|
|
|
 |
||
|
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "... лісостепова та лісова зони Правобережної України у І тис. були центром формування слов'янства. Епоху слов'яногенезу можна умовно розділити на два головні періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів (гунська навала) та падіння Західноримської імперії у V ст., що радикально змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов'ян знаменував вступ східного слов'янства у переддержавний період VIII—IX ст. У цей час відбулася культурна та політична консолідація слов'янства, що завершилася у X ст. постанням держави — Київської Русі... [Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - C.188.] історичні корені українського народу сягають середини І тис. н. е. Багато слов'янських народів фактично є відгалуженням від праукраїнського етнокультурного дерева, яке протягом 1,5 тис. років розвивалося між Прип'яттю, Східними Карпатами та київським Подніпров'ям. Українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян Північно-Західної України, меншою мірою антів Лісостепового Подніпров'я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава — Київська Русь. Простежуються дві стадії впливу на етногенез білорусів, псково-новгородців та росіян з праукраїнських етнічних територій. Зародження цих етносів сталося внаслідок міграцій у VI—X ст. з праукраїнських територій Середнього Подніпров'я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, а остаточне формування — в X—XIII ст. в умовах потужного культурного впливу Київської метрополії на лісову периферію імперії. [Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - C.230.]" |
||
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "Оскільки українці належать до слов'ян, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи на ній слов'янства взагалі. Сучасна наука дозволяє говорити про праслов'янські племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов'ян лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з'явилися на історичній арені не раніше появи слов'янства у середині 1 тисячоліття н.е... археологічні дані свідчать на користь провідної ролі в україногенезі не антів, а їхніх північних сусідів склавинів. У VІІІ ст. на підгрунті празької культури склавинів Північно-Західної України виросла лука-райковецька культура. Її поселення УІІІ-ІХ ст. відомі від Київщини на Сході до Словаччини на заході. Їх залишили безпосередні пращури українців - літописні племена деревлян, волинян, білих хорватів, полян, уличів, тиверців. Саме на цьому підгрунті у кінці ІХ ст. постала перша праукраїнська держава Київська Русь... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.67.] Сучасні археологічні дані дозволяють прослідкувати зародження етнокультурної своєрідності праукраїнців, порівняно з прабілорусами та праросіянами, ще з давніх часів зародження субстрату цих етносів. Як зазначалося вище пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VІ-VІІ ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно в той же час розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому Подністров"ї та на Волині на праслов"янському підгрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура). Колочинські пам`ятки постали також на праслов"янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров"я. Врахуємо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров"я від праколочинців Подесення у ІІІ-ІV ст. через вторгнення між ними на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов"ян племен готів (Мал. 10). Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці з одного боку і праросіяни та прабілоруси з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування субстрату цих етносів у першій половині 1 тис. до н.е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу ніж білоруси та росіяни. Таким чином, твердження офіційної радянської історичної науки, що долі східнослов"янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі не відповідає даним археології. Це сталося ще до постання держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов"ян в єдиний етнос... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.77-78.]" |
||
|
|
Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995) Г. Півторак пише: "Як відомо, для того щоб населення стало етносом, необхідна передусім його етнічна самосвідомість. У літописі «Повість минулих літ» відображена самосвідомість полян, коли літописець-полянин вихваляє своїх і паплюжить деревлян за їхній спосіб життя і звичаї. Немає підстав сумніватися, що така сама самосвідомість була і в інших племен. За свідченням літопису, усі племена «мали ж свої обичаї, і закон предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов»[20] . Тому, Очевидно, мають рацію ті історики, що вважають територіальні політичні союзи полян, волинян, деревлян та інших племен окремими протодержавами, у межах яких ішов процес формування первісних народностей. Проте за етнографічними й мовними характеристиками вони були близькі між собою. Це пояснюється тим, що консолідація праукраїнських союзів племен на півдні Русі відбувалася інтенсивніше, ніж у північніших від них ареалах. За археологічними свідченнями, матеріальна культура ранніх українців XI—XII cт. являла собою відносно монолітну цілісність, тоді як літописні племена лісової півночі Східної Європи чітко зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі[21]. Про близькість праукраїнських союзів племен свідчить, поряд з іншими даними, і спільність багатьох мовних процесів, що, як гадають дослідники, відбувалися в цей час у тих східнослов'янських діалектах, на основі яких поступово сформувалася українська мова." |
||
|
 |
|
"Як
зазначає відома сучасна письменниця та історик Раїса Іванченко ([138],
стор. 14—18), в 60—70 роки VII століття починається вже «стабільне державницьке
існування» (праукраїнського) народу, а «епоха Оскольда (він першим
із київських князів був охрещеним константинопольським патріархом ще
у 866 році під час укладення мирного договору з Візантією після вдалої—
на відміну від попередньої, коли страшна буря розметала руську флотилію,
що блокувала Константинополь "з моря і суші — осади столиці могутньої
імперії. В тому ж таки році Оскольд здійснив масове хрещення киян грецькими
священниками, а вже наступного року, на його прохання, патріарх Фотій
прислав до Києва першого метрополита Михайла Сіріна з кількома єпископами,
і тут була заснована перша на Русі єпархія константинопольського патріархату.
Із зрозумілії, іричин матеріали про це, дійсно перше, хрещення були
знищені, а прорюриківська імперська історична наука довгі століття
замовчувала цей яскравий період історії української нації. — М.
Л.) була періодом розквіту держави Києвичів», нащадків князя Кия.
У 882 році, з приходом із Новгорода Олега з малолітнім сином Рюрика
Ігорем, у Києві стався династичний переворот, в результаті якого «замість
династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється, через
перехідну постать Олега, династія Рюриковичів». При цьому, наголошує
Р. Іванченко, «політична структура монархічного Києва і Київської
держави не змінилася,.. Рюриковичi продовжили розбудову Київської держави
(а отже твердження про те, «що в 882 році Олег прийшов до Києва,
об'єднав Новгород і утворив державу— Київську Русь —не відповідає історичній
дійсності». — М. Л.)», яка й далі "продовжувала існувати
як самобутнє державне утворення подніпровського (праукраїнського) населення". |
||
|
|
|
"Сучасний стан науки дає усі підстави вважати найстаршим східнослов'янським етносом українців, етнічна історія яких через безпосередні контакти з греко-римською цивілізацією розпочалася досить рано. Пізніше, в процесі колонізації праукраїнцями заселеної балтами та фіннами лісової Півночі Східної Європи, почали формуватися псково-новгородці, білоруси та росіяни. Отже, у світлі сучасних досліджень етногенез останніх є відгалуженням від праукраїнського етнічного дерева дочірніх етносів... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.147-148.] ... маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (Грушевський, 1913, Дашкевич, 1993, Півторак, 1993, Залізняк, 1994)... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.147.] Антропологічні дані свідчать, що більшість росіян та білорусів є носіями відмінного від південних русичів та сучасних українців антропологічного типу. Динарський антропологічний тип є пануючим на теренах України протягом останніх тисячоріч. Інші східні слов'яни належать до іншого, віслянського антропологічного типу. Отже, в антропологічному відношенні білоруси та росіяни, на відміну від українців, не можуть вважатися прямими нащадками південних русичів. Східне слов'янство північної частини не можна вважати безпосереднім спадкоємцем мови Південної Русі тому, що вона уже в XI—XII ст.ст. набула виразних праукраїнських рис (Кримський, 1996, с.30, 31). Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою підґрунтя білоруського та російського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси е нащадками стародавнього Києва такою мірою, як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно, культура останніх увібрала елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували Російську імперію, так праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі. Остання була ранньосередньовічною імперією, державотворчим етносом якої були південні русичі, або праукраїнці. Київська Русь — перша українська держава, підвалина державної історії України.
Прибічники пізнього часу народження українців нерідко аргументують свою позицію тим, що сам етнонім "українці" поширився лише у пізньому середньовіччі. Однак зміна народом свого імені не є чимось екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни — волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.146.] Петра І, тобто на початку XVIII ст., і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто, те що людність Південної Русі Х—ХІІІ ст.ст. звалася не українцями, а русами не заперечує факту, що останні в етнічному розумінні були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (Грушевський, 1913, Дашкевич, 1993, Півторак, 1993, Залізняк, 1994). Зі сказаного не слід розуміти, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрінялися від людності козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу в той час лише формувалися. Тому південних русичів, як безпосередніх пращурів українців, вірніше називати праукраїнцями... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.147.] Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю історичною долею, з часів Київської Русі до кінця XVIII ст., була нерозривно пов'язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу. Тому не можна включати Київську Русь до російської історії як перший етап розвитку російської держави. Ці державні утворення принципово відрізняються способом виробництва, суспільними відносинами, напрямами економічних, політичних, культурних та духовних зв'язків. [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.178.] Участь у формуванні російського етносу колоністів з України не є підставою для розгляду всієї її історії як частини російської. Сполучені Штати Америки заснували значною мірою колоністи з Англії. Але нікому не спадає на думку вважати історію Англії першим етапом історії США або починати останню із завоювання туманного Альбіона римськими легіонами чи Британських островів норманнами під проводом Вільгельма Завойовника. До речі, у американських істориків значно більше підстав поводитися так з історією країни, звідки походять їхні предки. Адже США та Англія належать до однієї європейської цивілізації, а Київська Русь та Московське князівство- до різних... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.179.]" |
||
|
| Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "Однак не витриумє критики і погляд на Русь як спільну "колиску трьох братніх народів" або, як формулює Н. Яковенко "спільний стовбур", на який мають рівне право всі східнослов'янські народи. Немає сумніву, що київоруський стовбур для них був спільний, але ще задовго до відгалуження від нього пращурів білорусів та росіян цей стовбур вже був українським. Невже на культурно-історичну спадщину першого Англійського королівства ІХ-ХІІ ст. мають однакові історичні права як сучасні англійці, так і американці та австралійці? Останні відгалузилися від англійського етнічного стовбура точно так, як білоруси чи росіяни свого часу відгалузилися від українського етно-культурного дерева, яке розвивається на власних етнічних землях донині. Культурно-історичні права Москви на спадщину княжого Києва не більші і не менші як права Букарешту, Парижу чи Мадріду на культуру та історію батьківського для їхньої мови та культури античного Риму; Вашингтону чи [Л.Л. Залізняк Київська Русь: праукраїнська держава чи... - С.236.] Мельбурну - на спадщину імперського Лондона, аргентинців та мексиканців - на середньовічний Мадрід. Київська Русь - продукт націотворення українського народу на княжому етапі його етнічної історії. Білоруси та росіяни, образно кажучи, походять від українського батька та балтійської і фінської матерів. Отже, вони навіть не молодші сестри чи брати українського етнічного організму, а його діти. Точно так нащадками ("дітьми") латинян є еспанці, французи та румуни, еспанців - мексиканці, чілійці та аргентинці, англійців - американці, канадійці та австралійці. Без розуміння цих універсальних законів історичної етнології неможливе об'єктивне відродження правдивої історії Східної Европи. На жаль, до сих пір вона лишається викривленою імперськими аспіраціями прибічників "єдиної та неділимої", викорінити які не завжди вдається навіть видатним українським історикам. [Л.Л. Залізняк Київська Русь: праукраїнська держава чи... - С.237.]" |
||
|
Максим Розумний, кандидат філософських наук, політолог: "Це питання можна розглядати з двох різних точок зору. Якщо зважати на історичну об'єктивність і наукову коректність, то нинішні національно-державні утворення досить умовно можна вважати спадкоємцями середньовічних монархій. Жоден із атрибутів такої спадкоємності не може бути точно встановлений: етнос, мова, правова система — все це зазнало значних змін, причому неодноразових. Говорити про пряме наслідування можна лише в разі, коли крізь увесь цей час збереглися основні атрибути державності: територія, національність, історична пам'ять. Далеко не всі європейські народи можуть цим похвалитися — англійці, французи, іспанці, шведи, поляки... Більшість інших народів мусять в своїй історичній традиції допускати певні «натяжки», доводити своє право на успадкування історичної традиції. І найбільш переконливим аргументом тут є віра самих мешканців країни у свою правоту. Українці далеко не єдині в Європі, хто потребує додаткових аргументів щодо своєї історичної «виправданості». Свого часу перед цими проблемами стояли німці, італійці, чехи, румуни та інші, сьогодні безперечно державні народи. Що ж стосується справи з Київською Руссю, то тут історичних аргументів у нас, звичайно, більше, ніж у [Почему Украина не Россия... -C.80] росіян. Та сама столиця, та сама практично територія. Можливо, сучасна російська мова ближча до книжних зразків княжої доби, але саме тому, що старослов'янська в північно-східних околицях Київської Русі була мовою колонізації і цілком чужою для автохтонного населення. Натомість українська мова, за висновками багатьох учених, значно ближча до народної традиції Русі, що проявляється у тих самих писемних пам'ятках середньовіччя, а особливо — у фольклорі. Щодо атрибутів державності, то головний із них для доби середньовіччя — династичний. Загалом, правління Рюриковичів у Володимирі, а згодом і в Москві — це єдина законна «пуповина», що пов'язує сучасну російську державність із києво-руською традицією. Але, по-перше, це далеко не єдине відгалуження князівського роду, для прикладу тут можна навести галицькі і волинські княжі роди. По-друге, з обранням боярина Романова на престол Московщина остаточно самовизначилася у своїй історико-культурній, ідеологічній і навіть сакральній відрубності. По-третє, за цією логікою українці можуть претендувати на історичну спадщину й державну традицію Швеції: адже їхні князі у нас теж правили... Та суть суперечки не зводиться до історичної аргументації. З того моменту, коли цар (зауважте, аж ніяк не князь) Петро Олексійович Романов звелів у всіх міжнародних справах Московщину іменувати Росією і став домагатися цього "від усіх своїх підлеглих, а також від закордонних партнерів, ця справа перейшла цілком у площину пропаганди й інформаційної війни. Україна не з'явилася на порожньому місці. Але коли вона прийшла до свого усамостійнення, переборола цілий перелік труднощів і перешкод, то виявилося, що її місце... вже зайняте. Хоча українських селян і князів усі сусідні народи іменували руссю, русичами, росами, русинами, і навіть костянтинопольський патріарх називав наш край Малоросією — себто первісною Росією, без колоній, — та коли прийшов час увійти в коло цивілізованих націй [Почему Украина не Россия... -C.81] під державним іменем, виявилося, що поруч уже є «русскіє». У росіян є великий історичний козир у цій боротьбі за пріоритети: неперервність державної традиції і вкоріненість вигідних їм стереотипів у загальноєвропейській свідомості — і на теоретичному, і на побутовому рівні. Проти нас століття пропаганди, наші втрати на користь сусідів (церковний престол, видатні постаті культури і науки) і потужна інформаційно-інтелектуальна машина сучасної Росії. На нашому боці — очевидність того, що український народ і українська держава могли утворитися тільки на основі якоїсь спільності, що мала і культурні, й ідеологічні, й державно-правові форми. Зрозуміло, що це могла бути тільки Київська Русь. Наш головний союзник — час. Якщо Україна далі житиме як самостійна держава, то інтерес до її традиції і походження рано чи пізно приведе всіх зацікавлених до княжої доби. Словом, язик до Києва, рано чи пізно, доведе. [Почему Украина не Россия... -C.82]". |
||
|
| Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995) Г. Півторак пише: "Протягом VII—VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот (так званих «союзів племен») у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було десь 12—14. Унаслідок їх поступового об'єднання на рубежі VIII—IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала назву Київська Русь. Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -C.48] території. На цій же території містився й політичний, економічний та культурний центр держави — Київ. На 60-ті рр. IX ст. Київська Русь також об'єднувала лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протягом X — початку XII ст. до Київської Русі увійшли всі землі східних слов'ян і багатьох неслов'янських племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки і берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок X ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій. Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю? Питання етнічної належності Київської Русі давно викликає запеклі суперечки й стало не тільки науковою, але й політичною проблемою. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися від росіян пізніше. Ще в «Синопсисі» І. Гізеля (вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській лаврі й видавався близько 30 разів, останнє видання — 1836 р.), який аж до початку XIX ст. був у Російській імперії основним підручником з історії, Київську Русь проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик М. Карамзін (1776—1826), який у 12-томній «Истории государства Российского» (1816—1829 рр.) назвав княжий Київ «матерью городов русских», розуміючи це як «російських». Концепцію М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. російський історик і журналіст за фахом акад. М. Погодін (1800—1875). Він стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності і до монголо-татарської навали [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -C.49]1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни нібито еміґрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кінця XV ст. Цю антинаукову концепцію арґументовано спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804—1873), а згодом — всесвітньо відомий філолог А. Кримський (1871—1941). Нині її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство. За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовіністичну гіпотезу М. Погодіна радянські ідеологи дещо пом'якшили, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів, про що детальніше йтиметься далі. На противагу цьому, ще з кінця XVIII ст., починаючи від невідомого автора «Історії русів», патріотично налаштовані українські вчені вважали і вважають, що державу Русь утворили українці, а Київ споконвічно був українським містом. Хто ж має рацію? Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, слід відмовитися від емоцій, конструювання заполітизованих ідеологічних схем і спиратися виключно на історичні факти. Історична закономірність утворення політичних об'єднань — держав (і національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних етнічних територій, і імперій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін.), але й зі світовими імперіями (наприклад, Візантійською, Османською, Російською, де державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни). Стосовно етнічної належності давньої [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -C.50]Русі увагу неупередженого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жили протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Гетьманщини і сучасних українців) сформувалася на культурних традиціях південно-руських (тобто протоукраїнських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання українських селянок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою плахта, намітка (у дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних об'єднань VIII ст., зберігалося в побуті сільського населення Київської Русі й наступних епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст.29. Так само чоловіче вбрання X ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровича (942—972), описаний візантійським письменником другої половини X ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, й озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його приток. Дослідники вважають таких вояків пращурами козаків30. Адже козацтво продовжило військові традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, вшанування верховних покровителів — святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть українські кобзарі пізнього середньовіччя [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -C.51]мали своїх попередників у Київській Русі — таких, як віщий співець Боян і йому подібних. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими богатирськими билинами та дружинним епосом, від якого до нас дійшло лише «Слово про Ігорів похід». У ньому дуже багато поезії, притаманної українському фольклору. «Слово про Ігорів похід» є суто українським не тільки через те, що воно було створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на батьківщині українців далеко від російських земель, але й за його духом, художньо-образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не можна, услід за російськими дослідниками, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 р. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі й не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький похід, але навіть і взяти в ньому участь31. Аналізуючи «Слово про Ігорів похід», відомий російський критик XIX ст. В. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини і був чужий грубості й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємних стосунках дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського і благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня худобина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбах: порівняйте побут малоросійських мужиків з побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова про [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -C.52]Ігорів похід»... Не можна не помітити чогось спільного між «Словом про Ігорів похід» і козацькими малоросійськими піснями»32. Таким чином, матеріальна і духовна культури пізнішої України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Українська людність XVI—XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Цю безпосередність історичної свідомості не перервали ні монголо-татарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV—XVI ст. З іншого боку, матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI—XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що прабілоруси і праросіяни формувалися далеко від Середньої Наддніпрянщини — політичного й культурного осередку Русі й зазнали впливу культур місцевих балтських та фінно-угорських культурних традицій. Наприклад, росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, російську «баню», матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів)— «косолапого Мишку», які відбивають давній культ ведмедя в росіян (образ «Русского Медведя» — народного етнічного символу Росії, на відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став державним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-негаданно, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фразеологічні [Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -C.53]вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Мoсква та ін. Звичайно, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського народів. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі33. Усі
наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати,
що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише
значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією
від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були
південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави,
цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості,
зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї
консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.
[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -C.54] " |
||
|
| М.Котляр, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України: "Киевская, Черниговская, Северская, Переяславская, Подольская, Волынская, Галичская земли, Буковина и Закарпатье стали территориальным основанием, на котором в X—XIV столетиях сложилась и развивалась украинская народность. А на Средней Надцнепрянщине, Киевской земле образовалось этническое сердце украинского этноса, вокруг которого постепенно сплотилось население других южно-русских земель. Выдающейся была роль Киева в этих процессах. За Средней Надднепрянщиной ранее, чем в других землях, закрепилось название «Украина», которым в более поздний, с XVII столетия, стали называть этническую территорию украинского народа." |
||
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "Як зазначалося, волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII-XI ст.ст. фактично були праукраїнцями... [C.97] Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам'яток Північно-Західної України, залишених у VIII-IX ст.ст. літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів...свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у Х ст. утворенням першої української держави Київська Русь. У XI-XII ст.ст. культура праукраїкських племен, за археологічними джерелами, являє собою відносно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Останні зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII- XIII ст.ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами Півдня почала зникати у переддержавний період у VIII-IX ст.ст. і фактично зникла протягом XI-XII ст.ст. Тобто, етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, проходили швидше, ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше, ніж у інших східнослов'янських народів. Про українців, як етнічну й культурну консолідовану цілісність, можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани Х-ХІІІ ст.ст. були відповідно англійцями, французами, чехами, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.101.] Український етнос почав формуватися... в V—VII ст.ст. на теренах Північно-Західної України. Пояснюється це перш за все його близкістю до центрів античної цивілізації, впливи якої були потужним каталізатором культурно-історичних процесів у всій ранньосередньовічній Європі. Якщо колочинська культура, перш ніж трансформуватися в білоруський та російський етноси, зазнала значних зовнішніх впливів як від згаданих мігрантів з півдня, так і від автохтонних балтських та фінських племен, то людність празької та лука-райковецької культур Волині V—IX ст.ст. розвивалася без суттєвого впливу зовнішнього етнокультурного фактору. Внаслідок її саморозвитку постав український етнос. Тобто, слов'янські племена Північно-Західної України другої половини І тис.н.е. можна назвати праукраїнцями... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.83.] Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.97] В'ятичі басейну Оки сформувалися у VIII ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов'янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.103] Формування кривичів, очевидно, відбувалося у VIII- IX ст.ст. на грунті балто-слов'янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двіні пам'ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятьського Полісся та Середнього Подніпров'я... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.105.] Ільменські словени... Як і в генезі кривичів, у формуванні словен брали участь далекі нащадки балто-слов'янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов'янські колоністи з Полісся VIII ст., а також численні місцеві балтські та фінські племена... Отже, в IX-XI ст.ст. лівобережжя Верхньої Волги колонізували ільменські словени, у складі яких були значний фінський та балтський компоненти. Дещо пізніше, з Х ст. на правий берег Верхньої Волги від верхів'їв Дніпра почали просуватися кривичі. Слов'янські переселенці застали тут місцеве фінське населення. Тому старожитності Верхнього Поволжя Х-ХІII ст.ст. являють собою складну суміш єтновизначальних виробів словен, кривичів, в'ятичів, фіннів, балтів і навіть скандинавів (Седов, 1982, с.185-195) (Рис. 16). Разом з цими племенами певну роль у етнокультурних процесах на Верхній Волзі у час формування російського етносу відіграли і вихідці з Південної Русі, про що свідчать знахідки речей, характерних для Київщини XI-XII ст.ст. (Седов, 1982, с.190)... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.109.] П.М.Третяков та деякі інші дослідники висловлювали думку, що східне слов'янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування власне слов'ян із лісостепової смуги між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VI-IX ст.ст.) на північ, у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.101.] Росіяни - наймолодший східнослов'янський етнос. їхня прабатьківщина - це Верхнє Поволжя. Перші слов'янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров'я ще у VII ст. Мається на увазі плем'я в'ятичів басейну Оки, які... були сумішшю слов'янських колоністів із місцевою фінською людністю. Однак справжня слов'янизація Верхнього Поволжя відбувалася у XI-XII ст.ст., коли балто-слов'янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Русі-України... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.113.] Таким чином, археологічні матеріали свідчать про переселення у VIII-XI ст.ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов'янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фіннами формувалися літописні племена лісової зони - пращури молодих східнослов'янських етносів... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.110.] Отже, білоруський, псково-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського в процесі слов'янизації вихідцями з Волині та Київського Подніпров'я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фіннів... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.110-112.] визначальними для формування російського етносу стали XIV- XV ст.ст. Сталося це в сприятливих умовах першої власне російської держави - Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана III. Ця держава постала і розвивалася як улус Золотої Орди, під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. "Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи", - писав російський історик П.Струве у 1952 p. Отже, російський етнокультурний комплекс остаточно сформувався в XIV-XV ст.ст. на грунті слов"яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.115.] Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у XV-XVI ст.ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996)... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.97.] Таким чином, науці відомі не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці - найстарші. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського ... Простежуються два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східнослов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-IX ст.ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХІІ ст.ст., під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана III та Івана IV Грозного. У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених, східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферію імпері... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.126.] Найдієвішим механізмом такого впливу була міграція представників панівного імперського етносу з центру в завойовані провінції. Вона відбувалася тим інтенсивніше, чим були відсталішими і менш заселеними завойовані землі. Класичний приклад - сталий напрямок міграції в імперії Русь з Київської метрополії на лісову Північ. Внаслідок такого розселення мешканців метрополії, мовно-культурного впливу та адміністративного тиску центру на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетичне вони були пов'язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах невідворотного, розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне народження нових етносів від батьківського, імперського... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.117.] державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х-ХІ ст.ст. були вікінги Данії та Нормандії. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців, на ранньосередньовічному етапі етно-історичного розвитку. За аналогією маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава південних русичів - праукраїнців. Таким чином, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці XVI - XVIII ст.ст. за головними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х - XIV ст.ст. Русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини,Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею у Києві. Виникає питання, чи не були генетичні зв'язки білоруського та російського народів з стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж тісними і безпосередніми, як і українців? Мабуть, ні, хоч би через те, що останні завжди жили і живуть на Київщині, а згадані їх сусіди - на значній відстані від політичного і культурного центру Русі. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ньому балтів, а росіян - фіно-угрів. Відомий російський історик (академік) М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 відсотків фінської крові. Про значну роль фіннів у формуванні російського етносу пишуть московські антропологи (Алексеева, 1973). Археологічні матеріали неспростовно свідчать про специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI - XIII ст.ст., порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це перщ за все сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських та фінських культурних традицій. Останні добре простежуються в фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудівництві та в інших елементах матеріальної культури білорусів та росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, избушку на курячих ніжках, багатий "ведмежий" фольклор тощо... [Залізняк Л.Л. Від склавинів... - C.142-144.] |
||||
|
| Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995) Г. Півторак пише: "Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покровський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.). Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що "російський брат" за віком зовсім не "старший", а наймолодший. Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо поки народився, "колиска" вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також перейняли етнічну назву - Русь." |
||
|
Московітський
історик професор
Петербурзького університету К. Кавелін: "Начнем с того,что
мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше ... Раскроем первую нашу
летопись... Составитель ее знает малороссов ... называет северо-западные
отрасли того же племени... но замечательно, что великоруссов он вовсе
не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут великоруссы,
обитают, по летописи, финские племена... Где же были тогда великоруссы?
Об них в перечислении племен, живших в теперешней России, не упоминается
ни слова... Из этого совершенного молчания следует заключить, что в
то время этой, теперь самой многочисленной... ветви русского племени
(далі Кавелін цілком обгрунтовано називає її "младшей ветвью русского
племени"), ЕЩЕ НЕ СУЩЕСТВОВАЛО". |
||
|
Відомий
московітський
історик академік
О. Шахматов наголошував у 1916 році: "...Ми повинні одкинути
якнайрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів залюднена була
не предками сьогочасних малороссов, а предками сьогочасних представників
инших руських народностей. Шукати в Х- XI віці над Дніпром великорусів
це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового"
|
||
|
Видатний український історик, автор фундамен тальної "Історії України - Руси". Голова Української Центральної Ради i перший Президент Української Народної Республіки, голова НТШ у Львові, голова Наукового Товариства в Києві, керівник історичних установ Української Академії Наук після 1923 року, Михайло Грушевський у статті «Звичайній схемі «руської» історії й справі раціонального укладу історії Східнього Слов'янства» пише: "Передовсім дуже нераціональне сполучування старої історії полудневих племен Київської держави, з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимиро-московським князівством XIII—XIV вв... Се можна було московським книжникам,— для них досить було генеалогічного преємства, але сучасна наука шукає генетичної зв'язі і не має права зв'язувати «київський період» з володимирським періодом», як їх невідповідно називають, як стадії того самого політичного й культурного процесу. Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українсько-руської; Володимиро-московська — другої, великоруської. Сю різницю хотіла була затерти Погодінська теорія, населивши Подніпров'я Х—XII вв. великоросами й казавши їм потім, у XIII—XIV вв., відси виемігрувати, але я сумніваюся, що хто- небудь схоче тепер боронити стару історичну схему сею ризиковною, всіма майже полишеною теорією. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV-XVI в. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені і відносини до неї Київської можна б скорше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народности." |
||
|
| "В дожовтневій історичній літературі питання про існування українців як окремого народу вперше намагався обгрунтувати М. І. Костомаров у своїй праці «Дві руські народності». Передусім він виходив з ідеї про неодночасність утворення українського і російського народів. На його думку, український народ існував уже в IX ст. «На півдні...— писав історик,— увесь народ південноруський на початку IX століття відчутно позначається єдністю; незважаючи на князівські перетинки, він безнастанно нагадує про свою єдність подіями своєї історії, він засвоює одне ім'я Русь: у нього одні спільні спонукання, одні головні обставини визначають його життя, його частини прагнуть одна до одної». Що ж до росіян, твердив М. Костомаров, то про них як про народ говорити ще рано, оскільки російська народність формується лише з другої половини XII ст. Отже, період існування Київської Русі, за М. Костомаровим, передусім відносився до історії лише українського народу. Виходячи з етнопсихологічних характеристик, М. Костомаров у цій праці писав про повну протилежність українців і росіян як двох окремих народів з різними національними характерами, світоглядом, світосприйманням, культурою." |
||
|
Доктор історичних наук, академік Академії наук Вищої школи України В. Сергійчук пише: "Регіон Історичної Московщини наші предки почали освоювати ще за часів Київської Русі. В Х-ХІ століттях дружинники руських князів, здійснюючи завойовницькі походи на землі угро-фінських племен, залишаються там для утвердження влади київського престолу. Згодом православні місіонери з Києва оселяються на цих теренах з метою християнізації краю. Саме вони, використовуючи тодішню давньо-слов'янську мову, витворюють на нових землях майбутню великоросійську..." |
||
|
Академік С.Л. Рудницький: "Південна група, до якої належали поляне, сіверяне, тиверці, уличі, деревляне, бужане, дуліби, мешкала на нинішній Україні. Північно-західна група, до якої належали кривичі й дреговичі, стала предком нинішніх білорусинів. На північному сході сиділи радимичі й в'ятичі - предки нинішніх москалів. Вони вже тоді були такі відмінні від старих українських племен, що київський книжник Нестор звав їх "ляцькими племенами". Вони були дикі і суворі; мішаючись зі сусідними чудськими племенами - муромами, вепсами, мещеряками, мордвою і т. п. - вони дали початок мішаному слав'янсько-фінському народові москалів, чи пак великоросів. Перші початки висшої культури та державного життя були на Україні, коло Києва, що вів велику торгівлю з Царгородом через Дніпро і Чорне море. В Києві виросла руська держава Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого і швидко запанувала на всіх землях над Дністром, Богом, Дніпром і Чорним морем, там, де нині живе український і білоруський народ. Вона щойно мусіла воювати з прабатьками нинішніх москалів, накинула їм державний порядок, своїх князів, християнську віру і спільну державну назву Русь. Стара київська держава є початком української історичної традиції. Вона була українська, бо український народ її оснував і держав. Варязькі дружини були лиш наемною частю збройної сили. Великий розвиток духової й матері яльної культури і в старій Київській державі був вислідом великих культурних здібностей українців. Українська торгівля мала тоді. прсважне значіння для цілого середземноморського й орієнтального світу. Українські міста тодішні, такий Київ чи Галич, були більші й багатші, як столиці германських чи романських держав середньовічної Европи. Українське письменство княжої доби повне виразних слідів у мові, які доказують, що творили се письменство українці, а не прадіди москалів чи білорусинів, вказує виразно на се, що й умова культура високо стояла на давній Україні. Вже тоді, в княжих часах, стали являтись основні прикмети прастарого українського політичного світогляду. Основа його була цілковита рівність усіх громадян, виборне правління. Основою й джерелом всякої власті було віче - загальний збір усього громадянства, яке збиралося в кождій потребі, поставляло, що треба робити, і вибирало людей, що мали сі постанови виконати. Такий устрій був споконвіку у всіх германських та слав'янських народів, у нас він був найсильнійший і вдержався найдовше. Княжий устрій, взявши велику силу, приглушив сильно давній громадянський устрій, але він не давався і, неначе вкрите попелом багаття, щохвиля виступав наверх. Через те не могли київські великі князі вдержати цілої держави і єдности. По Володимирі Великім й Ярославі Мудрім розпалася Староруська держава на багато княжих уділів. В удільних князівствах сила громадського устрою і боярства стала ще більша, так що на українських землях влада князів була дуже обмежена. Перші наслідки татарського лихоліття були: остаточний упадок Київської держави і пересунення осередку української державности на захід, в Галичину, де князь Роман Великий (+ 1205) був збудував сильну, окрімну державу Галицько-Володимирську. Та хоч вона ще сотню літ змогла устоятись проти татар, то все-таки мусила упасти. Бо другий головний наслідок татарського лихоліття був такий: коли татарські орди нищили життєву силу України, тоді сусідні народи за її плечами могли рости в силу і творити кріпкі держави. " |
||
|
|
Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише: "На думку французьких учених Ф. Амі та Ж. Денікера, всі слов'яни належать до двох головних антропологічних типів: північного віслянського та південного динарського. Перший (полаби, поляки, білоруси та росіяни) характеризується відносно невеликим зростом, світлим волоссям та відносно довгим черепом. Динарському антропологічному типові (українці, серби, хорвати, словаки, чехи) властивий високий зріст, темне волосся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що є визначальними, за Ф. Вовком, для більшості українців. До нього слід віднести переважну більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я X— XIV ст., козацької України XVI—XVIII ст. і корінного населення сучасної України. Отже, українці генетичне пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу... Отже, за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці XVI—XVIII ст. були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X—XIV ст. Русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею в Києві ...У пошуках безпосередніх культурно-історичних спадкоємців Київської Русі визначальним є не стільки факт формальної подібності культур, скільки генетична спадковість та безперервність, тривалість історичного розвитку від південних русичів до сучасних українців. Це дає підстави вважати Київську Русь, козацьку та сучасну Україну послідовними, генетичне пов'язаними фазами життя одного етносу — українського народу. Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі — то українці, які мовою, культурою, ментальністю мало відрізнялися від населення козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців правильніше називати праукраїнцями... " |
||
|
| Мала енциклопедія етнодержавознавства: "Видатні антропологи Ф. Вовк, Ф. Амі, Ж. Денікер та ін. вважають, що українці належать до народів з визначеним антропологічним типом. За їх думкою, всі слов'яни належать до двох основних антропологічних типів: північно-віслинського та південно-динарського. До першого належать полаби, поляки, білоруси та росіяни, до другого — українці, серби, хорвати, словаки та чехи. Цей динарський антропологічний тип домінував у Правобережній Україні, за винятком причорноморських степів, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього належала переважна більшість людей Волині, Галичини, Поділля, Середнього Подніпров'я Х—ХIV ст., козацької України XVI— XVIII ст., корінне населення сучасної України. Українці сьогодення генетичне пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу." |
||
|
Проф. д-р О. Домбровський пише: "Київська Русь була великодержавою, а Північні Землі, які згодом стали етнографічною територією фіно-монголо-московського населення, були в характері провінції, тобто колонії, Київської Руси над Дніпром. На фоні тодішньої геополітичної панорами Східньої Европи існувало в основному два різні поняття у зв'язку з імперським розумінням великодержавної організації Київської Руси: ширше поняття "Руська Земля" й вужче поняття "Русь". Під поняттям "Руська Земля" літописець розумів цілу великанську як на ті часи територію тодішньої великодержави, Київської Руси разом з її провінціями, які входили в рамки цілої імперії. Туди входила в часі середньовіччя територія фіно-монголо-московської Півночі. А під вужчим поняттям назви "Русь" літописець розумів територію над Дніпром, тобто в основному Київську Землю - основне етно-політичне ядро цілої імперії, отже тодішньої Київської Руси. А це зовсім друга справа, що в наслідок пізніших закрутів в історії московська Північ розрослася шляхом підбоїв до російської імперії і заняла панівне становище на Сході Европи. Але й той факт зовсім не перекреслює у світлі наукового об'єктивізму абсолютної приналежности доби Київської Руси до історично-національної традиції русько-українського Півдня, як першого історичного періоду Бувальщини України-Руси, таксамо, як узурпована московськими чинниками стара українська національна назва "Русь - руський" все залишиться в нашій традиції як неоспорима власність українського народу. "Науково-академічна" клептоманія й узурпаторство завжди, на загал, виходить наверх у світлі строгого наукового об'єктивізму дослідників доброї волі. В асоціяції понять насувається одна аналогія з античної доби, яка до певної міри підходить до пізнішого східньо-европейського геополітично-історичного феномена. Римська імперія зі своїми провінціями, перш за все в Европі, як територія Еспанії, а дальше Франції, Бельгії (Gallia transalpina) - надзвичайно цікавий феномен для вдумливого історика. Яка була б реакція представників світової науки (можливо включно з Проф. Поппе!), якби еспанські історики починали історію Еспанії від доби Ромуля й Рема - ab Urbe condita аналогічно до історичного твору Тита Лівія? А чей же Еспанія, як провінція від доби пунських воєн, входила в склад римської імперії. А в провінціях сповняв владу адміністраційну, військову й на відтинку судівництва проконсул або пропретор, представники римського сенату, або згодом легати цісаря. До того поняття римського горожанина не покривалося з етнічним визначенням, а мало політично-державно-правний характер - civis Romanus, тобто непов'язане з якимсь упривілейованим етнічним колективом-народом, воно було доступне й мешканцеві території Еспанії, очевидно при певних умовах. Непов'язаність статусу римського горожанина з якимсь панівним етнічним поняттям (на що могли б покликуватися сучасні італійці) могло б давати сучасним романомовним еспанцям квазі легітимне carte blanche до доповнення своєї історіографії етапами процесу розвитку античного Риму. В даному випадку між представниками еспанської історіографії й з другої сторони московсько-російської не можна давати знаків рівнання, бо це було б моральною кривдою для еспанців. Все таки в очі впадає подібність згаданих обох феноменів - східньоевро-пейського й антично-римського. Бо аналогічно до понять "Руська Земля" й Русь існувало ширше поняття imperium Romanum з його провінціями включно з територією Еспанії та вужче поняття політично-імперського центру "вічного міста" над Тибром на території Latium. Згідно з Біблійним автором нічого нового немає під сонцем. На сцені світової історії міняються лише декорації з бігом століть, а феномени історичного процесу й фактологічні дані залишаються по суті майже ті самі як варіянти своїх первісних прототипів. Вони набирають лише відтіней змодифікованої зовнішньої хроматики, допасованих до прогресивних, чи регресивних закрутів історії та психо-культурно-історичної, модернізованої панорами цілої або частинної ойкумени нашої планети під диктатом природних і надприродних факторів закономірности в часі й просторі." |
|||||||
|
Московський історик, партійний й державний діяч, академік АН СРСР (1929) (учасник Жовтневої революції, соратник В.Леніна, зам. наркома освіти (з 1918), керівник Комуністичної академії, Ін-та червоної професури) М.Покровський у праці „Русская история в самом сжатом очерке” пише: "Сходство языка, конечно, еще не может служить доказательством происхождения теперешнего населения Восточно-Европейской равнины от одних славян. Теперешние французы говорят на «романском» языке, на одном из языков, происшедших от латинского языка древних римлян, но происходят они не от римлян, а главным образом от кельтов, которые были когда-то покорены римлянами и усвоили их культуру, а с нею и их язык. Мы определенно знаем, что на этой равнине одновременно со славянами жили народы и других языков, и названия [Покровский М.Н. Русская история… -C.23.] разных мест, рек и даже городов до сих пор об этом напоминают. Слова «Москва», «Ока», «Клязьма» не славянские, а финские, показывают, что когда-то здесь жили финские племена и до сих пор не вымершие, а только покоренные славянами и ославянившиеся, усвоившие себе восточнославянский, т. е. русский, язык и напоминающие о себе наружностью, чертами лица теперешнего великоруса, москвича или владимирца. Дальше на восток такие же неславянские племена, покоренные в более позднее время, сохранили еще и свой язык (чуваши, народ мари, или черемисы, и т. п.). Таким образом, славянский язык еще не доказывает, что в наших жилах течет непременно славянская кровь: русский народ образовался из очень различных племен, живших на Восточно-Европейской равнине, но славянское племя оказалось из всех них самым сильным, оно и навязало всем другим свой язык. [Покровский М.Н. Русская история… -C.24]" |
||
|
Французський
професор де Франс Роберт, знавець Словянських народів, читав
лекції і надрукував їх. Він пише, що Українська нація "починається
від Кубані і кінчається в Карпатах ... Вона простягається через Буковину
аж до Північної Угорщини на комітати Мармарош, Унг і Берег... межує
з Волохами й Уграми і є справжніми Європейцями - в протилежність Москвинам,
які монгольского походження, а вона походить від адріатичної группи
народів". |
||
|
|
Історик і археолог, автор численних праць з ранньої і середньовічної історії України, теорії і методології історії, дійсний член Української Вільної Академії Наук у США, голова Осередку УІТ ім. М.Грушевського у Києві, професор Києво-Могилянської Академії, співробітник Археологічного інституту НАН України, д-р Михайло Брайчевський пише: "Сучасна наука вважає Київську Русь спільним коренем державності трьох східнослов'янських народів. Але не слід забувати, що основною територією її формування послужила Середня Наддніпрянщина; білоруські та великоруські землі були втягнуті в той процес пізніше. Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу половину XI ст., Великоросійського (Суздальське князівство) — на середину XII ст ... «Старший брат» виявився наймолодшим за віком..." |
||
|
"На руїнах пoлimuчної структури Київсько-Руської імперії залишилась може й сильніша, ніж політична, сила вже малодинамічної імперської влади, культура Київської Руси... Ідеали київської культури проявляються в "Повісті временних літ", в прекрасному "Поученні дітям" Володимира Мономаха, в "Слові о полку Ігоревім" та ін. Насувається питанья: хто був творцем тої київської культури...? Про творця київської культури свідчить її д у х о в н и й характер, і тому знайти його не тяжко... Великодержавні амбіції нині сильного російського народу спонукують його вчених та істориків, дослідників мистецтва, права чи економіки старатися величну культуру Київської Руси-України привласнити собі. Але є річчю безсумнівною, що ця культура східньосвропейського середньовіччя, яка є тріюмфом слов'янського світу, постала таки на Русі-Україні, що вона є творчістю українського народу, бо її духовність є вірною відбиткою духовности українського народу, а не російського народу пізніх часів. Російські археологи та історики, дослідники минулого Київської Руси, будучи не в силі заперечити факту, що в IX- XI стоп., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північно-лісової смуги жили ще крайньо примітивним життям (за висловом автора "Повісті временних літ", "скотським образом".), приходять до незрозумілого висновку, що київська культура була твором усіх племен східньої слов'янщини. Як таке може бути, коли племена, що згодом стали ядром московсько-російського народу, лише частинно говорили тоді слов'янською мовою, а більшість уживала фінських діалектів? Ще й в XII стол. вони були ворожі до того християнства, що приходило до них з Києва та з Руси-України" |
||
|
| Інститут етнології ті антропології Російської академії наук (читаємо у першій книзі започаткованої серії праць): "начальный этап формирования их (росіян) этноса пришелся на XIV столетие" | ||
|
Московітський
історик та етнограф
XIX століття Вадим Пассек: "Для нас бессмертно «Слово о полку
Игореве»: и оно есть произведение украинское ... воспетые в нем дела
совершены малороссами. Они бились с половцами и печенегами;
они пробудили жизнь на севере России
и перенесли сюда все зачатки государства,..
и сами названия своих южных рек и городов: Владимира, Переяславля,
Перемышля, Звенигорода. Лыбвди, Трубежа и проч., даже сам вес и монета
перешли сюда не из самобытного Новгорода, но из Киева!" .
|
||
|
|
Д-р Б. Стебельський у статті "До питання про формацію українського народу і його культури" пише: "Цікаві ствердження робить московський антрополог Валерій Алексеев у своїй праці "Походження народів Східньої Европи". Він зробив поміри черепів представників літописних слов'янських племен Київської Руси і порівняв їх виміри із сучасними. Виявляється, що різниці поміж черепами слов'ян кривичів і в'ятичів, порівнюючи до сучасних москалів, дуже виразні чи великі; менші різниці поміж вимірами черепів сучасних білорусів і племен їх походження - дреговичів і радимичів, та немає ніяких змін за тисячу літ поміж населенням сучасної України та племенами полян, сіверян і деревлян, не згадуючи інших на заході і півдні України. Алексеев твердить, що московський нарід дістав найбільшу домішку монголоїдної раси через асиміляцію угро-фінів, що прийшли в Европу з Азії і частинно увібрали в себе европеїдну домішку ще до приходу слов'ян. Балти дістали монголоїдну домішку ще раніше, коли в Европу, після потепління і зміни клімату, людське населення посунулося двома хвилями: із півдня через Балкани і Україну - европоїди, та північними лісами із Сибіру - монголоїди. Московський нарід різниться антропологічне і культурно від українського. Одна проти одної стають дві різні культури." |
||
|
Мария
Жук, историк: "Отсчет формирования украинской государственности,
украинской общности, ментальности, по моему глубокому убеждению, следует
вести не со средних веков, эпохи создания казацкой республики, как это
делают наши некоторые ведущие ученые (как, например, Я. Попович), а
с периода исторического становления Киевской Руси. Уровень развития
политики, экономики, военного искусства, техники и культуры данного
государственного образования во многом определил будущность нашего государства.
Именно Киевская Русь дала начало, если угодно, толчок к заселению будущих
российских земель, зарождению и становлению российского государства.
К сожалению, понятия «Русь», «Рось», о которых упоминается во всех исторических
фолиантах древности, были заимствованы, интерпретированы и замкнуты
исключительно на российскую историю (подчеркнем, не украинскую!) и распространены
во всем мире на всех языках (концепция Киевской Руси российской, а затем
советской исторической школы). Этим можно во многом объяснить
как незнание Украины и ее истории в мире, так и замалчивание со стороны
российских историков объективных фактов и исторической правды."
|
||
|
Академік
С.Л. Рудницький: "При
нинішнім стані науки розріжнясмо в Европі чотири головні раси. Північна
раса (германська) висока зростом, довгоголова, значить,
що голова, як дивимося на неї згори, виглядає подовгувата, з ясними
очима й волоссям. Обіймає германські народи Британії, Скандинавії та
Північної й Середущої Німеччини. Північно-східна (фінська)
раса низька зростом, майже довгоголова, з ясними очима
й волоссям, обіймає фіннів, москалів і в части білорусинів та поляків.
Середземноморська раса низька зростом, майже круглоголова,
значить, що голова, як дивимось на неї згори, виглядає круглява, з темними
очима й волоссям, обіймає майже усі романські народи та південних німців.
Адрійська раса висока зростом, кругоголова, з
темними очима й волоссям, обіймає усіх(без
болгарів) південних
слав'ян та українців. Адрійську расу вважають декотрі антропологи
властивою слав'янською расою, що, розширяючись зі своєї правітчини на
всі сторони, накидала народам інших рас (головно ж фінської) дещо зі
своєї будови тіла, свою мову й культуру. Такими зіслав'янщсними народами
є чехи, надлабські слав'яни, поляки, білорусини, москалі, болгари...
Український нарід творить серед своїх сусідів дуже визначну і самостійну
расову групу. Для приміру подаю коротку табельку, зложену з матсріялів
Вовка й Раковського. Декому посторонньому могло б здаватись, що ріжниці
між поодинокими народами обертаються прецінь в занадто малих обсягах,
отже, не мають значіння. На се відповім, що се середні числа, взяті
з тисячів помірів, які виразно зазначують антропологічну особистість
даної групи людства. Вона показує нам передусім дуже наглядно, що
українці мають дуже мало расової подібности з москалями й поляками,
натомість сі два сусідні нам народи дуже подібні між собою. Тих
три рядки чисел, роздобутих стислою природописною наукою, говорять за
грубезні томи. Вони немов молот розбивають обі "об'єдинительні" теорії,
які так довгі часи розповсюджнювали про нас москалі й поляки... ми,
українці, є самостійний нарід... навіть із расового боку, чого, навпаки,
не можна сказати про поляків чи москалів. Український расовий тип,
що панує неподільно на широких просторах нашої Верховини, Підгір'я,
Поділля, Волині, Подніпр'я, Слобідщини, Кубанщини і тільки на межах
нашої теріторії дещо слабше зазначений, творить віковічно тверду основу
української нації... антропологічна наука наглядно доказує, що
радше москалі й поляки - мішанці слав'ян з фіннами. Український нарід
натомість - се окремий антропологічний тип, чисто слав'янський своїм
походженням, дуже своєрідний своєю старинностю й чистотою від всіляких
нсарійських домішок." |
||
|
"Звернемося
насамперед до даних антропології... Французький учений Амі
поділяє слов'ян на дві групи. До o першої зараховує він поляків,
білорусів та москвинів... Друга група обіймає сербів,
хорватів, словінців, чехів, словаків та українців... Багаторічні
дослідження професора Петербурзького університету X. Вовка,
засновані на численних антропометричних вимірах, цілком стверджують
і деталізують погляди професора Амі. В результаті вислідів Хведора Вовка
встановлено ряд антропологічних прикмет, що ними дуже помітно відрізняються
українці від росіян. Досвіди показують, що домішки фінсько-тюркської
крови істотно віддалили росіян від народів Европи і наблизили до Азії.
Щодо українців, то вони, як за даними Амі, так і за даними проф. Вовка,
зберегли свою старовинну динарську расову основу. Так в самій фізичній
зовнішності виявляється своєрідність українського національного типу."
|
||
|
| Антрополог В.Д. Дяченко (керував роботою Української антропологічної експедиції відділу етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (1956-1963)) пише: "...Українці загалом антропологічне менш різнорідні, ніж, наприклад, німці або італійці, південні і північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією і рядом інших ознак)" |
||
|
"За своєю расовою природою москвини - мішанці слов'янської та фінської крови. Слов'янський первень москвинів - це племена кривичів, половчан, новгородських слов'ян. Головною ж біологічною основою москвинів стали фінські племена: Чудь, Водь, Ям, Весь, Перм, Меря, Мурома, Мордва, Мокша, Мещера, Черміси, Юґра, Печора, Король, Зиряне, Самоядь, Срза та інші. Слов'янсько-фінське походження засвідчують дані археології, речові докази, проти яких сперечатися не доводиться. Видатний знавець російських археологічних даних, проф. Спіцин, в своїй праці "Владимирские курганы" зазначає; "Могили Х віку можна було б приписати південно-руським (тобто українській області) і середньо-руським (тобто білоруським) племенам... у Володимирській області (центрально-московській) їх нема". Московський історик Мілюков пише: "...трудно було б шукати наших предків, як це робили московські історики-націоналісти, між кочовими племенами російського півдня (цебто України - наша прим.) ...там відбувалися інші процеси і московська національна традиція - навіть і несвідомо - туди не доходить." "Згідно з усіми відзнаками... в лісній смузі горішніх допливів Дніпра й зараз на схід від нього, минаючи степ, у напрямку до Оки і Волги сусідували з русько-слов'янськими племенами фінські й тюркські. Брак географічних перешкод, єдність будови східньої рівнини виявилися могутніми об'єднуючими принципами. Поступово просуваючись вгору по рікам до водозборів, а потім переходячи в другі басейни, руські колоністи повільно розселювались між чужими племенами, передаючи їм свою мову, засвоюючи їх фізичну зовнішність." Цілковиту відрубність москвинів за часів їхнього формування від українців стверджують московські вчені Пресняков, Любавський, Смірнов тощо. Північно-східні слов'яни, перед тим, як злилися з фінами, не створили жодних значних духово-культурних цінностей, не виробили власної цивілізації. Винятком з цього були новгородці, де виникали зародки оригінальної північносло-в'янської культури, які були нещадно, майже безслідно знищені згодом Москвою, коли "Господин Великий Новгород" став московською провінцією. Не маючи власних культурних та державно-творчих традицій, москвини переймали їх від нас, з України. Так перейняті були наші книги, наші поетичні леґенди, цілий ряд особливостей нашої матеріяльної культури. Доходило до того, що переймано навіть назви наших міст (Володимир, Галич тощо). Москвинам здавалося, що коли вони запозичать з України зовнішній вигляд її культури, то це піднесе їхню молоду державність на рівень могутности Київської Руси. Тому у Володимирі Суздальському з'являються Золоті Ворота, річка Либедь тощо. Дуже важно тут підкреслити, що предки нинішніх москвинів у жодній мірі не були співтворцями культури й цивілізації Київської Руси - це історія лише України. Московщина на зорі свого історичного життя не мала нічого величного, нічого такого, що становило б непроминальну вічну цінність, а не маючи - намагалася привласнити так, як привласнила собі старовинну українську назву Русь. Національна амбіція москаля вимагала того, щоб виводити генезу московської нації від вихідців з південно-східнього слов'янства. Москвинові треба було, бодай фальшивими аргументами, довести свої культуротворчі здатності в давньому минулому. Але теорія "общих истоков русской истории" мае ґрунт не лише в амбіціях москвинів. Ця теорія потрібна їм також для виправдання своєї аґресії на Україну. Бо якщо припустити, що росіяни й українці мають в своєму минулому цілі століття спільної духової творчости, то це означатиме, що між ними ще й нині повинно залишитися багато спільного з тих давніх часів. На цьому вже легко ґрунтувати й ідею "единой неделимой", чи то в її старій білоґвардійській, чи в новій большевицькій варіяції." |
||
|
|
"З самого початку виходу московських племен на історичну сцену в 10-11 століттях взаємовідносини між ними та Руссю не відзначалися гармонією та ідилічністю, що пояснюється багатьма причинами. Адже це були народи різного етнічного походження та культури. Пращури русинів-українців були землеробськими слов'янськими племенами, притому найбільш розвиненими серед інших слов'ян, з багатотисячолітніми (12-15 тисяч років) традиціями культурного розвитку. Пращурами москвинів були угро-фінські племена примітивної збирально-мисливської культури, що жили відокремлено серед безкрайніх лісів та багнищ північно-східної Європи. Майже десятитисячолітній розвиток, який створив високі цивілізації Трипілля, Шумеру, Греції та Риму, їх начисто обминув. Слов'яни належать до індоєвропейців, найближчі їхні родичі-прибалти (крім естонців), та германці. Одну-півтори тисячі років тому вони могли розуміти одне одного без перекладача. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку, фактично, предки москвинів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геродот (5 ст. до Хр.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоідами. Певна сукупність племен може називатися народом, якщо вона має спільну територію, мову та єдину етнокультуру (тип житла, посуд, прикраси, знаряддя праці,... звичаї, вірування, міфологія, обряди тощо) ... При вивченні питання походження та споріднености народів більше значення, ніж мова, має антропологічний тип. Він пов'язаний з генетичним кодом, а отже й з тими рисами поведінки народу, які передаються спадкове. Українці належать до динарського або українського антропологічного типу... До нього належать інші слов'янські народи: серби, словаки, словени, хорвати, чехи, чорногорці. Поляки, білоруси та москвини, які також говорять слов'янськими мовами, належать до іншого, так званого віслянського типу... Кілька слов'янських племен, помандрувавши у 5-6 століттях на землі сучасної Польщі, передали примітивним автохтонам слов'янську мову, але самі розчинилися в морі тубільного населення. Утворився народ "поляки", який говорить слов'янською мовою, має елементи слов'янської культури, але інший антропологічний (генетичний) тип, а отже й іншу, ніж справжні слов'яни, психологію поведінки, яка відзначається агресивністю, жорстокістю та нетерпимістю до сусідів, пихою та гонором, як компенсація за нестачу розумових здібностей. Велику роль в генезі поляків відіграли жорстокі й хижі тюрські племена обрів та лєхів, які в кінці 6 ст. пройшли Південною Україною, осіли на Півдні Польщі й за два століття розчинилися серед місцевого населення. Зважаючи на те, що ляхи та москвини мають однаковий антропологічний тип, а москвини постали від угро-фінів, приходимо до висновку, що від них же походять і поляки. Не випадково історик Б.Рибаков розмістив андрофагів Геродота на теренах сучасної Польщі. Насправді андрофаги жили в малопрохідних лісах та болотах на Півночі Європи між Віспою та Уралом. Сталість антропологічного типу свідчить, що маса народу, а отже й основи його поведінки, не змінилися. Без великої натяжки можна й треба говорити, що ніяких праслов'ян не було, а були праукраїнці, від яких внаслідок різних історичних процесів, зокрема, розселення на інші землі, постали слов'янські народи. Справжніми слов'янами є лише ті, що мають український антропологічний тип. Про інших треба говорити як про слов'яномовних. Угро-фіни прийшли на терени Північне-Східної Європи з-за Уралу порівняно недавно, десь у 1 тисячолітті до Р.Хр. Маючи низьку організацію суспільного життя, вони не могли витримати конкуренції у боротьбі з культурнішими народами за степ та лісостеп і мусили вдовольнитися малопридатними для життя землями. Очевидно, нестача продуктів харчування змушувала їх пожирати своїх стариків, ослаблених, або захоплених у полон членів сусідніх племен. Внаслідок збільшення чисельности слов'ян й слов'яномовних народів та розвитку торгівлі у 8 ст. починається поступове освоєння (колонізація) ними (ільменські словени, кривичі, радимичі) величезних просторів на сході, зайнятих угро-фінами. Зайдам туземці могли продати хутра впольованих звірів, а від них отримували предмети домашнього вжитку та збіжжя, переймали мову та елементи культури. В середині 9 ст. на угро-фінських землях виникають перші торгово-адміністративні міста Ростов та Муром і перші племінно-адміністративні об'єднання. По одне з них розповідає літопис Руський. Старійшина роду " од ляхов" (а, можливо, й від обрів) Вятко з родом своїм (кілька десятків чи сот осіб) осів на річці Ока й об'єднав навколишні племена, після чого це об'єднання почало називатися "вятичами". Яке йшло, таке й здибало. Значно культурніший рід Вятка все ж таки був одного з угро-фінами походження й швидко розчинився серед місцевої людности, частково передавши їм діалект польської мови. Вятичі були не більшими слов'янами, ніж близькі їм за походженням хозари. Через те, що вятичі та радимичі були "од ляхов", московська мова ближча до польської, ніж до української. Після утворення могутньої держави Руси на основі орійських племен наших пращурів, русів-українців (поляни, сіверяни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати) майже два століття Русь мало цікавилась угро-фінськими землями, які платили данину хозарам, Літопис Руський повідомляє: "У рік 885 пішов Олег до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?" Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте"". І стали вони русам данину давати і через те стали називатися руськими, а до того були хозарськими. Радимичів доводилося приборкувати й пізніше. У літопису Руському записано: "У рік 984 пішов Володимир на радимичів... і побідив їх... Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися". Кілька походів робили руси на вятичів (сучасні москвини), поки не примусили їх наприкінці 10ст. платити скромну данину Русі. Так наші предки оволоділи величезними теренами Північно-Східної Європи і зробили руським все, що там було чи там жило: лани, ліси, ріки, худобу та людей ... Вони (угро-фіни) спілкуються слов'янською мовою, засвоїли деякі елементи , слов'янської культури, але до слов'ян мають таке ж відношення, як комі, буряти, чукчі та інші подібні їм народи урало-алтайської групи... Процес окультурення угро-фінських племен посилився в 11 ст., коли руські князі шукали вільні землі, щоб дати їх "на откормку" своїм дітям та онукам. Досить згадати, що у Володимира було сім офіційних (а ще більше неофіційних) дружин і величезна кількість нащадків, яких треба було забезпечити уділами. Княжичі приходили на ці землі з невеликою дружиною у кілька десятків чи сот воїнів, які одружувались з місцевими дівчатами, частково ставали боярами, частково розчинялися серед місцевого населення, але знову ж таки внаслідок своєї малочисельности не могли змінити психологію чи спосіб життя цього народу. Та і це продовжувалось недовго, бо на нових місцях прийшлі князі обростали своїми нащадками. Переселення великих мас слов'ян на ті землі ні в той час, ні пізніше, після навали на Русь монголів, не засвідчено. За межами Руси-України слов'янські народи утворилися в 6-7 століттях. А московський археолог А.Спіцин пише, що слов'янських могил на етнічних теренах Московії до 10 ст. ніде не знайдено. Відомий московський історик М.Покровський (1868-1932) вважав, що 80 відсотків москвинів мають фінське походження, це ж доводять дослідження сучасних москвинських антропологів. Як свідчать архіви, ще у 14 ст. багато сіл Московії розмовляли фінською мовою. Утворення московської мови на основі слов'янських та тюрських мов (спочатку польських діалектів, потім руських, потім староболгарських з церковних книг, далі монголо-татарських) відбувалося 500-600 років і завершилося в 15-16 століттях. Велика роль в етногенезі москвинів належить монголам та татарам. Монголи зруйнували протилежну їм за духом слов'янську Русь, але з розумінням поставились до споріднених з ними напівдиких угро-фінів (русcких), включивши їх у свою орду на правах улуса (области)... " |
||
|
Дозволяється використовувати матеріали сайту ©"Ukraїnarus`" при написанні наукових робот. Не дозволяється запозичення секцій і підсекцій сайту "Ukraїnarus`" іншими сайтами в мережі Інтернет. При використанні окремих матеріалів сайту посилання на ©"Ukraїnarus`" є обов'язковим.
| Частина2 | ~
Етнічна належність терміна "Русь". Украдене ім’я. Архівні документи
~
~
"Русь" і "Московія" очима Європи ~
|
| Частина3 | ~
Україна-Русь очима Заходу ~
~
"Общерусская народность": до історії міфу ~
~
Мова Київської Руси-України ~
~
Споконвічність і безперервність українського народу на терені України
~
~
Етнічні творці культури України-Руси ~
|
| Частина4 |
~
Походження назви "Україна"
~
~
"Черняхівська культура"– готська імперія Германаріха ~
~
До
проблеми антинаукових теорій етногенезу українців ~
~
Витоки РПЦ ~ |
Доктор
археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник
Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського
Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного
університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише:
