ЯК Я СТАВ ГЕНІЄМ

Генїї, як відомо, торують для людства нові шляхи. Усякий новий шлях — це щось незнане, незвичне, отже, — небезпечне і непривабливе для більшості людей. Тому геніїв починають визнавати нескоро, аж поки не з'являться нові покоління, які не те що зрозуміють, а просто звикнуть до їх ідей. Позаяк все це відбувається повільно, то й геніїв визнають переважно після їх смерті. У сім років ще нікому не поталанило стати генієм, хоч вундеркіндами поперебувало у цьому віці чимало народу. Мене ж з легкої руки мого батька визнали саме генієм, хоч, правда, лише у Жмеринці.

Сталося це так.

Батько, як людина спостережлива і тямуща, добре бачив, хто такі більшовики і куди воно йдеться в Україні, а оскільки у зрілому віці вже мав вельми розвинений інстинкт самозбереження, то намагався ні з ким не спілкуватися поза роботою. Тому ніхто із сторонніх до нас додому не заходив, крім кількох знайомих селян, які, йдучи на базар з молоком, сметаною та колотухою, не обминали нашої хвіртки.

Та з кожного правила є хоч один виняток. Цим винятком була німкеня — уявляєте? — німкеня, хоч і зросійщена. Батьки зверталися до неї — Луїза Флоріанівна. Чому саме вона сподобилася такої довіри, я не знаю, можливо, через свій надзвичайний розум, який шанував не лише батько, а й мама — сама розумна і розважлива. Мені ж Луїза Флоріанівна зовсім не подобалась через її звичку давати моїм батькам високоцінні настанови, які завжди увінчувались афоризмами. "Сон — це здоров'я". "Тише едешь — дальше будешь". "Час — це гроші". Я їх не розумів. Справді, німкеня сама про когось сказала, що він заснув вічним сном. Тобто помер. То яке ж тут здоров'я? Що ж до другого афоризму, то тато пояснив мені, що тихо тут означає 'повільно'. Це суперечило моїм уявленням про швидкість, простір і час, які щойно почали формуватися. А останній афоризм — це просто дурниця. Все навпаки. Бо що більше часу ми гуляємо з татом знаменитим жмеринським вокзалом, то більше грошей він витрачає.

— Кожна цигарка — день Вашого життя! — прорікла вона одного разу батькові, не підозрюючи, звичайно, яке кляте питання поставила тим самим переді мною. Знаючи, що батькові 48 років і що він почав палити у 36 років, викурюючи щодня чотири цигарки, я підрахував, що цим він вкоротив собі життя як раз на 48 років. Тобто народився і одразу ж помер! Але, питається, від чого, адже він не встиг викурити жодної цигарки! Тоді я припустив, що він викурював щодня три цигарки. В цьому випадку він мав би померти у 12 років. Оскільки в такому віці ще не женяться, він не міг бути моїм батьком. Виходить, я не існую?! Принаймні як син свого батька! То хто ж я? Ще тяжча проблема виникла, коли я припустив, що він випалює по п'ять цигарок. В такому разі він мав би померти за 12 років до свого народження! Я брав рахівницю і додавав на ній числа вперед та назад. Нарешті я уявив собі рахівницю з одним металевим прутом і зрозумів, що можна мати справу з числами, розташованими зліва від нуля. Таким чином я фактично відкрив числову вісь і навчився оперувати з від'ємними числами. На жаль, я не зрозумів, що їх треба якось назвати. Називаючи щось, ми створюємо поняття, і це чи не найважливіше. Не осягнувши цього, я не тільки не став математичним генієм, а постійно відчував інтелектуальні страждання, особливо ж дошкуляли безглузді висновки, що до них я доходив. Бо згодом я витлумачив слова німкені інакше. Можливо, думав я, вони означають, що коли б мій батько зараз помер, Луїза Флоріанівна могла б твердити, що, якби він ніколи не палив, то мав би прожити 96 років. Але як вона може це перевірити, коли за 48 років напевне сама помре? А що було б, якби він не випалював по 20 цигарок на день? Невже він мав би жити не менше, як 288 років? Я згадав Мафусаїла, про якого батько розповідав, що він прожив 969 років. Очевидно, це була просто людина, яка не випалювала близько 4 пачок цигарок на день.

Всі ці роздуми і підрахунки взяли у мене тиждень напруженої розумової праці, до того ж не вельми плідної, і зрештою я зненавидів цю стару жінку. Дратувало мене й те, що вона мала дурну звичку вдягатися у все біле і, не беручи до уваги погоди, завжди ходила з парасолькою.

Одного разу в розпалі літа вона прийшла до нас, прихопивши з незмінною парасолькою і свого кімнатного песика. Через того песика мене не допустили до розумної розмови в квартирі, а лишили надворі пильнувати та розважати його. Цим я й займався, зазираючи час від часу через відчинене вікно до своїх батьків, які сиділи і чемно слухали мудрі слова Луїзи Флоріанівни.

Та з тим дурним песиком мені скоро стало нудно, і я вирішив розважити самого себе. Того літа я дуже захоплювався звуконаслідуванням, і оце як раз відпрацьовував техніку верещання, чи, сказати б, плачу сильно побитого собаки. Розташувавшись поблизу вікна, я несподівано видав ці страдницькі звуки. Мене цікавило, як реагуватиме песик. Він здивовано поглянув на мене, та раптом з кімнати вибігла схвильована Луїза Флоріанівна з парасолькою в руці. Вона, мабуть, подумала, що хтось скривдив її песика, і вирішила побити напасника парасолькою. На її подив, песик, веселий і неушкоджений, підбіг до неї і почав підскакувати на задніх лапках, торкаючися передніми її ніг. Переконавшися, що ніхто її песика не бив, Луїза Флоріанівна заспокоїлася, обтрусила спідницю і знову всілася на свого стільця у кімнаті. Я дав їй трохи оговтатися, витримав належну паузу, а потім заверещав значно голосніше та так жалібно, що Луїза Флоріанівна вибігла у двір, забувши навіть про парасольку. Вибіг з хати й батько. Песик, звичайно, зустрів їх радісно, несамовито підскакуючи і крутячи хвостиком. Батько кинувся до мене.

— Що сталося з песиком?

— Нічого.

— Ти його бив?

— Ні.

— Тут не було ніякого іншого собаки?

— Не було.

— А чого ж він скавучав?

— Хто?

— Та ж песик!

— Він не скавучав!

Знизавши плечима, батько пішов до кімнати, взявши з собою Луїзу Флоріанівну. За кілька хвилин я глянув у вікно і спостеріг, що вона вмостилася на краєчку стільця, поклала на коліна парасольку і нервово позирає у вікно. Тепер я знав, що мені робити. Я зачекав трохи і заверещав так, як верещав собака, якого минулого року в Севастополі збив трамвай, що в ньому ми їхали на пляж. Це були жахливі звуки, повні смертельних мук. Всі вибігли у двір, навіть мама. Німкеня прудко схопила свого песика, притисла до старечих грудей і прожогом кинулася до хвіртки, не сказавши ані слова. Навіть тато не зміг її наздогнати. Мама була вкрай здивована, а надто тим, що я спокійно бавився собі якимись камінчиками. Повернувся тато.

— Хто бив песика? — грізно спитав він.

— Ніхто.

— Чому ж він верещав?

— Він не верещав.

— Хто верещав?

— Я!

— Мерзотнику, — закричав батько, — ти ще й брешеш!

Замість відповіді я заверещав четвертий раз.

— Геть звідси, мерзотнику! — несамовито закричав батько, і я зрозумів, що ліпше за все, справді, негайно тікати геть. Але біжучи, я почув регіт. Це сміялася мама. Вона сміялася до сліз. Батько, однак, не сміявся, і я засів у сховку за сараєм. Про що вони говорили, я не знаю, але за деякий час я почув, що мене кличуть. Не залишалося нічого, як з'явитися перед їхні очі.

— Показуй, що ти ще вмієш, — звелів батько цілком спокійно.

— Мало чого... все!

— Давай, давай по черзі.

Я почав з котів, особливо гарно вийшли їх крики перед бійкою — на різні голоси. З собаками різних розмірів горлянки упоратися було нескладно.

— Кози, вівці, корови, коні, — перераховував батько, і я відтворював різні звуки, включно з іржанням закоханого жеребця.

— А кури, — сказала мама, — ти ж так любиш курей!

І я показав, як квочка кличе курчат, як кудахче курка, що знесла яйце, і як до неї відгукується півень.

— А кукурікати? — спитав батько.

— Я з цього починав, — сказав я та, забивши руками по боках, як когут крилами, задер голову і щосили закукурікав. Тут зареготав і батько. Звичайно, я задемонстрував різні стилі кукурікання, бо, як відомо, на світі немає двох півнів, які б кукурікали однаково.

Батько був у захваті.

Піднявши пальця догори, він урочисто сказав:

— Мій син — геній.

Я був радий, та не стільки з того, що я геній, скільки тому, що так щасливо уник покарання за Луїзу Флоріанівну.