ЯК МЕНІ ДАЛИ ІМ'Я І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО

Перша історія в моєму житті трапилася зі мною одного препоганого року, але гарного весняного дня. В цей день я відчув, що вже пора народжуватися. Що з маминою та Божою поміччю і зробив. Однак я й не підозрював, які проблеми це викличе у моїх батьків, бо не знав ще нічого про ім'я, яке слід обов'язково придумати новонародженому, і про те, що здоровий глузд моєї мами прийде у зіткнення із черговим захопленням мого батька — на цей раз Київською Руссю і, зокрема, ономастикою давніх русичів.

Виходячи з цього захоплення, батько вважав необхідним назвати мене лише якимось давнім слов'янським ім'ям.

— Я бажаю, щоб мій син називався Мстиславом, — сказав він, заходячи в мамину, а тепер і мою, кімнату.

— А чому саме Мстиславом? — поцікавилась мама, — чому не якось інакше?

— Не конче Мстиславом, — ще миролюбно сказав тато, — можна й Ростиславом, по-домашньому — Ростиком. А ще краще — Мечиславом.

— А якщо Мстиславом, то як? Мстіком? А якщо він буде Мечиславом, то Мечиком? — спитала мама.

— Ні, тоді просто Славою.

— А які ще імена ти хотів би?

— Ну, скажімо, Мирослав, Ярослав, Святослав, Ізяслав...

— Зачекай. У твого брата Володі вже є дочка Мирослава, у другого брата Олега є дочка Ізяслава. Першу звуть чомусь Міра, а другу як — Ізя? Це ж начебто єврейське ім'я?

— Ні. Ізяслава — це Слава.

— Так виходить: Мстислав — Слава, Святослав — Слава, Мечислав — Слава, Ізяслав — Слава... всі Слави. Не хочу, не хочу, не хочу, — сказала мама. — Не треба мені древніх імен.

— Не хочеш? — спалахнув батько. Він взагалі дуже швидко спалахував.

— Не хочу, — спокійно, але твердо відповіла мама.

Тато в гніві вдягнув пальто і пішов геть, грюкнувши дверима.

Минуло з півгодини. Мама лежала зі мною у ліжку і годувала мене молочком. Було дуже смачно. Раптом в двері постукали.

— Заходьте, — крикнула мама, — у нас відчинено.

До нас зайшов давній батьків знайомий К.

— Я, власне, на хвилинку, — сказав він. — Довідався, що у вас народився син, і забіг привітати. Вітаю, вітаю, щиро вітаю. Як здоров'я?

— Дякую, непогано, — сказала мама, — от тільки молока малувато.

— Нічого, скоро розробиться, — запевнив К. — Вже назвали синочка?

— Ще ні.

— Чому?

— Не знаємо.

— Тобто як не знаєте? — здивувався К.

— Не придумали...

— Що ж тут знати, що ж тут думати! Це очевидно. Хлопця треба назвати Анатолієм, Толею.

К. був украй здивований. Ото ж бувають люди: народили сина і не знають, як назвати!

— Та кого не спитай, кожен скаже: Толя. Хіба ж Вам не подобається? — додав у розпачі К.

— Та ні, подобається! Справді, гарно, — мама аж зраділа, — Толя, Толік, Толінька, Толюсик. Просто чудово.

— Ну от, а Ви кажете "не знаю", — засміявся К. — Ну, я побіг. Справи.

Збігло ще півгодини. На порозі з'явився тато. Він вже цілковито заспокоївся і був веселий.

— Придумав, — сказав він. — Мій син буде називатися Владиславом.

— Який син?

— Як який — наш. Ось він, біля тебе спить.

— Толя? — здивувалася мама.

— Як Толя? Звідки ти взяла Толю? — обурився тато.

— Народила... Толя, Толік, — заговорила мама до мене. — Толінька...

Як кажуть, у цей момент я відкрив очі і сказав: уа, уа, уа...

— Бачиш, реагує, відкликається, — радісно засміялася мама, — Толінька мій...

Батько схопився за голову і вибіг з квартири, знову грюкнувши дверима. Але вже за кілька днів замирився з мамою і гордо повторював: Анатолій, Анатолійська пустеля, Анатолійський лев...

А коли він дізнався, що Анатолій — це "присвячений сходу сонця", радості його не було меж.

Нещасний не знав, які неприємності принесе це ім'я.

Одного разу, коли ми вже замешкали у Жмеринці, а років я мав, мабуть, шість, ми йшли з батьком нашею вулицею Івана Франка і побачили двох хлопців. Один сидів на паркані, другий лежав на моріжку і спокушав його іти грати в футбол.

"Толька, — казав він, — поклич Тольку, що з Одеської, візьміть кривого Тольку і ще того малого Тольку, що вчора забив три голи, і підемо на поле, пограємо."

"Добре, Толька, — відповів той Толька, що був на паркані, — тільки ж ти не забудь гукнути того Тольку, що вчора був на воротях".

— Біда, — сказав батько, — семеро Тольок одночасно. Хоч би один інший був.

— Восьмеро, — підправив я батька, — бо я, теж Толька, стою тут і все слухаю!

Але найтяжче було попереду. Настала мені пора йти до школи. Оскільки я вже давно читав і рахував, мене вирішили записати на останню, четверту, чверть першого класу. Батько одразу похвалився моїми успіхами: мовляв, читає, як дорослий. Недовірлива директорка взяла буквар і запропонувала прочитати:

Ці ідіотські речення були мені вже давно відомі, і я запитав, чи нема часом журналу або газети. Вчителька взяла якийсь журнал, помітила олівцем місце і сказала:

— Читай.

Я прочитав, сиплячи слова, як горох:

— "... теперь установлено, что троцкисты не только сомкнулись с буржуазными вредителями и агентами разведок фашистских и других иностранных государств, но стали прямыми организаторами и руководителями вредительства, диверсий и шпионажа".

Директорка сплеснула руками і в захваті подарувала мені цей журнал. Я його зберігаю в пам'ять мого вступу до школи.

Далі вона запропонувала додати 3 і 5, що я їй зробив, але попросив, щоб вона дала складніший приклад. Тоді директорка загадала додати 18 і 16. Я отримав 34, а вона, зазирнувши у зошит, оголосила, що ця відповідь правильна. Після цього екзамену директорка сказала ніжним голосом:

— Гарний хлопчик. Може вчитися навіть в другому класі. А скільки тобі років?

Я кажу:

— Сім.

— А де ти живеш?

— На вулиці Івана Франка.

— Молодець. Є така вулиця... А як твоє прізвище?

— Свідзинський.

— Свердинський? Гарне прізвище. Чудове! Ну, а як тебе звуть?

— Толя.

— Що? Як? Повтори!

— Толя.

— Толя?

— Толя.

— Ні, ні, ні, — зарепетувала директорка, — не можу, не можу! Стільки Толь!

— В чому справа? — запитав батько.

— У мене в першому класі 16 Толь і всього три Вови. Я більше не можу. Годі!

Вона витягла носову хусточку, протерла окуляри, які спітніли від її хвилювання, і сказала батькові холодно:

— Ну що ж, товаришу Свендицький. Вашого сина я взяти до школи не зможу. Незважаючи на всі його здібності. У мене вже досить Толь.

Тато замислився.

— Чекайте, але ж мій син — геній. А всі Ваші інші Толі — не генії.

— Ну і що, коли ще він буде генієм, а зараз він — Толя.

Тато знов задумався.

— Знаєте що, — сказав він нарешті. — Ви хотіли б, щоб на Вашій школі висіла меморіальна дошка?

— Меморальна? Не знаю, а взагалі нам дуже треба дошки на новий паркан.

— Як Вам не соромно, а ще жінка з вищою освітою. Не меморальна, а меморіальна. Від латинського слова memoria — "пам'ять". Виходить — пам'ятна дошка. На ній буде написано: "В цій школі вчився геній Анатолій Свідзинський".

— А моє прізвище буде?

— Чому ж не буде? Можна буде написати, що директором школи тоді була...

— Закревська, — підказала директорка. — І обов'язково з ініціалами. Тільки повністю, — мрійно попросила Закревська.

— Тоді це вже ім'я і по батькові. Ви повинні знати як освічена жінка, що ініціали — це тільки перші літери.

— Хочу все повністю.

— Буде.

— Ну що ж, — сказала офіційним голосом Закревська. — Дозвольте мені, товаришу Свіндирський, від імені всього учительського колективу і від себе особисто привітати Вас і Вашого сина із вступом у нашу школу. Заява є?

— Є, але тільки одна, на сина. Я вже школу давно скінчив, — не без іронії сказав тато. — І запам'ятайте, будь ласка, прізвище: Свідзинський.

— А я Вас і не беру, — здивувалася Закревська. — Ну, а прізвище мені запам'ятовувати ні до чого. Воно на заяві є. До речі, як Вас на ймення?

— Вадим.

— Як гарно! У нас жодного Вадима нема на всю школу. Прекрасне ім'я!

Вона зітхнула і підписала заяву.

— А за дошки на паркан Ви теж подумайте. Вони нам он як потрібні.

І Закревська зробила спробу, на щастя, невдалу, перерізати своє горло долонею.

— Будуть і дошки, — сказав тато.

Ми попрощалися і пішли додому.