили в цій державі тільки десяту частину. Окрім того, українські князі й пани «належали до великокняжої ради і через те мали вплив на всі державні справи. Посідали найвизначніші місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів, — мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим, здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утримувати свої військові частини і виступати на їх чолі у воєнний похід, право мати провід серед населення своєї землі» [103, с.114].

«Руська правда» зберігала свою силу в цілій державі. Українські поняття (намісник, ключник, тивун та інші) вживалися на корінних литовських землях. Особливе місце посідала Волинь, котра за часів Любарта, який правив нею більше сорока років, залишалась окремою землею, не подібною до інших земель у Великому князівстві Литовському. Інтересам України відповідала боротьба з татарами, яка відкривала простір для колонізації до Чорного моря. «Це було центральне питання в історії українського народу від початків його існування: Київська держава три століття кривавилася, відбиваючи азійські орди, і врешті впала, не здобувши берегів моря. Цю справу підняла заново Литва» [103, с.114]...

Звідси — логічний висновок: аж до політичної унії з Польщею Литва не поневолювала українських земель, а творила з ними одне політичне ціле. Литовські князі диви- лись на себе як на спадкоємців давньої Руської держави, яким призначено зібрати її землі, тому наші предки в свою чергу визнавали їх законними володарями, а очолювану

[Гринів О. Україна і Росія... - С.74.]

ними державу — за власну державу [55, с.117]. По-перше, фактична влада на українських землях залишилась в українських князів і водночас зберігалась попередня управа. По-друге, міста й надалі мали український характер, а міська влада належала українцям. По-третє, українські здобутки в адміністрації, судочинстві й праві, військовій справі перенесені на литовські землі як надбання Великого князівства.

По-четверте, українська Церква мала провідне становище в цілому Великому князівстві, а українська мова здобула статус державної мови великокняжого двору й державної канцелярії. По-п'яте, українські князі утримували власні військові частини. Нарешті, геополітика Великого князівства відповідала національним українським інтересам. «Як і сама державна організація, суспільний устрій Литовсько-Руської держави — так правильніше було б назвати Велике Князівство Литовське — є органічним продовженням, розвитком і еволюцією суспільних форм давньої Русі»[55, с.118]. Якщо більшість істориків вважали Велике князівство федерацією, то дещо пізніше дослідники трактували його як «державу держав»[55, с.118], або, кажучи сучасною мовою, конфедерацією.

Та треба зважити, що започаткований Вітовтом процес централізації дався взнаки, хоч навіть після його доконання широка внутрішня автономія областей зберігалась. Автономне Волинське князівство проіснувало до 1452р., а Київське князівство як удільне було скасоване ще пізніше (1470 р.), коли помер князь Симеон Олелькович... Як писав І. Крип'якевич, «надбання з часів Великого князівств залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи», тому «розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прижила у зв'язках з Великим князівством» [103, с.120].

А козаччина, як військово-службова громада, заявила про себе вже наприкінці XV століття: в 1492 р. кримський хан скаржиться великому князеві литовському Олександрові

[Гринів О. Україна і Росія... - С.75.]

на козаків за те, що вони погромили татарський кора- бель; через рік козаки під командою черкаського старости князя Богдана Глинського погромили турецьку фортецю Очаків [42, с.175]. Отже, тут йдеться вже про козаків як немалу військову силу, що було результатом їхнього попереднього розвитку. Українське козацтво відіграло в історії України особливу роль, «зокрема в змаганнях українського народу за відродження своєї державности, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-татарського світу» [59, т.2, с.1067].

Дуже скоро вони перетворились у могутню військово-політичну організацію, яка територіальне охоплювала центральну частину південної Степової України. Історик Олена Апанович вважає, що «у Запорізькій Січі проявлялися риси ранньо-буржуазних республік» [8, с. II]. На відміну від козаків в інших народів, українські козаки дуже скоро піднялись до розуміння своєї загальнонаціональної відповідальності. У другій половині XVI ст. Січ стала відома далеко за межами України. Європейські володарі шукали контактів з нашим лицарством у боротьбі проти султанської Туреччини.

Про вагу запорожців переконливо свідчить те, що в 1594р. німецький імператор послав на Запоріжжя для переговорів свого посла Еріха Лясоту [8, с. 7]. Якщо зважити сказане, то маємо достатньо підстав стверджувати, що, по-перше, тисячолітня традиція держа- вотворення в Україні не перервалась після політичної унії Польщі з Великим князівством, а по-друге, Запорізька Січ продовжила її в нових конкретно-історичних умовах.

[Гринів О. Україна і Росія... - С.76.]"

"Короткий час, як теж і легкість, що з нею опановує Литва Сіверщину, Київщину й Поділля, говорять про те, що для українського загалу, зацікавленого в державній політиці, перехід під литовську руку, був питанням тільки зміни династії, що не торкалася ні внутрішного устрою краю, ані напрямки його культури й економіки. При тому і сама литовська династія, була литовською тільки з імени. Ще Гедимін визнавав себе литовцем і за ніяку ціну не хотів вихреститися, але вже його сини — Наримунт-Гліб, Коріят-Михайло, Любарт-Дмитро, а може й Ольгерд, були всі похрещені в східньому обряді й подружені з українськими княжнами, культурно почували себе більше українцями, як литовцями. Ще більше зукраїнщене було друге покоління Гедиміновичів, не тільки вірою, але й мовою. Українська мова стала розговірною на литовських княжих дворах, нею писано всі державні документи, вона стала мовою літописів та дипльоматичної переписки. Українська література й мистецтво опанувало все життя корінної Литви, а згодом, коли вона увійшла в унію з Польщею, перейшла й на Польщу Ягайлонів. Зрештою трудно такому явищу й дивуватися. При безперечній культурній висшости старої України над Литвою, український елемент мав і під чисельним оглядом подавляючу перевагу. В парі з суто українським характером литовської держави, що «старини не рухала, а новини не вводила», ожили на Україні надії на повну асиміляцію литовських династій, що переймуть на себе згодом державнотворче післанництво Володимира, Ярослава та Романа Великого й Данила. Нажаль політичні ускладнення й дальша доля литовсько-української держави розвіяли ті оправдані надії й передбачування."

"Исторические события XIV в. развивались в неблагоприятном для Украины направлении. Именно в то самое время, когда она переживала политический, экономический и культурный

[О.Субтельний Україна: історія... - С.88.]

спад, ее соседи — Литва, Польша и Московия — входили в период расцвета. Быстро разрастаясь территориально, они почуяли вакуум власти за своими южными рубежами... В середине XIII в. князь Миндаугас объединил относительно отсталые воинственные литовские племена, чтобы дать отпор натиску Тевтонского ордена немецких крестоносцев-колонизаторов, обосновавшихся на Балтийском побережье. Из этой борьбы литовцы вышли сильными и едиными, как никогда. В первые десятилетия XIV в., при великом князе Гедиминасе (Гедимине) они двинулись на Белоруссию. И уже сын Гедиминаса Альгердас (Ольгерд) самым решительным образом заявил, что вся Русь должна принадлежать литовцам.

При Альгердасе, в 1340-е годы, литовцы вступили в украинские земли. К началу 1350-х мелкие князьки днепровского Левобережья уже признали себя вассалами Альгердаса. В 1362 г. его войска вошли в Киев. В 1363 г., нанеся сокрушительное поражение Золотой Орде, литовцы вторглись в Подолье. С этого момента Великое княжество Литовское, подчинившее себе большую часть Белоруссии и Украины (т. е. примерно половину земель Киевской Руси), становится самым большим политическим образованием в Европе. Создание его явилось, несомненно, выдающимся политическим достижением, особенно если учесть, что на него ушло всего каких-нибудь полтора столетия. Однако вряд ли верно представлять себе присоединение Украины к Литве в виде грубого вторжения не знающих

[О.Субтельний Україна: історія... - С.89.]

пощады чужеземцев. Это было именно присоединение или, если угодно, проникновение литовцев на украинские земли, включение этих славянских земель в состав одного большого княжества, где правила энергичная и честолюбивая литовская династия. Да и сами войска Альгердаса по большей части состояли из украинских же вассалов или союзников литовского князя, а потому население, как водится, хлебомсолью встречало эти войска на всем пути их победоносного продвижения по Украине. И единственным противником, который то тут, то там возникал у них на пути, были, как правило, монголо-татары...

Ну а осторожность современных историков, все эти «как водится» и «как правило», без которых все еще трудно обойтись в разговоре об интереснейшем периоде литовской экспансии, связаны просто с тем, что, к превеликому несчастью, сколько-нибудь внятных и подробных первоисточников за этот период мы не имеем. Тем не менее о причинах столь быстрого и успешного продвижения литовцев в глубь украинских земель был высказан целый ряд предположений. Вот те из них, которые можно считать общепринятыми. Во-первых и прежде всего, для населения Украины, особенно Поднепровья, перспектива литовского правления уж во всяком случае была заманчивей монголо-татарского беспредела.

Во-вторых, украинцев было много, а литовцев мало. Украинские земли составляли большую часть Великого княжества Литовского, а на всю Украину управителей-литовцев не напасешься... Так что приходилось в трудном, но почетном деле управления прибегать к помощи местной знати, позволяя отдельным ее представителям достигать головокружительных административных высот. Разумеется, такая политика литовцев немало способствовала тому, что украинская элита с легким сердцем переходила на сторону победителей. Наконец, и сами по себе новые «гости», хоть и незваные, производили хорошее впечатление, отнюдь не казались «хуже татарина», да вообще не воспринимались как стопроцентные чужеземцы.

Поначалу, правда, язычники-литовцы были диковаты на славянский вкус. Однако по мере продвижения литовских войск в глубь Белоруссии и Украины их предводители легко поддавались обаянию высокоразвитой культуры славян. Многие князья из династии Гедиминасов приняли православие. «Русский» (т. е. украинско-белорусский) язык, будучи языком подавляющего большинства населения, естественно становится и официальным языком Великого княжества Литовского. Уважая местные обычаи, литовцы не раз прямо заявляли: «Старого мы не меняем, нового не навязываем».

[О.Субтельний Україна: історія... - С.90.]

Наконец, литовские правители настолько приспособились к местным условиям, что через каких-нибудь одно-два поколения выглядели, говорили и действовали почти точно так же, как их предшественники Рюриковичи. Собственно, они-то, литовцы, первыми и догадались представить свои завоевания как миссию по «собиранию земли Русской». А уж отсюда эту

[О.Субтельний Україна: історія... - С.91.]

эстафету примет их набирающий силу соперник в борьбе за киевское наследство — Москва, позаимствовав у литовцев и сам этот довод для безудержного расширения своих пределов.

Кстати, именно последнее обстоятельство представлялось М. Грушевскому и другим историкам решающим для обоснования той мысли, что Великое княжество Литовское явилось более прямым и непосредственным наследником Киевской Руси, нежели Московия. А некоторые исследователи даже отказывались видеть в Литве чужеземную страну, поглотившую Украину. Они утверждали, что новообразованное Великое княжество Литовское скорее следовало бы рассматривать как возрожденную государственность Руси.

[О.Субтельний Україна: історія... - С.92.]"