ЗАЧАКЛОВАНА КІСТКА

Тітонька Зіна була добра і справедлива жінка, тільки надто забобонна. Всі ми тою чи іншою мірою забобонні. Я, наприклад, хоч і не вірю в чорних котів чи в пусті відра, але вірю в існування "нечистих" людей, а разом з тим мені здається, що недобра сила переходить від них і на їх речі, яких тому не можна від них приймати. Втім, то у мене скорше професорські примхи, прояв утоми від надмірного раціоналізму повсякденного буття.

Що ж до моєї знайомої тітки Зіни, то її життя було просто спотворене постійними страхами перед усякими лихими очима, навроченнями тощо. Боялася вона поганих сусідів, а особливо одну стару бабусю, яка жила через чотири двори від неї, справжнісіньку відьму і неперевершену чаклунку. Казала, що вона, буває, приходить ночами до її корови, п'є молоко і псує так, що наступного дня все, що надоїш, доводиться виливати геть.

Відколи я почав брати у Зіни молоко, чи то відьма злякалася, чи що інше сталося, але я не міг нахвалитися чудовим цілющим молоком, яке пив парне, а дружині і діткам приносив слоїк. Ходив через день.

Одного ранку я йшов до неї степом (а тоді ще між містом та її селом лишалася недоторканою смужка справжнього степу шириною з півкілометри), коли побачив серед присохлої трави білу кістку. То була щелепа, бо мала кілька зубів. Але чия? Розміркувавши, зрозумів, що або кози, або вівці. Та у мене вже така вдача, що не люблю оте або-або. Хочу знати певно. Отож сховав кістку в кишеню і вирішив спитати у Зіни: вона мусить таки знати.

Ходив здебільшого через хвіртку городом, звідки потрапляв у невеличку прибудову, де стояв столик й усілякі миски. Там відбувалася купівля-продаж, варилося варення, пилося молоко. На той столик я й виклав з сумки свою трилітрову ємність, гроші, а заразом витяг з кишені і поклав кістку. Тітка Зіна побачила мене у вікно і почала кликати до хати. Виявилося, що хоче чимось пригостити. Узяв слоїк і гроші, пішов до неї. Вчора, сказала Зіна, було сімейне свято, приходили сини і дочка, так оце лишилося ще трохи пирогів. Я запивав пироги парним молоком, і ми погомоніли трохи про різні немудрящі речі. Коли глянув на годинник, то побачив, що треба вже поспішати на роботу. Про кістку я й забув, тільки встиг сказати, що буду післязавтра надвечір.

Коли в зазначений час я знову підходив вже з вулиці до будинку цієї милої тітоньки, то був трохи здивований тим, що всі вікна її хати зачинені та ще й щільно завішані завісками. Ворота були закриті і підперті з двора палкою, але я добре знав, як подолати ці нехитрі перешкоди. Було тихо, лише, зачувши мої кроки, жалібно мукнула корова. В чому справа? Чи господині вдома нема? Та двері в хату були незамкнені, тільки, як і ворота, підперті зсередини палкою. Я посмикав, аж поки палка не впала, тоді з кімнати почувсь слабенький голос: "То ви?" Я зайшов. Тітонька Зіна лежала в ліжку і жалісно стогнала.

— Що трапилося? — питаю.

— Помираю, — ледве проказала Зіна, — через сусідку мою, відьму. Підкинула мені зачакловану кістку. Як побачила її, серце мені обірвалося... навіть викинути її не змогла... ледве до ліжка дійшла... тепер мені смерть.

Вся ця її мова переривалася стогоном та схлипами. Було видно, що Зіні справді таки погано.

— Та де ж та клята кістка? — спитав я.

— Там на столі, де ви берете молоко. Я її боюся.

Вискочив з хати, увійшов в оту прибудову. На столі лежала моя кістка! Тепер вже мені серце мало не увірвалося. Що ж я наробив? І як врятувати Зіну? Перебирав різні варіанти. Признаватися не можна, не повірить. Викинути? Але ж кістка вже зробила свою чорну справу. Вихід один — розчаклувати. Як? А! Та хіба ж мені забракне фантазії?

Спокійний зайшов до Зіни. Іронічно посміхнувся.

— Так оце ви злякалися тої дурної кістки? Та я її просто розчаклую, але ж біда буде тій відьмі, я вже бачу, що вона ще цього року помре.

— Як це ви зробите? Ви хіба вмієте? — промовила Зіна.

— А то ви думаєте, що я професор та неграмотний, ніяких книг не читав. Читав і білі і чорні, оті відьомські хитрощі вивчив. Чи знаєте, що я жив колись в одній комуналці з відьмою і бачите — все гаразд! Запам'ятайте: на кожну дію є протидія, треба лише знати — яка. Ще сьогодні, за якусь годину, все буде зроблено, будете ви живі і здорові. І молочка подоїте. Чуєте, корова хвилюється недоєна?

— Та мені помира...

— Мовчіть про це. То дурниці. Тільки, тітонько Зіно, мені знадобиться дещо від вас.

— Та я все віддам, аби...

— Не хвилюйтеся. Нічого особливого. Мідна миска велика у вас є? (Я добре знав, що є).

— Звичайно є, я в ній варення варю.

— Це чудово. Ви ж, мабуть, не знаєте, яку силу має мідь! Еге ж, не знаєте. Ото темнота! Мати стільки міді у хаті і боятися відьом! Сміх, та й годі! Несіть миску.

— Та я нездужаю встати...

— Ви? Встанете! Пам'ятаєте, як сказав Христос: Встань і йди. І чоловік пішов. А лежав розслаблений... То ж давайте перехрестимося 9 разів та прочитаємо 'Отче наш', а потім підете за мискою.

Помолилися.

— Ну що, сили є?

— Та ніби краще.

— То вставайте. Спершу сядьте. От так. А тепер спускайте ноги. Ну і вперед. Ще хитає? Похитає і перестане! Перехрестіться. Ну, ходімо разом...

— О, гарну миску маєте. Якраз таку, як треба. Вода учорашня є? Не сьогоднішня!

— Позавчорашня. Я ж не вставала...

— Ще краще. Чим старіша, тим краща. Налиємо піввідра. Сірники в мене є, запалимо газ. Перець є?

— Ціла пачка.

— Всю доведеться всипати, щоб нечистий дух випікало. Не шкодуйте, я вам завтра відкуплю. І ще: в кишені у мене є досить мідяків. Кинемо на дно, а наприкінці по подвір'ю розкидаємо. Ну, тепер — ховайтесь у кімнаті, бо я кістку принесу.

— Не чіпайте, помрете!

— Хто, я? Кажу ж, оту відьму переживемо з вами. Ідіть, зачиняйте двері.

Коли вода закипіла, я насипав у миску перцю, кістку кинув в окроп, потримав трохи, далі витяг і поклав собі в кишеню. Потім достатньо голосно, аби Зіна чула, почав читати заклинання: "Шалабра, малабра, агахалабра, мурики, дурики..." та іншу нісенітницю. Прочитавши, вийняв з коробки мало не всі сірники, разом запалив і засунув вогонь у воду. Міцно запахло сіркою, вода зашипіла. Я відкрив двері.

— Чуєте, як смердить, як шипить? Вража сила виходить і гине. Отак!

Я вимкнув газ, обережно виніс гарячу миску на двір, вилив воду, а гарячі мідяки розкидав по подвір'ю.

— А кістка де? — спитала Зіна. Вона вже стояла в дверях.

— Не питайте нічого, тільки дайте лопату. Он зараз місяць вийде, тоді я закопаю кістку в яру. А ви поки здоїть корову.

За якихось півгодини я вже був веселий та радісний у Зіни надворі.

— Оце й усе, — сказав. — Давайте горнятко молока.

Зіна, як молода, метнулася до буфету.

— Аж не віриться, — сказала вона. — Таки ви вчена людина.

Далі вже нецікаво. Довелося витратити якийсь час на вмовляння, бо Зіна не хотіла брати з мене гроші за молоко.

Назавтра раненько я все-таки забіг до неї: хто ж його зна, чи нема якогось рецидиву. Та застав її на ногах, щось сапала в городі.

А "відьма" таки померла перед самим Новим роком. Була вже дуже стара. Казали люди, що зналася на травах, то й прожила так довго.