ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА

Щоб краще зрозуміти паралель; зовнішня політика Мазепи - Україна, повернімося до подій на Правобережжі.
У другій половині XVII ст. становище Правобережної України було надзвичайно тяжким. Політика Петра Дорошенка в 60 -70-і рр. не привела до жаданої мети - возз'єднання всіх українських земель. Керовану ним Україну посіли страшенні злидні й біди. Населення залишало край, рятуючись від союзників гетьмана - турків і татар та їхньої допомоги, точніше гноблення. Особливо зріс потік біженців у середині 70-х рр., коли лівобережний гетьман Самойлович узявся виселяти людей за Дніпро, щоб у такий спосіб прибрати до своїх рук правобережні території. Але невдовзі під тиском турецько-татарського війська і нечисельних прихильників Дорошенка він облишив цей намір, віддавши нещасних переселенців на поталу "відвойовникам". Правобережна Україна обернулася на пустку. Решту тих, хто ще сяк-так животів на Дніпрі, вивів звідти син Самойловича Григорій.
Одначе пустка не влаштовувала турецького султана, який на те й утримував Україну, щоб визискувати її підданих. Рішуча боротьба за заселення правобережних територій розгорнулася між Самойловичем і Москвою, з одного боку, й турками та призначеним ними після відходу Дорошенка Юрієм, сином Б. Хмельницького,- з другого. Після подвійної облоги Чигирина, старої гетьманської резиденції, а відтак
здобуття її турками (1677-1678) було укладено компроміс. За договором, підписаним у Бахчисараї 1681р., середня й південна частини Київщини оголошувалися нейтральними і не підлягали заселенню. Але султан повів-таки всупереч угоді нову колонізацію залишених і спустошених земель. Усунувши тепер уже непотрібного Юрія Хмельницького, він доручив цю справу господарю Молдови Дуці19. Той почав намовляти потенційних колоністів заселяти незайманщину, обіцяючи їм колишні козацькі привілеї, вольностІ й самоуправління. Поступово виникали нові поселення, а проте роботі цій загалом бракувало необхідного розмаху. Дука небавом зійшов з арени. Не домігся суттєвих зрушень і його наступник Драгинич.
Турецька акція викликала заздрість у всіх сусідів. Лівобережний гетьман Самойлович ледве утримував своїх підданих від переселення. Вживав і собі контрзаходів король Собесь-кий, розуміючи, що колонізація Правобережжя дала б йому пільги в боротьбі з Туреччиною. Адже попри відчайдушні польські спроби витіснити турків з добре укріпленого Кам'янця-По-дільського та околиць, ті міцно утримували його, постійно загрожуючи областям, розташованим західніше цієї фортеці.
Король не покладав особливих надій на участь польського шляхетства в колонізації, бо українці аж ніяк не хотіли потрапити під стару нагайку. До того ж Собеський високо ставив козаків як звитяжних воїнів, що вміли битися з турками й татарами. Саме їх обрав він серцевиною нової колонізації.
Як відомо, польський король надзвичайно енергійно залучав козаків, передовсім з Лівобережної України, до свого походу з метою розблокування Відня (1683). Але їхні спеціально підготовлені частини прибули на поле бою занадто пізно й не взяли участі у визволенні міста. Зате вони добре показали себе у наступних операціях в Угорщині. Під цю пору король відновив державницьку традицію українського Гетьманату, а 1683р. призначив гетьманом Правобережної України справжнісінького авантюриста - шляхтича Куніць-кого20. Зібравши майже 8 тис. козаків, він, добагаючи Со-беському, завдав спустошень Молдові та буджацьким татарам у Південній Бессарабії. Коли ж козаки повернули назад, де не взялися татарські орди й розбили військо Куніць-кого. Відтак його заарештували козаки, що зібралися в Мотилеві, й стратили 1684р. за те, що той із загоном кінноти утік од татар, залишивши своїх людей напризволяще.
Попри невдачі, Собеський продовжував ту саму політику. 1684р. він відновив козацтво й розгорнув народну колонізацію. За королівським універсалом, козакам колишніх правобережних полків дозволялося селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника й Білої Церкви. Це рішення підтвердив 1685р. польський сейм, пообіцявши козакам ті вольності та привілеї, що їх вони мали ще раніше, за часів польсько-українського співіснування. Замість Куницького гетьманом 1684р. обрали лівобережного козака Могилу21. Його резиденція була в Немирові. Він не мав популярності серед козаків, часто сперечався з ними, особливо щодо розподілу платні. Про смерть Могили точних відомостей немає, але на початку 1689 р. лейпцігська газета "Пост-унд Ордінарцайтунг" писала, що він помер наприкінці 1688 р. Можливо, став жертвою якогось трагічного випадку, підлаш-тованого козаками. Відтак гетьманом обрали Гришка, про якого ми також не маємо достовірної Інформації, і, нарешті, Самуся22. Був він останнім гетьманом з польської ласки (очевидно, від 1693 р.).

КОЛОНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАЛІЯ

Але не ці гетьмани відіграли провідну роль у колонізаційному русі, що широко розгорнувся одразу ж після реформи 1684 р. Чи не найбільшу довіру здобув серед народу полковник Семен Палійв. Він перебував у Фастові, як Са-мусь - у Богуславі, Іскра - в Корсуні, Абазин2'1 - у Брац-лаві. Походив Палій із Борзни Ніжинського полку (Лівобережна Україна). Хоч так вважає більшість дослідників, незаперечних доказів цього немає. Він був мужнім і безстрашним воїном. Спершу служив у Дорошенка, а пізніше -в Запорожжі, брав участь у поході Собеського 1683 р. Відтак дістав посаду полковника у Фастові при умові, що допомагатиме королю в боротьбі з Туреччиною. Колонізаційна діяльність Палія була напрочуд плідною. До нього стікалися переселенці з Поділля, Волині, Полісся, Галичини, а надто з Лівобережної України, здебільше контингент покривджених гетьманською владою. До інших полковників також прибували людські потоки, але не в таких разючих масштабах. У Палієві найбільше приваблювало те, що він проводив вільну колонізацію, не засновану на кріпосницьких відносинах. Поселенці мали ті самі права, що й козаки; вони або виконували військову повинність, або платили податки. Невдовзі Палієва резиденція Фастів обернулася на велелюдне, як на ті часи, місто.
Діяння цього невтомного й працьовитого організатора виходили далеко за межі відведеної йому полкової території. Поповненню вільно було селитися на неозорих просторах -від Дніпра до Случа й Дністра. Звичайно, виникали й різні перешкоди.
На Волині та в Поліссі Київщини ще лишалися великі землевласники, їх надзвичайно обурювало те, що колонізація краю без панів і кнехтів, як, зрештою, і широке українське народне розселення, ущемлювала інтереси шляхти, яка боялася вигнання з родових маєтків Правобережної України і навіть її західної частини. Палій без усяких сумнівів та вагань рядив прибутками цих помість і лише найбільшим магнатам залишав дещицю доходу. Але не слід вважати це тільки виявом сваволі. Для постійних воєнних експедицій доводилося формувати численні козацькі загони. Розквартировувались вони у дворянських помістях і утримувалися їхнім коштом. А таких найбільше було в Поліссі Київщини. Щоб узяти під свій контроль козацьку колонізацію, король доручив осілим шляхтичам керівництво нею на всій Правобережній Україні, а також створення козацьких полків. Однак висо-кородні полковники, не здатні впоратись із цією справою, лише сприяли розвиткові анархії. То їх було замінено людьми козацького роду: на сході - вже згаданими Палієм, Іскрою та іншими, а в Поліссі - Апостолом-Шуровським, Яремою Гладким, Василем Іскрицьким. Ці останні формували необхідні військові підрозділи, але утримувати їх мусило місцеве шляхетство. Король не міг регулярно виплачувати обіцяних грошей, а поліські полковники не квапилися проводити колонізацію на малозаселених територіях, як робив це, скажімо, Палій, тому забезпечення полків лягало тяжким тягарем на шляхетські маєтки.
Поліський край невдовзі наводнили всілякі авантюристи. Палій і собі не проминав нагоди: в часи затишшя водив туди ватаги козаків і навіть відбирав у місцевих шляхтичів їхні родові маєтки з метою колонізації. Невдоволені становищем, що склалося, вельможі скаржилися королю, благаючи його про допомогу та заступництво перед козаками. Надходили скарги й на Палія, принаймні з 1687 р., як бачимо з лейп-цігських газет. Призначений Собеським комісар у козацьких справах Станіслав Дружкевич (1683 - 1692), а пізніше Бальцер Вільга (1693-1696), незважаючи на свій високий статус, не змогли примирити ворогуючих сторін. Напруження не спадало й загрожувало серйозним конфліктом А тим часом Палій зажив гучної слави. Постійні з 1684р. воєнні походи на турків і татар (за щодепниковими даними Гордона й повідомленнями в тодішніх лейпцігських газетах) сприяли зростанню його популярності серед широких мас. Про справи Палія знали навіть у Центральній і Західній Європі. Німецькі газети, зокрема лейп-цігська "Пост-унд Ордінарцайтунг", повсякчас вихваляли цього лицаря, особливо в 1686-1687 рр. А турки й татари чорно ненавиділи і боялися його.
Стосунки Палія з правобережним гетьманом Могилою склалися не найкращим чином. Дбаючи про свободу дій, він нехтував заклики останнього про допомогу й пособляв лише тоді, коли це випливало з його власних інтересів. Як бачимо з тих-таки газет, розбіжності між ними окреслились ще в 1684 - 1686 рр., хоч Палій і далі тісно співробітничав з Могилою та Польщею. Але чим успішніше проводив полковник колонізацію, чим популярнішим робився серед козаків, тим незалежнішим і самостійнішим почувався. В 1687-1688рр. він уже не мав собі рівних. Козаки залюбки поповнювали його військові загони. Не те в Могили, який платив їм значно менше. Зоря його чимдалі блякла. А коли він помер (1688), Палій став найпомітнішого постаттю на Правобережній Україні.