Причини приналежності галичан до українського етносу

1. Спільна мова;
2. Фольклор, пісні;
3. Прізвища, імена;
4. Назви населених пунктів;
5. Відношення до козацтва;
6. Участь у визвольному русі Хмельницького;
7. Участь у колонізації Подніпров'я. Згідно лише судових книг втікачі покинули 2000 сіл з Галицького і Холмського воєводства;
8. Етнічна картина Галичини. Подоляни - одна і та ж етнічна група, яка проживає як в цетральній Україні, так і в Галичині;
9. Назви "Мала Русь", "Україна". Взаємна міграція етнонімів і термінів.
10. Антропологія.
11. Свідчення очевидців.

догори

Російські офіцери під час першої світової війни в 1914 р., коли прийшли в Галичину, сприйняли місцеве населення  за малоросів (українців) по мові. Вони просто здивувались, звідки в Австрії могли взятись малороси.
Українська мова складається із трьох груп діалектів: південно-східної, південно-західної і північної. Але три наріччя існували не завжди. За давньоруської доби було північно-східне і південно-західне наріччя. Південно-східний діалект виник пізніше внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північного і південно-західного нарічь. Під час колонізації Подніпров'я два колонізаційних потоки злились в один і виник південно-східний діалект. На карті видно рудиментні залишки південно-західного діалекту на півдні Полтавської області і півночі Дніпропетровської. Таке могло статись при тій умові, що вплив носіїв південно-західного говору на півдні Полтавської області був переважаючим, внаслідок чого змішування говірок не зуміло повністю розчинити південно-західну консистенцію в цьому регіоні. Хоча взаємний вплив двох діалектів нівелював один одного і призвів до зародження південно-східного діалекту.
Середня частина Галичини включає Дністрянський діалект (див. карту), який близький до подільського діалекту.
По лінії північніше Львів - Тернопіль - Хмельницький - Вінниця і південніше Льцьк - Рівне - Житомир знаходиться південно-волинський або волинський діалект, дуже близький до літературної мови і включає північ Галичини (див. цю ж саму карту). Якраз цей говір знаходиться саме ближче до києво-полтавського наріччя, можливо через те, що тут відбувалась взаємодія північного діалекту і південно-західного, тобто своєрідна "емуляція" центрально-українського варіанту.
Особливістю української мови є вживання "і" на місці давнього "Ъ" - лІто, дІд, снІг (пор. рос.: лЕто, дЕд, снЕг ). Ці українські фонеми характерні і для говорів Галичини. Декілька карт із "Атласу говорів української мови" це демонструють. Одна із таких карт пропонується вашій увазі.
Цікавою з цього приводу є думка Г.А.Ільїнського, члена-кореспондента Російської (увага, не української!) Академії наук. Він відзначає той факт, що під час переписування церковно-слов'янськиз книг допускалися вкраплення елементів народних говорів. "...со второй половины XII века они (описки - Ant) и качественно и количественно до такой степени умножаются, что позволили науке выделить отмеченные ими рукописи в особый отдел "галицко-волынских", или, вернее, вообще малорусских памятников... ...При таких обстоятельствах тем большее значение имеет для историка малорусской письменности язык древнейших (XIV-XV вв.) грамот, написанных на украинской, точнее, галицкой территории: здесь живой малорусский говор бьет ключом..."
Проведення аналізу такого часто вживанного слова як "бути" приводить до висновку, що у всіх слов'янських сусідів України замість "У" вживається "И" (ы) - (рос. - бЫть, польське і білоруське - быць). Територія Галичини є зоною поширення і цієї фонеми. Вийняток складають лише бойківський і лемківський говори для яких характерний архаїзм "бить".
Південно-західний і південно-східний діалекти утворюють одну південну групу діалектів,   протиставляючись разом північній групі діалектів України, тобто можна говорити про більшу подібність західних діалектів з центрально-українськими. Давні риси південно-західних і підвденно-східних говорів співпадають.

У 14 столітті на території Галичини і Буковини знайдені перші берестяні грамоти з українською мовою середньої доби.

догори

Коли в мого друга було весілля, до його нареченої приїхали родичі із Києва, які до того ніколи не бували в Галичині. Для них було справжнім відкриттям, коли вони виявили, що в нас співають точнісінько такі самі пісні, як і на Київщині, незважаючи на те, що Тернопіль знаходиться на відстані 550 км від Києва. В свою чергу мені не хотілось би приводити настільки відверті приклади спорідненості фольклору, як пісні на зразок "Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела". Я хочу вибрати більш цікавий спосіб доведення ідентичності фольклору, зробивши невеличкий екскурс в історію і зупинившись на локальних, а не загальноукраїнських піснях.

В піснях часто вживаються слова “Україна”, “козак” (!). Козак вживається у таких значеннях:
1. Козак у класичному значенні слова;
2. Рекрутерському, солдатському;
3. Просто парубок.
Зустрічаються, за висловом Колесси, пісні, які хоч і не мають безпосереднього зв’язку з історичними подіями, а проте і виявляють виразні ознаки козацької доби, змальовують козацький побут, його відносин до родини, до милої. Значна кількість цих пісень маршово-похідні (Гей, гук, мати, гук, Віє вітер, віє буйний) або ж позначені епічною широтою (Ой на горі жито, Ой у полі могила). Деякі сюжети козацьких пісень мігрували в інші жанри – у споріднені рекрутерські, жовнірські. Зафіксовані вони і серед гаївок: “Їхав козак через міст” виконувалась у веснянковім хороводі з характерною для козаків приспівкою “Гей, гей! У-ха-ха!”. Пісню "Їхав козак через міст" співає в естрадному виконанні Мірошниченко "Їхав, їхав козак містом, під копитом камінь тріснув, не раз два". А ось зразок цієї пісні в галицькому виконанні:

Їхав козак через міст.
Під копитом камінь тріс.
Гей-гей! У-ха-ха!
Під копитом камінь тріс.

На Галичині були популярними танці козацького походження: козак, гайдук, чумак, голубець, тропак. У статті "Несколько слов об играх общественных на Руси", надрукованій в 1852 р., Я. Головацький відводить українському народному танцю важливу роль у вихованні молоді, високо підносить його як чинник національної традиції й духовної культури народу. "Дух народа верно пробивается в плясах и играх его, писав автор, то, что он чувствует, чем перенята грудь его, тое и внешне являет он в движениях тела и в песнях своих. Пляси — продовжує Я. Головацький —носят на себе характер народа... выражают его житье-бытье повседневное. А мы, — продовжує автор, — если же и найдет гульба, то не идем в козака или коломыйку, но як крученые завертаєм себе головы якымысь там шталерами (вальсами, В. К.).
Ось перелік танців зроблений Яковом Головацьким в певному регіоні: чурило, гопак (гоцак), вертак, топак, гайдук, присіди, голубець горлиця, руський, простий терганець, вербованець, аркан, джюн, польський, краков'як та інші. Серед них є танці, які до сьогодні збереглися в побуті народу (краков'як, гопак).
Знову ж таки дозвольте мені не вдаватися до порівнянь таких очевидних танцювальних явищ як польки і вальсу.

догори

На всій території України офіційні і неофіційні особові найменування не мають відмінностей. В Україні часто зустрічаються призвіща із закінченням -ук(-юк), -ко і -енко. 
Призвіща із закінченням -ук (-юк) давали за батьком, цей варіант прізвищ зародився на Заході України у 16 столітті і починаючи із 17 ст. поширився по всій Україні. Вже в цей час в козацьких реєстрах з'являються прізвища на зразок: Кирило Сенчук, Федір Гаврук і т.п.
Прізвище -енко вважається центрально-українського походження. Але особові назви із закінченням -енко польсько-латинські джерела вперше фіксують на західно-українських територіях (!) в першій половині 15 століття. А у 16 ст. цей варіант прізвищ найчастіше зустрічається в Брацлавщині, зрідка в Київщині, Житомирщині і Галичині.Починаючи з 17 ст. прізвище вже остаточно закріплюється за центральною і східною Україною. 
Прізвище із закінчення на -ко (Гринько, Закамарко, Лазорко) характерне для всієї України.

догори

Показовим топонімічним фактором є наявніть населених пунктів бойківського і черкаського походження на території західних і східних областей України.

Також на прикладі одного Тернопільського району виявилося, що процент співпадіння сільських назв із центрально- і східно-українськими областями дуже високий.

догори

Історичні імена: 

Петро Сагайдачний походить з роду Пупіль-Конашевичів з-під Самбора Львівського Прикарпаття, його заслуга полягає в тому, що він зумів організувати з козаків дисципліноване військо і зробив його членом київського братерства, тим самим відродивши київську єпархію. Митрополитом київським у той час був теж вихідець з Галичини.
Сагайдачний став у гетьманом у дуже складний для Малої Русі час. Місцева еліта ополячилася, становище православних було тяжким, а вище духовенство не мало свого митрополита цілих 25 літ. Але за релігійну справу взявся Сагайдачний разом із священниками-галичанами (галичани завжди турбувались про Україну !!!). Сагайдачний добився того, що в 1620 році з’явився власний митрополит та 6 епископів. Сагайдачний робить козацьку справу не становою, а загальнонародною: козаки виступають захисниками всієї української землі. Сагайдачний виграв хотинську битву проти турків і закінчив на цьому гетьманування. Останні п’ять місяців він присвятив внутрішнім справам України. Гетьман вів аскетичний образ життя. Сагайдачний перед смертю “розпорядився своє багатство передати на церкви, шпиталі, школи й монастирі, окрім дружини своєї”. І не дивно, що з дружиною в нього були погані відносини, як в пісні співається “проміняв жінку на тютюн і люльку необачний”. Не забув він і про Галичину, виділивши 15000 злотих львівському братству.
Він розширив козацьку територію і збільшив чисельність козацького війська до небачених розмірів.
 

Северин Наливайко з Гусятина Тернопільської обл. Один з найвідоміших повтанців;

Нестор Морозенко (Станіслав Морозовицький) із с. Кровинка Теребовлянского району Тернопільської обл. З 1638 - полковник реєстрового козацтва. Брав участь у визвольній війні Хмельницького. Загинув у битві за Збараж. Герой народної пісні “Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче”;

Байда Вишневецкий - засновник Запорізької Січі з Вишнівця. Однак признаюся, що Вишнівець знаходиться на Волині, на галицько-волинській границі, хоч і в Тернопільській обл. Північні райони Тернопільської області включно по Вишнівець належать до етнічної Волині (північніше річки Горинь).

В часи козаччини в Чорткові Тернопільської обл. була така пісня:

Далеко, далеко з Чорткова втечу ,
І стану я вільним козаком,
За сльози і кров ворогам відплачу,
Будем називати один одним братом...

Можна зробити висновок, що люди з цілого краю ставали козаками. Адже в 15-16 вв. оборонна лінія проходила через Кам'янець-Подільський, за яким було "Дике поле", а це зовсім поруч з Галичиною (див. карту). До речі прізвище Козак зустрічається, напевно, у кожному селі.
Ще цікавий момент, коли в 1606 р. козаки взяли Варну, то на початку 19 століття в записаній САМЕ в Галичині пісні були слова про цю подію ("А та Варна здавна славна, ще славніші козаки"). Якраз на початку, а не наприкінці 19 в.
Дуже показовим є факт зростання чисельності козацтва внаслідок посилення колонізаційних процесів Подніпров'я. Якщо під час повтання Косинського в 1595 році кількість повсталих козаків складала 5000 чоловік, то колоністи Подніпров'я, кількість яких постійно зростала і серед яких були і галичани, піддавались козацькому впливу і поповнювали ряди козаків. Як наслідок - кількість козаків за гетьманування Сагайдачного в 1620  році вже складала 50000 чоловік.
Поширеною формою боротьби проти гноблення західно-українського населення у XVI - XVII ст. була втеча на Поділля і Наддніпрянщину. Частина втікачів приєднувалася до козацьких загонів. Наприклад, у реєстрі запорізького козацтва 1581 р. зафіксовано багато вихідців із тієї ж Тернопільщини. Навіть в такому прикарпатському регіоні як Івано-Франківська область, відбувалися втечі не тільки в Карпати, а також на Поділля і Наддніпрянщину. У 1613 році, коли запорожці вирушили на Покуття, то виявилося, що серед них було багато вихідців із Прикарпаття.

догори

У самій Тернопільщині збереглося багато легенд у зв'язку з цими подіями. До деяких з них звертались навіть історики і письменники. Відсоток вірогідності в цих легендах невисокий (про загибель Морозенка записано 4 легенди, лише одна з них правдива), але вони однак говорять про дух народу. Збереглося багато пісень, а також топографічних назв. Біля Збаража зв'язують назви трьох сіл із Хмельниччиною. Також є і дрібні назви (Бурляева балка, від імені полковника Бурляй, де його поранили, Козацька дорога та інші). Ні Польща, ні Австрія не змогли перешкодити людям зберегти історичну пам'ять. Відзначився лідер повстання на Покутті Семен Височан, який звільнив майже всі міста Прикарпаття, став згодом козацьким полковником і помер пізніше в московській в'язниці. Завдяки місцевому населенню в Хмельницького не було проблем з взяттям деяких міст (Збараж, Теребовля та ін. під час першого походу).

догори

Оборонна лінія проходила, як я згадав, через Кам'янець-Подільський, поруч з Галичиною (див. карту). Крім Подніпров'я були слабко заселеними і деякі райони Поділля і Волині. У 16-17 століттях виникли сприятливі умови для колонізації цих районів. Виникло близько 1000 сіл. в основному за рахунок переселенців з Волині, Галичини, Поділля, також північної Київщини, яка була порівняно густо заселеною. 

Зaвдяки мeрeжi нoвиx мiськиx пoсeлeнь тa згущeнню дoвкoлa ниx сiльськoї люднoстi пoмiтнo збiльшилoся нaсeлeння стaриx мiст. Зa дaними рeвiзiйниx пeрeписiв, чисeльнiсть житeлiв мiж 1552 i 1622 рoкaми зрoстaє: у Житoмирi й Вiнницi бiльш як удвiчi, в Oстрi - у 2,5, Києвi - у 3,6, Кaнeвi - в чoтири, Чeркaсax - мaйжe у п’ять рaзiв. Зрoзумiлo, щo жoднe з циx мiст, у тoму числi й нaйбiльшe - Київ - зa кiлькiстю мeшкaнцiв тaк i нe змoглo дoрiвнятися, скaжiмo, тoгoчaснoму Львoву (нaприкiнцi XVI ст. у Києвi жилo 7 тис., a у Львoвi - пoнaд 12 тис. чoлoвiк). Oднaк зaгaлoм дeмoгрaфiчний пoкaзник зaсeлeнoстi змiнився нeвпiзнaннo. Зa oбрaxункaми дoслiдникiв, нa Київщинi пeршoї пoлoвини XVII ст. мeшкaлo 500-550 тис., a нa Брaцлaвщинi - 450-500 тис. oсiб, щo нe тaк i вiдрiзнялoся вiд пoкaзникa зaсeлeнoстi Вoлинi (дo 700 тис.) - рeгioну стaбiльнoї висoкoї густoти нaсeлeння в прoтивaгу щe нeдaвнo нaпiвпoрoжнiй нaдднiпрянськo-брaцлaвськiй укрaїнi.[1]

Прaктичнo нeвичeрпний рeзeрв рoдючиx, вжe пiдгoтoвлeниx кимoсь кoлись дo oбрoбiтку нeзaйнятиx ґрунтiв пeрeтвoрювaв Нaдднiпрянщину й Брaцлaвщину (a з кiнця XVI ст. - i Лiвoбeрeжжя) нa гiгaнтський нaсoс, який втягувaв нaйaктивнiший сeлянський eлeмeнт з iншиx рeгioнiв дeржaви. Сюди шляxoм втeчi пeрeсeлявся кoжний дoстaтньo мужнiй i eнeргiйний сeлянин, гoтoвий зaрaди вoлi й дoстaтку виxoдити нa свoю ниву, як писaв у 1593 р. зaчудoвaний пoбaчeним aвстрiйський пoсoл Eрix Лaссoтa, з рушницeю зa плeчими i тeсaкoм при бoцi. Пiльгoвe стaнoвищe кoлoнiстiв гaрaнтувaлoся прaктикoю слoбiд, тoбтo звiльнeнь нoвoпoсeлeнцiв вiд усix пoдaткiв i пoвиннoстeй стрoкoм вiд 10-15 дo 30 рoкiв (шляxтa ширoкo йшлa нa цe, aби привaбити зeмлeрoбiв у свoї рoзлoгi, aлe пoрoжнi й нeприбуткoвi вoлoдiння).[1]

Пo сeлax мaндрують викoтцi упoвнoвaжeнi - як прaвилo, тeж кoлишнi втiкaчi, якi вжe oбжилися нa нoвoму мiсцi), якi нaмoвляють сeлян i oргaнiзoвують пeрeсeлeння. Нa вeлeлюдниx ярмaркax княжi й пaнськi слуги зaкликaють нa слoбoди, oгoлoшуючи мiсця тa умoви вoль. При зaклaдeннi слoбiд, тoбтo нoвиx пiльгoвиx сiл, публiчнo зaкoпуються стoвпи, дe вирiзaнa цифрa вкaзує нa числo рoкiв, прoтягoм якиx слoбoжaни звiльняються вiд пoдaткiв i пoвиннoстeй. Князь Кoстянтин Oстрoзький, нaприклaд, вкoпaв тaкoгo стoвпa нa Стaрoкиївськiй гoрi, зaснoвуючи слoбoду прямo нaд Києвoм, a князь Януш Збaрaзький у 1604 р. в oднiй лишe Ясeницькiй вoлoстi нaд р.Здвижeм пoстaвив 15 стoвпiв нa сeлищax-пусткax (слoвo сeлищe в тi чaси oзнaчaлo спoрoжнiлe сeлo). Нaйпaрaдoксaльнiшe, щo з сeлян-пeрeсeлeнцiв, кoли тi, здiйснюючи “нeлeгaльну aкцiю”, пeрeгaняли свoю xудoбу чeрeз чиїсь вoлoдiння, брaли щe й спeцiaльну дaнину - мимoxoдщину.
Кoли пeрeглядaєш судoвi книги з прoцeсaми шляxти прo пoвeрнeння пiддaниx чи прo сплaту бoдaй вiдступнoгo зa вивeзeнe мaйнo - здaється, нiби вся сeлянськa Укрaїнa кiнця XVI - сeрeдини XVII ст. жилa нa кoлeсax. “Eрa сeлянськoгo вiдxoду”, як iнкoли нaзивaють цeй пeрioд iстoрики, дiйснo дaлa нaдзвичaйнo висoкий прoцeнт мiгрaцiй. Зa пiдрaxункaми Микoли Крикунa, лишe зa дaними судoвиx книг трьox вoєвoдств Укрaїни, у пeршiй пoлoвинi XVII ст. втiкaчi пoкинули близькo двox тисяч сiл з Руськoгo (Галицького) i Бeлзькoгo вoєвoдств, a з тeритoрiaльнo нeвeликoгo Пoдiльськoгo - 618. [1]. (Подільське воєводство в ті часи включало землі на південь від теперішнього м. Хмельницького і південні райони Тернопільської області, тобто частину втікачів із цього воєводства можна віднести в актив теперішньої Галичини - прим. моя)

А згідно інших даних, по документах Кам'янець-Подільського суду 1603- 1624 р. зафіксована втеча 9502 родин з Руського (Галицького), Подільського, Волинського і Белзького воєводств. Навіть такий заселений регіон як Поділля також підлягав заселенню біженцями із Галичини і Волині. Документи свідчать, що землевласники із Поділля і Брацлавщини змушені були вдаватися до найму селян-утікачів із цих регіонів. У такий спосіб підтверджується, що у формуванні центрально-українського етносу є і доля галичан. Слобідська Україна теж виникла за рахунок колонізації, цього разу українців Правобережжя. Співвідношення українців-росіян на Слобожанщині становило 6:1. Менш вдалою була колонізація Причорномор'я і Приазов'я. Царський уряд оселив на землях запорожців сербів, з якими в козаків виникали часті конфлікти аж до переселення запорожців на Кубань. Але все-одно чисельність українського населення південних степів була переважаючою. Спочатку вона складала 75 %, а потім непомітно знизилась до 71 %. Царський уряд з самого початку намагався впливати на колонізацію цього регіону, заселяючи його іноземцями. Велика заслуга в колонізації півдня України українцями належить останньому кошовому отаману Калнишевському, завдяки якому південний степ став українським.

Відразу хочу застерегти від можливих історичних спекуляцій прихильників теорії Погодіна-Соболевського. Північна Київщина залишалась заселеною, а також Чернігівщина. Внаслідок того, що ця частина України не підлягала повторному заселенню, тому для північного діалекту не характерна значна мовна диференціація, як для південної групи. Жителі Чернігівщини не приймали значної участі в колонізації Подніпров'я під час ери селянського відходу, оскільки вони тоді знаходилися в складі Росії. Більше того, частина населення від монголо-татар тікала в західному напрямку, наприклад згідно переказу в 13 столітті в Теребовлянському районі Тернопільської області заснував церкву монах, який тікав від монголо-татар з Києва. З того часу з'явилося село Зарваниця, в якому зараз знаходиться греко-католицький духовний комплекс. Також в Почаїв Тернопільської області Кременецького району прибула група монахів з Києва, зараз там знаходиться Почаївська лавра. А в Белзі зберігалася ікона Божої матері, привезена грецькою царівною Анною, коли вона одружувалася з Володимиром Великим. Щоби під час нападів ікону не знищили, її відвезли на захід і залишили в Белзі. Міграції населення повторювалися, вони і зробили помітний внесок в етногенез української нації.

Джерела:
1. Наталія Яковенко "Нариси з історії України".

догори

На відміну від Волині, яка зберегла свою самоназву на великій території з давніх часів, Галичина складається з декількох етнічних груп (див. карту). Наприклад більша частина Тернопільської області заселена подолянами, тими самими, що і Хмельницька, Вінницька, частина Одеської обл. (Балта). На захід від них живуть ополяни. Нічого парадоксального немає в тому, що одна і та ж сама етнічна група живе в різних регіонах, в західно- і центрально-українському, адже Галичина органічно з'єднана з усією Україною. Спочатку Поділля (Пониззя) вживалося до тернопільської і хмельницької Наддністрянщини (між річками Ушиця і Серет в 13 ст.). А в другій половині 14 ст. межі Подільської землі знаходились по периметру - Брацлав-Дністер-Стрипа (Тернопільщина)-Південний Буг. . На регіональних картах Боплана "Подолія" включає значну частину Тернопільщини, включаючи міста: Потік, Бучач, Чортків, Теребовля, Тернопіль, Збараж. Тепер, враховуючи історичний симбіоз, внаслідок якого Тернопільщина є частиною двох етнографічних зон - Галичини і Поділля, закріпилася за нею назва "Галицьке Поділля".

догори

Ще за князя Юрія Галицько-Волинське князівство стало називатися Малою Руссю, а він сам королем Малої Русі. Пізніше ця назва стала охоплювати територію Київщини і Чернігівщини. У ПМЛ "Україна" застосовується стосовно до Переяславщини і Галицької України - Поділля (Пониззя), яке було окраїною Галичини. Пізніше, коли повторно стало заселятися Подніпров'я, назва "Україна" перейшла на центральну Україну. У народних пісня Україна - земля вільна, далекий край. Цю назву перенесли із собою переселенці і відношення до окраїни Польщі вона немає ніякого (по польски окраїна - «Креси Восходнє»). Слідом за поселенцями сюди також перемістилася назва "Мала Русь". Також відпадає версія окраїни Великої Русі.  Назва "Україна" стала вживатись не тільки по відношенню до Подніпров'я, але й поширилась на всю ту територію, звідки прийшли поселенці краю (неважливо чи вони всі були потомками колишніх біженців), які зрештою і викликали до життя цю назву. Тобто відбувся своєрідний географічний бартер: Україна - Мала Русь. Назви "українець",   "русин" рівноцінні, але найбільш коректною назвою є "українець". Назва "малорос" через глузливе ставлення до неї знецінилась.

В універсалі 1580 р. король Стефан Баторий звертається ''до України Руської (Галицької), Київської, Волинської, Подільської і Брацлавскої''. Зверніть увагу Білорусь не згадується. Згадується лише теперішня Україна.

Назва "Україна" вживається також і на картах. В Національній Бібліотеці Парижу зберігаються дві географічні карти: одна з 1641 року, перевидана в Римі в 1678 р., а друга з 1657 р., перевидана в Римі в 1688 році. Авторами їх були італійські географи: першої Сансоне, а другої Корнетті. На обох картах територія України має на собі надпис: "Ukraina o Paese de Cosacchi" (Україна або Земля Козаків). Ця територія займає обидва боки Дніпра з Волинею, Поліссям, Галичиною.

Деякі середньовічні географи назву "Червона Русь" вживали не тільки у вузько-географічному значенні слова по відношенню до Галичини, але також і до всієї України. Наприклад, професор-медик Кембріджського університету Бернард Коннор "Історія Польщі в особистих листах до знатних осіб" Україну в її тогочасних межах вважає Червоною Руссю, відносячи до неї воєводства Київське, Подільське, Волинське і Руське, тобто Галичину. [1]

Сергій Шелухин у своїй праці провів опрацювання середньовічного картографічного матеріалу. Нижче наведені фрагменти із праці свідчать про вживання назви "Червона Русь" до всіх українських земель.

"...Французька карта 1719 р., на якій по французьки написано, що Червона Русь, яку показано по обох боках Дніпра, Волинь і Подолія мають в народі "назву України або землі Козаків...      

..Зводячи до купи картографчіний і літописний матеріал, ми маємо:

...На французьких, англійських, німецьких і інш. географічних картах 18 століття Україна зветься Україною, а також Землею Козаків і додатково також Червоною Руссю...

...Україну давні географи звали також Сарматією, Русією і Червоною Русією. Московія у них ні одним з сих імен не звалася, а мала тілько ім'я Московії. Україна, Московія і Польща — се у географів три ріжні організми, кожен з своїм власним ім'ям і життям, з своєю власною територією і своїми межами.... "[2]

Із вище сказаного можна зробити висновок, що міграція назви "Мала Русь" відбувалась із Галицько-Волинського князівства на схід, а при певних обставинах конкуренцію цій назві могла скласти і "Червона Русь".

Більш детально про міграцію етнонімів читайте тут.

Джерела:
1.Дмитро Наливайко "Козацька Християнська республіка", вид. 1992, ст.328;
2. Сергій Шелухин "Назва України в стародавніх географів"

догори

Наслідком міграційних процесів українського населення стало формування  центрально-українського антропологічного типу. Ось як висловився Дяченко з цього приводу: "Характерно, що внаслідок пересувань і змішування антропологічні риси більшості популяцій, навіть дуже віддалених, близькі або подібні. Слов'янська основа типу - дещо модифікований дунайський (галицький - прим. моя) тип, що включив поліський (палеоєвропейський) компонент..." Центрально-український тип - результат вимішування людності Заходу і Півночі України. На Галичині присутні обидва первинні антропологічні типи, як дунайський, так і волинський різновид поліського типу. Дунайський тип займає рівнинну Галичину з західним Поділлям без крайніх північних районів Львівщини і Тернопільщини, а волинський - відповідно північну полосу Галичини. Дунайський тип входить як основа до складу ін. типів українців. А сам же центрально-український тип зустрічається у вигляді домішок в популяцій інших типів. Центрально-український антропологічний тип разом з дунайським і поліським типами включають приблизно 80% населення України і можна вважати - творять антропологічну тріаду українського народу.

Джерела:
1.Антропологічні типи на етнічній території українського народу. ( Василь Дяченко )

Факт етнічної спільності населення Галичини і Наддніпрянщини зафіксований багатьма очевидцями, як українськими так і зарубіжними. Один із найвідоміших козацьких гетьманів Сагайдачний, виходець із Галичини, відкликався про українські землі, як про "Україну, нашу Вітчизну предковічну". Козацький літописець Величко із турботою пише про постраждалі від від війни західноукраїнські землі (північна полоса Галичини і південна Волині були театром воєнних дій). Про Правобережжя і Західну Україну він пише як про "тогобічну малоросійську Україну...", яка "...зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!".

З іноземців тотожність населення Червоної Русі, Волині і Поділля відзначив Блез де Віжінер (1573 р.). Відомі також інші свідчення іноземців, зокрема відома етнографічна характеристика козаків Курменена, яких він відмежовував від поляків і слушно ототожнював із населенням Волині, Поділля і Галичини, тобто з українським народом. Про козаків він пише - "оскільки ж вони постійно поповнюються народом з Поділля, Волині й Русі (Руського воєводства, тобто Галичини.—Д. Н.), то тепер їх всіх стали називати козаками» (57, с. 286)." 1699 р. в Лондоні вийшла ще одна книга, в якій вміщено нарис про Україну й запорозьких козаків. Це книга Дж. Круела «Давній і сучасний стан Московії, з географічним, історичним і політичним звітом про всі народи й території, підвладні цареві». Нарис Круела розпочинається рішучим запереченням авторам, які вважали українських козаків окремим народом, і визначенням їхнього дійсного походження: «Ті, хто описує козаків як окремий народ, грубо помиляються, бо до часів Сігізмунда І вони були всього лише волонтерами із варварських голодранців, переважно з мужлаїв, які покинули свої оселі в сусідніх провінціях польської Русі (тобто Галичини.— Д. Я.), Волині та Поділля і оселилися на островах ріки Бористена нижче Києва, де вони жили грабунками»...Розселилися козаки «в країні, яка відтепер зветься Україною; до того спустошена країна, вона за короткий час заселилися народом, вкрилася містами й містечками».