Голова проводу ОУН Степан Бандера: "Поняття "українського націоналіста", "націоналістичного руху", має зовсім інше значення, ніж подібні терміни на Заході. Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Український націоналізм бореться проти імперіялізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства. Ім'я "український націоналіст" є співзвучним з "український патріот", який є готовий боротися за свободу свого народу, жертвувати для свого народу все, що він посідає, навіть життя... Ми поборюємо намагання большевиків накинути іншим народам російське панування."

В 30-ые годы ОУН стала довольно заметной и активной политической силой на западно-украинских землях, ибо она возникла в противовес террору против украинского населения, осуществлявшегося колониальными органами власти Польского государства. В тот период ОУН осуществила целый ряд террористических акций. Так, летом 1930 г. были произведены массовые поджоги хозяйств польских помещиков, экономически закабалявших украинских крестьян. В сентябре 1933 г. прошла так называемая школьная акция, направленная против ополячивания украинских детей. В октябре 1933 г. член ОУН М. Лемик убил работника советского представительства во Львове О. Майлова в знак протеста

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.10]

против массового голодомора, организованного коммунистами на территории Восточной Украины. В июне 1934г.членОУН Г. Мацейко убил в Варшаве польского министра внутренних дел Б. Перацкого, протестуя таким образом против проводившихся под руководством последнего антиукраинских акций в Галичине и на Волыни (так называемая пацификация).

В 1938 г. в Роттердаме (Голландия) агент НКВД Волюх убил Е. Коновальца. Второй большой сбор (Рим, август 1939 г.) утвердил новым руководителем ПУН А. Мельника. Однако у последователей Коновальца (А. Мельника, представлявшего более умеренное крыло, и С. Бандеры - руководителя молодых радикалов) не было единства во взглядах на методы и тактику борьбы с немцами, которые согласно пакту Молотова-Риббентропа оккупировали Западную Украину.

10 февраля 1940г. бандеровское крыло ОУН создало параллельный Провод организации. С того времени в ОУН существовали две фракции - радикальная, действенная Степана Бандеры - ОУН "Б", или ОУН "Р" (революционная), я которую входили также Ярослав Стецько, Иван Климив, Николай Климишин, Роман Шухевнч, и более либеральная Андрея Мельника, ориентировавшаяся на Германию - ОУН "М".

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.11]

В преддверии войны Германии против СССР ОУН "Б" совместно с немцами создала военные отряды "Нахтигаль" (командир - сотник Р. Шухевич) и "Роланд" (командир - сотник Р. Ярый). Они приняли некоторое участие в военных действиях летом 1941 года, но в 1942 г. эти формирования были разоружены, а затем и расформированы немецкими властями.

Вопрос о точном времени создания УПА считается дискуссионным. Один из деятелей ОУН Евгений Стахив настаивает, что начало деятельности УПА следует отнести к конференции ОУН 15 сентября 1941 г. Дело в том, что после провозглашения 30 июня 1941 года Акта о воссоздании Украинской державы немецкие власти начали аресты членов ОУН. Они решили до конца сентября нанести "уничтожающий

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.12]

удар по организации". Поэтому именно дату конференции Стахив считает началом войны с немецко-фашистскими оккупантами.

Однако реально конференция ОУН постановила следующее: 1. Прежде всего вести активную пропагандистскую деятельность по подготовке украинского населения к активной борьбе с оккупантами. 2. Собирать и складировать оружие. 3. Развернуть массовое обучение членов ОУН военному делу. Постановление о немедленном переходе к всеобщему вооруженному сопротивлению было отклонено как несвоевременное.

Таким образом, ни о какой повстанческой армии в 1941 году речь еще не шла. Вообще, 1941год - это год попыток решить украинско-немецкий конфликт не оружием, а средствами дипломатии. Однако немецкие власти не желали никаких компромиссов: расстрел манифестации под Базаром, ликвидация Украинской Рады, массовые репрессии против национальной интеллигенции только углубили немецко-украинское противостояние. Вдобавок ко всему прочему, Германия начала осуществлять на оккупированных территориях свой колониальный план "Ост". Тем не менее, для развертывания мощного и результативного сопротивления фашистским войскам и немецкой администрации потребовалось более года.

Дело в том, что Украина попала под немецкую оккупацию в совсем иной исторической ситуации, чем Польша, Франция или Югославия. Эти страны имели до войны собственные вооруженные силы и спецслужбы, которые хотя и не выстояли в открытых боях, но могли вести партизанскую борьбу с врагами. Украина же не имела своей армии, а главное

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.13]

- опытных кадров специалистов. Кроме того, в своей антинемецкой борьбе украинские националисты не могли надеяться даже на минимальную помощь извне. Между тем, вооруженная борьба с немецкими оккупантами в Югославии, Франции и Польше опиралась на эффективную помощь Англии, США и СССР, не говоря уже о советских партизанах на временно оккупированной территории СССР. Украинские же повстанческие отряды должны были всегда рассчитывать только на свои силы. Необходимо было время, чтобы достичь того минимума, который требовался для начала партизанско-повстанческой войны.

Необходимо также отметить, что не все украинские политики в тот период осознавали необходимость именно партизанской борьбы с врагом. Н. Лебедь, например, продемонстрировал полное непонимание ситуации, выступив против партизанщины, за "освободительную революцию миллионных украинских масс". Однако и он вскоре уяснил, что подобная тактика в сложившейся ситуации не только нецелесообразна, но и просто невозможна.

Осенью 1942 г. на Волыни и Полесье возникли первые подразделения ОУН (Б). Отряды УПА в Восточной Галичине появились позже, в июне 1943 г. в Карпатах. Их официальное название - Украинская народная самооборона.

14 октября 1942 г., в день Покрова Божьей Матери, Сергей Качинский (псевдоним "Остап") сформировал первый отдел Украинской повстанческой армии. С этого дня началась борьба против ата-манщины, мешавшей единству УПА, а также против внешних врагов - Германии, СССР, польских вооруженных отрядов. Постепенно удалось разоружить почти все партизанские формирования, часть их влилась в УПА. К середине августа 1943 года с атаманщиной в основном удалось покончить.

Непосредственным поводом для создания УПА стал немецко-фашистский террор против украинского населения, который с 1942 года приобрел систематический характер. Реквизиция продуктов питания, отправка молодежи на работы в Германию, массовые расстрелы (например, в Ровно 8 марта 1943 г., в Кременце 23 февраля 1943 г. и других местах) стали причиной ненависти и жажды отмщения врагу. К январю 1943 г. ОУН (Б) окончательно убедилась, что борьбы с немцами не миновать.

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.15]

9 апреля того же года Н. Лебедь предложил Бульбе-Боровцу подчиниться ОУН и стать командиром УПА. Боровец отказался, ответив, что УПА должна подчиняться правительству (имея в виду эмигрантское правительство УHP), а не отдельным политическим движениям. Именно после этого Лебедь переименовал свои партийные боевки в УПА.

Тогда же, в апреле 1943 г., командование УПА решительно и быстро довело численность своих формирований до 20 тысяч человек. Служба безопасности (СБ) активно ликвидировала политических противников и оппонентов. Поэтому когда молодым людям предлагали вступать в УПА, альтернативы у них в большинстве случаев не было.

Формировалась УПА и за счет того, что в нее вошла часть украинской полиции, которую немецкие власти заменили на польскую. Это спровоцировало, трагические столкновения между польскими и украинскими боевиками, а также обоюдный террор против мирного населения на религиозно-национальной почве.

Политическая платформа УПА базировалась на националистической идеологии, она включала в себя лозунги самостоятельного украинского государства, народной демократии, равноправия народов.

УПА разделялась по территориальному принципу на 4 группы. УПА-Север (командир Д. Клячкивский) действовала на Волыни и Полесье, включая Житомирщину и Киевщину. УПА-Запад (командир В. Сидор) охватывала Закарпатье, Галнчину, Буковину. Зона действий УПА-Юг (командир Е. Грабец), включала Винничину, Кремеиеччииу, Бессарабию,

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.18]

Одесщину. УПА-Восток воевала в центральных К восточных областях Украины. Краевым командирам и штабам подчинялись военные округа, Им в свою очередь - курени, каждый из которых включал три-четыре сотни по 160-200 бойцов.

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.19]

Тактическими формами вооруженных действий УПА являлись рейды, нападения на немецкие гарнизоны, склады, обозы, столкновения с советскими партизанами, войсками НКВД, польскими боевиками, подразделениями Армии Крайовой. Все эти формы мы детально рассмотрим ниже.

Уже вскоре после своего создания УПА контролировала значительную часть Волыни и Полесья. Попытки немцев, которые к тому времени терпели поражение за поражением на восточном фронте и оказались перед угрозой открытия второго фронта в Европе (а потому не имели возможности активно действовать против партизан), установить контакты с УПА и достичь соглашения с ней не имели успеха. Повстанцы не желали идти на компромисс. К осени 1943 г. численность УПА значительно увеличилась, она распространила сферу своих действий на Буковину, Галичину, некоторые территории Надднепрянщины. Тогда же было создано Главное командование УПА, которое возглавил Р. Шухевич.

11-15 июля 1944 г. состоялся Великий сбор Украинской Главной Освободительной Рады (УГОР). На нем решено было создать новый институт власти, принять временный Устрой УГОР, разработать платформу УГОР, Универсал и присягу.Собор избрал президента УГОР (К. Осьмак), трех вице-президентов (В. Мудрый, И. Гринех, И. Вовчук), председателя генерального секретариата УГОР (Р. Щухевич), генерального судью (Я. Беленький), генеральных секретарей иностранных и внутренних дел^соответственно, Н. Лебедь и Р. Волошин).

Со времени Великого сбора борьбу УПА против фашистов и большевиков возглавила именно Украинская Главная Освободительная Рада. И хотя в ней доминировали представители ОУН, но появились и выходцы с востока Украины. Таким обращаем, УГОР еще раз засвидетельствовала стремление всей украинской нации к освобождению.

Однако все государственные проекты ОУН касались только украинского народа. Неоднозначным было ее отношение к другим нациям, особенно к полякам и евреям. Первые - давнишние враги - сами стремились усилить свое влияние на западе Украины и захватить украинские земли. Это привело

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.21]

к созданию третьего фронта: между ОУН-УПА, с одной стороны, и поляками со своими формированиями, с другой. Отношениия с евреями также были непростыми. В начальный период войны ОУН поддерживала политику Германии в еврейском вопросе, дело доходило до прямого участия боевок ОУН и СБ в геноциде. Однако позже ситуация начала меняться, евреи стали принимать участие в украинском освободительном движении, работая в отделах УПА (как правило, врачами). Известно немало случаев освобождения еврейских смертников формированиями УПА, предоставления убежищ евреям на подконтрольной ей территории. Все же имели место стычки между отдельными отрядами на антисемитской почве.

Последние бои с нацистами УПА вела осенью 1944 г. УПА, в основном для добычи вооружения. С этого периода ее главные силы сосредоточились на антисоветском и антипольском фронтах. Новый приход коммунистов, с их коллективизацией, репрессиями, поисками "пособников оккупантов и бандитов" вынудил население Украины браться за оружие и массово уходить в УПА. С момента вступления Красной Армии на западно-украинские земли УПА, выполняя указания руководства ОУН (Б) и предписания Третьего чрезвычайного великого сбора ОУН (август 1944 г.), полностью сосредоточилась на вооруженном противодействии фронтовым соединениям Красной Армии и советским партизанам. Бои и стычки с регулярными войсками продолжались и после прохождения через Украину основных сил действующей армии.

После окончания германо-советской войны борьба УПА с органами советской власти значительно усилилась. Это было обусловлено беспредельной жестокостью

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.22]

(даже садизмом) карательно-репрессивного аппарата НКВД, мародерством коммунистических функционеров, их моральными издевательствами над украинским населением. Еще восемь лет продолжалась эта преисполненная героизма борьба.

Ареной кровавой борьбы стала огромная территория (по крайней мере десять областей) общей площадью в 150 тысяч квадратных километров, на которой проживали 15 миллионов человек. При этом надо иметь в виду, что УПА вела активные боевые действия и на украинских этнических землях, отошедших к Польше - Лемковщине, Перемышлыцине, Ярославщине, Хомщине, Подляшье. Кроме того, К арене украинского повстанческого движения нужно отнести зону за бывшей линией Керзона в юго-восточных районах Польши."

УПА создала после установления советско-польской границы 6-й военный округ под кодовым названием "Сан", который охватывал этнические украинские земли. Вследствие достаточно плотной охраны границы польскими и советскими пограничниками, а также из-за особенностей боевых действий в Польше, этот округ функционировал автономно. Борьба с польскими правительственными войсками продолжалась до 1948г. Поляки вели против повстанцев не только военные действия, но и проводили акции этнического характера. Например, операции

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.23]

"Жешув" и "Висла" по выселению этнических украинцев из юго-восточной Польши. Национально-освободительное движение на западе Украины приобрело масштабы и характер гражданской войны. Здесь развернулась настоящая партизанская война. Кроме того, ОУН создала на местах нелегальную национально-государственную структуру, противостоявшую органам советской власти. Почти на всей территории, где действовали подпольщики ОУН и отряды УПА, царило фактически двоевластие. Нелегальную власть представляли станицы, кусты, районные, надрайонные, окружные, областные и краевые проводы ОУН.

О крупных масштабах боевых действий в этом регионе свидетельствуют данные о боевых потерях с обеих сторон. Так, согласно справке НКВД УССР, подписанной заместителем наркома Т. Строкачем, который курировал западные области, с февраля 1944 г. до октября 1945 г. Красная Армия и войска НКВД провели 26685 боевых операций против ОУН и УПА. За это время были убиты 98846 повстанцев и подпольщиков, взяты в плен либо арестованы 104990 человек. Были, конечно, потери и с другой стороны. Как указано в справке, погибли 9621 красноармейцев и сотрудников НКВД, ранены 1343 и пропали без вести 2456 человек. И это всего за 20 месяцев.

Однако с 1947 года наступательные операции УПА почти прекратились. Крайне усложнилась связь между отдельными боевками. Тогда УПА отказалась от фронтальных боев, перешла к мелким подпольно-партизанским акциям, стала проводить политико-пропагандистские рейды. Свои идеи УПА доносила до, народа через печатные органы, листовки, обращения и т.д.

[Ткаченко С.Н. Повстанческая армия... - C.24]

После гибели Р. Шухевича 5 марта 1950 г. накал повстанческого движения заметно спал. Новый главнокомандующий В. Коваль уже не смог возродить УПА, хотя вплоть до 1953 г. организация продолжала от случая к случаю наносить удары по врагу. Только с арестом Коваля в 1955 г. деятельность УПА фактически прекратилась. Последние мелкие очаги сопротивления были ликвидированы, по данным архивов НКВД и КГБ, в 1956 г. Некоторые отряды УПА, боровшиеся против советской власти в начале 50-х годов, ушли в ФРГ или Австрию через горные районы Словакии и Чехии.

"Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі і Волині, їх організатор — Тарас Боровець — (псевдонім Бульба), місцевий український діяч, близький до уряду УНР у Варшаві. З початком німецько-радянської війни він сформував збройний підрозділ під назвою «Поліська Січ», пізніше УПА. До нього на цьому етапі входили особи, які з різних причин були не задоволені Радянською владою. Підрозділ брав участь у знищенні радянських оточенців і невеликих підрозділів Червоної армії.

Восени 1941 р. фашисти, впевнені в своїй перемозі, не приховували свого ставлення до підкорених «другосортних» народів, навіть якщо вони були їхніми союзниками. Тим більше, що ватажок «Поліської Січі» не хотів бути маріонеткою в їхніх руках. У зв'язку з цим надійшло розпорядження розпустити ці загони. Однак більша частина вояків не склали зброї і продовжили боротьбу тепер уже і з німцями.

Діючи малими відділами, вони співпрацювали з бойовиками ОУН, які набирали силу в міру зростання німецького терору. «Поліська Січ» на той час охороняла українське населення від німецьких грабежів, карала жорстоку німецьку адміністрацію, знищувала німецькі господарські установи, роздаючи їх майно та реманент населенню.

Влітку 1942 р. цією формацією зацікавилась Москва, виславши на переговори полковника А. Лукіна. Він запропонував підтримку зброєю, якщо «Поліська Січ» розгорне терористичну діяльність проти німців.

[Новітня історія України... -С.321]

Саме тоді німці пропонували їй перейти на поліцейські формації для боротьби проти більшовицьких партизан. Однак ні Москва, ні німці не хотіли приставати на політичні вимоги — визнання самостійності України.

У липні 1943 р. УПА «Поліська Січ» було перейменовано на Українську Народну Революційну Армію (УНРА). Спроби отамана добитися угоди між різними націоналістичними угрупованнями і політичними силами успіху не мали.

Основні сили Бульби—Боровця, після відмови останнього ввійти до складу Української повстанської армії, сформованої вже на той час ОУН Бандери, у серпні 1943 р. були оточені загонами Р. Шухевича і роззброєні. Наприкінці 1943 р. під час чергових переговорів з німцями Т. Бульба—Боровець був заарештований і посаджений до концтабору.

Тепер розглянемо діяльність ОУН у воєнні роки, організацію нею збройної боротьби. Посилення фашистського терору, наростаючий стихійний селянський рух вимагали від ОУН змінювати тактику і переходити до організації збройної боротьби. На порядок денний восени 1942 р. було поставлено питання про необхідність створення українських збройних сил. Чому ж організацію збройної боротьби ОУН не поставила в перші місяці після окупації?

По-перше, треба було підготувати кадри військових та здобути зброю.

По-друге, в своїй протинімецькій і протибільшовицькій боротьбі українці не могли чекати навіть мінімальної допомоги ззовні.

По-третє, потрібен був час для проведення також політикопсихологічної підготовки до протинімецької боротьби. Зрештою, сама ОУН мусила перебудувати власну мережу на західноукраїнських землях і збудувати її на східноукраїнських.

Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 р. як головні завдання визначались пропагандистська діяльність щодо підготовки українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами, збір та складання зброї, масове навчання членів ОУН військовій справі. Створюється Крайовий військовий штаб, який організовує мережу військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН. Створюється ряд шкіл для підготовки військових кадрів. Разом з тим організовуються збройні боївки, а потім окремі збройні відділи ОУН, до яких входять і не члени цієї організації. Своїм завданням вони ставлять самооборону місцевого українського населення перед сваволею загарбників. Так виникає мережа військових підрозділів ОУН — Українська національна самооборона.

З осені 1942 р. на Поліссі і Волині під егідою ОУН-Б планомірно і організовано створюються збройні загони під назвою Українська повстанська армія (УПА). Українська Головна Визвольна Рада проголосила офіційною датою народження УПА 14 жовтня 1942р., на Покрову Святої Богородиці.

[Новітня історія України... -С.322]

Перший відділ Української повстанської армії організував на Поліссі в жовтні 1942 р. військовий референт Краевого проводу ОУН на Південно-Західних землях Остап-Сергій Кочинський, син православного священика, колишній старшина польської Армії.

Для об'єднання усіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М. Головнокомандуючим було призначено Романа Шухевича (Тарас Чупринка). Завдяки широкій та ефективній мережі ОУН Українська Повстанська Армія швидко розрослася у велике, добре організоване військове об'єднання, що захопило контроль над значною територією Волині, Полісся, а згодом і Галичини.

Офіційний орган ОУН «Ідея і чин» підкреслював: «Вже перші бої з більшовицькими партизанськими бандами та каральними відділами німецької поліції принесли гарні результати. В тяжких і численних боях розбила УПА численні бази більшовицьких партизан та очистила від їхніх банд Рівненщину, Житомирщину, Луччину, Костопільщину, Крем'янеччину, південну Сарненщину та Берестейщину і, користуючись з цілковитої прихильності та помочі населення, звільняла крок за кроком все нові терени Волині, Полісся, Поділля, Житомирщини і Київщини. Провчило не один грабіжницький відділ німецької поліції і СС-ів... Здобуті в боях з ворогом кріси, фінки, кулемети, гранати, гранатомети, гармати, авто — вірно служать вправній руці українського повстанця у його боротьбі із заклятим московсько-більшовицьким та гітлерівсько-німецьким імперіалізмом». Про намагання УПА утвердитись як «третя сила» свідчить статистика: лише у жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

Поряд з німцями та радянськими партизанами УПА змушена була воювати і на третьому фронті — проти поляків. Початком кривавого конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою у 1941 р. Невдовзі ці терористичні акції були поширені на Галичину і Волинь. Головною метою поляків було взяття до приходу радянських військ під свій контроль земель, втрачених у 1939 р. Тільки на Холмщині у 1943—1944 pp. польські формування знищили близько 5 тис. українців. Криваві сутички часто підігрівали німці та провокували радянські партизани. Особливо трагічним було те, що найбільше від цього потерпали мирні жителі. Криваві українсько-польські сутички тривали до 1947 р.

Чисельність Української повстанської армії згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами У момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 pp.) досягала 100 тис. чоловік. Політична платформа ОУН була вироблена на III Надзвичайному зборі у серпні 1943 р. і проголошувала самостійність України, боротьбу за громадянські права і демократію, за рівні права національних

[Новітня історія України... -С.323]

меншин, співпрацю з поневоленими народами проти нацизму і сталінізму. Гасло «Україна для українців» було проголошено ще 1900 р. М. Махновським, a потім теоретично обгрунтоване Д. Донцовим, було замінено гаслом «Свобода народам, свобода людині». Ідеологія українського націоналізму ступила на шлях демократичного розвитку. У складі УПА було створено національні формування грузин, вірмен, азербайджанців, татар, узбеків, литовців — усього 15 куренів.

21—22 листопада 1943 р. відбулася перша конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, в якій взяли участь 39 делегатів від 13 народів. Після Другої світової війни для подальшої координації спільної боротьби поневолених народів було створено Антибільшовицький блок народів.

Українська повстанська армія гідно служила високим ідеалам свободи народів та людини. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично Українське державне управління. УПА успішно боролася з німецькими загарбниками, польськими шовіністами, а згодом, після вигнання гітлерівців, проти відновлення в Україні більшовицько-сталінського режиму.

У липні 1944 р. для консолідації боротьби українських політичних сил за самостійну соборну Українську державу був створений надпартійний центр — Українська головна визвольна рада (УГВР), яку очолив харків'янин І. Осьмак. Крім політичної і економічної платформ УГВР прийняла ще два документи — власну Конституцію та Універсал до народу. На першому засіданні Ради було обрано Генеральний секретаріат на чолі з Р. Шухевичем. Українська головна визвольна рада ставила завдання згуртувати всі українські партії під прапором боротьби за незалежність Української держави, координувати їхню діяльність і організовувати представництво українського народу та його визвольних устремлінь на зовнішньому форумі.

[Новітня історія України... -С.324]"

"На основі аналізу документальних радянських джерел можна зробити висновки: всупереч мемуарам червоних партизанів і офіційній радянській історіографії, вони засвідчують:
1. Діяльність ОУН охоплювала всю Україну.
2. Збройні відділи ОУН—УПА починають формуватися по суті одразу ж після приходу окупантів.
3. ОУН—УПА воює не тільки з тими червоними партизанами, більшовицькими і польськими, які тероризують українське населення, а й з гітлерівцями, тримає під своїм контролем значну територію.
4. Саме радянські партизани, одержавши відповідне ідеологічне завдання від ЦК КП(б)У, поклали початок наклепницькій концепції про боротьбу ОУН—УПА з мирним населенням.
5. Глибокий аналіз радянських документів дасть можливість написати справді правдиву історію ОУН—УПА в роки війни."

"Організований більшовицькою партією партизанський рух па окупованих наших землях, природно, не міг залишитися байдужим до розгортання очолюваної ОУН боротьби за відродження Української Самостійної Соборної Держави. Діяльність українського націоналістичного підпілля і воїнів Української Повстанської Армії постійно перебувала в полі зору більшовицьких партизанів, що засвідчено великою кількістю архівних документів. Що писали радянські партизани про ОУН-УПА, широкі маси знають, як правило, з мемуарів їхніх командирів. Які оцінки бійцям УПА, членам ОУН даються в них — також загальновідомо: бандити, сокирники, прислужники фашистських окупантів тощо.

Але є й такі свідчення радянських партизанів про ОУН-УПА, які до останнього часу були невідомі широкому загалу. Йдеться насамперед про їхні розвідувальні донесення. Ці документи, що весь час зберігалися під грифом «цілком таємно», змальовують далеко не ту картину діяльності ОУН-УПА, як її зображено в партизанських мемуарах. Одним з перших таких аналітичних документів є доповідна записка начальника Українського штабу партизанського руху (УШПР) Тимофія Строкача секретареві ЦК КП(б)У Леоніду Корнійцю, датована 7 січня 1943 року. В ній детально розповідається про оунівський рух з початку війни, про його мережу на території України. В цьому документі вказується також і на наявність великих збройних формувань українських націоналістів у районах Пинська, Острога, Мізочі, Шумська.

Проти німців вони влаштовують окремі засади, з даних, які надійшли до УШПР, видно, що в деяких місцях українські націоналісти створюють свої нелегальні організації для боротьби з фашистськими окупантами під гаслом «За Самостійну Україну без німців».

У цьому донесенні важливим свідченням непримиренності українських націоналістів до німецьких окупантів також є те, що вже невдовзі після вступу в Україну «фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до присічення діяльності українських націоналістів по створенню «Самостійної України», арештували Бандеру, вигнали з України інших відомих діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх «небажаними» елементами» (Центральний державний архів громадських об'єднань України - ЦДАГОУ: Фонд 1- Опис 22- Справа 75.-Аркуш 3). Т. Строкач інформує, до речі, що до його рук потрапив важливий документ гітлерівських спецслужб від 9 листопада 1941 року, в якому

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.3]

зазначається: «вважати відтепер небажаними особами українських політичних агентів руху Бандери, за якими вести нагляд і на випадок проведення політичної діяльності — арештувати». Безперечно, це дуже важливе свідчення в устах керівника українських червоних партизанів про взаємини між націоналістами і гітлерівцями вже восени 1941 року. «Розстріл німцями Бандери (так у документі — B.C.) і репресії стосовно Шептицького, відмова від створення українського уряду, видалення з Києва націоналістичних лідерів і в той же час непомірне пограбування українського населення викликало серед значної частини українських націоналістів озлоблення гітлерівською політикою. На цьому грунті значна частина ОУНівців стала переходити в підпілля, організовуючи свої сили на боротьбу з окупантами».

У цитованій доповідній Строкача є ще один досить важливий факт в радянській історіографії — поширення націоналістичного руху на схід і південь України. Побоюючись його, гітлерівці вже в травні 1942 року попереджали сільських старост Василівського району Запорізької області про необхідність затримання причетних до оунівського руху осіб і направлення їх до німецької комендатури. Справді, ОУН змушена була перейти в повне підпілля, оскільки гебітскомісаріати і СД одержали інструкцію знищувати безоглядно українських націоналістів, насамперед бандерівців, застосовуючи до них гостріші заходи, ніж до комуністів.

Організаційна робота ОУН за таких обставин спиралась на підпільників-революціонерів, які жили за фальшивими документами на нелегальному становищі. З місцевих кадрів випали всі кон'юнктурники, елемент не бойовий, шкурники, угодовці, залишилась дійсно когорта свідомих борців. Там виростали — з колишніх комсомольців особливо — тверді і відважні націоналісти. Крім чоловіків, до підпільної націоналістичної боротьби починають прилучатися і місцеві жінки. Організація охоплює села, міста, заводи, адміністрацію, пронизуючи дуже глибоко все громадське життя. Ідеєю діяльності була ідея української самостійності, що випливала з гасла «Воля народам, воля людині», яке стало генеральним кличем української революції. І цим Україна на тлі зудару двох імперіалістичних ідей стала носієм нового суспільного ладу, нових прогресивних ідей (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України — ЦДАВОВУ: Ф.3833. - Оп.1. -Спр.210. -Арк.7, 8).

Більшовицькі документи підкріплюють таку оцінку діяльності підпільної ОУН у східних областях. Так, у донесенні наркома держбезпеки УРСР Савченка на ім'я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося:

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.4]

«Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби.

Новим характерним у тактиці ОУН в даний час є відмова від активних виступів проти німців з метою збереження кадрів і збирання сил, здатних у зручний момент зі зброєю в руках виступити і проти німців, і проти більшовиків за створення «Самостійної України»... Про діяльність ОУН у Східних областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської. Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та інш. областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелегалами, які прибули із Західних областей України.

У звітній доповіді гестапо м. Харкова за грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося: «Дії українських націоналістів посилились, про що повідомляють з усіх сторін, їхній лозунг — «Свобода без Рад і без німців» — нині у багатьох на язиці» (ЦДАГОУ: Ф.62.- Оп.1.- Спр.227.-Арк. 22-24). Старший помічник начальника політвідділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкин 30 жовтня 1943 року засвідчував: «Протягом 3-х місяців ідуть арешти членів ОУН. Арештовано до 3.000 чоловік, з них у Сумській області — до 280 чол. Серед заарештованих багато вчителів. У Сумській області заарештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко — колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи — Сасунін, Поглядилов і Сонуля, які в Західній Україні організували повстання проти Червоної Армії. Заарештовано 4 перекладачі Краснопільського і Сумського комендантів з української поліції» (там само: спр.182, арк.114).

Самі ж гітлерівці діяльність, яку вели проти них на окупованій території України оунівці, в серпні 1942 р. оцінювали так: «Під головним керівництвом ОУНівського, бандерівського руху перебувають дві групи, а саме, одна у Волинському генерал-губернаторстві, а друга — в Східній Україні. Остання охоплює Київську, Харківську області й Південну Україну. Ряд областей і південна Україна в організаційному відношенні ще значно відстають від Київської області, де вже нараховується близько 1000 чоловік.

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.5]

ОУНівські мельниківські групи створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але в дійсності стосовно пропаганди і методів здійснення цілей їх можна порівняти з бандерівським рухом. Якщо врахувати ту обставину, що вони намагаються бути лояльними, то фактично вони є більш небезпечними, аніж бандерівський рух, який з самого початку виступає відкрито проти Німеччини. Останнім часом і мельниківський рух також почав вести відкриту пропаганду проти Німеччини» (там само: Ф.1.— Оп.22.— Спр. 77.-Арк.52-53).

Для об'єктивного висвітлення збройної боротьби українських націоналістів проти гітлерівських окупантів, зокрема на території Рівненщини, важливим є і доповідна записка групи керівників партизанського руху цієї області на чолі з генерал-майором В. Бегмою. У цьому документі визнається, що на весну 1943 року «північна частина області від залізниці Ковель—Сарни стала також організуючим центром націоналістичного руху».

І далі: «Нині з північних районів області найбільш заражені націоналістами: Домбровицький район і особливо села: Ровениця, Янули, Три путні, Криниця. Невецьк, Литвиця, Грани та інші, штаб районної організації перебуває в селі Грани, загальна кількість доходить до 250 озброєних осіб при чотирьох кулеметах. Районним керівником є Жук Герасим. Є школа в селі Ровениця до 200 осіб по підготовці військових керівників і там же друкарня.

Володимирсцький район і особливо села Радожів, Воронки, Цепцевичі та інші, штаб районної організації ОУН перебуває в селі Воронки, загальна кількість доходить до 245 осіб при двох кулеметах. Районним керівником ОУН є Муха Андрій, Володимирецьку організацію ОУН створив Жук Герасим. Вйсоцький район і особливо села Золоте, Заморочений, Рудня, Мадинь та інші, штб районної організації ОУН перебуває в районі Висоцька, загальна кількість доходить до 100 озброєних осіб, районним керівником ОУН є Соловей Антон.

Морочанський район і особливо села Мульчине, Островськ, Кухче, Храпин та інші, районним керівником є Молчиць Максим, кличка «Люсік», загальна кількість доходить до 52 озброєних чоловік. Більш дрібніші групи націоналістів знаходяться в Рафалівському і Рокитнівському районах. Найбільш сильне націоналістичне формування так званого Тараса Бульби нараховує близько 6.000 чол. і охоплює своїм впливом Костопільський, Рокитнівський, Степанський, Березнівський райони. До кінця квітня ц. р. штаб Бульби перебував у лісі в районі містечка

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.6]

Городець, а останнім часом заклав штаб у районі Деражно, маючи при собі збройний загін до 1.000 осіб. У селі Кричальськ знаходиться школа військової підготовки до 500 осіб. Друге найбільш сильне націоналістичне формування, так звані «бандерівці» нараховують у своєму складі до 800 озброєних осіб, охоплює райони Деражно—Цумань, штаб розміщено в селі Дюксинь.

У районі Дубно, Верби, Костопіль діє стара ОУНовська організація, створена 1934 року Рибак Григорієм — кличка «Юрко Якір», в даний час ним керована і нараховує в своем) складі до 700 озброєних осіб. Наприкінці березня цього року з південних районів області у Вйсоцький, Володимирецький і Домбровицький райони прибув націоналістичних загін під командуванням Булах Євтуха — кличка «Чекол», у складі 600 озброєних осіб. Крім того, на території Ровепської області існує націоналістична молодіжна організація, так звана «Січ», яка нараховує в своєму складі до 3000 осіб, ця організація входить до Т.Бульби і керується особисто ним призначеними людьми» (там само: Спр.75.— Арк.37-40).

Саме радянські партизани залишили нам конкретні свідчення про бойові дії УПА проти німців. Так, про це йдеться в донесеннях штабів партизанських загонів Кам'янець-Подільської та Житомирської областей (там само: Ф.62.— Оп.1.— Спр.253.— Арк. 70 — 77).

Новим для широкого загалу є й те, що наліт на Рівне в 1942 році, коли гітлерівці розбіглися, був організований саме націоналістами. Такі дані підтвердив для радянського командування командир одного із загонів червоних партизанів Шитов. Саме він передав до свого центру, що «двісті січовиків увірвалися до Рівного» (там само: Спр.25].— Арк.27). Командир партизанських загонів Рівненщини Бегма 9 липня 1943 року повідомляв про бій націоналістів з німцями в селі Хараїмівка Деражнянського району 26 червня, в результаті якого було вбито 11 німців і 19 українських патріотів (там само: Арк. 101).

І саме активні бойові дії українських повстанців проти фашистських окупантів змусили радянське командування піти на переговори з ОУН-УПА з метою залучення її підрозділів до скоординованої боротьби. Зокрема, генерал-майор О. Сабуров доручав вести ці переговори командиру чехословацького батальйону, який перейшов на бік червоних партизанів, Яну Налєпці (там само: Спр. 253 — Арк. 20-27). У першому листі УПА до чехословаків, зокрема, вказувалося: «Більшовицькі партизани хочуть прилучити Вас до себе, щоб Ви боролися за справу жидокомунізму, за справу красної Москви

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.7]

Чеські вояки, переходьте до нас, наш клич — Чехія для чехів, Україна для українців. Будемо спільно боротись проти окупантів за визволення своїх націй»(там само: Спр:252.—Арк. 73). Але домовленості восени 1943 року не відбулося, оскільки комуністична влада і слухати не хотіла про можливість побудови в післявоєнному світі незалежної Української держави. До речі, з цієї причини не дійшла згоди на переговорах між ОУН-УПА і червоними партизанами бригади Бринського в лютому 1943 року (там само: Спр. 258.-Арк. 20-26).

Зрештою, про бойові дії УПА проти фашистів було відомо і командуванню Червоної Армії. Так, 4 квітня 1944 один з її генералів — Баландін звертався до українських повстанців у Прикарпатті: «Нам відомо, що ви боретесь збройним шляхом з німецьким окупантом» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. - ОІІ.1. - Спр.197. - Арк.181). А ось про що йдеться в розвідувальному зведенні Українського штабу партизанського руху № 57 від 12 червня 1943 року: «Заданими на 5.6.43 р. Кременецький округ (Кременець — 60 км пі ви. Тернополя) в квітні 43 р. був об'явлений на надзвичайному становищі через те, шо німці в цьому окрузі зазнали нападу українських націоналістів — «бандерівців». Німці з багатьох населених пунктів були витіснені, і їм вдалося відновити становище за допомогою великих каральних загонів» (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп.22. - Спр.41. - Арк.25).

До речі, уже згаданий Бегма повідомляв 27 липня 1943 року, що в містечко Олика Волинської області прибуло 2500 гітлерівців, знятих зі східного фронту для боротьби з націоналістами (там само: Ф.62. — Оп.1. - Спр.253. -Арк. 115). Про бої «бульбівців» з німцями за Степань (Рівненщина) йдеться в розвіддонесенні № 62 УШПР від 14 липня 1943 року, де же називаються конкретні місця дислокації окремих повстанських загонів, а також їхня кількість і керівники: «Береза» — 400 осіб, «Легенда» — 450, «Єромщень» — 325, «Орел» — 100, «Махорка» — 300. В районі Дунайських лісів розташувалося кілька бульбівських загонів загальною кількістю до 1000 чоловік.

Цікаве й таке визнання з цього документа: «Місцеве населення вказаних вище районів (Рівненщина. — B.C.) в основному симпатизує українським націоналістам, тримає застави проти партизан і при появі останніх ставить до відома бульбівців. Українські націоналісти розповсюджують серед місцевого населення листівки за підписом Семена Рубана (йдеться, очевидно, про Максима Рубана - псевдо Миколи Лебедя. - B.C.), в яких зазначається: «Ми за свободу всього народу, польська нація нам не ворог, але польський уряд. Російський народ нам не ворог, але Москва – наш

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.8]

кровний ворог. Ми з ворогами будемо боротися» (там само: Ф.1. — Оп.22. - Спр. 41. - Арк.54). Крім того, важливими є для нас свідчення Семена Руднева, комісара партизанського з'єднання Ковпака. У його щоденнику є досить чіткий наголос: українські націоналісти воюють з німцями (там само: Ф.62. — Оп.1.- Спр.85.-Арк.30). А заступник командира партизанського з'єднання Житомирської області Нирко, зокрема, доповідав 26 квітня 1943 року Строкачу: «В даний час спостерігаються запеклі бої між бандерівцями й німецькими військами, в результаті чого Степаньський район Ровенської обл. повністю майже звільнений під німців і в районі до 3000 чол. добре озброєних бандерівців.

Дуже характерний факт, вияснений нами, що... основний їх ворог — Німеччина, яка в багато разів своїм терором переважає радянську владу, а тому їх (фашистів. — B.C.) треба бити в першу чергу. Одночасно великі бої відбуваються між польськими групами і націоналістами. У даний час німці вирішили створити польську народну армію й доручити їй вести боротьбу з українськими націоналістами, попередньо добре озброївши цю армію (ЦДАГОУ: Ф.62. — Оп.1. — Спр. 192. - Арк. 78.783В.).

Розвідувальне зведення партизанських загонів Кам'янець-Подільської області № 7 від 1 червня 1943 року засвідчує, що в Славуті гітлерівці мобілізують поляків, котрих відправляють до Рівного, де, переодягнувши в німецьку форму, навчають військовій справі» (там само. - Спр.239. - Арк. 19). Польська поліція, що перебуває на службі в німців, спровокована виступити проти націоналістів. У Корці польським поліцейським надано право самостійного розстрілу мирних жителів (там само. — Арк. 34).

На Костопільський кущ, скажімо, німці вислали добре навчений і озброєний батальйон поляків з-за Бугу, котрих визначили «для боротьби з бандерівцями і бульбівцями» (там само. — Арк.24). З донесень радянських партизанів довідуємося, що «багато поляків іде до німців добровільно, вступають в поліцію і разом з німцями знищують українські села і населення. Ведуть боротьбу з націоналістами. У місті Колки Волинської області вся поліція — польська. В середині серпня на ст. Михневичі 150 поляків добровільно пішли в поліцію, з них Уже 30 чоловік одержали зброю. В поліцію німці приймають поляків до 45-річного віку.

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.9]

У Сарнах німці озброюють усіх чоловіків-поляків до 16-річного віку, що там перебувають, причому багатьох озброєних поляків відправляють на Захід. ...В околицях міста Рівне поляки спільно з німцями знищують українські села. Поляки спільно з німцями повністю знищили село Парцеревич Степанського району, вбили багато українців, котрі не мають ніякого відношення до націоналістів» (там само: Ф:68. — Оп.1. — Спр.254.-Арк.36).

За таких обставин більшовицька влада вирішила перетягнути поляків на свій бік, і використати їх не тільки проти гітлерівців, а й для боротьби з українськими формуванями. З цією метою комуністичні керівники поставили завдання створити польські радянські партизанські загони на Волині. Для цього дозволялося директивою від 5 травня і 943 року: «Дати поляка, якщо немає, то володіючого польською мовою — назвати поляком» (там само: Ф.62. — Оп.1. — Сир. 1281.-Арк.210).

Ось таким чином створювалася «база» польських червоних партизанів, а тому й не дивно, що потрібним «керівним матеріалом» могли бути лише ті, хто мав довір'я з боку НКВС. Один з таких керівних діячів — Коханський, котрий «виховував доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависті до українців, розстрілював невинних білорусів і українців без розбору, в п'яному стані кричав публічно, що він ставленик НКВС, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому» (там само. — Спр. 236.-Арк. 111).

Інший польський партизан — Стефан Антонович — просив дружину Роберта Сатановського, котрий мав велике довір'я навіть з боку М. Хрущова, «не говорити полякам на окупованій німцями території Польщі, що він співробітничає в органах НКВС» (там само. — Спр. 261.-Арк. 134). На такі керівні кадри польського партизанського руху й розраховували більшовики. Начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач 8 травня 1943 p., маючи директиву від ЦК КП(б)У, радирував у ліси Волині: «Польські загони організовувати можна і чим більше, тим краще» (там само. — Спр. 1282. — Арк. 39).

А Микита Хрущов критикуючи командира рівненських партизанів Бегму за недооцінку цієї справи, 24 вересня 1943 року вимагав від нього: «Надати всіляке сприяння організації польських загонів» (там само. — Спр.1296. -Арк.114). І ця робота здійснювалась усіма партизанськими з'єднаннями. Так, командування партизанських загонів Кам'янець-Подільської області в спеціально підготовленій для Москви 8 серпня 1943 року доповідній

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.10]

записці «Про настрої й дії польського населення в районах Західної України», зокрема, засвідчувало: «У районі нашої дислокації, тобто в селі Стара Гута Людвипольського району (Рівненщина. — B.C.), нами організовано місцевий партизанський загін ім. Дзержинського, командиром якого призначений командир групи партизанського загону ім. Кірова нашого з'єднання тов. Ситайло, комісаром тов. Разуваєв і заступником командира з розвідки тов. Осинський, за національністю поляк, котрий працював до війни з німцями співробітником УДБ Станіславського обл. управління НКВС, добре знає польську мову й звичаї поляків» (там само. — Спр.239. — Арк.49).

У багатьох випадках документально засвідчено домовленості між більшовицькими партизанами і поляками. Так, 28 лютого 1944 року в селі Чмикош керівники радянських партизанів Коротченко і Бурим домовляються з командиром польського батальйону «Соколом» про наступне: «1. Взаємодія польських загонів з партизанами в боротьбі з фашистами і українськими націоналістами. 2. Накази партизанів і польських загонів і тактико-оперативні дії повинні бути єдині...» (там само: Ф.62. — Оп.1. — Спр.274. — Арк. 66).

У випадку ж, якщо хто-небудь з „червоних поляків” переставав влаштовувати більшовицьке командування, то його «прибирали». Намагалися це зробити під виглядом націоналістів (аби ще більше розпалити українсько-польські суперечності), або німців. Так, під виглядом останніх загін Медведева убив поляка Осецького, що викликало велике обурення серед його друзів (там само. — Спр.212. —Арк.76).

Ще 6 листопада 1942 р. головнокомандуючий партизанським рухом К.Ворошилов та начальник Центрального штабу партизанського руху П.Пономаренко дали таку директиву: «Здійснювати агентурні комбінації з метою компрометації перед німцями командного складу антирадянських формувань, добиваючись таким шляхом їх фізичного винищення.

Кожний випадок знищення німцями осіб командного складу «добровольчих» загонів і частин використовувати в наших пропагандистських цілях» (там само.— Спр. 175. — Арк.11). Поляки, безпосередні учасники подій, свідчили тоді, що «більшовики... хочуть, щоб наприкінці війни слово «українець» було рівнозначне слову «убивця». Вони хочуть, щоб наприкінці війни світ побачив замість піднятих ввись вільних українських знамен дикунські, обагрені кров'ю невинних лапи злочинця, призначені тільки для кайданів, щоб замість солдатських лав, що б'ються за власну вільність і вільність інших народів, по затоптаній українській землі пройшли

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.11]

банди з начепленими на коси, вили і сокири головками по-звірячому вбитих дітей. Вороги, розпалюючи жагу крові, вбивств, насильств, підпалів і грабежів, хочуть подавити в українському народі почуття любові, братерства, свободи, людської гідності, хочуть завдати оглушливий удар українському народові, викреслити його з середовища народів, що мають право на повний, вільний розвиток і власне незалежне державне існування» (гам само: Ф.1. — Оп.22. — Спр.75. — Арк.110).

Ось чому поляки закликалися «ні в якому разі не сприяти німцям. Вступ до німецької поліції і жандармерії є тяжким злочином стосовно польського народу. Міліціонери-поляки, які беруть участь у руйнуванні будинків, а також в убивстві українських жінок і дітей, будуть викинуті з рядів польського народу й суворо покарані.

Співробітництво з більшовиками є таким же тяжким злочином, як і співробітництво з німцями. Вступ у радянські партизанські загони є злочином. Жоден поляк не повинен там перебувати» (там само. — Арк.ІІІ). На жаль, до цього застереження не всі поляки Волині прислухалися. На допомогу їм у боротьбі з українцями німці перекидали підкріплення з Польіці, а радянські партизани робили глибокі рейди аж за Буг. Саме ж польське населення, як свідчать радянські партизани, часто охоче допомагало їм у боротьбі проти українських націоналістів. Так. поляки сіл Риковичі, Завидів, Загорів показувало націоналістичні бази з продовольством і озброєнням (там само. Ф.99. - Оп.1. — Спр.1. Арк.90).

Звичайно, українські повстанці добре розуміли підступність більшовиків, що аж ніяк не могла послабшати після того, як УПА відмовилася вести переговори про підпорядкування своєї збройної сили Москві в боротьбі з фашистами. В одному зі своїх документів УПА так оцінювала ситуацію: «Сьогодні, коли слабне німецький окупант, коли зближається розвал німецьких армій на сході, знову на Україні підносять голови московські агенти. Москва знову готується окупувати Україну. Інструментом більшовицької політики на Україні в сучасну пору являється комуністична партія й диверсійні відділи. Завдання партій і т. зв. червоних партизан в Україні зводиться в першу чергу до боротьби з українською національною революцією... Комуністична партія в Україні організовується, отже, не так для боротьби з німцями, як в першу чергу йде на боротьбу з визвольним рухом українського народу.

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.12]

Окрему роль в цій роботі грають т. зв. большевицькі партизани, диверсійна робота яких розрахована на нищення населення німецькими руками» (там само: Ф:62. — Оп.1. — Спр.252. — Арк.72, 73). Про те що командування УПА не помилялося в оцінці більшовицьких дій, засвідчують і радянські документи. Так, про це чітко говориться у звіті партизанського з'єднання Сабурова: «Ставлення (до націоналістів. — B.C.) партизанських загонів нашого з'єднання визначалося, виходячи з вказівок, одержаних від т. Хрущова. В листівках, що видавалися редакцією газети «Партизанська влада», керівники українських націоналістів розвінчувалися як вороги українського народу і як німецькі агенти.

Рядові учасники націоналістичних загонів закликалися переходити до червоних партизанів для боротьби за звільнення української землі від німецьких загарбників. У листівці націоналісти попереджувалися, що, хто буде продовжувати боротьбу з партизанами, той буде знищений. За одного загиблого партизана буде знищено 15 націоналістів (там само. —Арк.73).

Доповідаючи влітку 1943 року про боротьбу проти українського націоналістичного підпілля, керівник рівненських партизанів Бегма писав відверто: «Програмою наших дій проти націоналістів був і є лист тов. Хрущова про ставлення до українських нціоналістів. Насамперед ми випустили кілька листівок, які розвінчували ОУН як зрадників українського народу, агентів фашизму, ворогів єдності слов'янських народів. Поряд з листівками група загонів у липні здійснила ряд нальотів на загони націоналістів Висоцького, Домбровицького, Сарненського і Володимирецького районів.
В результаті рейдів і нальотів:
1. Убито 43 вожаків націоналістів.
2. Спалено 37 будинків керівників ОУН.
3. Розбито три штаби націоналістів.
4. Знищено табір. Захоплено обоз.
5. Спалена майстерня-кузня з виготовлення холодної зброї.
6. Підірвано 3 пам'ятники націоналістичного «тризуба»... (там само. -Спр.254. -Арк.49).

Перерахувавши трофеї, захоплені більшовицькими партизанами під час цих рейдів, Бєгма запевняв високе компартійне керівництво, що «в подальшому, відповідно до листа тов. Хрущова, будемо продовжувати рішучу боротьбу проти керівників ОУН і розвінчувати утопізм і зрадницьку роль ОУН перед українським народом» (там само. — Арк.49).

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.13]

Виходячи з вказівок більшовицької партії, командування партизанського загону ім. Б.Хмельницького своє ставлення до українських патріотів висловлювало досить чітко і промовисто: «Націоналісти — ідейні і політичні вороги. Боротьба з ними — знищувати» (там само: Ф.97. — Оп.1. — Спр.82. — Арк.67). А відтак саме такої участі зазнали від зустрічі з цим загоном Ярослав Нидошитко і Петро Мамчук з села Росоховатець Підволочиського району Тернопільської області, котрих за зберігання націоналістичних листівок було розстріляно «як зрадників батьківщини» (там само. — Арк.65, 66), а також ще сімох їхніх односельців, бо вони, мовляв, «явні бендерівці» (там само. — Арк.67).

Більшовицьке командування приділяло значну увагу ліквідації керівників оунівського підпілля. Наприклад, 24 липня 1913 року Строкач давав вказівку командирам партизанських з'єднань Сабурову, Маликову, Шитову, Бегмі та Федорову знищити одного з командирів українських націоналістів підполковника Дідківського, що перебував у Сарнах (там само. Ф.62. - Оп.1. -- Спр.1290. - Арк.30).

1 вересня 1943 року Бегмі було дано вказівку через наявного агента в штабі УПА ліквідувати Тараса Бульбу-Боровця під виглядом німців (там само.-Спр.241.-Арк.51). А 17 березня 1944 року УШПР давалася спеціальна директива «про створення двох груп терористів по 5-8 чол. і організації терактів, зокрема, над керівництвом ОУН» (там само. — Спр.264. — Арк.41).

Особливо безпощадними більшовицькі партизани були до українців-східняків та представників інших народів, що вступили до лав УНА. Наприклад, Тамара Олексіївна Карагіна, 1924 року народження, уродженка Кемерового, з 1943 року в Західній Україні. Тривалий час була учителькою в школі ОУН. Розстріляна 1944 року партизанським з'єднанням ім. Молотова (там само: Ф.95. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.99). Партизанським з'єднанням ім. 24-ї річниці РСЧА розстріляні Євдокія Іванівна Шишкова («Дуся»), 1924 року народження, з селища Краснопілля Гомельської області, а також Уляна Яківна Діброва («Надя»), 1914 року народження, з села Кузьминка Луганської області (там само: Ф.99. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.74).

Широкомасштабність бойових дій радянських партизанів проти ОУН-УПА, що засвідчується численними документами, в багатьох випадках переважає їхню активність проти гітлерівських загарбників. Скажімо, на особових рахунках багатьох бійців партизанського з'єднання ім. М. Хрущова, як правило, записи про подяку за участь у бойових діях стосуються лише сутичок з націоналістами в містечку Озютичі на Волині (там само: Ф.79. - Оп.1. - Спр.10. — Арк. 145-170).

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.14]

Більшовицькі партизани переслідували не лише оунівців, а й усіх тих українських патріотів, які допомагали останнім у їхній боротьбі проти окупантів. Так, Халаїмгородоцькою диверсійною групою Вчорайшенського району Житомирської області (командир В. Ломакевський) за підтримку українських націоналістів було знищено Юстима Свитюка, Григорія Кебаля, Василя Корнечука (там само: Ф.130. - Оп.1. - Спр.309. - Арк.7). Під впливом комуністичної ідеології радянські партизани особливо вороже ставилися до західноукраїнського населення.

З цього приводу командир партизанського з'єднання Кам'янець-Подільської області С.Олексенко засвідчував: «Партизани часто до сіл Західної України підходили шаблонно — а, націоналісти, бульбаки, бандерівці — бий, ламай. І били, і ламали, худобу, хліб забирали і т. д. Це ще було тому, що націоналісти вбили багатьох диверсантів, і злоба була, кипіла в кожного партизана до кожного західняка. Ну, як же? Його товариш загинув не від руки німця, а від руки західняка. Були випадки, коли партизани спалювали села (с. Більчаки Людвипільського району в липні 1943 року спалено з'єднанням т. Шитова). Звичайно, такі дії відштовхували народ від нас і наближали до націоналістів, до «своїх хлопців» (там само: Ф.97.— Оп.1. — Спр.1. — Арк.94).

Зрештою, це підтверджують і радянські документи. «Протягом майже всього 1943 року, — доповідав червоний партизанський командир П.Вершигора 27 лютого 1944 року», Волинь охоплена антинімецьким рухом, повстанням народу проти німців. Націоналісти очолили його. ...Кілька залізниць, важливих і другорядних, були повністю знищені, розібрані по трісці повсталим народом. Німці вихлюпнули злість, спалили сотні сіл, перебили тисячі мирного населення» (ЦДАГОУ: Ф.62. - Оп.1. - Спр.1521. -Арк 118).

І далі П.Вершигора продовжує: «Чи винні вони в тому, що в керівництві повстання (антигітлерівського. — B.C.) були не більшовики, а націоналісти? Думаю, що винен у цьому не народ, а ми з Вами, і особливо Волинські і Ровенські партизанські князьки-бездільники, що сиділи під носом у свого народу, чекаючи повстання, і палець об палець не вдарили, аби його очолити» (там само. — Арк.118). Але — як переконуємося з документів — на західноукраїнських землях більшовики не могли очолити народ, їх там ніхто не сприймав. Пройшовши рейдом через усю Західну Україну, Ковпак своїм повідомленням № 9530/219-221 від 28 вересня 1943 р. засвідчив, зокрема: «Українське населення винятково підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить» (там само. Спр.248. — Арк.161).

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.15]

Ця ненависть проявлялася навіть у тому, що місцеве українське населення намагалося не потрапляти на очі радянським партизанам, відчувши хоч раз їхнє ставлення. Ось який запис, залишений в щоденнику Волинського партизанського з'єднання імені Леніна за 22 січня 1944 року: «Сьогодні їздили по бульбівцях, але нікого дома не знайшли. Вони всі повтікали в ліси (там само: Ф.73. - Оп.1. - Спр.40. - Арк.29 зв.).

Не лише мирне населення негативно ставилося до таких «народних месників». Таємною директивою начальника політвідділу 60-ї армії Першого Українського фронту зверталася увага на те, що й «окремі наші бійці та офіцери виявляють неправильне, вороже ставлення до наших славних радянських партизанів. Деякі громадяни, змішуючи партизанські загони з бандами, створеними німцями і українськими націоналістами, зводять наклепи на партизанів, звинувачуючи їх у грабежах, руйнуваннях і насиллі, а наші офіцери й бійці, не розібравшись у цьому, вірять різним пліткам і образливо відгукуються про партизанів...» (Новое время.- 1943. — № 23).

У населених пунктах, розташованих у рава-руських лісах, де перебували сотні УПА, визнає командування з'єднання ім. 2 4-ї річниці РСЧА «продукти харчування доводилося добувати з боєм» (ЦДАГОУ: Ф.99. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.59, 62). Кожний випадок мародерства, йдеться далі, створював загрозу, що населення буде негативно ставитися до партизанів (там само. — Арк.1.12). Коли радянські партизани брутальною силою забирали продукти в мирних жителів, їх могли захистити лише оунівці.

У щоденнику більшовицького командира Шукаєва збереглися записи, що 23 лютого 1944 року в селі Радомиль «бандерівці вбили 2-х наших партизанів, котрі їздили на господарські справи» (там само: Ф.7І. — Оп.1. — Спр.17. — Арк.47), і 27 лютого в селі Гніздичка націоналістами було ліквідовано «нашого старшину Сумарова і трьох бійців, котрі їздили на господарську операцію» (там само. — Арк.48).

Не маючи широкої підтримки серед місцевого населення в боротьбі проти українських націоналістів, більшовицькі партизани часто вдавалися до провокативних дій, видаючи себе за оунівців. До прикладу в, в 1943 році навіть була створена спеціальна боївка радянських партизанів під виглядом членів ОУН району «Пекло» (там само: Ф.62. — Оп.1. - Спр.253. - Арк.14). Велику увагу УШПР на чолі з Строкачем приділяв створенню агентурної мережі в середовищі націоналістичного підпілля. Скажімо,

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.16]

якийсь «Лаврентьев», українець, 1906 р. народження, уродженець Людвипольського району Рівненської області, володів широкими зв'язками серед керівного складу ОУН і УПА... Користуючись своїм службовим становищем в УПА, доставив винятково цінні відомості про антирадянську діяльність українських націоналістів і на основі його агентурних даних було ліквідовано ряд керівників українських націоналістів, командирів підпілля» (там само: Ф.62. — Оп.1. — Спр.275. -Арк.29).

В іншому випадку радянські партизани хвалилися, що за допомогою Мовчан Соні, Дідовець Ліди «знищено не одне кубло українських націоналістів в селах Киянка. Болярка Барашівського району Житомирської області (там само: Ф.103. — Оп.1. — Спр.8. — Арк.33). Про методи більшовицьких партизанів у боротьбі проти ОУН-УПА свідчить промовисто і такий архівний запис: «27.12.1943. Розстріляно лікаря — зв'язківець-бандерівець, розвінчаний його колишньою дружиною, нашою зв'язковою» (там само: Ф.71. — Оп.1. — Спр.54. —Арк.5).

Що ж до прийомів, якими користувався терорист Микола Кузнецов у Рівному, то про це відкрито писав командир диверсійного загону Дмитро Медведев. Так, здійснюючи терористичний акт проти гітлерівських офіцерів, Кузнецов спеціально залишав на місці вбивства документи українських націоналістів, що призводило до репресій окупаційної влади щодо непричетного до цього населення, в першу чергу свідомого українського громадянства, яких гестапо розстрілювало (Медведев Д. Сильные духом.— М., 1968. — С.313 — 316).

Провокаційна роль радянських партизанів у націоналістичному підпіллі була поширена по всій Україні. Наприклад, до його мережі у Васильківському районі на Київщині, що охоплювала села Плесецьке, Дзвонкове, Сподарець, Перевіз, Мостище, Леонівка, Чорногородка, очолюваної Іваном Ярмоленком, був засланий якийсь Гнідобір. «Націоналістична» діяльність Гнідобіра призвела до того, що 12 оунівців було розстріляно, а список ще 20 осіб з Бишівського та Васильківського районів передано до НКДБ УРСР після приходу Червоної Армії (ЦДАГОУ: Ф.71. - Оп.1. - Спр.21. - Арк.165, 165 зв.)

До речі, списки українських націоналістів, які готувалися кожним партизанським загоном, згодом були підставою для репресій проти українських патріотів каральними органами комуністичної влади. Досить часто радянські партизани використовували в своїй боротьбі проти українських націоналістів колишніх членів ОУН і УПА, що давало можливість не лише виявляти й ліквідовувати оунівців та

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.17]

багатьох з них обманних шляхом перетягувати на бік радянської влади, а й компрометувати патріотів перед населенням. Особливо в цьому відзначається в документах більшовицьких партизанів Петро Матвійчук з села Туропин на Волині (там само: Ф.62. — Оп.1, — Спр.252 -Арк.107, 108). У мемуарах багатьох командирів більшовицьких партизанських загонів, зокрема, в повісті Петра Вершигори «Люди з чистою совістю», з приходом Червоної Армії начебто завершується їхня бойова діяльність, постає вільне життя.

Так у спогадах, але не так було в житті. ЦК КП(б)У та особисто його перший секретар Микита Хрущов докладали всі зусилля для того, аби радянські партизани залишилися й надалі головною ударною силою в боротьбі проти українських націоналістів. Саме радянські партизани мали стати базою для відновлення органів НКВС у західних областях УРСР.

Шифртелеграмою № 1104 від 9 лютого 1944 року Хрущов не погоджувався з пропозиціями сформувати з партизанських загонів дивізії і передати їх до діючої армії (там само. — Спр.1473. — Арк.89). Уже в лютому 1944 року Український штаб партизанського руху одержав постанову ЦК КП(б)У про передачу НКВС для укомплектування міліції 3.000 партизанів цілими підрозділами, з кіньми й обозами і всім господарським майном. Крім того, для НКВС треба було виділити 15 — 20 радистів з раціями (там само. — Спр.1454. — Арк.52).

Начальник УШПР Строкач давав роз'яснення на місця, що «передавати партизанів для подальшої роботи в органах НКВС можна в необмеженій кількості» (там само. — Сир.1461. — Арк.111). В архівних фондах компартії збереглася підготовлена в березні 1944 року чернетка плану ліквідації українських націоналістів загонами радянських партизанів. Нею передбачалося залучити до боротьби проти членів ОУН-УПА: «В тилу ворога — 23160 чол. У нашому тилу — 11416 чол.» (там само: Ф.1. - Оп.23. - Спр.920. - Арк.43)...

[В.Сергійчук Радянські партизани... -С.18]"

Московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. Ривалізуючі за владу системи і сили в Росії, намагаючись з'єднати собі симпатії більшости московського народу і плямуючи непопулярні риси противника, завжди суперничали між собою в тому, хто з них здобуде більше для російського імперіялізму. Кожна московська держава, як царська, так демократична і большевицька, завжди послуговувались підступом і віроломністю супроти України й інших народів, і кожну форму союзу перетворювала в найжахливіше поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний режим - царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе.

Мета наших визвольних змагань - повне унезалежнення від Москви через побудову Суверенної Соборної Української Держави, - не може бути нічим підмінена. Сама зміна режиму й устрою Росії, при будь-якому узалежненні від неї України, не є ані суттю, ані етапом українського визволення. Сучасна визвольна боротьба українського народу з большевицькою Москвою є одночасно боротьбою з імперіялізмом московської нації взагалі, так, як большевизм є формою і витвором цього імперіялізму… Зате ж немає таких московських сил, які позитивно ставилися б до самостійницьких змагань України і її союзників, які протиставились би імперіялістичним діям і тенденціям Московщини.

Московські протибольшевицькі течії і настрої є проти самого режиму, проти комуністичного ладу і системи, а не проти національно-політичного поневолення інших народів. Різні еміграційні московські партії й організації, при своєму декляративному протибольшевицькому наставленні, свою фактичну діяльність зосереджують на поборюванні українського самостійницького руху. Таким чином, коли йде про втримання московської імперії, вони змагають до того самого, що й большевики і доповняють їх роботу там, де не сягають большевицькі руки. В цьому існує фактичний поділ ролі між двома ривалізуючими формами московського імперіялізму.

Повторюється історія 1917-1920 років, коли-то білі і червоні московські сили, не зважаючи на найбільшу взаємну ворожнечу, однаково звертали свої головні сили на знищення самостійности України та інших відновлених національних держав. Денікін узяв усю поміч західніх держав, призначену на боротьбу з большевизмом, і повернув її головним чином проти Українських Армій, що стояли в боротьбі з цим же большевизмом. Так само тепер московські імперіялісти на еміграції, під формою протибольшевицької акції і спільного фронту, намагаються захопити під свій вплив політику західніх держав на цьому відтинку та скерувати їх акцію на єдинонеділимські рейки, на шкоду визвольним змаганням України та всіх поневолених Москвою народів.

Вони намагаються зіпхнути справу державної самостійности України з політичного обрію й утвердити у світовій політиці переконання, що нібито суттю цілого протибольшевицького змагання є тільки справа усунення комуністичного режиму і системи, а самозбереження московської імперії не підлягає жодній дискусії. Українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України, і що під цим оглядом надалі маємо справу з одностайним фронтом большевиків й антикомуністичних московських імперіялістів. В такій ситуації кожне намагання звести українську політику до спільних позицій з московськими антирежимними силами є рівнозначне з намаганням довести до капітуляції українських визвольних змагань перед московським імперіялізмом. Будь-які зв'язки з ворогом на такій плятформі капітулянства були б злочином національної зради.

"Від самого початку усіма загонами УПА командував Клим Савур (Д. Клячківський), а першим шефом штабу був Василь Сонар (Івахів), якого після загибелі (13. 05. 1943) замінив полковник Леонід Ступницький (Гончаренко). У штабі поруч з безпартійним Гончаренком на ключових посадах працювали також полковники Микола Омелюсік (оперативний відділ) та Іван Литвиненко (розвідка), які не були членами ОУН.

УПА будувалася за принципом регулярної армії зі суворою військовою дисципліною. Спочатку вона організаційно ділилася на три територіальні групи: Північ (перший командир поручник Іван Литвинчук — «Дубовий»), Північний Захід (командир поручник Юрій Стельмащук — «Рудий»), Південь (командир поручник Петро Олійник — «Еней»). Протягом літа 1943 р. внаслідок поширення діяльності УПА на інші терени, структура її зазнала організаційних змін.

Після 3-го Великого Збору ОУН (серпень 1943 р.), на якому головою центрального проводу обрано Романа Шухевича, Головний військовий штаб ОУН у листопаді 1943 р. реорганізовано в Головний військовий штаб УПА та створено посаду Головного командира УПА. Наприкінці листопада виконання обов'язків головнокомандувача перебрав підполковник Р. Шухевич («Тарас Чупринка»), а шефа штабу — майор Д. Грицай («Перебийніс»). Заступником шефа ГВШ призначено сотника О. Гасина («Лицаря»). їх затверджено на посадах 27 січня 1944 р.

У 1944 р. територія діяльності УПА ділилася на три краї: Північний край (Волинська, Рівенська і Житомирська області), Західний край (Львівська, Дрогобицька, Станіславівська, Тернопільська і Чернівецька області) і Південний край (Вінницька, Кам'янець-Подільська області). Тому УПА була поділена на три територіальні одиниці: УПА — Північ (командир майор Дмитро Клячківський — «Клим Савур»); УПА — Південь (командир полковник Омелян Грабець — «Батько»; пізніше — підполковник Василь Кук — «Леміш»), УПА — Захід (командир майор Василь Сидор — «Ростислав Вишитий»; «Шелест»). Слід зазначити, що формально утворено й одиницю УПА — Схід, до якої територіальне належали центральні і східні області України, але вона не мала структури і існувала недовго.

Головну Команду УПА складали Головний командир і члени Головного військового штабу УПА. Штаб очолював його шеф, який водночас був заступником командира. ГВШ УПА мав такі відділи: 1) Оперативний, 2) Розвідчий, 3) Постачання, 4) Організаційно-персональний,

[Б.Якимович Збройні Сили України... -C.185]

5) Вишкільний, 6) Політично-виховний, 7) Військових інспекторів. Таку саму структуру мали Крайові військові штаби (КВШ). Начальникові ГВШ підпорядковувалася служба зв'язку, яка лучила його з керівництвом країв, груп і військовими округами. При ГВШ і КВШ організовано Український Червоний Хрест, який керував шпиталями УПА, керівник Катерина Зарицька (Калина, Монета).

З метою конспірації і безпеки у ворожому оточенні статут штабів вимагав, щоб штабові відділи перебували один від одного на віддалі щонайменше п'ятигодинного пішого переходу і були готові до негайної евакуації на нові місця постою. До мінімуму обмежувалася кількість документації — мали бути тільки документи, необхідні для найближчих оперативних дій. Кожна крайова або Ґенеральна воєнна округа (рівень корпусу) ділилася на воєнні округи (рівень дивізії). За даними історика П. Содоля з початком 1944 р. їх було 11: 3 — в УПА-Північ, б — в УПА-Захід, 2 — в УПА-Південь. У серпні 1944 р. УПА-Північ переформували на дві ВО і кожну з ВО — на тактичні відтинки (ТВ). Після 1944р. УПА-Південь фактично перестала існувати.

Ця структура найдовше збереглася на терені дій УПА — Захід: 1. ВО Львів-місто, 2. ВО Львівська область, 3. ВО Тернопільська область, 4. ВО Станіславівська область, 5. ВО Дрогобицька область, 6. Перемищина і Лемківщина.

Комплектування стрілецького складу загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на початку фахівців мобілізували. Основною тактичною одиницею УПА була сотня. У 1943-1945 pp. більшість сотень об'єднали в курені, які на окремих теренах об'єднувалися в загони (полки). Усі військові одиниці, які розміщувалися на терені військової округи, творили групу (рівень дивізії). Об'єднання в групи приводило до того, що вони мали дуже різну кількість сотень. Наприклад, восени 1945 р. група «Говерла» налічувала 36 сотень, група «Буг» — 20, а групи «Лисоня» і «Сян» — по 12 сотень.

Сотня УПА здебільшого ділилася на 3 чоти, кожна чота — на 3 рої, рій — на 2 ланки. В період набору новобранців, особливо 1943-1944 pp., сотні мали по 4 чоти. Кожний рій мав по 10-12 вояків. Вони були озброєні 1 ручним кулеметом, кількома автоматами, Гвинтівками (крісами). Зброю, бойові припаси, одяг, медикаменти вояки УПА здобували в основному від ворога, чим пояснюється те, що в різний час на фотографіях їх можна бачити в німецьких, угорських, радянських чи польських одностроях.

[Б.Якимович Збройні Сили України... -C.186]

Курінь мав від 2 до 4 сотень піхоти. Деякі курені мали у своєму складі спеціальні підрозділи: чоти важких кулеметів, сотенних мінометів, ґранатометів, кінноти, саперів. До керівництва куреня входив командир, шеф штабу, політвиховник, капелан (греко-католицький на західноукраїнських, православний — на південноукраїнських землях), лікар, референт Служби безпеки (СБ).

Тактичні одиниці УПА мали різноманітні назви (напр., курінь «Холодноярці»), іменувалися за псевдонімом командира (напр., сотня «Глухого»), за іменами національних героїв (напр., курінь ім. Є. Коновальця). А з метою конспірації вони мали для звітності ще й числову нумерацію. Хоч УПА в основному була армією піхоти, в 1943-1944 pp. в її складі були окремі сотні кінноти і артилерії. В основному використовувалися легкі польові гармати. Вояки УПА інколи захоплювали під час боїв танки і літаки, але даних про їх бойове застосування нема.

УПА мала подвійну систему ступенів — військові ранґи (рядові: стрілець, старший стрілець; підстаршинські: вістун, старший вістун, булавний, старший булавний; старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник) та функційну (від назви військового підрозділу чи з'єднання, яким керував командир (ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир загону, командир ВО чи групи, крайовий командир УПА, головний командир УПА). Функційна система виникла через брак кваліфікованих старшинських кадрів і була формально затверджена в січні 1944 р. Функційні обов'язки співвідносилися з військовими рангами таким чином: ройовий — старший вістун; заступник чотового — старший булавний; чотовий — хорунжий; сотенний — поручник; курінний — сотник; командир загону — майор; командир військової округи — підполковник; командир крайового об'єднання — полковник; головний командир — ґенерал-хорунжий. Для підготови підстаршинських і старшинських кадрів УПА мала власні школи.

З січня 1944 р. в УПА запроваджено систему нагород: Золотий Хрест Бойової Заслуги І і II класу, Срібний Хрест Бойової Заслуги І і II класу, Бронзовий Хрест Бойової Заслуги, а також Золотий, Срібний і Бронзовий Хрести Заслуги — за особливу працю для УПА, яким нагороджували політвиховників і цивільних осіб. Поранених в бою відзначали Срібною Зіркою, а тих, хто мав 5 і більше поранень, — Золотою Зіркою. Як заохочення вживалися відзначення в наказах, похвала та визнання. Про нагороди повідомлялося в підпільних виданнях. Металеві відзнаки за

[Б.Якимович Збройні Сили України... -C.187]

проектом видатного художника і підпільника Ніла Хасевича (Бея), члена реферантури на північно-західних землях, виготовлено в 1951 р. Бойовий стан сотні складався з 150-200 зояків. Загони були озброєні легкою стрілецькою зброєю, Гранатометами, важкими '"скорострілами, протитанковими рушницями, подекуди навіть малими гарматами і мінометами.

Як приклад успішного ведення контрпропаґанди можна навести такий факт: у 1943 р. проти УПА німці кидали батальйони, сформовані з колишніх радянських військовополонених вірменів, узбеків, казахів, татар, росіян і ін. Ідеологічними структурами підпілля і УПА на них було спрямовано роз'яснювальну роботу у вигляді летючок, у яких показували обличчя обидвох імперіалізмів. І бійці цих підрозділів почали переходити на бік УПА. Вже в серпні 1943 р. сформовано національні відділи УПА з грузинів, вірменів, литовців, казахів, узбеків і татар. Всього таких відділів в УПА було 15, і вони проіснували до кінця війни. Лише азербайджанський відділ перейшов до Червоної армії, інші відділи розформували в травні 1945 р.

[Б.Якимович Збройні Сили України... -C.188]"