"1948 p. вийшла друком у Ленінграді праця В.Мавродіна "Формирование русской нации". В ній без особливої аргументації декларувалося: "На підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у IХ—XI ст.ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй". Радикальні судження В.Мавродіна протирічили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства — В.Ключевського, М.Грушевського, А.Кримського, О.Шахматова, М.Покровського та багатьох інших.

Наприклад, О.Шахматов 1919 р. писав: "В історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не може бути мови про існування єдиної руської мови". А саме наявність так званої єдиної давньоруської мови була головним аргументом В.Мавродіна та його послідовників на користь існування в Х—ХІІI ст.ст. єпиного давньоруського етносу. Контраверсійність і бездоказовість висловлювань В.Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками.

1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася наукова дискусія з приводу існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди В.Мавродіна на той час вже отримали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської історії (В.Зимін, В.Пашутов, А.Сидоров та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в IX—XII ст.ст. Спільну думку висловив О.Санжаєв: "В Київській Русі існували три окремі східнослов"янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом слов"янським народностям: російській, українській та білоруській".

У заключному слові В.Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеня єдності людності Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі "Вопросы истории", 1951, №5, с. 137-139.

[Залізняк Л.Л. Від склавинів... -C.90.]

Однак ЦК КПРС поклав край цій науковій дискусії у відомих тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди, надрукованих у газеті "Правда" за 10 січня 1954 р...[C.90-91]

Таким чином, проблема була переведена з наукової у політичну площину і всяка дискусія на цю тему в Радянському Союзі стала неможливою. Однак історики української діаспори за кордоном продовжували критику концепції давньоруської народності.

Наприклад, 1964 р. в Нью-Йорку вийшла друком книжка Миколи Чубатого "Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно- слов'янских націй"... Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних обширах держави Русь, кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного моря, на заході Вісли, на сході Верхньої Волги? Нагадаємо, що в цю давньоруську імперію входила велика кількість неслов'янських племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, замголи, корсь, лити, пруси, ятвяги та ін.), фінно-угрів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, ліви, чудь, нарова, ямь, весь, пермь, югра), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї, ковуї, чорні клобуки). Навіть 15 літописних слов'янських пле- мен, що увійшли в державу Русь, не складали єдиного народу вже у VIII ст.

"Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов", — пише про них Нестор-літописець (Літопис Руський, 1989, с.9). Звичайно, як у всякій багатоетнічній державі імперського типу, у Київській Русі проходили консолідаційні (в т.ч. етнічні)

[Залізняк Л.Л. Від склавинів... -C.91.]

процеси навколо пануючого етносу, що мешкав у політичному, економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак їх інтенсивність пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужним через нерозвиненість комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточне формування державної структури Русі відбулося в кінці Х ст., а в середині XII ст. вона фактично розпалася на незалежні князівства. Контроль Києва над периферією величезної імперії був досить умовний і нерідко зводився до збору данини з підкорених племен.

Як правило, це робилося взимку, коли замерзали численні болота та ріки, що давало змогу здійснювати далекі мандрівки крізь лісові хащі за даниною. Враховуючи слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами, які жили на безкраїх лісових просторах в умовах бездоріжжя, консолідація населення держави в єдиний давньоруський етнос була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша, порівняно з Руссю, надцентралізована Російська імперія за кілька сотень років панування не змогла консолідувати східнослов'янські народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські, угро-фінські та тюркські народності. Про різноетнічність населення Русі писав не тільки Нестор-літописець.

Дослідники бачать в них праетноси українців, росіян, білорусів. Для кожного з цих регіонів властивий свій напрям економічних зв'язків, певні мовні особливості, своєрідність культури, зокрема такі прикраси традиційного одягу, як скроневі кільця (Рис. 13)

[Залізняк Л.Л. Від склавинів... -C.92.]

Таким чином, у Русі мав місце консолідуючий вплив київського ядра держави на підкорені 'різноетнічні племена і перш за все на слов'янську їх частину. Але він не був настільки потужним і довготривалим, щоб на різноплемінному грунті постала єдина давньоруська народність з єдиною мовою, культурою та самосвідомістю.

Численні лінгвістичні, археологічні, історичні, антропологічні дані підтверджують гіпотезу О.Шахматова, М.Грушевського, А. Кримського про початок формування окремих східнослов'янських етносів у часи розпаду слов'янської спільності ще у VI — VIII ст.ст.

Тобто, це сталося ще до виникнення держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов'ян в єдиний народ. Згадані вчені та їхні сучасні послідовники вважали, що східні слов'яни в епоху Київської Русі являли собою конгломерат споріднених і досить близьких діалектів, що групувалися в праукраїнський, прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси.

Важко не погодитись з Я.Ісаєвичем (1991, 1995) та Я.Дашкевичем (1993), які заперечують існування монолітної давньоруської народності і наголошують на багатоетнічності й федеративності держави Русь. Всі аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етно-політичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно- культурного комплексу. Останній складався з книжної церковнослов'янської мови та православної культури.

Будь-які спроби шукати наші корені глибше вважалися підступами "українських буржуазних націоналістів" і жорстоко переслідувалися. Проте при детальнішому і вдумливішому аналізі суспільно-політичних і культурних особливостей давньоруської держави виявляється, що вчення про давньоруську народність (чи, як тепер дехто називає, етномовну спільність) з усіма її необхідними ознаками - це не більше, ніж ідеологічний міф. Слід сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися такої антинаукової позиції.

Ще класик російської історичної науки В. Ключевський (1841-1911) вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст. Фактично з позицій М. Грушевського, вперше викладених у його праці "Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (1904 р.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична наука на чолі з акад. М. Покровським - аж до погрому його школи в 1936 р. Ця школа починала російську історію з Володимиро-Суздальського князівства, отже, Київську Русь у неї не включала.

Ситуація різко змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді була опублікована праця В. Мавродіна "Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства)". У ній без належної наукової аргументації було проголошено, що "Киевская Русь- это начальный этап в истории всех трех братских славянских

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.55.]

народов Восточной Европы, имеющих одного предка - русский народ киевских времен, древнерусскую народность" (с. 309). Далі в цій праці підкреслюється величезна роль, що її в історії східних слов'ян відіграв "величественный процесе объединения восточнославянских и ассимилируемых ими племен в единую древнерусскую народность" (с. 310).

Цю саму тезу В. Мавродін повторив і в наступній своїй праці "Образование единого русского государства" (Л., 1951): "Объединение восточных славян, сложившихся в единый русский народ, должно быть определено как народность... Таким образом, можно считать установленным, что во времена Киевского государства восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или, конкретизируя, в единую русскую народность" (с. 215). Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім радянським ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочасних владних структур.

Незважаючи на це, позиція В. Мавродіна спочатку не знайшла розуміння серед московських істориків та філологів. Зокрема, на початку лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція з проблеми утворення російської народності і становлення її в націю. Основну доповідь на цій конференції зробив В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова дискусія. Різку критику з боку істориків А. Новосельського, Г. Санжеєва, О. Зиміна, В. Пашуто, М. Павловського та філологів В. Сидорова, П. Кузнецова дістала теза В. Мавродіна про те, що "в VIII-IX вв. в связи с распадом первобытнообщинного строя и развитием феодальных отношений, приведших к образованию Киевского государства, племена восточных славян сложились в единую древнерусскую народность с общим для всего государства языком".

На одностайну думку учасників дискусії, частина доповіді В. Мавродіна, присвячена давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. У ході дискусії підкреслювалося, що якби в Київській Русі племінні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох хоч і споріднених, але

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.56.]

різних народностей. Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській.

Дискусія також показала, що розв'язання проблеми етногенезу російського та інших народів може бути досягнуто лише об'єднаними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів, мистецтвознавців. У заключному слові В. Мавродін погодився з низкою принципових критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погляди (Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі "Вопросы истории". - 1951. - № 5. - С. 137-139.). Проте перемогла не наука, а політика. У концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії.

Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов'янську державу Русь і єдиний давньоруський народ.

Тож будь-яке об'єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов'янських народів. Через це

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.57.]

й не дивно, що концепція В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС й офіційно проголошена в "Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", надрукованих у газеті "Правда" за 10 січня 1954 р.: "Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня - древнерусской народности, создавшей древнерусское государство- Киевскую Русь".

Цими тезами було покладено край науковій дискусії з приводу давньоруської народності, і невизнання запропонованої партією доктрини розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. За таких умов В. Мавродін виявився "на коні" й не тільки не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її захист ще дві книжки: "Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности" (М., 1971) та "Происхождение русского народа" (Л., 1978). Критику концепції давньоруської народності продовжили лише історики української діаспори в Канаді та США (Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 137-139.).

Однак цей підступний історичний міф національної єдності Російської імперії, куди нібито входять як локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси, сприйняли також і провідні політики, й навіть учені Заходу і, на жаль, досі його дотримуються, незважаючи на розпад Радянського Союзу та крах імперської ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно приписують росіянам історичне минуле, до якого вони непричетні (Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. - Нью-Йорк, 1990. - С. 223.). Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність, нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу, народності та нації. Але ми поки що абстрагуємося від

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.58.]

цих недоречностей і, виходячи з досі існуючого визначення народності й нації, спробуємо з'ясувати, чи справді були властиві так званій давньоруській народності всі необхідні для неї чотири ознаки. Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає: давньоруська держава Київська Русь справді займала компактну територію. Але ж це була спільна територія держави, а не народності. З етнічного погляду ця держава становила конгломерат різних племен і народів - не лише слов'янських, але й балтських, тюркських, фінно-угорських. Давньоруська територія була заселена не рівномірно, окремі її частини розчленовувалися дуже широкими і майже непрохідними лісами та болотами.

Чи могли східні слов'яни за таких умов відчути спільність своєї території від Карпат і Надросся до Пскова й Ростова? Можливо, це відчували хіба що порівняно нечисленні урядовці, що були пов'язані з князівською адміністрацією та іншими державними структурами й час від часу подорожували по всій державі, збираючи раз на рік податки і виконуючи інші державні функції. Але основна маса населення, яка фактично й становить саму народність, хіба могла усвідомлювати якусь єдність території при тодішніх примітивних транспортних засобах і шляхах сполучення, при величезних природних перешкодах, що фактично були своєрідною "залізною завісою"? Звичайно, ні! У кожному регіоні люди мали "свою" територію.

Скажімо, Середня Наддніпрянщина була споконвічною для полян; тут вони мали глибоке історичне коріння, своїх предків і нащадків, тут відбувалася зміна поколінь, формувалися їхні звичаї, матеріальна і духовна культури, і не переймалися вони клопотами новгородців або псковичів, та й навряд чи знали про їхнє існування взагалі. Так само слов'яни Новгородщини, Муромщини чи Ростовської землі не мали жодного стосунку до Наддніпрянщини, і навряд чи спадало їм на думку вважати ті далекі землі своїми. Отож єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні державних структур, та й то в умовах напівконфедерації, коли Новгород постійно протистояв Києву, йому ж не хотів коритися Полоцьк, коли київським князям весь час доводилося втихомирювати непокірних

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.59.]

периферійних князів, ця єдність території мала досить своєрідний і відносний характер, і її роль була явно не тією, що пізніше - в епоху окремих східнослов'янських народностей і націй.

Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство. Існування народності неможливе й без спільної для всіх її регіонів мови. Чи була така мова в Київській Русі? Про мовну ситуацію на Русі детально йтиметься далі. Тут ми лише відзначимо, що спільною для всієї території Київської Русі (хоч і з деякими місцевими відмінностями) була давньокиївська писемно-літературна мова. Але ж вона була наддіалектною, значною мірою штучною, для більшості простого народу досить далекою і навіть чужою, коли окремі її стилі були щедро пересипані церковнослов'янськими словами, граматичними формами та стилістичними конструкціями.

Хоч у деяких давньоруських юридичних документах, що відбивають традиції звичаєвого права, або в художніх творах із значним фольклорним струменем спостерігається певне наближення давньокиївської літературної мови до народної, було б наївною ілюзією ототожнювати ці мови і вбачати в давньокиївській літературній мові XI-XIII ст. віддзеркалення простонародного мовлення.

Цілком зрозуміло, що претендувати на роль мови припущуваної давньоруської народності має підстави не давньокиївська писемно-літературна і не церковнослов'янська (мова православної церкви), а жива народнорозмовна мова. Але чи є підстави говорити про єдину давньоруську народнорозмовну мову як ознаку давньоруської народності й розтягувати період її існування десь аж до XIV ст.? Традиційна відповідь однозначна: так, є.

Для цього нібито є й відповідні аргументи: наявність спільносхіднослов'янських мовних рис (повноголосся -оро-, -єре-, -еле-, звукосполучення зв-, це- у словах типу звізда, цвіт замість колишніх gv-, kv-, перехід початкового ненаголошеного je в о перед складом з голосними і, е у словах типу озеро, осінь, протиставлення приголосних за твердістю- м'якістю, близькі системи слово- і формотворчих префіксів та суфіксів, спільний у своїй переважній частині лексичний фонд тощо), майже повна відсутність у

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.60.]

ранніх східнослов'янських пам'ятках місцевих діалектних особливостей, а якщо вони й трапляються, то їх інтерпретують не як діалектні риси, яких нібито майже не було і не могло бути, а як описки книжників. Проте, як показує поглиблений аналіз, традиційні аргументи на користь існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови хисткі й непереконливі. У цьому випадку наявність спільних східнослов'янських мовних рис нічого не доводить.

По-перше, зважаючи на особливості розселення й наявність широких і непрохідних незаселених просторів важко припустити, що всі спільні східнослов'янські мовні особливості виникли синхронно на всій східнослов'янській території. Вірогіднішою видається поява окремих діалектних рис спочатку на обмежених територіях з пізнішим поширенням на інші діалектні ареали. По-друге, спільні риси будь-якої групи споріднених мов не обов'язково мусять бути спадщиною єдиної прамови.

Наприклад, загальновідомо, що сучасні західнослов'янські мови відзначаються низкою спільних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, хоч якоїсь західнослов'янської прамови ніколи не було. Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народнорозмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і фактичного ґрунту.

Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів. Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури.

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.61.]

Одна з них офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії. Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності.

Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен.

Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати. Друга культура Київської Русі - це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі.

Але ж у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-об'єднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї виникали в столиці й постійно

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.62.]

пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте повного розуміння вони не знаходили, а деякі регіони були настроєні проти цих ідей неприховане вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, оспівували, до єдності закликали), - це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом "в одній державі - один народ", а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне.

Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою "обрусения инородцев", це ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про "нову історичну спільність людей - радянський народ", хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був чистісінький міф).

Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності. Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо.

Усе це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо, що саме вкладали в цю назву її носії у різних регіонах Русі: чи етнічне поняття, чи лише свою належність до держави "Київська Русь". Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією.

Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах.

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.63.]"

Академік-секретар Відділення історії, філософії та права Національної Академії Наук України, директор Інституту українознавства ім. Крип’якевича Я.Д. Ісаєвич у статті "ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ" пише:

"У 30-х роках Сталін і його співправителі цілком відмовились від такої концепції і вирішили, що російський патріотизм, навіть шовінізм, краще забезпечить консолідованість їхніх володінь, ніж так званий пролетарський інтернаціоналізм. Інтернаціоналістські гасла було залишено лише як димову завісу, яка прикривала справжню суттність держави, що відверто стала на шлях продовження не лише політики, а й ідеологічних традицій Російської імперії.

Відповідно до нової політичної орієнтації було переписано історію. Період відносного невтручання компартії в інтерпретацію давнього минулого скінчився, оскільки було вирішено, що і середньовічна спадщина придатна до прищеплення "масам" російського патріотизму радянського зразка. Як зазначив свого часу І. Мигул, за відсутності в СРСР офіційно визнаної наукової політології політичні ідеї нерідко формулювалися під маскою тлумачення фактів минулих епох13. Особливо це стосувалося так званого національного питання, під яким у радянській термінології розуміли насамперед політичний статус неросіян.

Найбільш бажані для комуністичних правителів перспективи проголошувалися не прямо, а під виглядом історичних інтерпретацій, зокрема в такому питанні, як етногенез і формування націй. Якщо йдеться про українців, то офіційна радянська доктрина була витворена в 30-х роках, а остаточне, закостеніле, — як гадалося авторам, назавжди, — формулювання було подане у формі так званих "Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією", схвалених ЦК КПРС. Це було своєрідне резюме української історії, написане з цілком телеологічних позицій: довести, що історія України до 1654 р. була підготовкою до "возз'єднання з Росією, а

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.26.]

пізніше — становила перехід від "дружби двох великих слов'янських народів" до "непорушної дружби народів СРСР", очолених російським "старшим братом"14. "Тези" стали обов'язковими для усіх радянських марксистів, але лише в Україні їх розглядали як незаперечну до найдрібніших подробиць директиву, важливішу навіть від висловлювань Маркса і Леніна. Втім, формульована у "Тезах" версія до певної міри була компромісною.

Українців, особливо за правління Хрущова, визнали начебто "другими за значенням" після росіян і навіть дозволили культивувати обмежено-казенний український патріотизм за умови, що він не суперечитиме засаді російського примату. Хоч ідея особливого статусу України не утвердилася, було зроблено певну поступку в інтерпретації етногенезу українців.

Київська держава визнавалася не виключною власністю росіян, а "спільною колискою трьох братніх східнослов'янських народів" — росіян, українців, білорусів15, їх спільним коренем, згідно із "Тезами", була так звана давньоруська ("древнерусская") народність. Отже, якщо російські дореволюційні історики, за невеликим винятком, єдиним спадкоємцем Київської Русі проголошували Російське царство, то, за "Тезами", всі три східнослов'янські народи мали на старокиївську спадщину однакові права.

Передбачалося, що слово "давньоруський" повинно вживатися саме стосовно "спільної спадщини", отже, курси історії і Росії, і України, і Білорусії мали включати давньоруський період, прямим продовженням якого вважався подальший окремий розвиток кожного зі східнослов'янських народів. Однак так інтерпретували цю схему підручники, видані в Україні і Білорусії, а для "всесоюзного" та іноземного читача вона переважно поставала у варіанті ще більш несправедливому щодо тих народів, яким було надано статус "молодших братів". Наприклад, більшість підручників "Истории древнерусской литературы"

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.27.]

об'єднує під назвою "древнерусская литература" або навіть "древняя русская литература" (несинонімічність цих понять авторами, як правило, не усвідомлювалася) письменство Київської Русі і російське письменство XIV— XVII ст. Більше того, у тексті таких підручників навіть не робиться ніякого застереження про те, що в них приблизно до XIII ст. викладається історія літератури всіх східних слов'ян, а потім без ніякого переходу чи пояснення — література лише одного зі східнослов'янських народів, причому момент цієї зміни предмету дослідження навіть не відображається у періодизації16.

В Україні розцінювалось як "націоналістичний", тим самим і найважчий, злочин користування словами "український" і "українці" для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали "русский" як синонім терміну "давньоруський", а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі "Повісті временних літ" слова "положити ряд межю Русью и Грекы" (тобто між Руссю і Грецією) перекладено "установить договор между греками и русскими".

Далі в тексті також слово "русин" послідовно перекладається як "русский"17. Такий переклад почав вважатися обов'язковим, і пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивились, що автор однієї із статей вжив слово "русин" стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка-errata: "Надруковано "русины". Має бути "русские"18.

Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять "давня Русь" і "Росія" можна було б навести безліч. Отже, якщо й допускався відхід від офіційної схеми, то лише в бік ототожнення Київської Русі з Росією. При цьому російські автори використовували, найчастіше несвідомо, неоднозначність відповідних термінів. Зрозуміло, що на рівні побутового мовлення не може бути тієї термінологічної

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.28.]

визначеності, до якої прагне наука. Історично склалось так, що у російській мові і тепер від слів "Русь" і "Росія" утворюється один прикметник — "русский", а слово "Русь" вживається не тільки в його історичному значенні, а й як синонім сучасної Росії19. Природно також, що слова "древнерусский" і "русский" сприймаються як визначення одного народу на різних етапах розвитку, натомість відмінність слів "давньоруський" і "український" створює враження, начебто йдеться про різні народи.

Вікова нерівноправність України спричинилась до того, що в історіографії статусу традиційної набула термінологія, яка нерідко затемнювала реальний стан справ. Наука тут повинна була б не пристосовуватись до рівня побутового слововжитку, а, навпаки, намагатись його модифікувати. На жаль, у цьому випадку трапилось інакше.

Вслід за російськими авторами пішли також і більшість іноземних (західноєвропейських, американських, навіть литовських) авторів, перекладаючи термін джерел "Русь"—"русини" як "Russia—Russians", "Russland—Russen", "Russie—Russes" тощо. Про певні об'єктивні труднощі для перекладачів свідчить той факт, що навіть у авторизованому перекладі першого тому "Історія України—Руси" Грушевського поняття "Руська держава" передавалась як "das Russische Reich"20. Пропозиція перекладати Русь на німецьку мову середньовічним німецьким словом "Reussen" не була прийнята21.

Однак останнім часом з'являлися статті, автори яких вказують на необхідність збереження у перекладах терміну Русь і недопустимість змішування понять Русь і Росія22. Слід, однак, зазначити, що в польській науковій літературі вже давно практикується протиставлення термінів ruski (в сенсі "загальнослов'янський", а також "український і білоруський") і rosyjski (від Росія, а не від Русь), але більшістю сучасних читачів перший термін сприймається як тотожний другому: це видно хоча б з того, що кваліфіковані перекладачі з польських наукових видавництв

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.29.]

у англомовних резюме ruski перекладають як Russian і навіть Rus Czerwona передають як Red Russia. Схема історичного процесу, заснована на ідентифікації понять "Русь" і "Росія", до дуже недавнього часу викладалася в школах усіх республік СРСР.

Також у середніх школах Радянської України викладалася не історія українського народу, а так звана історія СРСР (підручники "Історії Української РСР" вживалися для доповнення українським матеріалом частини тем з історії СРСР). Основний зміст курсів історії СРСР становило звеличення історії російського народу та держави, а історія інших народів зачіпалася лише маргінально і лише в офіційній російсько-радянській інтерпретації: переважно, щоб показати "благотворність", або хоча б неминучість підпорядкування цих народів Росії. З-поміж українських істориків лише ті, які опинилися в еміграції, могли відверто полемізувати з офіційною радянською історіографією23.

Але і в Україні в періоди відносних "відлиг" деякі історики і, особливо, письменники намагалися робити все, що було можна в тих умовах, для популяризації історії українського народу. Хоч головні висновки в працях, які допускалися до друку в Україні, не могли відбігати від наперед заданих тез і певної сміливості вимагало навіть інше розміщення акцентів24, з конкретних часткових питань лінгвісти, історики і, особливо, археологи нагромаджували фактичні матеріали, які нерідко, суперечили офіційній інтерпретації проблем етногенезу східнослов'янських народів. Більше того, поряд з працями, цілком витриманими в руслі імперської ідеології, окремим історикам вдавалося інколи опублікувати дослідження, які ставили під сумнів аргументацію офіційних істориків, хоч і не могли прямо заперечувати їхніх тез.

Однак ні ідеологи КПРС, ні російська історіографія практично не рахувалися з позицією української національної історіографії, тотально кваліфікуючи український патріотизм не тільки як націоналізм, а й як "зраду інтересів

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.30.]

українського народу" (!)25. Своєрідним апогеєм політики ігнорування національних почуттів українців і повного привласнення Росією старого Києва було офіційне відзначення у 1988р. 1000-ліття прийняття християнства Руссю, тобто київським князем Володимиром: не лише Московський патріархат, а й державні структури СРСР обрали місцем для святкування Москву, а Україну і Білорусію відсунули на дуже далекий план26. Така політика тоді вже була анахронізмом, бо якраз у той час, саме напередодні і під час святкування Мілленніуму християнства, український національний рух, використовуючи політичну лібералізацію доби гласності, почав виходити з підпілля, причому однією з важливих ліній політичної дискусії стала боротьба за право на історичну спадщину, зокрема спадщину Київської Русі27.

Як тільки імперська ідеологія втратила поліційну охорону, особливо після відродження Української держави, праці, що продовжують традиції української історіографії XIX — початку XX ст. і розвивають схему Грушевського, почали виходити не лише в середовищі української діаспори, айв Україні. Поряд з тим, і в Україні з'явилися публіцистичні статті і навіть книжки, в яких виникнення українського народу датується дуже давніми часами — кілька тисячоліть тому або навіть раніше. Очевидно, це реакція на ту ситуацію, коли офіційні чинники нав'язували дуже пізнє датування появи українського етносу. Треба думати, що поширення подібних неоромантичних схем буде зменшуватися в міру реального утвердження самостійності України.

Російська історіографія в цьому питанні в більшості випадків поки що продовжує радянські концепції, або й відверто повертається до російських імперських доктрин. У Західній Європі й Америці більшість істориків Східної Європи залишилися під впливом інтерпретацій, спопуляризованих російськими емігрантами 20—30-х років і радянськими виданнями28. Треба, однак, гадати, що виникнення

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.31.]

незалежних України і Росії, зацікавлених у співробітництві, створить сприятливі умови для порозуміння між істориками обох народів. Останнім часом серед частини російських істориків починає утверджуватися думка, що навчальні курси історії Росії мали б наголошувати на подіях, що відбувалися у межах етнічної території російського народу. Така концепція, якщо вона буде застосована на практиці, може стати підставою для зближення точок зору істориків Росії та її сусідів...

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.32.]

Те, що в СРСР тлумачення історії Київської Русі брав на себе ЦК КПРС, свідчить, наскільки важливою партійні ідеологи вважали відповідну інтерпретацію "давньоруської спадщини" для обгрунтування "історичних коренів" Радянського Союзу, який, за словами гімну цього "союзу", "навік згуртувала великая Русь"47. "

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова... - С.39.]

"До легенд належить твердження великодержавних істориків, що Київська Русь — це початок Московської держави і російського народу. В минулому

[М.Демкович-Добрянський Україна і Росія... -С.74]

різні народи творили великі легенди про свої початки, щоби підносити свою гідність і значення в світі. Але наукова історіографія давно покінчила з цим. Пора звільнити історію Східної Європи від легенд і схем, що їх накинула науці великодержавна політика. За всіми законами науки й людської справедливости Київська Русь — колиска української нації — є складовою, частиною історії України. Схема історії Східної Європи, запропонована М. Грушевським 7 [7 Англійський текст і бібліографію «Схеми» подає: Hrushevsky M.: The Traditional Scheme of „Russian" History... / Ed. A. Gregorovich.— Winnipeg, 1965.] і опублікована в одному з видань Імперської Академії Наук 1904 p., настільки очевидна й переконлива, що її прийняли за слушну також деякі російські історики (А. Пресняков, В. Пашуто, М. Любавський).

Проте, важко сподіватися, щоб у проглядному часі російська громадська думка заради історичної правди відреклась того, що стало для неї догмою і справою національної гордости. Бо якщо не приєднати Київської Русі до Московії (байдуже, якими натяжками це робити), тоді давній (московський) період в історії російської культури мусів би вийти досить блідим. Казав же Георгій Федотов, що культурна творчість була в Києві та Новгороді, а не було її в Москві.

Але ми мусимо вимагати, щоб Київської Русі не відібрали від нашого народу. Соромом образи паленіє лице кожного українця, коли він думає, як нахабно знехтували царські великодержавники право нашого народу до культурної спадщини Київської Русі, як ще брутальніше повелись у цьому питанні великодержавні шовіністи з КПРС! Царський режим різними заходами утруднював українській науці вивчати культуру київського періоду, а всіляко підтримував наукові досліди Київської і Галицької Русі в Петербурзі та в Москві.

Сталінський режим просто заборонив українським ученим займатися справами Київської Русі. І затвердив ці справи у монопольному віданні наукових установ Москви та Ленінграда. Післясталінський режим, прийнявши офіційну тезу, що український народ і українська мова формуються щойно в XIV-му сторіччі, відібрав нашому народові півтисячоліття історії, в тому всю добу Київської Русі. Яким правом ? — мусить запитати кожний українець. Хіба на те, щоб наш народ деградувати на позицію меншого брата, який ще не доріс до повноти років. І тому потребує старшого брата, щоб його вів за руку і навчав, як старшого шанувати, якою мовою говорити, як у світі поводитись. Вихований у почутті

[М.Демкович-Добрянський Україна і Росія... -С.75.]

меншецінности. з покаліченою душею, позбавлений історичної нам'яти - такий народ легше буде можна русифікувати й асимілювати — мріють великодержавні шовіністи. Щоб закінчити тему Київської" Русі, треба б не одне прикре слово сказати на адресу нашої громадськости на Заході. Зокрема, завинила українська преса. Бо замало освідомлювала своїх читачів, що це означає підібрати нашому народові Київську Русь, найсвітлішу добу в його історії. Замало цікавимося цієї добою. Розпитайте видавців документальної «Історії України-Руси» М. Грушевського про їх досвід у поширенні «Історії» серед української громади... На цьому полі треба куди більше активности. Бо це один з дуже важливих фронтів боротьби проти імперіалізму.

[М.Демкович-Добрянський Україна і Росія... -С.76.]"

Доктор історичних наук, професор С. Павлюк пише:

"Етногенетична проблематика у російській, а потім і російсько-радянській етнографічній науці розроблялась як державне замовлення (*Було б несправедливим звинуватити усіх російських вчених, зокрема тих, хто займався питанням етногенезу за розробленою московською методологією, у державному пристосуванстві, у сліпому виконанні геополітичних завдань. Одночасно напрацьовувалась справжня наукова теорія і методика етногенетичних досліджень, вдосконалюючи прийняту класичну схему. Одним із найактуальніших завдань українських істориків, лінгвістів, народознавців є дослідження етногенетичних пракоренів українського народу. Геиезу українців офіційні історики протягом тривалого часу моделювали під окупаційні геополітичні потреби, а з тим відбувалося дозування і одночасно цензурування історичного матеріалу. І все ж, поза всілякими перепонами, раз по разу проявлялися в закамуфльованій формі нові наукові ідеї, чи утверджувалися базові постулати етногенези. Принаймні нагромаджувався емпіричний матеріал).

Для утримання у підкореному стані сотень завойованих народів складно було справитися мілітарною силою, тому окупаційний режим вдавався до різних підступних засобів. Одним із таких, який активно проявився - це спрямований лжеінформаційний вплив на місцеве населення шляхом спотворення його історії, духовних цінностей, суті національних святинь тощо. Тільки-но Україна виборола державну незалежність, як проблема українського етногенезу стала стрижневою. Адже формування ідеології національного буття органічно поєдналося з питанням походження українців, їх етнічною історією. Багато дискусій поміж істориків, давніх і сучасних, і українських, і російських точиться стосовно етнічної належності Київської Русі.

Комуністична історична доктрина, а ще перед тим російська офіційщина привчила нас думати, що Київська Русь була колискою трьох східнослов'янських народів -українськогo, російського, білоруського. Це подавалось як аксіома. Аполоіетів концепції "колиски" не хвилювала складність процесу народотворення, певні закономірності в ньому. Замовчувались або спотворювались концепції відомих істориків XVIII - початку XX ст., які відстоювали позиції самостійного розвитку кожного зі східнослов'янських народів, зокрема українського як спадкоємця давньоруського. Усе було спрямоване на несхитність політичне вигідної для російських правителів моделі про росіян як основного спадкоємця історії і культури давньоруського народу.

Утворення Давньоруської держави не призвело до остаточного формування української (руської) нації. Родоплемінна самосвідомість племен і їх самоназви ще тривалий час збережуться. Київська держава витворювалася, ймовірно, не на основі мирного об'єднання усіх східнослов'янських племен, а під дією збройного приєднання до ініціатора такого об'єднання - полян. Разом з полянами-русами (росами) основу Руської держави склали близькі за походженням племена, які усвідомлювали себе причетними до створених уже господарських і культурних надбань, володіли спільною мовою і освоїли певну територію. Вони ж і були основою руського (давньоруського) народу, самоназва якого прийнялась не одразу."

Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати."

Козацький та княжий періоди української церковної архітектури. Софійський собор у Києві в ХІ ст.(2) та у ХVІІІст.(1)

"У пошуках безпосередніх культурно-історичних спадкоємців Київської Русі визначальним є не стільки факт формальної подібності культур, скільки генетична спадковість та безперервність, тривалість історичного розвитку від південних русичів до сучасних українців. Це дає підстави вважати Київську Русь, козацьку та сучасну Україну послідовними, генетичне пов'язаними фазами життя одного етносу — українського народу.

Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі — то українці, які мовою, культурою, ментальністю мало відрізнялися від населення козацької чи сучасної України. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців правильніше називати праукраїнцями.

Враховуючи зазначене вище, зробимо деякі узагальнення щодо ключової проблеми історії Східної Європи — культурно-історичної спадщини Київської Русі. Вирішальне значення для її розв'язання мають питання походження східнослов'янських народів, причому етногенетичні процеси, що призвели до їх постання, не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етноісторична ситуація неодноразово і невідворотно повторювалася на руїнах великих імперій минулого.

Мається на увазі постання у підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом-завойовником. Відбувалося це в умовах могутнього адміністративного, культурного, мовного впливу розвинутої метрополії на відсталу периферію. Найдійовішим механізмом такого впливу була міграція представників панівного імперського етносу з центру до завойованих провінцій. Вона була тим інтенсивнішою, чим відсталішими і слабкіше заселеними були завойовані землі.

Класичний приклад — сталий напрямок міграції у руській імперії — з київської метрополії на лісову Північ. Нові етнічні спільноти генетично були пов'язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах невідворотного розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив,

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.211.]

або власне народження, нових етносів від батьківського імперського. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси тією чи іншою мірою надовго зберігали мовно-культурну спорідненість з панівним народом загиблої супердержави. У добу середньовіччя виникли численні європейські імперії із заморськими колоніями — Іспанська, Португальська, Бельгійська, Англійська, Французька та ін. Внаслідок іспанізації аборигенів Латинської Америки за участю вихідців з Африки у XVI—XIX ст. зародилися численні іспаномовні етноси Нового Світу: мексиканці, аргентинці, чилійці, перуанці, венесуельці, колумбійці, кубинці та ін.

Експансія португальців та англійців до Америки призвела до постання бразильців та американців. Днем народження всіх цих молодих етносів Нового Світу можна вважати момент набуття відповідними колоніями незалежності від метрополії, що здійснювалося в процесі розпаду колоніальних імперій. Народження нових, споріднених з імперським етносів відбувалося, як правило, у відносно відсталих та малозаселених провінціях.

У випадку підкорення імперією сформованого народу з давньою історією та багатою культурою поневолений етнос стійко опирався нівелюючому впливу метрополії, зберігаючи власну етнічну своєрідність. Тому молоді романські народи постали на варварській периферії Стародавнього Риму, а Греція, Єгипет, Близький Схід, що також входили до Римської імперії, так і не романізувалися. У межах Англійської імперії Індія лишилася Індією, а в малозаселеній первісними племенами індіанців Північній Америці постав споріднений англійцям молодий етнос американців, в Австралії — англомовних австралійців. У Російській імперії Польща, Литва, Україна, Грузія, Узбекистан зберегли своє етнічне обличчя, а первісний Сибір XVII—XIX ст. зрусифікувався. Розпад нинішньої Російської імперії може відбутися за класичною моделлю Римської, коли давні народи отримали незалежність, а у варварських провінціях постала група молодих споріднених романських етносів.

Відповідно на руїнах Російської імперії, крім народів, що повернули колись втрачену незалежність (поляки, литовці, українці, грузини, вірмени та ін.), у малорозвинених сибірських провінціях можуть постати споріднені росіянам постімперські етноси — західносибірський, далекосхідний, козацький Передкавказзя та ін. Саме так від англійської метрополії відійшли 200 років тому англомовні американці, а від Іспанської імперії — молоді іспаномовні народи Латинської Америки. Спорідненість цих постімперських етносів зумовлена тим, що кожен з них тією чи іншою мірою сприйняв і включив до своєї традиційної культури надбання колишньої метрополії. Зрозуміло, її головним культурно-історичним спадкоємцем лишався народ, що продовжував проживати на землях метрополії і був кровно споріднений з панівним етносом імперії.

Інакше кажучи, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це насамперед італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та елліністичної імперії Олександра Македонського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадрида та Лондона є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.212.]

мексиканці та американці. Так само безпосередніми нащадками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною частиною історії українців, хоча елементи її культури стали невід'ємними складовими молодих східнослов'янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.

Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов'янських народів [202]. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так само княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи. Могутній вплив Риму на периферію імперії призвів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці — це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи — латинізоване кельтське плем'я галів, а румуни — латинізовані первісні племена даків, гетів, мезів.

Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародження на їхніх теренах білоруського, псковсько-новгородського, російського етносів... Важливу зміцнюючу роль у Римській державі виконувала латинська мова метрополії. У провінціях вона була не лише мовою адміністрації, а й культурного та духовного життя. Саме з її допомогою поширювалася з Риму державна релігія — християнство разом з літературними та науковими надбаннями високої греко-римської цивілізації.

У Київській Русі культурні впливи метрополії поширювалися на провінції державною церковнослов'янською мовою. З допомогою її провінції сприймали з Києва державну релігію Русі — православ'я. Офіційні мова та культура істотно впливали на формування етнічної специфіки провінцій. З ослабленням центру та розпадом імперії зароджені в її тілі етнічні спільноти розпочинали самостійне життя. Зрозуміло, вони успадкували багато культурних надбань колишньої метрополії, надовго зберігаючи до неї певний пієтет.

Творячи власні держави за взірцем держави-метрополії, новонароджені етноси нерідко переймали навіть її назву. Римське право та державність були підірунтям державотворення середньовічних народів, багато з яких постали безпосередньо на руїнах Римської імперії. Ностальгія за нею жила в Європі протягом усього середньовіччя, виливаючись у періодичні спроби відновлення Священної Римської імперії, що формально проіснувала аж до 1806 p. Румуни навіть власний етнонім та назву своєї держави запозичили у римлян.

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.213.]

Відповідно, державність східнослов'янських народів (а також литовців) у пізньому середньовіччі творилася за взірцем імперії Київська Русь. На цьому історичному тлі стає зрозумілим запозичення росіянами як самоназви, так і назви своєї національної держави у імперії Русь, творцями якої була корінна людність Південної Русі-України. Усе це не дає підстави вважати етноси, що зародилися в тілі імперії, ні головними творцями культурних надбань метрополії, ні прямими спадкоємцями історії імперського oцентру. Адже метрополія - то батьківщина окремого етносу, який і був будівничим відповідної імперії.

Тому іспанці, португальці, французи, румуни мають власну національну історію і культуру, які починаються з післяримських часів. Історія і культура Стародавнього Риму були витвором перш за все латинян. Найближчими нащадками останніх є сучасні італійці. Однак слід пам'ятати, що італійський народ формувався у V- VII ст.ст. за умов змішування латинян з варварами - вандалами, лангобардами, готами, гуннами та ін.

Тому більшість вчених вважає італійців хоч і близько спорідненими з латинянами, але окремим етносом. Враховуючи сказане, зазначимо, що права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадріда, Ліссабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму.

Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи.

З київської метрополії руська культура поширювалась на північ нерідко разом з переселенцями з Південної Русі, формуючи прабілоруський, праросійський, псково-новгородський субетноси. На їхніх землях виникали вторинні центри культуротворення імперії, які функціонували за зразками київської культурної метрополії, їхні культурні надбання є органічною частиною культур відповідних східнослов"янських народів. У Римській імперії канонічна культура Риму теж була взірцем для провінцій. Але це не значить, що мешканці останніх творили цю культуру нарівні з римськими митцями, літераторами, філософами. Цікаво, що багато зразків класичного латинського мистецтва збереглося саме в провінціях, а не в Римі з його бурхливою історією. І це не стало підірунтям для претензій відповідних регіонів на культурну спадщину Стародавнього Риму.

Разом з тим збереженість билин, ікон та літературних пам'яток київського походження на лісовій Півночі Східної Європи чомусь вперто наводиться, як неспростовний доказ переважного права мешканців Архангельщини чи Підмосков'я на культурну спадщину княжого Києва.

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.214.]

Дивно і непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою твором усіх схід'нослов"янських племен, від Тьмуторокані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Тобто, в творенні канонічних зразків києворуської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літописання ("Повість минулих років"), літератури ("Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім") тощо Х-ХІІ ст.ст. київська метрополія нібито відіграла не більшу роль, ніж слов'янські колоністи, що на той час щойно з'явилися в глухих лісах Півночі Східної Європи.

І це незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Без сумніву, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900, Півторак, 1993, с.170-176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить, проголошувати "Слово" твором праросіян немає підстав.

Немає сумніву, що головним творцем киеворуської культури Х-ХІІ ст.ст. була перш за все людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців. Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та її історію першим етапом російської держави та історії ... Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію Стародавнього Риму, а першою державою американців Англійське королівство X-XV ст.ст. Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Протяглість історичного розвитку від неї

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.215.]

до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками Стародавнього Риму, розпад держави Русь у XIII-XIV ст.ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Русі. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Все це дає підстави вважати Київську Русь IX-XII ст.ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.

Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі, зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю, була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов"янських народів. Формувалася вона під потужним впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов'янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотно поставали на руїнах великих імперій минулого...

[Залізняк Л.Л. Первісна історія України... - С.216."

"Києво-Печерський патерик розказує, що Володимир Мономах був приявний в своїх молодших роках разом із його батьком на основоположенні Успенського собору Печерського манастиря ... Патерик же згадує, що Мономах побудував у Ростові і Суздалі собори на взір "Великої церкви" Печерського манастиря ... Розкопки в Суздалі відкрили в основах колишнього собору стіни будови Мономаха ... В цілому тип конструкції близько нагадував Печерський собор, що був для нього взором ... Сама техніка будови із плоскої плиткоформної цегли і штучного каменю доволі точно показувала традиційне київське мурування. Всі ці окремі дані свідчать, що Мономах переніс на Північ київську архітектурну традицію; в Суздаль були донесені не лише виміри Печерського собору, сюди, показується, прийшли і київські будівничі, архітекти перших кам'яних церков на Північному-Сході. Був це важливий факт в історії давноруської архітектури - досягнення київської будівельної архітектури, передані в нові віддалені краї. Вони тут ще не зазнали будь-якої місцевої перерібки, і собор Мономаха по суті був пам'яткою південної архітектури на Півночі... (Стор. 342-343.)

Будови Довгорукого різняться від попередніх церков Мономаха і від сучасних їм храмів інших областей прекрасною технікою мурування із бльоків білого каменя місцевого вапняка. Камінь клали майже насухо, заповняли проміжок поміж двома його рядами відломками каменю, заллятими споюючим розтвором. Прегарно вирівнані один до одного і дбайливо витесані квадри каменю давали ідеально рівну білокамінну гладь стіни. Ця техніка, притаманна для Галицького князівства; в побудові Юрія існують теж і декоративні деталі, подібні до галицьких: аркатурний пояс з поребриком в Кідекші і Переяславі, перспективні порталі входів. Це свідчить про участь у праці над будовою Юрія прихідних майстрів. Правдоподібно, були це будівничі, що до 1152 року працювали для галицьких князів, з якими Юрій був у дружніх відношеннях." (Стор. 346-347.)

Народний жіночий одяг Південної Русі (1) та Скандинавії (2). Реконструкція за матеріалами розкопок позовань Х ст. біля м.Бірка, Південна Швеція. Обіидві жінки носили на грудях по дві черепахоподібні фібули - типові прикраси скандинавських вікінгів Х-ХІ ст.ст. (Залізняк Л.Л. Первісна історія України...)

Доктор археології та первісної історії України, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інститут українознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор національного університету "Києво-Могилянська Академія" Л.Л. Залізняк пише:

"Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Регіональні його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII ст., про які пише Нестор-літописець.

У народному костюмі людності Київської Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок. (Ніколаєва, Щербій, 1991, с.59, 99)

Поховання жінки в національному українському строї досліджено археологами поблизу центру скандинавських вікінгів м.Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його Х ст. і вважають похованням слов'янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь (Мал. 19) (Herrmann, 1982, p.61). Як видно з ілюстрації , одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях є запозиченням із скандинавського костюму. Для порівняння наводимо реконструкцію традиційного одягу варязької жінки того часу (Рис. 19, 3). Похована тисяча років тому у м. Бірці

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .130.]

жінка, очевидно, була полоненою під час походу варягів на Південну Русь, її одяг переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середнього Подніпров'я.

Певні паралелі з козацьким та селянським чоловічим одягом простежуються у чоловічому вбранні X-XIV ст.ст. Згадайте опис зовнішності князя Святослава Ігоровича Левом Дияконом: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. За київськими літописами, русичи носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які у пізньому середньовіччі були невід'ємною частиною українського національного костюма. Обличчя українського етносу значною мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, народні пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї тощо), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьба по дереву, писанки тощо.

Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на' Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис.до н.е.) і навіть дуже давніх індоєвропейських традицій. Щодо еп"хи Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та етнографія XVI-XX ст.ст. безпосередньо постали на південноруській основі...

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .133.]

Козацтво продовжує традиції дружин київських князів Х - XIII ст.ст. Їх поєднують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі Марія Покрова, Святий Юр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) та інші численні паралелі. Більшість із них пояснюється тим, що дружина Русі та українське козацтво були своєрідними проявами європейського лицарства, яке постало на дуже давніх індоєвропейських військових традиціях.

Феодально-лицарський стан був стрижнем європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Н.М.Яковенко (1993, с.70) переконливо показала, як через українську шляхетсько-лицарську верству XIV - XVII ст.ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі. Невід'ємним елементом лицарського культурного комплексу середньовічної Європи є співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні такими були кобзарі, що відіграли величезну роль у формуванні українського народу. За змістом та формою кобзарство має прямі паралелі, з одного боку, в європейській лицарській культурі, а з іншого - в дружинній культурі Русі. Безпосередній

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .134.]

попередник кобзарів пізнього середньовіччя - дружинний співець Боян, "що свої віщі персти на живії струни накладав, - вони самі князю славу рокотали". Козацькі думи мають прямі аналогії за структурою, формою, змістом як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі "Слово о полку Ігоревім", так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів ... Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .135.]

розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме - дружинні звичаї Х - XIV ст.ст. Відсутність власного лицарського епосу у пізньосередньовічній Росії пояснюється знищенням тут незалежного феодально-лицарського стану Іваном Грозним ...

Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі - Святослава, "хороброго Мстислава", що зарізав Редедю перед полками "косозькими", князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: "Краще вже потятим бути, ніж полоненим", та багато інших. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та в безсмертних творах Тараса Шевченка і Миколи Гоголя.

[Залізняк Л.Л. Від склавинів до... - С .136.]"

А. Адруг у статті "ДАВНЬОРУСЬКІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ПОЧАТКУ XVIII ст." пише: "Друга половина XVII - початок XVIII ст. позначені значним піднесенням культури українського народу, центром розвитку якої стала Лівобережна Україна разом з Києвом, де нагоді склались задля цього особливо сприятливі умови. Важливе значення мало звернення до традицій вітчизняної античності - культурної спадщини Київської Русі. Це добре простежується на прикладі української архітектури другої половини XVII - початку XVIII ст. Давньоруське планування українських міст збереглося і в другій половині XVII ст.

Нове ж містобудівництво здійснювалось з тактовним урахуванням принципу розміщення будівель за ландшафтною системою, яка склалась історично. Архітектурні комплекси розширюються і стають важливими домінантами в мальовничих панорамах старовинних міст України. Живими носіями культурної традиції стали величні пам'ятки давньоруської архітектури і мистецтва, які збереглися. Тому така увага приділялась їхньому відновленню і реставрації.

Під час цих робіт будівлям Надавались форми, властиві архітектурі XVIІ ст. Серед відбудованих споруд можна назвати Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівську церкву, Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкьу Києво-Печерської Лаври в Києві, Іллінську церкву, Спаський, Успенський та Борисоглібський собори, А також П'ягницьку церкву в Чернігові, Спаський собор у Новгороді Сіверському, Відновлені будівлі справили певний вплив на формування стильових особливостей української архітектури другої полошиш XVII -початку XVIII ст.

У мурованій архітектурі Лівобережної України другої полонини XVII - початку XVIII ст. виділяється напрямок, який пов'язаний з традиціями зодчества Київської Русі. Пам'ятки цього напрямку являють собою великі монастирські храми, які беруть початок від Успенського собору Печерського монастиря в Києві (1073 - 1078 рр.). Першою такою будівлею у XVII ст. став Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові, початий будівництвом у 1679р.

Збудував його за власним проектом архітектор І.- Б. Зауер. Чернігівський Троїцький собор - це хрестовокупольний храм з шістьма стовпами, трьома апсидами і п'ятьма банями. Його західний фасад фланкують дві башти з банями. Вочевидь, Троїцький собор сподобався сучасникам. Тому І.-Б. Зауера запросили збудувати Преображенський собор Мгарского монастиря на Полтавщині (1684 - 1692рр.). Планова побудова чернігівського і мгарського соборів майже однакова. Але в Преображенському соборі спочатку було три бані на повздовжній осі будови, завдяки чому створювався дещо інший загальний силует споруди.

Далі цю лінію в розвитку української архітектури продовжили Миколаївський (1690 - 1696 рр.) і Братський (1690 - 1693 рр.) собори в Києві (не збереглися), їх збудував архітектор Й.Д. Старцев, запрошений з Москви. Зодчий розмістив чотири бані навколо центральної по кутах споруди. Західний фасад композиційне виділяється не так виразно, як у чернігівському Троїцькому соборі. Архітектор відмовляється від поділу фасадів на дві частини карнизами. Гладь стін порушується віконними отворами.

Цоколь і карниз підкреслюють горизонталі об'єму споруди. У Братському соборі на фасадах збережені пілястри, а в Миколаївському кути оброблені колонками з капітелями. Таким чином, для розвитку української архітектури другої половини XVII - початку XVIII ст. важливе значення мали традиції зодчества Київської Русі. Вплив давньоруських традицій виявився як у містобудівництві, так і в одному із головних напрямків української архітектури того часу (будуванні величних монастирських храмів), який започаткував Троїцький собор у Чернігові."

Живі південно-руські елементи могли вдиратися до письменської церковно-слов'янської мови тільки проти волі писаря-русина (в іншому місці цієї ж праці читаємо, що тогочасні писарі "нехотячи робили описки в дусі своєї живої мови і, через це, ми з-попід церковно-слов'ямської кори виловлюємо загальні зариси південноруської мови, якою говорили люди в літописній київській великокнязівській державі" і що "написаннями отакого типу київський Ізборник 1073 р. аж рясніє". - М. П.)", тобто лише в результаті його недогляду в офіційну мову рукопису зрідка "вдиралися" звичні йому із повсякденного вжитку елементи тогочасного усного мовлення. А якою ж мовою, власне, розмовляли русичі?

На думку того ж таки А. Кримського, уже з XI ст. "мова Наддніпрянщини та Червона Русі (Галичини) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей". А. Кримський та його послідовники, досліджуючи стародавні київські та галицькі рукописи, відкрили в них величезну кількість українізмів, серед них, зокрема, й такі: батіг, вежа, гілля, глум, жито, лічба, парубок, страва тощо. І взагалі, як наголошував Агатангел Юхимович у своїй праці, присвяченій аналізові погодинської гіпотези ([304], crop. 111), "словарный материал Киевской летописи отличается поразительной близостью к современному малорусскому...

Примеры у нас налицо: дьяк Иоанн, великокняжеский переписчик Изборников 1073-го и 1076-го года, принадлежал к киевской интеллигенции, вращался в великокняжеской сфере; однако его невольные описки показывают нам, что говорил он не по-общерусски, а по-киевски (цілком можливо, що у пересічного читача може виникнути питання: якщо, скажімо, у стародавньому Києві розмовляли мовою, близькою до сучасної української, то чому тексти в стародавніх рукописах, не кажучи вже про їх пізніші переписи, наводяться не українською мовою, а російською, з такими характерними для неї "ятями"?

Насправді літописи написані, звичайно ж, не російською як такою- вони значно старші за неї - а церковно-слов'янською, яка була офіційною літературною мовою Київської Русі, а пізніше саме на основі цієй церковной мови і була створена російська писемність - звідси така їх схожість. - М. Л.)".

[М.Лукінюк Україна - Крим - Росія... - C.68.]

Такої ж думки дотримувався і російський академік Олексій Шахматов ([270], стор. 338-339): "Украинци от берегов Припети (а вони "перешли ее еще в доисторическую эпоху", тобто в VI-VIII ст., підкреслює він. - М. Л.) вплоть до Черного моря, от Днепра и до Карпат говорят такими говорами, которые ясно свидетельствуют об исконном племенном их единстве". А от північноруські говірки, виявляється, зі згаданої єдності начисто випали.

Так, володимирський "говор", пише В. Ключевський ([35], стор. 368-370), зовсім "удалился" від говірок "древней Киевской Руси", однією з особливостей яких була "известная фонетическая гармония" вимови голосних та приголосних, ба навіть "у тратил древнєє сочетание гласных с согласными".

А "московское наречие, усвоенное образованным русским обществом как образцовое,.. еще далее отступило от говора древней Киевской Руси: гаварить па-масковски (виділено В.К. - М.Л.), значит едва ли не еще больше нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец". Московити, наголошує історик, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі говорять "вопреки правилам древней русской фонетики", яка, між тим, "сохранилась в наречии малороссов".]

А "на письмі", зрозуміло, мала вживатися тільки офіційна назва держави - "Русь"54 ...

[М.Лукінюк Україна - Крим - Росія... - C.69.]

До речі, змішування т. зв. живої мови з літературною доволі поширене. Як зазначає відомий сучасний мовознавець, історик української літератури Юрій Шевельов ([314]. стор. 16), "літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися і виходили з ужитку. Тяглість живої, "природної", "нерукотворної" мови існує близько 1300 років.

Можна для кожної літературної(виділ. Ю. Ш. - М. Л.) мови подати більш-менш точну дату постання. Староцерковно-слов'янську створив Кирило з Солуня коло 863 року, як німецьку Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійськуДанте своїми писаннями початкуXIV'cm." А от для будь-якої живої мови встановити точну дату народження неможливо. От умовна дата постання давньоукраїнської літературної (церковної*) мови відома - 988 рік, рік хрещення Київської Русі. "Цю мову, - наголошує Ю. Шевельов, - можна і слід назвати давньоруською.

Історик і археолог, автор численних праць з ранньої і середньовічної історії України, теорії і методології історії, дійсний член Української Вільної Академії Наук у США, голова Осередку УІТ ім. М.Грушевського у Києві, професор Києво-Могилянської Академії, співробітник Археологічного інституту НАН України, д-р Михайло Брайчевський пише:

"Проблема мовної єдності Русі досі не розроблена через відсутність надійних джерел. Спільна для всієї Русі літературна мова так же мало може засвідчити цю єдність, як спільність, скажімо, латинської мови для всіх західних слов'ян - їх мовну єдність. Це - чужа для Русі (хоч і зрозуміла) староболгарська мова, тільки подекуди перероблена. Живої ж, народної мови ІХ-ХІІІ ст. ми не знаємо … за авторитетною думкою Л. А. Булаховського ("Протягом перших століть існування східнослов'янського письменства літературна мова, відома на території сучасної України, в переважній більшості своїх характерних ознак виступає в інослов'янській оболонці. Це є поширена в Київській Русі традиційна староболгарська (старослов'янська або церковно - слов'янська) мова, яку в певних жанрах було взято за літературну")., деякі особливості української мови досить виразно виступають в південноруських пам'ятках ХІ-ХІІІ ст.

(Ізборники Святослава 1073 та 1076 pp., Остромирове Євангеліє, Житія Феодосія, Бориса і Гліба з XI ст. та ін.). Це такі явища, як рефлексія "Ъ" як "і"; спеціальна рефлексія "о", "е" в нових закритих складах; збіг в одному звуку фонем "у" (ы) та "і"; відсутність пом'якшення перед "е"; закінчення давального відмінка на "ови", "еви" і т. п. Великий інтерес становить південноруська лексика (тобто лексика, відсутня в пам'ятках північного походження): "болоння", "оболонье"; "верв"; "дертиця", "тертиця" (драниця); "криниця"; "пуща"; "рінь" (гравій, дрібні камінчики); "коімонь"; "вівериця" (вивірка); "кожух"; "глек"; "глей" (глина);"пороси" (множ., однина - "порох" в розумінні "пил"); "лагодити"; дієслова з основою "-тят-" ("утяти", "потяти", пор. суч. укр. "утну-Іти"); службові слова, як-от сполучники "та" ("і"), "бо", "аби", '"чи", "ож", "оже" ("адже") і т. п. Всі ці слова пізніше знайшли своє місце в специфічно українській лексиці."

"Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов'янською, мовою, що значно відрізнялася від їх рідної мови усного спілкування. Однак уважне дослідження київських та галицьких літописів XI—XIII ст., розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них великий пласт української лексики.

По-українські звучить вираз "Люди погані і невігласи", як і літописні київські топоніми: Печерська Лавра. Видубичі. Либідь. Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Знайдено меч XI ст. з написом українською мовою "Коваль Людота" (мал. 84)... Мова перлини давньоруської художньої літератури "Слова о полку Ігоревім" також відзначається яскравими українізмами [133, с. 170—176].

На думку Г. Півторака, половина лексики твору, а саме 1500 слів, — це надбання різних протоукраїнських діалектів. Серед типових українських фонетичних особливостей "Слова" дослідник називає: 1) повноголосся: болото, боронь, ворота, забороло, полонени, хоробре; 2) форми давального відмінка на -єві: Дунаєві, Ігореві, королеві тощо; 3) кличний відмінок іменників: Бояне, дружино, Ігорю, княже, Всеволоде; 4) прикметники жіночого роду родового відмінка: бистрої, половецької.

Московітський історик Ключевский В.О. пише: "ГОВОР. II. То же влияние, кажется, было небезучастно и в изменении древнерусского говора. В говоре древней Киевской Руси заметны три особенности: 1) она говорила на о, окала; 2) звуки ц и ч мешались, замещали друг друга; 3) в сочетании гласных и согласных соблюдалась известная фонетическая гармония: звуки согласные гортанные г, к и х сочетались с твёрдыми гласными а, о, ы, у, э и с полугласным ь, а зубные, или свистящие, з, с и ц и нёбные, или шипящие, ж, ч и ш - с мягкими гласными я, е, и, ю и с полугласным ь; сюда же можно отнести и мягкое окончание глаголов в 3-м лице обоих чисел (пишеть, имуть) . Следы этих особенностей находим в остатках древней письменности XII и XIII вв. В иностранных словах при переходе их в русский язык неударяемые звуки а и с заменялись звуком о: Торвард - Трувор, Елена - Олёна.

Киевская Русь сочетала гортанное к с твёрдым ы, а зубное ц или нёбное ч - с мягким и или ь: она говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики, требовавшей, чтобы к при встрече с и перезвуковывалось в ц или ч: отсюда форма в одной южнорусской рукописи XII в. "Лучино евангелие" (от Луки). Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов, которые говорят: на полянци, козаче.

Мы, великороссы, напротив, не сочетаем ц и шипящие ж и ш с мягкими гласными, говорим: кольцо, шыре, жизнь, и не сумеем так тонко выговорить соединённых с этими согласными мягких гласных, как выговаривает малоросс: отъця, горобъця. Далее, в древнем южном говоре заметно смешение или взаимное заместительство звуков ц и ч: в Слове о полку Игореве веци и вечи, галичкый. Те же особенности имел в XII в. и частью сохранил доселе говор новгородский: в поучении архиепископа Илии-Иоанна духовенству гыбять (гибнуть), простьци и простьчи, лга (льзя), или в договоре 1195 г. с немцами немечьскый и немецкый, послухы и послуси. Признаки той же фонетики замечаем и в говоре на верхнем Днепре: в смоленском договоре 1229 г. немечкый, вереци (церковнославянское врещи - тащить), гочкого (готского). Значит, некогда по всему греко-варяжскому пути звучал один говор, некоторые особенности коего до сих пор уцелели в говоре новгородском...

Другие особенности обоих поднаречий: в южном г произносится как придыхательное латинское h, е близко к у и мягкое окончание 3-го лица глаголов (ть), как в нынешнем малорусском и в древнем русском (векоу - веков, в договоре 1229 г. узяти у Ризе - взять в Риге); в северном г выговаривается как латинское g, в в конце слов твёрдо, как ф, твёрдое окончание 3-го лица глаголов (ть)...

Зато московское наречие, усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами ещё далее отступило от говора древней Киевской Руси: гаварить по-масковски значит едва ли ещё не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор - сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. Кажется, в духовной Ивана Калиты 1328 г. мы застаём момент перехода от о к о, когда рядом с формами отця, одиного, росгадает читаем: Андрей, аже вместо древнего оже - ежели. Таким образом, говоры великорусского наречия сложились путём постепенной порчи первоначального русского говора. Образование говоров и наречий - это звуковая, вокальная летопись народных передвижений и местных группировок населения.

Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским. Это наводит на предположение о связи обоих процессов.

Даль допускал мысль, что акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племён. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными. Обруселая Чудь не обогатила русского лексикона: академик Грот насчитал всего около 60 финских слов, вошедших большею частью в русский язык северных губерний; лишь немногие подслушаны в средней Великороссии, например пахтать, пурга, ряса, кулепня (деревня).

Но, не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания. Древнерусский говор в наибольшей чистоте сохранился в наречии новгородском; в говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи..."

"Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості регіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції.

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.97.]

Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше - на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.

Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями - наприклад, між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався й детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам'яток, але при встановленні часу появи окремих діалектних рис за давніми писемними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично.

Адже до нас дійшли писемні пам'ятки, починаючи з другої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, зі з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони напевне були, але загинули в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали своїм завдання стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах й обов'язково використовувати їх у писемній мові.

Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги - це вважалося блюзнірством. Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був дуже істотним, і про це слід постійно пам'ятати. Тому не можна, наприклад,

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.98.]

цитувати уривок з "Повісті минулих літ" або зі "Слова про Ігорів похід", написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнослов'янськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну українську мову, робити висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Але ж вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті. При фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток другої половини XI ст. і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056-1057 pp.. Збірники Святослава 1073 і 1076 pp., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов'янською мовою, знаходимо серед церковнослов'янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови.

Це - специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук й, що виник унаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні е" та й'', голосний і на місці, давнього т. ("ятя"), чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонйна, тулитися, ховатися, яр та чимало інших. Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам'ятки світських жанрів. Наприклад, у "Слові про Ігорів похід" (кінець XII ст.) відбито повноголосся (ворота, голова, голосъ. полонені, хороброе), закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку іменників чол. роду (Дунаєві, Игореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м'якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Місцеві діалектні риси виникали і в інших регіонах Київської Русі - на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині. Наприклад, новгородські писемні пам'ятки ще з кінця Х ст. відбивають так зване "цокання" і "чокання", тобто змішування у вимові м'яких приголосних ц і ч, а в псковських, пам'ятках з XII ст. відображено нерозрізнення приголосних з - ж, с - ш.

[Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов... - C.99.]

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині XI - у XII ст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки проговорювали текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки, і чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народності.

На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках - і декілька століть. Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в Х-XI ст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи. Їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду зредукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь. Протягом XI-XIII ст. зредуковані голосні занепали в усіх східнослов'янських діалектах. У ранньо-українських говорах цей процес відбувся найраніше (в XI - першій половині XII ст.) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови.

Так, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ъ в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (во-лъ -> віл, ко-нь -> кінь, но-чь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з'явилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, грьмїти -> гриміти, глътати -> глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук у (воуна, воук, поуний, тоустий, моучати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося пом'якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, зелие -> зелье -> зілля, житие -> житье -> життя, судия -> судья -> суддя, ночию -> ночью -> ніччю та ін.Таким чином, рубіж XI-XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови

Академік НАН України В.М. Русанівський пише:

"Укр. народ складався на основі населення колиш. Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Володимирського князівств. Це була територія Наддніпрянщини з басейнами середи, і нижн. течії Десни та Сейму, Сули, Псла і Ворскли на сході, Росі і частково Прип'яті на заході, а також Наддіністрянщини, обмеженої з північ, заходу Півден. Бугом, а з півд. заходу Прутом. Консолідації укр. народу перешкоджала та обставина, що всі ці землі входили до складу різн. держав.

Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіц. "руською", тобто староукр. мовою; північ. Буковина стала частиною Молдавського князівства - тут теж тривалий час усе держ. діловодство велося "руською" мовою. Частину Зах. Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття - Угорщина.

Провідну роль у розвитку укр. народу і його мови відіграла Наддніпрянщина, яка з XIV ст. разом з Галицькою і Володимирською землями дістала назву "Мала Русь". Тоді ж стосовно цієї території вживалася і давніша назва "Україна", тобто "внутрішня земля", "земля, населена своїм народом" (пор. англ. протиставлення inland - "всередині країни" та outland - "інша, чужа земля", а також нім. ausleander - "чужинець").

На таку думку наводить і перша фіксація цього слова в Іпатіївському літопису: и плакашася понемь (за переяславським князем Володимиром Глібовичем) ecu переяславци... о нем же Оукраина много постона (1187). Ідеться тут не про якусь "оукраїну", "околицю", як іноді пояснюють походження слова "Україна", а про переяславців - найближчих земляків Володимира Глібовича - і про всю рідну країну. Особливо велике значення для консолідації укр. народу і його мови, для розвитку самосвідомості мали Київ і Київщина: саме вони стали видатним осередком розвиту і поширення укр. науки і освіти, тут зародилася хвиля визв. боротьби проти гніту шляхетсько-магнатської Польші.

У другій пол. XVI - першій пол. XVII ст. осн. територіями, заселеними українцями, були Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Брацлавщина (Поділля), Волинь, Запоріжжя, Галичина і Закарпатська Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід - на півд. Київщину, Брацлавщину і в межі Рос. держави - на Слобожанщину. Причиною міграційних процесів було посилення феод, гніту щодо селянства з боку магнатської Польщі.

Наслідком частих масових переселень було змішування на Наддніпрянщині, Лівобережній Україні та Слобожанщині різн. етніч. груп укр. населення, формування загальноукр. етніч. рис, певна нівеляція діалекти, особливостей і утворення загально-народ. укр. мови. Проте на Волині, в Передкарпатті й Закарпатті, де корінне укр. населення менше змішувалося з некорінним, тривалий час, аж до сьогодні, зберігаються історично-територ. групи населення із своїми давніми самоназвами.

Межиріччя Дністра і Пруту - від Самбора до Івано-Франківська і далі на північ, захід до Перечина - займають бойки, їхні півд. сусіди - гуцули. Вони населяють гори, пронизані долинами Тиси, верхів'я Пруту, Чорного і Білого Черемошів. На території Гуцульщини знаходяться Ділятин і Яремча, Ворохта і Ясіня, Верховина (Жаб'є) і Путила, Косів і Вижниця. Окрему гірську етніч. групу становлять лемки. Вони населяють Закарпаття переважно на схилах Низьких Бескидів на території Чехії, Словаччини і Польщі. Проте багато з них у 1947 р. розпорядженням польськ. властей були переселені на зах. польські землі, частина ж з території Лемківщини переїхала в Україну - переважно у Львівську, Тернопільську і Миколаївську обл.

Чимало лемків у кінці XIX - на поч. XX ст. емігрували до США, Канади, Аргентини. У США 1929 p. заснувалася культурно-освітня організація "Лемкосоюз", яка видає газету "Лемківська Русь" лемківським діалектом і англ. мовою. Населення півночі України по лінії Володимир-Волинський, Рівне, Житомир, Фастів, Прилуки, Конотоп вживає північноукр., або поліське наріччя. Проте в окрему етніч. групу виділяє себе тільки населення, яке займає територію на захід від р. Горинь до Зах. Бугу. Це носії волинсько-поліських або західнополіських говірок; до них прилягають ще надбузькополіські, чи підляські, говірки, поширені в басейні Зах. Бугу до р. Нарев. Поліщуки -така самоназва цієї етніч. групи. Схід і Південь України належать східноукр. говорам, які лежать в основі літерат. мови.

Певну етніч. специфіку серед мешканців цих територій зберігає населення Поділля (ниніш. Вінницька і Хмельницька обл.) і Слобожанщина (Харківська, частина Сумської, Донецької і Луганської обл. України та прилеглих обл. Росії). Вони звуться відповідно подолянами (подоляками) і слобожанами. Перші з них - корінне населення Поділля, другі - переселенці з різн. частин України. Окремих етніч. груп ні те, ні те населення уже, мабуть, не становить. Підмови етніч. груп - діалекти, говірки - засобами писемного спілкування здебільшого не виступають, хоч можуть широко використовуватися в худож. творах. Мова Слобожанщини представлена в творах Г. Квітки-Основ'яненка.

У новелах В. Стефаника всі розмови і спосіб думання героїв втілено в покутсько-буковинських говірках; цей же мови, масив відбився в творчості Ю. Федьковича і М. Черемшини. Г. Хоткевич доніс до нас гуцульську говірку у повістях "Камінна душа" і "Довбуш". Якщо етніч. група відривається від близького їй повнокульт. середовища, вона може витворювати власну писемну мову. Прикладом є сербські русини або лемки. Усі місцеві говірки, говори і навіть писемні підмови тяжіють до свого літерат. материка - унормованої, кодифікованої загальнонац. мови.

У центрі загальнонац. мови перебуває вироблювана віками літерат. мова. Це фактор монолітної єдності народу... Усі ці різнорідні з погляду часу і місця утворення слова є компонентами складної багаторівневої системи - загальнонац. мови. Фонет., грам, і лекс. компоненти цієї системи підпорядковані діянню усталених законів, що становлять той скелет мови, який лежить в основі давніх і сьогодніш. діалектів, літерат. мови, що існує в писемному й усному варіантах, і розмов, мови, в якій на місцеві особливості внаслідок впливу школи, преси, радіо, телебачення накладаються літерат. мовні норми."