ЗЕМЛІ ВОЛЬНОСТЕЙ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

На Лівобережжі землі запорізьких козаків простягалися в XV-XVII ст. до самого Дону. На це вказував ще універсал польського короля Стефана Баторія, що І його читали в 1768 р. на розводі Війська Запорізького в присутності полковника Ковпака. У цьому універсалі мовилося про межі Вольностей Війська Запорізького, які на півночі проходили тоді (у другій половині XVI ст.) "з вершини річки Орелі на вершину Кальмію-су, а звідтіля на гирло ріки Дону, яких урочища й омивають запорізькі володіння"172. Цю грамоту, видану Стефаном Баторієм 15 серпня 1576 р. кошовому отаманові Павлюку для козаків за їхні лицарські "відважні служби", за те, що "вхід у Польщу й Україну заступили, всі незліченні сили й нечайні на нарід християнський наскоки грудьми своїми зупинили", підтвердив гетьман Богдан Хмельницький в універсалі, оголошеному на прохання кошового Дем'яна Барабаша в Білій Церкві 15 січня 1655 р. У ньому границі вольностей запорізьких козаків на Лівобережжі визначено більш-менш точно: "від Самарських земель через степ до самої ріки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорізькі свої зимівники мали, й те все щоб непорушне навіки при козаках запорізьких лишилося" 173. Отже, запорізькі козаки зимували над Доном уже на початку XVI ст., адже ж хмільницький староста Предслав Ляндкоронський очолював походи козаків на Акерман у 1516 р. й на Очаків у 1528 р. Помер він 1531 р.174
У найширших межах землі вольностей запорізьких козаків займали на Лівобережжі східню частину теперішніх Дніпропетровської та Запорізької (на північ од ріки Токмак і на схід од Берди) областей, майже всю Донецьку, Луганську на південь од Сіверського Дінця а вклинювалися в південно-західню частину Ростов-ької области Російської Федерації. До 1889 р. ця тери-орія належала до Катеринославської губернії. Самі апорожці вважали границею своїх вольностей на сході Іічки Чабур, Єю та Кубань. У межах колишньої Кубан-:ької области вони жили осіло в збудованих ними шипах, тобто куренях (будівлях із жердин і хмизу), їхнє Іеребування на цій території підтверджує указ імперат-зиці Єлизавети Петрівни від 11 липня 1745 р.175
Запорізькі козаки вважали Самару своєю рікою, жили на Сіверському Дінці, селилися над Кальміюсом і Міюсом. У наслідок пересування ногайських кочовищ у Північному Приозів'ї визначити південні межі посіло-стей неможливо. Крім того, татари заганялися на північ аж до Самари, де на них нападали "черкесці, канівці, кияни" 176.
Про козаків над Сіверським Дінцем доносив у 1546р. путивльський воєвода великому московському князеві Іванові IV: "Нині, государю, козаків у полі так багато: і черкасців, і киян, і твоїх государевих; вийшли, государю, в Поле з усіх україн" (тобто країв-земель) 177.
Тоді ж українські козаки коло Святих гір і вище та нижче від них заводили в лісах зимівники для своїх коней. Тут будували вони струги (старовинні річкові веслові або вітрильні дерев'яні човни). "Черкаси" й сев-ркжи (вихідці зі Сіверської землі) почали розставляти зимівники цілими товариствами понад Сіверським Дінцем і таким чином звели впоперек страшного Поля чатовий ланцюг проти кримців 178.
Над Дінцем запорізькі козаки створювали опорні пункти. Сюди в 1570 р. козакам та їхнім отаманам віз грамоту Івана Грозного Іван Новосольцев, московський гонець до султана Селіма II 179.
Про ще одну московську грамоту й "речь" (послан-I ня) "запорожским черкасам" у якійсь станиці над Дінцем, тільки вже від Бориса Годунова, згадує російський історик С. Соловйов: "Як з'їдуться запорожці, отамани й молодці, царський гонець мав передати від царя поклін і подати грамоту, щоби вони пропустили його й кримських гінців та не чіплялися нікого. За це цар обіцяв запорожцям прислати на Донець грошову винагороду за службу (по-російськи "жалованье"). р У квітні 1589 р. царський уряд для розвідки про хана вислав на Донець і Оскіл Атанасія Зинов'єва, якому наказали послати гінця до запорізького отамана Матвія^ та дізнатися через нього, чи отаман оберігає станичників, сторожу, путивльських козаків і государевих севрк>( ків (Путивль у 1356 р. захопили були литовці, а ві 1500-1608 рр. він належав до Московської держав ви. Севрюки - сіверські українці), які стоять на Дінці, чи пропускає кримських гінців, чи буде він щирим до! государя й чи захищатиме государеві діла. Отаман від-і повів схвально, а цар, дізнавшися про козацькі злидні, наказав послати запорожцям борошна, толокна й стої карбованців для розподілу серед 620 товаришів, а крім! того, подарунки отаманам І8°.
По донецьких степових річках спускалися запорожці в Озівське море, коли не могли непомітно прокрастися, попри Кара-Кермен (колишня литовська фортеця Да шів). На цю твердиню ходили "чубаті слов'яни" ще е, 1490 р. У 1502-1503 рр. поблизу Тягинського перевозу над Дніпром зустріли вони татарський загін і розбили його ш. Пізніше, коли Кара-Керменом оволоділи турки, які перейменували його на Очаків, козакам було дуже важко виплисти в Чорне море. Треба було підніматися; Дніпром угору до місця, де в Славутич упадає Самара, Далі козаки плили по Самарі та її допливу Вовчі Води, З тієї річки вони перетягували свої чайки (довбані човни з вітрилами й веслами) волоком до Кальміюсу чи Міюсу та через Керченську протоку випливали у Чор-; не море 182.
Це був так званий Солоний шлях. Уздовж нього ко-; заки будували зимівники, своєрідні постої, де зупинялися, варили страву й пересиджували негоду.
Поверталися з Чорного моря запорожці Донським лиманом (так Г. де Боплян називав Озівське море). Во-і ни пропливали протоку між Таманем і Керчем і пливли до Міюсу. Цією річкою піднімалися проти течії до місі ця, де вже неможливо було плисти чайками. Звідтілі перетягали чайки на Точиводу (Вовчі Води), а далі Самарою та Дніпром добиралися до "матері-Січі" ШІ
Біля самого гирла Кальміюсу над Озівським мореї десь близько 1500 р. виник запорізький зимівник Дома! ха (у деяких джерелах - Адомаха184). Там мала буті балка, у якій утворилося озеро, назване іменем козачки Домки. Дотепер у Маріюполі, як найменували місто, їда : будувалося на околиці козацького зимівника в 1780-х роках, є вулиця Домаха 185. Етимолог Є. Отін пояснює, що цю назву надали їй рибалки, козаки й селяни, якії будували в захищених од вітрів ярах і байраках землянки "домахи" 186- Чомусь дослідники забули про козацьку шаблю "домаху", виготовлену з дамаської криці. З бігом часу тут постав запорізький постій для "промисловців", які ходили на Бердянське озеро по сіль. Дивно, чому в науковій літературі не називають їх по-народньо-му "чумаки". Вони ж і козаки, які ловили в Озівському морі рибу, ховалися в Домасі від кримських і ногайських татарів.
Уперше в цих місцях згадано запорізькі поселення І в універсалі Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 р. На початку XVII ст. січовики жили в зимівниках також уздовж річки Бахмутки. Деякі з них були на московській службі й охороняли границі царської держави на лівому березі ЛуганІ в теперішньому Кам'янобрідському районі міста Луганська й у селищі Вергунці (тепер Жовтневий район того ж міста). Сюди ж, у лівобережні степи, втікали від панщизняного гніту селяни з Польського королівства й закріпачувані "мужики" з Московського царства ще наприкінці XVI ст.
Українські селяни й козаки із Середньої Наддніпрянщини та ЧернІгово-Сіверської землі заселили також пониззя Дону, а запорожці в 1569 р. заклали "городок" Черкаськ (теперішня станиця Старочеркаськ у Ростовській області) 187.